З роси й води! · “Навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна щоденна самоосвіта”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Poeta semper tiro – це про нього
Слово Просвіти, №44 за 2025 рік
Василь ВАСИЛАШКО, заслужений журналіст України, член НСПУ, радник голови правління Товариства “Знання України”
Мій друг Дмитро відзначився не лише тим, що період здобуття вищої освіти в класичному КДУ ім. Т. Г. Шевченка тривав у нього в півтора рази довше (додалися ще його “університети” в радянській армії), а й тим, що він навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна щоденна самоосвіта (і його улюблена приказка – Poeta semper tiro! [Поет – це завжди учень!]). У Товаристві “Знання” він зредагував сотню чи дві брошур на всі природничі й гуманітарні теми. Був редактором видавництв “Основи”, “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана і “Ґенеза”, помічником народних депутатів України Михайла Волинця і Дмитра Павличка. Серед українських редакторів він один із найкращих. Його редакторська праця виявила себе в таких різноманітних сферах, як енциклопедичне книговидання, художня література, літературознавство, право, історія, філософія, релігієзнавство, соціологія, політологія, економіка, а серед видань, до яких він доклав свою руку, – “Юридична енциклопедія” в 6-ти томах, “Великий енциклопедичний юридичний словник”, “Політична історія України ХХ ст.” у 6-ти томах, “Політологічний енциклопедичний словник”, Мала енциклопедія “Українське козацтво”, “Європа. Історія” Нормана Дейвіса, кілька щорічників наукових праць “Правова держава” і багато-багато іншого… У роботі над новими книгами перед редактором не раз постають зовсім несподівані виклики. Іноді доводиться відредагувати, наприклад, статтю в енциклопедії до невпізнання, коли редактор стає співавтором чи й автором нової статті. Наприклад, відкриваєш “Енциклопедію для дівчат” (2000) для старшого шкільного віку, а там – геть нові тексти про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Довженка, чи таких діячів образотворчого мистецтва, як Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Бойчук і бойчукісти, Олександр Архипенко, Марія Приймаченко, Іван Марчук, чи про Національний художній музей, чи творців української музики (Семен Гулак-Артемовський, Микола Лисенко, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Дремлюга, Євген Станкович), і автор усіх цих текстів – редактор Дмитро Пилипчук. Працюючи провідним науковим редактором “Юридичної енциклопедії”, Дмитро Пилипович виконував не лише редагування чергового тому, а й, за завданням видавництва та Інституту держави і права, розробляв перспективу, готуючи на майбутнє картотеку тисяч і тисяч нових статей, яких ще немає у Словнику і в першому виданні енциклопедії, але які можуть з’явитись у майбутніх її виданнях. Головною проблематикою чи стрижнем його публіцистики я назвав би українську мову, а в ширшому розумінні – майбутнє України. Він глибоко досліджував принципи, а точніше – безпринципність національної політики в Союзі і в Україні. Він писав памфлети на пів сотні сторінок, в яких викривав національну політику тоталітаризму. Його памфлет “Ісусоюдство: Мій нонакафіст на “Нагірну проповідь” одного компартійного пророка” (відповідь на статтю Б. Олійника “Коммутанты” в газеті “Правда” 23, 27 жовтня 1990 р.) львівська щоденна газета “Молода Галичина” друкувала протягом квітня 1991-го у восьми числах. Вельми змістовними й цінними були Дмитрові тексти проти політики асиміляції українства, російщення української освіти та українського друку, нищення української національної пам’яті, опубліковані в газетах “Літературна Україна”, “Голос України”, “Слово Просвіти”, “За вільну Україну”, “Галичина”, “Молода Галичина”, “Час/Time”, “Вечірній Київ”, журналі “Тернопіль”. Свій протест проти путінського нападу на Україну Дмитро надіслав до багатьох зарубіжних ЗМІ, але видрукувала його лише італійська газета українців (“Українська газета”, 2014, 3 березня, під заголовком “Зупиніться, поки не пізно!”). Важливою для Пилипчука-публіциста є його книжка “Про дозу дьогтю в бочці меду: Статистика українського друку на тлі гібридної війни” (К., 2017), де автор якнайглибше, відповідально й математично конкретно досліджує ту саму антиукраїнську національну політику, що ведеться вже в незалежній Україні. Автор раз по раз зауважує ті негативні тенденції, ігнорування яких, по суті, готувало ґрунт для майбутнього повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ця книжка містила, зокрема, десятки капітальних статистичних таблиць, що унаочнювали тези автора. Мої колеги-письменники Валерій Шевчук, Євген Дудар, Олег Чорногуз говорили тоді у своїх мережевих відгуках, що один Пилипчук працює як цілий науководослідний інститут. Дмитро Пилипчук перший і чи не єдиний присвятив окрему величезну монографію “Болять мені загублені слова…” (2012; 2013) проєктові академічного тлумачного Словника української мови у двадцяти томах. Це, по суті, мегарецензія на згаданий словник, в якій автор не лише висловив сотні загальних оцінок чи конкретних критичних зауважень, а й подав (у другому виданні) понад 8 тисяч нових мовних ілюстрацій до п’яти з половиною тисяч, замало або й зовсім у Двадцятитомнику не представлених. Основне, чим переймається Пилипчук як критик СУМ-11 і СУМ-20, – це неповнота представлення в них національної мови. Дмитро Пилипчук – кваліфікований експерт-павличкознавець. Він і Олександр Деко, не змовляючись, першими називали великого поета Дмитра Павличка класиком світової літератури, не чекаючи, поки це зроблять визнані та привілейовані критики Інституту літератури НАН України та інших поважних інституцій. Любов до поезії Павличка зростала не зі схоластики, а зі знання найпотаємніших почуттів, що рухали нашим класиком: в січні 1959-го зі Львова до зимових, ще не затоплених водосховищем Гарячинців майбутній журналіст, Дмитрів брат Володимир привіз і залишив у себе, як і я (згодом чи тоді ж таки заборонену, а пізніше майже всю знищену) збірку Д. Павличка “Правда кличе!” зі знаком оклику в назві (якого часто забувають відтворювати шановні дипломовані критики). А вже згодом, через понад 40 років була причетність Д. Пилипчука до приблизно трьох з половиною десятків книг “живого класика” в галузі поезії, прози, перекладу, мемуаристики, документалістики тощо. І, нарешті, чудовий монумент класикові у вигляді “Енциклопедії Павличка” – упорядкованого Пилипчуком збірника статей “Про Дмитра Павличка” (К., 2019; 1040 с.), в якому подано 165 текстів 131-го автора з України та 20 інших країн світу. Дмитро Пилипчук створив унікальну (світову за своїм охопленням) бібліографію паперових публікацій словників української мови за чотири сторіччя, яка: а) всемеро перевершила аналогічну бібліографію, укладену його попередниками; б) виявилася потужнішою за будь-яку іншу національну бібліографію, що описала словники інших мов Європи. У бібліографічному покажчику Д. Пилипчука “Словники української мови: 1596–2018” (К., 2020) описано 9244 публікації з 31-ї країни світу. З-поміж закордонних публікацій цей покажчик містить 544 книжкові публікації з тридцяти країн світу. Логічно, що саме Пилипчук подав вельми цінну й креативну ідею створення Центральної бібліотеки словників української мови і що саме він з початком вторгнення московської орди вивіз із Києва орієнтовно 7% паперових публікацій словників нашої мови, які він зафіксував у своїй безпрецедентній для Європи бібліографії. По завершенні війни Дмитро планує передати ці словники в омріяну бібліотеку. Мій покійний друг, доктор філософських наук, професор, поет зі Львова, відомий освітній і громадський діяч Олег Гринів писав (журн. “Вища школа”, 2021, ч. 7–8, с. 93–100), що Пилипчук своїм бібліографічним покажчиком “Словники української мови: 1596–2018” започаткував “велику бібліографію великої мови” та увійшов до четвірки найвидатніших бібліографів України, яка, на думку філософа, має такий вигляд: Олександр Андрієвський (бібліографія українського фольклору), Федір Сарана (бібліографія Т. Шевченка), Мирослав Мороз (бібліографія І. Франка) і Дмитро Пилипчук (бібліографія словників української мови). Мовчу про невидане з фінансових причин Пилипчукове бібліометричне ревю на прецікаву тему: як українська книга почувається в бібліотеках світу, а іноземна книга – у нас. Тема – суперактуальна, але на книжку потрібні гроші. І зовсім несподіваний ракурс: на деякі поетичні тексти Пилипчука професійний композитор Олександр Яворик написав кілька пісень. Одна з них, пам’ятаю, називається, як і перша збірка віршів, “Може, то лиш мені…” Дмитро Пилипович вважає, що головна його книга – ще попереду, і такою книгою може стати “Словник синонімів української мови” для редакторів та перекладачів, число синонімічних рядів у якому перевершить двотомний академічний “Словник синонімів української мови” учетверо. Ще одна супердеталь: всі свої книжки Д. Пилипчук видав власним коштом. Досі це завжди робило автора оперативним і незалежним. Про Дмитра як автора не раз писав я – як земляк; писали також Дмитро Павличко, Михайло Стрельбицький, Василь Рябий, Володимир Дрозд, Роман Лубківський, Ростислав Радишевський, Василь Лизанчук, Іван Діяк, Михайло Слабошпицький, Олекса Синиченко, Анатолій Мойсієнко, Олександр Астаф’єв, Олег Гринів, Сергій Панько, Ярослав Чорногуз, Євген Пащенко, Зоряна Купчинська, Вікторія Давиденко, Леся Оленівська, Анатолій Зборовський (мій перелік, звісно, не є повним). З роси й води нашому невтомному українському талантові – Дмитрові Пилипчуку! Многая літа, друже!
5 листопада своє 80-річчя відзначив український філолог, енциклопедист, поет, публіцист, критик, перекладач, редактор, лексикограф, бібліограф, заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, член НСПУ, лавреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка Дмитро Пилипчук. Чи не найповніше його постать відображено в біобібліографічному довіднику “Національна спілка письменників України” (К., 2023; 1008 с.) та електронній “Енциклопедії Сучасної України”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
