Незабутні · “В пораненім серці не згаснеш ніколи – Зорею для мене сіятимеш ти”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Усе життя тужив за втраченим коханням
Слово Просвіти, №44 за 2023 рік
Величні сторінки історії та культури успадкувало село Денисів. Тому кожен клаптик його землі сам про себе говорить, а воно, мовби та легенда, користується славним авторитетом, переданим у спадок предками. Через те в ньому багато пам’ятників, меморіальних таблиць, збереглися назви історичних урочищ, побутує значна кількість переказів, легенд тощо. А оберегами цієї пам’яті є насамперед наші музеї – краєзнавчий, письменниці Іванни Блажкевич та ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН.
Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею, просвітянин
До переліку славних сторінок минувшини села варто віднести та представити творчу працю письменників-земляків, які пішли у світ із нашого села. Про одного з них, мало знаного в Україні, – Богдана Мазепу – моя розповідь. У деяких джерелах публікується, що народився він 17 травня, а в інших подано 17 червня. Щоб навести в тому лад, довелося звернутися за допомогою в Державний архів Тернопільської області. На свій запит отримав копію церковного документа: народився Богдан Мазепа 17 травня 1928 року в родині Івана та Доміцелі (Домки) з роду Богач на хуторі Веснівка, який належав до села Денисова. Пологи приймала повитуха Марія Самиця. Хрещення 30 червня здійснив о. Іван Романовський. Його хрещеними були Іван Лижник та Ксенія Фалка. Богдан закінчив Денисівську семирічку, а за німців – ще й сільськогосподарську школу, організовану Іванною Блажкевич, яку письменниця зініціювала з метою захисту молоді, щоби її не вивозили в Німеччину на роботи. Зі спогадів, які свого часу залишив у музеї колишній його побратим та однокласник Богдан Дубельт, у школі він вчився добре. “Вже в дитячі роки мав нахил до творчої праці – придумував і розповідав гуморески, складав і декламував власні віршики. Сам був невисокого зросту, в поведінці розсудливий та спокійної вдачі”. Під час Другої світової війни, 24 березня 1944 року, коли німці відступали на захід, головна лінія фронту на річці Стрипа, яка протікає біля села Денисова, зупинилася. Тоді на одному березі її русла, в Купчинцях, були одні “визволителі” – совєтські, а на другому – в Денисові – німецькі. Однак біля сусіднього села Ішкова частина більшовицької армії прорвалася й продовжила похід на захід. Вони густою лавиною, мов саранча, вже були зайняли села Ішків, Росоховатець і вступили на Веснівку. Та німецькі танки, які їхали на підкріплення своєї лінії фронту із названої території, їх відтіснили, й москалі повернули назад, за Стрипу. Якраз тоді, відступаючи, вони забирали з собою, як воєнний трофей, в армію чоловіків із цих поселень. Забрали й Івана Мазепу – Богданового батька, який відтоді про себе чутки не дав і додому не повернувся. 14 липня німецька оборонна лінія фронту на річці Стрипі впала, і більшовики продовжили свій наступ. Разом із німецьким фронтом подались на захід тисячі людей, серед яких і понад дві сотні національно свідомих денисівчан. Рятуючись від “райського” життя, яке несли на штиках червонозорі “визволителі”, подались на захід і Домка Мазепа зі своїм сином-одинаком Богданом. Усі сподівалися, що залишають свої домівки ненадовго, що світ та партизанський рух не дозволять москалям запанувати на такій великій території європейського континенту. Та не так сталося, як гадалося. Через воєнне лихоліття Богдан із мамою опинилися в німецькому таборі для українських біженців у місті Гамбург. Хоч і в німецькому таборі, однак Богдан Мазепа час не марнував. Там він здобув середню спеціальну освіту – вчительську. 1948 року, вже подорослішавши та змужнівши, Богдан разом із мамою й такими ж, недолею гнаними, родинами односельців Фіалків, Бойків, Мазуриків переїхали в канадське місто Едмонтон. Там Мазепи поселяються в маминої сестри Софії, яка тоді жила вже в достатку, бо була одружена із заможним фермером. Щоб мати свій засіб для прожиття, Богдан став працювати – спершу в друкарні, потім на радіо – кореспондентом для міжнародної служби СБС “Голос Канади” (1965–1971), водночас продовжив навчання на вечірніх заняттях при Альбертському університеті. Та заслужив визнання серед української спільноти в Канаді
Бюст Богдана Мазепи в Денисівському крає5 знавчому музеї. Скульптор Іван Сонсядло
Богдан Мазепа завдяки тому, що почав писати вірші, публіцистичні твори та рецензії, які друкувалися в українсько-канадській пресі, колективних збірниках, альманахах та окремих виданнях. Так, в Едмонтоні він видав дві поетичні книжки: “Зоряна даль” (1956) та “Полум’яні акорди” (1976). У них оспівується велич воїнів визвольних змагань України, простежується туга за рідним краєм, Денисовим, Веснівкою, а особливо за втраченим коханням, якому в першій книжці присвятив спеціальний розділ під назвою “Загублені квіти”. Прекрасний ритм звучання в поезії Богдана Мазепи запримітили українсько-канадські композитори Богдан Весоловський, Ігор Соневицький, Сергій Яременко, які на його вірші написали музичні твори. Любовна лірика на його слова стала користуватися на американському континенті неабияким естрадним успіхом, тому була та, мабуть, і залишилася досить популярною серед молоді.
“Пісенну ліричність поета Богдана Мазепи, – писав один із найвідоміших українсько-канадських письменників Яр Славутич, – оцінили наші композитори. Богдан Весоловський поклав на музику його вірш “Чи пригадуєш ніч, синьоока моя?”, надрукований у книзі “Північне сяйво”, а співак Антін Дербіш так чудово виконав романс, що він набув значної популярности по обох берегах Атлантичного океану”. До речі, цей пісенний твір записано на платівці “Верба”. У рецензіях Богдан Мазепа давав оцінку творчості знаменитому письменнику Яру Славутичу: “Мудрощі мандрів” (“Українські вісті”, 1973, 21 червня; “Український голос”, 1973, 3 жовтня), “Лірика Яра Славутича” (“Українські вісті”, 1964, 23 квітня). 1977 року в Едмонтоні вийшла збірка пісенних творів композитора Сергія Яременка “Саскачевана та інші пісні”. До неї увійшло чотири музичних твори: Яра Славутича “Саскачевана”, Дана Мура “Не хились, калинонько” та двох денисівських вихідців з хутора Веснівка поетів – Тетяни Федорів “Весняна пісня” та Богдана Мазепи “Моїй незабутній”. Опріч того Богдан Мазепа був досить знаний у письменницьких колах Канади. “Будучи товаришем з Богданом Мазепою (залишив у спогадах Богдан Дубельт, який свого часу також емігрував до Канади – Б. С.), я часто бував у нього вдома, переглядав його велику домашню бібліотеку. Зустрічав його і на літературних вечорах у Торонті. Знав, що він приятелював з багатьма українсько-канадськими письменниками”. Та в особистому житті доля склалася так, що він, двічі одружений, в серці завжди носив свою першу дівчину – Любомиру Коваль, в яку був закоханий зі шкільних років, але вона залишилася на рідній землі. Варто додати, що в Михайла Коваля, батька Любомири, було дві дочки, обидві вибірково вродливі: високі, стрункі, із хвилястим волоссям. Коли усміхалися, то на їхніх личках з’являлися привабливі ямки. За характером дівчата були врівноважені, але знали собі ціну. Позаяк Любомира була старша, то від залицяльників домашні не мали спасу. Та все-таки до приходу москалів її симпатією був сусідський юнак Богдан Мазепа. Згодом, уже на американському континенті, він дізнався, що над її долею “визволителі” поглумилися: вона з родиною були вивезені на Сибір. І в цій безглуздій безпорадності, хоч якось допомогти, він за нею постійно тужив. Це особливо відчувається в його поезіях, особливо у вірші “Рідній”: Мандрівцем самотнім шукатиму долі. Піду у незнане – в далекі світи. В пораненім серці не згаснеш ніколи – Зорею для мене сіятимеш ти. Або у вірші “Осінні рядки”: Не зривати мені вже весняної рути, Солов’я у гаю мені більше не чути…
Безнадія лягла на безсонні повіки, – Свою юну любов я утратив навіки. Помер Богдан Мазепа передчасно, загадково, в полудень свого віку, похоронений на українському цвинтарі святого Михайла в Едмонтоні. Під час панахиди 28 листопада 1978 року його колега по перу Яр Славутич сказав такі слова: “Дорогий друже Богдане! Стоячи над твоєю труною, я бачу, як ридає небо (була заметіль, віхола – Б. С.), ніби жалкуючи, що ти відходиш із нашого, земного світу. Я бачу твою донечку Діянку, що так часто відповідала на мої телефонні дзвінки. Якщо хтось зателефонує завтра чи післязавтра, вона сумним голосом скаже: “Татка нема вдома…”. Я бачу твою, Богдане, зажурену маму, що так тебе любила, турбувалася про тебе, єдиного сина, якого вже тепер пережила. Я бачу твою дружину Наталку (чеської національності – Б. С.), що в сумі сидить поряд…”. Через тодішню заметіль і морози всі стежки в Україну були засипані снігом, а тому листування з родиною ворожого совєтській ідеології поета були заборонені, а якщо деякі доходили, то лише добре прорецензовані, а решта пропадали. Тому лише за Незалежності України нам стали відомі ім’я та творчість цього поета. Автор цього допису знав Любомиру Коваль (у заміжжі – Зарічна), якій москалі дали інше ім’я – Любов. Вона на Сибірі вийшла заміж за хлопця, також політв’язня, який побивався за нею, коли ще вчилися в Бережанській учительській семінарії. Після повернення з неволі вони жили в сусідньому селі Яструбове. Я добре знав її чоловіка, який обожнював свою дружину. У мирі та злагоді вони прожили своє життя. Однак Любомира старанно берегла фотографію й листи, що, якимось чином відшукавши її адресу, писав до неї на Сибір її перший хлопець Богдан Мазепа. Довідавшись про це, одного разу я відвідав цю родину. Тоді переді мною, згадуючи свого першого хлопця, Любомира раз за разом витирала з очей сльози. Ми не сподівалися, що нашу розмову підслуховував її чоловік. Згодом я ще раз прийшов до неї, щоб повернути позичену фотографію Богдана Мазепи та копію одного його листа. Вона, ронячи сльози, сказала: “Не віддавай. Хай зберігаються у музеї. Мій чоловік підслухав нашу розмову і в нападі ревнощів їх спалив”. А до року часу після того вони обоє померли. Чи простили та зрозуміли вони одне одного, покидаючи цей світ? Як на мене, це залишається загадкою. Адже Любомира хотіла забрати лист із собою в домовину...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
