Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час · “Тоді закінчиться війна, Як буде гідна зброя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

У слові висока емоційність і глибина пам’яті

Слово Просвіти, №44 за 2023 рік

Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАНУ Творчість поета Віталія Павловського акумулює в собі спостережуване (Засипані снігом степи, / Озимка про літепло мріє (“Засипані снігом степи…”)) й пізнане (Уже не грають хвилі волошкові, / Уже на зиму хилиться комиш, / І тільки ти, калинонько любові, / На березі пустельному стоїш (“Уже не грають хвилі волошкові…”) або Задумались верби похилі / І гай опустілий, блідий. / Сидить на козацькій могилі / Самітний орел степовий (“Степовий орел”)), пережите (Мамо, ти чуєш мене? / Як же я плачу. / Літо пройшло запашне – / Сонця не бачу… / От і лишився один, / Пусто навколо. / Доля гірка, як полин, / Крутиться коло (“Матері”)) й усвідомлене (Зранку до ранку товче телевізор: / Хтось когось вбив, задушив чи зарізав. / Влади параліч, криза свідомості / Тягне країну у вир бездуховності. . . (“З ранку до ранку товче телевізор”)), сприйняте (Коли на свято одягаю / Я вишиванку, мов зорю, / Бабусю рідну споминаю / І з нею мрійно говорю. // І бачу ясно, як, бувало, / За день наморена, в думках, / Вона тихенько засинала / Із вишиванням на руках (“Бабусина вишиванка”)) й узагальнене (Чому за життя ми талант не цінуєм? / А згадуєм тільки в той час, / Коли похоронний плач музики чуєм, / Що совість пробуджує в нас (“Співак”), пропущене через власну душу (О друже милий мій, / Мій давній щирий друже! / Незатишно душі, хоч ти її зігрій. / Зустріну я тебе, і гірко стане дуже – / Як давить все навкруг зле колесо подій! // Вже селища твого квітучого немає / Духмяний рідний степ, за балкою затерп. / Де бігали колись, ядучий пил кружляє, / Гуде і день і ніч машинами кар’єр. (“До друга”), а згодом покладене на мелодію поетичного рядка. Уся гама образів (калини (“Калинонька”), Дніпра (“Монолог Дніпра”), верби (“Степовий орел”, “Біля Дінця”, “Син Донеччини”, “Була колись річка…”), дуба (“На Донеччині”), річки (“Була колись річка…”, “Вода неспокійна – припливи, відпливи…”), терикону (“Терикон”) і селища (“На Донеччині”), пісні – маминої (“Навчи мене, мамо”), рідної української (“На дальній планеті…”), народної “”Народна пісня”), станції Чаплине (“Станція Чаплине”) і станції Межова (“Станція Межова”), Приазов’я (“Приазов’я”), Седнева (“Седнів”), села й хати (“Хата”), криниці (“Балада про криницю”), приміської електрички (“Приміська електричка”), Мар’їнки (“Мар’їнка”), Сніжного (“Сніжне”), Дебальцевого (“Дебальцеве”) та інших сповнена внутрішнього розвитку, кожний із них обростає новими й новими атрибутами, насичуючись емоційно й експресивно, відтворює глибинну систему авторського світобачення, його ціннісних орієнтирів, передає видозміни життєвого простору митця. Митець завжди занурений у життя, плин суспільних запитів постає в його поезіях в узагальнено національному запиті. Тому кожний, хто переживав миті хвилювань і тривог, легко впізнає перебіг відомих подій, що в цьому разі постають не як замальовка, а як відчуття внутрішнього наповнення душі, прагнення бути там, де рвійність, поступ уперед. І кожна сцена, кожний епізод передають панораму тривожних подій, спрямованих на утвердження національно-державних цінностей: Гуде у столиці Майдан, / Заквітчаний весь прапорами. / Прокинувся люд, як вулкан./ Вставайте, дружніше рядами! // Палатки, немов курені, / Як гості з весняного гаю, / Казан докипа на вогні – / Дух Січі навколо гуляє. // Стоїть на сторожі козак, / Мов з варти козацької в полі. / Він сам собі пан, не кріпак, / Як знак нездоланної волі (“Майдан”). Перегук із минулим, його поетизація є тим підґрунтям, на якому має бути засноване сучасне. Героїка цього минулого (Задумалися, стоячи на чатах, / Святі могили предків козаків. / Вони, либонь, зі мною помовчати / Примандрували з глибини віків (“На чатах”), Звичай мали козаки – / (Це тепер – незвично) / Говорити залюбки / Правдоньку в обличчя (“Козацькі звичаї”)) постає часто тим мотивом, який дає змогу умотивувати відродження в сучасному тих чи тих формул етикету: Різні заклики, / данина природі своїй, / Мали народи, / коли йшли на бій. / Монголи кричали / тоді: “Ала6 ла!” / Москалі – кальку: / “Ура!” магічне. / Козаки вигукували / “Слава!”/ Своє, рідне, вічне (“Заклики”). Панорама життєрухів у поетичному світі Віталія Павловського вмонтована у буттєвий простір, відбиває відповідні періоди – юнацька закоханість, навчання у виші, викладання в університетській аудиторії, спілкування з однодумцями – їм присвячена ціла низка творів, філософські узагальнення останніх років. Та до цього потрібно додати щонайважливіше – родина, передання своїх почуттів до матері й батька, дружини й синів та багато-багато іншого. Складними на випробування видалися останні роки, що стали лінією розмежування до війни і самої війни та досить суперечливого й багатовимірного сьогодні. У віршах промовляють образи степу й весни, активною є національно-патріотична пам’ять й відчуття перемоги, адже “неодмінно настане Свято весни і шляхом, і степом”, яке врятує тих, хто щоденно виглядає світло рідного й державного, переможного звільнення: “Світло й тепло рідне ліками стане / Звільненим селищам, селам й містам”. В. Павловський на письменницькому полі активно заявив себе ще у складні вісімдесяті роки ХХ ст., а сьогодні – переживає щодень, як “Натомлена стогне земля”, “Війна калічить все підряд”, та віра в перемогу – це основне. Написані в класичному стилі твори не лише реалістично показують сучасний стан війни, а й містять позитивний емоційно-експресивний запал добра. Він зі щемом говорить “Серця наші кров’ю облиті”, тому що його тверді державницько-патріотичні переконання із перших днів війни визначили прагнення бути з українським народом. Через це 2014-го “емігрував” до Києва, де активно працює на творчій ниві. Здолавши шлях від студента Новочеркаського політеху до доцента кафедри “Електричні системи” Донецького національного технічного університету, поет відчуває електричну напругу слова у вірші, дбайливо пильнує його мелодійну стихію, наповнюючи новими й новими обертонами його звучання. У важкі й тривожні дні “донецького болю”, коли почуття розривалися між баченим і прагненням щось змінити, поет живе цими болями й тривогами, говорить про внутрішнє єство кожного та уміння відрізняти правду від неправди. Кристалізуються його розмисли й упевнено звучить: “Поразка? Та ні – не поразка! Тремтить двоголовий орел... / Трагічні вогні Іловайська. / Дебальцеве – чорний котел”, бо й справді “Дороги важкі перемоги./ Натомлена стогне земля / Ну що тут нарешті поробиш? / Безбожник – володар Кремля”. Від слова до слова, від рядка до рядка все напруженішим постає ритм поетичного твору, в якому сформульовано бачення сучасного, в якому не лише переосмислені минулі цінності, а й сформувалися нові, з-поміж яких низка заідеологізованих кліше втратили свою актуальність, навантаження в суспільному просторі. Та й біда прийшла не із Заходу, а зі Сходу: На ранок, зоря лиш заграла, / Стояв я на варті один./Зі сходу, як лезо кинджала, Армада військових машин із чіткою конкретизацією тих, хто взяв на себе відповідальність вершити долю інших, незважаючи на їхній спротив: І нам росіяни веліли: / Покиньте негайно кордон! / Нерівні були тоді сили, / А зброя вершила закон. А коли відступали, то Нас “Гради” вогнем накривали… / Прощайте “найкращі” брати! Важко усвідомлювалася зміна цінностей, над усім тяжіли стереотипи, про що чітко мовлено: Казарми гуртом обживали, / І ворог у нас був один. / Тепер – ворогами ми стали. / Де брат, де улюблений син? Висновкова теза узагальнює в собі й минуле, й теперішнє, й майбутнє: Росія для нас – біль й рани, / Мир, дружба – забуті слова. / А ми для Росії – барани, / Безлика, суцільна плотва… І ліричний герой, уособлений в авторському Я, резюмує: Я думав, ніколи не бути / З Росією нам у війні. / Згадав я Батурин і Крути, / І кров закипіла в мені. Поезія Віталія Павловського напрочуд відкрита, вона, наче струна, дзвенить, уній вчувається відгомін давньої минулості, минулості недалекої, теперішності – клич майбуття. Його збірки “Три дороги” (1995 р.), “Станція надії – Межова” (1999 р.), “В години прозрінь” (2002 р.), “За порогами літ” (2018 р.), “Слово та світ” (2020 р.) та інші уводять читача в різнобарвний світ почуттів та емоцій ліричного героя. У недавніх збірках поета “Дороги пам’яті” (2017 р.), “За порогами літ” (2018 р.) найбільшою мірою вияскравлені своєрідні перетини дня нинішнього, тому що – це роздуми над усім тим, що мало реальне місце в житті митця (дитинство в роки війни), замальовки зі спостережуваної донецької краси – такої до щему дорогої для поетичної душі, вартісної справжньому степовику. Автор не крокує в ногу з тією шаленою вседозволеністю, нищенням національних ідеалів, що заполонила усі сущі періодичні й неперіодичні видання, — в нього зовсім інше завдання: переживання й відчуття “прозорих ночей”, “небес високих”, “цілющих соків”, надемоційний стан, зумовлений “передчуттями гіркими”, “розбурханими тривогами”, що “...тінню бродять день у день”. Тому так ятрить серце поета “Нащадки русичів, нещасні українці, / Чи знайдемо загублений свій шлях?”. І враз публіцистична фраза “І де пророк, що тішимось в безплідному чеканні... / Прости нас грішних, Господи, прости!” набуває поетичності, а її пафосність не є похідною заторкнутого мотиву, а постає наслідком внутрішньої енергетики, результатом синтаксичної організації віршованого рядка, коли питання постають не просто констатацією факту, а звернені у внутрішню організацію поезії, в якій врешті-решт кмітливий читач і відчуває відповідь на поставлені запитання. “Вибране” (Павловський В. А. Вибране: вірші та переклади. – Київ. Український письменник, 2022. – 188 с.) поєднує і “Часоплин”, і “Рідне коріння”, і “Тривоги Землі”, й “Чолом до Слова”, й “Гармонію світів”, і “Зустрічі та прощання” з уточненням лірична драма, а також “Нотатки до календаря”, “Осіннє золото степів”, “Козацьке коло”, “Відлуння війни”. Логічним завершенням “Вибраного” є розділ, що містить “Зорю на склі”, “Сповідь ветерана”, “Колону”, “Дорогу на Іловайськ”, “Новочеркаськ”. Кожний із циклів – етап у житті митця, насичений подіями, їхнім сприйняттям. Структура збірки “Вибране” продумана: охоплює і площину опублікованих збірок: “Зоря на склі” (1997), “Часоплин” (2004) та ін., і ключові концепти як віхи життя: “Станція Межова”, “Станція Чаплине”, “На Донеччині”, “На Майдані” (цикл “Часоплин”), “Бабусина вишиванка”, “Три сестри”, “Народна пісня”, “Хата” (цикл “Рідне коріння”), “Монолог Дніпра”, “Степові тюльпани”, “Передчуття гіркі, розбурхані тривоги…” (цикл “Тривоги Землі”), “Світобудова Слова”, “Суржик”, “Тріада”, “Ось так і живу посивіла дитина…” (цикл “Чолом до Слова”)... Лише простий перегляд таких ключових концептів дає змогу виявити великий мистецький діапазон автора, який прагне в кожному зі своїх творів повноцінно зреалізувати світовідчуття, не кривити душею, а говорити відверто й чесно про найсучасніше, про наболіле. Евтерпа Віталія Павловського – це емоційна насиченість Слова та його пам’ять. Адже саме Слово, за бережливого ставлення до нього, оберігає нас від лиха, відлунює пам’яттю віків та кровоточить болем сьогодення. Поетична збірка “Вибране” — аж ніяк не підсумок творчих пошуків, це добірні зерна створеного й пережитого, це підґрунтя для нових задумів, пошуків та їх повноцінної реалізації. Віталій ПАВЛОВСЬКИЙ Пам’ятник У небі вітер свище, Гуляють хмари злі. В руїнах кладовище На батьківській землі. І пам’ятник поету Лежить розбитий вщерть. Нема ракеті veto – Повсюди сіє смерть. Ой, скільки добрих друзів Пішли вже за світи. Один як перст у тузі. О, Господи, прости. Енергодар Де берег Каховського моря, Це місто, як диво, зросло. Не знаючи й присмаку горя, Несло людям світло й тепло. А поруч атомна станція. Найбільша в Європі була. Її захопила зненацька Проклята московська орда. За що нам таке, друзі, горе? Не можна із атомом грать. Коли десь і хтось проворонив, То треба закон примінять! Нікополь Рашисти направляють снаряди З берега окупованого. Місто віками не подолати – Воно, як сталь, загартоване. На вокзалі панно нагадує Про козаків, що пишуть листа. Картина нікого не радує: Знівечена будівля – пуста. Та славному козацькому роду Ніколи не буде переводу. І скільки б зла москва не хотіла, Нікополь не стане на коліна! *** Ой, піду я у рідне поле, А воно у ранах лежить. Помирає, як гриб, поволі, А йому б служити й родить. Налетіла ворожа сила На беззахисне уночі. Руйнувала, палила, била. І казала йому: мовчи. Сон Мені приснився дивний сон. Мов зграя мудра дронів Спішить на збурений кордон, Де відблиски червоні. Знаходить схованки стрільців, Що ворог злий придумав. І нищить їх немов кротів, Модерним чудо – струмом. Історія – джерело знань. А приклад давня Троя. Тоді закінчиться війна, Як буде гідна зброя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин