Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “УПА все ж таки була партизанською армією, своєї держави не було, – її ще треба було здобути”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Слово Просвіти, №44 за 2024 рік

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—43 за 2024 р. Камо грядеш, Василю?.. У штабі спочатку відвертої розмови не вийшло. Провідник Леміш був радий Кропиві, але заклопотаний невідкладними біжучими справами, переніс розмову на пізніший час. А Ігор чомусь уникав розмови, і в його погляді читалась якась незрозуміла, але відверта неприязнь. Пізно ввечері до штабу на нараду почали прибувати повстанські командири. Перед нарадою Леміш закликав Кропиву до окремого приміщення на розмову, наказавши вартовому нікого до себе не впускати. Кропива коротко розказав про свої пригоди і про почуте від повстанців. Леміш, гірко зітхнувши, добавив: – Зраджують не тільки “східняки”. Недавно збунтувалась і сотня Сагайдачного. Ледве вдалося привести її до порядку. А це ж майже всі – вихідці з Горохівщини. Обставинами війни люди доведені до відчаю, але ми, командири, не маємо права впадати в паніку. Леміш поінформував Кропиву про незадовільний стан керівництва Групою УПА-Південь. У січні він особисто звернувся до Шухевича з проханням зоставити на Південній Волині Ігоря, який вважався досвідченим військовиком, бо ще за Польщі він отримав офіцерський чин. Але Ігор не виправдав Лемішевих сподівань. Він вже декілька разів звертався з проханням відпустити його до Львова, нібито через хворобу. Леміш і сам радий був би вже його позбутися, але ким же його замінити? І Леміш запропонував Кропиві знову обійняти посаду Начальника Штабу Групи УПА- Південь, з тим, щоб все-таки знайти вихід з того скрутного становища, в якому опинилось повстанське військо. На нараді було вирішено зосередити всі наявні запаси набоїв у курені Наливайка, який повинен був провести низку бойових акцій проти совєтських партизанів з метою здобуття зброї і боєприпасів. За пропозицією Макса було постановлено провести бойову акцію на Збараж, захопити там банк, аптеку, продовольчі магазини і магазини одягу, щоб покращити матеріальний стан повстанських відділів. Інші відділи і сотні отримали завдання перейти через лінію фронту в совєтське запілля. Макс згадує про кадрові зміни так: “Командир Кропива зайняв після наради знову становище шефа штабу, мені ж було доручено функцію оперативного старшини штабу. Курінним призначено Наливайка, політосвітником куреня – Лимана, вишкільним при курені – Андрія, сотенним першої сотні куреня – Панаса, другої – Гамалію, третьої – Житнього. Сотенним окремої сотні був Грабенко. Головним командиром усієї групи залишався надалі полковник Ігор”. Ця історична нарада відбулася в кінці лютого 1944 року. І курінь Наливайка дійсно почав себе забезпечувати зброєю і набоями, а ось запланована на початку березня акція на Збараж не вдалася. Причину такої невдачі автори спогадів бачать в сильній заметілі, через яку повстанські відділи втратили орієнтацію і цілу ніч “блукали по полях на немилосердному морозі і вітрі”. “Величезне село Колодно, розташоване на горбах, постало перед нами, як оазис в пустелі, хоч і зима ще лютувала. Знову лозунги скрізь, прапори, листівки, а на початку головної вулиці – замаєна паперовими квітами й двома бандерівськими фанами арка. На трьох центральних вулицях заквартирували три сотні з куреня Наливайка. Я вибрав собі житло у крайній хаті на півночі села. Поруч розмістилися штаб, квартири Леміша, Кропиви, Полтавченка, Наливайка і всіх наших охоронців”. 29 лютого 1944 р. в бойовій сутичці з українськими повстанцями був важко поранений командуючий І УФ генерал армії Ніколай Ватутін. Це сталося на північній окраїні с. Милятин (Рівненщина), яке знаходиться в 100 км на північний схід від с. Колодно – місця теперішнього постою Групи УПА-Південь. В цей день ген. Ватутін перебував в Рівному в штабі 13-ї армії ген. Пухова. Із Рівного ген. Ватутін їхав до штабу 60-ї армії ген. Черняховського, який знаходився вм. Славуті. На під’їзді до Гощі Ватутін наказав звернути з Рівненського шосе на південь, щоб скоротити час перебування в дорозі. На північній окраїні с. Милятин (18 км південніше Гощі) колона з чотирьох машин, в якій перебував ген. Ватутін, попала в засаду українських повстанців. Під час перестрілки ген. Ватутін був поранений в праве стегно, але був вивезений з поля бою до Рівного. Подальше лікування його було недбалим, і він помер 15 квітня 1944 р. у військовому шпиталі м. Києва. Цей фактично рядовий епізод воєнного часу комуністичні ідеологи вміло використали для нагнітання антиукраїнської пропаганди, для розпалювання ворожнечі між “східняками” і “западенцамі-бендеровцамі”. У тисячах сіл і сотнях міст з’явились вулиці ген. Ватутіна, в 1949 р. в центрі Києва був встановлений пам’ятник з написом “Генералу Ватутіну від українського народу”. Може, ти, дорогий читачу, не відчуваєш всієї невідповідності цього напису історичній правді. Справа в тому, що під час існування т. зв. УРСР слово “український” можна було легітимно писати тільки разом зі словом “радянський” – це тодішній позитив, або в негативному розумінні – зі словами “буржуазний націоналізм”. Окреме вживання слова “Україна” і похідних від нього слів також вважалось проявом “українського буржуазного націоналізму”. Отже, з точки зору тодішньої компартійної верхівки – Не донесуть уже ноги так далеко. Заслаб я, друже Леміш. – Відповідаючи так, я мав на увазі ревматизм, що причепився до мене з минулої зими. Його обличчя зробилося здивованим. – Ну що сталося? Ти ж молодший за мене. – Крутить ноги, ніби хто свердлика вкручує в п’яти. Мушу перевіритись у добрих лікарів і негайно лікуватись. – Раз так, неволити не буду. Я тільки нагадав тобі директиву проводу... А до Зіни звернись обов’язково. Того ж дня Зіна видала довідку, що потребую серйозного лікування”. Отже, причинами, які спонукали його покинути УПА в найважчий, найкритичніший час, Лука Павлишин називає свою хворобу і “зацікавлення” ним Служби Безпеки. Для мене тепер не є вже такою важливою відповідь на запитання, а чому ж СБ так “зацікавилась” саме полковником Ігорем, а не тим же майором Кропивою? Адже Кропива прибув в Колодно один, без почоту (тобто без свідків), бо його почот загинув в нічному бою в с. Забара і всі його пояснення мали би бути ретельно перевірені СБ. Бо в СБ могла виникнути небезпідставна підозра, що Кропива побував в лапах ворогів і т. д. І чомусь Ігор, не почуваючи себе винним і маючи такого покровителя, як Леміш, боявся виклику до СБ? Видно, що Ігор чогось не договорює і його пояснення причин виходу з УПА мають поверхневий вигляд. Думаю, що головною причиною від’їзду Ігоря до Львова все ж таки було його нестримне бажання врятувати своє життя. То завжди було його головним пріоритетом. Та він і сам далі про це відкрито пише: “Стати героями-смертниками всім – це було б занадто дорогою платою для України. Я реаліст, проста людина, для котрої бажання продовжити здоровий рід перемагає все (виділено мною. – М. П.). У цих словах і діях Ігоря бачу віковічні “хитання” деяких українських інтелігентів, які, трошки вивищившись над своїм же “братом незрячим, гречкосієм”, так і не стали аристократами духу, хоча вважали себе елітою української нації. Скажу більше. Такі дії офіцера перед боєм неможливі нів одній регулярній армії світу. Вже сам натяк офіцера, незалежно від його рангу і посади, про бажання заховатись в запілля пе- “найбільш” правильним мав би бути такий напис: “Генералу Ватутіну від українського радянського народу”. І раптом такий глибокий “ленінський реверанс” в бік “українського народу”. Цей приклад показує, наскільки лукаво, але вміло, російські комуністи використовували можливості психологічного впливу на здеморалізоване українське суспільство. Розкручений тоді пропагандивний маховик продовжує крутитися й до сьогоднішнього часу. (Тепер пам’ятник Ватутіну у Києві демонтовано. – Прим. Г. Д.). Березень – квітень 1944 р. Гурбинська битва 1 березня 1944 р. на місце пораненого ген. Ватутіна Сталін призначає командуючим І Українським Фронтом маршала Жукова, який наказує негайно починати новий наступ, а саме Проскурівську-Чернівецьку наступальну операцію. 6 березня 1944 р. війська червоної армії вступили в Шумськ. 17 березня німці були вибиті з Дубна, 19 березня – з Крем’янця, 25 березня – з Проскурова. Фронтові частини червоних просувалися швидко і, на відміну від совєтських партизанів-шукаєвців, особливих турбот місцевим жителям не завдали. Ну були випадки мародерства, як про це згадує Антоніна Мазурчук-Вишня, коли солдат-”визволитель” стягнув у неї добротні чоботи, а натомість зоставив свої кірзові “сапоги”. Але яка ж війна обходиться без цього? Як не намагався Леміш не допустити зіткнення Групи УПА- Південь з фронтовими частинами, по всьому було видно, що навряд чи можна було його уникнути. У цей важкий час Лука Павлишин-Ігор вирішив вийти з УПА і повернутись до Львова. Він докладно описує передачу всіх своїх обов’язків Кропиві, свій вихід з УПА і від’їзд з Колодно до Львова на початку березня 1944 р. “Повернення моє до Львова прискорили задавнена хвороба і повідомлення Андрія Майби про те, що мною зацікавилась СБ. Мабуть, відчув щось недобре і Леміш, котрий до мене завжди ставився по-товариськи. Та й у поглядах наших на майбутнє не було великих розходжень. В кінці лютого він несподівано запитав: – Чи не повести тобі, друже Ігорю, який-небудь загін УПА до Дніпра? Добрий військовик там зараз ой як потрібний! Меморіальний комплекс “Героям Гурбинської битви” ред боєм, поставив би його перед військовим судом. Але УПА все ж-таки була партизанською армією, своєї держави не було, – її ще треба було здобути. Не було в УПА кадрових військовиків-офіцерів, і тому навіть офіцери-резервісти, такі, як Ігор, мали дуже високу ціну в очах командування УПА. Сам Ігор згадує про випадок, коли він не виконав наказу Головнокомандувача УПА Романа Шухевича – у травні 1943 р. він не поїхав на східні терени України, де мав би організувати військову референтуру. І він вже був готовий понести суворе покарання за ту тяжку провину, але Шухевич обмежився відносно невеликим покаранням, понизивши з посади крайового військового коменданта до командира УНС Дрогобиччини. “Леміш вирішив перевести мене у Львів по зв’язку. Мої функції передав Кропиві, котрого я чомусь недолюблював”. Мене вражає у цій фразі оце невизначене слово “чомусь”. Мені здається, що якби Лука Павлишин-Ігор міг би передбачити, що син Кропиви буде так прискіпливо вчитуватись в його спогади, то може цього невизначеного слова “чомусь” він би тут і не вжив. Дуже часто в душі людини відбуваються оті незрозумілі для неї самої процеси, і тоді вона каже “чомусь”. Сучасна психологічна наука вже має достатньо знань для визначення цього явища і називає його “психологічною несумісністю”. Всі ці явища відбуваються на рівні підсвідомості, і зрозуміти їх без спеціальних знань неможливо. Тоді і вживається це “чомусь” для опису своєї неприязні до іншої людини. Думаю, що не останню роль в почутті неприязні Ігоря до Кропиви зіграла звичайна заздрість, яка ще й до цього часу, на жаль, є однією з визначальних рис душі українця. Дійсно, як же так? Я, полковник Ігор, представник еліти, освічена людина, гоноровий офіцер, мушу передавати керівництво військом якомусь вискочці, капралу, який ще вчора махав вилами коло гною! І цієї заздрості не може зменшити навіть та обставина, що ця передача відбувається перед лицем смертельної небезпеки, перед вирішальним боєм! Відчуття неприязні до Кропиви є тепер для Ігоря найголовнішим! Адже Кропива напевне також дуже хоче жити. Так чому ж він не втікає з УПА, як це роблю я? Я не в змозі навіть підняти голову, щоб побачити над собою каблук і підошву (вид знизу) кирзового совєтського “сапога”, який ось-ось наступить на всіх нас! Ні, я все ж таки відчуваю смертельний порух цього “сапога”, але я повинен вислизнути зпід нього, а він нехай розчавлює голови таких фанатиків, як Кропива. А я реаліст і буду продовжувати і далі свій рід. Але чи буде цей рід “здоровий”, як бажає цього Ігор? Ой, українці мої, українці! Коли ж ми навчимось поборювати в собі цю неприязнь один до одного, цю чорну заздрість, яка проявляється навіть в час смертельної небезпеки і яку завжди вміло використовували наші вороги? Невже ми так і будемо завжди гризти один одного, як павуки в банці, на радість ворогам нашим?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин