Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 31 жовтня в Києві, в Національному музеї літератури України в рамках спільного з Національною спілкою письменників України проєкту "Майстри слова" відбулася зустріч з українською письменницею, лавреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслуженою працівницею культури України, багатолітньою головною редакторкою тижневика "Слово Просвіти" Любов'ю Василівною Голотою. Під час зустрічі Любов Василівна представила поезію з нової збірки "Паперовий Янгол", яка готується до друку. Матеріал читайте на стор. 8-9. Фото Віталія Приходька
Нещодавно президент Малої академії наук Станіслав Довгий та куратори проєкту з охорони нематеріальної культурної спадщини МАН Марія Лубинська і Богдан Гасюк долучилися до заходу Національної академії мистецтв України “Відновлення та стійкість: майбутнє через нематеріальну культурну спадщину”. Захід провели з нагоди Міжнародного дня нематеріальної культурної спадщини, під час нього відкрили виставку “Жива спадщина: час, простір, культура”. З промовою виступив президент МАН Станіслав Довгий, зазначивши: “Цьогоріч практику Малої академії наук з охорони гуцульського орнаменту (узорів) та пов’язаного з ним культурного простору внесли до інвентарю належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Ця подія – результат роботи МАН, адже наша команда впроваджує в освітній
ОЛЬГА СЛОНЬОВСЬКА
ГАЛИНА РАЙБЕДЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
процес знання про нематеріальну культурну спадщину та поширює їх серед молоді”. Також до заходу долучилися президент НАМ України Віктор Сидоренко, міністр освіти і науки Оксен Лісовий, заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький, заступниця міністра з питань цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації Анастасія Бондар, віцепрезидент НАМ України Олесь Санін, директорка Департаменту відновлення та культурної реінтеграції деокупованих територій МКСК Діана Трима, голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко, директорка Інституту культурології НАМ України Ганна Чміль, голова громадської організації “Алєм” Есма Аджієва, генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського у Коломиї Ярослава Ткачук, майстрині писанкарства Зоя Сташук та Віра Манько. Під час заходу Станіслав Довгий розповів, що цього літа МАН провела Всеукраїнську школу “Етнографічна експедиція “Стежками гуцульського орнаменту”” в Коломиї, яку присвятили пам’яті дослідника гуцульської творчості Михайла Курилича. Під час школи діти мали змогу поспілкуватися з майстрами, носіями культури, та перейняти їхній досвід. Зокрема, вихованці МАН відвідали різьбяра Мирослава Радиша, гончара Сергія Дутку, ліжникарку Світлану Павлюк, майстра народних музичних інструментів Михайла Тафійчука. “Сьогодні заслухали багато цікавих думок, які в майбутньому матимуть практичне втілення. Щодо позашкілля – робота, яку виконує МАН, важлива. Проте, крім того, маємо спільними зусиллями забезпечити збереження нематеріальної культурної спадщини в осередках її зародження та розвитку”, – сказав президент НАМ Віктор Сидоренко. Міністр освіти і науки Оксен Лісовий зазначив, що за підтримки МОН на базі Малої академії наук спільно з партнерами створили “Обсерваторію живої спадщини”. Це своєрідна дослідницька лабораторія, мета якої – показати важливість міждисциплінарної співпраці в дослідженні живої спадщини, стимулювати юних дослідників до використання різних інструментів у дослідженні нематеріальної культурної спадщини, допомогти розвинути навички роботи в команді, що представляє різні вікові групи та компетенції. Голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євген Шевченко наголосив на важливості залучення народних майстрів до навчальних і дослідницьких проєктів. “Цього року на базі нашого Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського МАН провела літню школу. Це був дивовижний досвід. Наша команда мала змогу познайомитися з молодими дослідниками, а вони натомість – захопитися культурою, мистецтвом, яке зберігає та розвиває Карпатська земля”, – поділилася директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського Ярослава Ткачук.
За інформацією комунікаційного офісу МАН
10–11
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Я буду жити… Буду жити, Бо мста – мій рай”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Доволі непросто відшукувати ті метафори та прикметникові словотвори, щоби дібратися до чуттєвостей Богданової поезії, які містяться в найпотаємніших душевних закутках. Недоговорені, недописані, незбагненні, часами позамежові для розуміння розмаїтих думок, вони продовжують свій лет у трикрапковій логіці загадковості, розширюючи для кожного ареали власного світосприйняття з нездійсненними надіями, покаліченими долями, нескінченними тривогами. Космос трагедій, де неможливо навіть за обрієм розгледіти світло будучини, в якій “не буває не програних воєн”, які “виграних теж не було”. Бо хіба можна передбачати, прогнозувати майбутнє, як це часто намагаються робити “обізнані” блогери, коли війна всеціло змусила націю відійти від звичної мистецької традиції вишивання весільних рушників і сорочок, перейнявшись “вишиванкою” бронежилетів та плетінням маскувальних сіток? На цьому тлі дуже ранимо сприймаються віршовані “понадтекстові” реалії цих написаних і “недописаних саг” про нашу війну, про нашу свободу, сподівання, духовний незлам. Ці болі й незагоєні рани утримують нас від забуття, відсторонення, зберігаючи найсокровенніше – віру. Мабуть, найбільш потаємні і невгасимі барви життя закладені саме в обнадійливо спраглому – “вірую”. У Творця, Героїв, Перемогу. На цій відвічній опорі віри тримається вся давня історія українства. Бо навіть тоді, коли жорстока доля відбирала нашу волю, мову, землю, традицію, державу, витолочувала національну пам’ять, зайдам не вдавалося знекорінити, упокорити Народ, оскільки незборима віра в Україну, українськість, як ніколи не втрачена цінність, ставала надійним оберегом його Душі, виконуючи відвічний заповіт Святого Письма – “Не вгашайте Духа!”. Ця найверховинніша цінність сили Нації є стрижневою ідеєю книги, в якій звучить святою присягою заклик Поета: “Молитись будем Богові й Тарасу”. І тоді “Рожденні в пеклі волю не просплять…”. У неймовірно жахливому пеклі мук і смертей, руїн і згарищ, страждань від (не)пережитих втрат, коли людське єство вже не відчуває, де “небесне, а де земне”, коли “жінка, убрана немов на весілля, / Замість колиски колише труну…”, Богдан, із притаманною йому одержимістю віри, пише вірш “Народжуємося”, в якому стверджує, що українці “Від Сяну до Дону” таки “продиктують ворогу власний статут…”. Зболені сповіді людини, громадянина, українця, який усвідомлює, що “нині стоїть на кону…”. Державність, Ідентичність, національна Самість, власна Гідність. Оці найвищі чесноти Нації наскрізь просякли оголеними нервами такий глибинний і закривавлений “дарунок” війни – “Вишийте, мамо, бронежилет”. Своєрідний трьохсотсторінковий “Отченаш” боротьби, в якому вгадується не тільки дочитання Богданом Нагірної проповіді – “Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу”, але й нагадування про меч, шолом і щит для тих, хто прагне волі. Прости, мій Боже, – відомщу… їм я не прощу синів… Я буду жити… Буду жити, Бо мста – мій рай… Орю мечем і сію жито, Бо єсьм народ… У цій святій помсті автор бачить не лише свої слово і чин, а, передовсім, Народу, який здатен уберегтись, зроститись і розвинутись завдяки вищій меті, що опирається на культ своєї Вітчизни, рідної Землі, національної Пам’яті, Історії предківських традицій і звитяг, готовий для відплати своєму споконвічному ворогу-московиту. Це той випадок, коли зненависть до людожерного московського ординства стає нашою національною цінністю, адже за мільйони невинно убієнних українців якраз прощення і є найбільш аморальним виявом, оскільки непокаране зло в образі “глубінного народа” лише скаженітиме, заюшившись чужою кров’ю. І як невимовно болісно й прикро, що донині сильні світу сього так і не спромоглися (не воліють) розібратися між темрявою і світлом, сумніваючись у нашому праві на Свободу. Тому з незатьмареної висоти людського права на життя звучить праведне слово: чи нам не належить наш простір і час? Знов ріббентропи, тобто штайнмаєри. Ніби возз’єднують, ділячи нас… Кожного сущого роз’їдає ця їдка правда. Бо невже високі чини, від котрих залежать долі і життя мільярдів, окутала нездатність та безвольність бачити очевидну очевидність та причинність вселенського зла. Адже неприхованою аксіомою є дедалі наростаюча злотворна тенденція “політики” рашистської ерефії, коли тиранами й терористами коється варварська “знелюдненість” людей і народів, а втраченість внутрішньої свободи, заміненої рабством, пропагують як благо, намагаючись силою, ґвалтом і війною прищеплювати цю заразу не тільки Україні, а всьому світу, унеможливлюючи мир і безпеку людства. Для світу, особливо Європи, такі виразки не є новизною, а радше певною сталістю. Бо коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, відомий австрійський філософ і педагог Ф. Гаєк (Нобелівський лавреат) вже тоді сформував основну ідею ХХ і ХХІ століть – захист Свободи. Сто років потому, в розпалі війни, він напише знакову працю “Шлях до рабства” (1944). Головна думка – нацизм і комунізм наділені спільністю, що ввібрала в себе нищення свободи, людиноненависництво, тоталітаризм. Саме в протистоянні цій антигуманній тріаді (фашизм-нацизм-рашизм) зрощується адекватна відповідь на дилеми глобального виміру: війни і миру; добра і зла; свободи і рабства; любові і ненависті; прогресу і руїни; щастя і горя… Однак поки що ерефія продовжує напувати світ ядовитим нектаром своєї брехливої і сфальшованої історії і політики, імперським сурогатом не менш “вєлікой” культури. Але знаймо, що їхня “культура” з балетмейстерами та “язік” досто-пушкіних свідчать не про комунікацію та гуманізацію, а лише про колонізацію та окупацію, зберігаючи імперську навігацію людиноненависництва. І Богдан Томенчук зі справедливою іронією надає їм “місце під сонцем”: Не скіфи ви, а кочові заброди. Ви сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати. Зачавши в злобі й виносивши в злі?.. Справді, це “сім’я злого духа” ось уже яке століття намагається сотворити ідеологію і практику “найтехнологічнішого” воєнного “гуманізму”, який здатен хіба що “писати” історію міжнародних злодіянь і масштабних убивств, історію завоювань, грабежів та насильств, славлячи своїх кривавих вождів та деспотів, з яких їхня авторитарна й брехлива журналістика, освіта, наука, політика вкупі із зомбованим “насєлєнієм” зробили “героїв”. Причому на росії перед цими “героїзованими” потворами на кшталт путлєрів плазують усі – від вічно п’яного плебсу до інтелігенції, намертво прирученої служити й колінопоклонятися, ненавидячи свободу й правду, українців та не подібних їм, московитам. Адже й нинішні діячі та діячки з гурту “харошіх рузькіх”, лаковані “опозиційністю” до путінського режиму, показують своє нице нутро, здійснюючи вибір між путіно-рашизмом і правдою, віддаючи перевагу, зазвичай, імперській блекоті. Слід визнати, що зомбування мізків на росії відбувається не тільки нацистською путіно-мєдвєдєвською та скабєєво-соловйовською риторикою. Рашистський шаманізм, українофобія, ненависть до “іншого”, нетерпимість, чванливість і ненажерність укупі з усіма неправдами просякнув найглухіші шпарини цієї терористичної спільноти, зокрема освітню систему – від дошкільної установи до університету. У наспіх написаних підручниках для школярів і студентів повномасштабна війна проти України висвітлюється як історичне месіанство, революція Гідності – “держпереворот”, анексія Криму – “поверненням до Росії”, а на Донбасі – “народне” повстання для захисту “рідної землі” і за право називатися “рассєянамі”. Усі 17 параграфів шкільного навчального матеріалу їхньої “історії” приурочено війні ерефії проти України, з цинічною назвою окупованих територій “новими регіонами” росії. У школах тиждень починається з виконання гімну московії та підняття прапора, з пропагандою на спеціальних уроках необхідності і значимості “спеціальної військової операції”. Українські підручники та книги, згідно з давньою московитською традицією, публічно спалюються, зокрема “Кобзар” Т. Шевченка, оскільки він завжди асоціюється українцями з прагненням Волі, Правди, духовної і національної Свободи. Не дивно, адже ненависть до України і Шевченка була для московії природною тотожністю. Для сатрапів і рабів, якими були і є московити, Шевченко сприймається ось уже майже два століття прямим супротивником їхньої звироднілої суті, з її менталітетом упокорення, лакейства, фальші і приниження. Однак, як стверджує, нагадуючи всім, Б. Томенчук, українці є іншого гарту Народ, “не безбатченко свободи”: І батько в нього в метриці – Майдан. А хто дідусь – Тарас? Іван? Богдан? А може, він по духові Степанів? Культурний, громадський діяч і шевченкознавець Іван Дзюба так характеризував стан цієї вічної неприязні до України, до нашого Пророка: “Усе велике – докучливе для малих”. Розставивши правдиво акценти, Дзюба правильно визначив адреси животіння змалілих чорносотенців та їхніх посіпак-“землячків”. Це – ненаситне черево московії, яка вічно (доки не сконає) на своїх кривавих полотнищах нестиме чорний заклик ката-петра І – “Малую россію к рукам прібрать”. Нині ним же послуговуються путінські рашисти, намагаючись реалізувати геноцидну “мрію” ліквідації української Державности, Ідентичности, Незалежности. Така сталася прикрість, що ті, кого українці “виводили в люди”, прищеплювали
(даремно!) українізацією їхню безкультурність до цивілізації, виявляли тільки непослух вбивць, мародерів і паліїв. Бо “ще року 1627 1 грудня, – пише Іван Огієнко в “Українській культурі”, – судили (цар і “патріярх”) книжку (українську) Кирила Ставровецького “Учительное Євангеліе”, катуючи, спалюючи, проклинаючи анафемою все українське. У “Маминому бронежилеті” ця безперервна варварська поведінкова норма московита дуже промовисто озвучена: Ще не було – а щезла би! – москви. Ще ви не стали ордами Батия, А ми по;княжому уже ішли на ви, І вчили жити світ і Візантію… Ходили наші доньки в королевах, Бо ми уже тоді були людьми, Коли ви ще сиділи на деревах… Саме так сприймається реальна історія московитів крізь чутливо правдиві й зболені рими поезії Богдана Томенчука. Він саркастичною формою обрамляє буття, еволюцію цього здичавіло-глубінного народу, що не осягнути здоровою логікою, ні описати при допомозі людських знань та вартісних орієнтирів, а лише підкріплюючи відомий умовивід, що така “історія не має сенсу”, оскільки спроможна виношувати в своїй ядучій утробі лише апокаліпсиси, війни, людиноненависть. Так, наш урок, що ми не завжди вчасно й відповідно реагували на це зло. Адже один із видатних діячів творення української державності, ідентичності М. Грушевський уже напередодні національновизвольних змагань 1917–1921 років в “Українському віснику” напише: “Україна в новім устрої демократичної росії повинна знайти сприятливі умови для свого культурного, суспільного розвитку і національного самовизначення”. “У новім устрої демократичної росії?!”. Як фальшиво звучить цей міф. Такі фатальні хиби провідників нації завжди дорого коштували, оскільки розплачуватися доводилося численними людськими жертвами, зрозумівши пізніше (за висловом М. Міхновського), “через що у нас були Берестечки і Полтава”. Ілюзія сподівань і донині муляє значну частину українського політикуму, надіючись то на “харошіх руськіх”, то на “демократію спочилого навального”, то на майбутнє спочивання в Бозі ненависного для людей путіна. Але весь історичний досвід показує, що ніколи, за жодних обставин не можна вірити московії, бо (за Шевченком) “москалі – чужі люде…”, які залишаються такими ж україноненависниками у царських, чорносотенних, більшовицьких, квазі-ліберальних чи путіно-гундяївських ризах. У Богдановій поезії гостро відчувається і дух високого Слова Юрія Липи; і жагуча ідея Миколи Міхновського щодо української Самостійності та неприйнятності орієнтації на росію – “Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог)чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”; і правдивий голос Євгена Маланюка, стверджуючого, що з українцями воюють, їх нищать не просто реакціонери, монархісти чи більшовики, а московити, “московська нація”, а тому “проковтнувши хозарів, половців і печенігів, мусимо проковтнути і цей останній наїзд Сходу…” У ті ще недалекі березневі дні 2022-го Поет нагадує, ніби звертаючись до Нації, до України, а найбільше, мабуть, до їх колишніх і теперішніх поводирів, щоби вкотре “не трафити” в сирну пастку нових “переяславів”, фальшивих договорів, гарантій, будапештських меморандумів. Не вір! Уже було. А тому й маємо те, що маємо… Щосвітанку розстрілює (Україну) зброя, Котру зрадила ти колись. Така Поезія спонукає, змушує визнати, що наше виживання, успіх в екзистенційній війні, утвердження самостійности Держави, досягнення волі України можливі в ці часи глобальних катаклізмів (попри всі допомоги) лише завдяки “силі своєї зброї”, єдності Нації, яка свідома того, що живе в справедливій державі, якою правлять мудрі державники. “Нам ні на кого надіятися”, — говорив
Настали недобрі часи, коли “цивілізоване” людство, перейшовши (вкотре!), ніби не помічаючи, всі етичні межі, поріднившись із варварством, цинізмом, брехнею, злотворністю, стало жити поза Заповітами священних Книг, моральних традицій і норм. Як бути Україні в умовах, коли на карту поставлено існування Нації, Ідентичности, Державности? Хто є Ти і де Твоє місце в цій екзистенційній борні? Де відшукувати ресурси духу й сили, щоби здолати ворога-московита? Цими болючими темами-запитаннями переповнений поетичний доробок Богдана Томенчука.
Суспільство · “Із геть усіх пісень, що обпалили душу, У ній зосталась та, котра всьому війна”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Міхновський, коли ми так тяжко прокладаємо свій шлях до Свободи і Правди. Одначе маємо своє спасенне знамено, тому “молитись будем Богові й Тарасу”. Насправді, це не метафора, а нагальне й животворне зобов’язання Нації, поза яким унеможливлюється будь-який її поступ. А ще – бути “готовими” (за Ю. Липою). Завжди. Не тільки нам, а всьому достойному світу, що зберіг обличчя. Адже чого гріха таїти. Слід визнати, що перш ніж виплодився такий народ разом зі своїми зверхниками – нищителями свободи і глашатаями рабства, грабіжниками і ґвалтівниками, народилися авторитарні і деспотичні режими, сталінсько-путлєрівські держави, то, очевидно, їм сприяли, допомагали, навіть забавляли, кимось та чимось вони зрощувалися. Згадаймо, коли на початку 20-х років минулого століття лютував перший голодомор українців, організований більшовицькою москвою, на “захід” відправлялися сотні тонн золота і коштовностей (як і сотні мільйонів пудів хліба), які не встигали переробляти європейські та американські підприємства. Тому не тільки українці, але й увесь совісний світ, мусять визнати, що допоки шукатимуть для москви комфортніші словесні замінники явищам “геноциду”, “тероризму”, “шовінізму”, “рашизму”, якими животіє ця зловісна недоімперія, поки їхню вєлікую “культуру” ніяким чином не пов’язуватимуть (як причинність) зі скоєними ними у ХХ–ХХІ століттях злочинами, толеруватимуть і терпітимуть їхню сфальшовану історію, вєлікую культуру і магучій язік, поки продовжуватимуть тішити себе ілюзіями, що хижий вищир якось трансформується в (хай і фарисейську) усмішку, доти над людством бовванітиме вже не привид, а реальність великого людиновбиства. Він укотре ввірветься через вікна, прийшовши тебе “асвабаждать”. Тож честь Богдановій високій етиці і моральній охайності, що в Його філософічному, гіркому своєю правдивістю, трагічному, часами натхненно ліричному Слові читач і поціновувач, критик, а то й “білий” заздрісник знаходитиме не причесаність та митість правильних рим, а правдиве, розкуйовджене, чисте співпереживаюче чуття. Він щиро й колюче говорить зі своїм Народом, очевидно навчений батьками та заповітами роду. Марширує війна по Чумацькім Гостинці і… Де вбивають за те, що ми ще – українці. Ця внутрішньо глибока світлість, вібруючи ніжністю й любов’ю до “свого” рідного, якось по-особливому відлунює в поетичному романі війни, у цій трагедійній симфонії людського гріха, переплітаючи (здається, навічно) життя українського Воїна з розтерзаною, але такою божественною Природою рідної Землі, коли Цей липень останній останнього літа, Як степ, у котрім помирає солдат… Такий молодий… У нього від роду усе журавлине, Ця спека… Ця доля… Ці леза трави… І цей передчасний відліт журавлів. Його ранима й до межі екзальтована натура, уподібнена натягнутій струні, що не буває збайдужілою до ближнього, свого Роду, Народу, не буває окремішною від рідної Землі. Радість людей – його втіха; біль народу – то щем його серця. Природовідповідна реакція на український (і не тільки) світ. Таким видається для багатьох нас Богдан, який за роки так і не зумів (не захотів!) стати маститим “чиновником”, зате йому пасує, під стать бути Просвітником, Поетом-воїном, що, одягнувши громадянські лати, не замкнувся (як талановитий самоук) у своїх ліричних ямбах і хореях, а “пішов” у народ, коли “ревуть гармати”. Він – серед народу і для народу. Ставши водночас його співцем і поводирем, обравши для себе і людей лише ту думу, що слугує чеснотам Нації, її Волі, Ідентичності, Державності. Очевидно, він доєднував і себе до тієї когорти служителів Муз, що стали на прю з москалем, викарбувавши на початку квітня 2022 року: Із геть усіх пісень, що обпалили душу, У ній зосталась та, котра всьому війна. Оцією “єдиною” піснею, як прадавньою рутенською абеткою, просячи “покрови у Покрови”, цей непогамовний прикарпатський Верховинець написав душею і серцем “мамин бронежилет”, подарувавши українцям найсокровенніше і святошне, що любилося, оберігалося, святкувалося – “Владико, Україну сохрани…”. Книга війни як цінність буття. Одна з тисяч поетичних квіток у багатобарвному національному вінку, написана для живих, у пам’ять полеглим, а можливо, й для “ненарожденних”. Колись, мабуть, як “на вицвілім штахетнику років”, наступні покоління будуть учитуватися в таку поетику й знаходити в міжрядді слів ті затребувані ціннісні смисли, що “олюднюють” рід людський, живлять буття, міцнять національне “Я”, вивершують власну державу. Адже в ній закладено все те, що вибудовує нашу духовну, світоглядну і політичну матрицю, вивищуючи ті застережливі охоронні знаки, які заперечують існування в національному просторі всього того, що бодай чимось нагадує московію, з її деформованими “цінностями”, “ідеалами”, смаками людиноненависництва. Здавалося би, що зболена війною Муза, поезія, яка вже “не пахне тишою й давно забутим кольором бузків”, лише міститься в тих нішах, де біль, страждання й безнадійні сподівання. Одначе ні. Хто не читав, не пізнав Богданового “вірша”, той матиме ще добру нагоду відчути сповна те вогненне енергетичне поле, що нуртує безперебійно в його Слові. Бо навіть за чутливими сентиментами, коли ласка Господня дарує “Садочок і вишні, і навіть хрущі – / Усе, ніби рай над раями”, звучить нагадування про Переяслав, а ще – “Мазепа… Шевченко… Бандера… / Яких ще тобі посилати месій”. Його Слово стрілою спрямоване до майже всієї гами людських характеристик – ментальності, свідомості, моралі, совісті, українськості і громадянськості, до всіх життєсфер, в яких зрощується Особистість. До владних режимів, політики, освіти, церкви, історії, національної пам’яті, традиції, природи, вживлюючи повсюдно ін’єкцію українолюбства – “Свою Україну любіть!”, і водночас випалюючи хибу упокореності, закладену московитами впродовж століть, коли Ти ще незачатий вже винен москві, І вже батракуєш в утробі… А тому немає для нього нічого більш ганебнішого, аніж раб, який, не повстаючи, змирився, зневірився в своєму праві на свободу. Лише навернення до національної пам’яті, мста, ненависть і боротьба. Ніщо не прощено. Найменшої кривди не буде пробачено, Батурин… Биківня… Сибір… Соловки… Котре не відомщено – буде відплачено. Тоді, коли Поет писав ці рядки, потолочені кривдами, велика війна тільки розпочалася, ще не знали жахіть про Бучу й Маріуполь, ще озвірілі рашисти не думали-гадали про відплату, бо традиційно вічно (на горе людям) були наділені “індульгенціями” безкарності. Дуже влучно цю ситуацію раніше описав у книзі “Не мир, а меч” відомий дисидент, активний учасник українського національного опору Євген Сверстюк, стверджуючи, що “російський комунізм (чит. рашизм, фашизм, нацизм) та його ідеологія – це злочин без кари”. Сьогодні ця надгостра своєю актуальністю тема особливим болем несправедливості перегукується “бронежилетними” Томенчуковими віршами. Допоки?! Ця глобальна, вселенських масштабів кривда рефреном звучить ось уже друге століття. Адже непокаране зло множиться в геометричній прогресії, а нині виразка безкарності трансформувалася в найбільшу загарбницьку війну (після Другої світової) ерефії проти України. Спам’ятаєшся пізно, Європо… Євро… Нині ми, завтра ви… Бо інакшого вже не дано… Полюбуйся, як ми не здаємся в холодних окопах…
Богдан Томенчук
Хіба не гріховним є шлях, яким уже неодноразово “прамцували” миротворці та угодовці, мало не за руку ведучи осатанілих паліїв війни до вівтаря миру, хіба принесла свої плоди газова “знижка” та дисконтована нафта з ерефії, хіба агресія маніяка лікується штатними протоколами, співчуваннями, асамблейними оонівськими посиденьками?! Тому ця книга поетичної музи вкотре застерігає, ніби промовляючи живим голосом, звертаючись до частки ще притомного світу, щоби не повторюватиме знову й знову трагічні помилки минулого. Бо марною є надія отримати “мир”, ставши на коліна, як і безглуздою та аморальною є політика задобрювання навіжених диктаторів. Хіба брікс-вояжі генсека ООН Гутерреша на росію, інтерв’ю словацького прем’єра Фіцо з інформаційною терористкою московії скабєєвою та наміри відвідати 2025 року путінський “парад побєди”, заяви угорських політиків про бажання знову мати “спільний кордон” з Польщею та багато іншого безглуздя слугують світовій безпеці? Уже було, коли світ мовчав, загравав, укладав дипломатичні стосунки із жорстокою сталінською тиранією, а в цей же час геноцидом-голодомором москва знищувала мільйони українців, вбивала голодних дітей. Ніяк не зреагувала Ліга Націй (штибу нинішньої ООН) навіть тоді, коли 7 квітня 1935 року набув сили сталінський указ про дозвіл страчувати дітей віком з 12 років (нібито за неможливістю вирішити проблему безпритульності і злочинності), вважаючи, що в них уже сформована “класова свідомість”… Америко, Європо, Франціє і Німеччино… Дослухайтеся до своїх знакових національних постатей – від Джефферсона, Наполеона до Бісмарка, коли вже голосу воюючої України замало. Точним і майже пророчим щодо “рассєї” є висловлювання великого воєначальника і “завойовника” Наполеона, який сказав, що “москвини – це варвари, що не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ті північні варвари заволодіють Європою”. Сказане понад два століття по тому видатним французом лише стверджує сталість ментального розвитку цієї рабської “нації”, оскільки зміни відтоді відбулися хіба що в бік ще більшої жорстокості та брехні, де немає місця для совісті чи сорому. А найогидніше стається в їхній поведінковій нормі тоді, коли вони намагаються всі свої нечесноти й нечистоти одягати в “культурні” шати, блюзнірськи мавпуючи цивілізовані народи, при цьому вбиваючи й нищачи всіх і вся, хто не вписується в їх “світоглядні” параметри сучасного неандертальця. На жаль, ядерного. Такий глубінний народ “заслуговує” такого ж дикунського заправилу, подібно путлєру. І тоді, стверджував В. Симоненко, “немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини…”. Ці дещо незвичні перегуки та переходи від днів давнішніх до сьогодення, від високого поетичного штилю до суворої, обпаленою війною “прози” морального, політичного, мілітарного ґатунку, безупину виникають та западають у душу, читаючи цей творчий Богданів доробок, обрамлений зігрітою любов’ю “маминого бронежилета”. Хоча, насправді, чимало його добротно написаних книжок упродовж трьох десятків років також віддано служили Музам і Народу, “перекрикуючи тишу смеркання”, щоби не вгасали українські прапори. Нині він – Поет, який олюднює світ. Шляхетна Особистість. Педагог, завжди вартісний писатися великолітерно. Пригадується епоха есересерівського тектонічного зламу, коли молодий, здібний, непогамовний Богдан – тодішній очільник Івано-Франківської освіти, по вінця переповнений ідеями, творив разом із побратимами по українському духу концепцію майбутньої національної школи, закладаючи основи Державної програми “Україна. Освіта ХХІ століття”. Таке враження від тих і нинішніх часів його життєтворчості, що мало не всі педагогічні пласти української ідеї він зумів “перенести” в свій поетичний дім. Тому його вишиваний “бронежилет” у моєму сприйнятті являє собою своєрідну педагогічну євангелію, зіткану із принципів, цінностей, етичних норм, аксіоматичних істин, огранених високим поетичним стилем. Уявляється, що Богданові рими ніби увібрали в себе мудрість великого Я. Коменського, яка вчила школи належно просвітлювати Думку, спонукала храми спалахувати Серця, а ратуші (владу) змушувала оберігати Мир (“Про виправлення людських справ”). Його поезія синтезує ірраціональність духу і надчутливу матерію, будучи на сторожі, як реперний наріжний знак, усіх подихів і суспільних віянь. Вчитуймося ще іще в емоцію його зраненого твору “Приймай парад, покурвлена державо…”, тоді відчуємо оголеним нервом всю воєдино зібрану біль твого народу, гірку правду покалічених доль, справедливість, якої не знайти в цьому понівеченому байдужістю і ненавистю світі. Я був свідком того звитяжного параду безногих і безруких Героїв 2019 року в Києві, який так болісно й совісно викарбуваний Богдановою строфою, коли Бракує навіть справжньої сльози, Країно ампутованої правди… Звернення до етичної відповідальності за “все живе”, до громадянського і державного сумління, що зобов’язане поставити на найвищий моральний п’єдестал України свого Воїна і “цю німу ходу без ніг”, продовжує ще з більшою силою бити в дзвін національної пам’яті і шани Героям, вклоняючись Їм “доземно й донебно”. Бо йде війна, а їх, на жаль, лише більшає. Вони ідуть, покликані й забуті… Омий… Омийся… І цілуй той брук… Бронежилетна Книга – багатобарвна, стоголоса, симфонічна, розмаїта, в якій видніється “сонце, перемішане із кров’ю”, чутно гостриться “княжий меч” і пробивається “зойк з винарні бою”. Одначе не з меншою силою вже не жевріє, а горить надія на мир, Перемогу, обриси якої бачаться, мабуть, лише Богу. Хочеться, щоб “наш аркан” був вічним і не ставав “останнім танцем”, щоб на мирному столі був хліб і була сіль, а любов до людини, родини, Бога й України витала у святошно вибілених оселях. Бо Люди спраглі жити, а не вегетувати. А поки так чомусь щемливо й тужливо пише моя землячка – поетка Віра Китайгородська: Вже осінь. А нема весіль. Покрова стелить білопіль. Вже осінь. А нема весіль. Музики чахнуть доокіль. Вже осінь. А нема весіль. Вертають коні із трипіль Без вершників. Але Вірмо! Будуть свята й весілля ще в нашій українській хаті, бо ми приречені Перемогою. І нехай творчий злет і дарунок Богдана Томенчука в образі такої філософічної, епічно-ліричної і трагедійно-героїчної Поетики (“Вишийте, мамо, бронежилет”), “коли навіть шепіт волає”, займе своє гідне місце біля Книги книг. Бо в ній наша “правда, І сила, і воля!”.
Освіта · “Як показує досвід, дуже важливо постійно працювати, і тоді можна досягти результату!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вицького “На Кожум’яках”, а також “Різдвяна ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Тарас Бульба” за творами Миколи Гоголя. Дитинство Михайло Старицький провів разом із бабусею та дідусем по маминій лінії – зроду Лисенків. Навчався в Полтавській гімназії, де й почав писати перші поезії. За спогадами Олени Пчілки, її брати Михайло Драгоманов та Микола Шульженко якось зачитали їй жартівливого вірша, зауваживши: автор його є їхнім приятелем. Це був вірш Михайла Старицького. Разом із троюрідним братом Миколою Лисенком Михайло Старицький вступив до Київського університету Святого Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Там юнак навчався на фізико-математичному факультеті, а згодом перевівся на юридичний. Старицький був активним студентом: долучався до громадських активностей, допомагав в організації концертів та вистав, ана канікулах разом із братом збирав і записував фольклор.
Омар Хаям – поетичний мате8 матик Омар Хаям – перський філософ, науковець та поет. Вивчав математику й астрономію, долучився до реформи календаря 1079 року. Англомовний світ відкрив для себе цього вченого ще і як поета завдяки ерекладам його творів письменником Едвардом Фіцджеральдом у 1859 році. Серед поетичного доробку Омара Хаяма – рубаї. Це чотирирядкові вірші, що римуються за схемою “аааа” або “ааба” і мають переважно філософський зміст. Головну думку поезії автор зазвичай акцентує в останньому рядку. Такі вірші — не новотвір Хаяма, а були відомі й раніше у перській літературі — його перу нині приписують 120 рубаї. Активно творив Омар Хаям і в математиці. До 25 років завершив працю “Проблеми арифметики”, книгу про музику та книгу про алгебру. Також вчений досліджував кубічні рівняння і відкрив геометричний метод їхнього розв’язання шляхом перетину параболи з колом.
Брем Стокер – автор “Драку8 ли” з математичною освітою Брем Стокер – ірландський письменник, автор готичного горор-роману про графа Дракулу, романтичного трилеру “Зміїний перевал”, а ще – посібника з юридичного адміністрування. Навчався Брем Стокер у Триніті-коледжі, що в Дубліні. Мав популярність серед студентів і активно долучався до різноманітних активностей: спортивних змагань, засідань філософського та історичного гуртків. У коледжі Брем Стокер здобув ступінь з чистої математики — вивчав ті її напрями, що ще не знайшли свого практичного застосування. Граф Дракула, якого вигадав Брем Стокер, надихнув творців американського освітнього дитячого серіалу “Вулиця Сезам”. За зразком персонажа Стокера вони творили графа фон Каунта (англ. Count von Count – гра слів, адже в англійській мові слово “count” означає і “граф”, і “рахувати”), який рахував усе довкола і навчав глядачів простої математики. Надія ЖМУЙДА
Добірку підготовлено комунікаційним офісом МАН
Освіта · “Як показує досвід, дуже важливо постійно працювати, і тоді можна досягти результату!” · с. 4сторінка оригіналу ↗ “СпІльноСТОРІЯ-2024” 31 жовтня Мала академія наук вперше провела наукову історичну конференцію для учнів 9–11 класів “СпІльноСТОРІЯ-2024”. Захід об’єднав науковців, освітян та юних дослідників, які обговорили історичні події і явища та їхні наслідки. Захід розпочали з урочистого відкриття, під час якого учасників привітав президент МАН Станіслав Довгий. Він зазначив: “Цьогоріч ми вперше проводимо “СпІльноСТОРІЮ”, я вдячний учасникам за допитливість, сміливість і готовність говорити про важливе. Тема конференції цього року – “Виміри війни: люди, території, ідентичності” – надзвичайно важлива для розуміння не лише минулого, а й багатьох актуальних викликів, що стоять перед нами сьогодні”. Заступник декана з науковопедагогічної та навчальної роботи історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка Тарас Пшеничний представив доповідь “Людина в умовах війни: цінності, мораль, духовність”. Завідувач кафедри історії та філософії Бердянського державного педагогічного університету Ігор Лиман презентував виступ на тему “Потенціал МАН у сфері усноісторичних досліджень: використання напрацювань Української асоціації усної історії”. А головний спеціаліст відділу організації історичних досліджень та аналізу українського державотворення Управління наукового та інституційного забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті Іван Стичинський виступив із промовою на тему “Війна і пам’ять. Меморіалізація війни: історія та значення сьогодні”. Опісля учасники презентували доповіді за тематичними напрямами: військові конфлікти у локальному та світовому вимірі; битви та військові кампанії від античності до сучасності; війна ідей: політичні та ідеологічні конфлікти; війна і технології; особистість та війна: вибір і долі; вимушені міграції: переселення у період війни; як війна формує ідентичність, повсякденне життя в умовах війни; “досвід війни”: усноісторичні дослідження збройних конфліктів; історико-культурна спадщина в умовах збройних конфліктів; шляхи до миру: історичні приклади розв’язання конфліктів. Організувати конференцію Малій академії наук допомогли партнери. Серед них — Український інститут національної пам’яті, історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Українська асоціація усної історії.
Визначили переможця Нещодавно у коворкінгу бізнес-інкубатору “Ukrainian Futu- re” Малої академії наук відбувся National Youth Entrepreneurship Challenge. Це національний конкурс інноваційних бізнес-проєктів, учасники якого змагаються за можливість представляти свої розробки у фіналі світового змагання World Youth Entrepreneur- ship Challenge, що пройде у Нью- Йорку 18–21 листопада. National Youth Entrepreneur- ship Challenge цьогоріч вперше провели в Україні. У конкурсі змагалося 19 команд. Перше місце виборов стартап-проєкт OUTEX – застосунок для спорту та реабілітації. Друге – PhAInix – система протоколів зміни зв’язку дрона на льоту. А третє – Bear Band – технологічний комплекс, що неінвазивно визначає стан здоров’я людини. “Команда МАН тривалий час працювала над бізнес-інкубатором: вибудовувала систему підтримки юних винахідників та підприємців, налагоджувала процес, як від теоретичної складової перейти до практичної реалізації. Нині ж резиденти “Ukrainian Fu- ture” – це підлітки, чиї ідеї точно не залишаться на папері, а пройдуть усі етапи для створення фінального продукту. Мені дуже приємно, що сьогодні на National Youth Entrepreneurship Challenge маємо 19 проєктів, які розв’язують широкий спектр проблем”, – поділився президент МАН Ста8 ніслав Довгий. “Я ніколи не очікувала, що посяду перше місце! Сподівалася, можливо, на друге-третє, тому що конкурувала з великою кількістю потужних проєктів. Але, як показує досвід, дуже важливо постійно працювати і бути відкритими до інсайтів, і тоді можна досягти результату!” – сказала після церемонії нагородження співзасновниця стартапу OUTEX Юлія Ткаченко. Керівниця бізнес-інкубатору й бізнес-консультантка Ірина Бистрова зазначила: “Незважаючи на те, що NYEC офіційно має лише трьох фіналістів, кожна молодіжна команда, яка вийшла у фінал, уже є переможцем. Під час підготовки до відбору учасники отримали доступ до унікальних методик NFTE та експертів бізнес-інкубатору “Ukrainian Futu- re”, які мають досвід створення успішних кейсів у всьому світі. А сьогодні команди мали нагоду продемонструвати отримані знання і набуті навички на практиці, під час пітчу. Досвід участі у конкурсі такого рівня, дійсно, унікальний і є реальним кроком на шляху до успішного стартапу. Зокрема, кілька команд сьогодні отримали пропозицію продовжити роботу над розвитком своїх проєктів у “Ukrainian Future” як резиденти, одержуючи доступ до необхідної матеріальної та консалтингової інфраструктури”.
Внесок МАНу франкознавство 25 жовтня у львівському Будинку вчених відбувся круглий стіл “Іван Франко та італійська культура”. Під час заходу учасники обговорили, що пов’язує Івана Франка з батьківщиною Данте й Петрарки, яке місце займає Італія на мапі Франкових мандрів, як італійська культура представлена в літературному, перекладацькому, науковому доробку Франка. До круглого столу долучився президент Малої академії наук Станіслав Довгий. “Моя місія сьогодні у Львові, а саме у Львівському університеті, – це створення порталу імені Івана Яковича Франка разом із Львівським національним літературно;меморіальним музеєм Івана Франка та Інститутом франко; знавства, ми вже декілька років працюємо над тим. Мова йде про створення ресурсу, на якому буде розміщена вся інформація, яка є про Івана Франка: фото, відео, місця перебування, музеї, пам’ятники, творча частина. Я думаю, коли ми закінчимо роботу над порталом Франка, то, можливо наші італійські партнери також будуть зацікавлені у тому, щоб цей портал був італійською мовою, оскільки саме Франко найбільше поєднує українську та італійську культури”, – зазначив він. Круглий стіл провели принагідно до тижня італійської мови у світі, який присвятили темі “Італійська мова і книга: світ між рядками”. Організаторами заходу стали Інститут франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка та Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка (Дім Франка) за сприяння Італійського інституту культури в Україні та Посольства Італії в Києві.
Від Панаса Мирного до Брема Стокера
Чи можна поєднувати захоплення математикою з письменницьким ремеслом? Українські та світові письменники точно знають – так. Сьогодні познайомимося з митцями, які обрали собі математику за хобі чи ще одну професію.
Панас Мирний – фінансист та анонімний автор Панас Рудченко, більш відомий під псевдонімом Мирний, – автор романів “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” й “Повія”, повісті “Лихі люди” та історичної драми “Лимерівна”. Панас Мирний народився у родині бухгалтера і в кар’єрі торував шлях батька. Після навчання у Миргородській парафіяльній школі та Гадяцькому повітовому училищі розпочав роботу фінансистом. Спочатку працював помічником бухгалтера у повітовому скарбництві у Прилуках, а потім у Миргороді. У 1871 році Панас Мирний отримав посаду бухгалтера у полтавському скарбництві, а за 3 роки вже став головним бухгалтером у цій установі. Про його роботу у фінансовій сфері схвально відгукувався письменник Григорій Коваленко. Він стверджував: ще одного такого спеціаліста можна відшукати “хіба що десь у Німеччині”. А управитель Полтавської казенної палати зауважував: Панас Рудченко талановито і старанно виконував усі свої обов’язки, а до завдань підходив ініціативно та творчо. Водночас Панас Мирний знаходив час і на літературну діяльність, яку розпочав завдяки впливу старшого брата Івана і творів Івана Нечуя-Левицького. Своє дебютне оповідання “Лихий попутав” письменник написав і опублікував у львівському часописі “Правда” у 23 роки.
Євген Маланюк – поет, літературознавець, учитель математики Євген Маланюк розпочав літературну діяльність ще за школярства. Навчаючись у Єлисаветградському земському реальному училищі (нині – Кропивницький), уже писав літературну критику та поезії. Пізніше навчався у Петербурзькому політехнічному університеті і закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, що в Чехії. Опісля — працював інженером у Варшаві та Празі. Живучи у Варшаві, Євген Маланюк також викладав – навчав математики студентів Української православної семінарії. Згодом, у 1922 році, поет емігрував до Чехії (тоді Чехія була республікою у складі Чехословаччини) та оселився у Празі. Там долучився до літературного угруповання МУР – Мистецький український рух. До організації належали письменники-емігранти, що мали собі за мету зберігати українську культуру, позбавити її впливу всього російського та зробити відомою у світі. У Празі Євген Маланюк продовжив учителювати – викладав українську мову й математику в місцевій українській гімназії. У літературному доробку Євгена Маланюка – десять поетичних збірок та розмай публіцистичних і літературно-критичних матеріалів.
Юрій Яновський – сценаристполітехнік Юрій Яновський – художній керівник Одеської кінофабрики та Всеукраїнського фотокіноуправління, автор романів “Майстер корабля” і “Вершники”. Майбутній письменник, як і Євген Маланюк, навчався у Єлисаветградському земському реальному училищі. Пізніше переїхав до Києва і вступив на електротехнічний факультет Київського політехнічного інституту. В університеті Юрій Яновський організував випуск стінгазети й узявся за її редактуру, а ще – записався до літературного гуртка “Молоді письменники КПІ”, дей почав писати сам. Там юнак познайомився зі студентом механічного факультету і майбутнім авіаконструктором Сергієм Корольовим. Той схвально відгукнувся про творчість Юрія: “Слухав я вірші Яновського і відчував одне: любить молодий поет степ і море. Тобто любить простір, безмежжя, неозорість. Я навіть подумав: де він народився? В степу? Чи біля моря? Та справа не в тому. Важливо інше: те, що прочитав Яновський, – справжня поезія”. Студентську творчість Юрія Яновського помітив футурист Михайль Семенко, який згодом став літературним ментором письменника. А пізніше запросив у Харків на посаду редактора у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.
Михайло Старицький – театрал з фізико-математичного факультету Михайло Старицький – поет, перекладач, письменник, очільник театральної трупи. Митець створював п’єси за сюжетами популярних тогочасних письменників, як-от “За двома зайцями” на основі твору Івана Нечуя-Ле-
Нашого цвіту... · “Присутні молилися за мир в Україні, за народ, за життя усіх захисників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Нещодавно в гостинній хорватській столиці відбувся дводенний міжнародний захід “Дні української культури: Загреб–2024”. Головною подією першого дня стала презентація сьомої книги “Українці Хорватії: матеріали та документи”, яку підготував президент Українського культурно-просвітнього товариства “Кобзар” Славко Бурда, вмістивши до видання статті від 17 авторів, переважно науковців і дослідників української та хорватської історії і культури. Ця книга, як і попередні, видана за підтримки Ради національних меншин Республіки Хорватія.
Анна ЛИМИЧ, письменниця
Як розповів мені Славко Бурда, такі культурно-освітні маніфестації проводяться в Загребі понад 20 років. Дружні стосунки між Хорватією та Україною зміцнилися після отримання незалежності, і вже у 1992 році в центрі Загреба одну з вулиць назвали Українською. Тоді наше товариство і запровадило культурно-просвітні мистецькі заходи. Відзначаючи десяту річницю взаємного визнання Хорватії та України у 2002 році, українці, жителі Загреба, спільно з Посольством України встановили тут символічний знак – камінь. Згодом біля нього висадили каштан, привезений з Києва. “До 200-річчя Тараса Шевченка, у 2014 році, ми підготували все, щоб відкрити пам’ятник великому Кобзарю, однак через окупацію Криму та війну в Україні перенесли його відкриття на 2015 рік. Тож у мікрорайоні Трав-но, поблизу перехрестя чотирьох вулиць: Української, Республіки Німеччини, Ватикану та Ісламської, споруджено постамент з кам’яним погруддям Шевченка, вагою 800 кг. Це – чудова робота київського скульптора Костянтина Добрянського, який є автором і пам’ятника Іванові Франку на курорті в Ліпіку. До речі, в Ловрані два роки тому встановили пам’ятний камінь не менш відомому в світі українцю – Іванові Франку, який, як відомо, спочатку лікувався в Ліпіку, а потім у Ловрані. Саме в Ловрані творили й інші скульптори – Володимир і Василь Одрехівські”, – розповідає пан Бурда. Він нагадав: урочисті заходи, організовані Культурно-просвітнім товариством “Кобзар”, виникли за сприяння Посла України в Республіці Хорватія Віктора Кирика, свого часу, – секретаря Олександра Левченка. Відтоді, починаючи з 2015 року, проводимо культурні акції “Дні вулиць України” з покладанням квітів до пам’ятника Шевченку. Тоді ж було налагоджено співпрацю з Коледжем туризму та гостинності, який теж розташований на вулиці Українській. Відкрилася можливість розширити об’єкти для проведення “Днів української культури – Загреб”, використовуючи велике і світле приміщення Старої Загребської школи для кількох програм одразу. За словами пана Бурди, окрім цих, насичених різноманітним культурним змістом просторів, Служба Божа та концерт духовної музики традиційно проходять у старій частині Загреба, у Верхньому місті, в греко-католицькій церкві св. Кирила і Мефодія, де збираються українці, які проживають у Загребі. І так щороку. Важливо, що культурно-просвітні заходи відбуваються не лише у столиці Хорватії, а й у культурних центрах Травно, Нового Загреба, Дубрави... Наприклад, у Загребі на вулиці Українській, окрім спеціальної та музичної програм, проходять зустрічі з жителями Травно.
Сьома книга літопису Скажу одразу, що справа, яку десятиліттями робить Українське культурно-просвітнє товариство
“Кобзар” у Хорватії, зокрема його президент Славко Бурда, заслуговує на велику вдячність. Активна громадська позиція цього відомого хорвата з українським корінням викликає щирий інтерес і повагу. До того ж, цілком відданий громадській роботі, він є членом Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), головою Спілки русинів і українців РХ, членом президії СФУЛО, дотичний до багатьох патріотичних організацій, є упорядником усіх семи томів літопису “Українці Хорватії: матеріали і документи”, редагує культурнопросвітницький часопис “Слово Кобзаря” (Загреб), який розповідає про події в Україні. Урочисте дійство Днів української культури зосередилося у Коледжі туризму та гостинності, в залі Старої Загребської школи. Представлення наукових праць модерували доктор мистецтвознавства, професорка Ганна Карась з Івано-Франківська та доктор історичних наук, професорка Галина Саган із Києва. Виступи авторів, які не змогли приїхати до Загреба, проходили онлайн, через платформу Zoom. У вступному слові пан Бурда зазначив: “Реалізація цього проєкту почалася близько двадцяти років тому. Я би не зміг досягти цього відразу, тому що працював на тих роботах, які були більш необхідними на той час. Це не дозволяло мені вловити темп роботи. Зараз я роблю це останніх п’ять років, і мені вдалося видати сім опублікованих антологій, зібрати матеріали, написані цінними людьми та руками моїх співгромадян, і водночас співавторами у цьому проєкті”. Він уточнив, що в новому томі доповненої серії книг “найбільше уваги заслуговують постійні співробітники, науковці та історики з Києва, Івано-Франківська, Сум, Ніжина, Львова, Острога, Рівного”. Нині про свої дослідження розповіли науковці: доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук; доктор мистецтвознавства, професорка Віолетта Дутчак; доктор історичних наук, професорка Галина Саган; кандидат історичних наук, доцент Микола Нагірний; аспірантка Марія Мартинюк і старший викладач Богдан Парумба; письменниця Анна Лимич (Войнарович). Підсумував презентацію пан Славко Бурда, який зазначив, що інформація, яку містить багатотомник, стосується українців Хорватії і навіть тих українців, які заселяли територію південних слов’ян майже три століття тому. Розпочалися урочистості з Державного Гімну України та з хвилини мовчання, вшановуючи пам’ять українців, які віддали своє життя за незалежність і свободу своєї країни. У залі – представники влади й українських громад з Італії (Вікторія Скиба), Угорщини (Ярослава Хортяні), Словенії (Андрій Гевка), Хорватії (Володимир Провчія), Німеччини та України. Серед запрошених – колишній Повноважний Посол РХ в Україні Джура Ведьмарович, священик церкви св. Кирила і Мефодія у Загребі – Мирослав Барничко, голова Кирило-Мефодіївського хору – Дубравка Храніловіч (Загреб), представники нової Української регіональної організації – Альпи Адріа. Змістовна презентація сьомої книги з цікавими знахідками та фактами, з виявленими іменами, викликала жвавий інтерес і заохотила виступаючих до подальшої співпраці. Уперше, після доповіді доктора мистецтвознавства, професорки Ганни Карась, відбулася прем’єра солоспіву “Бачко моя, Бачко” (сл. Б. Кудрика, муз. Г. Костельника), який виконала заслужена діячка естрадного мистецтва України, почесна амбасадорка Івано-Франківська в світі, голова Міжнародної організації “Поступ жінок-мироносиць у діаспорі” Леся Королик-Бойко з Італії. Вона зауважила: “Мала за честь доповнити презентацію видання своїм співом – бачванcько-сримським діалектом (сьогодні це русинська мова) на слова цих авторів. Ось так, ми, українці, науковці, митці повертаємо із забуття імена відомих постатей України, які жили, творили і залишили по собі скарби музичного мистецтва”. Програма першого дня перебування в Загребі була насичена подіями. У мене (я вперше запрошена до Загреба) було надзвичайно хвилююче відчуття дотичності до глибокої культурної спадщини українців і хорватів, причетності до спільноти людей, які не лише рухають, але й творять сучасну українсько-хорватську історію, відкриваючи цілі пласти невідомого, не відкритого загалу, мистецтва. Будучи знайомою з паном Бурдою ще з 2008 року, навіть не здогадувалася, наскільки потужна й неординарна ця постать, наскільки широкий огром його діяльності на благо двох дружніх країн, які об’єднуються непоборним і волелюбним духом.
Заспівали за Україну І ось учасники культурної маніфестації та гості з Європи – на вулиці Українській, біля пам’ятника генію і пророку Тарасові Шевченку. Іти, як уже зазначалося, від коледжу було недалеко. Урочисте покладання квітів і вшанування пам’яті великого Кобзаря та усіх загиблих захисників і жертв війни внаслідок розв’язаної росією кровопролитної війни засвідчило любов і повагу до України. Захід під відкритим небом відкрив пан Бурда. Своє полум’яне слово мовила Ярослава Хортяні (голова Товариства української культури Угорщини, голова СФУЖО, заступниця президента СКУ), яка подякувала хорватам і українцям за підтримку в боротьбі проти російської військової агресії в Україні, розповівши, яку громадську діяльність проводять організації, до яких має стосунок. У культурно-мистецькій програмі звучали твори на слова Тараса Шевченка, члени УКПТ “Кобзар” – Загреб декламували уривки з його поезій (Єлизавета Михалковська-Батініч, Іва Лехуншик Паніч). Під супровід бандури пані Віолетта Дутчак і пані Леся Королик-Бойко виконали дві пісні “По діброві вітер виє” і “Зоре моя вечірняя”. Слова подяки за активну участь у фестивалі отримали Андрій Гевка (голова Товариства “Київ-Любляна” зі Словенії) та Ліля Гембік (секретар редколегії часопису “Громада”). Валентин Маліков завершив програму піснею “Заспіваймо за Україну!”
Кроки до перемоги Наступною подією дня, після повернення до коледжу, стало проведення круглого столу на тему: “Московський геноцид українців упродовж останніх трьох і більше століть. Крок за кроком до перемоги, свободи та незалежності України”. Доповідач – Володимир Сергійчук, професор, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії світового українства КНУ імені Т. Шевченка. До обговорення доповіді долучилася й професорка цього ж університету Олена Александрова. Вона і Галина Саган разом з іншими українськими вченими висловили велику вдячність жителям та Уряду Хорватії за військову підтримку, гуманітарну допомогу та співпрацю на шляху до членства України в ЄС. Після завершення круглого столу, за участь у програмі культурної маніфестації “Дні української культури – Загреб у 2024 році”, Славко Бурда від імені УКПТ “Кобзар” вручив Володимиру Сергійчуку, Ганні Карась, Галині Саган, Анні Лимич пам’ятні листи-подяки.
Виставка і концерт Новим і несподіваним відкриттям стала виставка образотворчих робіт хорватського художника Володимира Провчія з Рієки та графічних робіт української художниці Ірини Бондаренко з Харкова. Окрім власної творчості, Володимир Провчія очолює культурно-мистецьке товариство русинів і українців “Рушняк” у Приморсько-Горанській жупанії (Хорватія). Ірина Бондаренко – харківська мисткиня, композиторка, дитяча сценаристка, поетка. Вона представила графічну колекцію мотанок. На завершення організатори маніфестації підготували великий концерт. Простора зала Старої Загребської школи увібрала понад сто гостей і учасників святкового дійства. Виступали колективи із Загреба (Хорватія), Словенії, Угорщини, Італії, відомі українські виконавці: солістка-вокалістка і бандуристка Віолетта Дутчак (Івано-Франківськ), вокальна солістка Леся Королик-- Бойко (Італія). А також – оперна співачка, лавреатка багатьох міжнародних конкурсів Юлія Мох (Німеччина). Орест Шургот, заступник голови УКПТ “Кобзар”, професор Музичної академії в Загребі, перша скрипка у Загребської філармонії виконав кілька творів Йоганна Себастьяна Баха. Другого дня перебування в Загребі учасники “Днів української культури: Загреб-2024” побували на службі Божій у греко-католицькій церкві св. Кирила і Мефодія. Літургії у цій церкві в центрі Загреба здійснюються українською мовою. Цього разу Службу Божу відслужив настоятель парафії о. Мирослав Барничко, співслужив і проповідував священник УГКЦ о. Андрій Недоступ, допомагав диякон о. Антоній Паїч. Усі присутні молилися за мир в Україні, за народ, за життя усіх захисників, за упокій душ загиблих і жертв визвольної російсько-української війни.
Національна еліта · “Призначення митця він виконав сповна, а за всі свої відступи, переступи й компроміси розплатився перед жорстокою долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ведливо наголошував Григір Тютюнник, для літератури, як для жита і яблук, погода потрібна, а її не було в есересерищі ніколи. Безперечно, ґендерні стосунки, якими вони сформувалися в суспільстві з об’єктивних причин, взагалі унеможливлюють зіставлення і порівняння любовної чоловічої і жіночої лірики, адже це два різні світи відчувань і переживань, через що штучно протиставляючи або зводячи до одного знаменника жіночу еротику з маскулінною, можна взагалі договоритися до абсурду, який цілком вкладається в тупикове запитання софістів: “Крокодил більше зелений чи довгий?”. А ось погляд із задзеркалля, погляд жінки на чоловічу любовну лірику є дуже доречним, тим більше, що закоханий поет найчастіше веде мову не стільки про себе, скільки – і це насамперед – про свою обранку, тобто знову ж-таки – жінку, а кому, як не жінці, знати, що саме вона переживає, будучи закоханою. Інша річ, що Оксана Забужко цілком справедливо наголошує, що чоловікам хочеться, аби жінки в процесі коїтусу відчували те, що чоловікам уявляється, хоч насправді їхні гіпотези далекі від істини. Значна частина віршів збірки “Золоте ябко” Дмитра Павличка – це враження зрілого чоловіка, котрий вже спізнав багато життєвих насолод, але не переситився й не став цинічним із банальної причини надто великого любовного досвіду. Світова література своїми шедеврами доводить, що спектральне поле чоловічого кохання не вичерпується Казановою і Дон Жуаном – власне, завжди залишається місце для Ромео і для Отелло Шекспіра, для Лукаша Лесі Українки й Івана Іскри Ліни Костенко. Врешті, іпостась Дон Жуана для Павличкового ліричного героя настільки ж відразлива, як і для Стендаля, котрий не побоявся видатися своїм землякам ущербним, даючи суто негативну чоловічу оцінку цьому типові коханця, нібито Дон Жуан нехтує всіма обов’язками, на великому ярмаркові життя виявляючись шахраюватим покупцем, який завжди бере і ніколи не платить, що Дон Жуан настільки безвідповідальний, що здатний підпалити місто, щоб приготувати для себе яйце. У цілком відвертих поетичних рядках Д. Павличко як філігранний митець не переступає межі, що відокремлює пристрасть від хтивості, любовну жагу від розпусти й порнографії. Еротика в його поезіях філігранна: “Закричи з жалю до мене / Люто й зло, / Щоб моє життя натхненне / Ще жило, / Щоб виймав я – ти ж горіла! – / Біль солодкий з твого тіла, / Як бджоли жало” (“Твої груди, наче свічі”); “Хочеш бути, як монашка, / Та чинити все опроть: / Цілувать голівку цвяшка, / Що заходить ніжно в плоть…/ Хочеш… Я так само хочу / Мати лиш тебе одну – / Як чортицю, поторочу, / Монахиню і княжну” (“Хочеш бути, як монашка”). Втім, у більшості високоеротичних поезій цього поета на повну силу розкрився не стільки текст, як підтекст. Натяк, художня деталь, останній мазок словесної світлотіні – і читач, вже опираю-
Національна еліта · “Призначення митця він виконав сповна, а за всі свої відступи, переступи й компроміси розплатився перед жорстокою долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ольга СЛОНЬОВСЬКА, м. Івано-Франківськ
Закінчення. Початок у ч. 43 за 2024 р.
У наступні роки доволі рясно виходили друком його інші книги, серед яких і збірка поезій “Правда кличе” (1958) зі знаменитою поезією “Коли помер кривавий Торквемада”. Так, ця поетична збірка мала червону обкладинку й розпочиналася циклом “Ленін іде” – типовим “паровозом” до всієї книги, але ж інакше тоді не компонувалася жодна збірка поезій. Проте саме в ній прозвучало й грізне звинувачення, яке зривало маску з тоталітарної системи і насамперед “вождя всіх часів і народів” та його нічим не кращих наступників. Адже під іменем зловісного середньовічного інквізитора у вірші “Коли помер кривавий Торквемада” (1955) легко вгадувався червоний тиран Сталін. У цьому ж вірші також пролунало безстрашне попередження довірливим потенційним жертвам радянської тоталітарної системи: “здох тиран, – але стоїть тюрма”. Навіть уже будучи автором неперевершених за популярністю пісень, Дмитро Павличко, образно кажучи, постійно ходив краєм леза. Наприклад, коли Олександр Білаш поклав на музику його вірш і народилася пісня “Два кольори” (1964), та ще й миттєво полюбилася народові, пильна компартійна цензура побачила в поєднанні червоного й чорного – кольорів народної вишивки – не що інше, як “бандерівський прапор”. Поезії на захист української мови Дмитра Павличка щоразу дратували “Головліт” до оскаженіння. Микола Жулинський справедливо зауважує: “Вірш “Що мова? Одежина й годі”, в якому адептів політики асиміляції поет іменує клоунами “від ніг до голови”, понад три десятиліття не міг потрапити до жодної з виданих Д. Павличком книжок; публікація ж інших трьох віршів “мовного” циклу разом із усіма іншими творчими “гріхами” поета спричинилася до негайної заборони книжки, в якій їх оприлюднено, а сам Павличко стає об’єктом “принципових партійних оцінок” під грифом “Таємно” та “Цілком таємно”” (Микола Жулинський). Звісно, не одного Павличка так “стерегли”, але його таки “тримали під ковпаком” особливо старанно! Ще б пак: “западенець”, “бандерівець”, “націоналіст”! Подібно до Івана Дзюби, Дмитро Васильович, як резюмує М. Жулинський, “намагається… зробити своїм “союзником” у цьому герці з партократами самого їхнього бога – Володимира Лєніна”, наводячи факт, що у кабінеті Ілліча “стоїть словник української мови Бориса Грінченка””. Але ж ні офіцерня з КДБ, ні “людозвірі” з “Головліту” не були настільки наївними, щоб не збагнути, що Павличко потай насміхається з них, користуючись їхніми ж козирями. Що доводилося пережити Павличкові у моменти викликів у КДБ, він уже не розповість, як не бажають розповідати й інші, кому доводилося в тому лігві побувати. “Чому?” – обурено вигукнуть сьогоднішні сміливці заднім числом. А тому, що під час таких візитів у “контору глибокого буріння” навіть найсміливіша людина почувалася зв’язаним зайцем – протиставити кадебістам щось було практично неможливо, захистити себе, поскаржитися – теж: кадебісти могли по-садистськи вбити сокирою по голові, як Аллу Горську, а ще раніше – Ярослава Галана; повісити, як Володимира Івасюка, узагалі безслідно знищити сліди свого злочину: вкинути труп у каналізацію, шурф шахти, закопати в лісі. Скажемо тільки, що при розвінчанні подібного явища непокори чи непослуху кадебісти карали “схоплених на гарячому” немилосердно – і не треба творити жодних ілюзій про якесь там верховенство права. Микола Жулинський іменує Дмитра Павличка центавром із головою бога і тулубом коня. Це дуже влучне порівняння, якщо взяти до уваги, що Поет “перевершує самого себе як пізнавач глибин людського духу”. Так, Дмитро Павличко не співрівний Ліні Костенко у її амазонському стоїцизмі, але призначення митця й він виконав сповна, а за всі свої відступи, переступи й компроміси розплатився перед жорстокою долею сповна. Двічі за те саме нікого жне судять! Будьмо справедливими. У 1977 р. за книгу вибраного, яка вийшла під назвою першої поетової збірки – “Любов і ненависть”, Дмитрові Павличку вручили Державну премію імені Т. Шевченка. Так, із нинішньої точки зору до цієї книги можна мати чимало претензій. Тільки не треба забувати, які то були часи й чому, як навмисно, Шевченківський комітет тоді постійно присуджував високу нагороду саме за ущербні, художньо слабкі книги талановитих митців. Таким чином письменників уже не “приручали”, а нахабно принижували. “…На початку сімдесятих, коли серед українських “шістдесятників” накреслився недвозначний колабораційний “ухил”, яскраво маркований виходом у світ пріснопам’ятної Драчевої “Кореня і крони” з наступною державною (Шевченківською) премією (за відверто найгіршу книжку!), в нашій літературній громаді по обидва боки океану остаточно склалася й непохитно закріпилася думка, з убивчим лаконізмом сформульована З. Попадюком у табірних розмовах з М. Хейфецем: “З тієї четвірки одна Ліна Костенко лишилася поетом”” (Оксана Забужко). Історію не переробити й не пережити заново в інших, кращих умовах. Ось чому й піддавати митців осуду за таке не варто, беручи до уваги умови тоталітарного режиму. Не опускати руки у драконівських умовах письменникам виявлялося важко: численні самогубства у їхньому середовищі – тому підтвердження. Дмитро Павличко рятувався творчою працею до знемоги. Для дітей він написав прекрасну поему “Золоторогий олень”. Видав збірку близьких для розуміння юних читачів віршів “Плесо”. Також поет написав цикл високохудожніх віршів про Івана Франка – “Задивлений в будущину” (1986), цикл, рівного якому в нашій національній літературі не існує. Процитуємо невеличкий уривок із завершального вірша цієї книги, акцентуючи на урочистості й пафосі Павличкових слів: “Да святиться навіки всюдисущість Франкова / В палахливості думки, в не продажності слова, / В хлібі й небі знамена, в гарячіні ковадла, / В алфавіті корінні, в галузках абецадла, / Щоб були ми подібні до зорі на калині, / Щоб були ми потрібні споконвічно однині, / Щоб світило нам сонце справедливе й розумне, / Щоб були ми безсмертні від колиски до трумни. / Щоб ми, зглибивши Всесвіт, повертались додому, / Воскресали в народі, як весна, молодому!”. З усіх художніх біографій “Задивлений в будущину” Дмитра Павличка – найбільш високохудожня річ про І. Франка. На основі цього твору старшокласники у наш час і повинні вивчати життєпис Івана Яковича, бо ці вірші промовляють до серця і душі кожного реципієнта. До речі, писати художні твори про великих, зокрема Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, в радянські часи було небезпечно: вимагалося вифантазовувати обов’язковий соціалістичний ухил у свідомості навіть “дожовтневих” митців, застосовувати класовий підхід до трактування їхньої творчості. Відхід від поставлених прокрустових рамок розцінювався як “буржуазний націоналізм” з усіма його наслідками для “проскрибованого” літературознавця. Класика зробилася в корені викривленою, переформатована лженастановами зумисно не доступною своїм змістом. “Те, що колись було зрозуміло простому селянинові, який був вихований у традиційній духовній культурі і мав ключ до Шевченка, розумів, що Шевченко пише, то кандидати, доктори наук були цілковито глухі до тих моментів. Були виховані в глухому атеїстичному дусі. І вони ключ до Шевченка загубили. Біда не у тому, що були сфальсифіковані тексти – людина сфальсифікована, людина стала сліпою” (Михайло Сидоржевський). Ось таким чином із нації виймали душу. Хто ж він – Дмитро Павличко? Єретик-відступник? Трибунгромовержець? Патріот? Але хіба тільки цими основними гранями його талант вичерпується? Ні! Аж ніяк! В українській радянській поезії після Івана Франка до Дмитра Павличка не існувало такої витонченої, цікавої, художньо довершеної, водночас щирої і камерної інтимної лірики з чоловічого голосу, як у його збірці любовних поезій “Таємниця твого обличчя” (1974, 1979). Через два десятиліття Д. Павличко подарував українським читачам нову книжку любовних поезій – “Золоте ябко” (1998). Врешті, саме Д. Павличко й зробив найбільш влучний літературознавчий аналіз Франкового “Зів’ялого листя” у передмові до видання цієї поетичної драми. Також не секрет, що Франкове “Зів’яле листя” у своєму потужному гравітаційному полі й досі тримає книги сучасної найкращої чоловічої любовної лірики Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю” та Дмитра Павличка “Таємниця твого обличчя” й “Золоте ябко” – той світлий метафізичний горизонт, який на майбутнє призначений ще довгодовго, може, й століттями, живити своїм астральним сяйвом справжню українську любовну поезію, що робить жінку Жінкою, а чоловіка – Чоловіком. Цілком свідомо ми не ділимо любовну лірику на твори платонічного замилування обранкою та еротику, оскільки такий поділ взагалі неможливий, бо штучно фальшивий. “Цнотлива” любовна почуттєва сфера в поезіях Івана Франка, Павла Тичини, Максима Рильського (про Володимира Сосюру й говорити не доводиться – у більшості його інтимних віршів любовна жага виразно домінує, а деколи Володимир Миколайович рве всі табу, як липке павутиння, через що його ще за життя неодноразово не просто критикували, а безпощадно цькували) – аж ніяк не привід до стверджування, а скоріше навпаки – це поштовх до заперечення у визнаних нібито платонічними текстах присутності еротичного начала. Втім, оскільки сьогодні висока, чиста, прекрасна еротика через засилля порнографії у всіх газетних кіосках вже сприймається далеко не адекватно, а з іншого боку, мало хто з українських читачів має можливість замилуватися високоеротичним віршем М. Рильського “Поцілунок” (“У темній гущині тебе я наздогнав”) чи поезіями П. Тичини “На світанню” та “Зоставайся, ніч настала”, дозволимо собі нагадати не тільки хронотоп “втечі-доганяння” розпаленим сексуальною жагою ліричним героєм своєї обранки як яскраву прелюдію перед тілесними насолодами у першій поезії, а й виразно еротичні рядки з вірша молодого П. Тичини: “Підняла вона коліно – / щоб на камінь стати вище. / І такеє в неї видно – / одірватися не можу. / Мов у пісні, Калевалі, / вітер в лоно їй повіяв, / зарожевив знизу перса, / почорнив оте, що видно” (“На світанню”). Ось вам і приручений компартійною ідеологією Павло Григорович! Міг він бути іншим, аніж себе переліпив опусом “Партія веде!” Міг, але, як спра-
Національна еліта · “Катарсис душі обернувся важливими й надзвичайно цінними творчими здобутками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
чись на власні любовні враження, індивідуально домалює собі значно більше, ніж взагалі могло бути сказано, якби автор висловив усе й при цьому не залишив простору для читацької співтворчості: “Дико блиснули коліна, / Як зіниці хижака” [Павличко Дмитро. Золоте ябко, с. 36] (“Мріє, наче сніг здалека”); “Цілунки стишені й неситі, / Полови сонячна луска; / Як пальми слід на антрациті, / на спині слід від колоска” (“Акації. Бджолині дзвони”); “Та доки бачиш ти мене очима / Заплющеними – я живу, живу…” (“Візьми мене, як арфу, поміж ноги”); “…Коли жіноча плоть / Знадлива, та, що сонцеві ніколи / Не відкривається, мені сяйне, / Як та черемха в підкарпатській прірві” (“Черемха”). І голі жіночі коліна, які змусили затремтіти все чоловіче єство, і колосок з копиці свіжої пшеничної соломи, що чітко відбився на плечі під час любощів, і заплющені очі коханої в момент найвищої тілесної насолоди, і неприродно біле тіло, бо завжди прикрите від ультрафіолету нижньою білизною, тому асоціюється з вапняно-холодним цвітом черемхи над урвищем, – це спалахи у темряві, власне, те, що детонує в контексті й поза контекстом, як автономне, високе, людське й водночас божественне на всіх найвищих регістрах. Колористика, зорові, слухові, тактильні відчуття любовних переживань ліричного героя – це образ в образі, думка в думці, своєрідний логічний наголос у бездоганній мовленнєвій конструкції. Для прикладу досить взяти такий центр перетину плотських бажань ліричного героя двох досить різних віршів Д. Павличка, що несе саме ту виразну сексуальну заангажованість (яка, до речі, в геніального Павла Тичини сфокусувалася у феноменально виразну фразу “І такеє в неї видно – / одірватися не можу” (“На світанню”)): “Богу дякував за те, / Що світило твоє лоно, / Наче ябко золоте” (“Ти, мов яблуко з галузки”); “За лона орхідею, / За ноги, що стають / За спиною моєю / Крильми – і в світ несуть” (“Я буду витрачати”). Окремо вважаємо за потрібне
Олександр ЗАХАРОВ, голова Громадської організації “Доля”
На Козацьку Покрову, у День захисників і захисниць України Вишгород провів у засвіти Володимира Семистягу. Володимир Федорович народився 15 листопада 1949 року у Сватівському районі Луганської області та не дожив 1,5 місяця до свого 75-річчя. Він – відомий громадський діяч, історик і краєзнавець, журналіст і головний редактор журналу “Бахмутський шлях”, голова Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, викладач, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС – нащадок давнього козацького роду – ліг у святу вишгородську землю у вишиванці, котру носив усе життя, коли це сприймалося як виклик, коли це було небезпечно, але почесно. Офіцер запасу тричі – добровільно – був на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Керував українським підпіллям у Луганську, коли 2014 року збирали харсказати про нюхові відчуття, але для цього мусимо зробити короткий відступ1. Мав рацію Гюстав Флобер, коли делікатно відслоняв таємницю авторського буття у тексті, заявляючи, що митець повинен бути присутнім у своєму творі, як Бог у Космосі: тобто всюдисущим, але невидимим. Чи не з цієї причини ліричний герой Дмитра Павличка – людина з плоті й крові, чоловік, від природи наділений пристрастю й жагою, але водночас особистість із гранично великим духовним зарядом: тілесні переживання в нього ніколи не контрастують зі шляхетним ставленням до коханої. Кожен вірш, навіть із описом коїтусу, – це возведення коханої до титулу королеви, а не пониження її до статусу наложниці. За умови такого поштивого ставлення жінка у Д. Павличка – це таїна і диво (Чи не звідси бере початок поетика дивовижно вдалої назви – “Таємниця твого обличчя”?). Ця потаємність, сакральність закладені не лише в зрілій коханці, розкріпаченій у виразних сексуальних сценах, здатній отримувати плотську насолоду й сповна давати її чоловікові. Присутність зооморфізмів у віршах любовної тематики, на думку психоаналітиків, – ще одне яскраве підтвердження, що закоханий чоловік підсвідомо асоціює себе з первісним мисливцем, а кохану жінку – з бажаною здобиччю. І в поезії М. Рильського “Поцілунок” (очевидно, хрестоматійна назва не авторська, бо занадто й надумано цнотлива при досить розкутому першому версі (рядку) вірша: “У темній гущині тебе я наздогнав…”), і в поезії Д. Павличка “За вивіркою золотою” чи “Я діяв напролом” йдеться про одне й те ж, тільки в першому випадку – прямо, відверто, в двох інших – на рівні підтексту. Супротив у коханні, які під час полювання, мусить бути, оскільки без нього кохання прісне: “Програв би я той бій, / Хоч був я стрільчик бравий, / Якби не опір твій, / Благальний і ласкавий” (“Я діяв напролом”). У Максима Рильського маємо подібне: “У темній гущині її я наздогнав. / Вона, вже лежачи серед пахучих трав, / Руками пружними од мене відбивалась. / Нарешті стишилась – і дивне диво сталось: / Уста, що і мене, і весь мій рід кляли, / Мов квітка багряна, до мене простягли / Свій келих, сповнений солодкої знемоги. / Натомлені з біги стрункі та дужі ноги / Біліли мармуром під місяцем німим, – / І тихим голосом, охриплим та чудним, / Вона промовила: “Жорстокий переможче! / Упасти в цім бою для мене найдорожче!”” Але й протистояння недоречне, якщо воно понад міру, адже ще Стендаль писав, що хоча жінку недоступність і вкриває славою, та чоловіка принижує надто довга облога. Затяжний опір, врешті, обурює: “Чого вона тікала в пущу / Від мене, ніби від хортів, / Таж я ту білку проклятущу / Лишень погладити хотів!”) (“За вивіркою золотою”). Втім, любовні ґендерні стосунки значно складніші, ніж ті, що виникають між мисливцем і звіриною. Тут присутній третій, і, як в епілозі до “Фауста” Гете, цей третій – Бог, який дозволяє дияволу випробувати людську пару на силу її духовних почуттів, а не просто плотського злягання: “Вона просилася тихцем, / Неначе скаржилася Богу, / А я веселим топірцем / Перепиняв її дорогу. / Земля гула, м’яка й суха, / Як перевтомлені цимбали. / Не сотворили ми гріха, / А просто від кохання впали. / Я в серці чув небесний щем, / Але не відаю донині, / Хто там ховався за кущем, / Хто нас лякав о тій хвилині! / Хто там зчинив переполох, / На діло дивлячись пошлюбне, / Чи то диявол був, чи Бог, / Чи то обидва били в бубни?” [Павличко Дмитро. Золоте ябко, c. 180] (“Бджолиним гулом золотим”). В іншому вірші Д. Павличка – “Як ти лежала горілиць” – вгадувана на початку і явна в кінці твору присутність Господа лише спонукає закоханих до тілесної насолоди. Проте в читача й думки не зринає про те, що на першому місці для хлопця і дівчини не чистота духовного злиття, а фізична потреба: все природно, щиро, взаємно. Ерекція, до речі, у поезії “Як ти лежала горілиць” набирає настільки всеохоплюючої сили, щой природа сповна залучається до тілесно-любовної колізії: “Як ти лежала горілиць / На полонинськім крутогорі, / Внизу ліси стояли ниць, / Вгорі ницьма стояли зорі. / На білу грудь дививсь Господь / І думав, як це пощастило / Зліпити з глини людську плоть, / З ребра – божественне світило! / Та я в тобі любив земне, / і тінь твоя в мені тремтіла, / Бо знав я, що ти ждеш мене / Всіма бруньками свого тіла. / Я поруч був. Я відгортав / Краї сорочки і спідниці. / Я серед запахущих трав / На грудях бачив дві суниці, / Дві ягоди із молоком, / Снагою внутрішньою ситі, / Пристиглі в тіні під листком, / Росою на світанку вмиті. / Такі розкішні, як мені, / Малому ще молокососу, / Щовечора в липневі дні / Приносив тато мій з покосу”). Навіть зміщення, зумисний зсув часу з площини теперішнього в минуле, переміщення вже цілком зрілого героя – в його ж дитинство лише підкреслює і увиразнює сексуальну жагу коханців й чистоту найвищого плотського почуття. Поетична творчість Дмитра Павличка стала своєрідним містком між поезією старшого покоління (Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра) і шістдесятниками. Його “друге цвітіння” у 1980-х – 2000-х роках допомогло поетові не просто висповідатися перед своїм народом за гріхи минулого, а й щиро покаятися. Катарсис Павличкової душі обернувся важливими й надзвичайно цінними творчими здобутками для всієї української літератури. _________________ 1 Оскільки навіть у наш час не так просто придбати справжні, тобто концентровані французькі парфуми, я зраділа, коли натрапила на те, що довго шукала. Інша річ, що тонкий аромат високоякісного товару своїм основним відтінком несподівано вразив мене абсолютною відповідністю провокативній назві “Оr- gasme”. Придбати, щоб користуватися парфумами, запах яких асоціювався з флюїдами “психічних струмів” тілесної пристрасті, звісно, зі зрозумілих причин я не наважилася. Проте, прочитавши вірш Д. Павличка “Ти пахнеш, наче конюшина біла”, я, колишнє сільське дитя, раптово згадала, що біла конюшина (в бабусиному селі її називали “горішком”) пахла дуже подібно до тих французьких епатажних духів і водночас так, як раптово починає пахнути тіло розімлілої, майже п’яної від пестощів свого коханого жінки, коли вона готова до плотських любощів: “Тебе не бачив я, я тільки запах / вдихнув з твого гарячого плеча, / І в пахощів твоїх ласкавих залпах / Спізнав – ти жінка вже, а не дівча” (“Ти пахнеш, наче конюшина біла”).
попри карколомні обставини. Присутні на похованні народний депутат України багатьох скликань, громадський діяч, журналіст і політик, поет, перекладач, сценарист, заслужений діяч мистецтв України, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, шеф-редактор газети “Слово Просвіти”, лавреат Державної премії України імені Т. Шевченка Павло Мовчан, українська письменниця, журналістка, лавреатка Шевченківської премії, голова редколегії тижневика “Слово Просвіти” Любов Голота, доктор історичних наук, професор Українського державного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова Петро Чернега, земляки, колеги, рідні та сусіди Володимира Семистяги згадували його життєвий шлях і одностайно дійшли думки: Володимир Семистяга гідний звання Почесний громадянин Вишгорода. Прошу вишгородців і насамперед депутатів Вишгородської міської ради підтримати цю пропозицію, а також назвати іменем Володимира Семистяги вулицю у Вишгороді.
Автори пісні “Два кольори” Дмитро Павличко та Олександр Білаш (1973 р.)
Національна еліта · “Катарсис душі обернувся важливими й надзвичайно цінними творчими здобутками”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
чі для українських бійців, які потрапили в оточення, за доносом зрадника потрапив “на подвал” до бойовиків так званої “лнр”. Його ставили до стінки, імітуючи розстріл, його катували “сироваткою правди”, але козацькі незламність, досвід і кмітливість допомогли вирватися з полону. Окрім здоров’я, відомий в Україні бібліофіл Володимир Семистяга втратив свою книгозбірню з безліччю архівних матеріалів і досліджень, він мріяв повернутися до наукових розвідок. Підтримувала в усьому його родина – дружина Ірина, син Арсен, якого батько виховав патріотом у найкращому сенсі слова: нині юнак захищає рідну землю. За період свого життя у Вишгороді Володимир Семистяга зробив більше, ніж дехто за кілька поколінь: Україна й усе українське були сенсом його життя, котре він присвятив утвердженню української державності й захисту національних інтересів. Читав лекції у столичних вишах, брав активну участь у суспільному вирі вишгородської громади, гуртував творчу небайдужу інтелігенцію, мав тісні зв’язки з українцями усього світу, очолював наглядову раду ГО “Доля”, що створили переселенці з українського Донбасу. Разом із науковцем Юрієм Козовським Володимир Семистяга ще за часів СРСР вивчав діяльність підпілля “Молода гвардія”, використовуючи маловідомі архівні матеріали. Працював старшим викладачем кафедри історії України в Луганському державному університеті. Наукову роботу поєднував з практикою: із 2014 року досліджував нацистський окупаційний режим на теренах Луганщини та створив розгалужену українську партизанську організацію “Луганці-Шевченківці”. Володимир Федорович – автор понад 300 наукових праць, які публікувалися у семи країнах світу, член правління Луганської обласної організації Національної спілки краєзнавців України. У 2008 році Володимир Семистяга отримав почесне звання заслуженого працівника освіти України. У 2016 році став лавреатом Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка. Для мене Володимир Федорович був сусідом, товаришем, наставником – найкращим учителем української мови, на яку перейшла наша родина. Простий і скромний, не хизувався регаліями, не згадував чисельні недуги, умів вислухати будь-кого, та переконань своїх ніколи не міняв,
Слово многоцінне · “Її вірші гоять рани, гартують дух, множать глибинні сенси істинної краси, стають всепереможними воїнами світла”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Село її діда-баби – дві рівні вулиці з обійстями по обидва боки. Маленькою дівчинкою вона прошкувала тими вулицями, заходила в кожен двір, до хат, які тоді ніхто не замикав, і розпитувала, хто що варив, як у кого ведеться. Сусіди обдаровували її теплою усмішкою, клали долоню на русяву голову і пригощали. Дівчинка росла, як дерево. Любила дорослі розмови, ходила межи людьми, як між високими соняхами рідного степу, набиралась мудрості і сили. Вона була впевнена, що всі-всі її люблять. І коли через багато літ розповіла про свою дитячу віру Іванові Федоровичу Драчу, як же він сміявся! Щасливо сміявся, бо ж правда, люблять. Вирісши, ставши письменницею і живучи далеко від степу свого дитинства, вона ніколи не забувала бабине-дідове село, земляків, родину й увесь свій великий рід.
Письменниця Софія Майданська
І 31 жовтня в Національному музеї літератури України, у день, коли ми згадуємо своїх предків, великий Голотівсько-Руденківський рід став соняшниковим щитом любові за її спиною. І з відчуттям сили та світла свого роду, в історичній залі бібліотеки Музею письменниця Любов Василівна Голота пригощала людей хлібно-винним Словом, яке було найпершим. І це слово було про любов дівчинки, що завзято вплела колись у свою малечу косу і степ, і рід, і зупинила у блискучих очах безкінечність поля. І тепер, коли пані Любов викладає у Фейсбуці “записки старої”, я знаю, що насправді це пише чисте степове дівча з променистими очима, з відкритим до болю і любові серцем, із вірою, що обдарованість любов’ю є найвищою цінністю людини. І позивний її теж “Любов”. Каже, що її вірші у Фейсбуці – це як заговорило німе кіно. “Якщо я не зреагую на щось одразу, то згодом вже не напишу”. Любов Василівна прочитала багато своїх нових віршів, і це чудово, бо магія слова і магія голосу звучали прекрасним дуетом без жодної фальшивої ноти. Найперше, вона підтвердила, що “не робот”. Бо посадила квітучий сад, знає смак солоної крові, відчуває, як “заходить осінь у шули”, бачить, що пора “вже встоялась і золото на дні”, ловить вібрації “між вже і ще дрімає пізня осінь”, навіть “оженила сік із самогоном…” Зрозуміла, що влежалися яблука та вірші, і от впорядкувала книжку, яка вийде незабаром в люди під назвою “Паперовий Янгол” у видавництві Володимира Шовкошитного “Український пріоритет”. Тож який вона робот? Вона “дитина Божа, але не раба”, яка пише оголену правду і за нею живе. Оголена правда – це історії великої родини, про яку Любов Василівна написала в романі “Епізодична пам’ять”, що здобув Шевченківську премію 2008 року. Про те, як під час війни мама покалічила собі коліно, щоб не забрали в Німеччину, а потім все життя її те коліно мучило. Це правда про те, як 1946 року батьки втікали від голоду у Кривий Ріг… І що довше живеш, то більше знаєш про свій рід. Про бабу Гапку, що мала з дідом Мефодієм шестеро синів, і ніколи йому поганого слова не сказала. У село до діда-баби і віддали батьки-студенти маленьку Любу. Віддали на волю – в степ – біжи на всі сторони світу. Тут дівчинка бачила свято печеного хліба, бо баба пекла 12 хлібин для цілої бригади. “Я ніби у тому жила. І сьогодні можу спекти хліб на хмелю, якби треба було. Рід – це те, що тебе віками не покине”. “У прадіда був горОдище – прадідове городИще... Христосується рід з родом… Люди люблять людей… Казала баба, як удасться… У кожної родини свої приказки, слівце”. “Найбільшим моїм другом був мій батько, агроном за освітою, великий трудівник і садівник. Пригадую, коли померла прабаба, ми з татом поїхали в сусіднє село на похорони. Далеченько, золотим липневим степом. І так мені гарно стало на душі, що я почала співати. “От весело, прабаба вмерла, а тобі весело…”. А мені й справді було радісно. Багато старих людей було завжди біля мене і залишається донині. Цей світ нероздільний – живі і мертві, як води зливаються. Приходять хвилини, коли мертві нагадують про себе. Я так влаштована, що пам’ятаю всіх, кого втратила. Я виговорила себе. Чим ще блаженні наші літа, що ми можемо поговорити в гурті тих людей, що були…” “Усі свої книжки я писала вночі, в тиші. А магію слова найкраще відчував мій білий кіт Лео. Тоді, у 25 років, так легко було писати. І от коли я сідала за стіл і починала писати, кіт починав гасати, лізти по килим. Він не міг перенести ту енергію, яку ти продукувала. Кіт не міг мене зрозуміти – що це? Коли людина творить – вона утаємничується, перестає бути буденною, побутовою. Пригадую, як Павло писав свої вірші, ми з дочкою розуміли: коли батько пише – це інша душа”. І першу збірочку “Народжена в степах” – 1976 року видання – юна поетка теж написала вночі. Як сприймали її поезію колеги? Коли надійшло запрошення на нараду молодих літераторів до Києва, старша колега сказала: “Люби газету в собі, а не себе в газеті”. І відправила у відрядження за матеріалом про заготовку гіллячкового корму. Проте Люба, маючи 12 днів відпустки, проігнорувала гіллячковий корм і поїхала до Києва, у свою нову долю. “Про радянський період тепер судять зверхньо, виставляючи власні і дуже часто необґрунтовані претензії до всіх і вся. А даремно. Ми зберегли мову. Від “бурячки рядочками стеляться листочками…”. Чи хотілося б не бачити деяких віршів у своїх книжках? Можливо. Однак я не можу зректися себе. І “Маріїн материк” – чиста правда про сільську трудівницю, бо село живе в мені навіки”.
Лавреати Шевченківської премії Павло Мовчан і Любов Голота
“Якщо згадувати, як ставилися тоді до початківців, то, наприклад, Леонід Новиченко, сказавши добре слово про мої вірші, запропонував написати передмову. Микола Бажан, академік, головний редактор УРЕ, прочитав уважно мої вірші і похвалив: “Вірші хороші. А поема – погана…” “Так, краще було б тоді про щось не писати, як краще було б не писати сьогодні про війну. Тобто, краще, якби її не було! Однак, я не можу здати кров, чи наліпити пиріжків, але думанням і вірою в цих людей я можу допомогти. Як можна жити вкраїні, де не поважають воїнів? Зараз найважливіша людина у суспільстві – воїн. Як цим людям не молитися, не допомагати! Це наша кров. Тому я пишу про це. У нашій формулі крові запульсували всі озерця”… Слово про письменницю сказав її друг, народний артист України Анатолій Гнатюк і прочитав вірші Любові Василівни, які читає на фронті нашим воїнам. З актором пані Любу пов’язує ім’я Євгена Чередниченка, письменника, шістдесятника, який до того ж доводиться рідним дідом дружини Анатолія. Перекладач, письменник професор Дмитро Чистяк пригадав, що саме Любов Василівна його, як і багатьох молодих початківців, благословила у літературу. Свого часу вона запропонувала йому вести у “Слові Просвіти” рубрику “Молода поезія”. “То чи ж можна не шанувати, не любити Любов Василівну, яка стількох молодих підтримала!” Пан Дмитро прочитав українською і французькою (у власному перекладі) вірш Любові Голоти, “Доля літеплом повіє...”, який увійшов до Антології української поезії. “Чи то жінка, чи то мрія… Чи то пісня золота…”. Письменник В’ячеслав Гук прочитав присвячений письменниці вірш “Мовчання саду”. “Прислухайся, як сад вночі мовчить...”. Поет, політичний та громадський діяч Павло Мовчан сказав, що в цій залі нашаровуються голоси… Тут був Іван Франко, отже, живе і його голос. І хіба лише його? Павло Михайлович сказав, що вкрав у дружини багато часу, тому чимало її особистих творчих планів залишилися нереалізованими. Часом її кошик з написаним пожирає вогонь, бо їй не подобається те, що написала. Коли запропонував їй у 1995 році очолити тижневик “Слово Просвіти”, то пообіцяв, що це лише місяців на три. А з’ясувалося, на 28 років! “Дивуюся, скільки вона написала сценаріїв на моє прохання. Наприклад, для дивовижного фестивалю “Золотий гомін”, присвяченого українській поезії світу. Чи для одного з перших вшанувань, у 1993 році, пам’яті загиблих під час Голодомору-геноциду українців. Тепер Бог нагородив дружину щастям займатися улюбленою роботою – писати. А я подаю їй каву”. Пані Люба похвалилася, що такої смачної кави, як готує Павло Михайлович, не зварить ніхто, там особливий рецепт. Вірна товаришка письменниця Софія Майданська пригадала, що вперше побувала на Великій Україні, коли потрапила в Миколаївську область, куди їх відправили з Львівської консерваторії збирати огірки. “Ми їхали золотими полями, яким кінця-краю не видно. Аж до річки Інгулець. Саме тут я відчула, що таке Велика Україна! Для мене це алхімія слова, тут жили тисячі племен, і з цих племен народилася Люба Голота. Це прадавність нашої мови, культури, яку сьогодні путін хоче знищити... Сумом мені пахнуть трави степів”… Кінокритик Сергій Тримбач признався, що побоювався пані Любу. І от сьогодні наважився сказати, що поезія її справжня і сильна. І це рідкість зустріти сьогодні таку справжність. Суголосні йому і думки письменниці про минулий час, літературну творчість, знакові постаті. А ще поєднує їх рідний Інгулець. Письменниця, журналістка Людмила Лисенко пригадала, що той знаковий фестиваль “Золотий гомін” вона записувала на телебаченні, робила передачу. І запис очевидно є. “У Любиній поезії зафіксова-
Заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук на генна історія жіночої душі, тому я люблю її безмежно”. Академік, громадський і політичний діяч Георгій Філіпчук сказав, що певний час Любов Василівна жила з батьками на Буковині. “І напевно взяла з собою утаємничений дзюркіт струмків, гуркіт водоспаду, Великодню гойдалку і принесла ці буковинські символи у стоглавий Київ. Колись Борхес хотів написати історію вічності. І зрозумів, що вічність – не сума доданків. Вічність – це одночасся. Люба шукає вічність у бабі Гапці, йде до свого роду в просторі і часі. Її творчість – окраса сучасної української літератури. Для нас книга книг – “Кобзар”. Те, що написала Любов Голота, варте, щоб стати поруч”. Привітала письменницю і подякувала за розкішний вечір заступниця директорки Національного музею літератури України Раїса Сеннікова. Блискуче модерувала творчу зустріч авторка спільного проєкту Національної спілки письменників України і та Національного музею України “Майстри слова”, письменниця Юлія Бережко¯Камінська. Зріле, як золотий осінній плід, поетичне слово Любові Василівни направду залишило медвяно-винний присмак на губах, радість на серці і віру, що її вірші гоять рани, гартують дух, множать глибинні сенси істинної краси. Стають всепереможними воїнами світла з позивними Любов. Дякую, дорога пані Любо, і многії Вам літа, творчої радості, смачної вранішньої кави, нових книжок і здійснення найзаповітнішого бажання – Перемоги!
Модераторка зустрічі Юлія Бережко-Камінська (ліворуч), Любов Голота і Людмила Лисенко
Пишуться вірші · “Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Любов ГОЛОТА
*** Фейсбук запитує: “Любов, підтвердіть, що ви не робот”… Я – не робот. Маю про це десятки довідок, сотні людей засвідчать, що я – людина. Хтось назове мене ворогинею, а хтось розповість, що дружить чи приятелює зі мною; навіть мій-моя собака знає кілька фемінітивів, на які я озвуся; у мене є предки, я маю дітей і онуків; якихось осеней я посадила черешневий і абрикосовий сад, якоїсь зими вимерзли троянди, а весною густо зацвіли крокуси, теж посаджені мною; я знаю смак солоної крові на прокушеній від болю губі, моя кров бувала летючою, а плоть безтілесою, – як це буває, знають лише жінки, яких хотіли і не могли налюбитися з нами; вИна і хлібИ, набіл і меди любовні, чорна жовч заздрої зненависті і брехні не закипіли мозолями на моїй душі, – я ж не робот, маю душу, яку відчула в собі дворічною дівчинкою, побачивши бджолу над криворізькими чорнобривцями; отак і живуть в мені чорнобривці – поруч з душею, час від часу перегукуються, перепитуються – либонь, мають якусь таємницю; (до речі, слово “либонь” я вичитала підліткою в ранніх новелах Гуцала) – в ті часи я шукала слів більше, аніж змісту: слова й були правдою в книжках, які я читала, бо вони, українські слова, пробуджували в мені ще більше слів, які народилися разом зі мною і сходили лише на папері; цікаво, хто ж це хоче дізнатися – робот я чи ні? Хто розсипає це питання в повітрі невидимою залізною січкою і запахом горілого, хто ж це вдивляється в мене, намагаючись розгадати, чому патос цих днів, як і голосіння, примушують мене заплющувати очі, чому я не вірю тим, хто не годен терпіти і вірити мовчки... – Любов, підтвердіть, що ви не робот! – хай он ті підтвердять, що вони не роботи – ті, у кого сіли батарейки, чи ті, хто підключений до всесвітньої мережі – мережі брехні, що ось уже скільки місяців обіцяє зброю, а натомість – точить кров, – “кров, як пиво точать” – з них, кого називали кіборгами, кого називають героями, кого несуть на щитах і кому саджають у головах національний прапор – прапор нації, яку зводять зі світу... То що лишається мені – мені, яка вже не народить воїна,
не помчить на схід, аби хоч води для бійців роздобути, своєю кров’ю їхнє життя доточити, своїми, невидимими світові, слізьми омити їхні очі і лиця? Визнати, що я – робот?! Нізащо! Роботи ржавіють, ламаються, стають купою брухту, просто залізом, що не страшить... У таких, як у тисяч таких, як я, є великий історичний досвід: якогось ранку прокинутися кам’яною бабою. Десь на Криворіжжі. Чи – Запоріжжі. Чи у Великому Лузі... Головне, щоб мої кам’яні груди прикрили чиєсь сміливе і повне снаги серце. Щоб це серце усміхнулося до моїх кам’яних очей і, всміхаючись, проказало: – Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов!
***
Наша кров свята тільки для нас. Ірина Фаріон Учора кринички і копанки, озерця і потічки стали червоними від крови – нею запульсували всі підземні джерела української землі. Навіть трьохсотрічні водяні жили напнулися від невідмоленої крови, точеної з Батурина. Далека вічна мерзлота розтала, і на ній пробилися хрещатим узором українські мережки з позаминулого віку; Соловки і Сандармох взялися солоною памороззю; кривавою сіллю просолено наші землі, бо сколихнулися бурі води Дніпра, Вовчої, Самари, а над вмираючим Базавлуком, над руслами давно і недавно вмерлих річок вітер покотив хвилю багряних траві вихлюпнув у пшениці квіти мачків і безсмертників, зірвав червоні клубки перекотиполя. …Учора вночі діти плакали невтішно і жалібно; з материнських грудей чвиркала кров з молоком – ми ж такі, наші парубки і дівчата наче кров з молоком – це наша національна генетика, це наша козацька одчайдухість, це наша журба-діляниця: кров з молоком. Учорашній Світ на неї спокушався ласо, сьогоднішній Світ відверто дивується: який незвичний, солодко-солоний смак! Хтось вже й прицінюється, розглядаючи в мережах надзвичайної яскравості плями на білих сорочечках наших груденят... Хтось вже готовий потайки усиновити і вдочерити, завбачливо зауваживши, що власні судини і вени наповнені рідиною блідішого кольору… Світ прийдешній синтетично булькатиме в штучних серцях і артеріях, намагаючись розгадати формулу української крови. А вона, густа і небесна, незбагненна для світу – наша кров не всихає, хоч і свята тільки для нас.
*** Хлопці заводять бороди... сивобороді-сиві, дорослі – до невпізнАння, ви не шукали броду в Тисі чи в калабані: ті, хто зітерли долю з ніжних колись долонь, ті, що в огні горіли, ті, що пройшли полон, ті, що пропали в Азові, ті, що самі – вогонь... Чорнобороді-грізні, схожі на моджахедів, ті, що вміють палити чорні рої шахедів, ті, чиї побратими ділять набої і кров, Ті, хто землею стали, наче її Покров, ті, що красою рівні Лелю-Полелю, ті, що степом вкриваються, поле під голови стелять, ті, чиє око каре ціль уполює, ті, за кого молюся, ті, кого люблю я... Русяві бороди юні шовком вкривають щоки, ще лезо їх не торкалось й вуста неціловані поки, ще не було кохання із вечора і до рання, чекає від тебе зачаття Твоя безіменна панна, обвітрені твої губи торкають слово “дружина”, в атаку ж береш з собою “Мати і Україна!” Хлопці відрощують бороди, хлопці доточують лІта… Кому жалієш набоїв, скурвлений ситий світе?! Хіба не чуєш, не бачиш – вже й на твоїй межі путін стоїть безбородий в кремлівському куражі?!
*** Зустріти сонце, помолитись небу, вдихнути вітер й думати життя, і попрощати, а коли й простити усіх, кому немає вороття. І – жити далі, зрікшися метафор. Прийдешній день – моя гора Фавор, забута Тіра і розбита Кафа – там світла тінь лишила свій узор, чи, пак, сплела мереживо із тіней і я їх із собою привела в мале село на нашій Україні, де я колись дитиною була. Ота душа іще й тепер дитинна, любов і плач у ній щомить луна: – Хай буде в Україні Україна! Хай вийде з перемогою вона з руїн і смерті!.. ...Чуєш, милий Боже, короткий час для молитов і сліз – якщо не встигну і якщо не зможу, хай ще почую я останню вість – утіш печалі, відпусти в дорогу – по ній вже йде той довгожданий гість, що, зупинившись край твого порогу, Тобі окопну правду розповість про нашу, кров’ю висвячену долю ...почуєш, Господи, уволиш нашу волю...
Незабутні · “Робити добро йому “вдавалося з неймовірною легкістю”, бо від природи мав “надзвичайний талант дарувати людям радість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
градського державного педагогічного університету (нині – Центральноукраїнського державного університету) імені Володимира Винниченка, і Києво-Могилянської академії, а також випускників рідної Альма-матер (спогади Любові Білої, Григорія Гусейнова, Івана Задої, Леоніда Козинського, Галини Навізовської (Райбедюк), Василя Піддубняка, Людмили Реви, Ірини Руснак, Марини Сніжинської, Миколи Суховецького, Софії Шеренгової, Павла Ямчука). Секрет популярності лекцій Панченка усі автори одностайно вбачають у тому, що “це були лекції інтелектуала, який справді доглибно знався на тому матеріалі, котрий викладав. Та ще ота рідкісна емпатія мовця, для якого література – щось не менше за релігію в людини глибокої віри. На лекціях він, бува, легко відволікався від теми, але ті екскурси вбік звучали суголосно з висвітлюваним матеріалом, він охоче жартував, рясно сипав подробицями, про котрі, як правило, мовчить історія літератури. Одне слово, це була його рідна стихія, і тому він так органічно почувався в ній” (с. 345). Цікаві спогади про Панченка-викладача подає Ірина Руснак: “Він навчав нас уважно читати художні тексти, думати над ними, висловлювати те, що відчуваємо. Він мав унікальний дар заглиблюватися у, здавалося б, найменш значущі творчі подробиці, з яких і виростало глибинне розуміння художнього світу митця. Це було щире захоплення живим пульсуючим Словом! У тому професійному діалозі ми ставали міцніші Духом” (с. 324) [Руснак Ірина – у минулому випускниця Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка; нині – професор Київського столичного університету імені Бориса Грінченка]. Кожну розмову з Панченком про літературу, як зазначає заслужений журналіст України Роман Кракалія, можна назвати “енциклопедичною – за нескінченним переліком маловідомих фактів, нестандартних, оригінальних висновків, гіпотез, припущень, багатством цитації” (с. 241). Солідаризується з журналістом Степан Хороб – відомий літературознавець, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. В есеї “Сонячний пілігрим” він із цього приводу пише, що “повсякчасна і невтолима жадоба спізнати незвідане була домінуючою рисою в житті і творчості Володимира Панченка”” (с. 399). “Згадувати чи розповідати про Володимира Євгеновича – особлива розкіш”, – зізнається його хрещена мати, правнучка Володимира Винниченка Валентина Ревва. Адже він був надзвичайно цікавим і делікатним у спілкуванні, людиною особливої “притягальної комунікабельності” (Василь Бондар) та рідкісного почуття гумору, що їх словами далебі й не пояснити, а можна тільки відчути. Робити добро йому “вдавалося з неймовірною легкістю” (Тетяна Вірченко, Роман Козлов), бо від природи мав “надзвичайний талант дарувати людям радість”) (Ладимир Бондар). Матеріали книги свідчать про
Незабутні · “Робити добро йому “вдавалося з неймовірною легкістю”, бо від природи мав “надзвичайний талант дарувати людям радість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Галина РАЙБЕДЮК, професорка Ізмаїльського державного гуманітарного університету
Говорити й писати про Володимира Євгеновича Панченка (1954–2019) лише як про науковця та професора, дещо перефразовуючи Є. Маланюка, “до болю мало”. Він належав до тих унікальних особистостей, хто словом і чином стверджував українську ідентичність, надзвичайно багато зробив, аби повернути до життя розтрощену сталінізмом “убієнну українську літературу”. Автор ґрунтовних розвідок з історії українського красного письменства та багатьох підручників, літературний критик, член Українського ПЕН-клубу та Ініціативної групи “Першого грудня”, народний депутат Верховної Ради України І-го скликання, засновник і шеф-редактор видання “ЛітАкцент”, викладач кількох українських вишів, рецензент різнопланових видань, незмінний опонент дисертацій – Володимир Панченко в усіх сферах діяльності проявляв себе на повну силу. Представник національної еліти, яка зберігає, розвиває і передає наступним поколінням те нетлінне, що з часом лише набирає цінності, він достеменно знав справжню вартість літератури й культури, розумів, що “культурний щит” є важливою зброєю, яка захищає Україну від ворожого посягання на її соборність. 2 вересня цього року Володимирові Панченку мало б виповнитись 70. Проте через підступну хворобу 14 жовтня 5 років тому його земне коло завершилось. Дбайливо укладене ошатне видання “Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом. “Гарно мені було на цьому світі”” стало яскравим свідченням того, що це непроминальне “коло духу” триває. “Книга пам’яті” (саме так окреслено в анотації її жанр), про яку піде мова, направду “виняткова й дивовижна, бо постать Володимира Панченка – це окраса нації української і літератури вітчизняної” (с. 2). Презентоване видання стало результатом копіткої та сумлінної пошукової роботи укладачки – відомої одеської дослідниці Любові Ісаєнко, ретельного опрацювання віднайдених матеріалів та їх упорядкування. Зібрані по крихті й залучені до контексту спомини, нерідко почуті з перших уст розповіді, оприлюднені свідчення самого Володимира Панченка є надзвичайно цінним джерелом, із якого довідуємось про незнані досі факти його біографії, захоплення, художні смаки й дослідницькі зацікавлення, перші входини у світ літератури, морально-етичні та світоглядні пріоритети, якими він керувався у житті, в науково-творчій, професійній та громадсько-політичній діяльності. Книгу відкриває переднє слово упорядниці “У “кільцях древа” Володимира Панченка – подвижництво й щедрість душі” (с. 6–18). [“Кільця на древі” – одна з відомих книг літературознавця, в якій висвітлено несподівані аспекти інтелектуальних біографій і творчості знакових українських письменників]. У шести есеях про унікального однокурсника по Одеському державному університету, рідного по духу колегу-однодумця та близького друга життєві колізії його навдивовиж яскравої долі постають крізь призму власних спогадів Любові Ісаєнко надзвичайно теплою й дуже об’єктивною у своїй суб’єктивності оповіді. Основний каркас книги сформували дві не рубриковані частини. Першу склали переважно інформативні, глибоко особисті матеріали самого фігуранта (автобіографія, на жаль, обірвана на півслові; листування з різними адресатами; численні інтерв’ю та дарчі написи; вперше представлені поетичні й художні прозові твори). Особливо зворушують листи, “скалки” (В. Панченко) з яких “можна перечитувати і як унікальну людську сповідь. Адже про що б не писав і кому б не писав Володимир Євгенович Панченко, він завжди сповідався. Перед собою і ближніми. І перед “дальніми” – також” (с. 58). Інформативну цінність мають опубліковані вперше листи з архіву родин самого Панченка та його друзів щез університетської пори (журналіста Віктора Козюри, професора Олександра Бондаря та ін.). У другій частині вміщені спогади сорока авторів – письменників, науковців, колег, друзів, рідних і близьких, учнів – словом, усіх, кому в житті поталанило запричаститись невичерпним світлом духовної “галактики”, ім’я якій “Володимир Панченко”. Любов Ісаєнко, випускниця та доцент Одеського вишу, невипадково в упорядкованій нею книзі “надала слово” одеській факультетській “родині” Володимира Євгеновича, котра знала його зблизька, сказати б, “на відстані душі і серця”. “Будучи людиною цілеспрямованою, знаходячись у постійному творчому пошуку, Володя знову й знову прагнув зустрічей з рідним факультетом, своєрідним Берегом, на якому зростав як фахівець, науковець; він шукав привід для спілкування і з Учителями, і з Колегами…” (зі спогадів Миколи Пащенка; с. 264). Ніна Пашковська, спершу викладач, а згодом колега Панченка, говорить про “сплав доброти й розуму” в його особистості: “Володимир Панченко був багатий і вимогливий не лише знаннями, але й духовно” (с. 256). Лариса Дузь свідчить, що “учні професора Фащенка відзначались бездоганністю мовленнєвого чуття й поведінки, – до них належав і Володимир Євгенович” (с. 207). Про особистісне й творче alter ego Панченка дізнаємось із великого за обсягом спогадового тексту Василя Полтавчука, перемежованого його віршами-присвятами та багатьма листами різних років. Вони обидва заприязнились ще у студентські роки, були учнями професора Фащенка В. В., родичались сім’ями. Їхня дружба, як пише автор спогадів,
має конкретне хронологічне обрамлення – від 1 серпня 1970 року й до останньої телефонної розмови 4 жовтня 2019 року. Все ж вона вимірюється не роками, а духовною та душевною близькістю філологів-дослідників, спільними науковими справами (наприклад, започаткування “Фащенківських читань”), про що детально Василь Полтавчук оповідає в розлогому, інформативно насиченому есеї “Зустрічі з Володимиром Панченком (Від першої і до тієї, яка не відбулася)” (с. 268–302). Панченкові довелось упродовж зрілого життя кілька разів змінювати місце проживання й роботи. “Його вважали своїм у Одесі, в Києві, навіть у Стеблеві, тим більше в рідній Демидівці, але найкомфортніше він почувався в Кропивницькому. Нікуди він не квапився з такою охотою творити справи неперебутні, як сюди, на береги Інгула” (с. 161). Ці свідчення письменника, журналіста з Кропивницького Василя Бондаря підтверджують й інші представники тамтешньої еліти (поетка, громадська діячка Антоніна Корінь; краєзнавець, публіцист Федір Шепель). З іменем Володимира Панченка на Кіровоградщині пов’язують знакові для цього краю національно-культурні події, зокрема, започаткування Маланюківських читань, заснування обласної демократичної газети “Народне слово” та літературно-мистецького часопису “Вежа”, а також обласної премії для краєзнавців імені Володимира Ястребова; діяльність обласної спілки письменників; створення якісно нової Української гімназії; збереження будинку І. Тобілевика (Карпенка-Карого) та відкриття в ньому літературно-меморіального музею імені цього письменника; перевезення з Мужена (Франція) до обласного краєзнавчого музею колекції особистих речей В. Винниченка. Про цей, далеко неповний реєстр доброчинних справ, до яких безпосередньо був причетний Володимир Панченко знають, пишуть і в майбутньому писатимуть у спогадах очевидці. Сьогодні важливо згадувати його “особистісне, приватне, неповторне”, як зазначає Василь Бондар, якого з Володимиром Євгеновичем єднали спільні творчі проєкти й багатолітні теплі стосунки, починаючи з 1984 року й до останніх днів. Цю настанову він уклав у рядки щемного передостаннього листа (11. 10. 2019) до Панченка: “…Ти був, є і завжди будеш у мене, скільки Господь дасть мені віку. Бо за твоєю подобою, зо твоєю добротою і любов’ю, за твоїм талантом і відданістю Україні,
родині, друзям – мав би бути світ сотворений на цій, на жаль, гріховній планеті… Вибач мені цей пафос, але він щирий і несилуваний” (с. 174). Із багатьох спогадів, інтерв’ю, епістолярію постає іпостась національно свідомого громадянина з чіткими державницькими пріоритетами. “Особливе громадське звучання та значення мала власне і його літературна діяльність, виступи в пресі” (с. 232). Він доклав чимало зусиль “до підготовки звернень і заяв Ініціативної групи “Перше грудня” <…> з різних соціально-політичних проблем українського суспільства” (с. 191). Невтоленною була його “жага робити добро для України в будьякому статусі” (с. 243), – з упевненістю свідчить письменник, учитель, випускник ОДУ ім. І. І. Мечникова 1970-го року Сергій Мефодовський. Громадсько-політичні справи вимагали багато часу й енергії. З цього приводу спадає на думку відома характеристика, яку Панченко дав Володимиру Винниченкові: “Художник, розіп’ятий на хресті політики”. [Завдяки дослідницькому сумлінню й громадянській наполегливості Володимира Євгеновича Україні було повернено архів письменника, реабілітовано його ім’я в численних дослідженнях, зокрема варто назвати такі: ґрунтовна монографія “Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900–1920 рр. у європейському літературному контексті”, локальні розвідки “Молоді літа Володимира Винниченка” та “Мальви під Каннами”, фільм “Голгофа Володимира Винниченка”]. Чи не проєктував Панченко означену характеристику постаті Винниченка на самого себе? Загострене відчуття державницького інстинкту, про яке пишуть автори спогадів (Олексій Волович, Микола Коваль), спонукало його до громадсько-політичної активності. Проте щоразу він повертався до літератури й науки. Незрадливою любов’ю Володимира Євгеновича була й студентська аудиторія. Його лекції любили, ними захоплювалося не одне покоління філологів, про що довідуємось зі свідчень студентів та аспірантів різних років – і Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, й Кірово-
Незабутні · “Зупинімось на хвильку й неодмінно почуємо, як чітко вистукує, ніби в ритм із биттям серця, його “Сонячний годинник”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
властиве Панченку неприйняття фальші, загострене почуття справедливості, що проявлялось повсякчас у його вчинках, у громадсько-політичній діяльності та в науковій праці. Ці й інші риси характеру опукло й вельми аргументовано представляє у своїй “Повісті про Володимира Панченка” видатний український письменник, літературний критик, видавець Михайло Слабошпицький (на жаль, покійний), який упродовж кількох десятків літ не тільки творчо й науково з ним співпрацював, але й близько приятелював і підтримував його у час тяжкої недуги. Ці спогади, названі за аналогією до “Повісті про Миколу Зерова” Панченка (одна з його останніх книжок) у загальній структурі укладеного Любов’ю Ісаєнко видання складають враження окремого мікросюжету про нього як літературознавця, письменника, викладача, громадянина, людини, друга. У кожній із 10-ти частин представлено епізоди, факти, свідчення, спостереження, ситуації, події з його життя й різногранної діяльності, котрі мають під собою реальний ґрунт, тому є вельми переконливими, до того ж маловідомими (а то й невідомими зовсім) широкому загалу. Значну частину тексту М. Слабошпицький відводить розмірковуванням про Панченка як “еталон справжнього літературознавця” (с. 368), якого до останніх днів життя “не полишала просто виняткова інтелектуальна невтоленність” (с. 368), про що свідчить робота над книгою “Повість про Миколу Зерова”. Він був “інфікований архівоманією” (с. 330), “винятково очитаний” (с. 336), мав “широкі культурологічні зацікавлення” (с. 360), гостро й категорично виступав проти “літературної сірятини”. Тож “у глибині його душі, за всієї лагідності й доброзичливості, крилася професійна безкомпромісність” (с. 335). В особі Панченка, як зауважує М. Слабошпицький, “вдало поєднувалися й історик, і критик, і напродив чутливий до соціально-політичної температури в суспільстві публіцист” (с. 355). Автор спогадів говорить про високу моральність та “інтелігентну архіскромність” Панченка, нагадуючи епізод із його депутатської біографії, зокрема, відмову від столичного житла за державний кошт. Імпонувало М. Слабошпицькому “чисте людське реноме” Володимира Панченка, його неконфліктність, стриманість, до певної міри “еластичність” у спілкуванні й воднораз нетерпимість до неправди, фальші, крадійства, “примаскованого словоблуддям патріотичного забарвлення”. Приємно дивувала в Панченкові рідкісна пам’ятливість на добро й шанування людей, причетних його долі, надто коли йшлося про Вчителя Василя Фащенка (слово Вчитель у цьому контексті завжди писав із великої літери на знак особливої поваги та вдячності). Застерігаючись від підозрінь читачів щодо ідеалізації постаті фігуранта своєї “повісті”, М. Слабошпицький однозначно засвідчив: “…я не пригадую його жодного негідного вчинку. У цьому сенсі він для мене завжди був етичною константою” (с. 369). Особливо зворушують уміщені в книзі спогади найближчого родинного оточення Панченка (Олесі Яцканич – доньки; Лариси Цабевської – двоюрідної сестри; Олени Рахлідської – рідної сестри матері). Вони привідкривають завісу його приватного життя, проливають світло на особистісні характеристики. В цьому плані звертає на себе увагу сповнений тепла й любові спогад дружини Людмили, яка бережливо ділиться сокровенним, оповідає про щасливе подружнє життя тривалістю у 44 прекрасні роки, зі смутком, проте із вдячністю згадує коханого чоловіка – турботливого й ніжного, вірного й надійного. Вона свідчить, що був він дуже уважним і дбайливим батьком, “беззаперечним авторитетом” для дітей – Ярослава та Олесі. “Те, що вони стали свідомими українцями, – заслуга батька. Своїм прикладом працелюбності, наполегливості у досягненні мети, непохитності у принципових питаннях, непідкупності, небайдужості до всього, що оточує, інтелігентності, самоповаги й поваги до людей, любові до України, а почасти мудрим ненав’язливим словом Володимир виховував дітей. І був щасливий з того, що в їхніх головах немає “розрухи”. А чи могло бути інакше? Син Ярослав обрав спеціальність історика, а коли почалася війна, пішов добровольцем на фронт і у складі 12-го батальйону з 15 травня 2014-го більше року боронив Батьківщину…” (с. 248). Із спогаду Олесі виринає світлий ореол люблячого батька, який протягом усього життя зберігав у своєму записнику намальоване трирічною донечкою на клаптику паперу сонечко. “Лесюнчик, наш сонячний зайчик”, – так лагідно називав він Олесю (с. 413). З розповіді дружини дізнаємось про фанатичну закоханість чоловіка у світ книги, сакралізацію домашньої бібліотеки, що була для нього “раєм”, про його кулінарні захоплення, господарювання в садибі помешкання у Стеблеві, де родина оселилася після його виходу на пенсію, а також про “пілігримські дороги”, котрі буквально “живили його небайдуже серце” (с 249). Племінник Володимира Євгеновича, випускник філологічного факультету Ізмаїльського педагогічного інституту (нині – гуманітарного університету) Михайло Панченко згадує “дядька Володю” як неординарну й духовно багату особистість, яка “вражає своєю простотою, теплими словами й великою любов’ю до всього українського” (с. 254). Безумовно, кожен автор спогадів писав про “свого” Панченка; все ж разом склалося у “кінофільм душі” (М. Коцюбинська), з якого до сьогоднішнього читача крізь призамулені часом враження та роздуми пульсує його серце – надзвичайно вразливе, відкрите до світу й до людей, яких він любив понад усе. “Йому так затишно було у цьому світі, / А світові так затишно із ним…”, – зі щемним смутком пише у своєму вірші Людмила Савицька (с. 420). Поетичні присвяти, як і влучно дібрані цитати відомих науковців про життя й творчість Володимира Панченка (Васлиля Фащенка,
Леоніда Новиченка, Миколи Ільницького, Володимира Моренця, Тамари Гундорової та ін.), а також перелік запропонованих ним 100 кращих творів української літератури ХХ століття суттєво доповнюють вроджену харизму й інтелектуальну сутність його духовної постави. Доречними є вміщені у книзі вдало дібрані укладачкою світлини, які фіксують не тільки певні моменти в житті Володимира Євгеновича, але й розкривають біографію його душі. Варті уваги афористичні назви кожної рубрики, котрі акумулюють у собі енергетику й основі смисли відповідної частини матеріалу: Дати життя й творчості Володимира Панченка (“Обрав свій шлях і не зійшов з дистанції…”); Інтерв’ю (“Жити – страшенно цікаво…”); Дарчі написи (“Душі людської вічні відкриття…”); Спогади (“Душа запрагла вічності”). Згущений різнорідний “калейдоскоп слайдів”, що структурує книгу, є свого роду магічним свічадом, у якому віддзеркалено й навічно збережено привабливий образ незабутнього “сонячного пілігрима”. “Він справді був наче зітканий із сонячного світла і тепла, – зауважує Степан Хороб, – а всі його діяння, вчинки і спрямування конденсувалися утворенні атмосфери добра, зичливості й справедливості не лише в його, а й у загальнолюдському оточенні. Той, хто бодай раз зустрічався з Володимиром Євгеновичем, одразу ж переконувався в тому, який він світлий і, без зайвого пафосу, сонцесяйний” (с. 396). В одній із своїх попередніх мемуарних книг “Пам’яті світле джерело” (2015) у розділі “Володимир Панченко – то світ пізнання та любові” Любов Ісаєнко писала, що “береги його життєвої ріки – чисті…”. Кожна сторінка книги, що її презентує “Слово Просвіти”, підтверджує цю аксіому, увиразнену кредо Панченка В. Є. “Vivere honeste” (“прожити чесно”), його призначене долею місійне “правдошукацтво і правдомовство” (М. Слабошпицький). Без зайвої позірності він щоденно його множив, щедро даруючи ці неоціненні “скарби” іншим – через чистоту відкритого до світу серця, висоту помислів,
дивовижне багатство шляхетної натури, енциклопедичні знання та неймовірну працездатність, вроджений талант Педагога, яскравого літературознавця, проникливого критика й пристрасного публіциста, дбайливого “садівника” й хранителя Українського Духу. Усе, що вийшло з-під його пера, не що інше, як “пережиті долі людей, це цілий світ пізнання, який ми маємо вивчати” (Л. Ісаєнко). Лариса Івшина, головна редакторка всеукраїнської газети “День”, котра добре знала Панченка як багатолітнього улюбленого автора цього часопису, також переконує, що “створені ним тексти заслуговують бути перечитаними, передуманими, засвоєними” (с. 220), а його ““День” і вічність” – то “особливий рядок у культурі пам’яті”, бо “він і сам є той “сонячний годинник”, який торує шлях до світла” (с. 223). [“Сонячний годинник” – книга пілігрима, якому в подорожах по Україні відкриваються історії “знайомих незнайомців” із ХVІІ–ХХІ століть. Їх імена переважно відомі, проте чимало життєвих сюжетів і “зигзагів” доль залишаються прикритими пеленою часу]. Незважаючи на тривалу й виснажливу хворобу, Володимир Панченко до останнього подиху інтенсивно працював. На його письмовому столі залишились недописані сюжети. Але “політ триває…” – політ його рідкісної як на наш прагматичний час шляхетності, неповторного слова, невичерпного світла, про що пишуть усі автори, на “причілках” пам’яті яких незгасно зберігся його світлий образ. ““Політ триває…”: духовна висота професора Панченка” – такою назвою означую свої спогади про Володимира Євгеновича та розповідь про ізмаїльську сторінку його біографії невипадково. Ці слова він неодноразово повторював ув останніх листах і телефонних розмовах. Із листа від 20.03. 2019: “…Політ триває. Працюю. Чекаю на вихід другого видання “Сонячного годинника” і книжки, яку назвав так: “Літературний ландшафт України. ХХ століття”. Радію весні…” (с. 80). У цих рядках – незмінний панченківський життєвий оптимізм, відчуття польоту й прагненення висоти, невичерпна “енергія пошуку” (символічна назва першої книжки), що супроводжували його, великого мандрівника-пілігрима й глибокого філософа-любислова, завжди й повсюдно. Він по-особливому любив Придунайський край, ізмаїльських студентів і школярів. У нелегкі для національного становлення України часи, разом із нами, філологами-україністами, незважаючи на заклопотаність і зайнятість, боронив і утверджував українське слово на передніх рубежах у багатонаціональному, але зросійщеному краї, де українське життя ледь жевріло. Ті незабутні миті підтримки, а відтак і почуття вдячності тривко бережуться в душах наших викладачів, тодішніх студентів та вчителів. І досі живе у споминах прочитаний курс “Історії літературної критики” (1999), а школярі Кам’янської гімназії Ізмаїльського району з подячністю згадують диво-професора, який видобував, як добрий чаклун, із забуття колоритні історії українського красного письменства для юних сердець, полишаючи там зерна любові до українського слова, котрі згодом дали щедрі плоди (с. 307). Володимир Євгенович дав “дихання” збірнику наукових праць кафедри української мови і літератури Ізмаїльського державного гуманітарного університету “Філологічні діалоги”. Він був не тільки його натхненником, але й постійним автором – від першого випуску (2012) і до драматичного в його житті 2019 року (6-тий випуск). Даниною світлої пам’яті про незабутнього автора є повнокровне життя збірника, який із його доброї руки й понині є діалогом однодумців-філологів – від Києва до Сум, від Кропивницького до Бердянська, від Вінниці до Кам’янця-Подільського, від Полтави до Переяслава- Хмельницького, від Одеси до Познані та Любліна. Сьогодні, коли ще не стишилось відчуття втрати й усвідомлення того, що реальність виявилась невблаганною, зупинімось на хвильку й неодмінно почуємо, як чітко вистукує, ніби в ритм із биттям серця, його “Сонячний годинник”, котрий ні на мить не спиняє свого руху. Це той годинник, який “безпристрасно і точно відмірює час”, але “закарбовує все на своєму шляху і кличе в дорогу нових пілігримів”, – пише у своїх споминах особливо прихильний до Володимира Панченка, один із найпотужніших українських критиків, професор Микола Ільницький (с. 231). “Господи милостивий, ти його любив, нагородив рідкісними чеснотами, благослови світлу пам’ять про нього” (с. 393) – ці зворушливо сакральні слова Марії Максимівни Фащенко, яка знала Володимира Євгеновича з перших його кроків у науці й до останніх миттєвостей життя не тільки як талановитого й гідного учня її чоловіка, відомого науковця Василя Васильовича Фащенка, але і як безпомильно прекрасну, світлу людину. Книга “Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом. “Гарно мені було на цьому світі””, з якою “Слово Просвіти” знайомить читачів, стала саме такою “книгою пам’яті”.
Тільки в “СП” · “УПА все ж таки була партизанською армією, своєї держави не було, – її ще треба було здобути”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—43 за 2024 р.
Камо грядеш, Василю?.. У штабі спочатку відвертої розмови не вийшло. Провідник Леміш був радий Кропиві, але заклопотаний невідкладними біжучими справами, переніс розмову на пізніший час. А Ігор чомусь уникав розмови, і в його погляді читалась якась незрозуміла, але відверта неприязнь. Пізно ввечері до штабу на нараду почали прибувати повстанські командири. Перед нарадою Леміш закликав Кропиву до окремого приміщення на розмову, наказавши вартовому нікого до себе не впускати. Кропива коротко розказав про свої пригоди і про почуте від повстанців. Леміш, гірко зітхнувши, добавив: – Зраджують не тільки “східняки”. Недавно збунтувалась і сотня Сагайдачного. Ледве вдалося привести її до порядку. А це ж майже всі – вихідці з Горохівщини. Обставинами війни люди доведені до відчаю, але ми, командири, не маємо права впадати в паніку. Леміш поінформував Кропиву про незадовільний стан керівництва Групою УПА-Південь. У січні він особисто звернувся до Шухевича з проханням зоставити на Південній Волині Ігоря, який вважався досвідченим військовиком, бо ще за Польщі він отримав офіцерський чин. Але Ігор не виправдав Лемішевих сподівань. Він вже декілька разів звертався з проханням відпустити його до Львова, нібито через хворобу. Леміш і сам радий був би вже його позбутися, але ким же його замінити? І Леміш запропонував Кропиві знову обійняти посаду Начальника Штабу Групи УПА- Південь, з тим, щоб все-таки знайти вихід з того скрутного становища, в якому опинилось повстанське військо. На нараді було вирішено зосередити всі наявні запаси набоїв у курені Наливайка, який повинен був провести низку бойових акцій проти совєтських партизанів з метою здобуття зброї і боєприпасів. За пропозицією Макса було постановлено провести бойову акцію на Збараж, захопити там банк, аптеку, продовольчі магазини і магазини одягу, щоб покращити матеріальний стан повстанських відділів. Інші відділи і сотні отримали завдання перейти через лінію фронту в совєтське запілля. Макс згадує про кадрові зміни так: “Командир Кропива зайняв після наради знову становище шефа штабу, мені ж було доручено функцію оперативного старшини штабу. Курінним призначено Наливайка, політосвітником куреня – Лимана, вишкільним при курені – Андрія, сотенним першої сотні куреня – Панаса, другої – Гамалію, третьої – Житнього. Сотенним окремої сотні був Грабенко. Головним командиром усієї групи залишався надалі полковник Ігор”. Ця історична нарада відбулася в кінці лютого 1944 року. І курінь Наливайка дійсно почав себе забезпечувати зброєю і набоями, а ось запланована на початку березня акція на Збараж не вдалася. Причину такої невдачі автори спогадів бачать в сильній заметілі, через яку повстанські відділи втратили орієнтацію і цілу ніч “блукали по полях на немилосердному морозі і вітрі”. “Величезне село Колодно, розташоване на горбах, постало перед нами, як оазис в пустелі, хоч і зима ще лютувала. Знову лозунги скрізь, прапори, листівки, а на початку головної вулиці – замаєна паперовими квітами й двома бандерівськими фанами арка. На трьох центральних вулицях заквартирували три сотні з куреня Наливайка. Я вибрав собі житло у крайній хаті на півночі села. Поруч розмістилися штаб, квартири Леміша, Кропиви, Полтавченка, Наливайка і всіх наших охоронців”. 29 лютого 1944 р. в бойовій сутичці з українськими повстанцями був важко поранений командуючий І УФ генерал армії Ніколай Ватутін. Це сталося на північній окраїні с. Милятин (Рівненщина), яке знаходиться в 100 км на північний схід від с. Колодно – місця теперішнього постою Групи УПА-Південь. В цей день ген. Ватутін перебував в Рівному в штабі 13-ї армії ген. Пухова. Із Рівного ген. Ватутін їхав до штабу 60-ї армії ген. Черняховського, який знаходився вм. Славуті. На під’їзді до Гощі Ватутін наказав звернути з Рівненського шосе на південь, щоб скоротити час перебування в дорозі. На північній окраїні с. Милятин (18 км південніше Гощі) колона з чотирьох машин, в якій перебував ген. Ватутін, попала в засаду українських повстанців. Під час перестрілки ген. Ватутін був поранений в праве стегно, але був вивезений з поля бою до Рівного. Подальше лікування його було недбалим, і він помер 15 квітня 1944 р. у військовому шпиталі м. Києва. Цей фактично рядовий епізод воєнного часу комуністичні ідеологи вміло використали для нагнітання антиукраїнської пропаганди, для розпалювання ворожнечі між “східняками” і “западенцамі-бендеровцамі”. У тисячах сіл і сотнях міст з’явились вулиці ген. Ватутіна, в 1949 р. в центрі Києва був встановлений пам’ятник з написом “Генералу Ватутіну від українського народу”. Може, ти, дорогий читачу, не відчуваєш всієї невідповідності цього напису історичній правді. Справа в тому, що під час існування т. зв. УРСР слово “український” можна було легітимно писати тільки разом зі словом “радянський” – це тодішній позитив, або в негативному розумінні – зі словами “буржуазний націоналізм”. Окреме вживання слова “Україна” і похідних від нього слів також вважалось проявом “українського буржуазного націоналізму”. Отже, з точки зору тодішньої компартійної верхівки
– Не донесуть уже ноги так далеко. Заслаб я, друже Леміш. – Відповідаючи так, я мав на увазі ревматизм, що причепився до мене з минулої зими. Його обличчя зробилося здивованим. – Ну що сталося? Ти ж молодший за мене. – Крутить ноги, ніби хто свердлика вкручує в п’яти. Мушу перевіритись у добрих лікарів і негайно лікуватись. – Раз так, неволити не буду. Я тільки нагадав тобі директиву проводу... А до Зіни звернись обов’язково. Того ж дня Зіна видала довідку, що потребую серйозного лікування”. Отже, причинами, які спонукали його покинути УПА в найважчий, найкритичніший час, Лука Павлишин називає свою хворобу і “зацікавлення” ним Служби Безпеки. Для мене тепер не є вже такою важливою відповідь на запитання, а чому ж СБ так “зацікавилась” саме полковником Ігорем, а не тим же майором Кропивою? Адже Кропива прибув в Колодно один, без почоту (тобто без свідків), бо його почот загинув в нічному бою в с. Забара і всі його пояснення мали би бути ретельно перевірені СБ. Бо в СБ могла виникнути небезпідставна підозра, що Кропива побував в лапах ворогів і т. д. І чомусь Ігор, не почуваючи себе винним і маючи такого покровителя, як Леміш, боявся виклику до СБ? Видно, що Ігор чогось не договорює і його пояснення причин виходу з УПА мають поверхневий вигляд. Думаю, що головною причиною від’їзду Ігоря до Львова все ж таки було його нестримне бажання врятувати своє життя. То завжди було його головним пріоритетом. Та він і сам далі про це відкрито пише: “Стати героями-смертниками всім – це було б занадто дорогою платою для України. Я реаліст, проста людина, для котрої бажання продовжити здоровий рід перемагає все (виділено мною. – М. П.). У цих словах і діях Ігоря бачу віковічні “хитання” деяких українських інтелігентів, які, трошки вивищившись над своїм же “братом незрячим, гречкосієм”, так і не стали аристократами духу, хоча вважали себе елітою української нації. Скажу більше. Такі дії офіцера перед боєм неможливі нів одній регулярній армії світу. Вже сам натяк офіцера, незалежно від його рангу і посади, про бажання заховатись в запілля пе-
“найбільш” правильним мав би бути такий напис: “Генералу Ватутіну від українського радянського народу”. І раптом такий глибокий “ленінський реверанс” в бік “українського народу”. Цей приклад показує, наскільки лукаво, але вміло, російські комуністи використовували можливості психологічного впливу на здеморалізоване українське суспільство. Розкручений тоді пропагандивний маховик продовжує крутитися й до сьогоднішнього часу. (Тепер пам’ятник Ватутіну у Києві демонтовано. – Прим. Г. Д.).
Березень – квітень 1944 р. Гурбинська битва 1 березня 1944 р. на місце пораненого ген. Ватутіна Сталін призначає командуючим І Українським Фронтом маршала Жукова, який наказує негайно починати новий наступ, а саме Проскурівську-Чернівецьку наступальну операцію. 6 березня 1944 р. війська червоної армії вступили в Шумськ. 17 березня німці були вибиті з Дубна, 19 березня – з Крем’янця, 25 березня – з Проскурова. Фронтові частини червоних просувалися швидко і, на відміну від совєтських партизанів-шукаєвців, особливих турбот місцевим жителям не завдали. Ну були випадки мародерства, як про це згадує Антоніна Мазурчук-Вишня, коли солдат-”визволитель” стягнув у неї добротні чоботи, а натомість зоставив свої кірзові “сапоги”. Але яка ж війна обходиться без цього? Як не намагався Леміш не допустити зіткнення Групи УПА- Південь з фронтовими частинами, по всьому було видно, що навряд чи можна було його уникнути. У цей важкий час Лука Павлишин-Ігор вирішив вийти з УПА і повернутись до Львова. Він докладно описує передачу всіх своїх обов’язків Кропиві, свій вихід з УПА і від’їзд з Колодно до Львова на початку березня 1944 р. “Повернення моє до Львова прискорили задавнена хвороба і повідомлення Андрія Майби про те, що мною зацікавилась СБ. Мабуть, відчув щось недобре і Леміш, котрий до мене завжди ставився по-товариськи. Та й у поглядах наших на майбутнє не було великих розходжень. В кінці лютого він несподівано запитав: – Чи не повести тобі, друже Ігорю, який-небудь загін УПА до Дніпра? Добрий військовик там зараз ой як потрібний!
Меморіальний комплекс “Героям Гурбинської битви”
ред боєм, поставив би його перед військовим судом. Але УПА все ж-таки була партизанською армією, своєї держави не було, – її ще треба було здобути. Не було в УПА кадрових військовиків-офіцерів, і тому навіть офіцери-резервісти, такі, як Ігор, мали дуже високу ціну в очах командування УПА. Сам Ігор згадує про випадок, коли він не виконав наказу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича – у травні 1943 р. він не поїхав на східні терени України, де мав би організувати військову референтуру. І він вже був готовий понести суворе покарання за ту тяжку провину, але Шухевич обмежився відносно невеликим покаранням, понизивши з посади крайового військового коменданта до командира УНС Дрогобиччини. “Леміш вирішив перевести мене у Львів по зв’язку. Мої функції передав Кропиві, котрого я чомусь недолюблював”. Мене вражає у цій фразі оце невизначене слово “чомусь”. Мені здається, що якби Лука Павлишин-Ігор міг би передбачити, що син Кропиви буде так прискіпливо вчитуватись в його спогади, то може цього невизначеного слова “чомусь” він би тут і не вжив. Дуже часто в душі людини відбуваються оті незрозумілі для неї самої процеси, і тоді вона каже “чомусь”. Сучасна психологічна наука вже має достатньо знань для визначення цього явища і називає його “психологічною несумісністю”. Всі ці явища відбуваються на рівні підсвідомості, і зрозуміти їх без спеціальних знань неможливо. Тоді і вживається це “чомусь” для опису своєї неприязні до іншої людини. Думаю, що не останню роль в почутті неприязні Ігоря до Кропиви зіграла звичайна заздрість, яка ще й до цього часу, на жаль, є однією з визначальних рис душі українця. Дійсно, як же так? Я, полковник Ігор, представник еліти, освічена людина, гоноровий офіцер, мушу передавати керівництво військом якомусь вискочці, капралу, який ще вчора махав вилами коло гною! І цієї заздрості не може зменшити навіть та обставина, що ця передача відбувається перед лицем смертельної небезпеки, перед вирішальним боєм! Відчуття неприязні до Кропиви є тепер для Ігоря найголовнішим! Адже Кропива напевне також дуже хоче жити. Так чому ж він не втікає з УПА, як це роблю я? Я не в змозі навіть підняти голову, щоб побачити над собою каблук і підошву (вид знизу) кирзового совєтського “сапога”, який ось-ось наступить на всіх нас! Ні, я все ж таки відчуваю смертельний порух цього “сапога”, але я повинен вислизнути зпід нього, а він нехай розчавлює голови таких фанатиків, як Кропива. А я реаліст і буду продовжувати і далі свій рід. Але чи буде цей рід “здоровий”, як бажає цього Ігор? Ой, українці мої, українці! Коли ж ми навчимось поборювати в собі цю неприязнь один до одного, цю чорну заздрість, яка проявляється навіть в час смертельної небезпеки і яку завжди вміло використовували наші вороги? Невже ми так і будемо завжди гризти один одного, як павуки в банці, на радість ворогам нашим?
Тільки в “СП” · “Бачу свого батька живим, зі всіма, притаманними живій людині, протиріччями і сумнівами”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“Зрештою, в нього не було вибору. Полтавченко одразу ж після переговорів з угорцями поїхав за кордон з місією пропаганди УПА. З інших командирів мало хто знав військову справу або заслуговував такого високого довір’я. Молодий Кропива здавався мені слабохарактерним, не мав належного досвіду, зате сліпо вірив Лемішу (хоч сліпо вірити й підкорятися зверхнику мали всі), беззаперечно виконував його вказівки. У період, коли почала падати дисципліна серед оунівців, це мало велике значення”. Та чому ж то в Леміша “не було вибору”? З часу створення УПА в ній виросла ціла когорта вмілих і хоробрих повстанських командирів. Навіть чотові і сотенні повинні були мати неабиякий військовий талант і добрі організаторські здібності, а що вже говорити про десятки курінних — кожен із них користувався великою пошаною серед повстанців і міг би бути кандидатом на вищу посаду. Так що вибір в Леміша був великий, але треба було призначити кращого з кращих, надійнішого з надійних, і зовсім не випадково вибір впав саме на Кропиву. Смішно навіть говорити, що в таких умовах, в яких тоді перебувала Група УПА- Південь, Леміш міг би призначити на посаду Начальника Штабу людину тільки за принципом “особистої відданості”, як на це натякає Ігор. “...Не мав належного досвіду”. А тут вже дуже-дуже помилився Ігор. Я не буду перераховувати всіх тих боїв, рейдів і сутичок, які вже мав на той час на своєму бойовому рахунку командир Кропива. Скажу тільки, що далеко не кожен командир міг похвалитися таким бойовим досвідом, який мав тоді Кропива. Але свої бойові заслуги командир Кропива ніколи не виставляв напоказ, ніколи ними не хвалився, знаючи, що боротьба ще не закінчена, що зроблено ще дуже мало і попереду будуть ще важчі бої і випробування. “Молодий Кропива” – так, батько виглядав дещо молодше своїх років, така вже генетична особливість нашого роду, а насправді йому в лютому 1944 р. було вже 29 років – вік зрілого мужа і воїна. Та й ніколи молодість не вважалась недоліком, особливо на війні. “…Здавався мені слабохарактерним”. Логіка – “залізна”! “Сильно-характерний” Ігор, рятуючи своє життя перед більшовицькою навалою, чимдуж драпає до Львова, а “слабохарактерний” Кропива в найкритичніший момент бере на себе весь тягар відповідальности за долю декількатисячної Групи УПА-Південь. “Передача військових віжок тривала декілька днів. Я поспішав, боючись виклику в СБ. Мій наступник не приховував, що має тільки вишкіл польського капрала й боїться, як би не опростоволоситись у новій справі, а мене поважає. Під кінець я ознайомив його з усіма моїми справами в УПА і погодився дати відповідь на всі його запитання, якщо вони є. Замість розпитувати, Кропива почав, захлинаючись, ділитися своїми враженнями й переживаннями. – На мою думку, дальша діяльність УПА просто безглузда. Критикувати провід ніхто не має права – це грозить смертною карою. Але ви тверезий військовик, і вам я відкриюсь. Може, щось і не розумію, та протиставляти наші сили найсильнішій армії світу, котра перемагає німецьку лавину, – це самогубство. Вважаю, що треба розпустити людей. Але не знаю, як це зробити. – І я не знаю. Ви, мабуть, чули про мій виступ на конференції в Будеражі. – Чув, тому й кажу вам відверто, що думаю. – Більше не маю що сказати. – Я вирішив не встрявати у небезпечну розмову: хтозна, що собою представляє цей Кропива. – Боюсь... – Нічого, не святі горщики ліплять. Головну увагу зверніть на військову підготовку; сутичок, боїв уникайте. І сумлінно виконуйте накази зверхників. – Щоб і вівці були цілі, й вовки ситі? – Дійте так, як вам підказують умови й ваша совість. Хотілось йому признатися, що багатьох, котрі дуже просилися, я відпустив з УПА додому, відкритись із своїми переконаннями, що Іван з-під Києва не повинен убивати Івана з-під Львова, чи навпаки, але стримався. Прощалися ми з ним сердечне як близькі люди. Бідний Кропива аж сплакнув. Не так, мабуть, через розлуку зі мною, як через безнадійність майбутнього”. Ну, що я можу сказати тепер, читаючи ці рядки? Буду вважати, що Лука Павлишин, пишучи ці рядки через декілька десятків років після описаних подій, намагався передати все якнайточніше і така розмова між ним і Кропивою тоді дійсно відбулася і передана ним правдиво. І я тепер скажу так: “Мої дорогі незнані і невідомі Тату! Ось ба; чите, до чого довела Ва; ша безмежна наївна Доброта і Довіра! Про; бачте, що я через багато десятків років після того, як Ви покинули цей світ, намагаюся Вас вчити. Адже Ви пішли з життя, коли Вам не виповнилося ще й 30 років, а мені вже добігає 65. Бага; то побачив, багато думок переду; мав. А з Вами ми ніколи по;чолові; чому не розмовляли. Не було в нас такого спілкування. Не дали нам відчути велику радість, якою є спілкування батька і дорослого си; на. Згадується, як один мудрий чо; ловік радив мені не спішити від; кривати свою душу іншим людям. Розкривати свою душу можна тільки перед найближчими друзя; ми, якщо ти впевнений, що вони тебе правильно зрозуміють. Бо ін; ші можуть ще й наплювати в ту розкриту настіж душу. Але ж Ви справді хотіли перед лицем найжорстокіших випробувань, які лавиною вже насувались на Вас, отримати від Ігоря якусь добру пораду, якусь настанову, адже Ви так високо цінували освічених людей. І чому б не поділитися з ним своїми думками і сумнівами, щоб потім вже не робити ніяких помилок. Але подивіться уважно на свого співбесідника, зверніть увагу, як він уникає Вашого погляду. А які “мудрі настанови” він Вам дає: “...сутичок, боїв уникайте. І сумлінно виконуйте накази зверхників”.
Справжні “шедеври” військового мистецтва! Бо він вже подумки там, у Львові, в помешканні пані Воляновської на вулиці Миру, 65. А на Вас він вже дивиться, як на смертника, і намагається якнайскорше від Вас відкараскатися. і втічи якнайскорше. І від Вас, і від того обдертого і голодного повстанського війська, і від того пекла, в якому те військо опинилось. І не судіть його, мої дорогі Тату. Він вибрав свою дорогу — до Львова, Ви свою – на поле Гурбинської битви. І не є гріхом те, що Ви, Тату, заплакали під час останньої розмови з Ігорем. Плакали ж Ви не через “безнадійність майбутнього”, а тому, що добре знали, що вже не доведеться Вам побачити свою дружину кохану і своїх двох дітей по голівках погладити. Адже і наш Спаситель перед своєю Хресною Дорогою молився в Саду Гетсиманськім “Отче! О, коли б ти схотів пронести чашу сю мимо Мене! Тільки ж не Моя воля, а Твоя нехай буде”. І треба було ту гірку чашу випити до дна. Але хіба знав Ігор про те все. Бог з ним”. Часом в різних творах про війну відомим командирам-героям приписують легендарні риси, що за ними й живої людини не видно. Але легендарне на війні все ж таки було. Це вчинки звичайних людей, які на полі бою ставали аристократами духу, бо віддавали життя за кращу долю свого Народу, за його Свободу. І те почуття надавало їм непереборної сили. “Коли я вже прощався з командирами та всім особовим складом УПА “Південь”, приїхав на санях Еней і доручив мені доставити у Львів його дружину. З нами вирушала в дорогу ще одна львів’янка – Ірина Вонс, котра допомагала Майбі заготовляти ліки. Кропива вишикував відділи, які знаходилися в Колодно, на невеликій сільській площі й повідомив усім про мій відхід. Люди здивовано зашуміли. Командири, крім здивування, виказували замішання, знервованість. Андрій Майба, стоячи біля мене, чомусь потупив очі. Я подякував усім, віддав честь, обнявся з багатьма на прощання. Леміш обняв мене останнім, сказавши: – Ти вклав, друже Ігоре, багато праці в ці відділи, у справу створення збройних сил ОУН. Це ніхто не повинен забувати.
Леміш на чолі великого загону вирушив на схід, я з двома жінками – на Захід. Од’їхавши пару кілометрів, почув густу стрілянину в тому напрямку, де зник загін – там був фронт”. Подвійне почуття викликають в мене вищенаведені рядки. Я вдячний Луці Павлишину-Ігорю, бо його спогади дали мені можливість побачити свого батька через пів століття таким, яким він був насправді. Бачу свого батька живим, зі всіма, притаманними живій людині, протиріччями і сумнівами. Але судити своїх ближніх, а тим більше батьків, і взагалі своїх предків, належить нам перш за все по їхніх діях і справах, або, як ще кажуть, – по їхньому чину в конкретних історичних обставинах. Отже, двоє відомих командирів УПА – Ігор і Кропива. Обидва випили до дна гірку чашу нелюдських випробувань і злигоднів, які випали їм за життя, обидва вже давно спочивають в землі. Командир Кропива, опинившись 13 червня 1944 року (13 травня. – Прим. Г. Д.) у с. Кордишеві на Шумщині у ворожому оточені і не бажаючи попасти в більшовицький полон, виконав заповіт наших Великих Предків – “краще мертвому бути, ніж полоненому,” і відібрав собі життя. Бо він, ще перебуваючи в Луцькій тюрмі НКВД (січень8червень 1941 р.), твердо усвідомив: нормальна людина жити в сатанинському суспільстві, створеному російськими більшовиками і їхніми підлабузниками8катами, просто не зможе. А Лука Павлишин-Ігор, прибувши до Львова, затаївся і став знову вчителювати. За короткий час він зробив блискучу кар’єру на освітній ниві – став директором школи, а згодом і завідувачем районного відділу освіти. Я пішов до школи в післявоєнному 1946 році. До 1956 р. навчався вчотирьох різних школах. Дуже добре пам’ятаю, якими приниженими тоді були вчителі з польськими дипломами. Навіть на посаду завуча вони не могли претендувати. А тут раптом такий шалений злет! І тільки тоді, як після загибелі генерала Шухевича до гебістів попав його архів, Луку Павлишина було заарештовано. Він відбув багаторічне ув’язнення в більшовицьких ГУЛАГах, і, звільнившись, зумів ще разом зі своїм далеким родичем Василем Щеглюком зробити запис своїх спогадів. Помер він у
1987 р. Його спогади були видані в 1992 р. у Львові стараннями і під авторством Василя Щеглюка. Чи добре знав Лука Павлишин-Ігор Кропиву і наскільки можна вважати об’єктивною ту негативну характеристику, яку він йому дав? Судячи зі спогадів Ігоря, можна зробити однозначний висновок: Кропиву він знав поверхово і відносився до нього неприязно, з антипатією. Тому і його судження про Кропиву носять здебільшого суб’єктивний і негативний характер. Той факт, що Кропива в цей час обійняв посаду Начальника Штабу Групи УПА-Південь, підтверджує у своїх спогадах і Макс: “За день перед нашим відходом з Колодна від нас виїхав у Галичину прокурор Смок та полковник Ігор, а його місце зайняв командир Кропива”. Отже, ми маємо встановлений з двох різних незалежних інформаційних джерел факт перебування Василя Процюка-Кропиви на посаді Начальника Штабу Групи УПА-Південь з початку березня 1944 р. Зразу ж після від’їзду Ігоря, дос. Колодно підійшли передові частини червоної армії і Група УПА-Південь ввійшла з ними в бойове зіткнення, що зовсім не входило в плани повстанських командирів. Щоб відірватись від наступаючого ворога і не дати йому можливості нав’язати бій в невигідних для повстанців умовах на відкритій місцевості, було вирішено провести відчайдушний нічний марш-кидок в північно-західному напрямі через села Старий Олексинець, Попівці – до с. Лідихів. “Дальше місце нашого короткого постою було село Старий Олексинець. В цьому селі наші медики давали нам командирам (на всіх не вистачило вакцини) останню ін’єкцію проти тифу. Захищаючись від наступу советів, ми почали пробиватися в напрямку села Попівці. Вночі, десь о 2-й год, совєти стримали за нами погоню. Розпорошені наші відділи зібралися у селі Попівці. Провідник Леміш, командир Еней та Кропива відбували якусь важливу нараду. О 4-й год ранку покликали мене до штабу. Про8 відник Леміш розказав мені схва8 лене рішення. Я маю перебрати від Наливайка курінь та, перей8 шовши німецький фронт, відпра8 витися в Галичину. Тому що я не виявив особливої охоти до виконання цього важкого завдання, командир Кропива, відійшовши зі мною вбік, умовляв мене, що іншого виходу немає, та що саме я мушу перебрати курінь. Курінний Наливайко начебто слабо орієнтувався в умовах партизанської боротьби і його, щоб позбутися, відсилають в організаційних справах в Галичину, до провідника Волошина-Павленка. Командир Еней відходить на своє старе місце (тобто на Крем’янеччину. – М. П.) і має там законспіруватися, а Кропива та Леміш під’їдуть разом із моїм курінем в бік села Лідихів, де мають залишитися. Над ранок, зібравши курінь, вирушили ми до села Лідихів. Чому ж так наполягав командир Кропива на заміні курінного Наливайка? Далі буде.
Карта Гурбинської битви створена автором спогадів про командира Кропиву, його сином Миколою Процюком у 2004 р.
Про-читання · “Мудрість передвічна” – своєрідна антологія українського афоризму”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків
Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми! Валерій Шевчук
Афоризм – слово грецьке, це поняття, що містить глибоку думку, багатовікову народну мудрість. Розвинувся цей жанр ще в античні часи. Перші зразки є у Гіппократа (460–377 до н. е.) – знаменитого лікаря стародавньої Греції, витонченого спостерігача і філософа. В античні часи афоризми збирав і Арістотель (384–322 дон. е.) – один із величних вчених і мислителів стародавньої епохи. У драматичній поемі Лесі Українки “Кассандра” головна героїня “пише Сівілінську книгу на довгому пергаменті”. У переносному смислі “сівіліні книги” – пророцтво. Сівіли в древній Греції напівлегендарні пророчиці, які висловлювали своє пророцтво у вигляді афоризмів. Змістом своїм афоризми залежать від епохи, що їх породила. Вони є гумористичні, історичні, побутові, саркастичні, про жінок і подружжя, повчальні, філософські, політичні, суспільні тощо. У найнесприятливіші часи свого розвитку і буття українці мудрості своєї не втрачали і як могли залишили її для нащадків, так само засвоюючи афористику античну, пов’язуючи свою мудрість із загальнолюдською. Афоризми були створені окремо або вживані в книжках. Саме про таку книгу “Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХI – поч. ХIХ століть” далі піде мова. Її створив сучасний український класик, поет, прозаїк, історик, перекладач, культуролог, літературознавець, автор майже 200 книг і 500 наукових розвідок Валерій Олександрович Шевчук. Про його життя довідуємось з автобіографічної оповіді-есе “На березі часу”. Це спогади про навчання в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка, про атмосферу буття студентів 60-х років ХХ століття, що є голосом епохи, коли в українському громадському житті зародився рух шістдесятників, який дав потужний поштовх розвитку української суспільної думки на багато років наперед. Саме в ці роки (1968) письменник починає працювати над романом-триптихом “Три листки за вікном”, який удостоєний двох найпрестижніших премій – Шевченківської та премії Фундації Антоновичів. У цьому романі є вже багато притч і афоризмів. Герой твору веде діалог з Арістотелем, ставлячи йому запитання, що таке добродійність. Філософ відповідає афоризмом – “наше щастя в діяльності, що збігається з добро-дійсністю”. І Демокріт йому пояснює: “Не осуджуй нічого, чого сьогодні не розумієш. І щастя твоє буде в тому, що не осудять тебе”. В цьому романі головний герой мріє написати для світу драму чи в’язанку притч, урочисто назвавши її “Мудрість передвічна”, оце і буде мудрість, яка не тільки зголосить його думки іншим людям, але й по-своєму очистить його. Книга Валерія Шевчука “Мудрість передвічна” дає змогу читачам формувати модерне співжиття зі світом. Накопичене духовно-інтелектуальне буття українського народу дає можливість очистити свою душу й думки. I. Афоризм взято з твору Георгія Тичинського-Рутенця “Елегіякіон”: “О, жалюгідна людино! Ти зла собі стільки накоїв! Гірших покар сам Плутон вигадать, певно б, не міг”. Г. Тичинський-Рутенець (живу I пол. ХVI ст.) – поет, професор поетики і риторики у Краківській академії. За поясненням змісту афоризму треба звернутися до грецької міфології та історії. У творі йдеться про Зоїла (IV–III ст. до н. е.), грецького поета, філософа і критика. Він був дуже заздрісний, уїдливим і причепливим критиком. Своєю поведінкою сам собі робив багато неприємностей. Плутон – володар підземного світу і царства мертвих. Потрапляючи в підземний світ, душі померлих постають перед судилищем. Судді (Мінос, Еак, Радамант) призначені богами вирішувати, яку кару присуджувати душам. Покарання буває різним, залежно від того, який гріх вони спокутують. Наприклад, Сізіф, будівничий і цар Коринфа, який розголосив плани богів, вимушений був вічно піднімати на гору важкий камінь, який, досягнувши верху, знову падав вниз, і роботу треба було повторювати. Данаїди ллють воду в бездонну діжку. Данай – син єгипетського царя Бела, його 50 дочок були насильно одружені за синів брата Даная, за вказівкою батька дочки Даная (Данаїди) в шлюбну ніч вбили своїх чоловіків, після смерті за свій злочин були покарані наповнювати водою бездонну діжку. Тож в афоризмі йдеться про можливо суворе покарання Зоїлу за його недобру поведінку. II. Афоризм із поеми “Скарбниця дорогого каміння” Івана Орновського: Вірша лагідна скромність і лють ворогують, Марс незгідно із Фебом живуть і працюють. Іван Орновський (1651–1705) – родом із Поділля, поет. Перша його поетична книга “Небесний Меркурій” (1686 р.). Автор добре знав грецьку міфологію, в кожному рядку поезій є від одної до трьох грецьких назв або імен. У книзі, з якої взято афоризм, йдеться про те, що самого автора сон заносить на Гелікон (оселю муз). Першою він зустрічає Калліопу, музу співу та епічної поезії, котра “Про бої фарсалійські не хоче читати, / І скривавлену зброю троян уславляти”. Вона ласкавою мовою вітає пришельця – українського поета і каже йому: “Хай рука твоя завжди до праці тяжіє – / Цнота з праці на славу надію леліє”. Тобто Муза велить поетові співати про свій край. В афоризмі діючі особи Марс і Феб (Аполлон). Марс – бог війни, Аполлон – бог музики, кожен робить свою працю, хоч вони і не згідні у своїх поглядах. Аполлон вважає, що “треба належно шанувати золотий час – прекрасні години життя” і не витрачати його на сварки. III. Афоризм зі збірки “Дзеркало від писання божественного” Антонія Стаховського: Безпечно той у йменні своєму вікує, кого учена Кліо на лоні пестує. Антоній Стаховський (р. н. невідомий – 1740) – поет, після навчання в Києво-Могилянській академії прийняв чернецтво. Кліо – муза історії та героїчної пісні, від її уваги залежить місце людини в історії. Зміст афоризму такий – хто хоче залишити своє ім’я в історії, той повинен заявить себе “предобрим правлінням”. Тоді хтось напише про тебе героїчну пісню – “Що може бути у світі хвалебніше в часі, / як бути значним у ритмах розумних в Парнасі?”. IV. Афоризм із поетики “Сад поетичний” Митрофана Довгалевського: “Вакх і гроші, всяк це знає, вдачу мудрих теж міняють”. Митрофан Довгалевський (роки життя – перша половина ХVIII ст.) – викладав у Києво- Могилянській академії курс поетики, написавши для нього “Сад поетичний, вирощений для збирання квітів та плодів віршованого та прозового слова”. Цей твір – символічний зразок письма, коли зміст творився на обігруванні понять, закодованих у наборі готових і відомих кожній тодішній освіченій людині умовно-алегоричних образів з античної міфології. У “Поетиці” автор складає навіть словник імен античних богів, уживаних поетами. У творі майже всі античні поети, філософи, теологи вважалися богами. Автор приводить один приклад, як Александр Македонський цінив поезію – він з дорогоцінної здобичі Дарія призначив дуже дорогу шкатулку із золотом та гемами для зберігання Гомерівських поем. Призначення поезії М. Довгалевський виводить за Арістотелем – “це користь і виправлення звичаїв”, точніше поезія має “повчати, хвилювати і розважати”. Вакх – грецький бог рослинності, виноробства. Містерії, присвячені Вакху, переходили в несамовиті оргії, вивільняя людину від звичних обов’язків і заборон. Зміст цього афоризму пояснює ще один афоризм в цій поетиці – “скрізь у світі влада Вакха, він панує всюди”. В поетиці є настанова – “коли багато будеш пити, не закінчиться добром; яка ж це у вас пошана до Вакха? Честь віддаєте тоді, як на землі лежите”. V. Афоризм із твору “Плутархова книжечка про спокій душі” Григорія Сковороди: “То навіть добре, що Діоген був приречений на заслання, там він узявся до філософії”. Григорій Савич Сковорода (3.12.1722 – 9.11.1794) – видатний український філософ, письменник-просвітитель. Він вважав афоризми поетичним втіленням народної мудрості. Свої вислови, думки і спостереження часто висловлював в творах в жанрі афоризмів. Діоген (400–325 до н. е.) – грецький філософ, який, нехтуючи вигодами життя, за легендою, жив у діжці, удень ходив із ліхтарем, шукаючи справжню людину. Г. Сковороду приваблював етичний ідеал Діогена, його зневага до матеріально – плотських потреб. Він застерігав свого учня про літературний доробок Олега Кришталя, зокрема, про його романи “До співу пташок. Приватна подорож до себе” та “Гомункулус”. На зустріч завітали знані науковці-літературознавці, аспіранти та колеги-нейрофізіологи. Своїми думками-рефлексіями з присутніми поділилися Дмитро Дроздовський, Руслан Ткачук,
Михайла Ковалинського, щоб той обережно вибирав собі друзів – “Істинно добра людина трапляється рідше від білої ворони. Щоб знайти таку людину, тобі потрібно буде багато ліхтарів Діогена”. У цьому ж творі Г. Сковорода, цитуючи Діогена, висловлює другові своє філософське поняття доброї людини – “Добрій людині кожен день – свято”. Ми не знаємо, чи правдива та легенда, але філософом Діоген був знаменитим. VI. Афоризм із курсу “Арістотелівська філософія” Михайла Козачинського: Не дивно, якщо ми відійдемо від вчення, коли воно малонадійне. Михайло Козачинський (1699–1755) – філософ, поет, драматург, просвітитель. Народився в м. Ямполі на Поділлі, професор Київської академії. Одна із самих відомих праць “Філософія Арістотеля за розумуванням перипатетиків”. Перипатетики (від грецького – проходжуватися) послідовники вчення Арістотеля, отримали цю назву тому, що він любив проходжуватися зі своїми учнями під час філософських бесід. Арістотель був дуже популярний в Київській академії. Всі знали його визначення, що риторика – “це здатність бачити або вигадувати те, що в кожній речі й питанні правдоподібне”. У системі Арістотелевого роздуму і створився наведений афоризм. Ми назвали лише кілька прізвищ авторів, з творів яких наведені афоризми. У книзі “Мудрість передвічна” 142 українські діячі культури – як добре відомі (Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Котляревський), так і мало відомі або зовсім незнайомі, і 3048 афоризмів. Усі ці книжкові афоризми – реальні пам’ятки здатності українського народу мислити, що є свідченням його цивілізованості. Ці божественні стародавні афоризми складені нашими предками на рівні європейському і засвідчують їхнє світове значення. Книга Валерія Шевчука “Мудрість передвічна” – своєрідна антологія українського афоризму, яка дає змогу відтворити образ української мудрості з використанням античної міфології.
Аріф Джаміль огли Гулієв та інші учасники зібрання. Олег Кришталь радо відповів на всі запитання присутніх. Ця розмова допомогла кожному краще осягнути себе, зазирнути до глибин свого “Я”, здійснити “приватну подорож до себе”.
За інформацією Національного музею літератури України
Про-читання · “Мудрість передвічна” – своєрідна антологія українського афоризму”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Днями в Національному музеї літератури України відбувся науковий діалог “Для чого нам дано Слово?” Це – черговий захід у музейній рубриці “Літературні та наукові діалоги”. Цього разу до музею на розмову завітали академіки НАН України Микола Жулинський та Олег Кришталь. Унікальність події полягала в тому, що розмову про Слово вели гуманітарій та нейрофізіолог. Директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, частий гість музею, добре знаний у літературних та наукових колах Микола Жулинський зустрівся з всесвітньо відомим українським нейрофізіологом, членом Європейської Академії, “вченим-провидцем”, дослідником таємниць людського мозку Олегом Кришталем. Обговорювались питання взаємозв’язку свідомого і підсвідомого, як працює людський мозок, феномени душі, віри, творчості. Йшлося і
Театр · “Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лібрето і намагаюсь не змінювати музичний матеріал. Хіба що використовую доволі традиційні купюри (наприклад, скорочення стретт). Для мене було цікаво працювати ще й тому, що я вперше в житті ставив постановку, близьку до історичності. Хоча, звісно, ми театралізували все дійство, були якісь умовності. Сама ж вистава – це скоріше стилізація того періоду, в якому відбуваються події “Трубадура”. Ми не музей, не можемо та, власне, і не повинні копіювати тогочасний простір... Рішення по костюмах і сценографії належить геніальній, як на мене, художниці нашого часу в театральному світі Марії Левитській. І той багаж знань, який вона має ще й в історичному плані, для мене був дуже корисний. Багатьох деталей раніше я просто не знав... З диригентом-постановником Миколою Дядюрою колись давно співпрацював мій батько. Вони разом грали в духовому оркестрі. А моя співпраця з паном Миколою була вперше. Це музикант найвищого рівня, прекрасний диригент і дуже демократичний. Працювати з ним було напрочуд цікаво. Хормейстер-постановник Богдан Пліш – вважаю, що це зараз один із кращих хормейстерів в Україні. Хочу зазначити надзвичайно високий рівень хору Національної опери. У співаків “горять” очі. Вони хочуть щось робити. У виставі є декілька батальних сцен, в яких на мечах та списах б’ються саме хористи, а не запрошені люди. Їм дуже сподобалася ця ідея. Два-три рази на тиждень зними проводили спеціальні заняття. Вийшло видовищно. Ніколи не буваю задоволеним своєю роботою на всі сто відсотків. Не всі задуми встиг втілити у життя повною мірою. Але в принципі задоволений результатом, це дуже корисний для мене досвід. Думаю, вийшла емоційна, жива постановка, назвемо її “гіперболізованою реальністю”. Маю домовленість з Національною оперою, що буду приїжджати до театру, щоб вводити нових артистів на партії та підтримувати якість постановки на належному рівні. Звісно, є ще бажання попрацювати з Національною оперою України. Адже це головна оперна сцена країни. Наразі маю декілька цікавих пропозицій щодо наступних постановок в інших театрах. Але конкретизувати їх поки зарано. У рідній Київській опері зараз працюю над поточним репертуаром, вводом нових виконавців, над постановкою балету “Лускунчик Гофмана” та оперною постановкою “Фальстаф”.
Театр · “Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національній опері України відбулася прем’єра опери Джузеппе Верді “Трубадур”. Постановка присвячена 100-річчю видатного хормейстера Льва Венедиктова.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Опера “Трубадур” – одна з найяскравіших опер Джузеппе Верді. Це романтична драма із заплутаною інтригою, кривавою розв’язкою, неодмінними поєдинками, помстою, отрутою та фатальними таємницями; з гострими сценічними ситуаціями та справжнім кипінням пристрастей. Музика опери багата на красиві мелодії, що вільно ллються, чимало з яких сьогодні стали широко відомими і улюбленими в усьому світі. Усі події в опері відбуваються в Іспанії в XV столітті, де розгортається боротьба жорстокого графа ді Луни з благородним трубадуром Манріко за любов прекрасної Леонори. Опера “Трубадур” – це картина любові, зради й помсти, яка показує силу почуттів у контексті непереборних обставин, де кожен персонаж стикається з важким вибором і трагічними наслідками своїх дій. – Ми щороку випускаємо одну-дві оперні прем’єри, оновлюючи наш постійний репертуар, – розповів Анатолій Солов’яненко, народний артист України, художній керівник опери. – І, звісно ж, приймаючи рішення про те, що ми будемо ставити далі, підходимо до цього надзвичайно ретельно. Намагаємося обирати ті твори, які є найцікавішими і будуть найкраще виконані тим колективом солістів, виконавців, які зараз є в театрі. Звісно, це твори, які належать до скарбниці світової оперної класики, і майже кожен потужний оперний театр обов’язково має ці твори в своєму репертуарі. Нам приємно, що через 20 років після того, як опера “Трубадур” йшла у нашому репертуарі в
“Разом…”
Під такою назвою в Музеї писанкового розпису відкрито виставку, що репрезентує невелику частину мистецького доробку викладачів Косівського інституту та фахового коледжу прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв Руслани, Івана та Олександра Захарківих. У музеї творча родина представила майже 270 робіт, в кожній з яких через творче переосмислення, власне світобачення та інтерпретацію найкращих зразків народного мистецтва Гуцульщини та глибоких фахових знань, здобутих у Косові, митці попередній постановці, ми знову повертаємось до неї в новому режисерському прочитанні, з новим складом виконавців. Бо, крім Алли Позняк, Сергія Магери та Тетяни Пімінової, ніхто в попередній постановці участі не брав. Новий постановочний склад – Марія Левитська (художниця-постановниця), Богдан Пліш (хормейстер-постановник), Микола Дядюра (диригент-постановник) і Віталій Пальчиков (режисер-постановник). Тому мали всі підстави розраховувати на те, що такий складний твір нам під силу. Це спільний українсько-італійський міжнародний проєкт, який ми здійснили з нашим багаторічним партнером – Інститутом італійської культури в Києві. Кілька сезонів через низку об’єктивних причин (ковід, повномасштабне вторгнення) працювали самотужки, а нині відновлюємо нашу співпрацю з цією інституцією і, власне, з великою приємністю долучаємось до цієї роботи. Невипадково довірили постановку Віталію Пальчикову. Це талановитий режисер, мій колега, який вже має серйозний доробок у колективі Київського муніципального академічного театру опери та балету, де працює головним режисером. Він добре і тонко розуміє музичну драматургію, оперну драматургію. Це досвідчений фахівець і режисер. Протягом усього часу, відколи працюю керівником оперної трупи, я запрошую до театру різних режисерів. Ніколи не хотів бачити Національну оперу України театром одного режисера. Мені цікаво, коли різні режисери працюють з нашою трупою. Тамара Трунова у нас поставила одну виставу, Оксана Тараненко – дві. Зараз працює Віталій Пальчиков.
гармонійно поєднали новаторство з традицією, відобразили свій авторський почерк. Пані Руслана на крихкій шкаралупі виписує філігранні писанкові композиції, яким притаманний шляхетний колорит. Сучасне прочитання мальованої гуцульської кераміки знайшло відображення в декоративноужиткових гончарних виробах пана Івана. Нових форм набуло й традиційне гуцульське мосяжництво у вишуканих ювелірних прикрасах пана Олександра.
Оксана ЯСІНСЬКА, завідувачка Музею писанкового розпису Світлина Яреми ПРОЦІВА
У наступному сезоні працюватиме Іван Уривський, з яким ми зараз ведемо фінальні перемовини щодо постановки опери “Казки Гофмана” Оффенбаха. У нас була попередня домовленість, що англійський режисер Тоні Палмер виконає цю роботу. Але спершу втрутився ковід, потім почалася широкомасштабна війна. А маестро Палмер – людина поважного віку, і за всіх цих обставин він не зможе здійснити цю постановку. Як керівник оперної трупи я розподіляв партії і вирішував усі ті питання, які виникають у поточній роботі над виставою. Намагаюся створити максимально комфортні умови і для виконавців, і для запрошеного режисера. Абсолютно задоволений результатом. Вважаю, що і колектив театру, і Віталій Пальчиков зробили все можливе для того, щоб створити якісний продукт. Думаю, що найкрасномовніше цьому підтвердження те, як оперу сприймали глядачі. Як я вже сказав, одним із наступних проєктів будуть “Казки Гофмана”. Коли ця опера побачить світло рампи залежить від Івана Уривського. Зараз він дуже затребуваний режисер і в драматичних театрах, і вже в музичних. Мені надзвичайно приємно, що режисуру музичного театру викладав йому саме я. Спільно з Посольством Великої Британії в Україні працюємо над підготовкою воєнного реквієму Бенджаміна Бріттена до третьої річниці повномасштабного вторгнення. Це масштабний проєкт. І паралельно, на наше замовлення, пише оперу “Конотопська відьма” український композитор Олександр Родін. Щойно музичний матеріал буде готовий, колектив театру звернеться до сценічного втілення цього твору. Маю і власні ідеї щодо нових постановок. Думаю, що остаточно визначусь із задумом до кінця цього театрального сезону. – Скажу чесно, я навіть не уявляв, що можу взятися за постановку такого складного, але дуже красивого і цікавого твору, – продовжив розмову Віталій Пальчиков, режисер-постановник, головний режисер Київської опери. – Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього. Можу сказати, що пропозиція від Національної опери України стала для мене повною несподіванкою. Це було приблизно рік тому. Під час репетиції опери “Весілля Фігаро” у моєму рідному театрі, мені подзвонив художній керівник опери Національної опери
України Анатолій Солов’яненко і запропонував здійснити постановку “Трубадура”. На питання “скільки в мене є часу подумати?” почув “небагато”. Тоді одразу відповів, що спробую взятися за це дуже складне, але дуже цікаве творче завдання. Вдячний Анатолію Анатолійовичу за довіру! Потім була зустріч з Петром Чуприною (генеральний директор – художній керівник Національної опери України) та Анатолієм Солов’яненком, на якій мені запропонували два склади виконавців та постановний склад з художницею Марією Левитською, диригентом-постановником Миколою Дядюрою та хормейстером-постановником Богданом Плішом... Репетиції у статусі запрошеного режисера – це зовсім інший процес. У своєму театрі я знаю, що і як відбувається, хто за що відповідає, а тут, звісно, довелося з усім і усіма знайомитися. Співаків я практично всіх знав, з кількома з них вже працював до цього. А от те, що стосується служб та комунікацій, то тут все вивчав практично з нуля. Перша репетиція була для мене відповідальною, я старанно до неї готувався. Вийти на сцену, яка, мабуть, рази у два чи три більше, ніж в нашому театрі, було трошки моторошно. Приїхав на годину раніше, аби походити, подивився. Для цієї репетиції спеціально взяв, як мені здається, найскладнішу сцену “Циганський табір”, щоб одразу зрозуміти всю складність роботи з хором у 80 людей. Але коли почалася репетиція, заспокоївся і зрозумів, що все буде добре... Спочатку ми з артистами придивлялися одне до одного. Переважно це виконавці з відомими іменами, багажем знань, досвідом. Хтось уже виконував цю партію в Києві, а хтось за кордоном. Наприклад, Алла Позняк встигла взяти участь ще в попередній постановці “Трубадура” в Національній опері України багато років тому. Я прийшов зі своєю ідеєю і треба було переконати акторів й зробити так, щоб вони стали мені довіряти, і щоб ми стали розуміти та відчувати одне одного. Здається, нам це вдалося. На кожній репетиції ми намагались шукати цікаві сценічні рішення, які б відповідали моєму задуму і водночас не нівелювали індивідуальність кожного співака. Як і кожен режисер, я маю свій постановний стиль. Знаю, чого хочу від постановки, але завжди даю можливість співакові реалізувати себе всередині концепції, яку пропоную. Практично ніколи не змінюю
16 Цікаво знати · “Всі ми маємо спільну мету перемогти і вберегти нашу ідентичність, нашу Незалежність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рять у силу язичницьких богів, а отже, носять при собі обереги із зображенням язичницьких знаків, таких як “Щит воїна Яроврат” на срібній підвісці, чи то кулони із зображенням знаків-оберегів Перуна або ж Даждльбога. Такі обереги часто-густо використовували козаки-характерники ще в роки національно-визвольної війни XVIІ століття. Як і в часи козаччини, так і нині оберегом для українця є річ, яка з давніх-давен значиться серед сильних магічних предметів. Таким предметом, як не дивно, може бути срібна сережка у вигляді півмісяця. Цей традиційний козацький атрибут – символ вільної людини. Окрім сильної магічної сили сережка згідно з історичними замітками “була незамінною річчю в поході. З її допомогою козаки знезаражували воду, якщо доводилося пити з невідомого джерела”. І тепер серед українських захисників ми зустрічаємо тих, які сповідують козацький військовий звичай. Але що тоді, то й тепер дуже часто внутрішній стан любові до своєї сім’ї, до коханої дружини-берегині та дітей є тими невидимими рушіями хоробрих вчинків захисника Батьківщини. Так світлини із зображенням рідних теж часто-густо є мотиваторами стійкості та мужності воїна або ж навіть своєрідними оберегами. А якщо якийсь один із вище названих оберегів воїну надіслала кохана, або ж подарували люди зі світлими намірами допомогти, тоді цей оберіг набирає ще й сакральної сили з рідних серцю берегів. Тож не випадково в українській мові слова “оберіг”, “берегиня”, “берегти” та “берег” мають спільний корінь, як і всі ми маємо спільну мету Перемогти і вберегти нашу ідентичність, нашу Незалежність, наше право розмовляти рідною мовою на рідній українській землі, пам’ятати про свої обереги, звичаї та традиції. Слава Україні! Слава ЗСУ!
16 Цікаво знати · “Всі ми маємо спільну мету перемогти і вберегти нашу ідентичність, нашу Незалежність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Ляльки-мотанки з нитки. Фото Ольги Собкович
Мирон ФЕДОРІВ
Невід’ємною складовою української культури є обереги. У Великому тлумачному словнику читаємо: “Оберіг, оберега, ч., діал. – прадавній амулет щастя, талісман; знак добра і сили, заступник від нещасть”. Ще від часів козацтва воїни перед походом отримували від матері або коханої рушник-провідник, дерев’яний хрестик, маленьку іконку та маленький молитовник, що слугували своєрідними оберегами та й нині допомагають віруючим краянам боронити рідну землю від орди окупантів. Здавна люди вірили в силу оберегів, отже, розумілися на речах, які мали значення і сенс у житті кожного. Від покоління до покоління на українських теренах передавалися сакральні істини про силу того чи іншого символу, який вишивали на сорочці чи рушнику, який могли зобразити на браслеті чи писанці, щоб оберігав від нечистого і допомагав невидимою силою воїну вижити і повернутися після війни до рідного берега. Тож і тепер, як і сотні літ тому, дарують воїну-захиснику браслет, виготовлений власними руками. Браслет повторює своєю формою сонце. А в Україні завжди сонцю надавали великого значення. Адже “поки воно світить, то боятися нечистого не потрібно, всі чорти і демони виходять, коли сонце заходить”. От тоді вступає у свою силу річ, яка створена у формі кола, а отже, є невидимим захисником від нещасть та негараздів. Браслети нині дуже популярні. Їх виготовляють у різних варіаціях, а синьо-жовті сплетені браслети виконують не лише функцію оберегу, а й допомагають школярам та студентам збирати кошти на потреби ЗСУ. Тисячі таких браслетів мандрують по Європі та Америці єднаючи в коло прихильників незламної України більшість мешканців цивілізованого світу. Ще одним поширеним оберегом, який презентує Україну в світі і який є затребуваним серед наших захисників – це ляльки-мотанки. За технологією такі ляльки-мотанки виготовляють без обличчя і як правило без жодного вузлика. Синьо-жовті ляльки-мотанки, виготовлені у вигляді янголів-охоронців мають також неабиякий попит серед наших захисників. “Особливість таких оберегів-янголів, – зазначає майстриня із села Легедзине Уманського району Ольга Собкович, – в тому, що вони маленькі і у вигляді брошки. Вони зручні, бо воїни прикріплюють їх в кишені”. Те, що вони у вигляді брошки і можуть прикріплюватись у кишені, а отже, й не загубляться – мають чимало позитивних відгуків і неабиякий попит. Пані Оля охоче ділиться секретами виготовлення таких янголів-охоронців зі своїми друзями в мережі Facebook. Також кожний охочий може долучитися до цієї справи переглянувши в Ютюбі її майстер-класи. Чимало майстеркласів проводить пані Оля і для дітей вимушено переміщених осіб. Вона згадує: “Коли робимо такі обереги для воїнів разом з дітками, то діти дуже серйозно до цього ставляться і вірять, що це обереги. Діти потім передають такі обереги тим волонтерам чи волонтерським центрам, які є поряд у різних містах. Під час виготовлення оберегів, ми вкладаємо свої думки і побажання – ми хочемо, щоб у наших захисників усе було добре, щоб вони повернулись живі”. Справді, виготовлені обереги з позитивними намірами несуть у собі енергетику, яка захищає. Віднедавна з’явилися і широко використовуються ціла низка оберегів захисту і честі для наших захисників, серед яких вишитий
Ляльки-мотанки від Ольги Собкович
Оберіг Даждьбога оберіг “Воїн світла” та вишитий з бісеру, оберіг з національним Гербом України, обереги із зображенням великомучеників християнських та інше. При сучасних технологіях для наших мужніх воїнів також виготовляють обереги у вигляді жетонів. На такому жетоні ми можемо помітити на одному боці іконку, а на іншому потужним лазером вигравіровано особисті дані захисника, або ж на жетоні можна прочитати молитву “Отче наш”. Міцна та вогнетривка матова сталь, з якої виготовлений жетон, не блищить і не виблискує на сонці та має захисну функцію від будьякого механічного впливу. Кажуть, що до такого оберегу вже призвичаїлись наші захисники у ці вже майже три роки повномасштабного вторгнення. Також серед захисників має поширення оберіг-кулон, виконаний у вигляді сувою, на якому вигравіровано молитву воїна: “Боже, бережи воїна, силою Честного Животворящего Твого Хреста, під покровом Твоїм святим бережи від летючої кулі, стріли, меча, вогню, від смертоносної рани, водяного потопу та марної смерті. Амінь”. Є і ті оборонці, які ві-
16 Цікаво знати · “Всі ми маємо спільну мету перемогти і вберегти нашу ідентичність, нашу Незалежність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Татарин Віра Іванівна — 300 грн. 2. Боцій Семен — 440 грн. 3. Дурбак Борис Олександрович — 500 грн. 4. Григоренко Віктор Якович, Григоренко Людмила Іванівна — 200 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Цікаво знати · “Всі ми маємо спільну мету перемогти і вберегти нашу ідентичність, нашу Незалежність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ