Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пишуться вірші · “Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Незбагненна для світу – наша кров не всихає”

Слово Просвіти, №44 за 2024 рік

Любов ГОЛОТА *** Фейсбук запитує: “Любов, підтвердіть, що ви не робот”… Я – не робот. Маю про це десятки довідок, сотні людей засвідчать, що я – людина. Хтось назове мене ворогинею, а хтось розповість, що дружить чи приятелює зі мною; навіть мій-моя собака знає кілька фемінітивів, на які я озвуся; у мене є предки, я маю дітей і онуків; якихось осеней я посадила черешневий і абрикосовий сад, якоїсь зими вимерзли троянди, а весною густо зацвіли крокуси, теж посаджені мною; я знаю смак солоної крові на прокушеній від болю губі, моя кров бувала летючою, а плоть безтілесою, – як це буває, знають лише жінки, яких хотіли і не могли налюбитися з нами; вИна і хлібИ, набіл і меди любовні, чорна жовч заздрої зненависті і брехні не закипіли мозолями на моїй душі, – я ж не робот, маю душу, яку відчула в собі дворічною дівчинкою, побачивши бджолу над криворізькими чорнобривцями; отак і живуть в мені чорнобривці – поруч з душею, час від часу перегукуються, перепитуються – либонь, мають якусь таємницю; (до речі, слово “либонь” я вичитала підліткою в ранніх новелах Гуцала) – в ті часи я шукала слів більше, аніж змісту: слова й були правдою в книжках, які я читала, бо вони, українські слова, пробуджували в мені ще більше слів, які народилися разом зі мною і сходили лише на папері; цікаво, хто ж це хоче дізнатися – робот я чи ні? Хто розсипає це питання в повітрі невидимою залізною січкою і запахом горілого, хто ж це вдивляється в мене, намагаючись розгадати, чому патос цих днів, як і голосіння, примушують мене заплющувати очі, чому я не вірю тим, хто не годен терпіти і вірити мовчки... – Любов, підтвердіть, що ви не робот! – хай он ті підтвердять, що вони не роботи – ті, у кого сіли батарейки, чи ті, хто підключений до всесвітньої мережі – мережі брехні, що ось уже скільки місяців обіцяє зброю, а натомість – точить кров, – “кров, як пиво точать” – з них, кого називали кіборгами, кого називають героями, кого несуть на щитах і кому саджають у головах національний прапор – прапор нації, яку зводять зі світу... То що лишається мені – мені, яка вже не народить воїна, не помчить на схід, аби хоч води для бійців роздобути, своєю кров’ю їхнє життя доточити, своїми, невидимими світові, слізьми омити їхні очі і лиця? Визнати, що я – робот?! Нізащо! Роботи ржавіють, ламаються, стають купою брухту, просто залізом, що не страшить... У таких, як у тисяч таких, як я, є великий історичний досвід: якогось ранку прокинутися кам’яною бабою. Десь на Криворіжжі. Чи – Запоріжжі. Чи у Великому Лузі... Головне, щоб мої кам’яні груди прикрили чиєсь сміливе і повне снаги серце. Щоб це серце усміхнулося до моїх кам’яних очей і, всміхаючись, проказало: – Молодець, стара! Ти справжня кам’яна баба! Твій позивний – Любов! *** Наша кров свята тільки для нас. Ірина Фаріон Учора кринички і копанки, озерця і потічки стали червоними від крови – нею запульсували всі підземні джерела української землі. Навіть трьохсотрічні водяні жили напнулися від невідмоленої крови, точеної з Батурина. Далека вічна мерзлота розтала, і на ній пробилися хрещатим узором українські мережки з позаминулого віку; Соловки і Сандармох взялися солоною памороззю; кривавою сіллю просолено наші землі, бо сколихнулися бурі води Дніпра, Вовчої, Самари, а над вмираючим Базавлуком, над руслами давно і недавно вмерлих річок вітер покотив хвилю багряних траві вихлюпнув у пшениці квіти мачків і безсмертників, зірвав червоні клубки перекотиполя. …Учора вночі діти плакали невтішно і жалібно; з материнських грудей чвиркала кров з молоком – ми ж такі, наші парубки і дівчата наче кров з молоком – це наша національна генетика, це наша козацька одчайдухість, це наша журба-діляниця: кров з молоком. Учорашній Світ на неї спокушався ласо, сьогоднішній Світ відверто дивується: який незвичний, солодко-солоний смак! Хтось вже й прицінюється, розглядаючи в мережах надзвичайної яскравості плями на білих сорочечках наших груденят... Хтось вже готовий потайки усиновити і вдочерити, завбачливо зауваживши, що власні судини і вени наповнені рідиною блідішого кольору… Світ прийдешній синтетично булькатиме в штучних серцях і артеріях, намагаючись розгадати формулу української крови. А вона, густа і небесна, незбагненна для світу – наша кров не всихає, хоч і свята тільки для нас. *** Хлопці заводять бороди... сивобороді-сиві, дорослі – до невпізнАння, ви не шукали броду в Тисі чи в калабані: ті, хто зітерли долю з ніжних колись долонь, ті, що в огні горіли, ті, що пройшли полон, ті, що пропали в Азові, ті, що самі – вогонь... Чорнобороді-грізні, схожі на моджахедів, ті, що вміють палити чорні рої шахедів, ті, чиї побратими ділять набої і кров, Ті, хто землею стали, наче її Покров, ті, що красою рівні Лелю-Полелю, ті, що степом вкриваються, поле під голови стелять, ті, чиє око каре ціль уполює, ті, за кого молюся, ті, кого люблю я... Русяві бороди юні шовком вкривають щоки, ще лезо їх не торкалось й вуста неціловані поки, ще не було кохання із вечора і до рання, чекає від тебе зачаття Твоя безіменна панна, обвітрені твої губи торкають слово “дружина”, в атаку ж береш з собою “Мати і Україна!” Хлопці відрощують бороди, хлопці доточують лІта… Кому жалієш набоїв, скурвлений ситий світе?! Хіба не чуєш, не бачиш – вже й на твоїй межі путін стоїть безбородий в кремлівському куражі?! *** Зустріти сонце, помолитись небу, вдихнути вітер й думати життя, і попрощати, а коли й простити усіх, кому немає вороття. І – жити далі, зрікшися метафор. Прийдешній день – моя гора Фавор, забута Тіра і розбита Кафа – там світла тінь лишила свій узор, чи, пак, сплела мереживо із тіней і я їх із собою привела в мале село на нашій Україні, де я колись дитиною була. Ота душа іще й тепер дитинна, любов і плач у ній щомить луна: – Хай буде в Україні Україна! Хай вийде з перемогою вона з руїн і смерті!.. ...Чуєш, милий Боже, короткий час для молитов і сліз – якщо не встигну і якщо не зможу, хай ще почую я останню вість – утіш печалі, відпусти в дорогу – по ній вже йде той довгожданий гість, що, зупинившись край твого порогу, Тобі окопну правду розповість про нашу, кров’ю висвячену долю ...почуєш, Господи, уволиш нашу волю...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин