Суспільство · “Я буду жити… Буду жити, Бо мста – мій рай”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Істини з Біблії війни
Слово Просвіти, №44 за 2024 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Доволі непросто відшукувати ті метафори та прикметникові словотвори, щоби дібратися до чуттєвостей Богданової поезії, які містяться в найпотаємніших душевних закутках. Недоговорені, недописані, незбагненні, часами позамежові для розуміння розмаїтих думок, вони продовжують свій лет у трикрапковій логіці загадковості, розширюючи для кожного ареали власного світосприйняття з нездійсненними надіями, покаліченими долями, нескінченними тривогами. Космос трагедій, де неможливо навіть за обрієм розгледіти світло будучини, в якій “не буває не програних воєн”, які “виграних теж не було”. Бо хіба можна передбачати, прогнозувати майбутнє, як це часто намагаються робити “обізнані” блогери, коли війна всеціло змусила націю відійти від звичної мистецької традиції вишивання весільних рушників і сорочок, перейнявшись “вишиванкою” бронежилетів та плетінням маскувальних сіток? На цьому тлі дуже ранимо сприймаються віршовані “понадтекстові” реалії цих написаних і “недописаних саг” про нашу війну, про нашу свободу, сподівання, духовний незлам. Ці болі й незагоєні рани утримують нас від забуття, відсторонення, зберігаючи найсокровенніше – віру. Мабуть, найбільш потаємні і невгасимі барви життя закладені саме в обнадійливо спраглому – “вірую”. У Творця, Героїв, Перемогу. На цій відвічній опорі віри тримається вся давня історія українства. Бо навіть тоді, коли жорстока доля відбирала нашу волю, мову, землю, традицію, державу, витолочувала національну пам’ять, зайдам не вдавалося знекорінити, упокорити Народ, оскільки незборима віра в Україну, українськість, як ніколи не втрачена цінність, ставала надійним оберегом його Душі, виконуючи відвічний заповіт Святого Письма – “Не вгашайте Духа!”. Ця найверховинніша цінність сили Нації є стрижневою ідеєю книги, в якій звучить святою присягою заклик Поета: “Молитись будем Богові й Тарасу”. І тоді “Рожденні в пеклі волю не просплять…”. У неймовірно жахливому пеклі мук і смертей, руїн і згарищ, страждань від (не)пережитих втрат, коли людське єство вже не відчуває, де “небесне, а де земне”, коли “жінка, убрана немов на весілля, / Замість колиски колише труну…”, Богдан, із притаманною йому одержимістю віри, пише вірш “Народжуємося”, в якому стверджує, що українці “Від Сяну до Дону” таки “продиктують ворогу власний статут…”. Зболені сповіді людини, громадянина, українця, який усвідомлює, що “нині стоїть на кону…”. Державність, Ідентичність, національна Самість, власна Гідність. Оці найвищі чесноти Нації наскрізь просякли оголеними нервами такий глибинний і закривавлений “дарунок” війни – “Вишийте, мамо, бронежилет”. Своєрідний трьохсотсторінковий “Отченаш” боротьби, в якому вгадується не тільки дочитання Богданом Нагірної проповіді – “Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу”, але й нагадування про меч, шолом і щит для тих, хто прагне волі. Прости, мій Боже, – відомщу… їм я не прощу синів… Я буду жити… Буду жити, Бо мста – мій рай… Орю мечем і сію жито, Бо єсьм народ… У цій святій помсті автор бачить не лише свої слово і чин, а, передовсім, Народу, який здатен уберегтись, зроститись і розвинутись завдяки вищій меті, що опирається на культ своєї Вітчизни, рідної Землі, національної Пам’яті, Історії предківських традицій і звитяг, готовий для відплати своєму споконвічному ворогу-московиту. Це той випадок, коли зненависть до людожерного московського ординства стає нашою національною цінністю, адже за мільйони невинно убієнних українців якраз прощення і є найбільш аморальним виявом, оскільки непокаране зло в образі “глубінного народа” лише скаженітиме, заюшившись чужою кров’ю. І як невимовно болісно й прикро, що донині сильні світу сього так і не спромоглися (не воліють) розібратися між темрявою і світлом, сумніваючись у нашому праві на Свободу. Тому з незатьмареної висоти людського права на життя звучить праведне слово: чи нам не належить наш простір і час? Знов ріббентропи, тобто штайнмаєри. Ніби возз’єднують, ділячи нас… Кожного сущого роз’їдає ця їдка правда. Бо невже високі чини, від котрих залежать долі і життя мільярдів, окутала нездатність та безвольність бачити очевидну очевидність та причинність вселенського зла. Адже неприхованою аксіомою є дедалі наростаюча злотворна тенденція “політики” рашистської ерефії, коли тиранами й терористами коється варварська “знелюдненість” людей і народів, а втраченість внутрішньої свободи, заміненої рабством, пропагують як благо, намагаючись силою, ґвалтом і війною прищеплювати цю заразу не тільки Україні, а всьому світу, унеможливлюючи мир і безпеку людства. Для світу, особливо Європи, такі виразки не є новизною, а радше певною сталістю. Бо коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, відомий австрійський філософ і педагог Ф. Гаєк (Нобелівський лавреат) вже тоді сформував основну ідею ХХ і ХХІ століть – захист Свободи. Сто років потому, в розпалі війни, він напише знакову працю “Шлях до рабства” (1944). Головна думка – нацизм і комунізм наділені спільністю, що ввібрала в себе нищення свободи, людиноненависництво, тоталітаризм. Саме в протистоянні цій антигуманній тріаді (фашизм-нацизм-рашизм) зрощується адекватна відповідь на дилеми глобального виміру: війни і миру; добра і зла; свободи і рабства; любові і ненависті; прогресу і руїни; щастя і горя… Однак поки що ерефія продовжує напувати світ ядовитим нектаром своєї брехливої і сфальшованої історії і політики, імперським сурогатом не менш “вєлікой” культури. Але знаймо, що їхня “культура” з балетмейстерами та “язік” досто-пушкіних свідчать не про комунікацію та гуманізацію, а лише про колонізацію та окупацію, зберігаючи імперську навігацію людиноненависництва. І Богдан Томенчук зі справедливою іронією надає їм “місце під сонцем”: Не скіфи ви, а кочові заброди. Ви сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати. Зачавши в злобі й виносивши в злі?.. Справді, це “сім’я злого духа” ось уже яке століття намагається сотворити ідеологію і практику “найтехнологічнішого” воєнного “гуманізму”, який здатен хіба що “писати” історію міжнародних злодіянь і масштабних убивств, історію завоювань, грабежів та насильств, славлячи своїх кривавих вождів та деспотів, з яких їхня авторитарна й брехлива журналістика, освіта, наука, політика вкупі із зомбованим “насєлєнієм” зробили “героїв”. Причому на росії перед цими “героїзованими” потворами на кшталт путлєрів плазують усі – від вічно п’яного плебсу до інтелігенції, намертво прирученої служити й колінопоклонятися, ненавидячи свободу й правду, українців та не подібних їм, московитам. Адже й нинішні діячі та діячки з гурту “харошіх рузькіх”, лаковані “опозиційністю” до путінського режиму, показують своє нице нутро, здійснюючи вибір між путіно-рашизмом і правдою, віддаючи перевагу, зазвичай, імперській блекоті. Слід визнати, що зомбування мізків на росії відбувається не тільки нацистською путіно-мєдвєдєвською та скабєєво-соловйовською риторикою. Рашистський шаманізм, українофобія, ненависть до “іншого”, нетерпимість, чванливість і ненажерність укупі з усіма неправдами просякнув найглухіші шпарини цієї терористичної спільноти, зокрема освітню систему – від дошкільної установи до університету. У наспіх написаних підручниках для школярів і студентів повномасштабна війна проти України висвітлюється як історичне месіанство, революція Гідності – “держпереворот”, анексія Криму – “поверненням до Росії”, а на Донбасі – “народне” повстання для захисту “рідної землі” і за право називатися “рассєянамі”. Усі 17 параграфів шкільного навчального матеріалу їхньої “історії” приурочено війні ерефії проти України, з цинічною назвою окупованих територій “новими регіонами” росії. У школах тиждень починається з виконання гімну московії та підняття прапора, з пропагандою на спеціальних уроках необхідності і значимості “спеціальної військової операції”. Українські підручники та книги, згідно з давньою московитською традицією, публічно спалюються, зокрема “Кобзар” Т. Шевченка, оскільки він завжди асоціюється українцями з прагненням Волі, Правди, духовної і національної Свободи. Не дивно, адже ненависть до України і Шевченка була для московії природною тотожністю. Для сатрапів і рабів, якими були і є московити, Шевченко сприймається ось уже майже два століття прямим супротивником їхньої звироднілої суті, з її менталітетом упокорення, лакейства, фальші і приниження. Однак, як стверджує, нагадуючи всім, Б. Томенчук, українці є іншого гарту Народ, “не безбатченко свободи”: І батько в нього в метриці – Майдан. А хто дідусь – Тарас? Іван? Богдан? А може, він по духові Степанів? Культурний, громадський діяч і шевченкознавець Іван Дзюба так характеризував стан цієї вічної неприязні до України, до нашого Пророка: “Усе велике – докучливе для малих”. Розставивши правдиво акценти, Дзюба правильно визначив адреси животіння змалілих чорносотенців та їхніх посіпак-“землячків”. Це – ненаситне черево московії, яка вічно (доки не сконає) на своїх кривавих полотнищах нестиме чорний заклик ката-петра І – “Малую россію к рукам прібрать”. Нині ним же послуговуються путінські рашисти, намагаючись реалізувати геноцидну “мрію” ліквідації української Державности, Ідентичности, Незалежности. Така сталася прикрість, що ті, кого українці “виводили в люди”, прищеплювали
(даремно!) українізацією їхню безкультурність до цивілізації, виявляли тільки непослух вбивць, мародерів і паліїв. Бо “ще року 1627 1 грудня, – пише Іван Огієнко в “Українській культурі”, – судили (цар і “патріярх”) книжку (українську) Кирила Ставровецького “Учительное Євангеліе”, катуючи, спалюючи, проклинаючи анафемою все українське. У “Маминому бронежилеті” ця безперервна варварська поведінкова норма московита дуже промовисто озвучена: Ще не було – а щезла би! – москви. Ще ви не стали ордами Батия, А ми по;княжому уже ішли на ви, І вчили жити світ і Візантію… Ходили наші доньки в королевах, Бо ми уже тоді були людьми, Коли ви ще сиділи на деревах… Саме так сприймається реальна історія московитів крізь чутливо правдиві й зболені рими поезії Богдана Томенчука. Він саркастичною формою обрамляє буття, еволюцію цього здичавіло-глубінного народу, що не осягнути здоровою логікою, ні описати при допомозі людських знань та вартісних орієнтирів, а лише підкріплюючи відомий умовивід, що така “історія не має сенсу”, оскільки спроможна виношувати в своїй ядучій утробі лише апокаліпсиси, війни, людиноненависть. Так, наш урок, що ми не завжди вчасно й відповідно реагували на це зло. Адже один із видатних діячів творення української державності, ідентичності М. Грушевський уже напередодні національновизвольних змагань 1917–1921 років в “Українському віснику” напише: “Україна в новім устрої демократичної росії повинна знайти сприятливі умови для свого культурного, суспільного розвитку і національного самовизначення”. “У новім устрої демократичної росії?!”. Як фальшиво звучить цей міф. Такі фатальні хиби провідників нації завжди дорого коштували, оскільки розплачуватися доводилося численними людськими жертвами, зрозумівши пізніше (за висловом М. Міхновського), “через що у нас були Берестечки і Полтава”. Ілюзія сподівань і донині муляє значну частину українського політикуму, надіючись то на “харошіх руськіх”, то на “демократію спочилого навального”, то на майбутнє спочивання в Бозі ненависного для людей путіна. Але весь історичний досвід показує, що ніколи, за жодних обставин не можна вірити московії, бо (за Шевченком) “москалі – чужі люде…”, які залишаються такими ж україноненависниками у царських, чорносотенних, більшовицьких, квазі-ліберальних чи путіно-гундяївських ризах. У Богдановій поезії гостро відчувається і дух високого Слова Юрія Липи; і жагуча ідея Миколи Міхновського щодо української Самостійності та неприйнятності орієнтації на росію – “Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог)чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія”; і правдивий голос Євгена Маланюка, стверджуючого, що з українцями воюють, їх нищать не просто реакціонери, монархісти чи більшовики, а московити, “московська нація”, а тому “проковтнувши хозарів, половців і печенігів, мусимо проковтнути і цей останній наїзд Сходу…” У ті ще недалекі березневі дні 2022-го Поет нагадує, ніби звертаючись до Нації, до України, а найбільше, мабуть, до їх колишніх і теперішніх поводирів, щоби вкотре “не трафити” в сирну пастку нових “переяславів”, фальшивих договорів, гарантій, будапештських меморандумів. Не вір! Уже було. А тому й маємо те, що маємо… Щосвітанку розстрілює (Україну) зброя, Котру зрадила ти колись. Така Поезія спонукає, змушує визнати, що наше виживання, успіх в екзистенційній війні, утвердження самостійности Держави, досягнення волі України можливі в ці часи глобальних катаклізмів (попри всі допомоги) лише завдяки “силі своєї зброї”, єдності Нації, яка свідома того, що живе в справедливій державі, якою правлять мудрі державники. “Нам ні на кого надіятися”, — говорив
Настали недобрі часи, коли “цивілізоване” людство, перейшовши (вкотре!), ніби не помічаючи, всі етичні межі, поріднившись із варварством, цинізмом, брехнею, злотворністю, стало жити поза Заповітами священних Книг, моральних традицій і норм. Як бути Україні в умовах, коли на карту поставлено існування Нації, Ідентичности, Державности? Хто є Ти і де Твоє місце в цій екзистенційній борні? Де відшукувати ресурси духу й сили, щоби здолати ворога-московита? Цими болючими темами-запитаннями переповнений поетичний доробок Богдана Томенчука.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
