Національна еліта · “Призначення митця він виконав сповна, а за всі свої відступи, переступи й компроміси розплатився перед жорстокою долею”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Не був я, Господи, безбожним” Дмитрові Павличку – 95
Слово Просвіти, №44 за 2024 рік
Ольга СЛОНЬОВСЬКА, м. Івано-Франківськ
Закінчення. Початок у ч. 43 за 2024 р.
У наступні роки доволі рясно виходили друком його інші книги, серед яких і збірка поезій “Правда кличе” (1958) зі знаменитою поезією “Коли помер кривавий Торквемада”. Так, ця поетична збірка мала червону обкладинку й розпочиналася циклом “Ленін іде” – типовим “паровозом” до всієї книги, але ж інакше тоді не компонувалася жодна збірка поезій. Проте саме в ній прозвучало й грізне звинувачення, яке зривало маску з тоталітарної системи і насамперед “вождя всіх часів і народів” та його нічим не кращих наступників. Адже під іменем зловісного середньовічного інквізитора у вірші “Коли помер кривавий Торквемада” (1955) легко вгадувався червоний тиран Сталін. У цьому ж вірші також пролунало безстрашне попередження довірливим потенційним жертвам радянської тоталітарної системи: “здох тиран, – але стоїть тюрма”. Навіть уже будучи автором неперевершених за популярністю пісень, Дмитро Павличко, образно кажучи, постійно ходив краєм леза. Наприклад, коли Олександр Білаш поклав на музику його вірш і народилася пісня “Два кольори” (1964), та ще й миттєво полюбилася народові, пильна компартійна цензура побачила в поєднанні червоного й чорного – кольорів народної вишивки – не що інше, як “бандерівський прапор”. Поезії на захист української мови Дмитра Павличка щоразу дратували “Головліт” до оскаженіння. Микола Жулинський справедливо зауважує: “Вірш “Що мова? Одежина й годі”, в якому адептів політики асиміляції поет іменує клоунами “від ніг до голови”, понад три десятиліття не міг потрапити до жодної з виданих Д. Павличком книжок; публікація ж інших трьох віршів “мовного” циклу разом із усіма іншими творчими “гріхами” поета спричинилася до негайної заборони книжки, в якій їх оприлюднено, а сам Павличко стає об’єктом “принципових партійних оцінок” під грифом “Таємно” та “Цілком таємно”” (Микола Жулинський). Звісно, не одного Павличка так “стерегли”, але його таки “тримали під ковпаком” особливо старанно! Ще б пак: “западенець”, “бандерівець”, “націоналіст”! Подібно до Івана Дзюби, Дмитро Васильович, як резюмує М. Жулинський, “намагається… зробити своїм “союзником” у цьому герці з партократами самого їхнього бога – Володимира Лєніна”, наводячи факт, що у кабінеті Ілліча “стоїть словник української мови Бориса Грінченка””. Але ж ні офіцерня з КДБ, ні “людозвірі” з “Головліту” не були настільки наївними, щоб не збагнути, що Павличко потай насміхається з них, користуючись їхніми ж козирями. Що доводилося пережити Павличкові у моменти викликів у КДБ, він уже не розповість, як не бажають розповідати й інші, кому доводилося в тому лігві побувати. “Чому?” – обурено вигукнуть сьогоднішні сміливці заднім числом. А тому, що під час таких візитів у “контору глибокого буріння” навіть найсміливіша людина почувалася зв’язаним зайцем – протиставити кадебістам щось було практично неможливо, захистити себе, поскаржитися – теж: кадебісти могли по-садистськи вбити сокирою по голові, як Аллу Горську, а ще раніше – Ярослава Галана; повісити, як Володимира Івасюка, узагалі безслідно знищити сліди свого злочину: вкинути труп у каналізацію, шурф шахти, закопати в лісі. Скажемо тільки, що при розвінчанні подібного явища непокори чи непослуху кадебісти карали “схоплених на гарячому” немилосердно – і не треба творити жодних ілюзій про якесь там верховенство права. Микола Жулинський іменує Дмитра Павличка центавром із головою бога і тулубом коня. Це дуже влучне порівняння, якщо взяти до уваги, що Поет “перевершує самого себе як пізнавач глибин людського духу”. Так, Дмитро Павличко не співрівний Ліні Костенко у її амазонському стоїцизмі, але призначення митця й він виконав сповна, а за всі свої відступи, переступи й компроміси розплатився перед жорстокою долею сповна. Двічі за те саме нікого жне судять! Будьмо справедливими. У 1977 р. за книгу вибраного, яка вийшла під назвою першої поетової збірки – “Любов і ненависть”, Дмитрові Павличку вручили Державну премію імені Т. Шевченка. Так, із нинішньої точки зору до цієї книги можна мати чимало претензій. Тільки не треба забувати, які то були часи й чому, як навмисно, Шевченківський комітет тоді постійно присуджував високу нагороду саме за ущербні, художньо слабкі книги талановитих митців. Таким чином письменників уже не “приручали”, а нахабно принижували. “…На початку сімдесятих, коли серед українських “шістдесятників” накреслився недвозначний колабораційний “ухил”, яскраво маркований виходом у світ пріснопам’ятної Драчевої “Кореня і крони” з наступною державною (Шевченківською) премією (за відверто найгіршу книжку!), в нашій літературній громаді по обидва боки океану остаточно склалася й непохитно закріпилася думка, з убивчим лаконізмом сформульована З. Попадюком у табірних розмовах з М. Хейфецем: “З тієї четвірки одна Ліна Костенко лишилася поетом”” (Оксана Забужко). Історію не переробити й не пережити заново в інших, кращих умовах. Ось чому й піддавати митців осуду за таке не варто, беручи до уваги умови тоталітарного режиму. Не опускати руки у драконівських умовах письменникам виявлялося важко: численні самогубства у їхньому середовищі – тому підтвердження. Дмитро Павличко рятувався творчою працею до знемоги. Для дітей він написав прекрасну поему “Золоторогий олень”. Видав збірку близьких для розуміння юних читачів віршів “Плесо”. Також поет написав цикл високохудожніх віршів про Івана Франка – “Задивлений в будущину” (1986), цикл, рівного якому в нашій національній літературі не існує. Процитуємо невеличкий уривок із завершального вірша цієї книги, акцентуючи на урочистості й пафосі Павличкових слів: “Да святиться навіки всюдисущість Франкова / В палахливості думки, в не продажності слова, / В хлібі й небі знамена, в гарячіні ковадла, / В алфавіті корінні, в галузках абецадла, / Щоб були ми подібні до зорі на калині, / Щоб були ми потрібні споконвічно однині, / Щоб світило нам сонце справедливе й розумне, / Щоб були ми безсмертні від колиски до трумни. / Щоб ми, зглибивши Всесвіт, повертались додому, / Воскресали в народі, як весна, молодому!”. З усіх художніх біографій “Задивлений в будущину” Дмитра Павличка – найбільш високохудожня річ про І. Франка. На основі цього твору старшокласники у наш час і повинні вивчати життєпис Івана Яковича, бо ці вірші промовляють до серця і душі кожного реципієнта. До речі, писати художні твори про великих, зокрема Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, в радянські часи було небезпечно: вимагалося вифантазовувати обов’язковий соціалістичний ухил у свідомості навіть “дожовтневих” митців, застосовувати класовий підхід до трактування їхньої творчості. Відхід від поставлених прокрустових рамок розцінювався як “буржуазний націоналізм” з усіма його наслідками для “проскрибованого” літературознавця. Класика зробилася в корені викривленою, переформатована лженастановами зумисно не доступною своїм змістом. “Те, що колись було зрозуміло простому селянинові, який був вихований у традиційній духовній культурі і мав ключ до Шевченка, розумів, що Шевченко пише, то кандидати, доктори наук були цілковито глухі до тих моментів. Були виховані в глухому атеїстичному дусі. І вони ключ до Шевченка загубили. Біда не у тому, що були сфальсифіковані тексти – людина сфальсифікована, людина стала сліпою” (Михайло Сидоржевський). Ось таким чином із нації виймали душу. Хто ж він – Дмитро Павличко? Єретик-відступник? Трибунгромовержець? Патріот? Але хіба тільки цими основними гранями його талант вичерпується? Ні! Аж ніяк! В українській радянській поезії після Івана Франка до Дмитра Павличка не існувало такої витонченої, цікавої, художньо довершеної, водночас щирої і камерної інтимної лірики з чоловічого голосу, як у його збірці любовних поезій “Таємниця твого обличчя” (1974, 1979). Через два десятиліття Д. Павличко подарував українським читачам нову книжку любовних поезій – “Золоте ябко” (1998). Врешті, саме Д. Павличко й зробив найбільш влучний літературознавчий аналіз Франкового “Зів’ялого листя” у передмові до видання цієї поетичної драми. Також не секрет, що Франкове “Зів’яле листя” у своєму потужному гравітаційному полі й досі тримає книги сучасної найкращої чоловічої любовної лірики Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю” та Дмитра Павличка “Таємниця твого обличчя” й “Золоте ябко” – той світлий метафізичний горизонт, який на майбутнє призначений ще довгодовго, може, й століттями, живити своїм астральним сяйвом справжню українську любовну поезію, що робить жінку Жінкою, а чоловіка – Чоловіком. Цілком свідомо ми не ділимо любовну лірику на твори платонічного замилування обранкою та еротику, оскільки такий поділ взагалі неможливий, бо штучно фальшивий. “Цнотлива” любовна почуттєва сфера в поезіях Івана Франка, Павла Тичини, Максима Рильського (про Володимира Сосюру й говорити не доводиться – у більшості його інтимних віршів любовна жага виразно домінує, а деколи Володимир Миколайович рве всі табу, як липке павутиння, через що його ще за життя неодноразово не просто критикували, а безпощадно цькували) – аж ніяк не привід до стверджування, а скоріше навпаки – це поштовх до заперечення у визнаних нібито платонічними текстах присутності еротичного начала. Втім, оскільки сьогодні висока, чиста, прекрасна еротика через засилля порнографії у всіх газетних кіосках вже сприймається далеко не адекватно, а з іншого боку, мало хто з українських читачів має можливість замилуватися високоеротичним віршем М. Рильського “Поцілунок” (“У темній гущині тебе я наздогнав”) чи поезіями П. Тичини “На світанню” та “Зоставайся, ніч настала”, дозволимо собі нагадати не тільки хронотоп “втечі-доганяння” розпаленим сексуальною жагою ліричним героєм своєї обранки як яскраву прелюдію перед тілесними насолодами у першій поезії, а й виразно еротичні рядки з вірша молодого П. Тичини: “Підняла вона коліно – / щоб на камінь стати вище. / І такеє в неї видно – / одірватися не можу. / Мов у пісні, Калевалі, / вітер в лоно їй повіяв, / зарожевив знизу перса, / почорнив оте, що видно” (“На світанню”). Ось вам і приручений компартійною ідеологією Павло Григорович! Міг він бути іншим, аніж себе переліпив опусом “Партія веде!” Міг, але, як спра-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
