Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Її вірші гоять рани, гартують дух, множать глибинні сенси істинної краси, стають всепереможними воїнами світла”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Обдарованість Любов’ю

Слово Просвіти, №44 за 2024 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка Село її діда-баби – дві рівні вулиці з обійстями по обидва боки. Маленькою дівчинкою вона прошкувала тими вулицями, заходила в кожен двір, до хат, які тоді ніхто не замикав, і розпитувала, хто що варив, як у кого ведеться. Сусіди обдаровували її теплою усмішкою, клали долоню на русяву голову і пригощали. Дівчинка росла, як дерево. Любила дорослі розмови, ходила межи людьми, як між високими соняхами рідного степу, набиралась мудрості і сили. Вона була впевнена, що всі-всі її люблять. І коли через багато літ розповіла про свою дитячу віру Іванові Федоровичу Драчу, як же він сміявся! Щасливо сміявся, бо ж правда, люблять. Вирісши, ставши письменницею і живучи далеко від степу свого дитинства, вона ніколи не забувала бабине-дідове село, земляків, родину й увесь свій великий рід. Письменниця Софія Майданська І 31 жовтня в Національному музеї літератури України, у день, коли ми згадуємо своїх предків, великий Голотівсько-Руденківський рід став соняшниковим щитом любові за її спиною. І з відчуттям сили та світла свого роду, в історичній залі бібліотеки Музею письменниця Любов Василівна Голота пригощала людей хлібно-винним Словом, яке було найпершим. І це слово було про любов дівчинки, що завзято вплела колись у свою малечу косу і степ, і рід, і зупинила у блискучих очах безкінечність поля. І тепер, коли пані Любов викладає у Фейсбуці “записки старої”, я знаю, що насправді це пише чисте степове дівча з променистими очима, з відкритим до болю і любові серцем, із вірою, що обдарованість любов’ю є найвищою цінністю людини. І позивний її теж “Любов”. Каже, що її вірші у Фейсбуці – це як заговорило німе кіно. “Якщо я не зреагую на щось одразу, то згодом вже не напишу”. Любов Василівна прочитала багато своїх нових віршів, і це чудово, бо магія слова і магія голосу звучали прекрасним дуетом без жодної фальшивої ноти. Найперше, вона підтвердила, що “не робот”. Бо посадила квітучий сад, знає смак солоної крові, відчуває, як “заходить осінь у шули”, бачить, що пора “вже встоялась і золото на дні”, ловить вібрації “між вже і ще дрімає пізня осінь”, навіть “оженила сік із самогоном…” Зрозуміла, що влежалися яблука та вірші, і от впорядкувала книжку, яка вийде незабаром в люди під назвою “Паперовий Янгол” у видавництві Володимира Шовкошитного “Український пріоритет”. Тож який вона робот? Вона “дитина Божа, але не раба”, яка пише оголену правду і за нею живе. Оголена правда – це історії великої родини, про яку Любов Василівна написала в романі “Епізодична пам’ять”, що здобув Шевченківську премію 2008 року. Про те, як під час війни мама покалічила собі коліно, щоб не забрали в Німеччину, а потім все життя її те коліно мучило. Це правда про те, як 1946 року батьки втікали від голоду у Кривий Ріг… І що довше живеш, то більше знаєш про свій рід. Про бабу Гапку, що мала з дідом Мефодієм шестеро синів, і ніколи йому поганого слова не сказала. У село до діда-баби і віддали батьки-студенти маленьку Любу. Віддали на волю – в степ – біжи на всі сторони світу. Тут дівчинка бачила свято печеного хліба, бо баба пекла 12 хлібин для цілої бригади. “Я ніби у тому жила. І сьогодні можу спекти хліб на хмелю, якби треба було. Рід – це те, що тебе віками не покине”. “У прадіда був горОдище – прадідове городИще... Христосується рід з родом… Люди люблять людей… Казала баба, як удасться… У кожної родини свої приказки, слівце”. “Найбільшим моїм другом був мій батько, агроном за освітою, великий трудівник і садівник. Пригадую, коли померла прабаба, ми з татом поїхали в сусіднє село на похорони. Далеченько, золотим липневим степом. І так мені гарно стало на душі, що я почала співати. “От весело, прабаба вмерла, а тобі весело…”. А мені й справді було радісно. Багато старих людей було завжди біля мене і залишається донині. Цей світ нероздільний – живі і мертві, як води зливаються. Приходять хвилини, коли мертві нагадують про себе. Я так влаштована, що пам’ятаю всіх, кого втратила. Я виговорила себе. Чим ще блаженні наші літа, що ми можемо поговорити в гурті тих людей, що були…” “Усі свої книжки я писала вночі, в тиші. А магію слова найкраще відчував мій білий кіт Лео. Тоді, у 25 років, так легко було писати. І от коли я сідала за стіл і починала писати, кіт починав гасати, лізти по килим. Він не міг перенести ту енергію, яку ти продукувала. Кіт не міг мене зрозуміти – що це? Коли людина творить – вона утаємничується, перестає бути буденною, побутовою. Пригадую, як Павло писав свої вірші, ми з дочкою розуміли: коли батько пише – це інша душа”. І першу збірочку “Народжена в степах” – 1976 року видання – юна поетка теж написала вночі. Як сприймали її поезію колеги? Коли надійшло запрошення на нараду молодих літераторів до Києва, старша колега сказала: “Люби газету в собі, а не себе в газеті”. І відправила у відрядження за матеріалом про заготовку гіллячкового корму. Проте Люба, маючи 12 днів відпустки, проігнорувала гіллячковий корм і поїхала до Києва, у свою нову долю. “Про радянський період тепер судять зверхньо, виставляючи власні і дуже часто необґрунтовані претензії до всіх і вся. А даремно. Ми зберегли мову. Від “бурячки рядочками стеляться листочками…”. Чи хотілося б не бачити деяких віршів у своїх книжках? Можливо. Однак я не можу зректися себе. І “Маріїн материк” – чиста правда про сільську трудівницю, бо село живе в мені навіки”. Лавреати Шевченківської премії Павло Мовчан і Любов Голота “Якщо згадувати, як ставилися тоді до початківців, то, наприклад, Леонід Новиченко, сказавши добре слово про мої вірші, запропонував написати передмову. Микола Бажан, академік, головний редактор УРЕ, прочитав уважно мої вірші і похвалив: “Вірші хороші. А поема – погана…” “Так, краще було б тоді про щось не писати, як краще було б не писати сьогодні про війну. Тобто, краще, якби її не було! Однак, я не можу здати кров, чи наліпити пиріжків, але думанням і вірою в цих людей я можу допомогти. Як можна жити вкраїні, де не поважають воїнів? Зараз найважливіша людина у суспільстві – воїн. Як цим людям не молитися, не допомагати! Це наша кров. Тому я пишу про це. У нашій формулі крові запульсували всі озерця”… Слово про письменницю сказав її друг, народний артист України Анатолій Гнатюк і прочитав вірші Любові Василівни, які читає на фронті нашим воїнам. З актором пані Любу пов’язує ім’я Євгена Чередниченка, письменника, шістдесятника, який до того ж доводиться рідним дідом дружини Анатолія. Перекладач, письменник професор Дмитро Чистяк пригадав, що саме Любов Василівна його, як і багатьох молодих початківців, благословила у літературу. Свого часу вона запропонувала йому вести у “Слові Просвіти” рубрику “Молода поезія”. “То чи ж можна не шанувати, не любити Любов Василівну, яка стількох молодих підтримала!” Пан Дмитро прочитав українською і французькою (у власному перекладі) вірш Любові Голоти, “Доля літеплом повіє...”, який увійшов до Антології української поезії. “Чи то жінка, чи то мрія… Чи то пісня золота…”. Письменник В’ячеслав Гук прочитав присвячений письменниці вірш “Мовчання саду”. “Прислухайся, як сад вночі мовчить...”. Поет, політичний та громадський діяч Павло Мовчан сказав, що в цій залі нашаровуються голоси… Тут був Іван Франко, отже, живе і його голос. І хіба лише його? Павло Михайлович сказав, що вкрав у дружини багато часу, тому чимало її особистих творчих планів залишилися нереалізованими. Часом її кошик з написаним пожирає вогонь, бо їй не подобається те, що написала. Коли запропонував їй у 1995 році очолити тижневик “Слово Просвіти”, то пообіцяв, що це лише місяців на три. А з’ясувалося, на 28 років! “Дивуюся, скільки вона написала сценаріїв на моє прохання. Наприклад, для дивовижного фестивалю “Золотий гомін”, присвяченого українській поезії світу. Чи для одного з перших вшанувань, у 1993 році, пам’яті загиблих під час Голодомору-геноциду українців. Тепер Бог нагородив дружину щастям займатися улюбленою роботою – писати. А я подаю їй каву”. Пані Люба похвалилася, що такої смачної кави, як готує Павло Михайлович, не зварить ніхто, там особливий рецепт. Вірна товаришка письменниця Софія Майданська пригадала, що вперше побувала на Великій Україні, коли потрапила в Миколаївську область, куди їх відправили з Львівської консерваторії збирати огірки. “Ми їхали золотими полями, яким кінця-краю не видно. Аж до річки Інгулець. Саме тут я відчула, що таке Велика Україна! Для мене це алхімія слова, тут жили тисячі племен, і з цих племен народилася Люба Голота. Це прадавність нашої мови, культури, яку сьогодні путін хоче знищити... Сумом мені пахнуть трави степів”… Кінокритик Сергій Тримбач признався, що побоювався пані Любу. І от сьогодні наважився сказати, що поезія її справжня і сильна. І це рідкість зустріти сьогодні таку справжність. Суголосні йому і думки письменниці про минулий час, літературну творчість, знакові постаті. А ще поєднує їх рідний Інгулець. Письменниця, журналістка Людмила Лисенко пригадала, що той знаковий фестиваль “Золотий гомін” вона записувала на телебаченні, робила передачу. І запис очевидно є. “У Любиній поезії зафіксова- Заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук на генна історія жіночої душі, тому я люблю її безмежно”. Академік, громадський і політичний діяч Георгій Філіпчук сказав, що певний час Любов Василівна жила з батьками на Буковині. “І напевно взяла з собою утаємничений дзюркіт струмків, гуркіт водоспаду, Великодню гойдалку і принесла ці буковинські символи у стоглавий Київ. Колись Борхес хотів написати історію вічності. І зрозумів, що вічність – не сума доданків. Вічність – це одночасся. Люба шукає вічність у бабі Гапці, йде до свого роду в просторі і часі. Її творчість – окраса сучасної української літератури. Для нас книга книг – “Кобзар”. Те, що написала Любов Голота, варте, щоб стати поруч”. Привітала письменницю і подякувала за розкішний вечір заступниця директорки Національного музею літератури України Раїса Сеннікова. Блискуче модерувала творчу зустріч авторка спільного проєкту Національної спілки письменників України і та Національного музею України “Майстри слова”, письменниця Юлія Бережко¯Камінська. Зріле, як золотий осінній плід, поетичне слово Любові Василівни направду залишило медвяно-винний присмак на губах, радість на серці і віру, що її вірші гоять рани, гартують дух, множать глибинні сенси істинної краси. Стають всепереможними воїнами світла з позивними Любов. Дякую, дорога пані Любо, і многії Вам літа, творчої радості, смачної вранішньої кави, нових книжок і здійснення найзаповітнішого бажання – Перемоги! Модераторка зустрічі Юлія Бережко-Камінська (ліворуч), Любов Голота і Людмила Лисенко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин