Постать · “Єфремов за найскладніших обставин не втрачав здорового глузду, не зраджував національно&демократичним поглядам”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
КЛАСИК БЕЗ ЖОДНОЇ АМБІТНОСТІ Й СЛАВОЛЮБІЯ… До 135-річчя Сергія ЄФРЕМОВА
Слово Просвіти, №45 за 2011 рік
Микола ЦИМБАЛЮК
Закінчення. Початок у числі 42 за 2011 р.
Починаючи з першої статті, — “І. Про українську пресу, її становище і завдання”, — Єфремов дає об’єктивну оцінку становища українців у Російській імперії: “…з того часу, як Україну прилучено до московської держави, українська національна окремішність була сіллю в оці московським централізаторам, і вони, можна сказати, не шкодували заходів, щоб її знищити, почавши від “хохлов на головах” і кінчивши вищими проявами людського духа, як мова, як письменство тощо”. Історія українсько-російських відносин — складна і трагічна для нашого народу сторінка. Ще Михайло Драгоманов (і не він один) дав гострий присуд перебуванню українців під Московським царством і назвав це пропащим часом. Ще більше, ніж від російських “друзів”- демократів, український рух зазнавав атак із боку знавіснілого шовіністичного чорносотенства. Єфремову постійно доводилося виступати на прю з ворогом, на боці якого стояла потужна інформаційно-пропагандистська машина, реакційна псевдонаука, відлагоджений карально-репресивний апарат, запроданське малоросійство. У його руках публіцистика перетворюється на ефективну наступальну зброю. Не упускаючи жодного більшого чи меншого випаду українофобів — Флоринського, Струве і Ко — він застосовує весь свій блискучо-разючий арсенал ерудиції, іронії й сарказму. Завдяки йому українська преса заговорила з нечуваною досі сміливістю, не ховаючись за алегоричність та езопову мову. І це в тодішній Росії, яку не один сучасник характеризував: “Проклята сторона”. У цей час Єфремов працює на межі можливого, його працездатність просто неймовірна. Він увесь — у “Раді”. Активно представляє український погляд на суспільно-політичне і культурне життя, використовуючи російські трибуни — “Русское богатство”, “Киевские вести”, “Киевскую мысль”, “Русские ведомости” та інші. Як політик і публіцист, Єфремов володів стратегічним мисленням. На його користь свідчить хоча б той факт, що він намагається прорвати інформаційну блокаду українства і навести мости спілкування й порозуміння із західноєвропейською демократією. 1909 року з’являється низка його статей у польському тижневику “Przeg- lad krajowy”: “Просвіти” на Україні”, “Демократизм і шовінізм”, “Холмська справа” тощо. Того ж року — в австрійському “Uk- rainische Rundschau”, 1912 р. — у французькому “Les Annales des Nationalites”. Найнасиченіший, найяскравіший період у публіцистиці Єфремова настав після перемоги Української революції. Навіть якщо відкинути попередні етапи творчості, то цього трирічного доробку достатньо, аби його ім’я було вирізьблено золотими буквами на скрижалях історії української журналістики. Пов’язаний він, як і раніше, з газетою “Рада”. Точніше — “Нова Рада”. Саме таку нову назву прибрала перша і найстаріша всеукраїнська газета Наддніпрянської України. Радівська публіцистика Єфремова цього періоду вражає не лише об’єктивністю, глибиною думок, образністю, жанровою палітрою, а й кількістю. За два роки, з 25.III.1917 до 11.ІX. 1919 (лютий-серпень не виходила) у 399 числах газети він опублікував 808 матеріалів. Треба враховувати, що, крім журналістики, Єфремов із перших днів революції опинився в епіцентрі політичної боротьби і державотворчих процесів. Із першого дня — член Центральної Ради, товариш (заступник) голови — М. Грушевського. 9 березня 1917 р. Київський виконком ради об’єднаних громадських організацій призначає його комісаром у справах преси. Він входить до комісії, що розбирає справи Київської жандармської управи. З утворенням Генерального Секретаріату він — генеральний секретар міжнаціональних справ. У травні
— у складі делегації ЦР і Військового Генерального комітету на переговорах із Тимчасовим урядом щодо автономії України. У січні 1919-го обирається академіком УАН. І це не повний перелік справ, якими він займався у ті бурхливі дні. Розширюється тематика його виступів. Особливо непримиренним він був до українського нікчемства — “югороссов” та “малороссов, говорящих по-русски”. Неодноразово полемізує з їхнім натхненником і проводирем — обрусительно-чорносотенним “Киевлянином” Шульгина-сина. Відверто ворожий і до тих дезертирів і перевертнів (болюча й одвічна рана нашого національного життя), що “покинули свій власний народ і тепер хизуються культурою, освітою, багатством, чинами і т. и., тим часом як народ лишився на роздоріжжі, без проводирів, без освіти, в злиднях і приниженні…” Неодноразово звертається до найяскравішого свідоцтва убожества у ставленні до української мови, “гірше — каліцтва наукового, морального і громадянського”, що процвітає у вищій школі. Застерігає українство, наводячи приклад Ірландії, про небезпеку п’ятої колони, так званих ольстерців — ірландських “тоже-малороссов”. Чи є це одновимірність поглядів, проявом крайнощів? Єфремов за найскладніших обставин не втрачав здорового глузду, не зраджував національно-демократичним поглядам. Коли Директорія вдається до репресивних заходів щодо опозиційної російської преси — він протестує: “Умови вільного слова мусять бути про всіх однакові”. На відміну від багатьох українських політиків — самозакоханих нарцисів, він у зародку розгледів і оцінив антилюдяну сутність більшовизму. Закриття преси, переслідування колишніх членів Тимчасового уряду, терор проти інтелігенції були симптомами більш ніж промовистими. Лицемірна, підступна, люта щодо України політика Совітської Росії не відрізнялась від патологічної українофобії російського царизму. Для Єфремова “комісародержавний” Ленін був рідним братиком самодержавного Миколи ІІ. Більшовиків оцінював як “безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестримною, хоч і вбогою фантазією”. Його позиція до цієї квазіполітичної сили чітко окреслена в “Листі без конверта” до “командуючого українським військом” та “народного секретаря” Юрка Коцюбинського. Єфремов органічно не сприймав насильства. Звідси — сподівання на роль Установчих Зборів. І несприйняття гетьманського перевороту. Ставлення до Скоропадського вкрай критичне. Великою мірою цьому сприяло його оточення, “цих самостійників з примусу та українців, що їх мов Мефістофеля од хреста, корчить од самих звуків української мови”. І політика — угодовство перед німцями і безмежна реакція у внутрішньому курсі. До речі, за гетьмана “Нова Рада” нерідко виходила з білими плямами: цензура забороняла їй друкувати навіть те, що безперешкодно з’являлось у російській. Найважча, найтрагічніша доба життя Єфремова — від поразки Української народної республіки і до арешту зі сфабрикованої справи “Спілки визволення України”. Життя під обухом. “Не було гірших часів, та не було й більш падлючих”. Нових каліфів не сприймає, як і “системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої”. Але більшовизм, як новітня ідеологія і практика “четвертої Російської імперії”, надовго закріплюється в Україні. Щодо його представників Сергій Олександрович не має ілюзій, але в глибині душі ще жевріє надія. Надія на можливість працювати — на майбутнє. І він працює. Тричі його арештовують. У 1920—1921 рр., переховуючись під Києвом від переслідування більшовиками, ні на хвилину не полишає роботи над словом. За цей час напише спогади “Про дні минулі”, цінне джерело з історії власного життя і українського національного руху кінця ХІХ ст., довівши їх до 1905-го. А з 1923-го і до останнього арешту вестиме свій діаріуш. Він заміняв таку потрібну як повітря газетну шпальту, тільки аудиторія — його душа, власна совість: “…оце записування — ніби сурогат публіцистики: запишеш — і скинеш немов ту вагу хоч трохи, що лежить на душі невисловлена”. За своїм змістом і формою це насправді високопробна публіцистика. Нічого подібного ні вітчизняна, ні, напевно, світова мемуаристика не знала. Повернувшись із дозволу “Совета народных комиссаров Украины” у квітні 1921 р. до Києва, береться до виконання своїх обов’язків — секретаря Історично-філологічного відділу ВУАН. Із пресою не співпрацює. Не сприймає більшовицьку монополію на думку, на слово. Не в його вдачі бути конформістом. На глибоке переконання, “ніяка, але то ніяка робота не можлива без волі слова: ні державна, ні політична, ні культурна”. Тай, зрештою, й “преси немає, а самі казенні видання”. Тим часом московсько-більшовицька інквізиція готувала анафему. 1928 р. ухвалюється низка рішень, що стимулює кампанію проти Єфремова у пресі та по лінії громадських організацій. Розпочалося
Сергій Єфремов (крайній зліва) на судовому фарсі “СВУ”. Харківський оперний театр, 1930 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
