Погляд · “Термін “цивілізація” визначає особливий стан культури, характерний для її розвитку протягом декількох останніх тисячоліть”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
До питання давності української мови: цивілізаційний вимір
Слово Просвіти, №44 за 2025 рік
Тема “Давність української мови в координатах безпеки Української Держави”, обговорювана на круглому столі ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка 20 жовтня, надзвичайно актуальна та потребує пильної уваги наукової спільноти. У межах заходу відбулася змістовна, конструктивна й жвава дискусія учасників.
Фергад ТУРАНЛИ, доктор історичних наук, професор кафедри загального і слов’янського мовознавства факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво- Могилянська академія”
За підсумками обговорення ухвалено рішення про необхідність подальшого комплексного вивчення порушеної проблеми із застосуванням міждисциплінарного підходу, зосібна у її цивілізаційному вимірі, тобто як складової культурно-історичного процесу формування українського суспільства, державності та національної ідентичності. У зв’язку з цим пропонується до уваги читачів певне наукове дослідження, котре було опубліковано під назвою “Українські культурно-етнічні території: історія формування, мова, культура та державність. Філософські дискурсії = Philosophical Discoursions : науковий збірник Філософської комісії Івано-Франківського осередку Наукового товариства імені Шевченка”. Івано-Франківськ : Філософська комісія ІФО НТШ, 2025. Вип. 1 (5). С. 121–127. 156 c. Значущість теми, що розглядається, пояснюється її розглядом в контексті передісторії формування східнослов’янських спільнот. У цьому сенсі актуальним є вивчення особливостей мезолітичного періоду, тобто Середньокам’яної доби (ХV–V тис. дон. е.) історії етнічного та культурного процесу в Україні, котрий мав складний характер. У ній звернено увагу на періодизацію розвитку проблеми формування українських етнічних земель, мови, культури й державності. Підкреслюється те, що стосовно цього питання Україна посідає важливе місце на європейському географічно-історичному просторі з огляду на цивілізаційний вимір її розвитку, зосібна її мови, державності, традицій, економіки, релігії та української ментальності. Мета дослідження полягає в актуалізації порушеної теми, в тому числі це спроба з’ясувати етнічний компонент населення з огляду на характер виробничої діяльності людей, яка була культуровизначальною та започатковувала стійкі традиції, а також еволюцію українського етно-та глотогенезу, зокрема української державності. Зазначимо, що дослідження історичних подій, котрі стосуються передісторії формування та розвитку українських етнічних теренів, зокрема виникнення та еволюція різноманітних культур, які мали визначальний характер у еволюції формування людності та окреслення межі етнічних територій України, її мови та державності в зазначеній період історії у цивілізаційному контексті пізнання давньої історії етно-і глотогенезу українців, котрі зі своїми особливостями є невід’ємною частиною європейської культури загалом. Стосовно цієї проблеми в дослідженнях українських учених, зокрема Ярослава Калакури, зазначається таке: “…з позиції історії можна побачити, що поняття “культура” і “цивілізація” мають різний історичний масштаб: культура супроводжує всю історію існування людського роду, починаючи з моменту зародження людської свідомості, тоді як термін “цивілізація” визначає особливий стан культури, характерний для її розвитку протягом декількох останніх тисячоліть”. Отже, такий принцип вивчення давньої історії України уможливлює об’єктивне висвітлення теми цього дослідження. Розглядаючи зазначену проблему, в тому числі антропологічну характеристику населення України в Х–V тис. до н. е. за даними археологічних студій, особливе значення має вивчення етнокультурних процесів з метою забезпечення об’єктивного розуміння давньої історії цієї країни. Адже, як наголошує український учений-археолог Л. Залізняк, для з’ясування етнічного складу населення важливо враховувати результати археологічних досліджень. Наприклад, у студії вченого щодо крем’яниці – стоянки окремих сімей господарських типів первісних мисливців, констатується, що “…відомо з етнографічних даних [про те, що] за кам’яної доби [люди] обробляли кремінь, а значить, вони були носіями культурних традицій обробки [кременю]…”, тому в зв’язку з цим необхідно вважати предмети цього виду виробництва знаряддя праці однорідними за своїм складом – крем’яними. На думку археолога, крем’яний комплекс, залишений одним із таких майстрів, найкраще характеризує на основі виявлених решток відповідних виробів окремі види життєдіяльності певної сім’ї, котра складалася з десяти людей, а можливо, й більшої кількості осіб. У таких сім’ях первісних мисливців роботу з обробки кременю виконували чоловіки сімейної громади, а “…культуровизначальними в них є, перш за все, виразні серії знарядь, які фіксують [якусь] стійку традицію, а не окремі екзотичні артефакти випадкової форми…”. Отже, зазначені факти підтверджують, що розвиток граветської культури (28–22 тис. років тому) на теренах України з огляду на її археологічну періодизацію відбувався “…зсередини пізнього палеоліту й тривав до фінальнопалеолітичної доби. У той час його мікронабір почав геометризуватися. Так виникли фінальнопалеолітична оскорівська та шанкобинська культури з ранніми трапеціями та сегментами”, зазначає названий археолог. Зокрема, дослідник наголошує на участі найпізнішої граветської культури лісостепової та степової України в процесі формування кудлаївської ранньомезолітичної культури Полісся та кукрекської культури Півдня України. Варто зазначити, що розглядуваний період історії еволюції, який характеризується в тому числі розвитком людини розумної (Homo Sapiens), схожої на сучасний тип людини, є важливим з огляду на історію українського етнокультурного ґенезу. Продовжуючи обмірковувати цей процес, варто згадати і про антропологічний склад фінальнопалеолітичної людяності, а саме про типологію характерних антропологічних ознак людей, що мешкали у відповідний час на зазначених теренах. Доведено, що у вказаний період історії на території Середнього Подніпров’я жили представники таких антропологічних типів: волоський (давньосередземноморський, тобто вузьколиций, грацильний – стрункий); василівський І (протоєвропеоїдний, тобто помірношироколиций, масивний) та василівський ІІ (південноєвропеоїдний, широколиций, дуже масивний). Із цих типів волоський давньосередземноморський є ретельно дослідженим у могильнику, розташованому поблизу села Волоське у Надпоріжжі України. Цей волоський тип характеризується помітними південноєвропеоїдними особливостями (грацильністю, дуже високим і вузьким черепом з виступаючим носом тощо), а саме поховання стосується періоду фінального палеоліту в XI–VIII тис. дон. е. Отже, вищевказані антропологічні ознаки індивіда людського роду еволюціонували разом з відповідними культурними чинниками. Зосібна маються на увазі, що: “На території України середземноморська людність культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля заселила всі родючі ґрунти лісостепового Правобережжя, тоді як Полісся здавна населяли мисливці автохтони”, котрі у другій половині мезоліту активно рухалися в напрямку до Лівобережжя Дніпра і є свідченням поширення на цих теренах спочатку протоєвропеоїдного, а згодом більш масивного вовнизького антропологічного типу людей, і були визначальними у процесі формування та окреслення межі етнічних територій України упродовж фінального палеоліту та мезоліту в результаті взаємодії двох антропологічних груп людності – грацильних південних європеоїдів з масивними північними індивідами із Західної Балтії, як про це повідомляється у вищезгаданих археологічних студіях. Продовжуючи аналіз етнокультурних процесів на теренах України, також варто зазначити, що упродовж кам’яної доби етнокультурний розвиток у кримському історично-географічному ареалі мав незрівняний характер, де розвивалися культури, так звані шанкобінська, на зміну якій прийшла мурзаккобинська, кот-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
