Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Міністерство культури України провело форум “Українська – мова сильних”, де зібрали представників громадянського суспільства, державних інституцій, медіа та бізнесу. Обговорили стратегічні задачі влади, майбутні проєкти, подискутували про вплив медіа на мову. Також нагородили ініціативи на підтримку української, яких обрало незалежне журі. Віце-прем’єр-міністерка з гуманітарної політики – міністерка культури України Тетяна Бережна наголосила, що українська мова – це символ свободи. “Сьогодні можемо вільно говорити, творити, писати українською. Це розкіш, яку не мали наші предки. Ми мусимо бути гідними тих, хто за це боровся. Мова – не просто інструмент комунікації. Це спосіб висловити свої цінності, свою позицію, свою ідентичність”, – сказала очільниця Міністерства культури України. Під час панельної дискусії “Мова як стратегічний ресурс держави” Тетяна Бережна розповіла про розроблений законопроєкт, який вводить коректний переклад Європейської хартії до українського законодавства, усуває термінологічні неточності та виключає російську мову з
Продовження на стор. 2
Власн. інф.
скрипаль, композитор, педагог, культуролог, Юрій Піжук – голова Профспілки працівників державних установ України, поет, громадський діяч, Ольга Ходацька – поетеса, педагогиня, популяризаторка нормативної української мови у соціальних мережах, Юрій Мосенкіс – мовознавець, професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики КНУ імені Тараса Шевченка, Тарас Яницький – один із найвідоміших бандуристів світу, заслужений артист України, професор, соліст Київського академічного ансамблю української музики “Дніпро”, який своїм виступом створив атмосферу глибокої духовної сили. Особливо зворушливим став момент вручення членського квитка просвітянину Петру Тюнькіну – телевізійному продюсеру, християнському проповіднику. У публіцистичній частині пролунали глибокі виступи про сучасні виклики соціолінгвістики та психології молодіжних культурних трендів. А літературно-музичні номери, присвячені видатним діячам української культури, науки та духовності, створили справжню атмосферу натхнення й гордості за українське слово.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї літератури України відбулася просвітницько-мистецька акція “Під знаком Нестора Літописця” в межах проєкту мандрівного дискусійного клубу “Київське коло”. Захід організувала Київська “Просвіта” у співпраці з Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Подію присвячено до Дня української писемності та мови – свята, яке нагадує, що мова є не лише засобом спілкування, а й духовним кодом нації. Ідея акції – підкреслити унікальне історичне значення української мови та писемності у формуванні нашого етносу, модерної нації та сучасної держави. У мистецькій програмі брали участь: Павло Мовчан – голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, поет, громадський діяч, Іван Заєць – український політик, громадський діяч, Кирило Стеценко –
Суспільство · “Послаблювати українську мову небезпечно для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Поч. на стор. 1
переліку мов, що потребують захисту. Це дозволить ефективно захищати український мовний простір і коректно виконувати міжнародні зобов’язання. Наразі тривають консультації щодо включення законопроєкту до порядку денного Верховної Ради. Заступниця Голови Верховної Ради України Олена Кондратюк наголосила, що Верховна Рада протягом останніх років ухвалила низку ключових законів для зміцнення статусу української мови — від закону про функціонування української як державної у 2019 році до рішень, що підтримують книговидавництво, кінематограф і культурні інституції. За її словами, наступними важливими кроками стануть вдосконалення юридичної та військової термінології, якісний переклад нормативноправових актів в межах євроінтеграції, а також впровадження фемінітивів. Окрему увагу вона приділила створенню сучасного візуального коду української мови – розвитку шрифтового дизайну та якісного україномовного контенту. “Мова зараз — це величезна цінність, яку ми повинні перш за все поважати”, – підкреслила Олена Кондратюк. До дискусії також долучилися: Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська, заступниця міністра освіти і науки Анастасія Коновалова, голова Нацкомісії зі стандартів державної мови Юлія Чернобров, голова Українського інституту національної пам’яті Олександр Алфьоров, директор Інституту української мови Павло Гриценко та інші. У межах Форуму відбулися тематичні дискусії, присвячені ролі української мови у медіа, бізнесі та технологіях. Завершила програму Форуму спеціальна подія “Мовна ініціатива”, під час якої у партнерстві з Українським національним агентством “Укрінформ” презентували найуспішніші проєкти, спрямовані на популяризацію української мови. Форум “Українська – мова сильних” організований Міністерством культури України спільно з Національною комісією зі стандартів державної мови, за участі провідних експертів, науковців, медіа і громадських організацій.
За інформацією офіційного сайту Міністерства культури України
Серед відгуків на подію редакція виокремила допис у Фейсбуці відомого публіциста, експерта з питань мовної політики Тараса Марусика, запрошуємо до прочитання.
Послаблювати мову небезпечно Розставлю деякі важливі акценти. На самому початку ведучий Сергій Стуканов поставив три запитання новому віце-прем’єрміністрові – міністрові культури Тетяні Бережній: 1) про законопроєкт з новим перекладом Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов, який зняли (чи знімають) з розгляду; 2) про фінансування мови; 3) про Управління державної мови. Я уважно слухав пані Бережну, і мене насторожило вміння відповідати на запитання, не даючи відповіді. По-перше, попри загальну обіцянку і далі підтримувати законопроєкт, немає певності, що це дасть результат, бо це не лише її відповідальність, але й прем’єр-міністра, а також членів уряду, передусім віце-прем’єра Тараса Качки і голови Держслужби з етнополітики і свободи совісті Віктора Єленського. Чому? Заміну спотвореного перекладу Хартії готували в Мінкульті, а відповідальність за процедуру доведення законопроєкту до Верховної Ради і супровід аж до голосування в залі – на віце-прем’єрміністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. От саме ці двоє вирішили зберегти в Хартії російську мову. А радить їм, очевидно, та сама людина, яка була й при попередниці Т. Качки, Ользі Стефанішиній – керівник Офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції Олександр Ільков (тепер Ольга Стефанішина захищає національні інтереси на посаді посла у Вашингтоні). По-друге, відповідь про фінансування мови можна знайти, як стверджувала пані Т. Бережна, у різних бюджетних програмах. Разом із тим вона анонсувала незрозумілу програму “1000 годин контенту”. Не було пояснено, чи це в рамках державної програми про підтримку української мови на 7,5 мільярдів гривень до 2030 року, чи це окремий бюджет. До речі, про програму я вже писав. Сама по собі програма – це якась “потьомкінська” декорація. Там заплановано на безкоштовні курси української мови значений орденами “За заслуги” всіх трьох ступенів та численними літературними преміями, зокрема заснованою ВУТ “Просвіта” премією імені Бориса Грінченка. Свої літературознавчі праці В. Яременко надавав для “Слова Просвіти”, а редакція друкувала статті про нього. Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка сумує з приводу смерті В. В. Яременка, щиро співчуває родині, всім, хто знав покійного.
*** Громада Харківського обласного об’єднання Всеукраїнськоганебні 0,06% (!) бюджету програми, а більшість фінансування передбачено на ЗМІ, тобто на “Єдині новини”. Також нічого не було сказано, що буде далі з цією програмою нібито на підтримку державного статусу української мови у зв’язку з тим, що міністерство реорганізується знову і тепер буде без отих “стратегічних комунікацій”. По-третє, була ухильна відповідь про плани реорганізації відновленої мовної структури шляхом долучення до Управління державної мови Департаменту мистецтв. А за фактом це означає “розмивання теми”. На папері мова – один із фундаментів національної безпеки, за фактом – увага і фінансування за залишковим принципом. Також мене засмутила ситуація з тим, як теперішня влада відноситься до нових інституцій, створених мовним законом. Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська наголосила на необхідності збільшення кількості працівників органу, де працює лише 35 осіб, з яких п’ятеро – представники в областях. Це дуже мало на всю Україну. А Юлія Чернобров поділилася просто кричущою інформацією про те, що Національна комісія зі стандартів державної мови має всього 9 членів і 20 (!) осіб апарату. Іншого такого центрального органу виконавчої влади немає. Як це сприймати? Це, вважаю, злочин. Вибачте, що спочатку зупинився на негативних реаліях. На щастя, на Форумі “Українська – мова сильних” були підстави втішитися. Це діяльність низки громадських організацій, які, як і в часи Януковича, Порошенка, такі тепер, за Зеленського, продовжують іти попереду органів державної влади і нагадують їм, що послаблювати українську мову небезпечно для України. І нарешті про те, як я долучився. Я був одним із членів журі, яке відзначало громадські організації, людей і явища у 4-х номінаціях: “Найкраща просвітницька ініціатива з української мови”; “Найкращий медіапроєкт з української мови”; “Амбасадор української мови” і “Легенда”. Мені випала місія нагороджувати в останній номінації, номінації “Легенда”. Це Олекса Негребецький і посмертно – Ірина Фаріон та Петро Яцик.
Тарас МАРУСИК го товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка висловлює співчуття почесному голові ХОО ВУТ “Просвіта” Анатолію Миколайовичу Кондратенку у зв’язку зі смертю дружини Лідії Єгорівни, яка відійшла у вічність 21 жовтня на 87-му році життя. Лідія Єгорівна народилася 16 листопада 1937 р. в м. Богодухів Харківської області, в українській родині. У шлюбі з Анатолієм Кондратенком з лютого 1961 р. Протягом майже 65 років була його невтомною помічницею. Разом викохали та виховали двох доньок. Центральне правління ВУТ “Просвіта” долучається до слів співчуття.
Суспільство · “Послаблювати українську мову небезпечно для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Минулого понеділка в інформаційній агенції “Наголос” ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка відбулося засідання круглого столу на тему “Державна мова в соціопросторі України” за участю Павла Мовчана, Георгія Філіпчука, Івана Зайця, Миколи Голомші, Сергія Присухіна, Олександера Коваліва, Петра Чернеги, Валерія Франчука та інших науковців і громадських діячів. Учасники зустрічі в своїх виступах наголошували: українська мова потребує захисту і підтримки, зараз навіть більше, ніж це було до початку широкомасштабного вторгнення рашистів. Так, народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць, зокрема, сказав: “Державна мова стала об’єктом воєнного нападу, агресії. Скоєно тяжкий злочин – лінгвоцид, але з нашого боку немає належної відповіді!” Не побачив такої реакції пан Заєць, відвідавши організований Міністерством культури України форум “Українська – мова силь-
“Мовна скарбничка”
Напередодні Дня української мови та писемності в хабі Очеретинської селищної громади, що наразі евакуйована з Донеччини, відкрилася літературна кав’ярня “Мовна скарбничка”, де панували аромат кави, тепла атмосфера й любов до рідного слова. Зустрічали гостей працівники відділу культури управління з питань освіти, молоді, спорту та розвитку культури та Публічної бібліотеки Очеретинської селищної військової адміністрації. Присутні школярі та їхні вихователі поринули в історію початку них”. За його словами, спікери зібрання правильно ставили проблеми, але не пропонували засобів вирішення. “Були запитання – не будо відповідей, що робити”, – зазначив Іван Заєць. Він також вважає, що заклики до лагідної українізації треба залишити в минулому, а діяти більш рішуче в законний спосіб. Під час заходу перший заступник голови ВУТ “Просвіта” Георгій Філіпчук в якості співголови Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” вручив Павлу Мовчану почесну відзнаку лавреата цього конкурсу. Своєю чергою пан Мовчан подякував Юрію Работіну, голові оргкомітету мовного форуму, який відбувся в Одесі вже в 26-й раз. “Організація такої події під постійними обстрілами Одещини потребує неймовірних зусиль, але Юрій Работін з цим викликом справляється”, – сказав очільник “Просвіти”.
Власн. інф.
писемності, а потім говорили про нашу чарівну, співучу та різнобарвну мову. У літературному меню відвідувачам було запропоновано – “Подорож океаном рідної мови”, “Мовне лате”, “Словникове мереживо”, “Словотвірна анаграма”, “Поетичні ласощі”. З гарним настроєм у чудовому товаристві гості “скуштували” всі “страви” і пригостилися кавою з присмаком поезії, прозаїчними історіями й щирими усмішками. Ана згадку отримали подарунки від керівництва Очеретинської селищної військової адміністрації, яке поширило інформацію про цю подію в соціальних мережах.
Суспільство · “Послаблювати українську мову небезпечно для України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 29 жовтня у віці 94 років помер український філолог, педагог та заслужений діяч освіти України Василь Васильович Яременко, який понад 35 років життя присвятив роботі в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Пан Яременко був автором понад 200 наукових робіт, упорядником десятків видань класики українського письменства, зокрема чотиритомного видання “Українське слово” та двотомника творів Бориса Грінченка. Василь Васильович був від-
Події, факти, коментарі · “Кабінет міністрів перейменував Міністерство культури та стратегічних комунікацій України на Міністерство культури України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Тему гарячих боїв у Покровську не оминули чимало закордонних ЗМІ. Так, ВВС надає інформацію від Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, який заявив, що українські війська стикаються з “багатотисячною ворожою армією”, але заперечив російські заяви про те, що вони оточені або заблоковані. Він підтвердив, пише медіа, що елітні спеціальні сили були розгорнуті для захисту ключових ліній постачання, які, за даними армійських джерел, перебували під російським вогнем. Міноборони в москві повідомило, що українські війська здалися, а 11 їхніх спецпризначенців начебто було вбито після висадки з гелікоптера. Цю інформацію спростував Київ.
Втрати російської армії настільки “шалені”, що на просування всього на три сантиметри ворог платить життям одного солдата. Про це повідомила Юлія Микитенко, командирка взводу БПЛА розвідувальної роти 54-ї ОМБр в ефірі “Ми-Україна”. “Те, що вони не бережуть своїх людей і їм до них байдуже відверто, то це логічно було, бо в такому середовищі виросли”, – додала старший лейтенант, коментуючи байдужість російського командування до власних солдатів.
“Не знаю, чи ви замислилися про те, що сталося минулої ночі (2 листопада) в Туапсе. Так от, уявіть. Три з половиною роки весь цивілізований світ б’ється над зменшенням нафтогазових доходів Московщини – з перемінним успіхом. Там на боці москалів грають китайці, індуси, турки й навіть угорці. А ще всілякі тіньовій не тіньові флоти різних країн. Тому ефект доволі обмежений. Аж тут приходять Малюк із Будановим і вй@бують по нафтоналивному терміналу разом із танкерами під завантаженням. І з’ясовується, що українському дрону глибоко пофіг, тіньовий це танкер чи яскраво сонячний, до Китаю він прямуватиме чи до Туреччини. А от власникам (як суден, такі нафти) це далеко не все одно. І страховим компаніям також. І трейдерам, у яких контракти з конкретними датами. І тим, чиї заводи розраховують на московитську нафту, а тепер, можливо, будуть змушені зупинити виробництво… Виявляється, найефективніші санкції в світі – українського виробництва!” – написав на своїй сторінці у Фейсбуці блогер Карл Волох.
Журналіст Сергій Руденко на своїй сторінці у Фейсбуці коментує резонансну заяву очільника держави: “Українці зможуть безплатно скористатись поїздками Укрзалізницею у межах 3000 кілометрів. Це обіцянка Зеленського. Чиїм коштом, Зеленський не уточняє. Не знаю, чи знає Зе, що у 2025-му “Укрзалізниця” прогнозує збитки від пасажирських перевезень у розмірі близько 20,8–22 мільярдів гривень. Ага, давайте ще закинемо стільки ж у збитки, аби Володимир Олександрович отримав ще один шанс на президентство. Безплатний сир є лише у мишоловці. Або в російській буцегарні. Але хто про це пам’ятає? Зеленський чи Єрмак? Певен, ані перший, ані перший. Бо обоє думають, у який спосіб зберегти свої владу і капітал. “УЗ” і державний бюджет їм по цимбалах. Як і те, чи потрібні українцям оті їхні 3000 кілометрів”.
Видання “Патріот Донбасу” зазначає: ідея президента Володимира Зеленського щодо запровадження безкоштовних поїздок залізницею та додаткових виплат викликала активну реакцію серед українців. Свої коментарі користувачі залишали під публікацією на офіційній сторінці Кабміну у Фейсбуці, більшість висловили скепсис або іронію щодо ініціативи. “Дякуємо, але ми ще не витратили Національний кешбек за серпень та вересень 2025”, – написав один із користувачів. Інші коментатори також не стримували сарказму: “Урааааа! Незламно! Потужно! А ще 3000 км УЗ! Молодці, робите це разом! А яка зараз зарплата у військових?” “Космодром Зеленський збудував, мільярд дерев посадив, науковий флот відновив, міжнародні траси до інтернету підключив, 4000 євро зарплати вчителям виплачує, економічний паспорт для дітей запровадив, національну авіакомпанію створив, у Криму – українську Кремнієву долину, Євробачення в Криму, мільйон дронів, смартфон всім пенсіонерам і, звісно, кінець епохи бідності і брехні”, – йдеться в іншому коментарі.
“Читаю про пакет зимової підтримки від уряду – і сіпаються два ока одразу. Що, пані Юліє Свириденко, наш державний бюджет лускається від грошей? У нас достатньо дронів і скрізь, де треба, побудовані фортифікаційні укріплення? У нас уже збільшені зарплати військових? Чи, можливо, Україна вже перемогла імперію зла? Маємо чотири “ні” одночасно. Поки волонтери довго не можуть закрити свої збори на дрони, медицину й автівки, ви з Володимиром Олександровичем тринькаєте гроші на популізм”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці блогерка Ірина Мудренко.
“З Костянтинівки мали евакуювати чотирьох людей, але двох із них забрали в чорних пакетах. Не дожили. Жінці обличчя і ноги об’їли коти. А десь в паралельній реальності Кабмін звітує перед президентом про 100 днів правління. Там же ж і за евакуацію з прифронтових зон є, стопудово. Ну має ж бути!” – написала на своїй сторінці у Фейсбуці депутатка Краматорської міськради Ангеліна Шостак.
“Мільярди на захист об’єктів енергетики – результату нуль, грошей нема. Кого затримали – нікого. Київ виділяє 250 мільйонів голові КМВА, ставленику ОП на чисте небо. Небо ніх*ра не чисте, грошей нема. Кого затримали? Нікого. Вагони з гуманітаркою розікрадені, чиновниця живе своє лакшері життя. Кого затримали? Нікого. Розслідування по Міндічу, кастингова агенція – виробник ракет і дронів – є питання? Питань нема. А от Кудрицького затримали. Бо він не кум дружини Зеленського, і прізвище його не Чернишов. Той міг просто не приходити на суд, бо барін віддихають. Крупа вкрала мільйони? І по@єр. Вийшла під заставу. На дронах чиновники, призначені ОП, брали відкат 30 відсотків – живуть своє краще життя. Як писав Тичина: “Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?” Можна, звісно, але не всі хочуть ставати на коліна”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці письменник і телеведучий Василь Зима.
Майже 100 тисяч українських чоловіків призовного віку покинули Україну за останні два місяці після того, як президент Володимир Зеленський послабив правила виїзду, свідчать нові дані прикордонної служби Польщі, на які посилається видання The Telegraph. За її даними, з кінця серпня польський кордон перетнули 99 тисяч молодих українців.
Масовий відтік молодих чоловіків із України може стати серйозною загрозою для обороноздатності країни та її подальшого розвитку. Таку думку висловив оглядач The Te- legraph Оуен Метьюз. За даними видання, з початку війни українська прокуратура порушила близько 290 тис. кримінальних справ за дезертирство. Це спричинило гостру нестачу чоловіків на передовій, через що українські війська часто не можуть ефективно протистояти атакам невеликих російських диверсійних груп. “Наші передові частини укомплектовані приблизно на 50%. Багато позицій залишаються недоукомплектованими через брак рекрутів і мобілізації”, – розповів майор Єгор Чечеринда. “Загалом на президента Зеленського та його команду чекає найсуворіша зима за всю війну. Витримати так довго – вже військове диво, але бойові втрати та масовий відтік населення загрожують виснажити найцінніший ресурс України – її народ. Без молодих людей неможлива не лише перемога, а й майбутнє країни”, – підсумовує оглядач.
Народна депутатка від “Європейської Солідарності” Вікторія Сюмар заявила, що держава не вибудувала ефективну роботу з українцями, які виїхали під час війни. Вона наголосила, що третина наших громадян за кордоном уже не стежать за подіями в Україні, а держава фактично втратила з ними комунікацію. “Ми не тільки неправильно будуємо інформаційну роботу з українцями за кордоном, а й неправильно комунікуємо цю тему всередині країни. Завдання держави – максимально повернути українців в Україну, а не створювати їм умови, при яких вони кажуть: “Та ну, нас там ніхто не чекає”. Насправді чекає”, – підсумувала Сюмар в ефірі телеканалу “Прямий”.
Головний редактор видання “Сіверщина” Василь Чепурний розповідає, що росіяни вдарили по самому центру Новгород-Сіверського – за кілька метрів від пам’ятника князю Ігорю, головному герою “Слова о полку Ігоревім”. “Пошкоджено лише постамент і, як на мене, його після війни не треба буде ремонтувати – хай би всі ностальгуючі за дружбою з москвою те бачили!” – зазначає автор. “Щоб не вадило більше водити хороводи навколо Ярославни і “Слова”, щоб Спасо-Преображенський монастир нарешті став українським, бо в ньому чверть століття містився гурт українських автономістів Євстафія Пальмовського, який відстоював ідею автокефалії Українсько-Білоруської церкви. Тут подвизалися святий Дмитро Туптало і Лазар Баранович... Тут був проповідником і постригався у чернецтво святий Арсеній Мацієвич, тут відбував заслання архієпископ Варлаам Шишацький, який вітав Наполеона в Могилеві. Тут проходила козацька рада Дем’яна Ігнатовича, якого московитські пропагандисти обізвали Многогрішним... Тут дише українська історія і тут не місце московським попам!” – написав журналіст і громадський діяч Василь Чепурний.
Кабінет міністрів перейменував Міністерство культури та стратегічних комунікацій України на Міністерство культури України. Про це повідомляє УНН з посиланням на відповідну урядову постанову.
Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський вважає, що представники Київської митрополії Української православної церкви (Московського патріархату) навмисно затягують розгляд справи про її ліквідацію. У коментарі Радіо Свобода він заявив, що адвокати митрополії “зловживають судовими процедурами”, щоб не допустити розгляду справи по суті. “Вони говорять, що не отримували припису, тоді як митрополит Київський написав у своєму листі, що “ми отримали ваш припис, і не будемо його виконувати… Вони постійно говорять неправду і затягують час, тому що якщо почнеться розгляд по суті, то вони повинні будуть пояснити, чому вони не хочуть вийти зі складу організації, яка є безпосередньою учасницею війни проти України”, – заявив Єленський в етері програми “Свобода Live”. Він додав, що під час суду адвокати Київської митрополії діяли “надзвичайно агресивно”.
ЮНЕСКО додало до свого Календаря пам’ятних дат 2026–2027 років дві українські події. Це 100-річчя заснування заповідника “Києво-Печерська лавра” та 150-річчя від дня народження композитора Миколи Леонтовича, повідомляє УНН.
Руїни замку Потоцького XVI століття в Козовій на Тернопільщині планують перетворити на сучасний мультифункціональний культурний центр громади з виставковою залою, кафе, костелом, музеєм та укриттям. Проєкт реалізує громадська організація “Інститут міської культури”. Для цього отримали грант 20 тисяч євро від Програми Європейського Союзу House of Europe. Перші заходи планують провести вже в січні. Як інформує “Главком”, про це йдеться у сюжеті “Суспільного”.
Учень зі Львова Олесь Ворона зняв короткометражний англомовний фільм про українського поета-дисидента Василя Стуса, використавши фігурки Lego. Про це розповіла журналістка телеканалу “Еспресо” Ірина Давосир. У п’ятихвилинній стрічці школяр показав життєвий шлях митця – від творчості до ув’язнення. Ідея створити фільм з’явилася в Олеся в червні цього року. Як розповів автор, натхнення прийшло посеред ночі, коли він узяв збірку поезій Стуса й почав перекладати одну зі строф англійською. Хлопець одразу відчув емоцію, з якою хоче втілити задум. У короткому фільмі зображено самого поета у двох образах – звичайного та ув’язненого, а також його дружину, сина, Василя Симоненка й Аллу Горську. Усі персонажі відтворені за допомогою фігурок Lego.
Ветерани та ветеранки, які проходять лікування і реабілітацію на Львівщині, начитали збірку новел, написаних їхніми побратимами та посестрами, в рамках проєкту Voices of Defenders. До нього долучилися десять пацієнтів та випускників Реабілітаційного центру Unbroken і Всеукраїнського центру воєнної травми Superhumans. Про це повідомляє veteran.com.ua з посиланням на Львівську міську раду.
12-річний письменник із Сум Ілля Отрошенко став рекордсменом України, видавши прозову трилогію “Велика лісова пригода”. Презентація третьої книги серії “Велика лісова пригода. Таємниця Інкогніто” відбулася в Центральній міській бібліотеці імені Т. Шевченка. Як повідомляє Суспільне Суми, під час заходу керівниця Національного реєстру рекордів Лана Вєтрова оголосила про встановлення нового досягнення – Ілля став наймолодшим автором трилогії в Україні у категорії “Діти”. “Ти єдиний хлопчик у віці 12 років, який написав і видав трилогію. Більше таких прецедентів немає”, – сказала пані Вєтрова.
У Музеї Івана Гончара відкрили виставку “Український тканий рушник”, на якій представлено майже сто унікальних тканих рушників XIX — першої половини XX століття з різних регіонів України. Експозиція доповнена репродукціями полотен українського художника Казимира Малевича, що перегукуються з орнаментами рушників формами та кольорами, повідомляє видання Kyiv.news.
Світовий конгрес українців (СКУ) із сумом повідомив про смерть Мирона Спольського, який обіймав посаду голови української скаутської організації “Пласт” у світі та був членом проводу СКУ. Як передає Укрінформ, про це йдеться на сайті СКУ. Мирон Спольський відійшов у вічність 31 жовтня у віці 73 років.
Донбаський державний університет (Слов’янськ), друзі, колеги-письменники висловлюють глибокі співчуття науковцю, голові Донецької обласної організації НСПУ Миколі Васильовичу Сіробабі у зв’язку з непоправною втратою – смертю сина Андрія Миколайовича Сіробаби, захисника України, який загинув на Куп’янському напрямку (Харківська область). Просвітяни долучаються до слів співчуття. Не забудемо.
Підготував Ігор ЗОЦ
Погляд · “Термін “цивілізація” визначає особливий стан культури, характерний для її розвитку протягом декількох останніх тисячоліть”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ра разом із кукрекською мали важливе значення “…у формуванні кримського неоліту – нового кам’яного віку (Х – початок ІІІ ст. до н. е.) з геометричними мікролітами (дрібними кам’яними знаряддями праці) зі струганою спинкою. Однак у середовище гірських мисливців шанкобинської та мурзаккобинської культур не раз проникали носії інших культурних традицій материкової України”. Принагідно слід наголосити, що цей перехідний період історії України відзначався зростанням продуктивності полювання внаслідок удосконалення знарядь праці: передовсім це винахід лука та стріл, збільшення чисельності населення, процес переходу від привласнюючих до відтворювальних форм економіки, порушення екологічного балансу тощо. Відповідна форма економіки “…розглядається в науці як аграрна, або неолітична, революція, що підготувала умови для виникнення на Землі перших цивілізацій. Саме з аграрною революцією пов’язується перехід від мезоліту до неоліту, тобто до нового кам’яного віку, початок якого на землях сучасної України припадає на 2-гу пол. VI тис. до н. е.”. Водночас зазначимо, що ці факти дозволяють вже говорити про історію формування українських етнічних територій з відповідною культурою від часів фінального палеоліту, а сам процес формування був довготривалим. Щодо формування племінних спільнот учений-мовознавець Г. Півторак зазначив те, що в середині ІІ тис. до н. е. відбувалося зміцнення етнічної карти Європи, зокрема згуртування споріднених племен, а “На територіях, які раніше займали племена культур шнурової кераміки, сформувалися нові племінні групи. Серед них за своєю культурою і, очевидно, етнічним складом близькими були тшинецькі племена на території сучасної Польщі та споріднені з ними комарівські племена (з регіону с. Комарів Галицького району на Івано-Франківщині)”. Мовознавець зазначає, що комарівські племена були першими слов’янськими групами, що заселяли північні землі сучасної України в ІІ тис. до н. е., і які вірували у потойбічне життя, відправляли хліборобський культ, поклонялися сонцю. Цю культуру замінила інша українська культура – білогрудівська, що “…була, очевидно, складовою частиною етнічної основи, на якій згодом сформувалися східні слов’яни, зосібна племена чорноліської культури, котрі досягли високого рівня економічного і культурного розвитку. У зв’язку з цим кіммерійці (IX–VIII ст. до н. е.), які жили в причорноморських степах, нападали на землі чорноліських племен, тому останні, з метою захисту своїх володінь, почали будувати фортифікаційні споруди й заснували військово-державну організацію – унію чотирьох племінних об’єднань, відомих з античних джерел під назвою “сколоти” лісостепової Наддніпрянщини. Ця подія є важливим чинником в історії розвитку української мови та державності, а під час еволюції зазначених культур “…завершилося становлення основних особливостей праслов’янської мови, які виокремили її зі складу інших
Погляд · “Термін “цивілізація” визначає особливий стан культури, характерний для її розвитку протягом декількох останніх тисячоліть”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Тема “Давність української мови в координатах безпеки Української Держави”, обговорювана на круглому столі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка 20 жовтня, надзвичайно актуальна та потребує пильної уваги наукової спільноти. У межах заходу відбулася змістовна, конструктивна й жвава дискусія учасників.
Фергад ТУРАНЛИ, доктор історичних наук, професор кафедри загального і слов’янського мовознавства факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво- Могилянська академія”
За підсумками обговорення ухвалено рішення про необхідність подальшого комплексного вивчення порушеної проблеми із застосуванням міждисциплінарного підходу, зосібна у її цивілізаційному вимірі, тобто як складової культурно-історичного процесу формування українського суспільства, державності та національної ідентичності. У зв’язку з цим пропонується до уваги читачів певне наукове дослідження, котре було опубліковано під назвою “Українські культурно-етнічні території: історія формування, мова, культура та державність. Філософські дискурсії = Philosophical Discoursions : науковий збірник Філософської комісії Івано-Франківського осередку Наукового товариства імені Шевченка”. Івано-Франківськ : Філософська комісія ІФО НТШ, 2025. Вип. 1 (5). С. 121–127. 156 c. Значущість теми, що розглядається, пояснюється її розглядом в контексті передісторії формування східнослов’янських спільнот. У цьому сенсі актуальним є вивчення особливостей мезолітичного періоду, тобто Середньокам’яної доби (ХV–V тис. дон. е.) історії етнічного та культурного процесу в Україні, котрий мав складний характер. У ній звернено увагу на періодизацію розвитку проблеми формування українських етнічних земель, мови, культури й державності. Підкреслюється те, що стосовно цього питання Україна посідає важливе місце на європейському географічно-історичному просторі з огляду на цивілізаційний вимір її розвитку, зосібна її мови, державності, традицій, економіки, релігії та української ментальності. Мета дослідження полягає в актуалізації порушеної теми, в тому числі це спроба з’ясувати етнічний компонент населення з огляду на характер виробничої діяльності людей, яка була культуровизначальною та започатковувала стійкі традиції, а також еволюцію українського етно-та глотогенезу, зокрема української державності. Зазначимо, що дослідження історичних подій, котрі стосуються передісторії формування та розвитку українських етнічних теренів, зокрема виникнення та еволюція різноманітних культур, які мали визначальний характер у еволюції формування людності та окреслення межі етнічних територій України, її мови та державності в зазначеній період історії у цивілізаційному контексті пізнання давньої історії етно-і глотогенезу українців, котрі зі своїми особливостями є невід’ємною частиною європейської культури загалом. Стосовно цієї проблеми в дослідженнях українських учених, зокрема Ярослава Калакури, зазначається таке: “…з позиції історії можна побачити, що поняття “культура” і “цивілізація” мають різний історичний масштаб: культура супроводжує всю історію існування людського роду, починаючи з моменту зародження людської свідомості, тоді як термін “цивілізація” визначає особливий стан культури, характерний для її розвитку протягом декількох останніх тисячоліть”. Отже, такий принцип вивчення давньої історії України уможливлює об’єктивне висвітлення теми цього дослідження. Розглядаючи зазначену проблему, в тому числі антропологічну характеристику населення України в Х–V тис. до н. е. за даними археологічних студій, особливе значення має вивчення етнокультурних процесів з метою забезпечення об’єктивного розуміння давньої історії цієї країни. Адже, як наголошує український учений-археолог Л. Залізняк, для з’ясування етнічного складу населення важливо враховувати результати археологічних досліджень. Наприклад, у студії вченого щодо крем’яниці – стоянки окремих сімей господарських типів первісних мисливців, констатується, що “…відомо з етнографічних даних [про те, що] за кам’яної доби [люди] обробляли кремінь, а значить, вони були носіями культурних традицій обробки [кременю]…”, тому в зв’язку з цим необхідно вважати предмети цього виду виробництва знаряддя праці однорідними за своїм складом – крем’яними. На думку археолога, крем’яний комплекс, залишений одним із таких майстрів, найкраще характеризує на основі виявлених решток відповідних виробів окремі види життєдіяльності певної сім’ї, котра складалася з десяти людей, а можливо, й більшої кількості осіб. У таких сім’ях первісних мисливців роботу з обробки кременю виконували чоловіки сімейної громади, а “…культуровизначальними в них є, перш за все, виразні серії знарядь, які фіксують [якусь] стійку традицію, а не окремі екзотичні артефакти випадкової форми…”. Отже, зазначені факти підтверджують, що розвиток граветської культури (28–22 тис. років тому) на теренах України з огляду на її археологічну періодизацію відбувався “…зсередини пізнього палеоліту й тривав до фінальнопалеолітичної доби. У той час його мікронабір почав геометризуватися. Так виникли фінальнопалеолітична оскорівська та шанкобинська культури з ранніми трапеціями та сегментами”, зазначає названий археолог. Зокрема, дослідник наголошує на участі найпізнішої граветської культури лісостепової та степової України в процесі формування кудлаївської ранньомезолітичної культури Полісся та кукрекської культури Півдня України. Варто зазначити, що розглядуваний період історії еволюції, який характеризується в тому числі розвитком людини розумної (Homo Sapiens), схожої на сучасний тип людини, є важливим з огляду на історію українського етнокультурного ґенезу. Продовжуючи обмірковувати цей процес, варто згадати і про антропологічний склад фінальнопалеолітичної людяності, а саме про типологію характерних антропологічних ознак людей, що мешкали у відповідний час на зазначених теренах. Доведено, що у вказаний період історії на території Середнього Подніпров’я жили представники таких антропологічних типів: волоський (давньосередземноморський, тобто вузьколиций, грацильний – стрункий); василівський І (протоєвропеоїдний, тобто помірношироколиций, масивний) та василівський ІІ (південноєвропеоїдний, широколиций, дуже масивний). Із цих типів волоський давньосередземноморський є ретельно дослідженим у могильнику, розташованому поблизу села Волоське у Надпоріжжі України. Цей волоський тип характеризується помітними південноєвропеоїдними особливостями (грацильністю, дуже високим і вузьким черепом з виступаючим носом тощо), а саме поховання стосується періоду фінального палеоліту в XI–VIII тис. дон. е. Отже, вищевказані антропологічні ознаки індивіда людського роду еволюціонували разом з відповідними культурними чинниками. Зосібна маються на увазі, що: “На території України середземноморська людність культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля заселила всі родючі ґрунти лісостепового Правобережжя, тоді як Полісся здавна населяли мисливці автохтони”, котрі у другій половині мезоліту активно рухалися в напрямку до Лівобережжя Дніпра і є свідченням поширення на цих теренах спочатку протоєвропеоїдного, а згодом більш масивного вовнизького антропологічного типу людей, і були визначальними у процесі формування та окреслення межі етнічних територій України упродовж фінального палеоліту та мезоліту в результаті взаємодії двох антропологічних груп людності – грацильних південних європеоїдів з масивними північними індивідами із Західної Балтії, як про це повідомляється у вищезгаданих археологічних студіях. Продовжуючи аналіз етнокультурних процесів на теренах України, також варто зазначити, що упродовж кам’яної доби етнокультурний розвиток у кримському історично-географічному ареалі мав незрівняний характер, де розвивалися культури, так звані шанкобінська, на зміну якій прийшла мурзаккобинська, кот-
З роси й води! · “Навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна щоденна самоосвіта”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
індоєвропейських мовних систем, а також намітилися провідні тенденції подальшого мовного розвитку”. У цьому контексті необхідно говорити про мовні зміни, які відбувалися в цей період і “…були загальнослов’янськими та поширилися в мовленні всіх слов’янських племен”. Розглядувана проблема, зокрема, є відображеною в дослідженнях знаного вченого-мовознавця В. Лучика, який наголошував на тому, що наприкінці згаданої нами чорноліської культури (VIII–VII ст. дон. е.) та на початковому етапі української державності праслов’янські племена, можливо, ще не володіли грецьким письмом; натомість вони використовували графічні знаки, схожі на грецьке письмо, а після занепаду Скіфської держави під час розвитку черняхівської культури ці праслов’янські племена користувалися відповідним піктографічним письмом. Щодо рівня розвитку цієї культури зазначимо, що в VI ст. до н. е. саме її народ мав “…вже певну традицію розвитку грошового обігу, в чому не можна не вбачати ще одну відповідність даних про антське та склавінське суспільства, наявних у творах візантійських письменників як характеристики суспільства, яке залишило пам’ятки черняхівської культури”, котрі свідчать про високий належний рівень економічно-суспільного розвитку і, зокрема, писемності наголошував М. Брайчевський. Цей процес супроводжувався використанням певною верствою населення, зокрема в економічній галузі, грецького та латинського вокалізованого літерно-звукового письма, а згодом, як зазначав В. Лучик, відбувалося вдосконалення письмових знаків відповідно до фонетичних норм власного мовлення. В одному зі своїх наукових досліджень учений наводив як приклади слів праслов’янського походження такі як гай, дуб, бик, окунь, земля та ін., котрі свідчать, зокрема, про середньонаддніпрянську прабатьківщину етно-і глотогенезу українців. Продовжуючи цю думку, вчений акцентував, що новий могутній період еволюції в історії України, а саме створення впорядкованого письма, був пов’язаний з прийняттям в Україні-Русі християнства. Підсумовуючи розгляд зазначеної теми, варто сказати, що еволюція давньоукраїнської культури, яка тривала від середини пізнього палеоліту до фінальнопалеолітичної доби, характеризується виокремленням певних ознак, що стали наслідком вдосконалення знаряддя праці. Білогрудівська культура виявилася складовою етнічної основи, на якій сформувалися спільноти східних слов’ян. Це стосується, зокрема, населення чорноліської культури з високим рівнем економічного розвитку, яке стало засновником військоводержавної організації з метою забезпечення захисту своїх володінь. А вже у процесі еволюції зазначених культур відбувалося завершення формування основних ознак праслов’янської мови. Упродовж розвитку черняхівської культури в користуванні було відповідне піктографічне письмо. Ці чинники також уможливили формування українського суспільства, окреслення меж його етнічної території, становлення державності, національної ідентичності та розвитку культури загалом.
З роси й води! · “Навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна щоденна самоосвіта”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Василь ВАСИЛАШКО, заслужений журналіст України, член НСПУ, радник голови правління Товариства “Знання України”
Мій друг Дмитро відзначився не лише тим, що період здобуття вищої освіти в класичному КДУ ім. Т. Г. Шевченка тривав у нього в півтора рази довше (додалися ще його “університети” в радянській армії), а й тим, що він навчається ціле життя, бо праця редактора – це постійна щоденна самоосвіта (і його улюблена приказка – Poeta semper tiro! [Поет – це завжди учень!]). У Товаристві “Знання” він зредагував сотню чи дві брошур на всі природничі й гуманітарні теми. Був редактором видавництв “Основи”, “Українська енциклопедія” імені М. П. Бажана і “Ґенеза”, помічником народних депутатів України Михайла Волинця і Дмитра Павличка. Серед українських редакторів він один із найкращих. Його редакторська праця виявила себе в таких різноманітних сферах, як енциклопедичне книговидання, художня література, літературознавство, право, історія, філософія, релігієзнавство, соціологія, політологія, економіка, а серед видань, до яких він доклав свою руку, – “Юридична енциклопедія” в 6-ти томах, “Великий енциклопедичний юридичний словник”, “Політична історія України ХХ ст.” у 6-ти томах, “Політологічний енциклопедичний словник”, Мала енциклопедія “Українське козацтво”, “Європа. Історія” Нормана Дейвіса, кілька щорічників наукових праць “Правова держава” і багато-багато іншого… У роботі над новими книгами перед редактором не раз постають зовсім несподівані виклики. Іноді доводиться відредагувати, наприклад, статтю в енциклопедії до невпізнання, коли редактор стає співавтором чи й автором нової статті. Наприклад, відкриваєш “Енциклопедію для дівчат” (2000) для старшого шкільного віку, а там – геть нові тексти про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Олександра Довженка, чи таких діячів образотворчого мистецтва, як Сергій Васильківський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Бойчук і бойчукісти, Олександр Архипенко, Марія Приймаченко, Іван Марчук, чи про Національний художній музей, чи творців української музики (Семен Гулак-Артемовський, Микола Лисенко, Левко Ревуцький, Борис Лятошинський, Микола Дремлюга, Євген Станкович), і автор усіх цих текстів – редактор Дмитро Пилипчук. Працюючи провідним науковим редактором “Юридичної енциклопедії”, Дмитро Пилипович виконував не лише редагування чергового тому, а й, за завданням видавництва та Інституту держави і права, розробляв перспективу, готуючи на майбутнє картотеку тисяч і тисяч нових статей, яких ще немає у Словнику і в першому виданні енциклопедії, але які можуть з’явитись у майбутніх її виданнях. Головною проблематикою чи стрижнем його публіцистики я назвав би українську мову, а в ширшому розумінні – майбутнє України. Він глибоко досліджував принципи, а точніше – безпринципність національної політики в Союзі і в Україні. Він писав памфлети на пів сотні сторінок, в яких викривав національну політику тоталітаризму. Його памфлет “Ісусоюдство: Мій нонакафіст на “Нагірну проповідь” одного компартійного пророка” (відповідь на статтю Б. Олійника “Коммутанты” в газеті “Правда” 23, 27 жовтня 1990 р.) львівська щоденна газета “Молода Галичина” друкувала протягом квітня 1991-го у восьми числах. Вельми змістовними й цінними були Дмитрові тексти проти політики асиміляції українства, російщення української освіти та українського друку, нищення української національної пам’яті, опубліковані в газетах “Літературна Україна”, “Голос України”, “Слово Просвіти”, “За вільну Україну”, “Галичина”, “Молода Галичина”, “Час/Time”, “Вечірній Київ”, журналі “Тернопіль”. Свій протест проти путінського нападу на Україну Дмитро надіслав до багатьох зарубіжних ЗМІ, але видрукувала його лише італійська газета українців (“Українська газета”, 2014, 3 березня, під заголовком “Зупиніться, поки не пізно!”). Важливою для Пилипчука-публіциста є його книжка “Про дозу дьогтю в бочці меду: Статистика українського друку на тлі гібридної війни” (К., 2017), де автор якнайглибше, відповідально й математично конкретно досліджує ту саму антиукраїнську національну політику, що ведеться вже в незалежній Україні. Автор раз по раз зауважує ті негативні тенденції, ігнорування яких, по суті, готувало ґрунт для майбутнього повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ця книжка містила, зокрема, десятки капітальних статистичних таблиць, що унаочнювали тези автора. Мої колеги-письменники Валерій Шевчук, Євген Дудар, Олег Чорногуз говорили тоді у своїх мережевих відгуках, що один Пилипчук працює як цілий науководослідний інститут. Дмитро Пилипчук перший і чи не єдиний присвятив окрему величезну монографію “Болять мені загублені слова…” (2012; 2013) проєктові академічного тлумачного Словника української мови у двадцяти томах. Це, по суті, мегарецензія на згаданий словник, в якій автор не лише висловив сотні загальних оцінок чи конкретних критичних зауважень, а й подав (у другому виданні) понад 8 тисяч нових мовних ілюстрацій до п’яти з половиною тисяч, замало або й зовсім у Двадцятитомнику не представлених. Основне, чим переймається Пилипчук як критик СУМ-11 і СУМ-20, – це неповнота представлення в них національної мови. Дмитро Пилипчук – кваліфікований експерт-павличкознавець. Він і Олександр Деко, не змовляючись, першими називали великого поета Дмитра Павличка класиком світової літератури, не чекаючи, поки це зроблять визнані та привілейовані критики Інституту літератури НАН України та інших поважних інституцій. Любов до поезії Павличка зростала не зі схоластики, а зі знання найпотаємніших почуттів, що рухали нашим класиком: в січні 1959-го зі Львова до зимових, ще не затоплених водосховищем Гарячинців майбутній журналіст, Дмитрів брат Володимир привіз і залишив у себе, як і я (згодом чи тоді ж таки заборонену, а пізніше майже всю знищену) збірку Д. Павличка “Правда кличе!” зі знаком оклику в назві (якого часто забувають відтворювати шановні дипломовані критики). А вже згодом, через понад 40 років була причетність Д. Пилипчука до приблизно трьох з половиною десятків книг “живого класика” в галузі поезії, прози, перекладу, мемуаристики, документалістики тощо. І, нарешті, чудовий монумент класикові у вигляді “Енциклопедії Павличка” – упорядкованого Пилипчуком збірника статей “Про Дмитра Павличка” (К., 2019; 1040 с.), в якому подано 165 текстів 131-го автора з України та 20 інших країн світу. Дмитро Пилипчук створив унікальну (світову за своїм охопленням) бібліографію паперових публікацій словників української мови за чотири сторіччя, яка: а) всемеро перевершила аналогічну бібліографію, укладену його попередниками; б) виявилася потужнішою за будь-яку іншу національну бібліографію, що описала словники інших мов Європи. У бібліографічному покажчику Д. Пилипчука “Словники української мови: 1596–2018” (К., 2020) описано 9244 публікації з 31-ї країни світу. З-поміж закордонних публікацій цей покажчик містить 544 книжкові публікації з тридцяти країн світу. Логічно, що саме Пилипчук подав вельми цінну й креативну ідею створення Центральної бібліотеки словників української мови і що саме він з початком вторгнення московської орди вивіз із Києва орієнтовно 7% паперових публікацій словників нашої мови, які він зафіксував у своїй безпрецедентній для Європи бібліографії. По завершенні війни Дмитро планує передати ці словники в омріяну бібліотеку. Мій покійний друг, доктор філософських наук, професор, поет зі Львова, відомий освітній і громадський діяч Олег Гринів писав (журн. “Вища школа”, 2021, ч. 7–8, с. 93–100), що Пилипчук своїм бібліографічним покажчиком “Словники української мови: 1596–2018” започаткував “велику бібліографію великої мови” та увійшов до четвірки найвидатніших бібліографів України, яка, на думку філософа, має такий вигляд: Олександр Андрієвський (бібліографія українського фольклору), Федір Сарана (бібліографія Т. Шевченка), Мирослав Мороз (бібліографія І. Франка) і Дмитро Пилипчук (бібліографія словників української мови). Мовчу про невидане з фінансових причин Пилипчукове бібліометричне ревю на прецікаву тему: як українська книга почувається в бібліотеках світу, а іноземна книга – у нас. Тема – суперактуальна, але на книжку потрібні гроші. І зовсім несподіваний ракурс: на деякі поетичні тексти Пилипчука професійний композитор Олександр Яворик написав кілька пісень. Одна з них, пам’ятаю, називається, як і перша збірка віршів, “Може, то лиш мені…” Дмитро Пилипович вважає, що головна його книга – ще попереду, і такою книгою може стати “Словник синонімів української мови” для редакторів та перекладачів, число синонімічних рядів у якому перевершить двотомний академічний “Словник синонімів української мови” учетверо. Ще одна супердеталь: всі свої книжки Д. Пилипчук видав власним коштом. Досі це завжди робило автора оперативним і незалежним. Про Дмитра як автора не раз писав я – як земляк; писали також Дмитро Павличко, Михайло Стрельбицький, Василь Рябий, Володимир Дрозд, Роман Лубківський, Ростислав Радишевський, Василь Лизанчук, Іван Діяк, Михайло Слабошпицький, Олекса Синиченко, Анатолій Мойсієнко, Олександр Астаф’єв, Олег Гринів, Сергій Панько, Ярослав Чорногуз, Євген Пащенко, Зоряна Купчинська, Вікторія Давиденко, Леся Оленівська, Анатолій Зборовський (мій перелік, звісно, не є повним). З роси й води нашому невтомному українському талантові – Дмитрові Пилипчуку! Многая літа, друже!
5 листопада своє 80-річчя відзначив український філолог, енциклопедист, поет, публіцист, критик, перекладач, редактор, лексикограф, бібліограф, заслужений працівник культури України, відмінник освіти України, член НСПУ, лавреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка Дмитро Пилипчук. Чи не найповніше його постать відображено в біобібліографічному довіднику “Національна спілка письменників України” (К., 2023; 1008 с.) та електронній “Енциклопедії Сучасної України”.
Подвижники · “Душа радіє, коли бачиш, як люди прагнуть зробити власний внесок у кування нашої Перемоги над ворогом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Микола ШОТ Світлини автора
Три роки тому просвітянка Олена Мудра заснувала в Тернополі благодійну організацію “БФ “Промінь сонця”. У назву ця структура увібрала слова з пісенного рядка “Промінь сонця, чисте небо, компас вказує нас схід…”. Цю пісню виконував гурт “Рандом”, що колись організував Оленин син Дмитро. У 24 роки він пішов у засвіти. Дмитро та його батько, рятуючи життя двох малюків, отримали сильні опіки під час нещасного випадку. Тож “Промінь сонця” поставив собі за завдання “акумулювати кошти та створювати фінансову подушку для допомоги хворим з опіками”, сприяти відкриттю Центру термічної травми в області, займатися інформаційними заходами щодо правильного надання першої допомоги при опіках, профілактики опікового травматизму серед дітей. Але рашисти розпочали повномасштабну війну на українській землі. Лави Збройних Сил України поповнив старший син Олени Павло. Цікаво, що, крім ратних справ, він не забуває й про музичні – разом із побратимами виступає в армійському гурті “Чисте небо”. Звісно ж, зробили гарну обробку пісні “Промінь сонця, чисте небо…” Дмитра Мудрого. Неймовірні емоції у слухачів викликає виконання військовими цієї композиції. І коли Павло, співаючи, вигукує “Так тримати, брате!” – це радше не лише знак світлої пам’яті про рідного брата, а й заклик до дій бити ненависного ворога, захищати рідну Україну, тримати небо чистим від дронів противника. З великою війною, звісно ж, благодійна організація “Промінь сонця” збільшила кількість напрямів своїх добрих справ – взялася допомагати нашим воїнам, а також внутрішньо переміщеним особам, розпочала проєкти для дітей та вагітних. Однією з таких ініціатив став доброчинний проєкт “Бандеролька Перемоги”. “Душа радіє, коли вдається зробити щось корисне, коли бачиш, як люди прагнуть зробити і власний внесок у кування нашої Перемоги над ворогом”, – каже
Керівниця доброчинної організації “БФ “Промінь сонця”, просвітянка Олена Мудра готує до від+ правлення чергову “Бандерольку Перемоги”
керівниця “БФ “Промінь сонця” Олена Мудра. Пані Олена – натура творча, роками вела гуртки дитячої анімації, була авторкою програми “ТелеВітамінки” на місцевому телевізійному каналі. Тож, мабуть, можна зрозуміти, чому свою увагу вона звернула на людей талановитих. Адже проєкт “Бандеролька Перемоги” прикметний тим, що до нього може долучитися кожен, хто прагне зробити щось власноруч для наших воїнів. Гасло ж цієї ініціативи – “Рукотвори на допомогу ЗСУ”. Разом із волонтером фонду о. Володимиром Андрухівим ці витвори добрих рук тут збирають, пакують і надсилають за кордон, де реалізують на різних доброчинних ярмарках, за допомогою українських церков, а відтак виторг спрямовують на потреби тих, хто боронить Україну від ненависного ворога. Цікаво й те, що кожен виріб з QR-кодом, який можна зчитати телефоном і перейти на сторінку благодійного фонду у соцмережі, дізнатися ім’я та прізвище майстра.
Першу таку бандерольку відправили у м. Грейсхотт, що у Великій Британії. Туди зі своїми трьома дітками виїхали Катерина та Олексій Смики з Ірпеня. Захотіли теж якось докластися до допомоги рідній Україні. Прикметно, що в цьому прагненні їх підтримала й полька Кася Дзюбик, інші доброчинці. Тож усі взялися представляти рукотвори українських умільців на різних благодійних ярмарках на Туманному Альбіоні, а Кася – ще й у своєму кафе Rose Tea Room. У перший пакунок від “Променя сонця” поклали ляльки-мотанки та декоровані пряники у вигляді голуба. І отримали згодом десять павербанків на сонячних панелях, які передали для військовослужбовців ЗСУ. Нині завдяки Олені Мудрій “Бандеролька Перемоги” згуртувала велику кількість людей різного віку й статі, національностей, громадян багатьох країн. Кожен із них має свою ділянку роботи: хтось виготовляє власноруч певні речі, хтось шиє чи оздоблює, а хтось реалізує витвори на розмаїтих ярмарках та інших заходах за кордоном. Усіх їх, звісно, в газетному матеріалі не назвати, але деяких варто згадати. Взяти хоча б групу майстринь “Зігрій” із Тернополя, яких зібрала й об’єднала у спільноту добрих справ і сердець Світлана Лотоцька. З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну членкині цієї групи в’яжуть для наших воїнів шкарпетки, плетуть маскувальні сітки, виготовляють ляльки-мотанки. Вони й вареників наліплять, і до інших активностей долучаться, як-от до доброчинних справ “Променя сонця”. Чудово, що зробити власний внесок у “Бандерольку Перемоги” прагне молодь. Так, студенти Тернопільського кооперативного фахового коледжу під керівництвом викладачки Вікторії Матвеєвої розписують тарілки й кухонні дощечки, торби, роблять свистунці, діляться власними творчими речами. Тим часом “Промінь сонця” передає борошно, мед, імбир учням Скалатського професійного ліцею, які випікають і розмальовують пряники. Таке солодке печиво у вигляді товстого коржика чи серця прикрашають розмаїтими візерунками й учасниці “Дару життя” – доброчинної структури, де збираються жінки при надії, а також дружини військовослужбовців. А от від бібліотекарок Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського у благодійних посилках можна побачити вишиті кульки на ялинки, різдвяні прикраси, сердечка-валентинки, великодні писанки. Виготовлять вони й нашоломники для захисників. Зрештою, яких лише рукотворів не знайти в “Бандерольках Перемоги”! І не лише від колективів, а й від деяких майстринь. Оксана Муравльова зростала на Луганщині, працювала на Донеччині, війна змусила її приїхати на Тернопілля. Пані Оксана – координаторка Українського розмовного клубу “Файно”, відзначена державною нагородою “Золоте серце”. У благодійних пакунках часто можна знайти янголятка, ляльки, гномики, синьо-жовті сови, які виготовляють у Бережанах під Оксаниним керівництвом. Викладачка Вікторія Кухарська шиє екоторби. Такі ж вироби допомагає творити й Зоя Коновал – мати полеглого Героя України Сергія Коновала. Рукотвори з “Бандерольки Перемоги” продавали чи продають у містах і містечках таких країн, як Німеччина, Велика Британія, США, Канада, Норвегія, Швейцарія, Іспанія, Італія, Польща. Кошти від такого виторгу “Промінь сонця” спрямовує на потреби ЗСУ. Олена Мудра називає імена людей доброї волі, які допомагають не лише реалізовувати витвори рук українських майстрів за кордоном, а й докладають ще особисті речі. Скажімо, волонтерка зі штату Мічиган (США) Тіффані Ваде Ампе надсилає для наших воїнів, серед іншого, вервечки, тактичні аптечки, термобілизну, шапки, шкарпетки. Цікаво, що вона, мати дев’яти своїх синів і доньок, усиновила з України ще трьох дітей із синдромом Дауна. Родина Зім’як із польського міста Хожув привозили для наших захисників продукти, передавали теплі тактичні рукавиці, а для дітей – розмаїті забавки, подарунки на свято Миколая. Малюнки українських дітей ця сім’я випустила в листівках, відтак продала цю продукцію, а за зібрані гроші придбали перший дрон, який “Промінь сонця” відправив у військовий навчальний центр. Батько трьох дітей, тернополянин Ігор Марфіян зараз проживає в Німеччині і є волонтером проєкту “Бандеролька Перемоги”. Кошти від доброчинних ярмарків спрямовує на купівлю автомашин для ЗСУ. З його допомогою вдалося доправити для українських військових майже 10 автівок. Олена Мудра каже, що всі ці транспортні засоби зараз використовують на фронті. У норвезькому місті Крістіан-сан цьогорічного серпня українка Олена Воронцова провела триденний доброчинний ярмарок із залученням рукотворів “Бандерольки Перемоги”. Зібрані кошти передала в благодійний фонд, який очолює Анна Бодсберг, і разом три українки змогли закупити деталі для системи радіоелектронної боротьби та передали артилеристам 47 ОАБр на одну з броньованих автомашин. Тепер збирають кошти, аби встановити систему радіоелектронної боротьби на одну з таких автомашин. Олена Мудра налагодила дружні стосунки також з норвезьким проєктом “Ukrainian Freedom Convoys (UFC)”. Його представники, як мовить пані Олена, доправили в Україну вже майже 400 автомашин, чотири з яких приїхали на запит “Променя сонця”: пікап передали танкістам, а джип – військовій частині, де служить син волонтерки – Павло Мудрий, ще одним джипом користуються у 105-й окремій територіальній бригаді, а чотиридверний пікап днями передали танкісту, який родом із селища Підволочиськ на Тернопіллі. “Промінь сонця” доправляє до наших захисників різні необхідні речі – від наборів інструментів, акумуляторів, автівок і до оберегів. Адже здавна в українців був звичай, коли їхав козак на війну, дарувати йому предмет, який тримав би зв’язок із рідним домом, захищав від зла, приносив удачу. У фонді вирішили, що буде доречно нашим воїнам відправляти як символи-обереги ляльки-мотанки. Одного разу під час проведення майстерок до мотання такого оберегу долучилася й наречена одного з військовослужбовців, що був на передовій. Цікаво, що, коли ці ляльки-обереги дійшли до бійців, її наречений інтуїтивно обрав саме рукотвір своєї коханої. Згодом закохані стали на рушник щастя і створили нову українську родину. Принагідно зазначу, що “Промінь сонця” організовує у Тернополі майстерки з виготовлення розмаїтих виробів, передусім ляльки-мотанки та коника- Переможця. Чудові рукотвори народних умільців і надалі поповнюють “Бандерольку Перемоги”. Цей проєкт, за словами Олени Мудрої, став поштовхом до нових ініціатив, заходів. “Кожен день мені це треба, Підніматись до зірок…”, – рядок із пісні Олениного сина Дмитра. Ним можна означити громадську діяльність Олени Мудрої. Бо й справді, їй потрібно щодня підніматися до турбот і справ волонтерських заради допомоги українським воїнам, нашої спільної Звитяги над московитами.
У ній поєдналися енергія й доброта, розсудливість і мудрість. Зрештою, саме її прізвище це засвідчує – Олена Мудра. На Тернопільщині її визнали “Людиною року–2024”. І стала вона лавреаткою в цьому престижному в краї конкурсі завдяки своїй невтомній волонтерській та просвітянській праці.
Олена Мудра на церемонії нагородження лавреатів конкурсу “Людина ро+ ку” разом (зліва направо) з о. Володимиром Андрухівим, сином Денисом, внучкою Мірою, невісткою Софією
Подвижники · “Душа радіє, коли бачиш, як люди прагнуть зробити власний внесок у кування нашої Перемоги над ворогом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Лавреатом премії імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики в 2025 році став науковець і публіцист Микола Тимошик за книгу “Тоталітарна журналістика”. Таке рішення одноголосно ухвалив 9 жовтня комітет з присудження премії імені В. Чорновола. На сайті Держкомтелерадіо також повідомляється, що в книзі М. Тимошика досліджується явище тоталітарної журналістики, в основі якої – подвійна мораль, подвійні стандарти, розбіжності задекларованих в медіа гасел і закликів з радянською дійсністю. Книга написана на основі вивчення маловідомих справ у архівах Києва, Чернігова, Чернівців, підшивок газет та власного журналістського досвіду – після закінчення університету в 1978 році Микола Тимошик майже десять років працював на різних журналістських посадах в обласних газетах Чернівців. До поширеної інформації Держкомтелерадіо з приємністю додамо, що професор, доктор філологічних наук Микола Степанович Тимошик є членом редакційної колегії тижневика “Слово Просвіти”, наші читачі добре знають його як автора численних публікацій на захист української мови, культури. Наша редакція підтримала висунення М. Тимошика на премію імені В. Чорновола, і ми радо долучаємося до привітань новому лавреату. Заслужено!
Редакція “СП”
Пошта “СП” · “Слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
торів. Цей захід не лише меморіальний, це і спроба перевірити, зробити зріз мовних знань…” 17 жовтня, у день народження Олександра Пономарева, було оголошено переможців і призерів. У категорії “Медійники”: Валентина Павлушенко (Київ), Наталія Кравчуновська (Дніпро), Андрій Нікітонок (Київ), Єлизавета Сачко (Київ). У категорії “Здобувачі вищої освіти”: Софія Скиба (ДВНЗ “Ужгородський національний університет”), Софія Чугунова (ННІ журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Тетяна Бенкич (ЛНУ імені Івана Франка), Валерія Іванова (ВДПУ імені Михайла Коцюбинського), Олександра Книш (ННІ журналістики КНУ імені Тараса Шевченка), Дар’я Максимова (УжНУ), Наталя Ярославська (ТНУ імені Володимира Гнатюка). Вітаємо переможців і призерів! Щиро дякуємо всім, хто долучився до організації конкурсу в Києві, Львові, Дніпрі, Вінниці, Тернополі та Ужгороді.
За інформацією пресслужби ННІЖ вже грецькі поети зробили переклади поетичними. Так завдяки Олександру Даниловичу греки пізнали Шевченка. Або взяв і переклав українською романс “Грона акації” – з російської. Чудово звучить – наберіть у дядька Гугла, послухайте! Я ж мав за честь засідати зі своїми університетськими викладачами Анатолієм Погрібним та Олександром Пономаревим у Головній Раді Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. І останній спогад про нього – коли він, вже маючи проблеми з ногами, довірливо взяв мене під руку, щоб піднятися по сходинках Українського дому...
Василь ЧЕПУРНИЙ, журналіст, письменник і просвітянин, м. Чернігів ній студент не тільки залишився в українському колі, а й продовжує видавати газету “Донеччина”, кілька примірників якої я подарував. Принагідно познайомив мене з професором Іваном Ющуком. А далі я стежив за виступами Пономарева в пресі, зокрема за його мовознавчими блогами на сайті ВВС Україна, статтями на шпальтах “Слова Просвіти”. Можу підтвердити: до слова мовознавця дослухалися! Шкода, що не з нами, і добре, що так багато людей в різних куточках України і за її межами тепло згадують Олександра Даниловича Пономарева. Справді незабутнього.
Ігор ЗОЦ
Пошта “СП” · “Слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Днями в Навчально-науковому інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка та ще у восьми закладах вищої освіти України відбувся Перший всеукраїнський конкурс культури медійного мовлення “МедіаСлово” імені Олександра Пономарева. Захід приурочили до 90-річчя від дня народження видатного українського мовознавця Олександра Даниловича Пономарева. До конкурсу долучилися близько двох сотень учасників з усієї країни, які виконували завдання майже синхронно, попри повітряні тривоги в різних регіонах. У лекційній аудиторії ННІЖ працювали 27 учасників. Урочисте відкриття розпочалося хвилиною мовчання – саме цього дня минуло п’ять років відтоді, як не стало Олександра Даниловича. До присутніх звернулися директор ННІЖ Юрій Бондар, представниця Уповноваженої із захисту державної мови Єлизавета Сачура, а також дочка професора – філологиня і доцентка Римського університету Sapienza Олена Пономарева. Юрій Бондар: “Те, що такий конкурс сьогодні започатковано, є важливим. Ми сподіваємося, що він стане традиційним, бо слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. Організатором конкурсу виступила кафедра мови медіа у співпраці з кафедрою редакційно-видавничих технологій і продюсування, а також з університетами-партнерами з Києва, Львова, Дніпра, Вінниці, Тернополя, Ужгорода та релокованого Донецького національного університету імені Василя Стуса. Дмитро Данильчук: “Олександр Данилович був мовним наставником багатьох поколінь українських журналістів і редактеперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали росії. До 1933-го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах – теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські”. Звісно, він вчився російською, але поступив у Київський університет і самотужки вивчив українську мову. А ще грецьку – його кандидатська дисертація була саме по грецькій мові. А вже докторська – по українській в ЗМІ. Взагалі був цікавий чоловік – скажімо, переклав підрядником “Кобзар” Шевченка грецькою, а вичу про життя в регіоні, а він жваво цікавився місцевими настроями. Це був 2005 рік, і тоді, після Помаранчевої революції, країна, здавалося, необоротно стане на український шлях. Не такий, але оптимістичний настрій панував під час з’їзду “Просвіти” в червні 2009 року, коли з однокурсником і просвітянином Миколою Крамаренком спілкувалися з головою “Просвіти” Павлом Мовчаном і його заступником Олександром Пономаревим (див. фото авторства Марії Олійник). Ще одна пам’ятна зустріч трапилася вже восени 2014 року під час письменницького з’їзду в Києві. Побачивши мене, Олександр Данилович щиро зрадів, що після окупації Донецька його колиш-
Пошта “СП” · “Слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Книжка журналістів Світлани і Леоніда Фросевичів “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному” – розповідь не про далеке минуле, а про нашу сучасність. Третього березня 2022 року російські загарбники взяли всіх жителів Ягідного в заручники, зачинивши у тісному шкільному підвалі на довгі 27 днів. Підвал став катівнею… У книжці зібрані свідчення колишніх бранців ягіднянського підвалу, який називали рашистським концтабором.
Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, членкиня НСЖУ
Нещодавно в Товаристві “Знання” України відбулася презентація книжки фахових журналістів “Українського репортера”, творчого подружжя Фросевичів – Світлани та Леоніда – під назвою “27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному”. Це не про минуле. Це про той біль, що надовго, а може, й на все життя залишає шрами в душах людей, що вижили під час окупації в березні 2022 року. Саме зі свідчень людей із села Ягідне, що на Чернігівщині (368 осіб, 69 із них – діти), які стали заручниками сучасного концтабору на 27 днів, влаштованого російськими злочинцями у шкільному підвалі, автори констатують, що це були страшні картини катування цивільних. Важко це навіть усвідомити, але все це було. Жителі села витримали страшні випробування долі, ні на мить не засумнівалися у своїх силах, не втратили людської гідності. На презентації було багато спогадів героїв і героїнь цієї унікальної книжки, які неможливо було слухати без сліз і співчуття, тому що це гола правда про допити, вбивства, ґвалтування, голод, холод і безвихідь, але не про зневіру, а навпаки – про віру в те, що всі будуть врятовані. Книга водночас є доказом для Спеціального міжнародного трибуналу, на якому будуть судити злочинців, адже тут названо імена нелюдів, що знущалися над цивільними. Світлана та Леонід Фросевичі – люди щедрої душі і великого серця – не тільки глибоко розкрили найдраматичніші моменти в житті героїв оповіді, а й поділилися власними думками про війну у ХХІ столітті та проаналізували ситуацію на майбутнє, адже нам усім треба жити далі, боротися з видимим і невидимим ворогом. Я щиро вдячна авторам, що до їхньої книжки ввійшли і мої розповіді “Головне – ми вижили” і “Дорога життя” (спомин про евакуацію з окупованого Гостомеля у березні 2022 р.), які чимось нагадують ягіднянське шкільне підземелля. Мабуть, це типові картини про окупацію, бо людські страждання болять усім однаково. З особливою повагою і шаною журналісти пишуть про воїнів, які визволяли Ягідне від російських окупантів і згадують хоробрих захисників, які полягли на полі бою. Василь Неволов, член НСПУ, професор, кандидат мистецтвознавства, голова правління КМО Товариства “Знання” України, заслужений діяч мистецтв України, глибоко проаналізував фактажі свідчень очевидців і написав передмову до книжки “Село, понищене війною”. Вражає і хвилює післямова, в якій теж спогади, тільки давніші. Бабуся авторів Софія Ковальова згадує дії москалів у 1941–1945 роках, бо вона з чоловіком була на примусових роботах в Німеччині. Їй на все життя “врізалася в пам’ять “зустріч” із радянськими “визволителями”, які, ввірвавшись у будинок, все трощили, а коли наповнили свої мішки поцупленими речами, взялися за жінок і дівчат…” Як бачимо, почерк однаковий... “Людська пам’ять – це також своєрідний генетичний код”, – пишуть автори. – В українців він пробивається крізь віки”. На презентації, крім очевидців, що свідчили про страшні моменти знущань російських окупантів над ними, були присутні відомі в Україні журналісти, громадські діячі, письменники, викладачі закладів вищої і середньої освіти, студенти факультету журналістики Університету сучасних знань тощо. Модерував на презентації Василь Кушерець – український філософ, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, голова правління Товариства “Знання” України. Щиро дякую шанованому мною подружжю журналістів Фросевичів за таку потрібну книжку для наших сучасників і майбутніх поколінь, тому що в ній непідробна правда про те, що ми, українці, пережили і нині переживаємо у зв’язку зі “спеціальною антитерористичною операцією”, яка замість обіцяних ворогом кількох днів затягнулася вже на роки воєнного протистояння, і нам доводиться платити за це дуже високу ціну… Бажаю вам, шановні автори, та “Українському репортеру” міцності духу, творчого натхнення, нових цікавих проєктів про неймовірних українців, захисників і захисниць, про прийдешню Перемогу і відродження нашої держави.
Пошта “СП” · “Слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Моєму університетському викладачеві стилістики Олександру Пономареву було б 90. Він народився в Таганрозі, який завжди був українським, аж доки російські окупанти не передали його росії. Сам він так писав: “Моє рідне місто і всі навколишні села – це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з’їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в
Пошта “СП” · “Слово – це зброя медійників, засіб висловлення, засіб вираження ідей, думок”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Небагато викладачів факультету журналістики Шевченкового університету в далекі застійні часи користувалися такою великою повагою, як Олександр Данилович – ерудований мовознавець, спокійний, приязний зі студентами, але без панібратства. Добре пам’ятаю, як у 80-х минулого віку Київ цвенькав російською, а Пономарів залишався собою і поза стінами червоного та жовтого корпусів розмовляв українською. Мені довелося зустрічатися з авторитетним професором, коли редагував у Донецьку обласну “Донеччину”, а місто приймало Світовий конгрес україністів. Я розповідав Олександру Данило-
Про-читання · “Попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тував у “себе” і світу: “Що теперки буде? Чи колись відчинять храм ті бусурмани? Немає хреста, нема дзвона, ікони та іконостас понівечили, розікрали антихристи… До чого весь цей ад рухається?” Важкі часи, коли людину примушували “молитися” чужим богам. Авторка розлого, зі знанням справи, ніби там живучи, описує те соціосередовище, в якому правда безупинно боролася з суцільною брехнею і де жевріла лише надія на витривалість та мудрість людей. “Селяни, як вічні правдолюби від землі, – стверджує Лисенко, – завжди все слухають (“брехунці” совєтів) і просіюють через сито сумнівів. Полова відсівається, а зерно правди залишається”. Гадається, саме цим моральним спадком збереженої правди жила і творила Марія Примаченко, він слугував їй водночас захистом, надією і потужним знаряддям для мистецького злету. Саме ця матерія народного життя у всіх його гідних проявах стала матрицею її духовного начала, ключем до вивершених художніх розвідок, якими вона прагнула вдосконалювати цей гріховний світ, даруючи йому загадковий колорит фарб, легенд і уявлень задля торжества всеперемагаючого світла. У цих відчуваннях радості й добра, неприборканих сподіваннях коренилася й гніздилася нелегка доля життєтворення незбагненної у своїй обдарованості Художниці. У таких Людях – “сіль” Землі нашої. України. Не дивно, що історико-краєзнавчий музей у селі Іванків на Київщині, в якому зберігалася колекція картин видатної української художниці Марії Примаченко, московські рашисти зруйнували одразу чотирма ракетами 25 лютого 2022 року. Це був удар по нашій національній ідентичності, національній пам’яті. Мабуть, сьогодні можна вбити навіть цивілізацію, однак Культуру Народу – ніколи. Вона невмируща, бо живе в наших серцях і душах, ідеях і почуттях. Вічний двигун, що безперестанку “народжує” енергетику Любові до Людини, рідної Землі, Народу, України. І навіть ті животворні картини, які не вдалося врятувати від окупантів, продовжують “бути” серед нас, оповивши єство наших душ закоханістю в красу і гнівом до вселенського зла, ймення якому – дикоординська московія. Свідченням безмірної шани до видатної Мисткині, що стала для українців своєрідною “іконою” національної Культури, до її нетлінних творінь є глибока у своїй почуттєвості, драматичності, психологофілософічності і правдивості трилогія (роман) “Світотворення від Марії” відомої української мистецтвознавиці, тележурналістки й дослідниці народотворчості. Майже євангелічна оповідь про високість духовного злету, про світло українськості, яке сяятиме вічно. Допоки існує світ. Щасти вам, пані Людмило, на благодатній дорозі Краси – оберегу нашого Життя!
любительське об’єднання “Рідне слово” (керівник – Микола Хоменко) з Білогір’я. Звучали вірші в авторському виконанні, пісні, покладені на музику подільськими композиторами. Від учасників фестивалю бібліотека отримала в дарунок краєзнавчі видання. Діяла книжкова виставка “Аорта творчого натхнення”, де були представлені видання літературних осередків із фондів бібліотеки.
Катерина ЧАБАН, голова Хмельницького обласного відділення ВГО Українська бібліотечна асоціація, директорка Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
Альона РАДЕЦЬКА, поетеса, заступниця голови Хмельницької обласної організації НСПУ, завідувачка сектору Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
Про-читання · “Попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Треба мати достатньо любові, хисту та громадянської мужності, щоби “говорити” зі світом, передовсім українським, про життєтворчість Марії Примаченко, до кінця незбагненної у своєму чуттєво-духовному баченні землі й неба, людей і природи, яка для неї завжди була живою, добродайною і невмирущою. Дивовижна гама кольорів, як і сюжетів буття з їхніми загадковими символами, повір’ями, домислами і фантазіями, лише вкотре нагадують про глибинність народної культури, українського народного мистецтва та невпинну ходу етнокультурних процесів у добу фетишу глобального споживацтва. Оцю історичну тяглість, яка несе в собі незбориму силу культурної енергетики Народу, “неушкоджену та нескорену” українську ідентичність, дух і душу своєї рідної землі геніальна мисткиня талановито вимальовувала високим штилем художньої Мови. Часто незрозуміла, зазвичай у своєрідній “малярці”, навіть для найближчих земляків, що прозивали її “Кривою Маруською”, Марія Примаченко зуміла вирватися за межі національного духовного простору, водночас ніколи його (український Рід-Нарід) не покидаючи, сягнувши верховин, ставши осяжно-недосяжною зіркою, обдаровуючи людей невгасимим світлом. Її вивершеність нині символізована в образі астероїда Примаченко 14624, що ніби презентує в позачассі життєтворчий рух Майстрині в космобезкінечності Чумацького шляху. Українська Жінка, що спромоглася сотворити цю дивну красу, об’єднавши Любов і Творчість, Душу, Серце і Розум Народу, його Правду і Мрію, оберігаючи для сущих і майбутніх поколінь духовний хліб Нації, засвідчивши незнищенність її генетичного коду. Вона дійшла до витоків і там відшукувала причинність незборимості свого Роду, йдучи слідами Григорія Сковороди, який нагадував людям про озера, що міліють, річки, які пересихають, і лише “джерела є вічними”. Тому сковородинський поклик “любові до джерела”, мабуть, став для Примаченко тим дороговказом і життєстійким вівтарем, котрі допомагали їй оберігати народ (передусім українське село) навіть “без хліба” в часи людожерних геноцидів-голодоморів, спричинених московитами. Сьогодні в лиху годину лютої агресії кремлівського рашизму проти України життєдайна творчість і мистецтво Марії Примаченко продовжує бути нашим сакральним знаменом. Так було впродовж трьох історичних епох ХХ століття на дорозі її земного життя, такою є її місія і в часи нинішні – дивитися, співпереживаючи, на це рукотворне пекло з небес Бога-Творця. Знакова національна Художниця свою майже “невидиму” таїну і фантазійну світоглядність перевтілила у “видиме” божественно красиве сяйво, встеливши теплом і світлом Любові дорогу життя для рідного Роду. Очевидно, загадковість і нерозгаданість її народнопоетичного виміру, неждані художні ідеї та стилі глибоко закорінені в природну нішу етнокультури, народної фольклорної образотворчості, етнопедагогіки. Визнання майстрині відбувалося так само непросто, як і торувалося все її життя “кривої” долі. Бо направду далеко не всі, навіть рідні-близькі, з якими зростала, могли відчути всю значущість і силу цього вселенського талану. Не всім дано бачити “провидче”. Авторка унікального трикнижжя “Світотворення від Марії” Людмила Лисенко в першому томі справедливо розширює оцінкову матрицю цієї надзвичайно “олюдненої”, магічної (як витворені нею жар-птиці) Художниці від Творця. Адже саме про неї, коли їй було лише 28(!), великий (у своїй претензійності також) Пабло Пікассо натхненно заявить перед європейською елітою: “Я схиляюся перед генієм цієї дивовижної українки!”. Однак ще задовго до того, як вона отримала таку хвалебну подячність від метра світової величини, її спершу здобрювали увагою і пошануванням небайдужі до хисту молодої художниці-самородка такі собі “болотняни із Козакового кутка”. Людмила Лисенко промовисто охудожнює в ті смутні часи правдиві сторінки людської поваги до Маріїних творінь, інколи чудернацько смішних, почасти сумних, коли “сонце ніби попелом береться”. “Маріє, дуже гарно вийшло! – говорить молодий Марко. – Таки ж хвалю тебе! Ти ніби справжній художник із театру. Працюй далі – талант треба розвивати, бо без роботи він скисає, як переброджене тісто…” Як звучно, суголосно ця моральна норка “Поділля” (голова – Марія Лисайчук); літературна спілка “Огневежа” (керівник – Петро Староста) із Віньківців, літературне об’єднання “Натхнення” (керівник – Віктор Гусаров) із Нетішина; літературномистецький клуб “Палітра” (керівник – Ольга Ковпак) із Деражні; літературний клуб “Автограф” (керівник – Олена Слома невтомної “праці” над собою перегукується з філософією видатного шотландця Томаса Карлейля, який в “Етиці життя” напише: “Людина стає людиною, робиться культурною лише завдяки праці… Бо що сталося б із Землею, якби вона перестала обертатися?” А ще в тих місцинах односельці, придивляючись до Марії, знали, що Тарас Шевченко був (на їхню думку) навіть “більшим живописцем, аніж поетом”, потративши ще в дитинстві на цю науку цілих два роки. Напевно, з таких до кістки щирих і добрих схвалень та ідеалів, зітканих народною мудротою, ткалось те рідновірство й ріднолюбство, що зрощувало снагу до прекрасного. І тоді вона прагнула навіть у снах відшукувати й пізнавати ту гаму кольорів і світотіней, які навіть безпросвітне життя робили обнадійливішим, щоби “білий світ не пригасав”. Марія завжди “банувала”, коли “не стало жовтого, червоного, зеленого, синього, а я їх так люблю! Усе сіре та чорне. Аж моторошно, жаско і дуже одиноко”. Але ця сірість була тоді (і, на жаль, зараз) повсюди, а не тільки намагалася пробиватися в малюнки Мисткині. Авторка унікального трикнижжя Людмила Лисенко дуже тонко психологічно “перекладає” з художньої мови на духовну і соціально-політичну задушливу й гнітючу атмосферу московсько-більшовицького уярмлення, що витолочувало українську душу. Але саме в цій западині попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю. У книзі є сцена, коли скривдженими і зболеними устами матері народ ніби запибодян) з Ярмолинців; літературно-мистецька студія “Доля” (керівник – Віра Кухарук) із Шепетівки; любительське поетичне об’єднання “Ліра” Кам’янець-Подільського міського Будинку культури (керівник – Леся Приліпко-Руснак); літературне об’єднання “Зорі над Полкою” (керівник – Світлана Кислюк) із Теофіполя;
Про-читання · “Попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ З нагоди Дня української писемності та мови у Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці вперше відбувся ЛітАртФест “Мова UA: твій код до успіху” за участі представників літературних клубів, об’єднань, спілок, літературно-мистецьких студій, яких в області нараховується 16.
Ідея проведення такого фестивалю визрівала давно, адже саме на базі бібліотек області проводять свої засідання більшість літературних об’єднань. Свої досягнення презентували: Хмельницька обласна організація НСПУ (голова – Віталій Міхалевський); Хмельницький обласний осередок Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України” (голова – Микола Чевелюк); Хмельницька міська літературна спіл-
Письменники і час · “Поезія оприявлює смисли сущого, проникає углиб, знаходить відповіді на сутнісні запитання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Наша гостя – вже знана і в Україні італійська письменниця і громадська діячка Лаура Ґаравалья, адже вона відвідувала Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів імені Григорія Кочура в Києві й Ірпені у 2019-му (де мала неабиякий успіх її поетична збірка “Симетрія перлини”) і відтоді сприяє поширенню української культури, зокрема на очолюваному нею Міжнародному фестивалі поезії “Європа у віршах” у мальовничому Комо, у проєктах Європейської академії наук, мистецтв і літератури та Національної спілки письменників України. З початком війни, окрім потужної інформаційної підтримки (завдяки якій легендарна “Кор’єре делла сера” вмістила шпальту й із моєю розповіддю про європейську культуру України), пані Лаура долучилася до перекладу Антології української поезії, яка вийшла у світ італійською, а також планує видати “Історію українського народу” Михайла Грушевського.
Дмитро Чистяк: Щиро дякую Вам, Лауро, за увагу та посутню підтримку української культури. Перед початком російської агресії Ви мали нагоду відвідати Київ. Які враження про цей візит? Лаура Ґаравалья: Мене вразила гостинність україн® ців, одразу відчула себе вдо® ма. А які враження від неза® бутнього Софійського Со® бору, оті золоті бані на бла® китному тлі нагадують укра® їнський прапор… Горда, що мала аудієнцію у Його Свя® тості Патріарха Філарета з нагоди вручення Ордена Кирила і Мефодія за культурну діяль® ність. Вразила любов читачів до поезії, зокрема до італійської, тай до зарубіжного письменства за® галом. Гадаю, душею ви вже дав® но з Європою. Д. Ч.: Презентація Вашої збірки поезій “Симетрія перлини” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка й Національній спілці письменників стала знаковою подією культурного життя. Недарма академік Павло Мовчан назвав її “відкриттям” Міжнародного фестивалю письменників-перекладачів імені Григорія Кочура. Л. Ґ.: Дуже зворушена слова® ми Павла Мовчана. Гадаю, поезія – спосіб розкриття світу, відмін® ний від технічних і філософських наук. Вона оприявлює смисли су®
щого, проникає углиб, знаходить відповіді на сутнісні запитання й прокладає містки між людьми, адже відкриває почуття. Наш фестиваль поезії у Комо “Європа у віршах” створювався саме задля єднання поетів і шанувальників поезії, коли завдяки перекладам сприяють розвиткові культури слова та ближчому знайомству з культурою різноманітних країн. Д. Ч.: Російська агресія стала для багатьох тяжким випробуванням. Як сприймають війну в Україні в італійських культурних колах?
Л. Ґ.: Італійці глибоко враже® ні війною: все наче вісімдесят літ тому. Мої друзі-письменники за® суджують агресію. Хоча дехто вважає, нібито влада не надає ро® сіянам правдивої інформації про перебіг війни. І хоча всі розуміє® мо, що швидкого рішення не бу® де, сподіваємося на нього. Д. Ч.: Ваша підтримка української культури викликає щиру повагу. Які найцікавіші проєкти запланували найближчим часом? Л. Ґ.: Я очолюю поетичну се® рію у видавництві “І квадерні дель Бардо”, очолюване Стефано Донно, де вийшла друком і Ваша франко-українська книжка “Мо® ре у камені”, і Антологія україн® ської поезії “Сонячні кларнети” у збуджує мозкову діяльність... Таких поетів, як Василь, я більше не знаю. Над ним треба думати, це поет допомагає жити, підносить людину до висот”. “Завдяки Іванові Дзюбі я познайомилася з Василем, з його чарівною дружиною Валею та їх-спільному перекладі з Аннарітою Тавані, упорядкована спільно з Європейською академією наук, мистецтв і літератури. Це стало незабутнім відкриттям для італій® ського читача, адже у вас стільки дивовижних поетів, і не лише класики як Тарас Шевченко чи Леся Українка, але й плеяда су® часних авторів. Д. Ч.: Традиційне запитання – чи бачите Ви Україну в Європейському Союзі? Л. Ґ.: Авжеж, гадаю, Україна має стати частиною Євросоюзу. Ваша ментальність, ваша велика культура – європейські. Адже по® діляєте ідеали демократії, свобо® ди й прав людини, як і більшість європейців.
нім оточенням. Восени 1965- го повиганяли Василя з аспірантури, мене з редакції. Він не опускав руки, писав, давав читати свої листочки. Він писав про Павла Тичину, я вважаю, що кращого тексту про Тичину, як у Василя, немає. Тичина – великий митець, які Тарас Шевченко, Максим Рильський, Ліна Костенко, Стус – завдяки їм Україна є”. “Стус – спартанець, суворий, але в душі ніжна і сердечна людина, мене рятував і підтримував. Був вимогливий до всіх і до себе...” Вимогливою до себе залишається і Маргарита Костів-на. Ще зовсім недавно, в 90-х, вона долучала до української мови та культури школярів, заснувавши неформальний гурток з поетичною назвою “Парнас на Видубичах” – у своїй квартирі вона створювала саме те мовне середовище, якого учням бракувало поза школою. Чи підхопить хто такий спосіб лагідної українізації в наші дні – хотілося б сподіватися. А ще вона пише вірші, різні за тематикою, але чуттєві, емоційно наснажені. Вірить у майбутню Перемогу України, за яку воюють її двоє онуків, її вихованці. Нещодавно в Музеї шістдесятництва друзі, громадськість привітали пані Маргариту з її 95-річчям. Долучаємося. З роси й води!
Письменники і час · “Поезія оприявлює смисли сущого, проникає углиб, знаходить відповіді на сутнісні запитання”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ Світлина автора
Так сталося, що зустріч із шістдесятницею, публіцисткою і громадською діячкою Маргаритою Довгань кілька разів переносилася, але в ці дні відбулася, та ще й у ширшому колі, ніж планувалося раніше. На гостини до пані Маргарити завітали її давні подруги Марія Стус і Мирослава Пінковська. – Ви ж із Марією Семенівною земляки, так? – перепитала господарка. Я відповів ствердно і, звісно, перенісся в ті часи, коли жили в Донецьку: – У жовтні 2013 року я був на вашій вулиці Чуваській з дорученням супроводжувати Дмитра Стуса до Горлівки. Нас познайомив Олег Федоров, коли створював музей Стуса в Горлівці на початку 2000-х. Щоразу, як Дмитро приїздив у Донецьк, зустрічалися і спілкувалися. Востаннє до окупації це було дванадцять років тому. Музею в Горлівці вже не було – місцева влада не продовжила оренду скромного приміщення громадського музею, і частину експонатів вдалося прилаштувати в обласній бібліотеці імені Крупської в Донецьку. Але то вже була експозиція, а не музей, хоча обласна влада вважала його таким. Тому Олег Федоров зі своїм зятем і керівником заводу “Еластомір” Грайром Хачатряном домовилися про відкриття кімнати-музею на цьому підприємстві.
Кількома роками раніше на прилеглій території висадили кілька десятків дерев і позначили те місце пам’ятним знаком як сквер імені Стуса. Пригадується, тоді на околиці Горлівки було велелюдно й сонячно, до акції долучилися, зокрема, учні та вчителі школи, де починав працювати Василь Стус. Була і Людмила Замойська, яка разом зі Стусом потрапила до однієї школи після інституту. Вона згадала, що на одному з подвір’їв досі росте дерево, яке посадив учитель і майбутній Герой України. Не знаю, як присутнім, а мені запам’яталися слова Дмитра Стуса під час заходу: “Світ не став кращим чи гіршим, він став іншим”. За пів року після події в Горлівці, навесні 2014-го, наш український світ зазнав підступного удару від рашистів, і ми втратили Горлівку та інші місця, пов’язані з поетом у Донецькій області. Але збереглася пам’ять... Запрошуючи на вечір пам’яті свого батька до 40 роковин од дня його загибелі, Дмитро Васильович сказав, що буде говорити про музей у Горлівці і споминати його фундатора Олега Федорова – такі сталося. Приємно було бачити в залі і Марію Стус... А тепер завдяки Маргариті Довгань познайомилися, згадали донецький період поетового життя. Щоб візуалізувати ці спогади, я захопив із собою газету “Донеччина” (№29, 17.04.2007), яку тоді редагував, із добіркою сонетів Миколи Колісника “Стусове коло”, присвяченою побратимам поета. Запитав у Марії Семенівни, хто із цього товариства, на її думку, був найближчим до Стуса. – Звичайно, це Василь Захарченко, кум, із ним Дмитра хрестили, дуже дружив мій брат із Віктором Дідківським та Іваном Принцевським, Анатолієм Лазоренком, Олегом Орачем, Миколою Колісником. Усі вийшли з одного педагогічного інституту, крім Дідківського, який мав інженерну освіту, кандидат технічних наук. Ще Колісник пише про Юрія Доценка, він з іншого покоління, алея його пам’ятаю, зустрічалися, коли ще була жива мама Їлина... – розповідає сестра Василя Семеновича, яка минулої зими відзначила своє 90-річчя. А про життя Стуса за київським часом розповіла пані Маргарита. Може, й випадково, але ж у кожній рандомності є своя закономірність: нашу розмову перервав телефонний дзвінок зі США від пана Богдана, блогера чи науковця, який раніше просив Маргариту відповісти на кілька запитань. Майже всі про Стуса. Дещо з найважливішого зафіксував: “У поезії Стуса кожен рядок
Подія · “Освітньо+культурні заклади формують читацьку культуру, то й відповідальність відчувають найбільшу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Іванна ЩЕРБИНА, заслужений працівник культури України, членкиня Президії ВГО Українська бібліотечна асоціація, директорка Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району м. Києва Тетяна ЯРОВИЦИНА, поетеса, членкиня ВГО Українська бібліотечна асоціація, головна бібліотекарка Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району м. Києва
Нещодавно у Львові відбувався XV Львівський міжнародний бібліотечний форум – щорічна важлива подія для фахівців галузі, націлена на нові горизонти розвитку та поглиблення професійних навичок. Участь у форумі взяли члени та партнери ВГО Українська бібліотечна асоціація: бібліотекарі з різних регіонів України і запрошені гості – науковці, педагоги, письменники, ви-
Літературознавиця Тетяна Белімова давці, журналісти. Програма була насичена значущими фаховими подіями. Одним із чільних напрямів цього року стала реалізація культурно-мистецького проєкту “Читаємо Україну: шлях до себе через літературу”, у межах якого відбулися авторські зустрічі, лекції та дискусії, присвячені темі деколонізації української літератури та бібліотечної справи. І про це ми сьогодні хотіли б поговорити з вами. “Що ми залишимо наступним поколінням?” – це запитання дедалі частіше звучить у стінах українських бібліотек. В умовах війни, коли національна ідентичність стала мішенню, бібліотекарі, освітяни та культурні діячі беруть на себе місію очищення книжкових фондів від імперських нашарувань і формування безпечного, націєтворчого простору для читача. Адже саме освітньо-культурні заклади формують читацьку культуру, то й відповідальність відчувають найбільшу. Деколонізація фондів публічних бібліотек – масштабне завдання, метою якого є формування нових підходів в українській освіті та культурі, ґрунтовне переосмислення минулого і чесна розмова з читачем (і з самими собою): чому певні твори більше не є частиною літературного канону; як розпізнати ідеологічні пастки в літературі; чому важливо знати якнайбільше про авторів та історії написання творів. На жаль, ми не можемо знати все, але ми можемо спробувати дізнатися більше. А дізнавшись, поділитися з іншими. Знання про нас самих необхідні, вони транслюють світові, хто ми є: яскрава самобутня нація чи чиясь бліда копія? Деколонізація – це не кампанія, не данина моді, а тривалий копіткий процес, що вимагає терпіння, знань, співпраці. Підхід до літератури з усвідомленням історичної травми нації внаслідок її тривалого гноблення імперською і тоталітарною системою дозволяє нам побачити себе не як уламок імперії, а як повноцінну культуру із власним голосом. Ми є, ми живі. Ми усвідомлюємо наше минуле та безперечно гідні кращого майбутнього. Занурення в цей процес може спершу здатися травматичним, проте з усвідомленням усіх причин і ризиків приходить розуміння, що для бібліотекарів – це шанс оновити фонди. Для читачів – набути навичок критичного читання, аналізу текстів не лише за формою, а й за тим, які цінності вони транслюють. Для освітян – переосмислити зміст і процес навчання. Для суспільства – зцілити пам’ять. І кожен крок у цьому напрямку – це крок до вільної, свідомої України. А щоб не було так боляче нашій свідомості при виході із “зони комфорту”, можна ставитися до цього як до переїзду на нову квартиру, куди застаріле вже брати зась. Багато царин суспільних знань нині потребують деколонізації. Колоніальний вплив не обмежується одним періодом чи регіоном, він охоплює різні історичні етапи, країни й терени, залишаючи глибокі сліди в суспільному мисленні, залежно від важкості, тривалості травми та менталітетних особливостей населення. Згодні? То що ж робити? Тема складна, і навіть ті фахівці, що усвідомлюють її важливість, часто не знають, з чого почати. Відправна точка – сьогодення, її підказало саме життя. А шлях долає той, хто наважується зробити перший крок. Саме тому організатори Львівського форуму залучили спікерів-мотиваторів, які допоможуть прокласти шлях. Особливе враження на багатьох справили виступи письменниці, літературознавиці, викладачки, доцента Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка Тетяни Белімової. У своїй лекції “Крізь літературу до свободи від колоніального мислення” вона доступно й виважено пояснила суть і наслідки колоніального впливу в літературі, окреслила риси антиколоніального письма та висвітлила си-
Учасники дискусії лу української націєтворчої літератури на прикладі сучасних історичних бестселерів. Під час дискусії “Переписані сторінки” основну увагу було приділено літературі соцреалізму та складним питанням, із нею пов’язаним: чи варто виключати з літературного канону твори, просякнуті тоталітарною ідеологією, чи все ж залишати їх у відкритому доступі? А якщо зберігати — то як попередити читача про небезпечні наративи або про сліди історичної травми в обраних ними текстах? Спілкування з науковицею спонукало присутніх глибше замислитися над підходами до оцінювання таких творів. Під час круглого столу “Бібліотека як форпост: деколонізація через простір і книгу” розгорнулася змістовна фахова дискусія за участю провідних представників бібліотечної сфери: завідувачки науково-методичного відділу Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого Світлани Кравченко, директора Львівської муніципальної бібліотеки Василя Кметя, директорки Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука Тетяни Пилипець, голови секції публічних бібліотек УБА Вікторії Задорожної, представників наукових і публічних бібліотек України, головної редакторки журналу “Жінка” Тамари Маркелової, письменників – популяризаторів історії і сучасної української літератури Олега Криштопи і Мар’яни Савки (щойно завершилися їхні авторські панелі, присвячені збереженню національної пам’яті через літературу та комунікативну пам’ять, вони активно включилися в дискусію). Модерували події фахівці з багаторічним новаторським досвідом – Тетяна Пилипець, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, та Іванна Щербина, членкиня Президії ВГО Українська бібліотечна асоціація, директорка Централізованої бібліотечної системи Солом’янського району м. Києва. Під час дискусії було презентовано дослідження “Книжки та автори. Путівник-конструктор з деколонізації”, яке представила головна бібліотекарка Центральної районної бібліотеки імені Григорія Сковороди Тетяна Яровицина. Цей проєкт, створений у межах мистецького конкурсу державної установи “Український інститут книги”, є своєрідною інтелектуальною картою – візуаль-
Модераторки дискусій Іванна Щербина і Тетяна Пилипець ним путівником, що допомагає системно оцінювати постаті та книжкові видання в українському деколонізаційному контексті. Доповідь викликала активне зацікавлення бібліотечної спільноти, адже запит на якісну, вільну від ідеологічних нашарувань літературу давно сформований, а бібліотекарі потребують чітких орієнтирів для роботи з фондами. Візуальний путівник містить набір практичних інструментів, що допомагають бібліотекарям працювати впевненіше: визначати колоніальні ознаки в текстах, виявляти ідеологічні ризики та формувати спільне бачення фонду вільної бібліотеки. Адже вкрай важливо не просто вилучати чи залишати видання, а й розуміти: чому саме ми це робимо, які з них — небезпечні й підлягають забороні відповідно до Кримінального кодексу України та деколонізаційних законів (2015–2023 рр.), які морально застарілі або суперечливі. У Путівнику запропоновано низку фільтрів: ознаки колоніальної поведінки (шовінізм, імперськість, знецінення української культури), ознаки націєтворчої поведінки (підтримка української мови, культури, ідентичності), рівень ідеологічного тиску (чи просуває твір тоталітарні або імперські наративи), а також художню цінність поза ідеологією – естетичну, історичну чи інтелектуальну. Оцінюючи постать чи літературний твір, варто враховувати широкий контекст: добу, в якій сформувалася особистість автора, соціокультурне та історико-географічне тло, мовне середовище, походження, освіту, біографічні факти, публічну позицію, вплив на сучасників, а також репресії як показник спротиву системі. Не менш важливими є мова твору, його ідеологічне навантаження, художня цінність і наявність у шкільній програмі. Сукупність цих маркерів та низка наведених історичних фактів дозволяє глибше зрозуміти, які чому виникала колоніальна література. Наведені критерії є не догмами, а інструментами пізнання та аналізу тексту (або життєпису постаті). Вони допомагають уникнути спрощених оцінок і зберегти об’єктивність, не вдатися до крайнощів і зберегти баланс між очищенням і збереженням культурної спадщини. Адже видання може бути водночас цінним з мистецького погляду і небезпечним за змістом – і це вже привід для фахової, зваженої розмови: що далі? У спробі заперечити або скасувати частину історії існує досить високий ризик “вихлюпнути дитя із купелем”. Перервана тяглість історичних процесів, як і непослідовний вихід із травми, – небезпечна. У місцях різкої зміни цінностей пролягають глибокі тріщини, позбавляючи націю єдності. Отже, цей процес – не про заборони, а про усвідомлений аналіз і відповідальність. Книга є ключем до пізнання правдивої історії, розшифрування культурних кодів і осмислення майбутнього. Тож саме час кожному з нас запитати себе: де перебуваємо сьогодні в системі координат: “Україна – Росія / занепад – розвиток” і який напрям має наш рух? Що ми зберігаємо в культурній пам’яті? Які книжки наповнюють суспільний простір? Чи помічаємо в собі та своїх співгромадянах стигми колонізованого мислення? Що ми робимо або не робимо, щоб їх позбутися? Які наслідки має наша діяльність або бездіяльність? Які наративи транслюють книжки на полицях публічних і шкільних бібліотек? Чи не є вони інструментами колоніального впливу? Чи здатні ми розрізняти небезпечні послання в текстах? Чи місце “шкідливій” і “корисній” літературі на одній полиці? Чи мусять контроверсійні книжки бути під рукою читачів публічних бібліотек? Можливо, їхнє законне місце – на полицях бібліотек наукових? І, зрештою, яку книжку ми вкладемо в руки юному читачеві (нашим дітям і онукам): чи стане вона для них точкою опори, а чи підважуватиме основи їхнього світу? Ці питання не мають простих відповідей. Однак реалізована потреба їхнього обговорення – ознака зрілості суспільства. Бібліотеки – це простори довіри, які вже сьогодні виконують роль відкритих майданчиків для важливих суспільних розмов і фахових дискусій. А щоденна бібліотечна робота з фондами — це не лише вилучення застарілих видань. Це – глибоке дослідження, валідація проблеми, формування критеріїв оцінки, робота з читачем. І головне – це шлях від точки “К” (колонії) до “У” (України), який бібліотекарі проходять разом із усім українським суспільством. Насамперед критично важливі питання інформаційної гігієни та безпеки, турботи про нащадків і спільного оновлення культурного простору. Адже в часи стрімких технологічних змін молодь не читатиме більшості текстів, які були значущими для попередніх поколінь. Вона природно шукає нові сенси, нові голоси, нову мову – і ми маємо бути готові їх запропонувати. Болюче сьогодення породжує потужний пласт новітньої літератури, яка говорить мовою теперішнього і формує уявлення про майбутнє. Тож оновлення фондів – це не лише вилучення застарілого, а й наповнення живим, актуальним, якісним: українською, світовою, перекладною літературою, що відповідає духові часу. І саме в цьому – наша синергія: бібліотекарів, освітян, видавців, письменників, читачів. Ми не просто очищаємо – ми творимо нову читацьку екосистему.
Витоки · “Розподіл окремих земель Русі між князями віддзеркалює структуру держави та правові відносини між співправителями”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зір’я Тельця на Чумацькому Шляху. Але на “молочній річці” розташовані й інші сузір’я – чому ж обрано саме Тельця? Очевидно, тому, що саме тут була колись точка весняного рівнодення – найпоширеніший початок року в давніх календарях світу. Дуже подібний образ зберегла й північногерманська (давньоскандинавська) мітологія, де морського змія на ім’я Йормунгандр, що оточує світ, ловлять на наживку у вигляді бичачої голови. Астрономічна символіка тут та сама, що й у грецьких образах молочного кола та річки Океан із головою бика. Але цього замало: коли германці та греки виділилися в окремі народи з окремими мовами, ці спостереження вже не були актуальними (особливо для греків, що стали мешкати набагато південніше). Зважаючи на те, що германці і греки належать до різних гілок індоєвропейських мов (про що йтиметься далі), можна припустити успадкування образу від спільних індоєвропейських предків. Зіставивши астрономічні факти з археологічними, отримуємо висновок: нащадки носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки – пізні праіндоєвропейці – спостерігали сонце, що в дні рівнодень встає з “молочної річки” та сідає в неї, і зафіксували це у своїх мітах. Так можна визначити носіїв культури лінійно
стрічкової кераміки та її безпосередніх нащадків – будівельників “ронделів” – як носіїв праіндоєвропейської мови. Серед восьми визнаних археологами джерел трипільської культури більшість сягають культури лінійно-стрічкової кераміки, і мову Трипілля теж є підстави вважати праіндоєвропейською. Отже, міти точно фіксують і місце, і час існування індоєвропейської прабатьківщини, звідки прийшли ці мітологічні образи. А археологія дозволяє знайти відповідники цих образів у матеріальній культурі.
того ж, самим козакам було вигідно долучитися до майбутнього походу з власних політичних і економічних причин. У червні 1618 року 20-тисячне козацьке військо пішло від Путивля до москви. Під час походу гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний показав себе як талановитий та рішучий полководець. Наступ розвивався успішно: запорожці захопили міста Лівни та Єлець, здобули низку перемог на Рязанщині та в Мещерських краях. Вже восени козацтво підійшло до села Тушино, де вони об’єднались із союзним польсько-литовським військом. 11 жовтня запорожці на чолі із Сагайдачним та військо королевича Владислава почали штурмувати москву. Тим часом козаки досягли успіхів й на південь від москви – їм вдалось заволодіти Калугою та Серпуховим. Московити були вражені перебігом подій і почали схилятись до переговорів. Похід завершився укладенням Деулінського перемир’я 11 грудня 1618 року, за яким загарбані московитами Чернігівська, Новгород-Сіверська та Смоленська землі поверталися до Речі Посполитої і, відповідно, до України. Постать гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного не загубилася в історії. У 8-й дивізії Запорізької групи Армії УНР існував 24-й полк імені гетьмана Петра Сагайдачного. ЗСУ також не забули про підкорювача москви – ім’я славетного гетьмана носить Національна академія сухопутних військ у Львові. Важливо завершити розпочаті в 2023 році археологічні дослідження на території Києво-Могилянської академії, де археологи виявили добре збережену стіну Богоявленського собору і де було поховано великого гетьмана-державотворця Петра Конашевича- Сагайдачного.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
Витоки · “Розподіл окремих земель Русі між князями віддзеркалює структуру держави та правові відносини між співправителями”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
“Індоєвропейською проблемою” називають пошук археологічної культури носіїв реконструйованої праіндоєвропейської мови. Частиною цієї проблеми є ідентифікація “індоєвропейської прабатьківщини” – місця звучання праіндоєвропейської мови. Проблема доволі актуальна для України, на території якої індоєвропейські мови поширювалися з глибокої давнини. Як не дивно, розв’язання індоєвропейської проблеми прийшло не з мовознавства і не з археології, а з двох інших сфер науки, які до цього питання майже не залучають, – мітології та астрономії. Під час міжнародного з’їзду з історії астрономії в Мюнхені 2010 року знаний дослідник первісної астрономії Міхаель Раппенглюк пояснив мені (усне повідомлення), чому стародавні круглі споруди (астрономічні храми) будували саме на широті близько 52о – тільки на цій широті Чумацький Шлях видимий як повне коло, що лежить на горизонті. До речі, це широта і Києва, і найзнаменитішого астрономічного храму світу – Стоунхенджу в Британії. У перебігу дискусій із Михайлом Відейком археолог розповів мені про ронделі – круглі астрономічні споруди, відкриті в різних країнах (Стоунхендж – лише один із багатьох). Зацікавившись цими об’єктами, я з’ясував, що “мода” на їхнє будівництво припадала на 4900–4600 роки до н. е. І це не випадково – тільки впродовж цих років сонце в дні весняного й осіннього рівнодень перетинало “молочну ріку” на горизонті. Виявилося також, що ці споруди будували в основному нащадки носіїв археологічної культури лінійно
стрічкової кераміки (існувала близько 5700–4900 рр. до н. е.), яку багато дослідників (зокрема Михайло Відейко) вважають праіндоєвропейською. Далі від астрономії довелося перейти до мітології. Стародавні греки називали Чумацький Шлях Галаксіос кюклос – “молочне коло” (звідси слово галактика). Бачити цей небесний об’єкт як цілісне коло можна, як вище було зазначено, тільки на широті близько 52о. Це означає, що предки стародавніх греків мешкали на цій широті та спостерігали це явище. Відомий стародавнім грекам, індійцям та хеттам (отже, праіндоєвропейський!) образ сонця, що встає з моря й сідає в море, походить від тих самих астрономічних спостережень. Маємо й численні інші, не менш важливі свідчення таких спостережень. Гомер описував Океан як божество – річку, що колом обтікає всю землю. Упродовж понад 2500 років цей поетичний образ уважали суцільною фантазією або результатом браку в поета географічних знань. Однак виявилося, що насправді Гомер зафіксував винятково точну географічну та історичну інформацію, яку потрібно розшифрувати. Виявляється, що Океан – не земна, а небесна річка, однак розташована на видимому горизонті. Відомі давньогрецькі зображення божества річки Океан на посуді – у формі змії з головою бика. Образ віддзеркалює розташування су-
Витоки · “Розподіл окремих земель Русі між князями віддзеркалює структуру держави та правові відносини між співправителями”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ 407 років тому, у 1618 р., українське військо під командуванням гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та польсько-литовське військо короля Владислава IV розпочали штурм москви. За ініціативою Українського інституту національної пам’яті громадськість Києва відзначила цю подію спочатку біля пам’ятника великому українському полководцю на столичному Подолі, а згодом на території Києво- Могилянської академії. Незважаючи на те, що знаменита Хотинська битва – велика переможна битва війська Сагайдачного, яка захистила й врятувала Європу від окупації Османською імперією, важливо розглядати її не як один епізод, а в контексті інших тогочасних подій. Петро Конашевич-Сагайдачний привів українське козацтво на знаменну битву, лише заручившись обіцянками короля надати широкі права українській державі (які він старанно й послідовно здобував два десятиліття до того). За рік до Хотинської війни, за сприяння Сагайдачного, була відновлена вся повнота прав української церкви, Військо Запорізьке увійшло до Київського братства (важливий епізод державотворення). За кошт і сприяння Сагайдачного в Києві постала Братська школа (що виросте згодом у Києво-Могилянську академію). У 1618 році Сагайдачний на чолі українського воїнства попалив московію, взявши 14 її міст! На сході Європи триває війна між Річчю Посполитою та московським царством. Майбутній польський король Владислав IV прагнув зайняти московський престол та повернути втрачені в попередніх війнах землі. До походу Владислава приєднується Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. На той момент козацтво було дуже впливовою силою в східній Європі, такий союзник для Владислава був дуже доречний. До
Витоки · “Розподіл окремих земель Русі між князями віддзеркалює структуру держави та правові відносини між співправителями”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Дмитро КОЛЯДЕНКО, Президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
Витоки права Київської Русі сягають усної традиції (звичаєвого права) далекого язичницького минулого. У Київській Русі існувало уявлення про владу всього князівського роду, а не окремого князя, над Руською землею (офіційна назва давньоукраїнської держави в літописах). І влада над сусідніми залежними племенами, і міжнародні угоди були персоніфіковані особою конкретного князя. Кожен наступний князь мав ізнову іти на Візантію, укладати з нею мирну угоду, підкорювати сусідні племена. Це – типовий приклад давньої персоніфікації права особою монарха. Князь був сакральною фігурою, у язичницький період водночас виконував функції верховного жерця. Не випадково у польській та чеській мовах князь і священник звуться спільнокореневими словами (польською ксьондз) – релігійний і світський лідери походять від одного князя жерця. Священного князя могли навіть приносити в жертву – наприклад, після закінчення астрономічного циклу. Так, і Олег Віщий, і Ігор Старий князювали по
33 роки, і загибель кожного з них іноді розглядають як язичницьке жертвопринесення. Одна зі священних функцій князя – заснування міста свого імені. Особливу роль в історії відіграло заснування Києва, про яке літопис умістив давню епічну пісню. За допомогою закладення нових міст-фортець князі здійснювали політику колонізації далеких диких земель. Наприклад, Володимир Великий заснував Васильків (спершу Василів) біля Києва – за своїм християнським іменем Василь (зменшено-пестлива форма Василько). Ним же засновано Володимир на Волині та Володимир на Клязьмі. А його син Ярослав Мудрий заснував Ярославль у місцевості, що раніше невипадково звалася Ведмежий Кут. Заснування міст також підкреслює цивілізаторську роль Києва в освоєнні земель північних та східних околиць Русі-України. Другою особою в Київській Русі був воєвода, що репрезентував військову владу. Дивне на перший погляд співправління Аскольда і Дира, Олега й Ігоря пояснюється тим, що один із них був князем, а інший воєводою. З літописів добре відома роль воєводи Добрині як наставника Володимира Великого, особливо на початку його князювання. Коли з історії зникає Олег (у новгородському літописі прямо названий воєводою) – з’являється Свенельд, зникає Свенельд – з’являється Добриня. Билинні богатирі – це саме воєводи: Ілля – Віщий Олег (звістка про його охрещення видалена з літопису редакторами), Добриня відомий під своїм іменем і в літописах, і в билинах. Билинний князь Володимир менш активний порівняно з богатирями – так і в літописі. Державна структура, де сакральний правитель менш активний порівняно з другою особою держави, добре відома в Середньовіччі від Франції до Японії. Та й у низці сучасних держав (Велика Британія, Німеччина, Італія, Греція, Японія) король або президент іноді є тільки церемоніальною фігурою, а реальну владу здійснює прем’єр-міністр. Розподіл окремих земель Русі між князями (синами Святослава, Володимира, Ярослава) віддзеркалює структуру держави та правові відносини між співправителями. Ядром Русі були Київ, Чернігів та Переяслав, а землі Чернігівського та Переяславського князівств доходили до території сучасної москви, якої тоді ще і близької не існувало. Дослідження державно-правових засад існування Київської Русі як найбільшої держави тогочасної Європи – важлива сторінка історії української духовної культури.
Цікаво знати · “Корова – кровинка роду. Його Берегиня, золототканий міт, на якому трималася вся наша хліборобська генеалогія”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
технології обробітку ґрунту, а водночас і астральні обряди. На своїх возах коломахах, що разюче нагадували чумацькі (сучасне каламашка), індуське – двоколісна бойова колісниця, вони дісталися Індії, де й понині в незмінному вигляді збереглося ставлення до Корови як до священної тварини. Слова кирва і кров суголосні. Справді, Корова – кровинка роду. Його Берегиня, золототканий міт, на якому трималася вся наша хліборобська генеалогія, вольний і широкий дух народу. Коли, не дай Бог, помирала господиня – Корівку вели за домовиною (козак – коня). Насварити чи вдарити Тебе було великим гріхом. З Тобою віталися вранці. Тобі казали “Добривечір”, коли Ти, пахка молоком й медовими травами, несла на пишних рогах вечірнє сонце з пастівця. Ти була невід’ємною частиною сім’ї, її найміцнішою сув’яззю. Тебе берегли більше, ніж себе. Тільну Корівоньку ніколи не вигонили в череду, щоб не зурочили. А коли мала ось-ось народити – господарі, навіть взимку, неодмінно ночували в хліві. Корівка в господарстві – окраса родини. А її втрата – невимовне лихо й пустка, особливо для літніх людей. Ось тут недалечко, на вулиці Козачій, жила тітка Катерина. Уже їй важко було обходжувати корівку, а тішила: “Та це ж моє життя! Моє щастя!”. І все зволікала на вмовляння доньки та зятя – збути. То вони, містяни, обминувши двір, приїхали, викликали нишком на пастівець шкуродерів та й продали мамине щастя. Чекає стара корівчину ввечері – нема! Боже, як вона голосила,
взнавши про страшну наругу – весь куток втішав, збігшись. Як била в сухенькі груди кулачками! Занедужала старенька. Все благала купити їй корівчину. Але так і не дочекалася… За 40 років звідтоді, як не стало матінки, заплакав вдруге, дивлячись, як корівонька безпомічно намагається встати, на оте моє болісне “Ласунечко! Ласуню!” Ще вчора Вона віддала мені своє останнє, наймедовіше на хутірці молоко, ще вчора. Такий жалючий крижаний холод охопив за плечі – вдруге відчув себе сиротою. На схилок літ, на мою сивину вже падають не весни пелюстки – сніг. Для пані Ніни (так і не збогарадилась на родину, все життя віддавши малюкам, витираючи їм носики в дитячій бібліотеці) корівонька була і мужем, і щебетливою сім’єю, і посестрою, якій довіряла найпотаємніше. І як заставав, бо ж сусіда, за тими таємними розмовами, шарілася, коби дівчина. Коли померла по розтелу круторога Ласуні матінка, Ніна Олексіївна пересварилася з усіма сусідами, що напучували збути безпомічне телятко: “За молочне дорого платять!”, а випестила із соски в красиву, пишну й розумну телусю, що невідступно ходила скрізь за господинею, тримаючись губами за… спідницю. Тож неспроста жіноцтво жартувало: “Ласуню! Та відпусти ж маму! Ти вже доросла!” “Та чи ми ж тебе криницею8 водицею не напували! Та чи ми ж тебе золотою отавицею не годува8 ли, що ти нам такеє гірке лихо вчинила, сиротиночками лишаю8 чи!” – тихо, в солоній розпуці сльози, шепотіла господиня пра8 давнє тисячолітнє голосіння. Ще десять років тому на нашому хутірці було 36 корівок. З яким радісним вереском це стадо ввечері зустрічали дітлахи! Зараз їх вісім. Загалом з учорашнього дня – сім. У повоєному 45-му корів в Україні було майже втричі більше, ніж сьогодні. Саме круторога з удовою, оручи та сіючи, витягнула вщент поруйноване сільське господарство держави з безодні ще одного голоду. І жодного пам’ятника цим величним стражденницям ніхто не здогадався звести. Молоді подружжя не спішать обзаводитися худібчиною – а навіщо? Навіть у сільських крамничках молока повно. Благо, наше сільгосппідприємство має чи не найбільше на Чернігівщині дійне стадо – 1,5 тисячі голів, щодня продаючи на дитяче харчування 50 тонн молока. А корова – це органічні добрива на поля, відтак чиста продукція. Теличок до російсько-української війни продавали за кордон як дуже вдійну породу. Тут проводилися республіканські семінари. В ПСП є свій маслоцех, сирцех, ковбасня. Але це виняток. Чи ж не ганьба для держави, яка закуповує молочку в Польщі? Добре пам’ятаю, бо працював заввідділу сільського господарства райгазети: Маєш 100 га орної землі – то май і 100 корів. Та хіба у велемудрій Верховній Раді додумаються до ухвалення такого вкрай необхідного для хліборобської держави закону?! Простіше купувати деінде, отримуючи з цього зиск для власної кишені. Але з цим законом потрібно ухвалити й суголосний, що підкріпить попередній: Продукція, вирощена на органіці, повинна коштувати вдвічі дорожче, аніж на захімізованих полях. Тоді фермер буде зацікавлений мати молочне стадо. А відтак Європа купувати чисте вироблення. Не стало ще однієї Годувальниці на нашому хутірці. Бідніє село. Пересихає прадавня культура, прадавні звичаї, прадавня, чиста, мов сльоза, мова. Врешті, й саме село з його тисячолітньою культурою відходить у небуття. Поглинає її страшна пащека цивілізації, яка щасливу людину перетворює на бездумний і блідий придаток штучного інтелекту.
ва походить від того, що її можна їсти навіть сирою. Опеньок (або підпеньок), бо росте здебільшого на пеньках. Дощовик – круглий гриб, що “вистрілює” спорами під час дощу. Печериця – відоме міжнародне слово шампіньйон, але українська форма звучить лагідніше. Глива (діалектна назва калічка) – гриб, який полюбляє рости на стовбурах дерев. Гриб
парасолька (не “зонтік”) – високий і стрункий, справді схожий на розкриту парасольку. Зморшок, або сморш (не “сморчок”) – весняний гриб із хвилястою шапкою. Моховик, рижик, лисичка – назви спільні й для української, і для російської мов, але з власними наголосами та вимовою.
Цікаво знати · “Корова – кровинка роду. Його Берегиня, золототканий міт, на якому трималася вся наша хліборобська генеалогія”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Іван ПРОСЯНИК, народознавець
А сльоза ядуча, коби віддих полину в спекотну днину. І гіркуча… до нестями. Відійшла в свої далекі засвіти: Матінка, Годувальниця, Ізначальниця нашого хліборобського роду, у всі віки його Охоронниця, найбільша дорогоцінність, неспівмірна з усіма діямантами світу. Неначе враз, як материк, з нею відпливла у небуття прадавня арійська культура: оті жінки з хустинками-рогачиками на чолі – знак сузір’я Тельця, оті чумацькі валки з круторогими волами. Отой степовий дух звитяжного фольклору. Не мечем, а звичайнісіньким батогом пастух творить богатирські дива. Саме Вона, космогонічна Корова Зимуня, випестила своїм молоком небесних братів-близнюків Перуна та Велеса. Останній в нагороду й привів Корівчину прадавньому орійцеві. Ото Її Молочний шлях по Небові. Це Вона осінила самоназву нашому народові. Праарійське кирва – корова. Кривичі – Коровичі. Прадавні греки ще в Геродотові часи називали нас тавРОСами. У Таврійських степах незліченні стада худоби – товару (звідси й товариш). Слово корова засвідчує древність української мови з часів неоліту. У 4-му гроті “Кам’яної могили” – найдревнішої “бібліотеки” світу – на стіні зображено пару волів з плугом. І цей малюнок (за археологом Ю. Шиловим) було створено 11 тисяч років тому. Ми вже тоді мали свою протодержаву, якою керували старійшини роду – волхви, священники Бога Волоса. Найшанованішого Бога давньої Русі-Україненьки – Бога худібного, що стояв на Подолі. Саме Корові, бо ж вона божественна, ми зобов’язані своїми дивовижними почуттями: ніжністю, співчутливістю, шаною до Нені-Вітця, цнотливістю в стосунках, порядністю, закоханістю у все суще, любов’ю до Рідної Землиці-Матінки, бо вона жива, вона з ласки Бога Рода нам дарована. І головне – мовою. Бо хлібороб не до ведмедя лісового молиться: до Небес, що дощ на врожай посилають, розмовляючи з Ним найчистішими вустами, що відбивалося й на буденному словотворенні. Сусідні племена (вони перебували на значно нижчому цивілізаційному щаблі розвитку – мисливстві) не мають цього морального багатства й дотепер. Про що яскраво свідчать сьогоднішні криваві події. Прадревню сув’язь українця з коровою засвідчує випадок, що розповів колись біолог, мій приятель Михайло Самохвал із села Кувечичі, неподалік Чернігова, десь аж під Біловезькими пущами. Оре його сусіда колгоспне поле, коли це тут з дебрів виходить круторогий тур. Став посеред поля й почав нюхати ріллю. А потім рушив за трактором аж на польовий стан. І стояв, що вкопаний, коло плуга, поки не смеркло. Глибока ця ратайська пам’ять так закарбувалася в генах, що відгукнулася й через тисячоліття. Божественність Корови підтверджує звичай, який записав у с. Химчин на Косівщині (батьківщина патріарха Романюка), що зберігся до наших днів. На Йордана (Ірдинь – притока Дніпра біля Черкас) по урочистій відправі на водоймі господар із зарушниченим рогатим пирогом найперше йде до маржинниці й лунко стукає в двері. Хтось із домашніх зза дверей питає: “А хто то є?!” – “Пан Біг!” – відповідає ґазда. “А що несе?!” – “Пиріг!” За повір’ям потрібно весь рік задобрювати корівку, пам’ятаючи, що вона в цей день сповідається перед вишнім Господарем і може йому розповісти все. Корова – взірець краси. Пригадайте в Гомера: саме через волооку Єлену розпочалася війна між греками та троянцями. Вона – взірець молодості й сили. “Шумить гай, шумить гай! Стоїть Василько, як бугай! А Ганнуся – білолиця, як телиця!”. Весільна пісня. Народознавець М. Брицун-Ходак, Коростенщина. І врешті – остання реінкарнація Будди Гуатами – Корівка. Культ Корови в трипільському співжитті давнього українця-хлібороба мав надзвичайну вагу. З ранньої весни й до пізньої осені у всіх сакральних святах Корова брала участь як священна тварина. У “Велесовий тиждень”, що знаменував початок Новоліття, білу Корівку-первістку виводили зустрічати Весну Красну. Слали Їй під ноги червоно та чорно гаптовані рушники – спогад про безцінний дарунок бога Велеса. У величальній весняному сонцю співається: “Ярилочку ясен! Витязю Небесен Сонцекудрий! На Золотії Тури стань! Во сріблянії сурми склич! Во мідянії набати вдар! На Ясен День! На Світел День! На Велик День! Благослови нас своїми перстами сяючими!” Біла Корова-первістка уособлювала дощову хмару. Ось тому в час наливання хлібів, коли нивам вкрай необхідна волога, дівчата вибирали з-поміж себе найпрацьовитішу, найвродливішу, з шанованої родини дівчину, і в первісному вигляді, тобто оголену, саджали на Корівчину й біля польової криниці обливали водою, творячи обряд “Заклинання дощу”. Молоком Корівок-первісток на світанку кропили посіви, щоб зерно було буйним й обильним. Ці обряди, як засвідчують давньогрецькі хроністи, були поширені не лише на землях прадавньої України, а й на всьому циркумпонтійському просторі, тобто обширах, що дотикалися Чорноморських теренів. Недарма Зевес викрадає Європу, перевтілившись в бугая. Озіріс, бог родючості в єгиптян, – бугай із сонцем поміж рогами. Культ Корови поширився разом із розповсюдженням протоукраїнської хліборобської культури близько 7,4 тисячі років тому, коли потужний землетрус зруйнував тонкий перешийок між Європою та Азією і вода з Середземного моря ринула в Чорне, що було на той час невеликим озером (так званий Девкаліонів потоп). Ратаї вимушені були переселятися на землі напівдиких місцевих племен, всуцільно Єгипту й Алжиру, несучи з собою передові
Цікаво знати · “Корова – кровинка роду. Його Берегиня, золототканий міт, на якому трималася вся наша хліборобська генеалогія”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Осінь – час грибного сезону, коли тисячі українців вирушають на “тихе полювання”. Проте чимало грибників і досі користуються російськими назвами грибів, навіть не здогадуючись, що українська мова має власні, мелодійні й точні відповідники. Так, багато хто продовжує називати їх російськими словами – “опьонок”, “сморчок”, “масльонок”. OBOZ.UA публікує добірку найпоширеніших назв грибів українською, щоб говорити правильно й зберігати мовну традицію. Українська грибна лексика багата й різноманітна. Частина назв справді подібна до російських, але відрізняється звучанням, наголосом або суфіксом. Інші ж – цілком самобутні, зі своїм колоритом і логікою походження. Ось добірка правильних українських назв найпоширеніших грибів: Білий гриб (або боровик, білик, біляк). У народі його називають царем грибів за величину й аромат. Підберезовик– росте біля беріз, тому й назва така сама, як у російській, але з м’яким українським звучанням. Підосичник – також козарик, красноголовець чи червоноголовець. Найчастіше трапляється під осиками. Маслюк (не “масльонок”) – слизький на дотик гриб із блискучим капелюшком. Сироїжка – знайома кожному грибникові, наз
Цікаво знати · “18 виставок за 11 років – свідчення не лише успіху, а й колосальної працездатності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
відувальним завданням, щоб це не викликало зайвих підозр у німців. Вибір зупинився на ньому. Виконуючи завдання чекістів, Глущенко виїхав 17 квітня 1940 року до Берліна, де провів кілька конспіративних зустрічей і здобув надзвичайно цінну інформацію. На її основі підготували доповідну записку вищому керівництву СРСР, з якої випливало, що уряд Німеччини активно готується до війни проти Радянського Союзу. Доповідна з матеріалами “Художника” 10 червня 1940 року потрапила до Сталіна, тобто на 5 місяців раніше, ніж від Ріхарда Зорге. Прикриттям для таємної діяльності Глущенка була його участь в організації в Берліні виставки “Народна творчість у СРСР” – офіційно він був її куратором. Про це мій товариш дізнався від митця під час відвідин його майстерні. Це було останнє розвідувальне завдання, яке виконав Микола Глущенко.
У творчій майстерні Глущенка Мій товариш Борис мешкав разом із батьками та братом у тому ж будинку № 25 в центрі Хрещатика, але на 8-му поверсі правого крила. Однак ще жодного разу не був запрошений до майстерні митця. І ось виник такий шанс… Батько Бориса – Анатолій Федорович Ніщета – працював в Інституті Діпроводгосп, де займався проблемами гідромеліорації сільськогосподарських земель, був нагороджений Державною премією СРСР та орденом Леніна, їздив у закордонні відрядження. Глущенко не заперечував щодо прохання Анатолія Федоровича запросити і його сина, мого товариша Бориса, який навчався тоді у студії живопису. Отже, майстерня містилася в горищному приміщенні будівлі, була невеликою, але дуже високою, метрів 7-8 до стелі. Екзотичне переплетення труб опалення навівало асоціації з лабораторією середньовічного алхіміка. Антресолі були забиті завершеними полотнами в рамах німецьких і французьких імпресіоністів, а також зарубіжними книгами та журналами з образотворчого мистецтва. Поки гості оглядалися, Микола Петрович зварив міцну каву, відкрив коробку шоколадних цукерок і гарний коньяк. Декілька годин тривала цікава бесіда, головним чином про мистецтво, ана завершення Глущенко приголомшив зізнанням, що Гітлер подарував йому альбом факсимільних репродукцій своїх акварелей. Це було настільки несподівано, що ці слова митця врізалися в пам’ять Бориса. Продовжуючи розповідь, Микола Петрович розповів, що в 1940 році він відповідав за радянську художню виставку, що експонувалася в Берліні. Під час церемонії закриття виставки до нього підійшов Ріббентроп і сказав, що фюреру дуже подобаються роботи Глущенка і Гітлер вважає його найкращим пейзажистом Європи. Тому Гітлер вирішив подарувати Глущенку альбом з репродукціями своїх робіт і автографом. Після цього Ріббентроп вручив Глущенку альбом, на першій сторінці якого був дарчий напис: “Ніколасу Глущенку Адольф Гітлер” і дата. А від імені Міністерства закордонних справ його нагородили почесною грамотою. Після повернення в СРСР на прохання Сталіна художник передав альбом йому та членам Політбюро…
Осінні барви Києва Навесні 1944 року Микола Глущенко переїхав до Києва. Він полюбив красу міста і з насолодою мандрував дніпровськими схилами й парками, милувався казковими барвами київської осені. Як митець із витонченим смаком, він переконався, що Київ прекрасний у будь-яку пору року, але восени стає особливо яскравим. Осінь відчував і в своєму дні народження (народився 17 вересня). З часом він піде з життя теж восени – 31 жовтня. Дослідник Ігор Верба стверджує, що за життя Миколи Глущенка відбулося 59 його персональних виставок. Більшість із них припадає на повоєнний період, коли художник переїхав до Києва, причому проходили переважно саме в Києві. Його живописними творами захоплювалися шанувальники мистецтва в різних куточках земної кулі – від країн Європи і Сполучених Штатів до Японії. І наостанок. Яка ж доля альбому акварелей фюрера, який він подарував нашому художникові? Казали, що після смерті митця його вдова передала альбом у Міністерство культури УРСР, до Ольги Чорнобривцевої, заступниці міністра культури. Однак подальша його доля невідома…
Цікаво знати · “18 виставок за 11 років – свідчення не лише успіху, а й колосальної працездатності”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Серед українських митців образотворчого мистецтва творчість художника Миколи Глущенка посідає особливе місце. Про цю легендарну людину я почув від свого товариша художника Бориса Маркова, з яким навчався в Київському політехнічному інституті. Ще в 60-ті роки Борис разом із батьком відвідав творчу майстерню художника Глущенка, яка була тоді в центрі Хрещатика, на 13-му поверсі будинку № 25, позначеного кінотеатром “Дружба”. Головним дивом цих відвідин був альбом акварелей Адольфа Гітлера, який той подарував нашому художникові напередодні Другої світової. Глущенко вважав подарунок дуже цінним і зберігав його все життя. Однак після смерті митця альбом зник. Лише не згадав мій друг Борис про те, що Глущенко встигав поєднувати мистецькі справи з діяльністю розвідника. Саме про це йдеться в моєму матеріалі.
Володимир СКРИНЧЕНКО
Поглянемо в минуле У Берліні Глущенко опинився у другому півріччі 1919 року. За плечима 18-річного юнака було комерційне училище в місті Юзівка (тепер Донецьк), де мешкала мати разом із його братом Володимиром і сестрою Ларисою, служба в денікінській армії і участь у боях проти червоної армії, вдала втеча з польського концтабору Стшалково (Strzalkowo) для інтернованих та прибуття до столиці Німеччини. Навколо Глущенка вирувало чимало таємниць. І головна з них – як він добирався до Берліна. Гідно подиву, як цей юнак зміг подолати чималеньку відстань між Стшалково і Берліном (понад 340 км) без документів і з порожніми кишенями, що свідчило про розум, удачу та неймовірну живучість юнака. Однак цю таємницю він забрав із собою в домовину… Про те, хто саме допоміг Миколі Глущенку в Берліні початко-
Архів СБУ во, мовчать як інтерв’ю митця, так і його численні біографи. Суть у тому, що допомога ця була оперативною та ефективною: він досить швидко влаштувався студентом до майстерні Ганса Балушека, після чого опинився серед учнів Берлінської вищої школи образотворчого мистецтва. У школі Балушека, як і далі в студії професора Артура Кампфа, де він навчався пізніше, Глущенка вважали за найкращого малювальника. Про це згадувала майбутня дружина митця Марія Давидівна Бронштейн, з якою він познайомився у студії Кампфа. Марія та Микола будуть разом до смерті митця 1977 року. Про життя художника за кордоном свідчать і нотатки Володимира Винниченка в щоденнику. А з Винниченком Глущенка познайомив Олександр Довженко. З його допомогою Микола Глущенко 1923 року набув громадянства СРСР, мав призначення на посаду головного художника торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном. У Берліні Глущенко завершив навчання у Кампфа. У травні
1924-го відбулася його перша персональна виставка в берлінській галереї “Каспер”. На початку 1925 року Глущенко переїхав з Берліна до Парижа, де відкрив художнє ательє, яке відвідували представники української та російської еміграції. Глущенко підтримував знайомства з критиками й журналістами, пригощав їх і дарував свої роботи. Художник невтомно працював, здобуваючи визнання. Його почали вважати представником Ecole de Paris, або “Паризької школи”. 18 виставок за 11 років – свідчення не лише успіху, а й колосальної працездатності. Тим часом Глущенко розпочинав кар’єру розвідника: 1931 року його остаточно завербувала радянська розвідка, він мав агентурні псевдоніми “Художник” і “Ярема”. Під час проживання за кордоном “Художник” виконав низку складних завдань із добування науково-технічної інформації оборонного характеру. Радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів. За допомогою Глущенка закордонний відділ Головного управління державної безпеки залучив до розвідувальної роботи кількох впливових діячів зарубіжних антирадянських організацій. До 1936 року художник мешкав за кордоном, займався живописом, писав портрети Ромена Роллана, Анрі Барбюса та Поля Сіньяка в серії “Друзі Радянського Союзу”. Йому пощастило спілкуватися з Луї Арагоном, Пабло Пікассо та Анрі Матіссом. Роки бурхливої діяльності в Парижі на тлі подвійного життя, на котре приречені розвідники, безумовно, діяли на нерви художнику, який не міг не втомитися від такої напруги. І він прагнув скоріше повернутися на Батьківщину. Напевно, цьому сприяли політичні скандали у зв’язку з таємними операціями радянських спецслужб проти діячів російської еміграції. Французька поліція змушена була почати розслідування з метою виявлення мережі радянських спецслужб у Франції. Отримавши довгоочікуваний дозвіл на повернення додому, 1936 року Глущенко з дружиною виїхали до Москви, де отримали на помешкання кімнату в комунальній квартирі площею 9 кв. м. На Лубянці про Глущенка згадали лише на початку 1940 року. Керівництво зовнішньої розвідки СРСР ламало голову над тим, кого можна послати в Берлін із роз-
Будинок № 25
Микола Глущенко
Борис Марков (ліворуч) із квітами, які подарували шанувальники його та+ ланту після персональної виставки його творів 22 травня 2012 року в Музеї Михайла Грушевського. Праворуч – його колега Володимир Оліфіренко
Нашого цвіту... · “Берегти, плекати і пропагувати все українське за межами України”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ева СКОНЄЧКА, громадсько-культурна діячка, м. Торунь Марта ДОМАХОВСЬКА, наукова співробітниця етнографічного музею
Третій рік поспіль такий пікнік-фестиваль не обходиться без уродженки Тернополя, просвітянки, членкині культурно-мистецької секції Тернопільського обласного відділення товариства зв’язків з українцями за межами України “Україна-Світ” Олени Гайдичук-Маруняк – співачки, бандуристки, хорової диригентки, яка після повномасштабного вторгнення росії в Україну з двома малими дітьми з Бучі, де проживала, навесні 2022 року опинилася в Торуні. (На Тернопіллі Олена визнана “Людиною року–2024” за благодійну, волонтерську і культурно-просвітницьку роботу за межами батьківщини. У 2025 році О. Гайдичук-Маруняк стала однією з героїнь книги заслуженого журналіста України Миколи Шота “Вогнечас”). Як відповідальна за українську локацію Олена щороку ретельно продумує, як найкраще представити Україну, заздалегідь підшукує українців, хто на що мастак, чим може прислужитися, радиться з ними. Кожен рік завдяки Олені українська локація, яка завжди є найбільшою, постійно розширюється, стає розмаїтішою, привабливішою та цікавішою. Так, на пікніку-фестивалі–2023 була оформлена чимала виставка родинної колекції “З бабусиної скрині” (народний одяг, стародавні хустки, вишиті наволочки на подушки та ясики, рушники, блузки, чоловічі сорочки, обруси, вишиті верета на ліжка та ін.). Лише до народного одягу забезпечила з України чотири з половиною кілограми коралів (від старовинних скляних силянок і лускавок із Борщівщини від бабусі по татовій лінії, намиста зі справжнього коралу від бабусі з Бережанщини по маминій лінії – до сучасних прикрас). Представлена з України родинна колекція викликала чималу цікавість, про що свідчать захоплюючі відгуки у спеціальному альбомі. Немало відвідувачів фотографувалися біля виставки, дехто і в українському народному колекційному одязі. Навіть для багатьох українців було відкриттям те, що в українському віночку стрічки прив’язуються не абияк, а у відповідному порядку і кожен колір є певним символом. На пікніку-фестивалі працювали різноманітні майстер-класи: петриківський розпис паперових тарілок, розпис візерунками пряників; виготовлення ляльок-мотанок та виробів із бісеру, а також оберегів (у тому числі для воїнів ЗСУ) із синьої, жовтої, білої та інших тканин і ниток. Дітий молодь мали можливість взяти участь в українських народних іграх, хороводах, а всі зацікавлені представники інших національностей могли спробувати елементи народних танків, поспівати українських народних пісень (для цього Олена заздалегідь готує тексти латиницею). Помічниками в усьому є члени ансамблю “Святелка” (“Вогники”), який Олена організувала при Європейському Центрі співпраці молоді з дітей біженців з України. На пікніку-фестивалі–2025 українська локація поповнилась виставкою фотографій народного одягу різних регіонів України, столами для майстер-класів з виготовлення весільних воскових віночків і прикрашання весільного короваю, а також із хустков’язання та виставкою старовинних українських хусток. Для дітей працювали столи з розмальовування візерунків на сорочках, рушниках і серветках, а також квітів-символів: мальв, маків, волошок, соняшників, гілок калини та дуба. Зокрема, хлопчаки мали можливість розмалювати козака, зброю вояків ЗСУ, якою вони нищать ворогів. Доповненням цьогорічного фестивалю теж був майстер-клас із косівського розпису на папері кахлів, глечиків, куманців, а для найменших –
Дарунки музеєві. 2025 р.
ліплення з червоного пластиліну грон калини. Музичною новинкою цьогорічного пікніка-фестивалю–2025 був український родинний ансамбль із міста Бидгощ – батько з п’ятьма дітьми. Всі грали на сопілках, а зокрема кожен ще на одному-двох інструментах: гітарі, кларнеті, скрипці, бубенці. (З ансамблем родини Сальникових Олена познайомилася минулого року на фестивалі “Музичні барви” в Бидгощі). Торунський етнографічний музей – це, крім двоповерхового експозиційно-виставкового приміщення, ще й велика територія під відкритим небом – своєрідне старовинне село. Тут перевезені колодязі-журавлі, водяні і вітряні млини, господарські будівлі (стодола, стайня, конюшня, кузня, дровітня, зовнішні погреби та інше), чимало старовинних під стріхою хат (в тому числі курна) з обстановкою в середині. Загорожі біля хат і квітники нагадують українські. Кожній нації на фестивалі відводиться місце біля однієї зі старовинних будівель, яких більше двадцяти. На високій щоглі національний прапор країни є орієнтиром розташування локації тієї чи іншої нації. Відвідувачі мають можливість хоч частково пізнати народне мистецтво, культуру, національну кухню, звичаї і традиції інших народностей.
Родинна колекція культурно-музичної діячки Олени Гайдичук- Маруняк поповнилась оригінальною листівкою польської художниці, старовинною вишивкою (доріжкою) у кольорах, характерних для Куявсько-Поморського краю, до якого належить місто Торунь, а також книжками етнографічної тематики від музею. Фестивалі в Торунському етнографічному музеї викликають цікавість відвідувачів із інших місцевостей. Так, на запрошення організатора дводенного “Фестивалю смаку” пана Ярослава Пайонковського Олена організувала українську локацію у Гручні. Локація була доповнена новим майстер-класом: розписуванням акриловими фарбами полотняних сумок для покупок (торб-шоперів) українськими символами та візерунками. Оскільки фестиваль відбувався в історичні для України дні (23-24 серпня), то й культурно-музична програма включала пісні про Україну та її боротьбу з ворогом. З особливим пієтетом була виконана пісня “Україно, молюся за тебе”. Смакував відвідувачам фестивалю український борщ і частування канапками із салом. Берегти, плекати і пропагувати все українське за межами України – життєве кредо біженки з України Олени Гайдичук-Маруняк.
Торунь – красиве туристичне місто з цікавою історією. Тут народився Николай Коперник. Тут один із найбільших у Польщі університет названий його іменем, багато костелів, чимало овіяних легендами культурно-мистецьких місць, пам’ятників і скульптур, багато музеїв. Один із літніх погідних днів Торунський етнографічний музей присвячує біженцям, серед яких українців найбільше. Свій захід музей називає “родинним пікніком виміняння традиціями”. Але насправді це своєрідний фестиваль народного мистецтва, культури, побуту, звичаїв і традицій націй.
Фрагмент виставки+2025. Олена Гайдичук+Маруняк з донькою. Зліва на манекені — автентичний одяг бабусі з Борщівщини (с.Івано+Пусте), справа — одяг бабусі з Бережанщини (с. Вербів). Одяг бабуся вишивала, коли їй було 13 років
Учасники фестивалю+2025 з прапорами своїх країн Обмін сувенірами в етнографічному музеї
Арт%калейдоскоп · “Історія, яка вже понад сто років нагадує нам про силу любові, свободи, мрії та вибору”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША
Мавка – голос природи й душі, Лукаш – людина зі світу правил і обмежень. Їхня зустріч – це зіткнення двох світів, яке змінює обох назавжди. “Лісова пісня” – про те, чи здатна людина залишитися вірною собі, навіть коли реальність не приймає її мрій. – Ми презентували глядачам нову виставу “Лісова пісня” за безсмертним твором Лесі Українки – історію, яка вже понад сто років нагадує нам про силу любові, свободи, мрії та вибору, – наголосив директор – художній керівник театру Ігор Гулий. – Ця прем’єра – не просто ще один пункт у репертуарі. Це розмова про те, що робить людину людиною. Про світ, де реальність і міф переплітаються, як і людські серця. Про прагнення бути собою навіть тоді, коли світ нав’язує інше. Окремо хочу сказати слова вдячності режисерові цієї постановки – народному артисту України Олегу Петровичу Мосійчуку. Для мене велика радість, що ми працюємо разом. Його художнє бачення, глибоке відчуття тексту, поетичність мислення і щирість у ставленні до матеріалу створили виставу, яка з перших хвилин захоплює й не відпускає. Я щиро ціную цю творчу співпрацю та можливість ділити одну сцену з митцем, для якого театр – не просто професія, а спосіб говорити про сенси, що живуть поза часом. Не менш вагомим є внесок головного художника нашого театру Миколи Івановича Данька. Саме його художнє рішення стало візуальною душею вистави: сценографія і костюми не просто доповнюють драматургію, а створюють особливий простір, у якому “Лісова пісня” оживає на очах глядача. Це приклад того, як глибоке відчуття матеріалу та тонке розуміння авторського світу можуть перетворити сцену на живу поетичну картину. Для мене як для директора – художнього керівника надзвичайно важливо, що наш театр не зупиняється у пошуках нових форм і продовжує працювати не лише для дітей, а й для дорослої аудиторії, пропонуючи глибокі, філософські теми. Дякую всій творчій команді за відданість, талант і любов, з якими була створена ця вистава. Ваша праця – це доказ того, що мистецтво здатне говорити про найважливіше. – Не знаю, хто ще з тогочасного грона драматургів витворив стільки глибинних філософських сторінок життєвої краси, як Леся Українка, – зазначив Олег Мосійчук, режисер-постановник, народний артист України. – За тривалий період акторської діяльності мені довелося виконувати ролі у сценічних роботах за її творами. Однією зі знакових була роль Месії у виставі “Одержима” Рівненського театру. Згодом – власна композиція і постановка драматичної поеми “Ціною крові” в Тернополі і Чернівцях. Вистава побувала на престижних всеукраїнських і міжнародних фестивалях. Рішення художнього керівництва включити до вечірньої репертуарної афіші “Замку на горі” “Лісову пісню” свідчить не лише про активну творчу позицію колективу, а й про його мистецький розвиток. Адже у першооснові твору закладена грандіозна містерія пристрасті, за умови небанального розшифрування якої геніальна авторка стає сучасником поколінь. Знайомство з директором – художнім керівником театру Ігорем Гулим, який кілька років тому очолив театр, відбулося в неповторній майстерні головного художника Миколи Данька. Складність постановки полягала в тому, що це справді, як віть у найскладніші часи. З вітальним словом до учасників і глядачів звернулася віцепрем’єр-міністр з питань гуманітарної політики – міністр культури України Тетяна Бережна. Вона подякувала литовському народові, уряду та культурним інституціям за багаторічну дружбу й підтримку, яку Україна відчуває від перших днів повномасштабного вторгнення. Тетяна Бережна відзначила успішну співпрацю України та Литви у реставраційній, науковій та видавничій сферах, а також подякувала за програму Create Ukraine, що допомагає повертати до України молодих фахівців з міжнародним досвідом.
модно тепер казати, мала бути вистава “для сімейного перегляду”. Специфіка театру вимагала поєднати цікавий і зрозумілий сюжет, захопливі колізії конфлікту і виразне тло для підлітків і точно закцентовані, розшифровані коди, сенси твору, образний, візуальний ряд для дорослого глядача. Мені часто доводиться здійснювати постановки в театрах України. Тож організаційні здібності мистецького керівника бачу одразу. Те, як працює сформована команда творчого складу, служб і цехів театру, заслуговує визнання. Жодних проблем із забезпеченням та втіленням складного задуму, організації простору сцени, костюмів, світлової і музичної партитури в процесі творення не було. Поетична уява постановочної групи без проблем трансформувалася в художню правду. Співпраця із суперталановитим, досвідченим майстром метафоричної сценографії Миколою Даньком розпочалася років із десять тому в Коломийському театрі імені Івана Озаркевича над карпатською легендою “У неділю рано зілля копала” за повістю Ольги Кобилянської. Це був беззаперечний успіх. Тривалий час ми обіцяли одне одному, що знову зустрінемось і творчо попрацюємо. Але життя вносить свої корективи. І ось нарешті це сталося. Результат – прем’єра нової роботи. Я знову і знову з обуренням стверджую: немає сенсу звертатись до державних творчих інституцій, спілок, усіх, хто лише на словах декларує опіку талановитими митцями, а на ділі хайпують і піарять лише себе неповторних. Знову і знову запитую у них: чому праця філософа сцени, видатного художника, знаного не лише в Україні, досі не поцінована? Мінкультури, Київрада, НСТДУ, відгукніться. Робота всіх без винятку підрозділів довела, що театр – справа колективна. Талановита молодь, досвідчені майстри-актори, які створили багатогранні образи, пластичний ряд фантазійного балетмейстера Ганни Кийко, світло, що вимальовувало серпанки порухів душі персонажів під орудою Євгена Кюне, музичний ряд звукорежисера – усе це складало дивосвіт музичної історії Лесі Українки, яка, сподіваюсь, триватиме не один сезон. А ось що розповіли актори. Аліна Шульгіна, виконавиця ролі Мавки: – Звісно, як і більшість, я познайомилася з “Лісовою піснею” під час навчання у школі. Але цей твір зачепив мене тільки зараз, коли почали працювати над виставою. Раніше уявляла Мавку наївною дівчинкою. Класична історія кохання, власне, нічого неординарного. А коли режисер став ділитися своїми відчуттям, я зрозуміла, що все набагато цікавіше.
Спікер парламенту Литовської Республіки Юозас Олекас підкреслив, що музика і культура єднають народи у боротьбі проти зла та руйнування. “Мені дуже приємно бути цього вечора з вами. Музика знову об’єднує Київ і Вільнюс, Україну і Литву. Навіть коли навколо лунають вибухи чи сигнали тривоги, мистецтво повертає нас до вічних цінностей, до людяності”, – зазначив Юозас Олекас. Про оперу “Макбет” варто знати, що її поставили Вільнюська міська опера та Державний симфонічний оркестр Литви. Проєкт реалізували Laisves TV, Вільнюська міська опера, Литовське національне радіо і телебачення та Pirmoji kava – за під-
Побачила, що між мною і Мавкою багато спільного. Це чутливість, вразливість, любов до природи. Але складність роботи над образом полягала в тому, що Мавка – неземна істота. У неї всі емоції та переживання дуже щирій відкриті. А у нас вони лімітовані. У нас немає абсолютної злості, абсолютної радості, складно знайти справжнє кохання. У людей все складніше і неоднозначно. Справжнім відкриттям для мене стала робота із запрошеним режисером, народним артистом України Олегом Мосійчуком. У нього дуже цікавий підхід до роботи. Він усе пропускає через свої відчуття. Загалом усі працювали над виставою з великим інтересом. Допомагали одне одному, підказували. Були як одна родина, яка створює щось спільне. Робота над образом триватиме й після прем’єри, ще є над чим працювати, вдосконалювати, шукати. Артем Метельський, виконавець ролі Лукаша: – Спершу я прочитав “Лісову пісню”, ознайомився з іншими творами Лесі Українки. А процес роботи над виставою починався з читки, поступово вибудовувалася постановка. Моє особисте ставлення до Лукаша – як і до всіх молодих людей, які лише починають робити перші кроки в житті. На початку це юнак, закоханий у природу, який прагне все вивчати. Він зустрічає щиру дівчину Мавку, яка є уособленням природи, і не може її не покохати. Потім у житті Лукаша сталася трагедія. Під впливом матері та інших обставин він робить вибір. Я йому співчуваю. Адже всі ми помиляємося, не завжди робимо правильний вибір. Напевно, є у мене з Лукашем спільні риси. Я хотів показати його щирість, закоханість у життя, юнацьку енергійність. Згадую себе у 16-18 років. Я тоді так само був завзятим і щирим. Тому додав до образу дещо від себе. Олег Мосійчук – досвідчений режисер, з ним легко працювати. Відчувається, що він багато знає про Лесю Українку, культуру того краю, де відбуваються події “Лісової пісні”. Адже сам там жив, вивчав легенди про мавок, перелесників. Він уже ставив “Лісову пісню”. Я йому довірився, і ми разом створювали образ Лукаша. Насправді робота над образом тільки почалася. Після прем’єрної вистави я мав розмову з дружиною Олега Мосійчука. Вона звернула увагу на деякі моменти, які я не помітив у п’єсі, можливо, через свій молодий вік. Команда виклалася на всі сто. У нас був справжній марафон, кілька тижнів репетирували щодня. Я дуже задоволений нашим спільним результатом.
тримки Посольства України в Литовській Республіці, Посольства Литви в Україні та Міністерства культури та стратегічних комунікацій. У виставі взяли участь відомі виконавці: Асмік Григоріан, Едгарас Монтвідас, Тадас Гірінінкас, Габріеле Купшите, Кароліс Кашюба, Жільвінас Степонас Мішкініс та інші. На сцені виступили Каунаський державний хор під керівництвом Р. Шервенікаса та Державний симфонічний оркестр Литви під орудою маестро Гінтаро Рінкявічюса. Режисерка вистави – Даля Ібельхауптайтe.
За інформацією Міністерства культури України
Своє прочитання одного з найвідоміших творів української літератури здійснили в Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі”. Тут відбулася прем’єра “Лісової пісні” за драмою-феєрією Лесі Українки.
Арт%калейдоскоп · “Історія, яка вже понад сто років нагадує нам про силу любові, свободи, мрії та вибору”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ 28 жовтня в Українському домі в Києві відбулася пряма трансляція оперної вистави Джузеппе Верді “Макбет” у постановці Вільнюської міської опери та Державного симфонічного оркестру Литви. Паралельний показ також відбувся у Харківському національному академічному театрі опери та балету ім. М. В. Лисенка, а у Вільнюсі опера вперше транслювалася наживо просто неба – на Ратушній площі. Подія стала потужним культурним жестом єдності між Україною, Литвою та Європою, нагадуванням про силу культури, що об’єднує народи на-
У своєму виступі Тетяна Бережна також підкреслила, що опера “Макбет” – це історія про авторитаризм і зло, які зрештою приречені на поразку: “Макбет” – історія про тирана, який перетворив владу на зло. Шекспір написав про те, що сьогодні світ бачить у реальності в устократ гіршому масштабі. Диктатора та російський народ, який руйнує життя, міста й культуру. Але навіть у цих умовах українська культура звучить. Спільний культурний вечір у Києві, Харкові та Вільнюсі показує, що ми не самі у боротьбі. Українська сцена – частина європейської сцени, а українська культура – частина європейської історії”.
16 Культура без провінції · “Хоча земне щастя виявилося недосяжним, але серце здобуло безсмертя”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
творчий арсенал. З усіх трьох реплік “Русалоньки” ця, безумовно, найбільш видовищна. Нова постановка вражає якістю виконання декорацій і пошиття костюмів. У цьому нам фінансово допоміг Данський інститут культури. У нашому театрі сильні цехи. В Україні лишилося мало театрів, які зберегли професійні виробничі цехи, де сидять бутафори, які вміють зробити об’єкт, що матиме на сцені надзвичайно цікавий вигляд. Балетмейстерка Олена Лисенко налаштована на сучасне хореографічне рішення. Вона часта гостя в моїх виставах, тому що я намагаюся мати окрему пластичну лінію. Аби підкреслити, що Русалонька втратила голосі у неї боліли ноги, балет повинен бути одним із найвиразніших засобів у виставі. Підбором музики займався талановитий звукорежисер і музикант Олександр Головньов. Вважаю, що музика підібрана надзвичайно вдало. Після прем’єри минув рік. Помітно, як актори стають більш впевненими у творенні образів. На 2026 рік плануємо виставу за твором Едуардо де Філіппо “Велика магія”, над якою я вже почав працювати. Молодий режисер ставитиме Олбі “Хто боїться Вірджинії Вульф”.
16 Культура без провінції · “Хоча земне щастя виявилося недосяжним, але серце здобуло безсмертя”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Найменших театралів столиці восени очікувало чимало приємних сюрпризів. Зокрема, Миколаївський академічний художній драматичний театр привіз до столиці свою виставу “Русалонька”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з відкритих джерел
Вистава “Русалонька” є спільним проєктом України та Данії. Її створено за підтримки Danish Cultural Institute. Показ відбувся на основній сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. “Русалонька” – вічна історія кохання, що пливе крізь століття. Уперше з’явилася на світ у ХІХ столітті в Данії з-під пера великого Ганса Крістіана Андерсена. Ця казка розповідає не лише про русалку, яка покохала принца, а й про внутрішню жертву, силу почуття, здатного змінити саму природу буття. Русалонька – не просто героїня дитячих снів. Це символ самовідданості та надії. І хоча земне щастя виявилося недосяжним, її серце здобуло безсмертя. Вона стала світлим духом, що знову й знову повертається до нас – щоразу, коли ми віримо в любов понад усе. – Я звернувся до офісу Посольства Данії в Миколаєві, що розташований навпроти нашого театру, – згадує директор – художній керівник Миколаївського художнього академічного драматичного театру, заслужений діяч мистецтв України Артем Свистун. – Запропонував зробити проєкт за допомогою Данії. Ми одразу вирішили, що це буде “Русалонька”. Вони нас підтримали, забезпечили постановку фінансово. Дуже вдячний за участь у проєкті головному режисерові нашого театру, заслуженому діячеві мистецтв України Євгену Курману. Особливо приємно, що під час прем’єри був телеміст із музеєм Андерсена в Копенгагені. Діти з Миколаєва та Херсона, крім сильної вистави, мали можливість побачити, як живе Данія. Нещодавно за ініціативи Посольства Данії в Україні виникла ідея обмінних гастролей. Наш театр приїхав із гастролями до Києва, а в листопаді Національний театр імені Лесі Українки завітає до Миколаєва теж з казками Андерсена. Думаю, що “Русалонька” буде довго жити. Майже щомісяця показуємо її в Миколаєві. Моніторимо, як цю виставу сприймають діти. Нам дуже сподобався київський глядач. Дітям цікаво, вони розуміють, про що вистава. Сподіваюсь, що багато з них, коли прийдуть додому, прочитають цю казку. Ми звернули увагу, як діти реагують на афішу: вони знають, хто такий Андерсен. Дякуємо, що вже втретє нас гостинно приймає адміністрація Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Першу свою виставу ми показали на сцені під дахом, другу – на новій сцені, а тепер на основній сцені театру.
– Специфіка роботи над дитячими виставами відрізняється від роботи над виставами для дорослих, – зазначив режисер-постановник вистави, заслужений діяч мистецтв України Євген Курман. – Дітей не обдуриш, треба вміти утримувати їхню увагу. А ще в дитячих виставах є непростий момент – вони повинні подобатися як дітям, так і їхнім мамам та бабусям. Якщо літня жінка, яка привела дітей, каже, що це хороша вистава, – отже, постановка має шанси на успіх (усміхається). Я досить часто ставлю дитячі вистави і вважаю, що це важливо. Діти повинні вірити в щось справжнє. Адже настане день, коли вони залишаться сам на сам з цим життям, і тоді, крім їхньої віри і внутрішньої сили, у них нічого не буде. Щодо “Русалоньки” у мене особлива концепція. У кожному театрі, де я працюю на постійній основі, доводжу художньому керівництву, що в репертуарі має бути цей матеріал. І ми в цьому сходимося. Це мій сюжет, він мені зрозумілий. Це історія про перетворювальну силу кохання. Через кохання чудовисько стає людиною, а потім – янголом. Перша прем’єра поставленої мною “Русалоньки” відбулася 25 років тому в Київському Молодому театрі. Головну роль у ній виконувала Римма Зюбіна. Дуже вдячний пані Риммі, що вона завітала подивитися наші гастролі. Потім я поставив цю виставу у Кропивницькому. А коли почав служити у Миколаївському художньому театрі, “Русалонька” так само знайшла собі дорогу до сцени. У новій виставі інші виконавці, інший художник. Матеріал щоразу втілюється неповторно. Це диктують актори, їхня психофізика. Радію за Інну Добренко (Русалонька). У неї не так багато головних ролей. Це актриса, яка повинна розвиватися, бути героїнею в нашому театрі. Андрій Балдук (Принц) – молодий герой, у нас великі очікування щодо нього. Театр не для того, щоб розважати глядача, а щоб люди повірили. Якщо ти бачиш цих двох молодих людей, віриш в їхні стосунки і починаєш співпереживати – отже, місія виконана. Наша художниця-постановниця Олена Рисукова – дуже талановита людина. Вона розуміє сценографічний і дизайнерський простір сцени, використовує сучасні технології, має багатий
16 Культура без провінції · “Хоча земне щастя виявилося недосяжним, але серце здобуло безсмертя”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Культура без провінції · “Хоча земне щастя виявилося недосяжним, але серце здобуло безсмертя”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ