Театр · “Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Любов, зрада і помста
Слово Просвіти, №44 за 2024 рік
У Національній опері України відбулася прем’єра опери Джузеппе Верді “Трубадур”. Постановка присвячена 100-річчю видатного хормейстера Льва Венедиктова.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Опера “Трубадур” – одна з найяскравіших опер Джузеппе Верді. Це романтична драма із заплутаною інтригою, кривавою розв’язкою, неодмінними поєдинками, помстою, отрутою та фатальними таємницями; з гострими сценічними ситуаціями та справжнім кипінням пристрастей. Музика опери багата на красиві мелодії, що вільно ллються, чимало з яких сьогодні стали широко відомими і улюбленими в усьому світі. Усі події в опері відбуваються в Іспанії в XV столітті, де розгортається боротьба жорстокого графа ді Луни з благородним трубадуром Манріко за любов прекрасної Леонори. Опера “Трубадур” – це картина любові, зради й помсти, яка показує силу почуттів у контексті непереборних обставин, де кожен персонаж стикається з важким вибором і трагічними наслідками своїх дій. – Ми щороку випускаємо одну-дві оперні прем’єри, оновлюючи наш постійний репертуар, – розповів Анатолій Солов’яненко, народний артист України, художній керівник опери. – І, звісно ж, приймаючи рішення про те, що ми будемо ставити далі, підходимо до цього надзвичайно ретельно. Намагаємося обирати ті твори, які є найцікавішими і будуть найкраще виконані тим колективом солістів, виконавців, які зараз є в театрі. Звісно, це твори, які належать до скарбниці світової оперної класики, і майже кожен потужний оперний театр обов’язково має ці твори в своєму репертуарі. Нам приємно, що через 20 років після того, як опера “Трубадур” йшла у нашому репертуарі в
“Разом…”
Під такою назвою в Музеї писанкового розпису відкрито виставку, що репрезентує невелику частину мистецького доробку викладачів Косівського інституту та фахового коледжу прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв Руслани, Івана та Олександра Захарківих. У музеї творча родина представила майже 270 робіт, в кожній з яких через творче переосмислення, власне світобачення та інтерпретацію найкращих зразків народного мистецтва Гуцульщини та глибоких фахових знань, здобутих у Косові, митці попередній постановці, ми знову повертаємось до неї в новому режисерському прочитанні, з новим складом виконавців. Бо, крім Алли Позняк, Сергія Магери та Тетяни Пімінової, ніхто в попередній постановці участі не брав. Новий постановочний склад – Марія Левитська (художниця-постановниця), Богдан Пліш (хормейстер-постановник), Микола Дядюра (диригент-постановник) і Віталій Пальчиков (режисер-постановник). Тому мали всі підстави розраховувати на те, що такий складний твір нам під силу. Це спільний українсько-італійський міжнародний проєкт, який ми здійснили з нашим багаторічним партнером – Інститутом італійської культури в Києві. Кілька сезонів через низку об’єктивних причин (ковід, повномасштабне вторгнення) працювали самотужки, а нині відновлюємо нашу співпрацю з цією інституцією і, власне, з великою приємністю долучаємось до цієї роботи. Невипадково довірили постановку Віталію Пальчикову. Це талановитий режисер, мій колега, який вже має серйозний доробок у колективі Київського муніципального академічного театру опери та балету, де працює головним режисером. Він добре і тонко розуміє музичну драматургію, оперну драматургію. Це досвідчений фахівець і режисер. Протягом усього часу, відколи працюю керівником оперної трупи, я запрошую до театру різних режисерів. Ніколи не хотів бачити Національну оперу України театром одного режисера. Мені цікаво, коли різні режисери працюють з нашою трупою. Тамара Трунова у нас поставила одну виставу, Оксана Тараненко – дві. Зараз працює Віталій Пальчиков.
гармонійно поєднали новаторство з традицією, відобразили свій авторський почерк. Пані Руслана на крихкій шкаралупі виписує філігранні писанкові композиції, яким притаманний шляхетний колорит. Сучасне прочитання мальованої гуцульської кераміки знайшло відображення в декоративноужиткових гончарних виробах пана Івана. Нових форм набуло й традиційне гуцульське мосяжництво у вишуканих ювелірних прикрасах пана Олександра.
Оксана ЯСІНСЬКА, завідувачка Музею писанкового розпису Світлина Яреми ПРОЦІВА
У наступному сезоні працюватиме Іван Уривський, з яким ми зараз ведемо фінальні перемовини щодо постановки опери “Казки Гофмана” Оффенбаха. У нас була попередня домовленість, що англійський режисер Тоні Палмер виконає цю роботу. Але спершу втрутився ковід, потім почалася широкомасштабна війна. А маестро Палмер – людина поважного віку, і за всіх цих обставин він не зможе здійснити цю постановку. Як керівник оперної трупи я розподіляв партії і вирішував усі ті питання, які виникають у поточній роботі над виставою. Намагаюся створити максимально комфортні умови і для виконавців, і для запрошеного режисера. Абсолютно задоволений результатом. Вважаю, що і колектив театру, і Віталій Пальчиков зробили все можливе для того, щоб створити якісний продукт. Думаю, що найкрасномовніше цьому підтвердження те, як оперу сприймали глядачі. Як я вже сказав, одним із наступних проєктів будуть “Казки Гофмана”. Коли ця опера побачить світло рампи залежить від Івана Уривського. Зараз він дуже затребуваний режисер і в драматичних театрах, і вже в музичних. Мені надзвичайно приємно, що режисуру музичного театру викладав йому саме я. Спільно з Посольством Великої Британії в Україні працюємо над підготовкою воєнного реквієму Бенджаміна Бріттена до третьої річниці повномасштабного вторгнення. Це масштабний проєкт. І паралельно, на наше замовлення, пише оперу “Конотопська відьма” український композитор Олександр Родін. Щойно музичний матеріал буде готовий, колектив театру звернеться до сценічного втілення цього твору. Маю і власні ідеї щодо нових постановок. Думаю, що остаточно визначусь із задумом до кінця цього театрального сезону. – Скажу чесно, я навіть не уявляв, що можу взятися за постановку такого складного, але дуже красивого і цікавого твору, – продовжив розмову Віталій Пальчиков, режисер-постановник, головний режисер Київської опери. – Це лабіринт, у якому надзвичайно цікаво як блукати, так і знайти спосіб вийти з нього. Можу сказати, що пропозиція від Національної опери України стала для мене повною несподіванкою. Це було приблизно рік тому. Під час репетиції опери “Весілля Фігаро” у моєму рідному театрі, мені подзвонив художній керівник опери Національної опери
України Анатолій Солов’яненко і запропонував здійснити постановку “Трубадура”. На питання “скільки в мене є часу подумати?” почув “небагато”. Тоді одразу відповів, що спробую взятися за це дуже складне, але дуже цікаве творче завдання. Вдячний Анатолію Анатолійовичу за довіру! Потім була зустріч з Петром Чуприною (генеральний директор – художній керівник Національної опери України) та Анатолієм Солов’яненком, на якій мені запропонували два склади виконавців та постановний склад з художницею Марією Левитською, диригентом-постановником Миколою Дядюрою та хормейстером-постановником Богданом Плішом... Репетиції у статусі запрошеного режисера – це зовсім інший процес. У своєму театрі я знаю, що і як відбувається, хто за що відповідає, а тут, звісно, довелося з усім і усіма знайомитися. Співаків я практично всіх знав, з кількома з них вже працював до цього. А от те, що стосується служб та комунікацій, то тут все вивчав практично з нуля. Перша репетиція була для мене відповідальною, я старанно до неї готувався. Вийти на сцену, яка, мабуть, рази у два чи три більше, ніж в нашому театрі, було трошки моторошно. Приїхав на годину раніше, аби походити, подивився. Для цієї репетиції спеціально взяв, як мені здається, найскладнішу сцену “Циганський табір”, щоб одразу зрозуміти всю складність роботи з хором у 80 людей. Але коли почалася репетиція, заспокоївся і зрозумів, що все буде добре... Спочатку ми з артистами придивлялися одне до одного. Переважно це виконавці з відомими іменами, багажем знань, досвідом. Хтось уже виконував цю партію в Києві, а хтось за кордоном. Наприклад, Алла Позняк встигла взяти участь ще в попередній постановці “Трубадура” в Національній опері України багато років тому. Я прийшов зі своєю ідеєю і треба було переконати акторів й зробити так, щоб вони стали мені довіряти, і щоб ми стали розуміти та відчувати одне одного. Здається, нам це вдалося. На кожній репетиції ми намагались шукати цікаві сценічні рішення, які б відповідали моєму задуму і водночас не нівелювали індивідуальність кожного співака. Як і кожен режисер, я маю свій постановний стиль. Знаю, чого хочу від постановки, але завжди даю можливість співакові реалізувати себе всередині концепції, яку пропоную. Практично ніколи не змінюю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
