Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Виходити на сцену – це зовсім інше. Це твоє колосальне навантаження і твоя відповідальність”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Володимир НЕЧЕПОРЕНКО: “Люблю всі свої ролі, їх у мене понад 60”

Слово Просвіти, №44 за 2023 рік

Прем’єрою Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка в нинішньому сезоні стала вистава “Житейське море” Івана Карпенка-Карого на Камерній сцені імені Сергія Данченка (режисер Петро Ільченко). Ця постановка стала бенефісною для народного артиста України Володимира Нечепоренка, який грає роль Івана Барильченка. Сьогодні Володимир Макарович – гість “СП”. – Знаю, що ви були ініціатором постановки. Чим вас зацікавив твір Івана Карпенка(Карого? – Наша українська класика геніальна. Чогось подібного я ніде не зустрічав, хіба що Шекспір. Маємо плеяду видатних митців – Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Григорій Цеглинський, Іван Франко. Це справжній космос! Колись я грав Саву Чалого у виставі за п’єсою Івана Карпенка-Карого. А його “Житейське море”, по-перше, зачепило мене тим, що тут про акторську атмосферу, акторське коло і стосунки між акторами. За час, який минув від написання п’єси (120 років), мало що змінилося. Як і тоді, валяться театри, актори, долі людей. Все це Карпенко-Карий відкрив бозна-коли. Дивуюся, коли беруть класичні українські п’єси і ставлять їх під кутом зору сьогодення. У героїв можуть бути мобільні телефони, сучасний одяг. Не розумію, навіщо це робити. Коли ми брали до роботи цей твір, я одразу сказав: “Друзі мої, робімо виставу очима Карпенка-Карого”. Мені цікаво знати атмосферу того часу, стосунки між людьми тієї епохи, якою тоді була освіта, тобто те середовище, обставини, у яких жили люди. – Також вашою ініціативою було, аби виставу ставив Петро Ільченко. – Так. З Петром Івановичем випустили багато вистав. Тісно і плідно працюємо разом вже понад 40 років. Це наче збираються родичі, вони добре знають одне одного і разом вирішують проблеми. Наша попередня спільна робота “Комедія на руїнах” йде при аншлагах. До мого ювілею разом робили виставу “Сентиментальний круїз”, яка йшла тринадцять сезонів. Загалом я переконаний, що актор прийшов до театру, аби виконувати волю режисера. – Репетиційний процес під час широкомасштабної війни має свої особливості? – Зараз відчуваємо більшу відповідальність, адже на виставу прийдуть люди стомлені, знервовані. Їм треба відпочити від того, що відбувається навколо. Але й тут нас “наздоганяє” ворог. Не раз вистави на самому початку переривалися повітряними тривогами. Потім люди повертаються, проте порушується цілісність спектаклю. – Що можете сказати про свою роль? – Глядачі кажуть: “Таке враження, що ви граєте не Барильченка, а самого себе”. Це для мене найважливіше. Коли прочитав п’єсу, то зрозумів, що мені не треба нічого вигадувати, нічого фантазувати – я Барильченко. Хоча, звісно, виникали питання щодо його коханки, стосунків у сім’ї. В усьому іншому грав себе. – А про колег по сцені? – Насамперед хотів би згадати Анатолія Гнатюка (роль актора Крамарюка). Він хороший у роботі. Починаємо разом працювати, я пропоную щось змінити, він завжди йде назустріч. На моє переконання, саме так актор повинен ставитися до своєї роботи. А ще Володимир Ніколаєнко (антрепренер Усай), Дмитро Завадський та Ренат Сєттаров, які в різних складах грають помічника режисера Кактуса. Вони разом із головним персонажем напрацьовували виставу. Інакше й бути не може. Це порядні й відповідальні люди. Працюємо з ними в тандемі. Також хотілося б згадати художницю-постановницю та художницю з костюмів Анну Духовничну. Я наполягав, аби костюми не були сучасними. Аня зрозуміла мене і режисера-постановника, зробила прекрасні костюми. Ця робота далася мені непросто. Над виставою ми працювали більше чотирьох місяців. Якщо на інші ролі є два склади акторів, то свою я граю один. Мені доводилося щодня двічі проходити текст, два рази “помирати” на сцені. Психологічно це дуже важко. Я став погано спати, втратив апетит, постійно думав про цю роботу. Я придумав три варіанти фіналу вистави. Режисер Петро Ільченко вибрав той, що й увійшов до спектаклю. На наші прогони приходив генеральний директор – художній керівник театру Михайло Захаревич. Він запропонував скоротити фінал, аби мій герой виглядав людяніше. – Чи важко було повернутися до творчості після початку повно( масштабного вторгнення? – Для мене це стало рятівним колом. Як ми тут, у тилу, в теплі й добрі, можемо допомогти нашим воїнам на передовій? Тільки своєю роботою. Наше мистецтво повинно бути чистим, покликаним до Перемоги. Після прем’єри “Житейського моря” публіка була в захваті. Це наша мистецька перемога. Ми зробили те, що хотіли. Сьогодні всі актори працюють на межі людських можливостей – емоційних, розумових, фізичних, психологічних. Кожен старається, відчуває відповідальність, покладену на нього під час війни. – Що вплинуло на вибір вашої професії? – Пригадується дитинство. У нас не було ні світла, ні тим паче телевізора, лише гасова лампа. Два старших мої брати вже ходили до школи. Якось увечері ми зібралися біля гасової лампи – мама, брати і я. Вони про себе щось читають, а я малюю. Потім мені набридло, і я почав кричати: “Або навчіть мене читати, або читайте вголос”. І вони справді навчили. Поки пішов до школи, багато чого перечитав, серед улюблених авторів – Александр Дюма. А ще у нас було радіо. Щосуботи о 20-й годині йшла передача “Театр перед мікрофоном”. Слухав Аркадія Гашинського, Ольгу Кусенко, Наталію Ужвій, Євгена Пономаренка, Михайла Задніпровського, Володимира Дальського – визначних майстрів української сцени. Не міг навіть уявити, що буду з ними працювати. Згодом я вступив до вечірньої школи і пішов працювати на механічний завод. Мене запросили на 8 березня до заводського клубу читати частівки. Я не мав уявлення, що це таке. А баяніст Михайло заспокоїв, що, мовляв, нічого складного, дав текст. Мій виступ побачила Тетяна Желанова, керівниця Золотоніського народного театру при районному будинку культури. Запропонувала грати в їхньому театрі. Я був у захваті, виконував ролі головних героїв, коханців. Саме Тетяна Миколаївна порадила мені вступати до Театрального інституту. Хоча було 50 осіб на місце, але я вступив з першого разу. Мав прекрасних викладачів, серед них – права рука Леся Курбаса Михайло Верхацький. А ще Микола Мерзлікін, Віктор Кізін. Зараз таких викладачів називали б “зірковими”, тоді ж не було ніяких зірок. Просто всі віддано робили свою справу. І нас виховали такими – відданими роботі. – У виставі “Украдене щастя” ви грали разом із Богданом Ступ( кою. – Бракує слів, аби висловити своє захоплення від цієї роботи, від самої п’єси Івана Франка. Режисер Сергій Данченко був не просто людиною, а космосом, мав тонкий сценічний смак. Не був багатослівним, але які ставив вистави! Майже в усіх його виставах грав я. Богдан Ступка – це диво, а не актор. Так само, як Ірина Дорошенко, яка грала Анну. Після того, як пішли з життя Степан Олексенко та Віталій Розстальний, вистава не йшла. Пізніше я підійшов до Ступки і сказав: “Богдане, давай будемо грати “Украдене щастя””. Почали грати, були аншлаги. Не можу без хвилювання згадувати ті часи. – Напевно, знаковою для вас була роль Івана Сірка у виставі “Урус(Шайтан”? – Спершу на цю роль мене призначили разом із Богданом Ступкою. Коли Богдан Сильвестрович побачив мої репетиції, то запропонував мені самому залишитися на цій ролі. Мовляв, він вже не зможе так грати. Далеко не кожна людина здатна визнавати такі речі. Іван Сірко спілкувався з космосом. Як відомо, він брав участь у 52 битвах і жодної не програв. Коли виходив у поле, до нього підходили вовки, і він біля них сидів. Знову пригадую дитинство. Я часто залишався вдома сам. Якось мама прийшла з робити і знайшла мене в кущах біля дому. Я спав, а біля мене спало десятеро собак. Раптом Бог послав мені роль Сірка. Люблю всі свої ролі. Загалом їх у мене було понад 60. Фантастична вистава “Енеїда”. У “Кар’єрі Артуро Уї” грав разом із Богданом Ступкою на малій сцені. А ще “Пігмаліон”, “Візит строї дами”, “Сава Чалий”. Є що згадати. – Досить незвично було поба( чити вас у ролі німця(колоніста Пфейфера у виставі “Комедія на руїнах”, яка не так давно з’явила( ся в репертуарі театру. – До мене підійшов Петро Ільченко і сказав: “Володю, мені навіть незручно пропонувати тобі епізодичну роль у кінці вистави”. Я прочитав і сказав, що буду із задоволенням грати. Невелика роль була у мене і у виставі “Едіт Піаф”, але вона завжди кілька разів переривалася оплесками. – З ким із режисерів ще дово( дилося працювати? – Хороші ролі мені давав Дмитро Чирипюк, хотів би ще з ним попрацювати. Мав у нього цікаві ролі у виставах Юрія Одинокого “Сірано де Бержерак”, “Ідіот”. Це наша театральна школа, наші традиції. У молодих режисерів інші погляди, інші вимоги. Граю як на великій, так і на камерній сцені. У камерної сцени своя специфіка, ти спілкуєшся з глядачем, наче під час звичайної розмови. А з великої треба посилювати голос, аби люди чули, що говорить виконавець. До того ж на камерній сцені більше хвилювання. Ти ні за що не сховаєшся. – Мали досвід роботи в кіно? – Трохи знімався. Щоправда, не так багато, як хотілося б, хоча багато запрошували. Але не відпускали з Театру юного глядача, бо мав там багато роботи. Специфіка в кіно дуже відрізняється від театральної. Зізнаюсь: я не в захопленні від процесу зйомок. Можуть знімати по одній фразі, немає цілісного прочитання образу. Можуть знімати спочатку кінець, а потім початок. У кіно все вирішують не актори, а монтажери та режисери. Виходити на сцену – це зовсім інше. Це твоє колосальне навантаження і твоя відповідальність. Також я озвучив понад 1200 фільмів. Моїм голосом українською мовою заговорили Жан- Поль Бельмондо, Ален Делон, Джек Ніколсон, Роберт де Ніро та багато інших акторів. А ще було багато телесеріалів. – Ви викладаєте в Київському національному університеті куль( тури і мистецтв. Які основні зав( дання ставите перед студента( ми? – Ставлю планку, до якої вони мають дотягнутися. Дуже хочу, щоб вони вийшли з університету і знали, що таке театр. На жаль, 90 відсотків не знають, що це таке, і їм ніхто про це не розповідає. Ба більше, багато викладачів ніколи не працювали в театрі. Я їх вводжу в нашу театральну атмосферу, в різні складності, розповідаю, що працювати треба щиросердно, наполегливо. Серед моїх вихованців заслужений артист України Віктор Семирозуменко, який працює в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, актор театру і кіно Едуард Малахов та багато інших. Все це талановиті люди. – Маєте захоплення? – Вирізав із дерева. У мене були величезні виставки в Міжнародному центрі культури та мистецтв, Будинку актора. Хоча мої роботи й охороняли, але їх все одно крали (усміхається). У мене 70 інструментів. Міг добу сидіти на балконі й вирізати. Дружина приносила цигарки і їжу, а я працював. – Чи є ролі, які б хотіли зігра( ти? – Ті ролі, що хотів, напевно, вже пізно грати. Зізнаюся, що я ще живу “Житейським морем”, настільки перейнявся цими подіями. Весь час про це думаю. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу подякувати своїм викладачам, рідній Золотоноші, дея провів цікаві дитинство і юність. Колегам, з якими працюю, художньому керівнику театру Михайлу Захаревичу, який дав можливість поставити “Житейське море”. І, звичайно, я хочу подякувати нашим захисникам, низенько вклонитися цим людям за те, що вони роблять. Кожен із нас сьогодні повинен хоч якось їм допомагати. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин