Незабутні · “Робити добро йому “вдавалося з неймовірною легкістю”, бо від природи мав “надзвичайний талант дарувати людям радість”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
На берегах життєвої ріки Слово про книгу: Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом. “Гарно мені було на цьому світі” / упорядниця Любов Ісаєнко. Одеса: ФОП Бондаренко М. О., 2024. 456
Слово Просвіти, №44 за 2024 рік
Галина РАЙБЕДЮК, професорка Ізмаїльського державного гуманітарного університету
Говорити й писати про Володимира Євгеновича Панченка (1954–2019) лише як про науковця та професора, дещо перефразовуючи Є. Маланюка, “до болю мало”. Він належав до тих унікальних особистостей, хто словом і чином стверджував українську ідентичність, надзвичайно багато зробив, аби повернути до життя розтрощену сталінізмом “убієнну українську літературу”. Автор ґрунтовних розвідок з історії українського красного письменства та багатьох підручників, літературний критик, член Українського ПЕН-клубу та Ініціативної групи “Першого грудня”, народний депутат Верховної Ради України І-го скликання, засновник і шеф-редактор видання “ЛітАкцент”, викладач кількох українських вишів, рецензент різнопланових видань, незмінний опонент дисертацій – Володимир Панченко в усіх сферах діяльності проявляв себе на повну силу. Представник національної еліти, яка зберігає, розвиває і передає наступним поколінням те нетлінне, що з часом лише набирає цінності, він достеменно знав справжню вартість літератури й культури, розумів, що “культурний щит” є важливою зброєю, яка захищає Україну від ворожого посягання на її соборність. 2 вересня цього року Володимирові Панченку мало б виповнитись 70. Проте через підступну хворобу 14 жовтня 5 років тому його земне коло завершилось. Дбайливо укладене ошатне видання “Володимир Панченко: у своєму часі та понад часом. “Гарно мені було на цьому світі”” стало яскравим свідченням того, що це непроминальне “коло духу” триває. “Книга пам’яті” (саме так окреслено в анотації її жанр), про яку піде мова, направду “виняткова й дивовижна, бо постать Володимира Панченка – це окраса нації української і літератури вітчизняної” (с. 2). Презентоване видання стало результатом копіткої та сумлінної пошукової роботи укладачки – відомої одеської дослідниці Любові Ісаєнко, ретельного опрацювання віднайдених матеріалів та їх упорядкування. Зібрані по крихті й залучені до контексту спомини, нерідко почуті з перших уст розповіді, оприлюднені свідчення самого Володимира Панченка є надзвичайно цінним джерелом, із якого довідуємось про незнані досі факти його біографії, захоплення, художні смаки й дослідницькі зацікавлення, перші входини у світ літератури, морально-етичні та світоглядні пріоритети, якими він керувався у житті, в науково-творчій, професійній та громадсько-політичній діяльності. Книгу відкриває переднє слово упорядниці “У “кільцях древа” Володимира Панченка – подвижництво й щедрість душі” (с. 6–18). [“Кільця на древі” – одна з відомих книг літературознавця, в якій висвітлено несподівані аспекти інтелектуальних біографій і творчості знакових українських письменників]. У шести есеях про унікального однокурсника по Одеському державному університету, рідного по духу колегу-однодумця та близького друга життєві колізії його навдивовиж яскравої долі постають крізь призму власних спогадів Любові Ісаєнко надзвичайно теплою й дуже об’єктивною у своїй суб’єктивності оповіді. Основний каркас книги сформували дві не рубриковані частини. Першу склали переважно інформативні, глибоко особисті матеріали самого фігуранта (автобіографія, на жаль, обірвана на півслові; листування з різними адресатами; численні інтерв’ю та дарчі написи; вперше представлені поетичні й художні прозові твори). Особливо зворушують листи, “скалки” (В. Панченко) з яких “можна перечитувати і як унікальну людську сповідь. Адже про що б не писав і кому б не писав Володимир Євгенович Панченко, він завжди сповідався. Перед собою і ближніми. І перед “дальніми” – також” (с. 58). Інформативну цінність мають опубліковані вперше листи з архіву родин самого Панченка та його друзів щез університетської пори (журналіста Віктора Козюри, професора Олександра Бондаря та ін.). У другій частині вміщені спогади сорока авторів – письменників, науковців, колег, друзів, рідних і близьких, учнів – словом, усіх, кому в житті поталанило запричаститись невичерпним світлом духовної “галактики”, ім’я якій “Володимир Панченко”. Любов Ісаєнко, випускниця та доцент Одеського вишу, невипадково в упорядкованій нею книзі “надала слово” одеській факультетській “родині” Володимира Євгеновича, котра знала його зблизька, сказати б, “на відстані душі і серця”. “Будучи людиною цілеспрямованою, знаходячись у постійному творчому пошуку, Володя знову й знову прагнув зустрічей з рідним факультетом, своєрідним Берегом, на якому зростав як фахівець, науковець; він шукав привід для спілкування і з Учителями, і з Колегами…” (зі спогадів Миколи Пащенка; с. 264). Ніна Пашковська, спершу викладач, а згодом колега Панченка, говорить про “сплав доброти й розуму” в його особистості: “Володимир Панченко був багатий і вимогливий не лише знаннями, але й духовно” (с. 256). Лариса Дузь свідчить, що “учні професора Фащенка відзначались бездоганністю мовленнєвого чуття й поведінки, – до них належав і Володимир Євгенович” (с. 207). Про особистісне й творче alter ego Панченка дізнаємось із великого за обсягом спогадового тексту Василя Полтавчука, перемежованого його віршами-присвятами та багатьма листами різних років. Вони обидва заприязнились ще у студентські роки, були учнями професора Фащенка В. В., родичались сім’ями. Їхня дружба, як пише автор спогадів,
має конкретне хронологічне обрамлення – від 1 серпня 1970 року й до останньої телефонної розмови 4 жовтня 2019 року. Все ж вона вимірюється не роками, а духовною та душевною близькістю філологів-дослідників, спільними науковими справами (наприклад, започаткування “Фащенківських читань”), про що детально Василь Полтавчук оповідає в розлогому, інформативно насиченому есеї “Зустрічі з Володимиром Панченком (Від першої і до тієї, яка не відбулася)” (с. 268–302). Панченкові довелось упродовж зрілого життя кілька разів змінювати місце проживання й роботи. “Його вважали своїм у Одесі, в Києві, навіть у Стеблеві, тим більше в рідній Демидівці, але найкомфортніше він почувався в Кропивницькому. Нікуди він не квапився з такою охотою творити справи неперебутні, як сюди, на береги Інгула” (с. 161). Ці свідчення письменника, журналіста з Кропивницького Василя Бондаря підтверджують й інші представники тамтешньої еліти (поетка, громадська діячка Антоніна Корінь; краєзнавець, публіцист Федір Шепель). З іменем Володимира Панченка на Кіровоградщині пов’язують знакові для цього краю національно-культурні події, зокрема, започаткування Маланюківських читань, заснування обласної демократичної газети “Народне слово” та літературно-мистецького часопису “Вежа”, а також обласної премії для краєзнавців імені Володимира Ястребова; діяльність обласної спілки письменників; створення якісно нової Української гімназії; збереження будинку І. Тобілевика (Карпенка-Карого) та відкриття в ньому літературно-меморіального музею імені цього письменника; перевезення з Мужена (Франція) до обласного краєзнавчого музею колекції особистих речей В. Винниченка. Про цей, далеко неповний реєстр доброчинних справ, до яких безпосередньо був причетний Володимир Панченко знають, пишуть і в майбутньому писатимуть у спогадах очевидці. Сьогодні важливо згадувати його “особистісне, приватне, неповторне”, як зазначає Василь Бондар, якого з Володимиром Євгеновичем єднали спільні творчі проєкти й багатолітні теплі стосунки, починаючи з 1984 року й до останніх днів. Цю настанову він уклав у рядки щемного передостаннього листа (11. 10. 2019) до Панченка: “…Ти був, є і завжди будеш у мене, скільки Господь дасть мені віку. Бо за твоєю подобою, зо твоєю добротою і любов’ю, за твоїм талантом і відданістю Україні,
родині, друзям – мав би бути світ сотворений на цій, на жаль, гріховній планеті… Вибач мені цей пафос, але він щирий і несилуваний” (с. 174). Із багатьох спогадів, інтерв’ю, епістолярію постає іпостась національно свідомого громадянина з чіткими державницькими пріоритетами. “Особливе громадське звучання та значення мала власне і його літературна діяльність, виступи в пресі” (с. 232). Він доклав чимало зусиль “до підготовки звернень і заяв Ініціативної групи “Перше грудня” <…> з різних соціально-політичних проблем українського суспільства” (с. 191). Невтоленною була його “жага робити добро для України в будьякому статусі” (с. 243), – з упевненістю свідчить письменник, учитель, випускник ОДУ ім. І. І. Мечникова 1970-го року Сергій Мефодовський. Громадсько-політичні справи вимагали багато часу й енергії. З цього приводу спадає на думку відома характеристика, яку Панченко дав Володимиру Винниченкові: “Художник, розіп’ятий на хресті політики”. [Завдяки дослідницькому сумлінню й громадянській наполегливості Володимира Євгеновича Україні було повернено архів письменника, реабілітовано його ім’я в численних дослідженнях, зокрема варто назвати такі: ґрунтовна монографія “Будинок з химерами: Творчість Володимира Винниченка 1900–1920 рр. у європейському літературному контексті”, локальні розвідки “Молоді літа Володимира Винниченка” та “Мальви під Каннами”, фільм “Голгофа Володимира Винниченка”]. Чи не проєктував Панченко означену характеристику постаті Винниченка на самого себе? Загострене відчуття державницького інстинкту, про яке пишуть автори спогадів (Олексій Волович, Микола Коваль), спонукало його до громадсько-політичної активності. Проте щоразу він повертався до літератури й науки. Незрадливою любов’ю Володимира Євгеновича була й студентська аудиторія. Його лекції любили, ними захоплювалося не одне покоління філологів, про що довідуємось зі свідчень студентів та аспірантів різних років – і Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, й Кірово-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
