Про-читання · “Попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Книга про невмируще
Слово Просвіти, №44 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Треба мати достатньо любові, хисту та громадянської мужності, щоби “говорити” зі світом, передовсім українським, про життєтворчість Марії Примаченко, до кінця незбагненної у своєму чуттєво-духовному баченні землі й неба, людей і природи, яка для неї завжди була живою, добродайною і невмирущою. Дивовижна гама кольорів, як і сюжетів буття з їхніми загадковими символами, повір’ями, домислами і фантазіями, лише вкотре нагадують про глибинність народної культури, українського народного мистецтва та невпинну ходу етнокультурних процесів у добу фетишу глобального споживацтва. Оцю історичну тяглість, яка несе в собі незбориму силу культурної енергетики Народу, “неушкоджену та нескорену” українську ідентичність, дух і душу своєї рідної землі геніальна мисткиня талановито вимальовувала високим штилем художньої Мови. Часто незрозуміла, зазвичай у своєрідній “малярці”, навіть для найближчих земляків, що прозивали її “Кривою Маруською”, Марія Примаченко зуміла вирватися за межі національного духовного простору, водночас ніколи його (український Рід-Нарід) не покидаючи, сягнувши верховин, ставши осяжно-недосяжною зіркою, обдаровуючи людей невгасимим світлом. Її вивершеність нині символізована в образі астероїда Примаченко 14624, що ніби презентує в позачассі життєтворчий рух Майстрині в космобезкінечності Чумацького шляху. Українська Жінка, що спромоглася сотворити цю дивну красу, об’єднавши Любов і Творчість, Душу, Серце і Розум Народу, його Правду і Мрію, оберігаючи для сущих і майбутніх поколінь духовний хліб Нації, засвідчивши незнищенність її генетичного коду. Вона дійшла до витоків і там відшукувала причинність незборимості свого Роду, йдучи слідами Григорія Сковороди, який нагадував людям про озера, що міліють, річки, які пересихають, і лише “джерела є вічними”. Тому сковородинський поклик “любові до джерела”, мабуть, став для Примаченко тим дороговказом і життєстійким вівтарем, котрі допомагали їй оберігати народ (передусім українське село) навіть “без хліба” в часи людожерних геноцидів-голодоморів, спричинених московитами. Сьогодні в лиху годину лютої агресії кремлівського рашизму проти України життєдайна творчість і мистецтво Марії Примаченко продовжує бути нашим сакральним знаменом. Так було впродовж трьох історичних епох ХХ століття на дорозі її земного життя, такою є її місія і в часи нинішні – дивитися, співпереживаючи, на це рукотворне пекло з небес Бога-Творця. Знакова національна Художниця свою майже “невидиму” таїну і фантазійну світоглядність перевтілила у “видиме” божественно красиве сяйво, встеливши теплом і світлом Любові дорогу життя для рідного Роду. Очевидно, загадковість і нерозгаданість її народнопоетичного виміру, неждані художні ідеї та стилі глибоко закорінені в природну нішу етнокультури, народної фольклорної образотворчості, етнопедагогіки. Визнання майстрині відбувалося так само непросто, як і торувалося все її життя “кривої” долі. Бо направду далеко не всі, навіть рідні-близькі, з якими зростала, могли відчути всю значущість і силу цього вселенського талану. Не всім дано бачити “провидче”. Авторка унікального трикнижжя “Світотворення від Марії” Людмила Лисенко в першому томі справедливо розширює оцінкову матрицю цієї надзвичайно “олюдненої”, магічної (як витворені нею жар-птиці) Художниці від Творця. Адже саме про неї, коли їй було лише 28(!), великий (у своїй претензійності також) Пабло Пікассо натхненно заявить перед європейською елітою: “Я схиляюся перед генієм цієї дивовижної українки!”. Однак ще задовго до того, як вона отримала таку хвалебну подячність від метра світової величини, її спершу здобрювали увагою і пошануванням небайдужі до хисту молодої художниці-самородка такі собі “болотняни із Козакового кутка”. Людмила Лисенко промовисто охудожнює в ті смутні часи правдиві сторінки людської поваги до Маріїних творінь, інколи чудернацько смішних, почасти сумних, коли “сонце ніби попелом береться”. “Маріє, дуже гарно вийшло! – говорить молодий Марко. – Таки ж хвалю тебе! Ти ніби справжній художник із театру. Працюй далі – талант треба розвивати, бо без роботи він скисає, як переброджене тісто…” Як звучно, суголосно ця моральна норка “Поділля” (голова – Марія Лисайчук); літературна спілка “Огневежа” (керівник – Петро Староста) із Віньківців, літературне об’єднання “Натхнення” (керівник – Віктор Гусаров) із Нетішина; літературномистецький клуб “Палітра” (керівник – Ольга Ковпак) із Деражні; літературний клуб “Автограф” (керівник – Олена Слома невтомної “праці” над собою перегукується з філософією видатного шотландця Томаса Карлейля, який в “Етиці життя” напише: “Людина стає людиною, робиться культурною лише завдяки праці… Бо що сталося б із Землею, якби вона перестала обертатися?” А ще в тих місцинах односельці, придивляючись до Марії, знали, що Тарас Шевченко був (на їхню думку) навіть “більшим живописцем, аніж поетом”, потративши ще в дитинстві на цю науку цілих два роки. Напевно, з таких до кістки щирих і добрих схвалень та ідеалів, зітканих народною мудротою, ткалось те рідновірство й ріднолюбство, що зрощувало снагу до прекрасного. І тоді вона прагнула навіть у снах відшукувати й пізнавати ту гаму кольорів і світотіней, які навіть безпросвітне життя робили обнадійливішим, щоби “білий світ не пригасав”. Марія завжди “банувала”, коли “не стало жовтого, червоного, зеленого, синього, а я їх так люблю! Усе сіре та чорне. Аж моторошно, жаско і дуже одиноко”. Але ця сірість була тоді (і, на жаль, зараз) повсюди, а не тільки намагалася пробиватися в малюнки Мисткині. Авторка унікального трикнижжя Людмила Лисенко дуже тонко психологічно “перекладає” з художньої мови на духовну і соціально-політичну задушливу й гнітючу атмосферу московсько-більшовицького уярмлення, що витолочувало українську душу. Але саме в цій западині попри все зрощувався небаченої міці і гарту скарб Людськості. Попри те, що темрява, безвихідь застеляли безнадією небо і землю. У книзі є сцена, коли скривдженими і зболеними устами матері народ ніби запибодян) з Ярмолинців; літературно-мистецька студія “Доля” (керівник – Віра Кухарук) із Шепетівки; любительське поетичне об’єднання “Ліра” Кам’янець-Подільського міського Будинку культури (керівник – Леся Приліпко-Руснак); літературне об’єднання “Зорі над Полкою” (керівник – Світлана Кислюк) із Теофіполя;
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
