Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Цікаво знати · “Корова – кровинка роду. Його Берегиня, золототканий міт, на якому трималася вся наша хліборобська генеалогія”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ласуня

Слово Просвіти, №44 за 2025 рік

Іван ПРОСЯНИК, народознавець А сльоза ядуча, коби віддих полину в спекотну днину. І гіркуча… до нестями. Відійшла в свої далекі засвіти: Матінка, Годувальниця, Ізначальниця нашого хліборобського роду, у всі віки його Охоронниця, найбільша дорогоцінність, неспівмірна з усіма діямантами світу. Неначе враз, як материк, з нею відпливла у небуття прадавня арійська культура: оті жінки з хустинками-рогачиками на чолі – знак сузір’я Тельця, оті чумацькі валки з круторогими волами. Отой степовий дух звитяжного фольклору. Не мечем, а звичайнісіньким батогом пастух творить богатирські дива. Саме Вона, космогонічна Корова Зимуня, випестила своїм молоком небесних братів-близнюків Перуна та Велеса. Останній в нагороду й привів Корівчину прадавньому орійцеві. Ото Її Молочний шлях по Небові. Це Вона осінила самоназву нашому народові. Праарійське кирва – корова. Кривичі – Коровичі. Прадавні греки ще в Геродотові часи називали нас тавРОСами. У Таврійських степах незліченні стада худоби – товару (звідси й товариш). Слово корова засвідчує древність української мови з часів неоліту. У 4-му гроті “Кам’яної могили” – найдревнішої “бібліотеки” світу – на стіні зображено пару волів з плугом. І цей малюнок (за археологом Ю. Шиловим) було створено 11 тисяч років тому. Ми вже тоді мали свою протодержаву, якою керували старійшини роду – волхви, священники Бога Волоса. Найшанованішого Бога давньої Русі-Україненьки – Бога худібного, що стояв на Подолі. Саме Корові, бо ж вона божественна, ми зобов’язані своїми дивовижними почуттями: ніжністю, співчутливістю, шаною до Нені-Вітця, цнотливістю в стосунках, порядністю, закоханістю у все суще, любов’ю до Рідної Землиці-Матінки, бо вона жива, вона з ласки Бога Рода нам дарована. І головне – мовою. Бо хлібороб не до ведмедя лісового молиться: до Небес, що дощ на врожай посилають, розмовляючи з Ним найчистішими вустами, що відбивалося й на буденному словотворенні. Сусідні племена (вони перебували на значно нижчому цивілізаційному щаблі розвитку – мисливстві) не мають цього морального багатства й дотепер. Про що яскраво свідчать сьогоднішні криваві події. Прадревню сув’язь українця з коровою засвідчує випадок, що розповів колись біолог, мій приятель Михайло Самохвал із села Кувечичі, неподалік Чернігова, десь аж під Біловезькими пущами. Оре його сусіда колгоспне поле, коли це тут з дебрів виходить круторогий тур. Став посеред поля й почав нюхати ріллю. А потім рушив за трактором аж на польовий стан. І стояв, що вкопаний, коло плуга, поки не смеркло. Глибока ця ратайська пам’ять так закарбувалася в генах, що відгукнулася й через тисячоліття. Божественність Корови підтверджує звичай, який записав у с. Химчин на Косівщині (батьківщина патріарха Романюка), що зберігся до наших днів. На Йордана (Ірдинь – притока Дніпра біля Черкас) по урочистій відправі на водоймі господар із зарушниченим рогатим пирогом найперше йде до маржинниці й лунко стукає в двері. Хтось із домашніх зза дверей питає: “А хто то є?!” – “Пан Біг!” – відповідає ґазда. “А що несе?!” – “Пиріг!” За повір’ям потрібно весь рік задобрювати корівку, пам’ятаючи, що вона в цей день сповідається перед вишнім Господарем і може йому розповісти все. Корова – взірець краси. Пригадайте в Гомера: саме через волооку Єлену розпочалася війна між греками та троянцями. Вона – взірець молодості й сили. “Шумить гай, шумить гай! Стоїть Василько, як бугай! А Ганнуся – білолиця, як телиця!”. Весільна пісня. Народознавець М. Брицун-Ходак, Коростенщина. І врешті – остання реінкарнація Будди Гуатами – Корівка. Культ Корови в трипільському співжитті давнього українця-хлібороба мав надзвичайну вагу. З ранньої весни й до пізньої осені у всіх сакральних святах Корова брала участь як священна тварина. У “Велесовий тиждень”, що знаменував початок Новоліття, білу Корівку-первістку виводили зустрічати Весну Красну. Слали Їй під ноги червоно та чорно гаптовані рушники – спогад про безцінний дарунок бога Велеса. У величальній весняному сонцю співається: “Ярилочку ясен! Витязю Небесен Сонцекудрий! На Золотії Тури стань! Во сріблянії сурми склич! Во мідянії набати вдар! На Ясен День! На Світел День! На Велик День! Благослови нас своїми перстами сяючими!” Біла Корова-первістка уособлювала дощову хмару. Ось тому в час наливання хлібів, коли нивам вкрай необхідна волога, дівчата вибирали з-поміж себе найпрацьовитішу, найвродливішу, з шанованої родини дівчину, і в первісному вигляді, тобто оголену, саджали на Корівчину й біля польової криниці обливали водою, творячи обряд “Заклинання дощу”. Молоком Корівок-первісток на світанку кропили посіви, щоб зерно було буйним й обильним. Ці обряди, як засвідчують давньогрецькі хроністи, були поширені не лише на землях прадавньої України, а й на всьому циркумпонтійському просторі, тобто обширах, що дотикалися Чорноморських теренів. Недарма Зевес викрадає Європу, перевтілившись в бугая. Озіріс, бог родючості в єгиптян, – бугай із сонцем поміж рогами. Культ Корови поширився разом із розповсюдженням протоукраїнської хліборобської культури близько 7,4 тисячі років тому, коли потужний землетрус зруйнував тонкий перешийок між Європою та Азією і вода з Середземного моря ринула в Чорне, що було на той час невеликим озером (так званий Девкаліонів потоп). Ратаї вимушені були переселятися на землі напівдиких місцевих племен, всуцільно Єгипту й Алжиру, несучи з собою передові

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин