Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Сергій СЛОБОЖАНСЬКИЙ, м. Одеса
Вікторія Сибір навчається на п’ятому курсі Одеської морської академії. Водночас заочно вивчає економіку та іноземні мови в університетах Лондона і Парижа. Коло інте! ресів студентки мало не безмежне, а чільне місце віддано українській історії та культурі, літературі й мистецтву світу, сучасній музи! ці… На початку цього року, під враженням від роману Ліни Костенко “Записки україн! ського самашедшого” Віка, на подив своїх одеських друзів, почала спілкуватися укра! їнською мовою. Стінку біля свого балкона Вікторія при! красила зображенням квітучих соняшників, в’юнкого барвінку та божої корівки ще років п’ять тому. А рік тому, під час останніх ви! борчих перегонів, дівчина додала до цього ще й напис над вікном: “Слава Україні!”. Пе! рехожі, особливо туристи, фотографували балкон, побачивши в Одесі хоч якийсь укра! їнський штрих. Однак це графіті, яким лю! дина висловила громадянську позицію пат! ріота своєї держави, неабияк роздратувало місцевих україноненависників. Уранці 13 вересня до будинку під’їхала машина з вишкою, і її “пасажири” зафарбу! вали орнаменти й напис. Жодних пояснень, за чиїм розпорядженням це роблять, госпо! дарка балкона не отримала. Твердили ли! ше, що гасло і малюнок псують фасад бу! динку. На запитання Вікторії, чому ж матюки на пам’ятниках і непристойні графіті у цен! трі міста на кожному кроці вони не зафар! бовують, їм нічого було відповісти. Цей акт вандалізму одразу став сенса! цією і набув розголосу в Україні. На запи! тання журналістів Вікторія Сибір пояснила: “Як я розумію, маляр виконував волю ни! нішнього міського керівництва, яке на дух не переносить не лише державної мови, а й символів чи лозунгів, пов’язаних із україн! ською державністю. Думаю, саме тому не до вподоби одеським можновладцям ди! зайн балкона моєї квартири”. На письмові звернення до міського го! лови Олексія Костусєва та до правоохорон! них органів дівчина відповіді не отримала. Із неофіційних джерел їй вдалося дізнатися, що це — справа рук людей із партії Ігоря Маркова “Родіна”, під дудку якого танцює і мер міста, хоча висунутий на посаду регіо! налами. Не виключено, що ініціювали зни! щення патріотичного напису керівники Приморського району Одеси. Після двотижневих безплідних пошуків правди й справедливості Вікторія знову взялася за пензлі й заново розфарбувала свій балкон. На вулиці цілу ніч горять яскра! ві ліхтарі, за столиками ресторанів сидять туристи. Тож світла й уваги сторонніх виста! чало. Малювала до самісінького ранку, а ос! танні мазки зробила вже тоді, коли біля бу! динку зібралися журналісти й телеоперато! ри. Вони ж і зафіксували оновлений україн! ський орнамент і напис “Слава Україні!”. Те! пер до зображень соняшників додано кетя! ги червоної калини, які порадив намалюва! ти дідусь. Отак Одеса знову стала прослав! ляти Україну. Ще більше розлютилася неукраїнська місцева влада. На початку листопада, за вказівкою мера міста, управління архітекту! ри й містобудування одеської міськради за! жадало від Вікторії Сибір, аби вона негайно стерла на своєму балконі поновлений на! пис “Слава Україні!”. У листі за підписом ке! рівника управління Марата Касимова також є вказівка голові інспекції з благоустрою міста привести “вказану частину фасаду” у відповідність до кольору всього будинку. “Причиною такого рішення, — зазначається у листі, — є численні скарги сусідів”. Костусєв, чия хвалена “команда профе! сіоналів” геть розвалилася, а кілька най! ближчих помічників опинилися під слідс!
твом за корупційні дії, не зважає на поради публіцистів і політтехнологів не загострю! вати конфлікт із Вікторією Сибір, аби збе! регти бодай крихти свого підмоченого імід! жу. На сторінку Віки у Контакті надходить безліч схвальних і негативних відгуків. Є се! ред них і прямі погрози, за якими видно ву! ха “Родины”. Та дівчина козацького роду не з лякли! вих. Залюблена у поезію Ліни Костенко, во! на в онлайновому спілкуванні цитує її вірш “Коректна ода ворогам”: Спасибі й вам, що ви не м’якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі — то в результаті сутичок із вами. А для розуміння самої Вікторії Сибір раджу почитати на її онлайн!сторінках у Контакті серйозні роздуми про наш час і про нас, про своїх ровесників. Ось кілька уривків із її записів: “Я не знаю інших країн, де б відчуття на! ціональної гідності було б так само насиче! не тривогою та відчаєм. Де б історична шляхетність межувала з істеричною пока! зушністю та марнотратством. Коли любов до країни перестане бути та! кою болісною, пульсуючую та трагічною (ку!
ди там Шекспіру), ось тоді, напевно, і буде нам щастя. А так — ми начебто постійно ви! бачаємося, виправдовуємося та звинувачу! ємо інших у тому, що вони якось не так дово! дять свою любов. Чи то калина не така чер! вона, чи солов’ї у них по!іншому співають… А ось коли треба просто одного разу всім зібратися (сказати, зробити, проголо! сувати) — так тут усі сягають зворушливої єдності — ховаються по кущах із бурмотін! ням, що все проплачено, під цими прапора! ми не станемо, цих не любимо, а в тих вза! галі вишиванки інших кольорів”. “Читаючи статті, новини та коментарі на одеських інтернет!ресурсах, я дедалі мен! ше розумію, як може у такому непоганому загалом місті бути так багато людей із важ! кими хворобами мозку — від мера та жур! налістів АТВ до пересічних одеситів, що вважають за необхідне на кожному розі повторювати, що “адєсіт — ето національ! ность”.
На світлинах: балкон, що розлютив одеських українофобів, та один з написів, на який одеська влада не зважає. Очевид& но, він суголосний її політичним переконан& ням.
Дмитро ПАВЛИЧКО ПАРКАН Спав, як мрець, уночі депутатів синкліт, Коли раптом згори, із туманного неба Впав на землю паркан, чортом кований пліт, Й саме там він упав, де була в нім потреба. А потреба була, бо ж підходять раби До саміських дверей урядового дому… І диявол почув депутатів мольби — Парканцем їх закрив од зневаги й погрому. А раби знов ідуть, і ламають паркан Шмат старої тюрми і в’язниці нової Та не видно вогню, не гуркоче вулкан, Тільки в’ється димок, наче шовку сувої. А люцифер+хитрун, як донецький москаль, Їм крушити дає переплескані леза. І здається рабам, що потрощена сталь — То здобуті права, то нова Марсельєза. І, додому йдучи, тихне люта юрма, Тин зламала й тепер вже нічого не хоче. Та встає той паркан, своє місце займа, А згори вельзевул поглядає й регоче. Що потрібно рабам? Більше пенсій і все? Ні, неправда, вони ще жадають розплати, Як назавтра паркан з неба дідько знесе, Вони вийдуть, як стій, щоб його розламати!
7.ХІ.2011 р.
Чи не всьому світові відомий балкон на вулиці Дерибасівській в Одесі, прикрашений квітами, з написом “Слава Україні!”. Об’єктом загальної уваги він став після того, як місцева влада на чолі з мером — затятим ненависником української мови Олексієм Костусєвим вирішила ліквідувати таке “неподобство” у самісінькому центрі міста. Протиборство між господаркою квартири — двадцятирічною студенткою Вікторією Сибір і місцевим керівництвом останніми днями ще більше загостилося.
ТЕМА НОМЕРА: УКРА& ЇНЦІ В ПРИДНІСТРОВ’Ї
МУЗИЧНА МОВА ОЛЕКСАНДРА ЯКОВЧУКА
ВІЧНІ ІДЕЇ СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
Гаряча тема · “Держава в безпеці тоді, коли владні посади і економічні структури очолюють патріоти України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Крим підпорядкований українській дер& жаві і закони начебто забезпечують держа& вотворчий процес, але волевиявлення на& ціональних громад і формування крим& ської влади в їхній кількісній національній пропорції держава не забезпечує. Не менш проблемна ситуація складається з вибор& чими законами на загальнодержавному рівні. Ці закони, розроблені не без впливу закордонних теоретиків на взірцях прин& ципу партійності, апробовані в багатьох країнах світу, на мою думку, для України не придатні. Вони стали підніжками ворож& нечі, протистоянь і поділу території. Пар& тійна еліта сп’ялася на щабель вище еліт національних меншин і навіть титульної нації. Без виборчого закону, який би га& рантував прихід до влади пропорційної чи& сельності представників національних меншин, політичний хаос у країні не при&
українських дитячих і художніх книг, ре& комендованих міським інститутом освіти, але, врешті, ці книги побачили світ дріб& ним накладом і власним коштом. Вони так і не дійшли до широкого загалу чита& чів, бо все українське для представників кримської проросійської влади чужин& ське, а спонсорів української справи се& ред місцевих бізнесменів просто не існує. Інший гіркий приклад, пов’язаний із ак& цією “Прикрась сирітське життя”, яку проводить міське об’єднання “Просвіта”. Виявляється, у цих сателітів умовної дер& жавності навіть до круглих сиріт немає співчуття. Акцію підтримали українці Києва, Львова, Кіровограда, але не Се& вастополя і Криму. Я звернувся з цими проблемами до давніх друзів, які займа& ють ключові пости в центральному уряді, і був приголомшений їхнім розумінням кримської проблеми: “Нам усе одно, хто там при владі, лише б Україна була неза& лежною…” Пожити б їм у Криму, відчути сповна ворожість до українства, і зрозумі& ти нарешті, як ганьблять вони українську справу та підносять антиукраїнську глу& поту… Певно, тоді збагнуть, що цей про& цес може дійти до центру. Треба розуміти, що питання національ& ної безпеки держави не в добробуті крим& ської російської общини, воно — в глиби& ні тих сердець, які печуться за долю і про& цвітання держави. Держава в безпеці тоді, коли владні посади і економічні структури очолюють патріоти України. У Криму — разючий стан української освіти. Так, в АРК 500 тисяч місцевих ук& раїнців отримали змогу навчати 3780 дітей (2 %) рідною мовою в 4 навчальних закла& дах і сімдесят одному класі шкіл з росій& ською мовою навчання. В АРК діє один український культурно&інформаційний центр. У Севастополі цей показник ще гір& ший: 84 тисячі місцевих українців отрима& ли змогу навчати 960 дітей (1,5 %) в одній українськомовній школі та 3&х школах з українсько&російською мовою навчання. У Севастополі діє один український куль& турно&інформаційний центр. Порівняно з освітою кримськотатарських дітей — це крапля в морі. Нині у Криму діє 15 крим& ськотатарських шкіл і 10 культурно&етніч& них центрів. Аби не зважати на права укра& їнських дітей спілкуватися рідною мовою, проросійські політики галасують про ви& нищення російської мови, змушуючи ді& тей українців навчатися в російських шко& лах, тримаючи батьків у глухому мовчанні через загрозу бути звільненими з роботи і не мати життєвих перспектив. Дуже при& кро, коли кримська проросійська влада спрямовує кошти на проведення дослід& жень “Кримський соціум: лінії поділу, чинники конфліктності, шляхи консоліда& ції”, отримує підтасовані результати з мов& них питань і махає текою брехливих папір& ців перед українцями Криму, мовляв, “у Криму освіта державною мовою забезпе& чена!” Міністр освіти Табачник стверджує, що не причетний до закриття низки укра& їнських шкіл, оперуючи мізерними “від& сотками зросту” шкіл з українською мо& вою навчання, не пояснюючи, що україн& ських школярів у країні збільшилося на 6 %. Єдину українськомовну школу&інтер& нат у Севастополі влада двічі намагалася закрити і щоразу цьому протистояла укра& їнська громада. Сьогодні розігрується про& ект закриття цієї школи через штучне за& ниження успішності учнів. Мовляв, школа зі своїми статутними положеннями не впорується, належного рівня освіти не за& безпечує, тому її потрібно закрити. Не вір& те! Вас дурять! Не кращий стан із відродженням укра& їнської культури в Криму. Дійшло до того, що проросійська влада намагається при& значити на посаду директора українського інформаційного культурного центру в Се& вастополі росіянина Зеніна, щоби вибити єдиний і останній виховний і етнічний ща& бель із&під ніг кримських українців. Я звертаюся до Уряду, до сократівських лобів, до себелюбного пана Азарова з пи& танням: “Ви в змозі забезпечити політич& ний, економічний і культурний баланс се& ред національностей Криму, чи нам і далі наймитувати у проросійській колонії?”
Гаряча тема · “Держава в безпеці тоді, коли владні посади і економічні структури очолюють патріоти України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Фото Євгена Букета
Володимир ПРОЦЕНКО, письменник, член НСПУ, заслужений діяч мистецтв України, голова Севастопольського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ У Криму мешкає близько 40 націо& нальностей. Найбільші громади — росій& ська, українська, татарська і вірменська. Ключові пости місцевої влади у кримських населених пунктах посіла російська общи& на, яка складає 58,5 % від загальної чи& сельності мешканців Криму. Вона не ви& знає місцевих українців (24,4 % — 492,2 тис. осіб), а з татарами (12,1 % — 243,4 тис. осіб) відверто ворогує. Українці й татари населяють одну третину півострова і зму& шені самостійно створювати умови для збереження свого політичного, економіч& ного і мовно&культурного статусу. Україн& ська держава, на жаль, не забезпечує їх& нього права на всебічний розвиток. У Кримській автономії триває російська асиміляція національних меншин і особ& ливо активно — української “меншини”, яка б, здавалося, повинна бути державо& творчою. Український уряд не працює над інтег& рацією Криму в український політичний, державний, культурний і мовний простір. А російськомовне населення півострова, яке раніше відверто стояло в опозиції до української влади, сьогодні перейшло на агресивну політику тотальної русифікації, відчуваючи підтримку з боку Росії і місце& вого бізнесу, які стимулюють сепаратизм, зневажають українську державницьку ідею і ставлять за мету приєднання півострова до РФ. Дійшло до того, що під прикриттям адміністрації Чорноморського флоту Ро& сійської Федерації в Севастополі офіційно діє відділ Спеціального управління Мініс& терства внутрішніх справ Російської Феде& рації, який, згідно з переліком своїх спеці& альних службових функцій, проводить паспортизацію громадян України росій& ськими паспортами. Називаються різні цифри кількості “опаспортизованих”, проте всі вони беруть участь у виборчих процесах і Російської Федерації, і України. Гіпотетично можна уявити той час, коли понад 50 % кримчан стануть громадянами сусідньої держави. Українці Криму доклали чимало зу& силь, аби кримське населення відчувало Україну своєю Батьківщиною. Це відомі просвітяни, голова Всекримського това& риства ВУТ “Просвіта”, кандидат фізико& математичних наук Сергій Савченко, го& лова наукового товариства Тараса Шев& ченка, доктор наук Петро Вольвач, заслу& жений журналіст України, письменник Мирослав Мамчак, головний редактор га& зети “Кримська світлиця” Віктор Качула, заступник отамана Севастопольсько&Чор& номорського Коша, генерал&майор козац& тва Тамара Маслова, заступник голови Се& вастопольської організації Союзу Украї& нок, кандидат філологічних наук Тамара Мельник, координатор сайта “Українське життя в Севастополі” Володимир Владзі& мірський та багато інших відомих громад& ських діячів, письменників і науковців Криму. Не менше зусиль доклали і нена& висники української державності, розри&
ваючи Україну навпіл за мовною ознакою та бажаючи повернути і Крим, і Україну в колоніальне лоно Росії. Нині в Україні се& ред цих найбільших політичних еліт, що виникли на теренах молодої держави, роз& горнулася серйозна ворожнеча, яка може призвести до втрати незалежності. Якщо українські національні сили готові до при& мирення на користь державності, то полі& тики протилежної ідеології, загартованої і випробуваної в боях російського соціаліс& тичного колоніалізму, не можуть змирити& ся з тим, що національна ідея отримала всенародну підтримку. Ось у таких полі& тичних умовах живуть і працюють крим& ські українці, які, на жаль, теж розділили& ся на два ворогуючі табори: представники одного осіли у кримській проросійській владі, а представники іншого активно ді& ють серед української громади.
Мене часто запитують: “Чому етнічні українці Криму не знаходять між собою стійкого порозуміння?” Відповім: “Яке порозуміння можна знайти з українцем за походженням Вадимом Колісниченком, який душею й тілом відданий Росії, за щой відзначений її державною нагородою?!” Є й інші приклади короткозорості й зрад серед кримського українського полі& тикуму. Знаю, більшість місцевих україн& ців прагнуть закріпити свої громадянські права на території півострова і мати рів& ний статус із російською меншиною, але місцева кримська влада їхні пропозиції відверто ігнорує. Ще 2004 року відбулися конференції Всекримського і Севасто& польського об’єднань ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, рішенням яких було ре& комендовано 126 осіб для роботи в орга& нах місцевих адміністрацій. Працевлаш& товано було вісім осіб — на посади, які не мають впливу на українське державотво& рення в Криму. Такі ж висуванці, як Олег Савченко, Леонід Пилунський давно ві& дійшли від сповідування української наці& ональної ідеї, більше того — при владі бе& руть участь у реалізації проектів штучного роз’єднання української громади. Це яск& раво виявилося в Севастополі під час міс& цевих виборів, коли заступник голови міс& цевої організації Республіканської партії “Собор” Віктор Колчанов відібрав ті 400 голосів, які були необхідні для перемоги блоку кримських українців. Цю поразку Віктор Колчанов продукує вдруге, тож це не випадковість. Інший ренегат, депутат у парламенті Криму від народного руху Леонід Пилун& ський прийшов на розширене засідання Севастопольського об’єднання “Просві& та” і став шельмувати добре ім’я редактора газети “Кримська світлиця” Віктора Качу& ли, виконуючи проект знищення ідеоло& гічного органу кримських українців. Прав& ління не підтримало Пилунського, але йо& му вдалося ідеологічно обеззброїти крим& ських українців на цілий рік, перехопивши газету, аж поки судовим рішенням не по& новили на посаді головного редактора Вік& тора Качулу. А все тому, що знову&таки, напередодні виборів, шляхом рейдерської атаки, Леонід Пилунський за підтримки урядових посадовців підпорядкував газету власним політичним цілям та інтересам. Сьогодні український уряд не має жод& ного проекту підтримки української крим& ської громади. Наші пропозиції з держа& вотворення і протести проти того, що кримські українці насправді живуть у кримській російській колонії, де Росія, з подачі уряду, будує житло та заселяє рес& публіку своїми підданими, залишаються поза увагою кримських владців. За усіма офіційно діючими юридичними канонами пиниться. Нас і далі обдурюватимуть, нам обіцятимуть нездійсненне, пропонувати& муть підставних осіб і втілюватимуть усіля& кі проекти, аби й далі порушувати наші на& ціональні права.
УКРАЇНЦІ ПОЗА ЕКОНОМІКОЮ Українці Криму вважають себе авто& хтонами не випадково. Найдавніші Аркад& ські клинописні джерела повідомляють про кримське місто Телапіль (сучасний Севастополь) як про укріплення орійських комонників. Цю частину міста севасто& польці здавен називають “Козачка”. З ін& ших історичних джерел відомо, що за ти& сячоліття до приходу в Крим татар, із 590 року, тут поширювалися церковні книги Київської Русі. Автохтонність українців засвідчують і кримські пам’ятки черняхів& ської культури II—IV ст. н. е. Так, у велико& му інкерманському могильнику поблизу Севастополя поховання і посуд мають спо& ріднені риси Криму і Подніпров’я. Турець& кий історик Евлії Челебі в своїх працях за& фіксував, що за переписом 1666 року в Кримському ханстві проживало 1120 тисяч осіб. Із них татарського населення — 180 тисяч, греків, караїмів, євреїв, вірменів — 20 тисяч і козаків (так турки називали ук& раїнців) — 920 тисяч осіб. Українці спо& конвічно мали тут історичні корені, й еко& номіка Криму з сивої давнини базувалася на господарській діяльності українського населення. Верховна Рада і Уряд України, проекту& ючи і здійснюючи економічну політику Криму, зовсім забули про кримських укра& їнців, патріотів своєї Батьківщини. У роз& будові багатьох філій центральних еконо& мічних структур уряд пішов найлегшим, але шкідливим для державотворення шля& хом: призначив керівниками філій пред& ставників кримської російської общини і таким чином не тільки політичні, а й еко& номічні важелі сліпо віддав до рук особам, які навіть уві сні бачать себе в Росії. Така ситуація не тільки в банківських структу& рах, а й у філіях підприємств, фірм, сана& торно&курортних і наукових закладах. Ку& ди не кинь, всюди проросійські висуванці, які відверто заявляють: “Ето ми условно относімся к Украінє, а прінадлєжім Росіі”. Як здійснюється фінансування антиукра& їнських акцій, відкриваються охоронні фірми “козачкам”, що розбурхують півост& рів, здогадатися неважко. Етнічні українці змушені йти на службу до вирощених дер& жавними мужами кримських сателітів, на& гинати голову і мовчати, тамуючи рани на серці за рідну державу. Ось промовисті приклади. Мені дово& дилося звертатися до Севастопольської держадміністрації по допомогу у виданні
Яке нині політичне, економічне й культурне життя українців Криму? Пропоную читачам, яким це цікаво, долучитися до обговорення моїх відвертих роздумів на сторінках “СП” із багатьох проблем, що нагромадилися. Викликаю на відверту розмову про різні аспекти життя кримських українців.
Події, факти, коментарі · “Поглиблення прірви між бідними і багатими — це те, що кличе українців до рішучих дій”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК
Нещодавно інформаційний простір сколихнула новина: у Facebook зареєструвалися президент Росії Дмитро Медведєв і голова Державної Думи Борис Гризлов. До речі, український прем’єр-міністр Микола Азаров ще влітку зареєструвався в цій соціальній мережі. “Ще раз хочу запевнити, що по можливості я заходжу на цю сторінку. Читаю питання, зауваження. Найважливіші з них беру до відома, роблю висновки і, якщо потрібно, розпорядження”, — написав він у Facebook. У соціальній мережі найактивнішими є народні депутати України від блоку “Наша Україна—Народна Самооборона” Андрій Парубій, Володимир Ар’єв, Юрій Стець, Олесь Доній та лідер “Фронту змін” Арсеній Яценюк; від фракції БЮТ Андрій Шевченко, Андрій Шкіль і Віктор Уколов, депутат Київради від БЮТ Олександр Бригинець, позапартійні народні депутати Олег Ляшко та Леся Оробець і народна артистка України Оксана Білозір. Вони жваво спілкуються з Інтернет-користувачами, діляться цікавими відеороликами, коментують світлини й новини. Хтось із цих політиків більш відвертий, хтось — менш, хтось у соціальній мережі відпочиває від політичної діяльності, а хтось навпаки — підкреслює свої “депутатські риси”. А ще Facebook для них став оазою емоційного розвантаження, адже в соціальній мережі можна вибухати пристрастями та образами, обуреннями й закликами. Сторінка Віктора Уколова відразу привертає увагу: в інформації про себе політик написав, що він “народний депутат (без жартів)”. Тому деякі з користувачів і не здогадуються, що це справді депутат, а не звичайний “приколіст”. Віктор Уколов розповідає про буденні проблеми, про свої заняття спортом, особливості харчування у їдальні Верховної Ради тощо. Разом із тим політик використовує Facebook для своєї опозиційної діяльності. Один із останніх записів Уколова: “Ніколи, повторюю, ніколи позиція втекти у кущі і гордо там стояти, склавши руки, не давала хороших результатів в історії. Так можуть робити лише потенційні емігранти з грінкартою в кишені. В Росії пасивність інтелігентних противсіхів привела до влади Путіна, у нас — Януковича”. Простий і щирий у спілкуванні з друзями-однодумцями Володимир Ар’єв. У інформації про себе написав: “Помаранчева потвора”. Він залюбки спілкується з усіма відвідувачами сторінки, навіть інколи просить життєвих порад. Ар’єв майже щодня реагує на парадокси нашого суспільства та поширює сатиричні політичні мініатюри. Найактивнішим політиком у Face- book можна вважати Олександра Бригинця. У інформації про себе вказав: “Не палю”. Розповідає про столичні новини, повідомляє громадськості про нові корупційні схеми київської влади, зокрема звертав увагу на незаконне виселення книгарні “Сяйво”, видавництва “Дніпро”, одіозні будівництва “славної команди”. “Пропонувати нинішній владі, як врятувати пам’ятки історичної спад* щини та як підтримати національну культуру, все одно що пропонувати гею звернути увагу на ту чи іншу дів* чину… Звернуть, але зробити однак нічого не зможуть…”, — один із остан* ніх записів Бригинця. Андрій Парубій в інформації про себе вказав улюблених письменників: Ліна Костенко, Олена Теліга, Джек Лондон, Люко Дашвар та інші. Він завжди з любов’ю розповідає про досягнення своєї доньки: “Яринці вісім років. Вона вже здобула кілька премій за дитячий малюнок”. Народний депутат закликає українську опозицію до об’єднання спільних зусиль, бо неспроможність українців до згуртування використовує влада. Він детально розповідає про перебіг суду над Юлією Тимошенко і стежить за реакцією європейських країн на антидемократичні кроки України. Парубій переконаний, що “зупинити російську експансію на українському кордоні — єдина передумова українського успіху”. Олесь Доній розбурхує ініціативність своїх Інтернет-друзів, бо часто проводить чистку “мертвих душ” на своїй сторінці. В інформації про себе вказав: “Голова Мистецького Об’єднання “Остання барикада”. “Приємно, що в історії України був період, коли політику робили ідеалісти*романтики, а не цинічні властолюбці”. Арсеній Яценюк з’являється у віртуальному просторі дуже рідко. В інформації про себе зазначив, що його політичні погляди — це “Фронт змін”. Його турбує постанова Національного банку щодо обміну валюти тільки за умови пред’явлення паспорта: “Курс паспорти не врятують! А от проблем для людей і інформації для злодіїв ціла купа”. Оксана Білозір переймається проблемами гендерної рівності, питаннями морального виховання підростаючого покоління, збереженням духовної аури в кожній українській родині. “Для України дуже важливе питан* ня збільшення представництва жінок у парламенті та на керівних посадах у виконавчій владі”, — читаємо в одно* му з останніх повідомлень. Детальну інформацію про себе дає Леся Оробець. Її улюблена телепередача “Що? Де? Коли?”, а цитата — Станіслава Єжи Леца: “Для коней і закоханих сіно пахне по-різному”. Оробець в соціальній мережі переймається двома проблемами: законодавчі зміни щодо заборони тютюнопаління в Україні та реформи освітньої галузі. А найзагадковіша персона у соціальній мережі, мабуть, Олег Ляшко. В інформації про себе написав, що його зацікавлення — жінки. “Друзі, давайте бути добрішими один до одного”, — переконує Інтернет-відвідувачів народний депутат. Ляшко детально розповідає про зустрічі з українцями в Луганській, Чернігівській областях, в Івано- Франківську чи на столичному залізничному вокзалі. Народний депутат постійно наголошує на своїй близькості до народу: “Cьогодні, зносячи паркан під Верховною Радою, порвав улюблене пальто, але мені нічого не шкода заради захисту інтересів простих людей”; “Нещодавно я знову став батьком. Щоправда, цього разу лише хрещеним. За кума мене… обрала проста жінка з містечка Знам’янка, що на Кіровоградщині”. У Facebook з’являється дедалі більше українських політиків. Інтернет живе своїм бурхливим, емоційним, насиченим і… несправжнім життям. Ця мода на соціальні мережі — не лише інформаційні примхи часу, а бажання відірватися від нестабільної та суперечливої реальності й поринути у світ, де все набагато простіше. У соціальній мережі легше бути гарним оратором та активним опозиціонером, легше знаходити друзів і простіше реагувати на критику, натиснувши Delete (видалити). Хотілося б, щоб трясовиння Інтернету не затягувало українських політиків, бо проблеми українців — справжні й депутати мають їх вирішувати не емоційними закликами у мережі, а зваженими і впевненими діями в українській реальності.
Події, факти, коментарі · “Поглиблення прірви між бідними і багатими — це те, що кличе українців до рішучих дій”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк
3 листопада 2011 року в Донецьку відбулась історична подія — вперше біля пам’ятника Тарасу Шевченку зібрався чи не найбільший в Україні мітинг протесту зініційований обласними громадськими організаціями “Ніхто крім нас” та “Спільна справа”, товариствами ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, воїнів-інтернаціоналістів, “дітей війни”, підприємців, українського козацтва, шахтарських профспілок, політичних і громадських організацій із Комітету опору диктатурі в Донецькій області. Влада на Донеччині ще з січня 2011 року почала війну з дітьми, закриваючи школи. Пенсіонери, діти війни, школярі та їхні батьки протестували, як могли, але… На боці влади прокуратура, міліція, суди. Увірувавши в свою безкарність, спираючись на адміністративний і репресивний апарат, влада вирішила оголосити війну своїм виборцям, ліквідувавши соціальні виплати ще 16-ти категоріям. Відкинувши всі суперечки, ці, такі різні організації, об’єдналися для боротьби за свої права. Каталізатором стало небачене соціальне розшарування серед громадян України, продовження несправедливої приватизації всього майнового комплексу групою сімей, безпрецедентне скорочення соціальних виплат, прийняття несправедливих податкового, пенсійного, трудового та житлового законодавств, наступ на права українців, абсолютне нехтування Конституцією України. На черзі — вільний продаж сільськогосподарської землі як закономірний крок олігархічно-кримінальної влади до повної втрати будьякого права народу на існування, відмінне від рабського.
Петро АНТОНЕНКО Фото автора
7 листопада Компартія України відзначила галасливим двотисячним мітингом на центральній площі столиці річницю Жовтневого перевороту в Росії 1917 року. Абсурд відзначення цієї дати чужої
Отже, кризові явища в Україні поглибилися відверто антинародними рішеннями Уряду, Верховної Ради та Президента. Поза сумнівом, влада в Україні антинаціональна, тому основна вимога мітингу — зміна антинародної, олігархічної влади, яка демонструє, що для неї передусім важливі особисті інтереси, а не проблеми українського суспільства. Учасники мітингу вимагали негайного мораторію на внесення антиконституційних змін, спрямованих на обмеження прав і свобод громадян України, їх відміни в законах, що порушують соціальні гарантії інвалідам війни і учасникам бойових дій, зупинити злочинну “оптимізацію” бюджетної сфери, а насправді — “невиправдане закриття лікарень, ФАПів, амбулаторій, згортання соціально-культурної сфери (закриття художніх шкіл, спортивних секцій, дитячо-юнацьких гуртків, ліквідацію будинків культури), ліквідація загальноосвітніх шкіл,
дошкільних установ” і таке інше. У резолюції мітингу заявлено вимогу негайного внесення зміну виборче законодавство України, які б забезпечували вільне й демократичне волевиявлення громадян без адміністративних фальсифікацій, можливість відкликання депутатів, зняття з них недоторканності та пільг. У випадку, якщо Верховна Рада України нинішнього скликання відмовиться від добровільного саморозпуску або Президент України Віктор Янукович не підпише Указ про розпуск парламенту, протестувальники ладні оголосити дату початку “безстрокової акції непокори”. Донецька акція протесту закликає владу зробити серйозні висновки, зрозуміти, що люди виходять на вулицю, коли терпіти вже неможливо. Щоденне поглиблення прірви між бідними і багатими — це те, що кличе українців до рішучих дій. Початок покладено — об’єднання почалося. Разом ми переможемо.
країни пояснюється тим, що саме в результаті більшовицького перевороту і встановлення комуністичного режиму вдалося продовжити існування Російської імперії, включно з Україною. Імперії під камуфляжем “держави робітників і селян”. А саме славослів’ям цій державі й був переповнений мітинг. Якщо хтось думає, що комуністи кличуть до встановлення соціальної справедливості в Українській державі, то їм варто було б побачити відверті гасла цього мітингу. Вони, без будь-яких ілюзій, закликали до відновлення СРСР, а отже, ліквідації незалежної Української держави. Гарні, нічого сказати, гасла в самісінькому центрі столиці цієї держави. Варто нагадати, що київський суд заборонив проведення цього дня масових акцій на Хрещатику і Майдані. Подібні рішення можна розцінювати як недемократичні. Але в понеділок ми ще раз побачили вибірковість нашого правосуддя. Міліція столиці, яка ще напередодні попереджала про недопустимість подібного, спокійно спостерігала за дійством комуністів. Однак нема сумніву, що міліція хутко кинулася б розганяти на Майдані мітинг демократичних сил, хоч на ньому і не проголошували б антидержавних гасел. Ця вибірковість пояснюється ще й тим, що Компартія, попри заяви про “антинародний режим”, фактично є його часткою, входячи у правлячу коаліцію парламенту. І не їхньому лідеру Симоненку, якого не забули на мітингу кількакратно назвати головою фракції Компартії в парламенті, тобто фракції влади, вітійствувати на теми режиму. Влада ця не варта доброго слова, особливо щодо соціального захисту людей, але й демагогія комуністів — це паразитування на проблемах пересічних громадян. Боляче було дивитися на простих людей, зморених життям, які немічним руками тримали портрети Лєніна та більшовицькі гасла. Значно вгодованішими були відставники в погонах і представники деяких “радянських спілок”, котрі тримали портрети Сталіна та відверто антиукраїнські гасла. Що ж, ми ще раз переконалися, що нинішня влада дає поживу для демагогів на ниві “захисту трудящих” і крізь пальці дивиться на антидержавні шабаші.
ЧЕРВОНИЙ ГАЛАС НА МАЙДАНІ Так звана “Компартія України” проти незалежної України
Мандрівки історією · “Наші літописці вважали, що історія повинна навчити майбутні покоління”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
нання” не міг не позначитися на розвиткові суспільно!політичної думки в Україні. Вона ві! дображалась і в історичних творах. У них од! ним із головних стає показ спільних джерел походження русів та московитів, їхня боротьба за об’єднання під рукою московського царя. Одним із таких творів є “Кройніка” ігуме! на Київського Золотоверхого Михайлівсько! го монастиря, який водночас був і ректором Київської академії, — Феодосія Сафоновича. Головною добою є Києворуський період. Брак матеріалу про предків русичів Сафоно! вич пояснював тим, що “рус шаблею, а не пером бавлячись, писати не знаючи по папе! ру, тільки по головах або хребтах. І де прилу! чилося, шаблями пишучи, не описами своїх старовічних княжат імен”. Описуючи події києворуської історії, Са! фонович детальніше зупиняється на історії південноруських князівств. Це не завадило йому бути об’єктивним щодо епізодів, що мали стосунок до Північної Русі. За Сафоно! вичем, усі нащадки Володимира Святосла! вича та Володимира Мономаха, хоч би у якій частині Київської Русі вони панували, були рівнодостойними. Після занепаду Києва (1240) автор вважає Галич другою столицею, а галицько!волинських князів — нащадками великих князів Київських. Підкорення україн! ських та білоруських земель великим кня! зівством Литовським хроніст пояснює нас! лідками монголо!татарського нашестя. Се! ред князівських династій часів Литовського панування Сафонович на перше місце ста! вить волинський рід князів Острозьких. Виступи козацтва кінця XVI — першої по! ловини XVII ст. розглядаються насампе! ред як релігійний рух. “Кройніка” була популярним свого часу твором, свідчен! ня цього — велика кількість її списків та редакцій. Ще більше за “Кройніку” Сафоновича — понад 30 видань — витримав історич! ний твір “Синопсис”, написаний у Києво! Печерській лаврі. Його автором вважали лаврського архімандрита Інокентія Гізе! ля. Цей твір став першою працею, де ук! раїнська історія викладається у зв’язку з історією Московського царства. Автор лі! топису керується типовою для тодішньої не української, а московської історіогра! фії концепцією про споконвічність само! державного ладу в Росії, про успадкова! ність монархії Київської Русі Руссю Мос! ковською. Входження України до складу Московського царства він тлумачить, як повернення її земель під високу скіпетро! носну руку московського монарха. Тен! денційний добір джерел і побудова істо! ричного матеріалу підкорені обґрунтуван! ню прав Москви на володіння Україною. Кінець XVIIІ ст. знаменує закінчення церковного літописання, яке поступа! ється місцем історичним повістям, ме! муарам, світським літописам, діарушам (щоденникам), офіційним запискам. У майбутньому окремі священики, монахи продовжують пошук невідомих і малові! домих сторінок з історії держави, краю, міста чи села. Тож бачимо, що від найдавніших ча! сів вивченням історії України займалися духовні особи. Це невипадково, саме во! ни були найосвіченішими людьми свого часу. Досліджуючи історію українського народу, вони намагалися донести до су! часників та нащадків імена визначних осіб, зберегти пам’ять про найбільш значимі по! дії. Літописці розуміли потребу збереження зв’язків різних поколінь, вважаючи, що знан! ня історії є такою ж необхідністю, як знання законів Божих. Наші літописці, як і “батько іс! торії” Геродот, намагалися прослідкувати іс! торичні події, вони вважали, що історія по! винна навчити майбутні покоління. У ХХІ ст. набутки літописання, що зберег! лися, стають у пригоді не лише професійним історикам, а й тим, хто цікавиться минувши! ною України, хоче заглибитися у ту давнину, дізнатися про життя наших предків. Можли! вість зробити це ми маємо завдяки подвиж! никам!літописцям, їхній невтомній праці, піклуванню та турботі про всіх нас. Пам’ятай! мо й славного Нестора, його труд не мар! ний. Послідовники літописної спадщини бе! режуть і шанують традиції, закладені в мину! лі епохи, імена своїх попередників.
Далі буде.
Мандрівки історією · “Наші літописці вважали, що історія повинна навчити майбутні покоління”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Печатка Війська Запорізького
Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнав! чого музею
Продовження. Початок у ч. 44 за 2011 р.
Працю Нестора за часів Володимира Мо! номаха було передано в Михайлівський Зо! лотоверхий монастир, і далі над літописом працював місцевий ігумен Сильвестр. Тре! тім редактором “Повісті…” вважають сина Мономаха, князя Мстислава. З плином часу Несторів твір доповнювався новими подія! ми. Так, Видубицький ігумен Мойсей довів події літопису до 1199 року. Останні 80 із них розповідають про життя Київської землі. У зв’язку з цим Мойсеєва праця дістала назву “Київський літопис”. Традиція літописання зберігалася не тільки в Києві. Так, до наших днів дійшов твір, відомий як Галицько!Волинський літопис. Події у ньому відтворені від початку ХІІІ ст. до 1292 року і розповідають про життя Володи! миро!Галицької Русі. Дослідники вважають, що над складанням літопису працювало в певній послідовності не менше п’яти редак! торів, їхні імена нам не відомі. Хоч історик В. Татищев пише про волинського літописця ігумена Нифонта, не вказуючи, проте, на джерело, з якого він дізнався про це ім’я. Можливо, саме Нифонт був першим волин! ським літописцем? А творці Галицько!Волин! ського літопису були вже продовжувачами його справи. Про традиції літописання у Волинській землі свідчить і так званий Іпатіївський літо! писний звід (XIV ст.). Він включає в себе “По! вість временних літ”, яка доведена до 1117 року. Другу частину складає Київський літо! пис, третю — Галицько!Волинський. Дослід! ники стверджують, що Іпатіївський список (кодекс) волинського походження. Свою назву він дістав від імені Костромського Іпа! тіївського монастиря, де переховувався, скопійований близько 1425 року. Іпатіївський літописний звід під назвою “Літопис Руський” 1989 року вийшов сучас! ною українською мовою. Здійснив цю фун! даментальну роботу Леонід Махновець, який, подібно до давніх літописців, залишив українцям розповідь про їхнє минуле, про події, що відбувалися від середини ІХ до кін! ця ХІІІ століть. Після Нестора, Сильвестра, Мойсея, Ни! фонта літописання традиційно творилося у монастирях. Укладачами літописних текстів були православні ченці, які записували події у хронологічному порядку по літах (роках). Укладаючи літописи, вони намагалися цікаво розповісти про події, що минули, дати їм свою оцінку. Особливого розмаху літописання набу! вало в часи виникнення загрози нападу на рідну землю різних завойовників. Саме в цей час звернення до героїчного минулого слу! гувало політичній меті — згуртуванню усіх сил суспільства на боротьбу з ворогами. Лі! тописні твори складалися відповідно до ви! мог доби бурхливих подій. Складачі літопи! сів, переважно ченці, які в більшості були ви! хованцями Острозької академії, Київської та Львівської колегій, наприкінці XVI—на почат! ку XVII ст. створили велику кількість літопис! них праць.
Так, у Густинському монастирі бі! ля Прилук побачила світ цікава літо! писна пам’ятка, яка серед дослідни! ків визнана як Густинський літопис. До нас дійшов пізніший список, зроблений 1670 року ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як свідчить передмова, Лосицький був не творцем літопису, а лише його переписувачем. Авторс! тво літопису приписують Захарії Ко! пистенському — вихованцю Ост! розької академії. Автор Густинського літопису вва! жає своїх предків, слов’ян!русів, дуже давніми мешканцями Європи. Назви “Рос”, “Росія”, “Россія” вживаються від! носно усіх мешканців Києворуської держави. Взагалі, в літописі частіше викорис! товується етнонім “Русь” або “Руська земля”, який стосується у ІХ—ХІІІ ст. переважно, а в оповіданнях про XIV—XVI ст. лише південно! руських, власне українських земель. Відтоді як Москва стає відомою в літо! писних джерелах, автор Густинського літо! пису князів північноруських називає не інак! ше, як “князі московські”. Так, князя Андрія Боголюбського літописець називає москов! ським, хоч справді він так не вели! чався. Часто Москвою автор нази! ває все Володимиро!Суздальське князівство, а під Руссю розуміє руські землі на середній течії Дніп! ра. Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо), князя Володимиро!Суз! дальського, літописець також нази! ває князем Московським, а князів Подніпров’я — князями руськими. Із цього можемо зробити вис! новки, що в XVII ст. літописці розріз! няють землі Київські й Московські. Перші, південноруські, називають за їхньою давньою, споконвічною назвою — Русь, яка об’єднувала предків сучасних українців та біло! русів, а других — за назвою північ! норуського міста Москва, яке, пос! тавши у ХІІ ст., виступило, на проти! вагу Києву, політичним центром, який почав протистояти давній Руській столиці та об’єднував нав! коло себе предків майбутніх росіян. Називати Північну Русь Москові! єю автор починає з 1169—1170 рр. — з часу захоплення Києва війська! ми Андрія Боголюбського. Саме з цього відрізку історії літописець де! далі чіткіше розрізняє Русь (україн! сько!білоруські землі) і Московську землю, тобто північноруські терито! рії, які Московськими стали зватись у XIV ст., а тенденції їх відокремлен! ня літописець відзначає за два сто! ліття перед тим. Автора Густинського літопису можна вважати й першим істориком українського козацтва. Саме у його праці вперше порушується тема про початки козацтва. Попередниками козаків густинський літописець вва! жає “бранелюбний народ русскій”, який прославив себе давно в битвах із печеніга! ми, половцями, татарами. У розділі “Про по! чаток козаків” автор із захопленням гово! рить про козацтво, розповідаючи про ко! зацькі походи на турків, татар і про те, як ко! заки обирають свого ватажка, як живуть, чим займаються. З часу Густинського літопису тема, хто такий козак, як і коли виникло ко! зацтво, стала у центрі уваги українських дос! лідників аж до XVIIІ ст. — часу ліквідації ко! зацької вольниці в Україні. Густинський літопис — найбільш цінна пам’ятка історичної думки першої половини XVII століття. Мова твору близька до народ! ної, української. Отже, і з погляду лінгвістики ця історична пам’ятка заслуговує на увагу. До представників духовенства у напи! санні літописів у XVII ст. долучаються і світ! ські особи, переважно освічене міщанство та козацтво. Сьогодні всім відомі літописи Са! мовидця, Граб’янки та Величка. Проте ще довгий час за монастирями залишається провідна роль у продовженні літописної тра! диції. У цей період в Україні було створено низ! ку коротких монастирських літописів. Серед них Межигірський, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Ме! жигірському монастирі. У рукопису він міс! тить опис місцевих подій на Київщині та Во! лині з 1393 до 1620!го року. В іншому варіан! ті списку він охоплює і подальші події — від 1608 до 1700 рр. Вважають, його складачем був настоятель Спасо!Межигірського монас! тирського собору Ілля Кощаківський. У літо! писі головна увага зосереджена на козацьких рухах, і тому твір становить значний інтерес для пізнання історії козацтва. Історія українського козацтва відображе! на й на сторінках Підгорецького літопису (у заголовку ще йменується “Синопсис”), який у науковий обіг увів Іван Франко. Під час од! нієї з виставок рукописних пам’яток України у Львові (1890) письменник звернув увагу на невідомий до того часу рукопис і надрукував про нього невелику розвідку. Останньою з відомих літописних пам’яток XVII ст. монастирського походжен! ня є літопис Леонтія Боблинського. Про ук! ладача літопису знаємо, що він був ченцем
Нестор&літописець. Іл. Л. Тарасевича // Патерик. — Київ, 1702
Видубецького монастиря, де й почав свій твір, закінчивши його 1699 року після пере! ходу в Іллінський монастир у Чернігові. Як і в попередніх літописах, тема козацтва одна з головних. В оповіданнях “Про Івону, госпо! даря Волоського”, та “Повісті про Підкову, господаря Волоського” розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавських вої! нів та українських козаків із турецькими вій! ськами біля Дунаю. Боблинський докладно описує і розгром турків у першому та друго! му чигиринських походах 1677—1678 рр. Наприкінці XVII ст. літописні твори втра! чають своє колишнє значення, поступово перетворюючись на фундаментальні істо! ричні праці. Освічених українських церков! них діячів приваблюють нові проблеми, зу! мовлені новими політичними обставинами, пов’язаними з переходом України до складу іншої держави — Московського царства. Саме в цей період відбувається безперер! вний рух діячів православної церкви в Москву. Такий інтенсивний процес “культурного єд!
Національна премія · “Твори композитора — визначне явище у музичному житті сучасної України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Тетяна ВОЛОШИНА, кандидат мистецтвознавства, доцент Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського
— Я представила музику українських композиторів у записах на CD. Це були твори В. Сильвестрова, М. Скорика та О. Яковчука. І серед усієї сучасної музики, що прозвучала на форумі, мабуть, найбіль& ший успіх випав на долю “Концерту для віолончелі та симфонічного оркестру” О. Яковчука, присвячений жертвам полі& тичних репресій в Україні. Було також від& значено, що серед віолончельних концер& тів нашої доби твір Олександра Яковчука займає одне з чільних місць у сучасному мистецтві. Тож вітаю автора і його шану& вальників. З музикою композитора О. Яковчука я знайома вже понад 40 років: ми навчали& ся разом на одному курсі Київської дер& жавної консерваторії ім. П. І. Чайков& ського з 1971 до 1976 року. А сьогодні ми колеги&викладачі в Національній музич& ній академії України ім. П. І. Чайковсько& го. Ще зі студентської лави я відвідувала майже кожен концерт, де звучала музика Олександра, і завжди відчувала, що його творчість знайде своє гідне місце в укра& їнській і світовій музиці. Так і сталося. За& раз Олександр Яковчук — відомий укра& їнський композитор, член Національної спілки композиторів України з 1978 року. Вагомість його творчих звершень вражає. З&під його професійного пера вийшли опера “Незабутнє” за мотивами повісті О. Довженка, балет “Пригоди у Смараг& довому місті” за О. Волковим, ораторія “Скіфська пектораль” на вірші Б. Мозо& левського, п’ятнадцять кантат для різних виконавських складів, дві симфонічні по& еми (“Подвиг” та “Золоті ворота”), п’ять симфоній для симфонічного оркестру, сім інструментальних концертів, “Кон& цертна тріада” для скрипки, альта і віо& лончелі та симфонічного оркестру, знач& на кількість творів для оркестру україн& ських народних інструментів та естрадно& симфонічного оркестру. Вокальний цикл О. Яковчука для баса та фортепіано “12 сонетів В. Шекспіра”, створений 2009 ро& ку, увійшов до світової антології україн& ського романсу, нарівні з творами компо& зиторів&класиків. Особливе місце у творчості О. Яков& чука посідає хорова музика. Композитор створив 236 обробок українських народ& них пісень для різних хорових складів, що є своєрідним рекордом. Необхідно відзначити, що ці обробки спираються на вагомий фольклорний матеріал, численні народні зразки, які композитор записав у багатьох експедиціях. В Україні немає практично жодного професійного колек& тиву, який би не виконував хорові твори майстра. Вони незмінно присутні в ре& пертуарі провідних українських хорів Ка& нади, США, Англії, Франції та Німеччи& ни. Як фольклорист, О. Яковчук зібрав понад 1500 українських народних пісень в Україні, Словаччині та Югославії. Його етнографічна діяльність здобула визнан& ня завдяки появі двох збірок народних пісень: “Пісні з Поділля” (“Музична Ук& раїна”, 1989 р.) і “Колядки та щедрівки” (ВАУК, 1990 р.) Саме обробки зібраних О. Яковчуком народно&пісенних зразків склали основу записів на двох його ком& пакт&дисках, що побачили світ 2006 року. Сьогодні твори композитора знайшли визнання у шанувальників завдяки появі дванадцяти авторських CD та двох DVD. Вирізняється самобутністю і чистотою стилю вишукана камерна музика О. Яков& чука, яку часто виконують у концертних залах світу. Саме за камерні твори у 90&х роках минулого століття він отримав у Єв& ропі три міжнародні премії. Його “Пре& людії та фуги” для фортепіано, про які я писала в аналітичній статті “Утверджуючи індивідуальність” (журнал “Музика” №5 за 1984 р.) увійшли до навчально&педаго& гічного репертуару консерваторій і музич& них училищ країн СНД. Їх також часто ви& конують провідні музиканти з різних кра&
їн в Україні, Росії, Західній Європі, Кана& ді та США. Композитор написав фортепіанні тво& ри для всіх вікових категорій піаністів, — від початківців до професійних концерт& них виконавців. Понад половину його творів опублікували видавництва України, Росії та Канади. Чільне місце у творчості О. Яковчука посідає Симфонія&Реквієм “Тридцять третій”, присвячена жертвам Голодомору для солістів, мішаного хору та симфоніч& ного оркестру на вірші В. Юхимовича. Твір створено 1990 року, ще за комуніс& тичного режиму, він чекав на своє вико& нання довгих 13 літ. Реквієм духовно зба& гачує історичну пам’ять нашого народу, зміцнює його національну свідомість. Не& одноразово виконаний у різних концерт& них залах світу, він полонив душі шану& вальників справжнього музичного мис& тецтва трагічною відвертістю, щирістю висловлення. О. Яковчук лауреат премії ім. М. Ост& ровського 1988 року за Другу симфонію, “Концерт для альта і симфонічного оркес& тру” та “Прелюдій і фуг” для фортепіано. Він лауреат п’яти республіканських кон& курсів різних років. Варто зупинитися на новому мас& штабному творі композитора — Симфонії №5 “Ностальгія”, що прозвучала 6 квітня 2011 року на фестивалі “Прем’єри сезо& ну” у виконанні Академічного симфоніч& ного оркестру Національної радіокомпа& нії України (диригент — В. Шейко). П’ята симфонія “Ностальгія” — знакове явище в українській сучасній симфонічній музи& ці. Автор знайшов цікаву концептуальну ідею, що диктує своєрідний стиль музич& ної мови та засобів художньої виразності. Цей твір — одночастинна симфонічна композиція, що розвивається у часі про& тягом 26 хвилин щільно насиченого му& зичним змістом звучання. О. Яковчук майстерно використовує найсучасніші засоби музичного письма (конкретна але& аторика, додекафонна та модальна техні& ки, сонористика, оркестрова “поліфонія шарів”, композиційний прийом одноча& сового співіснування двох оркестрових “пластів”, що компліментарно розвива& ються, тощо). Особливо цікавий абсо& лютно “авторський” засіб розвитку інто& наційного матеріалу за принципом “об’єкта—тіні”. Всі окреслені прийоми музичної виразності слугують єдиній ме& ті: висвітленню основної ідеї твору — осо& бистість і сучасний світ. Автор ніби “нос& тальгує” за своєю молодістю, коли існува& ли справді високі духовні ідеали худож& ньої творчості, не покладені на службу матеріальному збагаченню, до чого дедалі більше крокує сучасне життя у світі. Але митець у своїй музиці впевнений, що справжня творчість непідкупна, непере& можна. І хоча музика симфонії закінчу& ється тихими, спокійними акордами, зву& чання твору загалом оптимістичне, незва& жаючи на агресивність світу. Цим твором композитор ще раз підтверджує головне життєве і творче кредо — незмінну віру у щасливе майбутнє і мистецтва, і мудрого народу України.
“Літургія Святого Іоанна Златоустого” — визначний твір в українській духовній музиці, що перевірено часом, історією йо& го виконання. Світова прем’єра Літургії (1 редакція) відбулася 26 квітня 2006 року у соборі Св. Олександра (м. Київ). Вико& навець — камерний хор “Хрещатик” під орудою Л. Бухонської. Друга прем’єра Лі& тургії відбулася у приміщенні Національ& ної філармонії 9 червня 2006 року. Саме цей твір відкрив новий концертний сезон філармонії 2006—2007 року. Пізніше Лі& тургію виконали в Канаді, Торонто, Вінні& пезі та Едмонтоні (хор “Відродження”, дир. О. Синичак), в Англії (хор “Булава”, дир. П. Гунька), в Лондоні, Манчестері та Глазго, а також у багатьох містах Іспанії під час гастролей хору “Булава” 2008 року. 2009&го композитор здійснив нову редак& цію твору, який з успіхом прозвучав у Львові (“Галицький камерний хор”, дир. В. Яциняк) та знову у Києві 16 грудня 2010 року (хор “Хрещатик”, дир. П. Струць). Загалом за п’ять років колективи у бага& тьох країнах світу успішно виконали Лі& тургію понад 30 разів. Музична мова Лі& тургії ніби опромінена світлом Творця, Його любов’ю до людини. Такі твори за& пам’ятовуються назавжди. Особливу увагу привертає хорова фактура Літургії. Вона якнайкраще відповідає природі людських голосів, тому тут не чути форсованого зву& чання, перевантажень, зловживань звуко& вими (сонорними) ефектами, які так часто зустрічаються у сучасній хоровій музиці. Автор, безумовно, добре володіє технікою хорового письма, відчуває природу та ви& разні можливості хору. Яскраве естетичне враження справляє неповторний автор& ський стиль музичної мови, вміння ком& позитора вирівнювати теситуру (напругу) голосів і завжди доручати провідну музич& ну думку тим голосам, які найкраще зву& чать у потрібному регістрі. Досконало ці& єю технікою володіє не кожен. Дехто із су& часних композиторів недооцінює природ& ну збалансованість хорових партій, через що частина хорової музики (часто&густо вартісної) залежується у шухлядах. Знання О. Яковчуком особливостей хорового зву& чання пояснюється тим, що свого часу композитор майже 10 років проспівав у різних хорах і відчуває їхню природу. Безу& мовно, він один із найвизначніших сучас& них українських композиторів, що утвер& дились у жанрі хорової музики. Кантата №14 на слова Тараса Шев& ченка “Тече вода в синє море”, прем’єра якої відбулася 16 грудня 2010 року Мало& му залі НМАУ ім. П. І. Чайковського, без перебільшення, нове слово у музичному прочитанні поетичної спадщини Велико& го Кобзаря. Цей чотиричастинний музич& ний твір для солістів, мішаного хору й ударних інструментів сповнений україн& ським мелосом, українським духом, укра& їнською любов’ю до своєї рідної землі. Вражає чутливе відтворення композито& ром поетичного тексту Т. Шевченка в адекватних музичних інтонаціях. Сучасна вишукана поліфонічна мова кантати сприймається органічно, без зусиль для слухача. Складні дисонуючі акордові по& будови природно виливаються у м’яку кантилену, що побудована на оригіналь& них авторських мелодіях, які просякнуті народним мелосом. Вражає повне відчут& тя народного співу, народної пісні, до чого і прагнув композитор, створюючи цей яскравий твір. Творче життя О. Яковчука — безпере& рвна робота із досягнення нових музичних вершин. Тільки за останній рік компози& тор написав дві кантати для солістів і ка& мерного оркестру: “Ти” на вірші П. Мов& чана та “Благая Бога длань” на вірші В. Стуса, а також струнний квартет №5 та 11 обробок українських народних пісень для мішаного хору a cappella. Безумовно, названі вище твори ком& позитора — визначне явище у музичному житті сучасної України. Тому я сподіваюсь і переконана, що Олександр Яковчук має бути гідним кандидатом на отримання Національної премії України ім. Т. Г. Шев& ченка.
Нам випала чудова нагода ще раз представити читачам Олександра ЯКОВЧУКА — відомого українського композитора сучасності. Вагомим приводом для цього є великий успіх його твору “Концерт для віолончелі та симфонічного оркестру” на міжнародному музикознавчому симпозіумі з проблем сучасної музики, що відбувся у Вільнюсі (Литва) в останній декаді жовтня 2011 року. На цьому заході була представлена музика Литви, Латвії, Естонії, Португалії, Греції, США, Росії, Білорусі й України. Надаємо слово кандидатові мистецтвознавства, доценту Національної музичної академії України ім. П. Чайковського Тетяні Волошиній.
Скандал · “Чекали, що зайдуть письменники, але не пішли, бо одні вже ходити не можуть, у інших просто немає коштів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ До редакції зателефонував читач, але не побажав назватися, мовляв, достатньо того, що він є прихильником одного з активних спікерів “Батьківщини” Володимира Яворівського. Отож як ми посміли написати про те, що діялося на VI з’їзді НСПУ, не взявши інтерв’ю у самого Яворівського? Ми не зверталися до Володимира Олександровича, але це з власної ініціативи зробила журналістка УНІАН Оксана Климончук. Пропонуємо Вашій увазі (і Вам, наш незнайомий читачу) її матеріал, розміщений на сайті www.unian.net від 3.11. 2011 р. Також читайте інтерв’ю Р. Скрипіна на www.radiosvoboda.org від 29.10.2011 р. До речі. 19 листопада о 10 годині в київському Будинку художника відбудеться другий етап VI з’їзду НСПУ.
Оксана КЛИМОНЧУК, УНІАН
Останнім часом до Національної спілки письменників України прикута особлива увага — відбувся її з’їзд, на якому мали обрати нового голову НСПУ, а також обговорити насущні проблеми письменників. Проте вибори голови так і не відбулися. Як стверджують опоненти нинішнього очільника НСПУ Володимира Яворівського, цього не сталося начебто тому, що Яворівський одноосібно закрив засідання, коли виявилося, що за його опонента Віктора Баранова проголосувало більше делегатів, ніж за нього. “Я як чинний голова вважаю, що вибори не відбулися, переголосуємо через місяць”. Тобто самі делегати з’їзду не голосували за його закриття. Пан Яворівський очолює Спілку вже два терміни, і, схоже, претендує на третій. Про неефективність управління Спілкою в останні роки свідчить хоча б те, що в ній залишилося мало популярних письменників. Головний редактор “Слова Просвіти” Любов Голота, яка є одним із опонентів Яворівського, вважає НСПУ “болотом безкінечного майнового поділу”. — Подільником Анатолія Крима (секретаря спілки. — Авт.) і Яворівського в багатьох майнових питаннях є депутат від БЮТ Сенченко. Саме він допоміг “зберегти” і поліклініку “Новий зір”, і ялтинський Будинок творчості ім. А. П. Чехова, і півбудинку НСПУ … Віктор Баранов, який претендує на головування у Спілці, стверджує, що зі Спілки “давно пішла література”: — Я не пам’ятаю жодної ради, жодного секретаріату, на які було б винесене творче питання. Усе лиш про майно та про майно. Три роки колотилися, аби створити дирекцію управління майном, потім її очолив Анатолій Крим, і угоди укладаються напряму між ним і орендарями. Ліве крило будинку віддали комусь у власність. Не залишилося навіть місця, аби поставити труну з письменниками для прощання. Останні прощання відбувалися на вулиці. Бібліотекарка заходить у книгосховище не через приміщення Спілки, а через якийсь перелаз у дворі, бо все вже роздали. Продали 7,5 га в Коктебелі, що належали Спілці, письменницьку поліклініку на Рейтарській, 15 у Києві, півбудинку творчості в Одесі, два гектари — в Ірпені. І ніхто не знає, куди пішли гроші. До речі, як писали у пресі, половину Будинку творчості в Одесі було продано за ціною трикімнатної квартири. Як розповідає Михайло Слабошпицький, який тоді був секретарем НСПУ, він прийшов до Яворівського й каже: “Треба захищатися, тут щось не те”. — Мені Яворівський тоді сказав, що нам дали пожертву, а офіційно гроші інші. “Кеш (готівка), розумієш?”, — передає слова Яворівського пан Слабошпицький. Коли ж він поцікавився у Яворівського, скільки грошей надходить від оренди спілчанського майна, той відповів: “Михайле, щоб ти спав спокійно, нащо воно тобі?!”
Пан Слабошпицький висуває дуже конкретні претензії до Яворівського: — Ми Яворівського звинувачуємо в тому, що він зробив НСПУ “закритим акціонерним товариством”, клубом із обслуговування народного депутата Яворівського, зокрема БЮТ. Звинувачуємо його в тому, що Спілка партіїзована, використовується як сила для боротьби з владою, бо, мовляв, сам Янукович хоче забрати майно Спілки. НСПУ — це, по суті, бізнес-структура Яворівського, і Анатолій Крим у нього — права рука. Однозначно, Спілка потребує оновлення, бо інакше вона деградуватиме ще п’ять років. Колишній головний редактор “Літературної України”, що належить Спілці, Михайло Сидоржевський нагадує: ті письменники, які відстоювали письменницьку честь і статус НСПУ, виступали супроти методів керування Яворівського й наближених до нього, опинялися поза межами Спілки, наприклад, Галина Тарасюк, яку з грубим порушенням статуту виключили з НСПУ за те, що вона опублікувала матеріали про відчуження Яворівським спілчанського майна. Олександра Михайлюту, який займався фінансово-господарською частиною Спілки і, очевидно, надто цікавився цими речами, теж виключили. Зовсім недавно така ж доля спіткала голову львівського осередку Спілки Марію Якубовську, яка раніше була готова за Яворівського, як кажуть, очі видряпати. Коли говорили про нього щось “криве”, вона кричала: “Не посягайте на святе!” Пан Слабошпицький припускає, що вони просто між собою щось не поділили. Сидоржевського теж свого часу усунули з посади редактора “Літературної України”. Висунення Яворівського на третій термін опоненти вважають наругою над мораллю. Ми зателефонували до пана Яворівського… — Пане Володимире, коли відбудеться наступний, другий, етап з’їзду? — Я на з’їзді оголосив, що через місяць. Ще не було секретаріату, а я хочу, щоб саме він закріпив конкретну дату. Поки що попередня дата — 19 листопада, але є проблема, треба, щоб був кворум. Бо багато людей з регіонів телефонують мені й переказують, що в обраних делегатів настрій такий — мовляв, яке нам діло, кого там оберуть і що для мене від цього зміниться, аби я гасав туди-сюди. — Багато дискусій точиться навколо “письменницької поліклініки”, яка ще донедавна належала письменникам, а тепер Ви її продали якійсь іншій клініці. Скажіть, будь ласка, де мали б лікуватися київські письменники? — Там, де хочуть. Це вже не письменницька поліклініка, а спільне підприємство… У радян+ ські часи це була літфондівська поліклініка. Існувала така систе+ ма: від кожної виданої книжки відрахування надходили до літе+ ратурного фонду. Це була дуже багата організація, яка утримува+ ла Будинки творчості, зводила будинки для письменників. Я, наприклад, живу в останньому будинку, який був збудований лі+ тературним фондом, на вулиці Олеся Гончара. Там живуть Ліна Костенко, Микола Жулин+ ський… Потім це все, звичайно, поламали, жодних відрахувань з виданих книжок зараз немає. Лі+ тературний фонд номінально є, але рахунок його порожній, на нього нічого не перераховується. Потрібні якісь спонсорські гро+ ші, а знайти їх сьогодні неймовір+ но важко. Через те утримувати поліклініку, яка б налічувала май+ же 45 лікарів, неможливо… Ви уявляєте, що таке для убогої Спілки письменників утримува+ ти поліклініку, причому обслуго+ вувати письменників безкоштов+ но? Тому ми знайшли вихід — створили спільне підприємство разом із клінікою “Новий зір”. Скажу, що умови не кабальні для Спілки письменників. — Не кабальні — це які? Що може отримати письменник у цій поліклініці? — Він може отримати першу медичну допомогу. Усе те, що він отримував і раніше. — Перша медична допомога — це що мається на увазі? — Що ви мене допитуєте, — я ж не лікар і не медик. Ну, людина може прийти, пройти обстежен+ ня, їй можуть надати першу ме+ дичну допомогу. Так, як це роби+ лося в ті часи. Звісно, про дорогу операцію не йдеться. Але пись+ менник, його дружина, діти до шістнадцяти років можуть прой+ ти обстеження. — Я відвідувала цю поліклініку. Мені на рецепції одразу заявили, що це вже давно ніяка не письменницька поліклініка, а приватна лікарня. Я поцікавилася, якими послугами може скористатися письменник. Мені повідомили, що для письменника може бути лише безкоштовна консультація. Усе інше — за кошти. І, до речі, першу медичну допомогу надає “швидка”… — А з ким ви розмовляли? Не знаю, з ким ви розмовляли, та можу вас запевнити, що нічого не змінилося, письменники можуть отримати все те саме. — Вибачте, але 90 гривень за загальний аналіз крові — це як у приватній клініці. Хіба це не дорого? — Хочу вам сказати, що зроб+ лено 38 чи 39 операцій на очах у письменників, оскільки йдеться про “Новий зір”, спеціалізовану клініку. Нічого іншого ми знайти не змогли. — Перепрошую, але там не “Новий зір”, а “Багатопрофільний лікувально/хірургічний центр”. Нам сказали, що вони лише надавали приміщення для “Нового зору”… — Ви ж знаєте, що Спілку постійно трясуть і перевіряють. Законність цього спільного під+ приємства перевіряла Генпроку+
ратура, міліція. Цю поліклініку забрали б давно як збанкрутілу. Ми ввійшли (в спільне підпри+ ємство) тільки приміщенням, во+ ни дали великі гроші на модерні+ зацію, тому, якщо цікавлять якісь деталі, зателефонуйте до Анато+ лія Крима, який веде економіку Спілки, він усе знає достеменно. — Я сьогодні побувала у дворі НСПУ. До мене одразу підбігла охорона, почала розпитувати, чого я тут ходжу… — Я вловив вашу тональність, знаєте, я не такий дурний як з ви+ ду. Я ж чую вашу тональність… Пишіть, що хочете, мені це вже абсолютно байдуже! Ви самі ро+ зумієте, щоб вижити, Спілці письменників, потрібно щоміся+ ця заплатити 135 тисяч гривень податків, і за комунальні послу+ ги. Де ці гроші взяти? Ми не має+ мо права взяти жодної копійки бюджетних коштів. Треба хоч трішки бути грамотними еконо+ мічно. Ви ставите запитання аб+ солютно популістське: ви зай+ шли, там була охорона… Ми зда+ ли в оренду, і цю охорону виста+ вив не Яворівський, — це виста+ вив той ресторан, який нам пла+ тить регулярно, щомісяця! — Скільки вам грошей переказують? — Я зараз не можу сказати, вам Крим скаже. Я ж не можу все пам’ятати, але це великі гроші, і регулярно. “Еней”… (ресторан, що колись був у підвалі Спілки. — Авт.). В “Енеї” моя молодість пройшла… Коли я прийняв Спіл+ ку письменників, “Еней” з’їв грибок, почали обсипатися всі ті фрески (малюнки на стінах. — Авт.). Врятувати вже нічого не можна було. Зробили сучасний ресторан, залишили шматок цієї фрески, чекали, що зайдуть пись+ менники, але не пішли, бо одні вже ходити не можуть, у інших просто немає коштів, а молоді це нецікаво. “Енея” як такого сьо+ годні вже не існує, бо до нього вже ніхто не ходить, абсолютно ніхто, він не вигідний, він не пот+ рібен нікому. Та хто туди прийде, про що ви говорите, дівчинко? — А чому “Еней” нікого не цікавив? Я особисто не раз чула обурення, що позбулися “Енея”… — В “Еней” практично ніхто не приходив. Ми повністю зробили ремонт, відкрили кафе, чекали-чекали, пройшов місяць-півтора, практично жодна людина туди не прийшла, а ціни були за собівартістю. Тільки не перекрутіть, бо я вже бачу вашу упередженість. Надали право з письменницьким квитком привести ще двох своїх друзів, але не більше. Чекали-чекали, варили цю каву, за два місяці прийшло двоєтроє людей… Кава там коштувала 6—7 гривень… — То хіба не можна було знайти інші джерела фінансування? — Ідіть, очолюйте Спілку, і будете робити все це, пані Оксано, а що ви до мене претензії маєте? — Ви розповідаєте, що так все складно, але все одно активно боретеся за третій термін…
— Я не борюся, хто вам сказав, що я борюся? Оксано, давайте припинимо цю балачку. — Перепрошую, я беру у Вас інтерв’ю. — “Ви так боретеся, ви так боретеся”… Хто вам сказав, що я так борюся? — Ви ж висуваєтеся на третю каденцію. Хіба ні? — І що в цьому страшного?! “Ви боретеся, ви боретеся”… — Я купила сьогодні газету Спілки “Літературна Україна”. Ви можете знову назвати мене упередженою, але більш цензурованого репортажу, як зі з’їзду письменників, я не бачила… — То хіба Яворівський цензу+ рує газету? Давайте припинимо… — У газеті надруковано тільки Вашу доповідь, і описані події абсолютно спотворено… Тут пан Яворівський кинув слухавку і більше не відповідав на наші дзвінки. Мені шкода, що я так і не змогла поставити панові Яворівському ще дуже багато запитань: наприклад, чому в НСПУ розміщено офіси депутатів від БЮТ; чому він не організує аудит спілчанського майна, якщо вважає несправедливими закиди щодо нього; чому в Спілку практично не приходять молоді люди; чому останні повідомлення на сайті Спілки за 2008 рік. Я зателефонувала до Анатолія Крима, як просив пан голова. Ще вчора він був готовий зустрітися, бо казав, що по телефону не дає інтерв’ю. Зателефонувала наступного дня, аби домовитися конкретно про час, та ще не встигла півслова сказати, як він одразу почав емоційно розповідати, що коли майбутньому керівництву не подобається сьогоднішня письменницька поліклініка, то можна вийти із цього спільного підприємства. “А вам письменники сказали, що 35 особам зробили безплатну операцію катаракти?” — емоційно запитував він у мене. І далі почав щось таке говорити, що я до пуття не могла второпати, чого б це мало стосуватися. Пан Крим сказав, що “примітивно” розповість мені, які послуги може отримати письменник. “Якщо потрібен укол, він робиться безкоштовно, але ліки письменник купує сам, як і кожна людина”. І взагалі, в якомусь числі “Літературної України” було опубліковано, які безкоштовні послуги може отримати письменник. Ми запитали в пана Крима, чи 90 гривень за загальний аналіз крові — демократична ціна для письменника, приміщення якого у спільному підприємстві. Він заявив, що я втягую його в незрозумілу дискусію, і він не пам’ятає точно, які там ціни для письменників, але вони точно мають право багато чого робити безкоштовно. Потім він сказав, що йому взагалі не до цього, бо треба шукати кошти на проведення другого туру виборів керівництва Спілки. Урешті заявив, що написав заяву на звільнення, якщо його роботою незадоволені, і далі займатиметься лише творчістю. — Я б міг не відповідати на всі ваші запитання, бо я вже йду, написав заяву і йду, бо мені вже набридли всі ці ігри. До речі, я письменник. Дочекаємося другого етапу з’їзду?
Від першої особи · “Маємо відчувати: конституційна норма про те, що держава Україна дбає про закордонне українство, реалізовується на ділі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
української мови. І така школа там працювала, в ній могли навчатися і українці, і представники інших національностей, які бажали вив& чати українську мову. Можливе було б також вивчення й інших предметів українською — матема& тики, фізики тощо. Але тоді наше Міністерство освіти і науки мало б гарантувати, що випускники такої школи зможуть продовжити освіту у ВНЗ України. Сьогодні Мініс& терство, очолюване Табачником, такої можливості не дає. Фактич& но провалена програма надання бюджетних квот на навчання для закордонних українців. Але відкрити школу — це ще не все. У Казахстані держава фі& нансує такі заклади, але гостро бракує педагогів. Українські гро& мади Казахстану готові направи& ти своїх випускників шкіл в укра& їнські виші, якщо їм буде гаран& товане місце. Ці фахівці повер& нуться назад, в українські школи Казахстану, де й працюватимуть. Та гарантій від України нема. Обладнання шкіл. Порівнює& мо: в Казахстані є корейська діас& пора, то для її шкіл Корея завезла все необхідне — від парт до під& ручників. Навіть виділяють спе& ціальні стипендії для тих, хто вивчає корейську мову. Туреччи& на все завезла для шкіл своєї діас& пори. З нашого ж боку нема нічо& гісінько. Коли ми їхали до Казах& стану, взяли на подарунки для шкіл купу словників, інших кни& жок. Українці в діаспорі бачать, як працюють зі своїми меншина& ми представники інших держав, і як наша держава. — Російська тема залишається одною з найболючіших? — Це величезна проблема. У нас відбуваються численні дво& сторонні українсько&російські зу& стрічі. Але якби хоч на одній із них вище українське керівництво пос& тавило перед російським питання, чому така ненормальна ситуація з українцями Росії? Якби під час кожного візиту українських дер& жавних делегацій до Росії було заплановано зустрічі наших поса& довців з українськими громадами, люди б відчули, що їхніми пробле& мами цікавляться. Ми про це пос& тійно говоримо нашим владцям: зверніть увагу на становище укра& їнців у Росії. Навіть Європа надає цьому більшого значення. На тій же зустрічі комісар ОБСЄ згадав, що був в українській школі в Баш& кортостані, знає про проблеми ук& раїнців у Росії. А скажіть, скільки разів були чиновники нашого Мін& освіти в цій школі? Жодного! Значно активніше працює з укра& їнськими громадами Росії, зага& лом діаспорою наше Міністерство закордонних справ. Але все одно, цього недостатньо в загальнодер& жавному плані. — На Форумі делегати із зарубіжжя говорили, як активно працює зі своєю діаспорою чимало інших держав. — Так, це Азербайджан, де створено спеціальний комітет по роботі з діаспорою, до речі не та& кою й численною. Грузія з її неве& ликою діаспорою теж створила спеціальний державний комітет. Надзвичайно активно працюють зі співвітчизниками за кордоном Росія, Польща, чимало інших держав. Вони мають відповідні урядові, парламентські комітети, фінансування, громадські органі& зації по контактах з діаспорою. Нам до цього ще далеко.
Від першої особи · “Маємо відчувати: конституційна норма про те, що держава Україна дбає про закордонне українство, реалізовується на ділі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ — Яка структура і форми роботи УВКР? — Рада — всесвітня організа& ція, членами якої є національні об’єднання українців за кордо& ном і громадські організації в са& мій Україні. Президія Ради оби& рається на Форумах. У ній 36 осіб. Третина її представляє схід& ну українську діаспору, третина — західну, решта представники громадських організацій України. Відповідно є голова УВКР і три його заступники, що представля& ють діаспори і Україну. Назву їх. Оскільки Ольга Кобець представ& ляє саме Україну, то вона фактич& но виконує обов’язки першого заступника, а також є головою Секретаріату УВКР. Заступником від східної діаспори є голова Об’єднання українців Росії про& фесор Тарас Дудко, від західної діаспори — Стефан Романів, ге& неральний секретар Світового конгресу українців, представник Австралії. Вибір заступників символічний. Росія найбільш проблемна стосовно становища української діаспори. Щодо СКУ, то це відома міжнародна громад& ська організація, яка ефективно діяла задовго до постання україн& ської держави і, вважаю, значною мірою доложилася до того, що Україна стала незалежною. У новообраній президії Ради люди, які давно займаються робо& тою із закордонним українством. Членом президії УВКР є і голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан. Ми маємо добру співпрацю з “Просвітою”, її продукцію, зокре& ма книги, диски поширюємо се& ред українців зарубіжжя. За рішенням Форуму, УВКР було значно омолоджено. Адже зараз з’явилася молодіжна діас& пора, яка після Всесвітнього фо& руму провела свій форум. — Які ж основні пріоритети визначила для себе УВКР, виходячи з рішень Всесвітнього Форуму? — Матеріали Форуму, ухвали всіх семи секцій і основну ухвалу одразу ж направили вищому ке& рівництву держави — Президен& тові, головам парламенту і уряду, міністрові закордонних справ і міністрові культури. Матеріали Форуму — практично концепція роботи із закордонним українс& твом. Зараз готується Державна програма такої роботи до 2015 року. Отож багато матеріалів Фо& руму взято в базу створюваної програми. Серед пріоритетів роботи УВКР — питання молоді. Ми створили спеціальну комісію при президії по роботі з молодіжною діаспорою. У комісію увійшли зокрема представники Молодого руху, Молодіжного націоналіс& тичного конгресу. Другий пріоритет — робота з трудовими мігрантами. Архіваж& лива проблема. Створили комі& сію по роботі з мігрантами, до якої увійшли представники країн із найбільшою кількістю трудо& вих мігрантів, а це Іспанія, Італія, Португалія. Увійшли в контакт із громадськими організаціями за& робітчан чи колишніх мігрантів, які діють в окремих регіонах Ук& раїни. Найближчим часом запла& новано велику міжнародну нау& кову конференцію в Тернополі з проблем трудової міграції. Третій пріоритет — станови& ще українських громад на терито& рії колишнього Радянського Со& юзу. Вже відбулася поїздка деле& гації президії УВКР до Казахста& ну, де одна з найчисельніших ук& раїнських діаспор, друга чи третя у світі. Ми мали зустрічі з владою,
представниками Асамблеї наро& дів Казахстану, головою якої є президент держави Назарбаєв. Зустрічалися з депутатами медж& лісу — парламенту держави, ук& раїнцями за національністю, зви& чайно ж, мали зустрічі з україн& ською громадою, відвідали укра& їнські школи. Є багато позитив& ного щодо становища українців, як і інших національних мен& шин, у Казахстані. Українців тут чують. Коштом бюджету видаєть& ся загальнонаціональна україн& ська газета, діють українські не& дільні школи, і закон у Казахста& ні передбачає часткове утриман& ня за рахунок бюджету націо& нальних шкіл. Ще один важливий напрям роботи, і це викликає у нас вели& чезну стурбованість, — станови& ще української діаспори в Росій& ській Федерації. Жодної україн& ської школи, за винятком єдиної в Башкортостані, жодної газети, церкви. Ми зустрічалися з вер& ховним комісаром ОБСЄ у спра& вах національних меншин Кну& том Воллебеком. Звернули його увагу (постійно звертатимемо увагу ОБСЄ) на просто&таки дику ситуацію з українцями в Росії. Це коли під надуманими приводами закривають федеральні об’єднан& ня українців, національно&куль& турні автономії, причому всупе& реч міжнародним угодам, які ук& ладала сама Росія. Ще одним пріоритетом ми визначили розвиток структур
УВКР у самій Україні. Практика свідчить, що значна частина проблем у регіонах держави. Лю& ди мігрують за кордон, тут зали& шаються їхні сім’ї. Ми контакту& ємо з регіональними органами влади, громадськістю, починає& мо створювати регіональні струк& тури, які займатимуться роботою з мігрантами зі своїх регіонів. А це, нагадаю, загалом до 6 мільйо& нів наших громадян. Наполяга& тимемо, щоб на наступних парла& ментських виборах вони могли скористатися своїм конституцій& ним правом обирати, голосувати, мати своїх представників у нашо& му парламенті. — На Всесвітньому Форумі висловлювалася серйозна стурбованість незадовільним рівнем підтримки нашою державою закордонного українства. Є над чим працювати? — Попри окреслені Форумом серйозні проблеми, попри заяви нашої влади про поліпшення ро& боти, на жаль, сьогодні ще немає помітних зрушень. У проекті Дер& жавного бюджету на 2012 рік не збільшено фінансування роботи із закордонним українством. Раніше був окремий рядок бюджету щодо роботи УВКР із діаспорою, але за& раз ця позиція змішана з якимись іншими проблемами, що не мають жодного стосунку до закордонного українства, наприклад, фінансу& ванням роботи з меншинами в са& мій Україні. Не бачимо в планах влади створення Державного комі& тету по роботі з українцями закор& доння, що було обіцяно в посланні Президента Януковича до Форуму. Утім, є й позитивне: в законо& давство вносять зміни, які поси& люють захист прав закордонних українців. Законопроект про& йшов перше читання, ми проси& ли на зустрічі з головою ВР Лит& вином, щоб закон оперативно ух& валили.
Планів, бажань у нас багато, але лише на пожертвах, член& ських внесках солідної, серйозної роботи з діаспорою не може бути. Маємо відчувати: конституційна норма про те, що держава Украї& на дбає про закордонне україн& ство, реалізовується на ділі. — Представники влади Росії недавно заявили, що вони готові відкривати українські школи, але, мовляв, серед українців їхньої держави мало охочих віддавати своїх дітей на навчання в них. Прокоментуйте заяви. — Це велика містифікація, некоректна, недоброзичлива тех& нологія з боку російської влади. Це заявляв Фурсенко, міністр ос& віти Росії, на спільній прес&кон& ференції з Дмитром Табачником. Думаю, просто хочуть перекласти відповідальність на українську громаду. Що таке українські школи за кордоном? Вони різні. Напри& клад, у Тбілісі є українська шко& ла, де всі предмети вивчаються українською мовою. В Астані, столиці Казахстану, є українська школа, де навчання йде казах& ською мовою, але тричі на тиж& день викладають українську. І вчаться тут не лише українці, а й казахи, росіяни, німці. Я був у цій школі. Молоді казахи не тільки співали українських пісень, а й пристойно розмовляли зі мною українською. Яку школу ми хочемо в Мос& кві? Яку хочуть самі українці міс& та? Вони чують заяви з боку пред& ставників столичної російської влади: мовляв, яка перспектива буде у дітей, якщо вони все вивча& тимуть українською мовою? Так& от, українці Москви не наполяга& ють, щоб у школі всі предмети викладали українською, просто це має бути гарна школа, де б діти здобували гідну освіту, але щоб там було зроблено акцент на вивченні
Минуло понад два місяці після V Всесвітнього Форуму українців. На ньому було підбито підсумки співпраці нашої держави із закордонним українством, переобрано Українську Всесвітню Координаційну Раду, вищий орган узгодження зусиль світового українства. Що пріоритетне у роботі УВКР, виходячи з рішень Форуму? Які основні проблеми в царині зміцнення контактів нашої держави з українцями закордоння, захисту їхніх прав та інтересів? Як включилася в роботу новообрана УВКР? Про це в інтерв’ю нашій газеті розповідає обраний на Всесвітньому Форумі голова УВКР Михайло РАТУШНИЙ.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО Фото автора Делегація УВКР на місці першого поховання гетьмана Івана Мазепи на околиці міста Бендери (Придністров’я)
Українці в світі · “Де він, той край українського світу? Він безмежний”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
МИР ПІД ДУЛАМИ БРОНЕТРАНСПОРТЕРІВ Так само, як Дніпро ділить Україну на Правобережжя і Лівобережжя, Дністер ділить Молдову на західну правобережну частину і східну лівобережну, прилеглу до України. Проте, на відміну від України, де ці дві частини майже рівні, Лівобережжя Дністра, Придністров’я, — це приблизно восьма частина Молдови, чия територія 33 тисячі квадратних кілометрів (разом із Придністров’ям) рівнозначна площі кожної з двох найбільших областей України — Одеської чи Чернігівської. Придністров’я ж має понад 4 тисячі квадратних кілометрів. Утім, Придністров’я доволі густонаселене: понад 500 тисяч осіб, але це теж одна восьма частина мешканців Молдови. Щодо національного складу ПМР: приблизно по 30 відсотків молдаван, українців і росіян, решта — болгари, гагаузи, інші національності. Історія самопроголошеної і ніким не визнаної Придністровської Молдавської Республіки починається з 1990 року, тобто ще за СРСР. Національно-демократичні сили Молдови, насамперед Народний Фронт, відкрито повели боротьбу за незалежність республіки. У Молдові рух за незалежність ґрунтувався на ідеї Великої Румунії — у республіці відкрито проповідували ідею приєднання Молдови до Румунії. Це стало першим фактором, що призвів до розриву. Другий фактор — економічний. Придністров’я володіло майже 40 відсотками промислового потенціалу республіки. Причому ця економіка була міцно пов’язана з прилеглою Україною, Росією, інтегрована в СРСР. Політична та бізнесова еліта Придністров’я (прокомуністична і прорадянська) пішла на розрив із Молдовою: 2 вересня 1990 року на з’їзді депутатів місцевих рад була проголошена Придністровська Молдавська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Тирасполі як окремий суб’єкт СРСР. Напруга між Кишиневом і Тирасполем наростала. Її піком стала кількамісячна війна між двома республіками 1992 року. На цей момент СРСР розпався, Молдова і Придністров’я проголосили незалежність. Найкривавішими були події в Бендерах. Тут загинуло кількасот склад, і те, що з 1924 до 1940 року вся Молдавія (такою тоді була назва) разом із Придністров’ям була автономною республікою в складі УРСР. З майже 200 тисяч українців Придністров’я 130 тисяч мають громадянство України. …Над Дністром стоїть оманлива мирна тиша. Красномовний прояв цього ми бачили на виїзді з Бендер на Тирасполь. На околиці міста стоїть пост миротворчих сил: наїжачені бронетранспортери, солдати з автоматами. А пообіч кипить буденне життя невизнаної держави. Принагідно кілька журналістських спостережень. Українську мову добре розуміють усі, хоч би до кого ми зверталися у громадських місцях. А ось почуєш мову нечасто: міста зрусифіковані (а саме в містах мешкає дві третини населення краю). Живуть бідненько. І ті 15 доларів (120 гривень), які Росія чомусь доплачує кожному пенсіонерові, їм не зайві. Дешеві в магазинах і на ринках хіба що садовина і городина, що йне дивно у цьому благодатному краї. Але хліб, масло, м’ясні й молочні вироби дорожчі, ніж в Україні. Республіка має власну валюту — придністровський рубль. Він на третину дешевший за гривню: за долар дають 10,5 рубля, за гривню 1 рубль 30 копійок. На купюрах від 1 до 25 рублів зображений Суворов, який тут майже національний герой, бо відвойовував ці землі у Туреччини. Ана купюрі в 50 рублів — Тарас Шевченко.
Українці в світі · “Де він, той край українського світу? Він безмежний”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Делегація Української Всесвітньої Координаційної Ради за сприяння ВУТ “Просвіта” відвідала Придністровську Молдавську Республіку, де на запрошення Спілки українців Придністров’я взяла участь у святкуванні 20-річчя цієї авторитетної і діяльної громадської організації.
осіб, зокрема й цивільне населення. Утім, Молдова програла: ПРМ підтримала Росія. На території Придністров’я дислокувалася 14 армія Збройних сил СРСР, потім Росії. У липні 1992 року “під патронатом” Росії і за її гарантій було укладено мирову угоду між Молдовою і ПМР. Війну було зупинено. Але ситуація уже майже 20 років невизначена. Війська Росії, а їх чимало, стоять і досі у Придністров’ї, під приводом захисту величезних і ще не евакуйованих військових арсеналів колишнього СРСР. Для недопущення нового кровопролиття в республіці є міжнародні миротворчі сили, насамперед російські й українські військові. Провалилося кілька планів об’єднання Молдови з Придністров’ям, власне, мирне повернення республіки в молдовське лоно. Останнім був план президента України Ющенка, що передбачав величезну автономію, самоуправління Придністров’я і право виходу зі складу Молдови в разі приєднання останньої до Румунії. Кишинів погодився на цей план. А Росія і придністровське керівництво — ні. Натомість 2006 року тут було проведено референдум, на якому 97 % придністровців висловилися за незалежність ПМР із подальшим входженням її до складу Російської Федерації. У краї відкрито сповідують й ідеї можливого приєднання Придністров’я до України, враховуючи історію, етнічний
Концерт українських колективів
НАШІ ЄДИНОКРОВНІ БРАТИ Отож ми приїхали на святкування 20-річчя Спілки українців Придністров’я. Очолював делегацію України (нас було 28 осіб) голова УВКР Михайло Ратушний. Товариство “Україна—Світ” представляв його голова, Герой України Іван Драч, частий гість в українців республіки. Депутат Верховної Ради, перший заступник голови УНП Іван Заєць приїхав як член Президії УВКР. Були також офіційні представники Міністерства закордонних справ і Міністерства культури і туризму України, які на урочистостях зачитали вітання українцям ПМР від міністрів К. Грищенка і М. Кулиняка. У Тирасполі до нас приєднався Надзвичайний і Повноважний Посол України в Молдові Сергій Пирожков. Були у нашій делегації представники влади Тернополя, міста-побратима Тирасполя, науковці, співаки й музиканти Національного академічного хору України ім. Верьовки. Святкування відбувалося за участю президента Придністровської Республіки Ігоря Смирнова, тривало тиждень. Напередодні нашого приїзду в Тираспольському державному університеті пройшла наукова конференція, присвячена українцям Придністров’я. Університет носить ім’я Тараса Шевченка, а на його подвір’ї встановлено пам’ятник Кобзареві. У Тирасполі, в Палаці Республіки, який є урядовим закладом, зібралися делегації від усіх восьми національно-культурних товариств Придністров’я: “Червона калина” (Тирасполь), “Вітчизна” (Бендери), ім. Тараса Шевченка (Кам’янка), “Промінь” (Дубосари), ім. Богдана Хмельницького (Слободзея), “Поділля” (Рибниця), “Стожари” (Григоріопіль), “Промінь” (Дністровськ). 20 років тому представники кількох із цих щойно утворених товариств провели об’єднавчий з’їзд і створили Спілку українців Придністров’я, яка зараз носить ім’я Олександра Бута. Це був перший голова Спілки, журналіст, депутат Верховної Ради Молдови, палкий поборник української справи. Він загинув за нез’ясованих обставин у квітні 1998 року, і цю смерть пов’язують із його активною громадською роботою на ниві українства. Нині Спілку очолює Леонід Ткачук, авторитетний громадський діяч, свого часу мер Бендер. Пан Леонід був душею святкувань, добрим ангелом нашої делегації, за що йому щиро вдячні. Учасників урочистостей вітав президент Придністров’я Ігор
Смирнов, який, до речі, за кілька днів до цього відзначив 70-річчя. Читав вітання українською. Президент відзначив зусилля української громади зі збереження своєї національної ідентичності, а також внесок у зміцнення державності республіки. На святі представники Спілки розповіли про добрі справи українців. Їх чимало. Діє кафедра україністики в університеті, є українські школи й гімназія. У фойє Палацу розгорнуто виставку робіт народних майстрів. Видається газета “Гомін”. Були численні виступи, вітання, нагородження відзнаками Придністров’я і України. Дві цитати з виступів на урочистостях. Михайло Ратушний: “Ви, українці Придністров’я, не діаспора, ви — автохтонне населення, яке мешкає на давніх українських землях”. Іван Драч: “Де він, той край українського світу? Він безмежний. На Далекому Сході, на острові Ітуруп, я зустрів українського дядька, котрий пас коней. Виявилося, колись його заслали до Сибіру з Чернігівщини. Потім він подався ще далі на схід. І каже мені: “Бачите оту сопку? Не думайте, що у неї якась японська чи китайська назва. Ні, один наш український військовий назвав її, і ми всі так називаємо, — сопка Богдана Хмельницького”. У святкуванні взяли участь представники української діаспори
Іван Драч, Михайло Ратушний, Іван Заєць, президент Придністров’я Ігор Смирнов, голова Спілки українців Леонід Ткачук та посол Сергій Пирожков
Старшокласниці однієї з українських шкіл Даринка та Олександра з диска& ми від ВУТ “Просвіта”
Українці в світі · “Сьогодні українська влада не має стратегічної політики щодо Придністров’я”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Знак у пам’ять українських козаків Мазепи і Орлика
Молдови, Росії, Америки. Валентин Пилипчук, один із керівників Товариства українців Камчатки й офіційний представник Об’єднання українців Росії в Україні, прилетів аж із Петропавловська привітати єдинокровних братів. Зворушливими були виступи представників української громади Молдови. Вони по-доброму позаздрили тій підтримці, яку мають українці від влади в Придністров’ї. І зазначили, що за напружених стосунків Кишинева і Тирасполя саме дружба і братерство українців допомагають згладжувати конфлікти. Представниця Американського допомогового комітету Віра Прінько вручила солідну гуманітарну допомогу: два інвалідні візки, які попросила Спілка для своїх членів. Багато говорили на ювілеї і про проблеми українства, про недостатню увагу й підтримку з боку Української держави. Це добре, що за два десятиліття близько тисячі українців краю закінчили ВНЗ України, але останнім часом цю програму значно згорнули. У великій книгарні в самому центрі Тирасполя я не побачив жодної української книги, небагато й молдавської, натомість усе завалено російським чтивом. В українських навчальних закладах краю бракує підручників. Із вдячністю українські громади республіки прийняли привезену нами продукцію Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка: багато книг, “Кобзарі”, компакт-диски, плакати, примірники “Слова Просвіти” — усе це розібрали за лічені хвилини. От би ще й таку допомогу від наших державних структур! На святковому концерті — справжнє сузір’я талантів. Щойно пройшов ІХ щорічний фестиваль української пісні Придністров’я “Пшеничне перевесло”, лауреати якого виступили на цих урочистостях. А з нашого боку — блискучий виступ ансамблю хору ім. Верьовки.
ПОДИХ НАШОЇ ІСТОРІЇ Ще один аспект діяльності Спілки українців — збереження національної пам’яті, історії. Тим більше, що тут вона на кожному кроці. Передовсім вклонилися пам’яті видатного українця гетьмана Івана Степановича Мазепи, який завершив свій життєвий шлях саме у Придністров’ї. Після поразки у червні 1709 року в Полтавській битві король Швеції Карл ХІІ і гетьман України Іван Мазепа змушені були відступити з України і попросили притулку на землях, які були під владою Туреччини. Та, постійно ворогуючи з Росією, надала прихисток військам обох правителів. З Мазепою перейшли кордон 8 тисяч козацького війська і 14 тисяч цивільних українців. І саме на околиці Бендер було обладнано шведсько-український табір, таку собі резиденцію короля й гетьмана у вигнанні. Та вже 22 вересня Мазепа помирає. Новим гетьманом козаки обирають найближчого його соратника Пилипа Орлика. Українці у вигнанні з найвищими почестями поховали свого славного гетьмана. А далі цілий історично-політичний детектив. Козацька розвідка з’ясувала, що російський цар Петро дав наказ знайти й доставити в Московію останки гетьмана — на глум. Потім козаки кілька разів таємно перепоховали гетьмана, поки його останки не впокоїлися в православній церкві румунського міста Галац. Те місце поховання недавно знайшли науковці. Але ми прибули, з хвилюванням і шанобою, саме на місце смерті і першого поховання гетьмана Мазепи. Це під Бендерами, на околиці невеличкого села Варниця, це вже територія Молдови. Сільський вигін, доволі за-
Керівник українського хору “Червона калина” (Бендери) Людмила Палій та представник Товариства українців Камчатки Валентин Пилипчук недбаний, за кілька десятків метрів селянська хата й розвалений хлів. І тут, над рікою, скромний обеліск на місці смерті Мазепи. Про це написано на камені. Кілька років тому саме українська громада Придністров’я за свій кошт виготовила і встановила пам’ятний знак. Українська держава має зробити тут гідний нашої історії меморіальний комплекс. Влада Молдови дає на це згоду. Тут же стоїть і скромний пам’ятний знак на честь короля Карла ХІІ й сама вуличка носить його ім’я. Сподіваємося, Україна, можливо, спільно зі Швецією, спорудить тут меморіал, на кшталт того, який відкрито в Бендерах на кошти Росії. Для контрасту і порівняння там ми теж побували. Росія домінує тут, на меморіалі, на 90 відсотків. Перед меморіалом помпезна тріумфальна арка з гербом Росії, двоголовим орлом. На самому меморіалі красива церква, численні погруддя російських генералів, які загинули в нескінченних війнах Росії на цих теренах у XVIII—XIX століттях. Однак, на вимогу влади Придністров’я, тут вшановано й пам’ять усіх, хто проливав кров на цих землях. Є і пам’ятний знак на честь українських козаків гетьманів Мазепи і Орлика. Встановлено його старанням і коштом місцевих українців. Відвідали знамениту фортецю в Бендерах. На височезному березі над Дністром її спорудила 400 років тому Туреччина. Потім її кількаразово здобувала і втрачала Росія, доки не вкоренилася тут остаточно. Могутню фортецю добряче пошкодив час. Тож в останні роки влада республіки швидко її відновлює. Нині це діючий музей під відкритим небом. Є український слід в історії фортеці: тут проходив службу наш видатний письменник Іван Котляревський. Йому українська громада краю встановила красивий білий пам’ятник. А за кілька десятків метрів ще один пам’ятник: на честь 300-річчя Конституції Пилипа Орлика, першої української Конституції і одної з перших у Європі та світі. Вона була написана саме тут, під Бендерами. З нагоди 300-річчя події українці урочисто встановили й відкрили цей пам’ятний знак: розгорнута книга з текстом Конституції Орлика. В одній з будівель відкрито музей історії Бендер і самої фортеці. У залі встановлено величне погруддя гетьмана Мазепи. Ми, було, побідкалися, чи не можна б встановити пам’ятник гетьманові десь на площі, аж тут згадали, що, на превеликий наш сором, справжнього пам’ятника видатному державцеві ще не відкрито і в самій Україні. Ось такі святкові, а часом і тривожні роздуми навіяла ця цікава поїздка до братів-українців закордоння. Акція, яких ще, на жаль, дуже мало, щоб об’єднати десятки мільйонів українців світу.
Фортеця Бендер. Біля пам’ятника Котляревському
Українці в світі · “Сьогодні українська влада не має стратегічної політики щодо Придністров’я”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У складі нашої делегації, що відвідала Придністров’я, був і член Президії УВКР, заступник голови УНП, народний депутат Іван ЗАЄЦЬ. Його головне враження: брак чіткої державницької політики нашої влади щодо цього важливого регіону.
— Я дотримуюся принципу непорушності кордонів Європи. Питання лише, щоб Молдова, Придністров’я гарантували українцям права такою мірою, як ми гарантуємо їхнім меншинам тут, в Україні. Та в Молдові поширюються політичні рухи за об’єднання з Румунією. Тож виникне територіальне питання. Адже в Придністров’ї на своїх автохтонних землях живе 130 тисяч громадян України, це сусідня з нами територія. І зона наших національних інтересів. — Поговорімо про основного гравця на цих теренах — Росію. — Російський фактор — теж чинник нашої безпеки. Адже розуміємо, що цю територію у військовому і значною мірою в політичному плані контролює Кремль. Бачимо й ідеологію, й інші ознаки того, що московська влада постійно посилює тут свій вплив в освітній, бізнесовій сферах. Це означає, що і в ситуації, коли будуть якісь об’єднання, наприклад, Молдови з Румунією, Росія не піде з цього регіону. — І біля наших кордонів уже реально виникне гаряча точка? — Ми ж пам’ятаємо 90-ті роки минулого століття, коли російська влада розробляла доктрину так званої “вогненої дуги” по півдню і заходу України. Це Кавказ, Крим, Придністров’я. Вона ж ці доктрини не відхилила. — Україна і Придністров’я. Що можна сказати про ці зв’язки в історії і сьогоденні? — Відзначення 20-річчя утворення Спілки українців Придністров’я на найвищому рівні засвідчило, що на цій території пульсує українське життя. Ми побачили прекрасні творчі колективи українців, мали цікаві розмови. Але водночас почули занепокоєність тим, що українська держава не проводить належної роботи з підтримки українців краю. Наприклад, в освітянській сфері. Люди тут багато роблять для поглиблення національної ідентичності й розуміння свого історичного коріння. Ми бачили гарні пам’ятники, встановлені Спілкою на честь українців і нашої історії. Але зусиль лише місцевої української громади замало. Там величезне поле для роботи. Для нас дуже важливо увіковічити постать Івана Мазепи, який наважився виступити проти Російської імперії, за незалежність України. Якби Українська держава взяла участь в увічненні пам’яті Мазепи в тому краї, це місце було б належно оформлено. І я думаю, ми це зробимо. Але початок, який поклали українці Придністров’я, особистий внесок у цю справу керівника української громади Тирасполя Аліції Коха-нової неоціненний. — А якщо говорити загалом про нашу політику в цьому регіоні? — Сьогодні українська влада не має стратегічної політики щодо Придністров’я. Її треба розробляти. Передусім розробити детальну програму підтримки українців Молдови, Придністров’я. Програма має бути підкріплена фінансово. У ній має бути кілька позицій. Перша — допомога тамтешнім українцям в освітній сфері. Не думаю, що нам не під силу виділити 500 чи 1000 місць для навчання українців Придністров’я у наших вишах. Або забезпечити сотню шкіл підручниками. Друге, на що варто звернути увагу, — підтримка нашою державою історичної пам’яті людей. Це знову-таки невеликі кошти. Та все можна зробити тільки тоді, коли влада зрозуміє, в якому світі ми сьогодні перебуваємо, коли влада стане патріотичною, коли, врешті, буде створено спеціальний орган виконавчої влади, який опікуватиметься українцями закордоння, а це десятки мільйонів осіб. Важливі громадські зв’язки. Варто частіше відвідувати такі регіони нашим політикам, представникам громадських організацій, творчим колективам, запрошувати в Україну людей із тих регіонів. Це мають бути інтенсивні постійні контакти. Лише тоді зможемо сказати, що українці і в самій Україні, і за кордоном — дуже потужний, єдиний організм.
Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Постать · “Єфремов за найскладніших обставин не втрачав здорового глузду, не зраджував національно&демократичним поглядам”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
проведення зборів, навіть піонерських, із засудженням “єфремівщини”. А на майданах палили його солом’яні чучела… Бренне життя його закінчилося в Ярославській тюрмі 31.03.1939. Якщо вірити московським документам НКВД… Як публіцист, Єфремов залишив величезну спадщину (до 4 тис. публікацій). Майже у кожній — звернення до найскладніших проблем тогочасного життя. І кожна потребувала особливого політичного чуття, ґрунтовних і різнобічних знань. Завдяки прекрасній гуманітарній підготовці, постійно займаючись самоосвітою, він вільно орієнтувався у морі питань і подій стародавньої і новітньої історії, української і світової культури, літератури, мови, політики і навіть економіки. На спрямованість його публіцистики впливали, поперше, розвиток його наукових інтересів, по-друге, громадсько-політична діяльність. У золотому перетині цих чинників з тематикою його публікацій і вимальовується довершене полотно майстра слова. У публіцистиці він завжди використовував національно-демократичну ідею як нитку Аріадни, що безпомильно виводила його з найзаплутаніших лабіринтів політичного життя. Саме національний підхід і аналіз як складова синтезу визначають характер і особливості кожної його публікації. Тому майже все, що він написав, незважаючи на час, залишається актуальним і зберігає своє значення для сучасників і понині. Його матеріали — відбиток надзвичайно високого інтелектуального рівня. Як учений, він активно використовував увесь арсенал знань з історії, соціології, психології, правознавства, політології, філології, літературознавства. Логіка матеріалів беззаперечна. Як художник, сатирик, він творив настільки яскраві образи, що вони надовго закарбовувались у людській свідомості. А з якою майстерністю використовував виражальні засоби, образність, барвистість і точність народної мови — все її багатство. Академік А. Кримський вважав, що з літературно-філологічного боку публіцистику Єфремова можна назвати просто класичною. А щодо чистоти мови, то він “повинен бути поставлений на першому місці серед усіх можливих кандидатів”. Учений з ім’ям, відомий політик, він не цурався найневдячнішої, найбуденнішої роботи. “Він з однаковою щирістю і старанністю працював і над дрібничками, коли їх треба було поробити в інтересах справи, і коли инші ухилялись з причини занадто малої вартости їх. Такий був і в особистих відносинах…” Вихований на високих морально-етичних принципах, на кращих традиціях нашого народу, Єфремов, як і Чикаленко, як і десятки, сотні знаних і менш відомих діячів українського національно-визвольних змагань кінця ХІХ— початку ХХ століття, ніколи не ставив власне “Я” вище громадських інтересів. “Ця криштально-чиста душа вражала всіх, хто його знав, своєю шляхетністю, преданістю тільки справі, без жадної амбітности, славолюбія…” В історії журналістики Сергій Єфремов посів заслужене місце як найталановитіший її представник, як публіцист, котрий став класиком, найяскравішим виразником національно-демократичного руху України. Коли “невидима диригентська паличка” з “кроваво-краснокаменной” розігрувала “оперу СВУ на музику ГПУ”, запопадливі руки маврів вирізали його ім’я з книг. Так глумилися над усіма єфремівськими працями. Ба, навіть його передмови до багатьох книг інших письменників по-варварськи видирали. Безглуздість і патологічна мстивість совєтської влади позначилася навіть на бібліографічних довідниках, що не мали жодного стосунку до ідеологічних чи політичних питань. Але, як написав би Сергій Єфремов: книги мають свою долю. Як і ідеї. Бо “люде умірають — ідеї вічні, і хоча б скільки жертв людських коштували нам нові пригоди, але ідея воскресення українського народу вічна — і вона справдиться”.
Постать · “Єфремов за найскладніших обставин не втрачав здорового глузду, не зраджував національно&демократичним поглядам”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
Закінчення. Початок у числі 42 за 2011 р.
Починаючи з першої статті, — “І. Про українську пресу, її становище і завдання”, — Єфремов дає об’єктивну оцінку становища українців у Російській імперії: “…з того часу, як Україну прилучено до московської держави, українська національна окремішність була сіллю в оці московським централізаторам, і вони, можна сказати, не шкодували заходів, щоб її знищити, почавши від “хохлов на головах” і кінчивши вищими проявами людського духа, як мова, як письменство тощо”. Історія українсько-російських відносин — складна і трагічна для нашого народу сторінка. Ще Михайло Драгоманов (і не він один) дав гострий присуд перебуванню українців під Московським царством і назвав це пропащим часом. Ще більше, ніж від російських “друзів”- демократів, український рух зазнавав атак із боку знавіснілого шовіністичного чорносотенства. Єфремову постійно доводилося виступати на прю з ворогом, на боці якого стояла потужна інформаційно-пропагандистська машина, реакційна псевдонаука, відлагоджений карально-репресивний апарат, запроданське малоросійство. У його руках публіцистика перетворюється на ефективну наступальну зброю. Не упускаючи жодного більшого чи меншого випаду українофобів — Флоринського, Струве і Ко — він застосовує весь свій блискучо-разючий арсенал ерудиції, іронії й сарказму. Завдяки йому українська преса заговорила з нечуваною досі сміливістю, не ховаючись за алегоричність та езопову мову. І це в тодішній Росії, яку не один сучасник характеризував: “Проклята сторона”. У цей час Єфремов працює на межі можливого, його працездатність просто неймовірна. Він увесь — у “Раді”. Активно представляє український погляд на суспільно-політичне і культурне життя, використовуючи російські трибуни — “Русское богатство”, “Киевские вести”, “Киевскую мысль”, “Русские ведомости” та інші. Як політик і публіцист, Єфремов володів стратегічним мисленням. На його користь свідчить хоча б той факт, що він намагається прорвати інформаційну блокаду українства і навести мости спілкування й порозуміння із західноєвропейською демократією. 1909 року з’являється низка його статей у польському тижневику “Przeg- lad krajowy”: “Просвіти” на Україні”, “Демократизм і шовінізм”, “Холмська справа” тощо. Того ж року — в австрійському “Uk- rainische Rundschau”, 1912 р. — у французькому “Les Annales des Nationalites”. Найнасиченіший, найяскравіший період у публіцистиці Єфремова настав після перемоги Української революції. Навіть якщо відкинути попередні етапи творчості, то цього трирічного доробку достатньо, аби його ім’я було вирізьблено золотими буквами на скрижалях історії української журналістики. Пов’язаний він, як і раніше, з газетою “Рада”. Точніше — “Нова Рада”. Саме таку нову назву прибрала перша і найстаріша всеукраїнська газета Наддніпрянської України. Радівська публіцистика Єфремова цього періоду вражає не лише об’єктивністю, глибиною думок, образністю, жанровою палітрою, а й кількістю. За два роки, з 25.III.1917 до 11.ІX. 1919 (лютий-серпень не виходила) у 399 числах газети він опублікував 808 матеріалів. Треба враховувати, що, крім журналістики, Єфремов із перших днів революції опинився в епіцентрі політичної боротьби і державотворчих процесів. Із першого дня — член Центральної Ради, товариш (заступник) голови — М. Грушевського. 9 березня 1917 р. Київський виконком ради об’єднаних громадських організацій призначає його комісаром у справах преси. Він входить до комісії, що розбирає справи Київської жандармської управи. З утворенням Генерального Секретаріату він — генеральний секретар міжнаціональних справ. У травні
— у складі делегації ЦР і Військового Генерального комітету на переговорах із Тимчасовим урядом щодо автономії України. У січні 1919-го обирається академіком УАН. І це не повний перелік справ, якими він займався у ті бурхливі дні. Розширюється тематика його виступів. Особливо непримиренним він був до українського нікчемства — “югороссов” та “малороссов, говорящих по-русски”. Неодноразово полемізує з їхнім натхненником і проводирем — обрусительно-чорносотенним “Киевлянином” Шульгина-сина. Відверто ворожий і до тих дезертирів і перевертнів (болюча й одвічна рана нашого національного життя), що “покинули свій власний народ і тепер хизуються культурою, освітою, багатством, чинами і т. и., тим часом як народ лишився на роздоріжжі, без проводирів, без освіти, в злиднях і приниженні…” Неодноразово звертається до найяскравішого свідоцтва убожества у ставленні до української мови, “гірше — каліцтва наукового, морального і громадянського”, що процвітає у вищій школі. Застерігає українство, наводячи приклад Ірландії, про небезпеку п’ятої колони, так званих ольстерців — ірландських “тоже-малороссов”. Чи є це одновимірність поглядів, проявом крайнощів? Єфремов за найскладніших обставин не втрачав здорового глузду, не зраджував національно-демократичним поглядам. Коли Директорія вдається до репресивних заходів щодо опозиційної російської преси — він протестує: “Умови вільного слова мусять бути про всіх однакові”. На відміну від багатьох українських політиків — самозакоханих нарцисів, він у зародку розгледів і оцінив антилюдяну сутність більшовизму. Закриття преси, переслідування колишніх членів Тимчасового уряду, терор проти інтелігенції були симптомами більш ніж промовистими. Лицемірна, підступна, люта щодо України політика Совітської Росії не відрізнялась від патологічної українофобії російського царизму. Для Єфремова “комісародержавний” Ленін був рідним братиком самодержавного Миколи ІІ. Більшовиків оцінював як “безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестримною, хоч і вбогою фантазією”. Його позиція до цієї квазіполітичної сили чітко окреслена в “Листі без конверта” до “командуючого українським військом” та “народного секретаря” Юрка Коцюбинського. Єфремов органічно не сприймав насильства. Звідси — сподівання на роль Установчих Зборів. І несприйняття гетьманського перевороту. Ставлення до Скоропадського вкрай критичне. Великою мірою цьому сприяло його оточення, “цих самостійників з примусу та українців, що їх мов Мефістофеля од хреста, корчить од самих звуків української мови”. І політика — угодовство перед німцями і безмежна реакція у внутрішньому курсі. До речі, за гетьмана “Нова Рада” нерідко виходила з білими плямами: цензура забороняла їй друкувати навіть те, що безперешкодно з’являлось у російській. Найважча, найтрагічніша доба життя Єфремова — від поразки Української народної республіки і до арешту зі сфабрикованої справи “Спілки визволення України”. Життя під обухом. “Не було гірших часів, та не було й більш падлючих”. Нових каліфів не сприймає, як і “системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої”. Але більшовизм, як новітня ідеологія і практика “четвертої Російської імперії”, надовго закріплюється в Україні. Щодо його представників Сергій Олександрович не має ілюзій, але в глибині душі ще жевріє надія. Надія на можливість працювати — на майбутнє. І він працює. Тричі його арештовують. У 1920—1921 рр., переховуючись під Києвом від переслідування більшовиками, ні на хвилину не полишає роботи над словом. За цей час напише спогади “Про дні минулі”, цінне джерело з історії власного життя і українського національного руху кінця ХІХ ст., довівши їх до 1905-го. А з 1923-го і до останнього арешту вестиме свій діаріуш. Він заміняв таку потрібну як повітря газетну шпальту, тільки аудиторія — його душа, власна совість: “…оце записування — ніби сурогат публіцистики: запишеш — і скинеш немов ту вагу хоч трохи, що лежить на душі невисловлена”. За своїм змістом і формою це насправді високопробна публіцистика. Нічого подібного ні вітчизняна, ні, напевно, світова мемуаристика не знала. Повернувшись із дозволу “Совета народных комиссаров Украины” у квітні 1921 р. до Києва, береться до виконання своїх обов’язків — секретаря Історично-філологічного відділу ВУАН. Із пресою не співпрацює. Не сприймає більшовицьку монополію на думку, на слово. Не в його вдачі бути конформістом. На глибоке переконання, “ніяка, але то ніяка робота не можлива без волі слова: ні державна, ні політична, ні культурна”. Тай, зрештою, й “преси немає, а самі казенні видання”. Тим часом московсько-більшовицька інквізиція готувала анафему. 1928 р. ухвалюється низка рішень, що стимулює кампанію проти Єфремова у пресі та по лінії громадських організацій. Розпочалося
Сергій Єфремов (крайній зліва) на судовому фарсі “СВУ”. Харківський оперний театр, 1930 р.
Суспільство · “Популяризація української культури в світі мала б стати одним із найважливіших завдань української влади”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ ТАЛАНТ ІВАНА ФРАНКА — ТАЛАНТ ПРОВИДЦЯ — Пане Ярославе, останнім часом доводиться багато читати про те, що саме університети мають бути соціальними інституціями, які покликані формувати ідеологію для просвітництва громадян. А це мало б забезпечувати розвиток в українців політичної культури. Як у цьому позиціонується університет, зокрема його філологічний факультет? — Очевидно, до багатьох функцій, які ма! ємо виконувати, належить формування полі! тичної культури молодої людини. Основні механізми — і університету, і факультету — лекційні виклади авторитетної професури, її робота серед студентства. Назагал — це створення мотиваційного фундаменту для здобуття гарної освіти. А також — участь ака! демічної української еліти в різномасштаб! них заходах із відзначення важливих подій української історії. — Читаємо в Івана Франка (праця “Поза межами можливого”): “Чим більше багачів у центрі, тим більше бідноти довкола, чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші простори займає зубожіння мас”. Як вдалося нашому генієві понад сто років тому передбачити, що може бути нині в Україні? — Талант Франка — талант провидця. І ми вкотре у цьому переконалися. Безліч ідей, які він сформулював, багато його оці! нок політичним і державним діячам, на жаль, відображені і в нашому часі. І соціальні ха! рактеристики, і політичні, і загалом усе те, що, на думку І. Франка, може творити націо! нальний поступ. — А наскільки точною є інша, фунда! ментальна характеристика мислителя: “Все, що йде поза рами нації, се або фа! рисейство людей, що інтернаціональни! ми ідеалами раді прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчужен! ня від рідної нації”! Як Ви вважаєте, чи хтось із владних чиновників знає ці слова Івана Франка? — На жаль, ані нинішня, ані попередня влада не знайома з філософськими працями Франка. Тому уникнути тих вад, про які гово! рив мислитель, їм важко. Ситуація повторюється, коли національ! но!демократичні сили змушені боротися проти авторитаризму влади. А це забирає сили політичної еліти на взаємну протидію. Уже вкотре бракує креативу у різних сферах нашого життя. А ми ж мусимо творити свою державу в європейському колі! Вважаю, що громадські організації все!таки стануть ре! альною опозицією до влади. І серед них з’явиться новий лідер. — Взагалі про потребу з’яви нових сил останнім часом говориться багато серед експертів. Так, відомий український економіст Богдан Гаврилишин не втомлюється повторювати: “Уся надія на молоду генерацію”. Погоджуєтеся? — Звичайно. Але правляча партія вже спотворила цю нову генерацію: своєю фор! мою ведення державного менеджменту. Ад! же нічого не змінилося в якості дій. Станови!
Маріанна СОРОНЕВИЧ, головний редактор Української га! зети в Італії
Про Великий Голод в Україні на! писано і сказано багато. Та наскіль! ки ця сторінка української історії ві! дома у світі? Як світова спільнота сприймає і оцінює події тих років? Долі двох українських науков! ців, народжених за межами мате! ризни, випадково перетнулися на римських вулицях рік тому. Профе! сор Лучук приїхав сюди для почат! ку дослідницької роботи в архівах Ватикану, а ватиканіст о. МакВей — один із лічених українських науков! ців, який опрацьовує ватиканську документацію. Результатом цієї зустрічі стало поповнення світової бібліотеки новою книгою із глибо! ким змістом “Святий Престол та Голодомор: Документи таємного архіву Ватикану щодо Великого Го! лоду 1932!1933 року в Радянській Україні”. Презентація видання відбулася 26 жовтня у книгарні “Центр росій! ської екуменіки”, що у столиці Іта! лії, за підтримки посольства Украї! ни у Ватикані, участі шанувальників
Доктор філологічних наук Ярослав ГАРАСИМ від 2004-го — декан філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка, який цього року святкує своє 350- ліття. А університети у світі завжди були вихователями еліти, формували культуру нації. Про це, а також про інтелектуально-духовну спадщину Івана Франка, яка багато в чому дозволяє нам аналізувати нинішню ситуацію в Україні, — в інтерв’ю, яке пропонуємо вашій увазі.
ще в суспільстві не залежить, на жаль, від рівня порядності. — Щось на зразок того, як Франко передбачав у іншій своїй праці “Що таке поступ?”: “Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”. Лише з тією різницею, що замість слова “народна” можемо говорити — “кланово-олігархічна”. Чи не тому, за різними підрахунками, до 6 млн. українців покинули країну в пошуках заробітку? — Франко як політик, науковець, філо! соф тонко відчував пульс доби. Передбачав ті загрози, які нівелюють роль особи, тому намагався подати в “Захарі Беркуті” ідеал — вільна громада, в якій індивід має можли! вість розвиватися і вдосконалюватися. — За Ліною Костенко, “ми ніколи ні до чого не готові”. За Франком: “Горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими”. Якщо поглянути в історію, то справді: проблеми з нашою неготовністю важко розв’язуються. Чи будемо колись готові до конструктивних дій? — Очевидно, щоб продемонструвати свою готовність, нам треба перейти “з лінії оборони” (Ліна Костенко) в лінію організова! ного національного наступу. Ліна Василівна сконстатувала ситуацію, так би мовити, з жалем. Врешті, маємо розу! міти: формування нації — процес тривалий. — Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі” висував “велику історичну задачу” — “допомогти російській Україні в тяжких переломових хвилях…” Хто кому більше допомагав? Захід Сходу чи навпаки? — Франко мав рацію. Але варто уточнити окремі моменти. У ХІХ столітті в нас була вза! ємна справа. Східній Україні (“російській” за Франком) не давали можливості розвивати українську культуру, літературу. Українці схо! ду відчували підтримку галичан. У різні пері! оди підсилювали допомогу одні й другі. — Чи реалізуються слова Івана Яковича нині: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів”? — Цю відповідь кожен має дати сам собі.
— А як щодо “нещирого патріотизму”, який так гостро критикував наш мислитель? — Якби я мав такі рецепти, щоб переко! нати когось, аби він виявляв себе “не слова! ми, а працею”! Не так усе просто. І в середо! вищі інтелігенції — також. — Чи відчуваєте, що в Україні, за заявами найвищих керівників країни, проводяться реформи? — Думаю, ці псевдореформи відчуває на собі кожен українець. Жити стало гірше. — Чи погоджуєтесь із Ангелою Меркель, що “мультикультурреальний підхід… повністю провалився”? Принаймні в Німеччині та інших країнах Західної Європи. — Як суспільно!філософська течія і в рамках громадянського суспільства, і зага! лом у культурі — мультикультуралізм вичер! пав себе на початку ХХ століття. — “Україна — це резервація для українців, — з болем констатує Ліна Костенко. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі”. А Ви почуваєтеся своїм в Українській державі? — За внутрішньою свободою — так. Але гостро усвідомлюю, що нинішня влада не бу! дує національної держави.
“ЄВРОПА МАЄ БАГАТО ЧОГО У НАС ПОВЧИТИСЯ” — Франко у праці “Наш погляд на польське питання” стверджував, що “поляки найбільше мають вже з природи той дар — ігнорувати науку історії і обманювати себе самих до послідньої хвилі”. Як Ви вважаєте, перестануть вони й далі себе обманювати? — Ні, бо в основі польської нації на пер! шому місці — “я, поляк”, а вже потім — полі! тик чи ще хтось. Польсько!українські відно! сини в минулому — надзвичайно трагічна сторінка. Найкращий шлях до порозуміння
— дати оцінку з позицій того часу тим подіям і впорядкувати могили. — Ми йдемо в Європу. А чи треба? Адже, за словами Бориса Олійника, ми були вже Європою тоді, коли Європа ще навіть не знала, що вона — Європа. — Європа має багато чого в нас повчити! ся. Я маю на увазі етнічну культуру. І мудрі європейці, серед яких зокрема Гердер, чи! нили саме так. Інші — також. — Чи могли б виокремити п’ять творів української літератури, які, на Вашу думку, збагатили українську націю? — “Лілея” Т. Шевченка, “Сойчине крило” І. Франка, “Лісова пісня” Лесі Українки, “Три зозулі з поклоном” Григора Тютюнника, “Ма! руся Чурай” Ліни Костенко… — “І чом відступників у нас так много?” — запитує крізь роки Іван Франко. А я — запитую Вас. — Ми дуже давно не відчували себе гос! подарями своєї долі. Зараз тільки вчимося. А починати вчитися завжди важко. Коли не! має свого, то здається, що ти ні від чого не відступаєш. — Ольга Лобода, учитель світової літератури із с. Хмелів Роменського району Сумської області, на міжнародному семінарі “Література. Діти. Час”, що проходив у Львові у червні цього року, сказала: “Для нас учні — це родина. Ми не ходимо на роботу в школу, ми живемо в ній… У нас місія така”. Є ще в нас люди, які повністю віддаються дітям — нашому майбутньому. Чи не так? — Учитель, священик, лікар — професії, які є місійними. — Чи має шанс хтось із українських письменників претендувати на Нобелівську премію? — Нобелівська премія — така собі блис! куча пальма, яку вручають не завжди найта! лановитішим письменникам, а беруть до уваги позахудожні кон’юнктурні моменти, передусім політичні. А якщо конкретно — так. Ліна Костенко. — “Вперед, Україно!.. Ні Росії, ні Європі // Не зрозуміти синів Твоїх”, — писав Юрій Липа. Як Ви вважаєте, нас і далі не розуміють чи просто не хочуть розуміти? — Не розуміють, бо недооцінюють. Попу! ляризація української культури в світі мала б стати одним із найважливіших завдань укра! їнської влади. — В Ухвалі V Всесвітнього форуму українців говориться: “Основна відповідальність за збереження української нації, її національно-культурної ідентичності світового українства лежить на Українській Державі”. Це розуміють державні чиновники? — Формально — так. Але, на жаль, нині в Україні влада не ідентифікує себе з Україн! ською Державою, а тому не збирається ви! конувати цю місію.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів
Суспільство · “Популяризація української культури в світі мала б стати одним із найважливіших завдань української влади”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Cвітова бібліотека поповнилася новою книгою із глибоким змістом “Святий Престол та Голодомор: Документи таємного архіву Ватикану щодо Великого Голоду 1932—1933 року в Радянській Україні”.
України і представників диплома! тичних представництв різних країн при Святому Престолі. Ватиканські архіви — цінне дже! рело церковної та історії людства. Вони були відкриті для науковців 1881 року. Останні 14 років їх дослід! жує о. Афанасіус Маковей. “Знання історії — це форма свободи, для по!
будови теперішнього та майбуття, — стверджує він. — Книга написана для того, щоб не бути співучасником тих, хто заперечує чи змінює на свій смак історію України. Незважаючи на назву книги, ватиканські архіви насправді не є таємними. Вони запрошують сер! йозних науковців черпати із них знання”. Федеріко Арджентьєрі, профе! сор американського університету Джона Кеббота, який вивчає укра! їнську історію протягом багатьох років, укотре висловив впевненість у тому, що Голодомор був геноци! дом з метою винищення селян! ського населення в Україні. Зокре! ма тому, що, порівняно з іншими голодоморами у світі, український стався у мирний час, а тодішній уряд намагався приховати цей факт від світу.
Знайшовши та опрацювавши 56 архівних документів, дослідники доводять усвідомленість Ватика! ном катастрофічних пропорцій Го! лоду, а також визнання неприрод! ності його виникнення. “Під час написання книги ми ставили перед собою кілька питань: Ватикану було відомо про Великий Голод в Україні? Якою була його ре! акція? — Розповідає Любомир Лу! чук. — У той час дипломатичні від! носини між двома країнами було перервано, все ж Ватикан шукав можливості допомогти в обхід офі! ційних каналів. Зокрема він запро! понував викупити пшеницю, при! значену на експорт, із метою пере! дачі її у голодуючі райони. Були та! кож спроби привернути громадську увагу шляхом публікацій у ватикан! ських та українських виданнях”. “Ми виявили унікальний доку!
мент папської аудієнції, на якій Піо ХІ плакав над долею українців”, — за! вершує професор Лучук. Лаура Петінеллі, професор Па! ризького католицького університету, акцентувала на важливості виходу книги англійською мовою, що дає можливість дізнатися про трагічні сторінки української історії якнайбіль! шій кількості читачів в усьому світі. Професор Арджентьєрі перед! бачає, що книга “Святий Престол та Голодомор: Документи таємно! го архіву Ватикану щодо Великого Голоду 1932—1933 року в Радян! ській Україні” незабаром стане біб! ліографічним раритетом. Нагадуємо, що 2008 року Папа Римський Бенедикт XVI вшанував пам’ять жертв українського Голо! домору 1932—1933 років. Понти! фік назвав Великий Голод жахли! вою трагедією, й зазначив, що мо! литься Діві Марії, щоб вона допо! магала народам прямувати доро! гами примирення й будувати су! часне та майбутнє.
Читацьке віче · “Славні історичні традиції “Просвіти” не повинні піти в небуття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
українцям, що перебували в єв& ропейських таборах для перемі& щених осіб, переїхати до Амери& ки. Головою комітету було обра& но професора Ол. Грановського, секретарем — Антона Семенюка. В Америці він бере активну участь в українському громад& ському і політичному житті шта& ту Міннесота. 1950 року українці м. Мінеаполіс та м. Сент&Пол обирають його секретарем “То& вариства прихильників УНР”, а з 1952 року — головою цього това& риства. З 1952 року Антін Семенюк працює в апараті Державного Центру УНР. 1992 року, під час святкування першої річниці незалежності Укра& їни, А. Семенюк перебував у скла& ді делегації Державного Центру УНР в екзилі, яка 24 серпня офі& ційно передала свої повноваження урядові незалежної України. Брав активну участь і в інших українських організаціях. Пан Антін — автор моногра& фії “На тему українсько&поль& ських відносин: критичні заува& ження”. Вона побачила світ у Мінеаполісі 1996 року. Дослід& ження присвячене темі україн& сько&польських відносин і взає& мин українців і поляків часів Другої світової війни. Він друкує статті в різних жур& налах і газетах, зокрема: “Демо& кратія як засіб боротьби з кому& нізмом” (газета “Трибуна”, вере& сень 1985 р); “70&ліття Четвертого Універсалу”, “70&ліття Директорії УНР” (газета “Наша боротьба”, 1988 р.); “Чому була програна битва під Полтавою?” (газета “Наша боротьба”, 1989 р.); “По& між Заходом і Сходом” (журнал “Нові дні”, 1993 р.). На фото власного будинку в США, яке він надіслав до літера& турно&меморіального музею ім. Ол. Неприцького&Грановського, написано: “…Наша хата. В цій ха& ті, недалеко від центру міста, ми проживаємо понад 55 років. Це далеко довше, як живу не в Укра& їні, але не можу її забути. Кожний день встаю чи лягаю, думаю про неї, переживаю її смутки й радос& ті, турбуюся про її майбутнє. І так, мабуть, усі, кого доля засудила скитатись по світі…” 2 листопада цього року Анто& ну Семенюку виповнилося 103 роки. Він ходить до місцевої цер& кви в м. Сент&Пол у США. Пла& нує завершити наукову працю. Вітаємо нашого славного краянина з Днем народження! Бажаємо йому в доброму здоров’ї прожити визначений Богом вік.
й школярі. Чимало з них бували у західноєвропейських країнах. Зізнаються — вражає доброзичливість місцевих мешканців. Просвітяни запропонували наблизитися до Європи насамперед своїм мистецтвом. Уже нині налагоджені тісні зв’язки з різними державами, діють різні проекти. Утім, кожному з нас не слід забувати і про внутрішню культуру. “Просвіта” робить гарну й потрібну справу, — написав у своєму блозі депутат Чернівецької обласної ради Михайло Павлюк. — Треба таке не тільки у Чернівцях робити, а й по області поїздити. Дехто з представників місцевого самоврядування серйозно над цим замислився. Бо хочеться вірити, це таки майбутнє. Європейське”.
Читацьке віче · “Славні історичні традиції “Просвіти” не повинні піти в небуття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Петро ГОНТАРУК, директор Літературно&меморі& ального музею Ол. Неприцько& го&Грановського
Коштом ліцею вчився на кур& сах механізації сільського госпо& дарства у Львові — спеціалізував& ся на застосуванні в сільському господарстві тракторів, а коли по& вернувся, працював у Кременці. У Львові юнак потоваришу& вав з патріотично налаштовани& ми львів’янами. Разом вони створили демократичну органі& зацію української поступової мо& лоді, яка взяла назву від знаме& нитої поеми Івана Франка “Ка& менярі”. “…До тої групи молодих людей належав і я. Вже на перших За& гальних Зборах мене вибрано го& ловою цієї організації. Від того ча& су почалася енергійна праця, орга& нізували футбольну дружину та ін& ші спортові відділи, готували до& повіді на різні теми, та інші імпре& зи. На цьому становищі я перебу& вав до 1937 року, тобто до свого по& вороту на Крем’янеччину на Во& лині”, — згадує А. Семенюк. 1929 року А. Семенюк був мо& білізований до Війська Поль& ського, закінчив із відзнакою дві підстаршинські школи. Два Антонові старші брати Михайло та Анастасій брали ак& тивну участь в українському пат& ріотичному русі, за що їх переслі& дували царські, а пізніше поль& ські власті. Брата Михайла за те, що входив до партії РУП, царські власті запроторили до буцегарні. Він — учасник усіх українських військових з’їздів, очолював “Просвіту” у Бережцях. З осені 1941 року А. Семенюк працює у Кременці директором повітового Союзу млинів. Про умови праці в тодішніх млинах під час окупації пан Семенюк зга& дує так: “…Виплати в млинах час& тково нелегально відбувалися бо& рошном, і робітники з цього були дуже раді, бо гроші в цьому часі не мали великої вартості. Це була неписана умова, про яку німці ні& чого не знали, морально це було виправдано тим, що німці нас грабують, забирають все і взамін нашої праці не дають нічого. І тут з приємністю можна підкреслити, що до кінця німецької окупації ніхто німцям цієї таємниці не ви& дав… Ми, українські демократи,
Тетяна МИКИТЮК, Мар’яна ДЕРДА, м. Чернівці
Що таке євроінтеграція і які перспективи вступу України до Європейського Союзу, обговорювали учасники круглого столу “Молода генерація в інтегруванні до Європи”, який відбувся у Чернівецькій гімназії № 1. Такий захід спільно організували освітяни та Чернівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка. Розповісти учням про європейську інтеграцію прийшли науковці та громадські діячі. Політолог Ігор Буркут висловив думку, що вести Україну до Європи має покоління нинішніх школярів. Адже у них інші, незаангажовані погляди на минуле і майбутнє нашої держави. Українцям самим варто чітко визначитися: якою ще далеко до німецького приходу в Україну не вірили їм і писали, що від німців не можна надіятись добра — знали давню мрію німців про “дранг нах Остен” (похід на Схід) для розширення свої тери& торії, а тим більше після приходу до влади Гітлера з його звиродні& лою расовою політикою…” Бережецькі патріоти створи& ли мельниківську організацію ОУН. Антін Семенюк став чле& ном конспіративної п’ятірки по& вітової організації, якою керував Ю. Пундик (псевдо “Голуб”). На початку червня 1943 року Семе& нюка заарештувало гестапо. Спочатку перебував у креме& нецькій в’язниці, пізніше у рів& ненській: “…Нас тримали гірше за худобу. Харчування, санітарні умови, бруд (нас заїдали воші) нагадували описувані тюрми з Середньовіччя. Мене один з ні& мецьких сторожів побив до неп& ритомності лише за те, що я, не знаючи їхніх тюремних припи& сів, на кілька секунд спізнився стати в ряд для підрахунку”. Після п’яти тижнів поневі& рянь А. Семенюка звільнили з в’язниці. Це був перший випадок, коли гестапо не розстріляло лю& дей, запідозрених у злочинах пе& ред німцями, негайно. У березні 1944 року Семенюк виїздить із Бережець. Спочатку оселяється у Львові, пізніше в Перемишлі. При наближенні фронту пе& реїжджає у Словаччину, в Бра& тиславу. Дорогою до Українсько& го допорогового комітету в Бра& тиславу його заарештовала ні& мецька жандармерія. “…Раптом
У Літературно-меморіальному музеї Ол. Неприцького- Грановського у с. Великі Бережці Кременецького району Тернопільської області діє виставка про життєвий шлях старійшини української “Просвіти” Антона Захаровича СЕ- МЕНЮКА. Антін Захарович народився 2 листопада 1908 року у селі Великі Бережці Кременецького повіту Волинської губернії в багатодітній селянській родині. Ще з 1926 року Антін — член “Просвіти” у м. Кременці, де навчався у ліцеї; із 1942 року він — член Товариства “Просвіта” в Бережцях.
хтось за спиною викрикнув твер& де німецьке слово “гальт” (стій). Я обернувся й побачив трьох ні& мецьких жандармів, які вимагали документи. Показав. Після цього німці запитали: українець зі Львова? Так, відповів я. Мене забрали до авта й завезли на якесь подвір’я, де зібралося вже багато подібних до мене. Серед них поляки, італійці, росіяни та інші. За кілька днів нас погрузи& ли в потяг і завезли до найгіршо& го переходового табору в Австрії, що називався “Штроссгаф”, в якому було понад п’ять тисяч людей. Після кількох тижнів та& бірних поневірянь відібрали гру& пу в кількості 320 в’язнів, при& везли на фабрику “Санкт&Пель& тен”, на якій нас змусили виго& товляти запасні частини до ні& мецької військової техніки. На фабриці доводилося працювати по 12 годин на день…” Згодом його заарештували знову й відправили на сільсько& господарські роботи до німець& кого маєтку. Після Другої світової війни Антін Семенюк три роки перебу& вав у таборі для переміщених осіб у баварському Мюнхені. 1947 року на запрошення про& фесора Олексія Грановського, сес& тра якого була дружиною рідного брата Антона Семенюка, п. Антін переїздить до США у м. Сент&Пол. Працював слюсарем на місцевій фабриці, робітником на трактор& ному заводі у Міннесоті. В еміграції Антін Семенюк зі& ніціював створення переселен& ського комітету, який допомагав
Читацьке віче · “Славні історичні традиції “Просвіти” не повинні піти в небуття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Михайлина БОДНАР, член Національної спілки журналістів України
Обласна “Просвіта” звернулася до голови Тисменицької міської ради Богдана Дарчина з проханням вирішити питання про увіковічення в назві однієї з вулиць міста Тисмениці відомого в краї та еміграції письменника, громадського та релігійного діяча Миколи Угорчака- Погідного. 22 грудня виповнюється 110 років від дня його народження. Він автор багатьох книг для дітей, оповідань на релігійну та побутову тематику, збірника проповідей. Крім душпастирської, творчої та педагогічної роботи Микола Погідний займався і культурно-просвітницькою діяльністю, був активістом товариств “Рідна школа”, “Просвіта”, “Союзу кооператив”. У наш час його твори друкувалися у літературних збірниках, журналах “Дзвін”, “Червона калина”, “Перевал”, “Гуцульська школа” та інших. 1944 року в Коломийському видавництві “Вік” вийшла збірочка його казок “Гетьманська булава”, а до 100-річного ювілею письменника у видавництві “Тіповіт” — збірка творів для дітей “Срібна гривна”. * * * Низка політичних партій і громадських організацій краю, зокрема й “Просвіта” нещодавно звернулися до міського голови Віктора Анушкевичуса та голови фракції ВО “Свобода” в Івано-Франківській міській раді Романа Онуфріїва з вимогою вплинути на діяльність пивного закладу Паб “Че”, що відкрився в приміщенні підвалу будинку по вул. Воїнів Інтернаціоналістів, 14. Цей заклад має ідеологічне антинаціональне підґрунтя. Адже Че Гевара — один із очільників комуністичного руху в Латинській Америці. За свої дії людиноненависника засудили в усьому світі. Приміщення закладу розфарбоване червоними зірками, на його рекламі зображений портрет Че Гевари в береті з червоною зіркою. Члени комісії, створеної за розпорядженням міського голови, зустрічалися з власниками цього закладу. Звільнено директора Івана Микитюка, проведено зміни в оформлені інтер’єру та зовнішньої реклами, зокрема знято портрети Че Гевари, змінено дизайн зовнішньої вивіски та внутрішніх приміщень закладу. * * * Славні історичні традиції “Просвіти” не повинні піти в небуття, і сьогодні товариство є ініціатором багатьох починань. Набирає сили видавництво “Просвіта”. Стає популярнішою газета “Галицька Просвіта”. Активно працюють просвітянська “українська книгарня” та просвітянські художні колективи. Саме вони нещодавно на літній сцені міського парку культури та відпочинку ім. Т. Шевченка дарували свою мистецьку програму для мешканців міста та його гостей. Тепло зустрічали відомий у багатьох містах і селах нашої області вокальний ансамбль “Квіти ромену” обласного НД “Просвіта” (керівник О. Турок). Для дітей, які з батьками прогулювалися в парку, концертні номери підготували вихованці просвітянського Клубу обдарованих дітей (керівник Р. Денега). “Молода Просвіта” на концерті презентувала уривки з театральної постановки “Український каламбур”, які підготувала керівник драмгуртка НД “Просвіта” Н. Гаріджук. Сьогодні “Просвіта” кличе до гурту українську інтелігенцію. Про це говорив у своєму виступі голова обласної “Просвіти” Степан Волковецький. Кожен із присутніх на концерті отримав у подарунок тижневик “Галицька Просвіта”.
Читацьке віче · “Славні історичні традиції “Просвіти” не повинні піти в небуття”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
вони хочуть бачити Батьківщину за кілька років чи десятиліть. Зовнішня політика України нині багатовекторна. Коли ж ідеться про європейську інтеграцію, переважно мають на увазі роботу державних інституцій у цьому напрямку. Утім, і громадськість може активніше впливати на ці процеси, вважають науковці. Власні думки щодо європейської інтеграції України висловили
Читацьке віче · “У Луганську із 29 337 школярів 87 % навчаються російською мовою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Станіслав ШЕЙНОГА, голова Луганського обласного об’єднання “Молода Просвіта”
У числі 35 (1—7 вересня 2011) “Слова Просвіти” розміщено надзвичайно важливий документ “Ухвала гуманітарної секції V Всесвітнього форуму українців”. Він є орієнтиром для сучасного українства. Читаючи ухвалу, я по& мітив, що кожен її абзац можна проілюструвати прикладами з Луганщини. Одним із болючих у статті є питання мовної свідомості й гід& ності українців, формування якої залежить і від керманичів держави. У цивілізованих країнах особи, які не володіють державною мовою, не можуть обіймати керівні поса& ди. А луганські міські та обласні можновладці переважно не зна& ють української мови, а якщо й знають, то не послуговуються нею та ще й публічно її паплюжать, принижують, а себе з гордістю на& зивають “совєцькими людьми”. Та, на жаль, тестування на їхню відповідність державним посадам саме в мовному плані не запрова& дили. Через це багато громадян у нашому краї соромляться україн& ської, у них формується комплекс меншовартості. Хоча, йдучи Лу& ганськом, Сіверськодонецьком, Алчевськом, Стахановим, Брян& кою, повсякчас чуєш, як мешкан& ці через слово говорять нашою ка& линовою, а то й винятково літера& турною. У районних центрах, по селах нашого краю населення спілкується переважно україн& ською, а подекуди — тільки нею.
Наведено в “Ухвалі…” й при& клади того, як протягом багатьох років українська мова постійно витісняється з ужитку. Тепер уже й я (а мені 21 рік) є свідком цього жахливого явища. Наприклад, коли нещодавно у лікарні загово& рив українською, почув від однієї пані: “Что ты мне здесь по&укра& ински щебечешь? Ты смотри ка& кой. До такой степени русский язык унижаешь. Уважай меня, говори по&русски”. Але найціка& віше, що всі інші були не проти того, як я розмовляю, а дехто на& віть почав ставати на захист моєї рідної мови. У Луганську багато мешканців, налаштованих про& московськи, нахабно протесту& ють проти “українізації”, якої у нас і духу немає. І в цьому їм до& помагають луганські вищі нав& чальні заклади, які називаються національними, але викладання в них триває мовою сусідньої дер& жави. То для кого готують фахів& ців наші ВНЗ — для Російської Федерації? “Ухвала…” свідчить, що за ро& ки незалежності в Україні жодна влада, а теперішня й поготів, нічо& го не зробила для підтримки укра& їнської мови. Так, за два десяти& ліття свободи в Україні не спро& моглися розробити й ухвалити державну мовну політику. Через це спостерігаємо експансію росій& ської мови у ЗМІ. А за переписом населення 2001 року назвали себе українцями 57,9 % від загальної кількості мешканців області (2546,2 тис. осіб). Тим часом влада нехтує потребами українців на ін& формаційно&культурний розви&
ток: газета Луганської обласної ради “Наша газета” друкується лише російською мовою. Україн& ськомовних видань в області 37 (загальна кількість 464). Ті газети, що зареєстровані як двомовні, насправді російськомовні. Ста& тистичні дані за останні 10 років показують, що випуск луганськи& ми місцевими видавництвами і видавничими організаціями ро& сійськомовної книжкової продук& ції складає 80 % від загального. В “Ухвалі…” світове українс& тво закликає Президента України до заборони закриття шкіл із ук& раїнською мовою навчання, а та& кож ліквідацію і злиття україн& ськомовних класів з російсько& мовними. У Луганську ж із 29 337 школярів 87 % навчаються росій& ською мовою, попри бажання більшості батьків, щоб їхня дити& на навчалась українською. Це ар& гументують недостатньою кіль& кістю учнів для відкриття класу з навчанням українською мовою (менше 25 учнів), хоч це насправ& ді й не так. В українських класах не вистачає підручників та посіб& ників українською мовою. Упро& довж 2011 року громадськість докладала великих зусиль для за& хисту від закриття українсько& мовних шкіл №15 у м. Красний Луч, школи&інтернату м. Лиси& чанськ, ЗОШ №2, №7 в м. Ру& біжне, початкової школи у с. Вер& гулівка (м. Брянка), українсько& мовного 7&А класу в ЗОШ №22 Луганська тощо. У вересні Луганськ відвідала делегація світового українства на чолі зі Стефаном Романівим —
Читацьке віче · “У Луганську із 29 337 школярів 87 % навчаються російською мовою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Генеральним Секретарем Світо& вого Конгресу Українців. Він на& голосив, що вихід із такої склад& ної ситуації лише в консолідації українців. 5 жовтня обласний центр від& відав Надзвичайний і Повноваж& ний Посол Канади в Україні пан Даніель Карон. Виступаючи пе& ред студентами ВНЗ Луганська, він зауважив, що в умовах глоба& лізації сучасного світу перед ук& раїнцями гостро стоїть питання збереження своєї національної ідентичності. Головним виразни& ком її є українська мова, яка за& знає утисків і поступово витісня& ється на маргінеси історії. Дані& ель Карон заявив, що Канада під& тримує намагання українців у збереженні своєї ідентичності. Чому ж інші країни бачать цю проблему, а наші можновладці — ні? Чи така влада може розбуду& вати державність? Якщо ні, то на& віщо нам така влада? Ось чому кожен із нас має ак& тивізуватись і протистояти реаль& ним загрозам українству в цій мовній війні. Ми, українці, воло& дарі нашої землі, не маємо права соромитись єдиної материнської мови, віддавати її на поталу “во& ріженькам” і дозволяти витісняти з України. Тож говорімо нею, плекаймо і збережімо для наступ& них поколінь. Не будьмо байду& жими! Пробуджувати студентську свідомість і виховувати молодь в українському дусі можуть лише патріотично налаштовані шкіль& ні вчителі та викладачі ВНЗ. На жаль, таких дуже мало сьогодні на освітянській ниві. То чи не з цього питання й треба розпочи& нати реформу в освіті?
Фідель Сухоніс
Людмила МИРГОРОДСЬКА, завідувачка читальної зали Кременчуцької ЦБС ім. М. Горького
20 жовтня у відділі читальної зали Кременчуцької центральної міської бібліотеки для дорослих імені М. Горького відбувся вечір, присвячений пам’яті Дмитра Демидюка — патріота України, просвітянина, громадсько-політичного діяча, людини енциклопедичних знань, мудрого вчителя і наставника, який утверджував ідеали добра, справедливості.
Дмитро Демидюк чимало зробив для впровадження української мови у Кременчуці. Організовував курси з вивчення державної мови для молодих вояків у військових частинах, військовому шпиталі. Прочитав сотні лекцій з історії України, мови й літератури, українознавства. Його слухали, розуміли, йому вірили. Такі люди, як Дмитро Миколайович, справжня українська еліта. Слово про видатного земляка сказали голова міськрайонного об’єднання товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Марія Усцова, викладач історії Людмила Музикіна, котра разом зі своїми вихованцями готувала фотопрезентацію про життєвий і творчий шлях просвітянина. Обговорили майбутню книгу спогадів про Дмитра Демидюка. Автор книги Володимир Вусик оголосив розділи першої частини своїх спогадів про Дмитра Миколайовича. Перший має назву “Громадянин”, другий — “Аристократ”. Так відгукувалися про Демидюка ті, хто його знав, за шляхетну поведінку, гарні манери, почуття власної гідності. Він виховувався в убогій селянській родині, проте багатій духовно. У пошані були християнські цінності, поняття честі та совісті ставилися понад усе. Далі розділи “Музика в його житті”, “Бібліотека”. Книги пан Дмитро збирав упродовж усього життя. На чільному місці в бібліотеці стояли видання, присвячені Україні. Музика жила в душі Дмитра від першого до останнього дня. Вона була не тільки засобом для існування (він викладав музику в школі), а й особливим захопленням, як і громадська робота. Найбільший розділ книги присвячено діяльності Д. Демидюка як провідника ОУН і голови міськрайонної “Просвіти”, яка під його керівництвом поширювала український дух, впроваджувала українську мову в усі ділянки життя кременчуцької громади. Дмитро Миколайович і Тамара Йосипівна виховали талановитого сина Миколу, передали йому любов до України й жадобу знань, шляхетність у ставленні до людей. Невигойною раною стала для них смерть 22-річного сина за нез’ясованих обставин. Ще одне захоплення пана Дмитра — міжнародна мова есперанто. Як він долучився до всесвітньої громади романтиків-есперантистів, описано в розділі “На початку було есперанто”. Наступний розділ вмістив деякі статті Д. Демидюка та спогади про нього друзів, колег, однодумців, учнів. Маємо надію, що ця поки що рукописна праця незабаром побачить світ. А ще хочеться вірити, що міська влада Кременчука прислухається до побажань громадськості й знайде можливість гідно вшанувати пам’ять безкорисливого патріота-інтелігента, який 30 років працював на освітянській ниві міста. Студенти читали вірші, лунали улюблені пісні Д. Демидюка у виконанні Миколи Козака. Завершився вечір пам’яті хоровим співом улюбленої пісні просвітянина “Ой у лузі червона калина”.
Читацьке віче · “У Луганську із 29 337 школярів 87 % навчаються російською мовою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора
У переддень Дня української писемності та мови за сприяння Київської міської організації “Просвіта” працівники бібліотеки для дітей №118 Дніпровського району Києва в приміщенні школи мистецтв ім. Г. М. Жуковського провели творчу зустріч із поетом, лауреатом премії ім. Лесі Українки Василем Василашком. Під час заходу переглянули короткометражний фільм про автора, читачі бібліотеки та діти зі школи мистецтв прочитали його вірші, а знані співаки — народний артист Володимир Турець, соліст Національної капели бандуристів Роман Походня, заслужений артист України Віктор Кавун, лауреат міжнародних конкурсів Людмила Ляхевич виконали пісні на слова
Василашка. Василь Федорович розповів про себе, відкрив секрети власної творчості: “Коли тебе щось вразило, потрясло, народжується дивовижна енергія, яка передається словами, що йдуть до читача, слухача. Поетичний вечір — співтворчість, я б хотів, щоб ви перейнялися українським словом і відчули себе сильнішими. Рідне слово, рідна земля, як Антею, додає нам сили”. У поета вірші на різну тематику: патріотичні (“Україно, в паростках надій…”), пронизливо-ліричні (“Ми не вінчані досі, моя сива голубко…”), філософські (“Перемоги немає в житті”), дитячі (“Чи Україні ти син?”) тощо. Дуже вдало складено програму (її підготували і провели зустріч організатор і режисер масових заходів бібліотеки для дітей Надія Якименко та ведуча актриса театру і кіно Людмила
Рудницька), у якій динамічно змінювалися пісні, декламація, привітальні виступи гостей, нікого не залишила байдужим і не втомлювала, навпаки, додала сил і оптимізму. Письменника привітали депутат Київради Зоя Миронова, голова Київської міської “Просвіти” Іван Ющук, інші просвітяни, директор школи мистецтв Микола Кутняхов, який сказав: “Кожне українське слово дуже вагоме, наприклад “чоловік”. Воно означає людину, яка дивиться у вічність, спирається на вічні духовні цінності. Наші учні талановиті, як усі українці. Ми започаткували нагороду “Знак дитячої любові”, яку вручаємо шановному гостеві”. Василь Василашко подарував декламаторам свої книжки, Іван Ющук нагородив виконавців пісень грамотами “Просвіти”.
Читацьке віче · “У Луганську із 29 337 школярів 87 % навчаються російською мовою”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Сергій ДОВГАЛЬ, голова Дніпропетровського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Фото автора
За сприяння українських меценатів із Каліфорнії (США) Івана та Марусі Гнипів уже втретє редакція журналу “Бористен” (більше двох десятиліть його редагує просвітянин, член НСПУ Фідель Сухоніс) провела у Дніпропетровську огляд-конкурс молодих авторів у чотирьох номінаціях: “Театр”, “Образотворче мистецтво”, “Музика” та “Література”. Головні критерії для визначення переможців — не лише високий професійний і художній рівень мистецьких робіт, літературних творів, а й наповненість їх національним і патріотичним змістом, спрямованість на пропаганду української самобутньої культури. За підтримки обласної “Просвіти” в урочистій атмосфері відбулося вшанування кращих, які отримали дипломи та призи.
Абетка відомих імен “Треба співати серцем...” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Олег Скрипка — український музикант і співак (діапазон від фольк-року до джазу), композитор, лідер гурту “Воплі Відоплясова”, громадський діяч, організатор музичних фестивалів “Країна мрій” і “Рок Січ”. А ще у його доробку мюзикли (“Вечори на хуторі поблизу Диканьки, “Попелюшка”), озвучування мультфільмів (у норвезькому мультику “Карлсон, який живе на даху” його голосом розмовляє Карлсон). Приводом для зустрічі з Олегом Скрипкою стала непересічна подія: в столичному Палаці спорту 20 листопада відбудеться шоу-панк-ревю з космічним присмаком під назвою “25 років на орбіті”. “ВВ” підтримають на сцені німецька панк-рок-діва Ніна Хаген, білоруси “Ляпис Трубецкой”, росіянин Гаркуша, українці Юрій Здоренко та гурт “Grader”, Олександр Піпа та “@traktor”, “Бумбокс”, Ноггано, Лесь Подерв’янський, “Gorchitza” і заслужений академічний Ансамбль пісні і танцю Збройних сил України. Олег Скрипка напрочуд самобутній і, певно, найкреативніший і найукраїноцентричніший артист.
Володимир КОСКІН
— Я пам’ятаю, як Ви починали. Це були виступи самодіяльного гурту, в складі якого співав/стрибав Скрипка/вулкан із баяном, згодом — із трубою. Тепер Ви — справжній професіонал, який пройшов вогонь, воду і мідні труби. У чому полягають Ваші внут/ рішні зміни? — Я піддався загальнолюдській еволюційній трансформації як будь-який виходець із Радянського Союзу. Уявляв себе листочком із дерева в бурхливому потоці буття: мене кудись несе по перекатах, камінню, кудись викидає, і все це — чудово. Життя, мов пригодницький фільм. Були якісь бажання, здібності, я їх реалізовував у межах того потоку. — Та одного разу взяли в руки вітрило… — До речі, класна метафора… Річка винесла до Франції. Там, спілкуючись із різними людьми, побачив, що є істотна відмінність між мною та європейцями. Я ніяк не міг вербалізувати її суть. Коли у нас не виходила робота в студії, то я сам задавав тон і напрямок руху. Тобто бурхливий потік, вітер і човник той самий, однак треба брати вітрило і починати плисти власним курсом, навіть проти вітру. Окрім “ВВ”, я створював сольні проекти, фестивалі, отже, формував себе як особистість. Найбільше ми здатні змінити себе, а потім уже світ змінюється навколо нас. Ця основна трансформація почалася понад десять років тому й відбувається досі. — Хто є Олег Скрипка? — Я відповів би по-філософськи: “Я — ніхто”, бо людина, як і Всесвіт, — це пустота, з якої може випірнути будь-що. Різноплановість — властивість моєї натури і “ВВ”. Спочатку ми співали різні за характером пісні, а тепер узагалі “скачемо” по стилях і жанрах, змінюючи образи й іпостасі. Ти є ніхто і ти є все, якщо талановитий і працелюбний. — У царині жанрів і стилів Ви всеїдний, без обмежень і табу? — Мусить бути демократія. Нічого не треба забороняти. Усе можна грати, аби воно було потрібно комусь, крім тебе, тому що творчість не егоїстична, вона потребує виходу до публіки. Ти шукаєш слухача-споживача свого культурного продукту, потребуєш аудиторії, постійно тестуєш: потрібно це людям чи ні. — Тут є небезпека потурати забаган/ кам публіки. Андрій Кузьменко (гурт “Скря/ бін”) зізнається: “Я відверто клею дурня, але це купують, і слава Богу”. Є чимало митців, які тягнуть публіку не вгору, а вниз…
— Оце і є егоїзм: прагнення подобатися за будь-яку ціну. Якось спілкувався із попсовими співаками. Вони казали, що слухають дуже вишукану музику, називали світових виконавців найвищого ґатунку. Запитав: “А чому самі непотріб співаєте?” — “Бо це хаває публіка”. Тобто “звізда” вважає, що вона високого рівня (“я собі кум, пан і король”), а люди — бидло, їм треба давати щось примітивне. — Це, мовляв, для душі, а це для публіки… — То проблема не тільки певних виконавців, а й українців загалом. Чому Україна не може реалізуватися як держава стільки століть? Чому українці не можуть відбутися як особистості? Чому постійно шукають винних і весь час чимось незадоволені? Чому поважають, люблять і слухають музику інших народів і не слухають своєї, не знають власної історії, не носять свого одягу, не розмовляють рідною мовою? Усе просто — не можуть дозволити собі самоповагу. Це примітивний базовий комплекс меншовартості. Коли людина почне з дитинства себе поважати, вона запитає: “Хто я? А що мені подобається? Ким би я хотів бути? Куди маю рухатися?” І тоді можна вивчити і мову, й історію, спілкуватися з гідними людьми, слухати якісну музику, ходити на чудові концерти тощо. Тут ще може бути момент самоорганізації: треба знайти аргументацію, за що я можу себе поважати. Українці — мрійники і романтики. Це чудово, але щоб романтизм дав конкретний результат, варто сконцентруватися на певному завданні. Отака трансформація у мене відбулася на Заході. Певно, мені поталанило, що це сталося саме у Франції. Бо французи концентруються на деталях: вони ставлять собі завдання, аналізують його, розбивають на етапи і кожен чітко виконують. Виявляється, це не важко: розбити глобальне завдання на маленькі кроки. До речі, Франція з тих країн, де не так багато попси. — Чому? — Тому що французи себе поважають. У них виховання дитини й внутрішній діалог людини починаються із самоповаги. Вони цікавляться культурою всіх країн світу, освічені, інтелектуальні. Повага до французької національної культури навіть не обговорюється — це не предмет дискусій, диспутів, ніде навіть слова не почуєш про те, чи потрібна французька мова. Це у них закладено у генах на рівні ДНК, це в крові, в серці. Ось чому французький націоналізм такий глибинний, базовий і працює на націю, яка існуватиме тисячоліття. А ми багато століть перебуваємо на межі існування, тому любов до рідного не у всіх однакова. Але нам є з кого брати приклад. Навіть за складних умов радянщини ми все одно мали гарних представників українства: Іван Миколайчук, Володимир Івасюк, Павло Загребельний, Олесь Гончар, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Микита Хрущов… — Навіть Микита Хрущов? — Так. Персонажі різні й ставлення до них різне, але в дуже складних умовах вони хоч і фігурували як представники радянської культури і державності, та базово були українцями, на рівні, так би мовити, хромосом. — Чим український рок відрізняється від російського? — Тим же, чим українці відрізняються від росіян. У нас розвинена сердечна чакра, тобто емоційна, там, де перебуває дух. А в них розвинені дві чакри: низька — агресії, і висока — ментальна. Росіяни дипольні, тому їх постійно перевертає. У музиці — агресія і сила, в словах — імперативність-наступальність, а серця не вистачає. Музика — це серце, як не крути. Недарма філософи і митці кажуть: треба співати серцем. Тому наші виконавці сильніші, але програють у конкуренції, бо не вистачає агресії. Наш соціум сьогодні потребує агресії, без неї тебе просто не помітять. Базарний натовп треба розштовхувати ліктями. Окрім поїздок із потужними турами по Україні треба створювати культурний контекст. Нинішній контекст, у якому живемо, надто посередній, на жаль. Потрібно об’єднати однодумців, створити певний мистецький прецедент, який трансформує культурний процес так, що зверне на себе увагу людей, котрі насправді цікавляться конкретною живою музикою, а не “фанерою”. — “Країна мрій” — якраз спроба ство/ рити контекст? — Уже не спроба, а вдало створений контекст, який реально працює. Переоцінити вплив фестивалю “Країна мрій” важко. В Україні вже маємо ультрамоду на етно, стало модно ходити у вишиванках, розвивається гончарство, кераміка, різьбярство. Багатьох виконавців після виступу на “Країні мрій” починають запрошувати на різноманітні мистецькі заходи й концерти. У програмах інших фестивалів плеяда наших виконавців активно бере в них участь, а тон задаємо ми. — Ви періодично порушуєте плин свого творчого життя, експериментуєте, влаш/ товуєте якісно нові імпрези. Яких несподі/ ванок можна від Вас чекати? — Є новий джазовий проект. Я зібрав джаз-бенд “Забава” з молодих фахових музикантів, які в джазі вже утвердилися. Майже перед усіма рок-музикантами постає питання: “А що далі?” Рок — це здорово, а наступні кроки? От я і заспівав джаз, випустив альбом (це такий собі мікс із ретро-джаз-кабаре, української ліричної пісні, французького шансону та класичного рок-н-ролу). Тепер хочу ще проїхати Україною з туром. Це поки що мрія, я не бачу форми, в якій її реалізувати. Я виконав пісні Богдана Весоловського, який жив в Україні до війни, а потім подався в Торонто. У ХХ столітті після Володимира Івасюка це людина № 2 — за талантом, кількістю і якістю пісень. На них виросло не одне покоління діаспори, і ось тепер вони прозвучали в Україні. Побутувала думка, що українського джазу не існувало і не існує. А виявляється, є чудові автори, талановиті виконавці, багата історія. Богдан Весоловський — композитор високого рівня, його ліричні пісні про кохання вражають. Маю надію, що у них буде красиве майбутнє. — Хотілося б, щоб у Вашу орбіту по/ трапила творчість талановитої Квітки Цісик, яка рано пішла з життя. Вона ціка/ ва мелодійною романсовою основою. Є вже фестиваль у Львові її імені, в якому беруть участь представники діаспор і своєрідно її інтерпретують. А Ви дуже поліфонічний, іна музичному небосхилі була б цікавою зус/ тріч двох зірок — Олега Скрипки і Квітки Цісик. Це можливо? — У мене є ідея започаткувати фестиваль українського романсу, об’єднати різних виконавців. Є співаки, які виконують українські романси історично правильно, першоджерельно. Найпопулярніший твір XX століття “Очи черные” — романс романсів, написаний Євгеном Гребінкою. Існував український варіант — первинний, на жаль, він не зберігся. Було б чудово назвати такий фестиваль “Очі чорні”, але для цього потрібні час, енергія і партнери. Я звертався до телеканалів із пропозицією втілити такий серйозний проект українського романсу, але ідею треба несамовито проштовхувати, бо це ж не солоденьке дешеве шоу. Але якщо все грамотно зробити, то резонанс був би на всю країну, яка вміє співати серцем.
Арт-калейдоскоп · “Важливо, щоб українська казка утверджувала саме українську ментальність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Тож перенесемося на ювілейний концерт “Чверть століття Доброти”, або “Вдар лихом об землю” Сашка Лірника (Олександра Власюка), що відбувся у творчій атмосфері Центрального будинку художника. Тут зіб& ралися друзі, знайомі, побратими по духу казкаря, — за 25 років казкування Сашко Лірник зібрав чимало відданих шануваль& ників. Протягом цього часу етнічні фести& валі “Країна Мрій”, “Шешори”, “День Не& залежності з Махном”, “Етноеволюція”, “Трипільське Коло” тощо не можна уявити без чоловіка з лірою у руках (до речі, Сашко Лірник добре грає і на бубні, і на варгані, і на гітарі). У нього залюблена малеча від двох, і як він сам каже, до ста двох років. Сашко Лірник має неймовірну енерге& тику, доброта і щирість, яку випромінює, повертаються до нього сторицею. Ви ніко& ли не побачите у його руках мікрофона. “Живу казку не замінить жодна електроні& ка”, — переконаний Лірник. “Найпершу не розкажу, тоді я був геть малим, мав усього чотири роки, — каже Сашко Лір& ник, як завжди інтригуючи (як відомо, це була оповідь про оленя, якого не могла наздогнати стріла). — Але сьогодні ви по& чуєте багато цікавенького. Перша казка називається “Як козак з відьмою женив& ся”. І що ви собі думаєте: у полі зору вже і відьма, й козак, навіть живий очерет і цер& ква — це все глядачі із зали. На сцені — су& цільна імпровізація. Не менш захопливі казки “Про дівчину Марусю, чорта в чер&
Арт-калейдоскоп · “Важливо, щоб українська казка утверджувала саме українську ментальність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У дитячій душі навіть у вік суцільної комп’ютеризації завжди є місце для казки. Саме вона відіграє важливу роль у формуванні духовних орієнтирів дитини. Казкових сюжетів у світовій літературі набереться не так уже й багато. Але читаючи будь-яку казку, можна відразу відчути колорит того чи іншого народу. Тож дуже важливо, щоб українська казка утверджувала саме українську ментальність і програмувала на добро, любов, сміливість, працьовитість… Тобто не тільки розважала, а й повчала дитину. Свідчення цього — творчість відомого казкаря України Сашка ЛІРНИКА. У його живих, веселих і химерних казках, приправлених містикою, живе пам’ять поколінь українського народу.
Фото Олександра Литвиненка воних чоботях, чорну церкву і чарівну квітку”, “Про старого козака, рудого чор& та, чотири роги і козацький рід”, “Про мо& лодицю, її гірку долю і патрет міської пан& ночки” тощо.
музику тим, чому можна віддати своє життя і заробити професію. Відповід& но на гітару іде не еліта, а менш замож& ні люди. “Розумні” батьки оберігають своїх дітей від такої важкої долі. Дово& диться докладати дуже багато зусиль, щоб гітара в Україні звучала і головне — звучала пристойно. Тому ми і видає& мо спеціалізований журнал “Гітара в Україні”, — розповів ведучий заходу, шеф&редактор, заслужений діяч мис& тецтв України Костянтин Чеченя. Кілька слів про журнал. Рубрика “Наші за кордоном” розповідає про творчість вітчизняних гітаристів, що працюють за кордоном, збагачуючи культуру інших народів. Зокрема про заслуженого артиста України Петра Полухіна, якому виповнилося 70 ро& ків. Він із 1997&го живе та плідно пра& цює у далекій Канаді. Дуже цікава стаття про українсько& го музиканта і художника Володимира Бобринського, який після жовтневого перевороту емігрував до Америки. Там неабиякий вплив на розвиток і попу& ляризацію гітарного мистецтва мав журнал “Guitar Review” (“Гітарне ревю”), головним редактором якого він був протягом багатьох років. У рубриці “Хроніка подій” можна дізнатися про новини з різних регіонів України, зокрема про цікаві фестивалі, концерти, конкурси, успіхи&перемоги українських гітаристів за кордоном. Дуже цікавими є ілюстровані матеріа& ли про творчу діяльність Асоціації гіта& ристів Національної всеукраїнської спілки гітаристів у концертному сезоні 2010—2011 років. Також тут представлено нові методичні роз& робки, що стосуються проблем гітарного вико& нання, нотний додаток, до якого увійшли тво& ри, які не друкувалися у інших виданнях, а та& кож анонси гітарних подій. Цього вечора у концерті&лекції взяли участь лауреати міжнародних конкурсів Борис Бєль& ський, дует “Свіжий вітер” у складі Аліни Бой& ко (гітара) та Олександра Шевченка (скрипка), гітаристи Київського оркестру Асоціації гіта& ристів Національної всеукраїнської музичної спілки. Пролунали твори українських компози& торів і зразки іспанської, італійської, французь& кої музики. Особливо вразили твори “Відлуння вальсу” (Г. Свиридов), “Запальна румба” (О. Митрошин), “Полька галоп” (А. Петров), “Мелодія” із к/ф “Іграшка” (В. Косма), “Іспан& ський танець” із балету “Життя коротке” (Ма& нуель де Фалья), “Мелодія” із к/ф “Пірати Ка& рибського моря” (Г. Зіммер).
Цього вечора Лірник не тільки казкував, а й згадав чимало правди& вих історій із власного життя. Зок& рема про доленосне знайомство. Колись він жив у Мурманську і по& чув про фестиваль “Срібна підко& ва”. Тож хутко зібрався і приїхав до Львова, де побачив виступ гурту “Вій”. “Він мене зачарував і ще я тяжко закохався в Лесю Добрий& Вечір. Відтоді покинув своє бурла& кування, мурманське життя, обза& вівся міцною родиною”. Сашко Лірник майже десять років грав із гуртом “Вій”. Тож на сцені побратим Сашка Лірника Дмитро Добрий&Вечір (гурт “Вій”) із піс& нею “Очі відьми”.
А ще в нього не менш обдарований син Іван, який народився на Купала. А ось і він на сцені поряд із татом. “Якось мій син на& писав дуже цікаву казку про чотирьох братів, які через дивний камінь потрапили кожен у свій світ. Я її розмістив на сайті “Дурдом”. Колись мене не стане, а моя справа матиме продовження…”, — тішиться казкар. Цього вечора до Сашка завітало чимало друзів&артистів: Олесь Журавчак (ведучий вечора), Григорій Лук’яненко (гурт “Руте& нія”), Сергій Василюк (гурт “Тінь Сонця”), Володимир Самайда та інших. А в залі — за& чаровані та вдячні малі й дорослі глядачі. Ра& зом із Сашком Лірником вони щиро вірять у цілющу силу добра і перемогу над злом жи& вої народної й авторської української казки.
Арт-калейдоскоп · “Важливо, щоб українська казка утверджувала саме українську ментальність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, м. Ірпінь Київської обл.
1998 року в Національній спілці майстрів народного мистецтва Укра& їни (НСМНМУ) розпочали займа& тися українською народною іграш& кою. 2006 р. відбулася перша вистав& ка народних іграшок, а 14 жовтня цього року відкрилася друга вистав& ка “Українська народна іграшка”. На ній експонуються вироби народ& них майстрів України від Сумщини до Закарпаття і від Чернігова до До& неччини. Велике розмаїття ляльок.
Під стелею пурхають фантастичні птахи і комахи. Багато дерев’яних поробок — скульптура, різьблені скрині, дитячий триколісний вело& сипед тощо. Втішає розмаїття плете& них іграшок. У планах — конкурс на кращу ук& раїнську народну іграшку року, ви& дання альбому&каталогу виставки. Про здобутки і проблеми народ& них майстрів говорили заступник мі& ністра культури Андрій Кохан, завіду& вачка відділу Міністерства культури Євгенія Крутоголов і голова НСМНМУ Євген Шевченко.
Арт-калейдоскоп · “Важливо, щоб українська казка утверджувала саме українську ментальність”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Класика, рок, блюз, кантрі, фламенко — гіта& ра віртуозно підкорила різноманітні музичні сти& лі. Вона, на відміну від багатьох класичних інс& трументів, впевнено іде в ногу з віком електроні& ки. Так, приміром, нині просто не можна уявити сучасний гурт без електрогітари. Але дуже важ& ливо, щоб не згасав інтерес до гітари як до ма& ленького оркестру (влучний вислів Л. Бетхове& на). Живе об’ємне звучання ніколи не замінить отехнізований інструмент. У цьому можна було переконатися, завітавши до Національного му& зею Тараса Шевченка. Тут у рамках проекту “Му& зичний салон” у форматі концерту&лекції відбу& лася презентація журналу “Гітара в Україні” (№4). Це видання присвячено історії та розвит& ку гітарного мистецтва на сучасному етапі. “У сучасному суспільстві культура, а відпо& відно і гітарне мистецтво, опинилися на задвір& ках. Найбільш обдаровані люди не вважають
Палітра · “Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
волі спливають рядки Миколи Вінграновського, коли зупиняєшся у німому зачудуванні перед полотнами з красномовними назвами — “Очищення вод”, “Золота кутя”, “Поклоніння Землі і Воді”, “Та, що запалює зорі”… Твори Майстра сповнені таких потужних енергетичних потоків, що ті вже не в змозі втриматися у визначеному для них просторі художнього полотна і змушені у своїм нестримі посягати на територію матеріального — нехитрої картинної рами, перетворюючи у своїм натхненні навіть її — через цятки світла, такі подібні до живих світлячків — на маленькі шедеври. “Світ Миколи Вінграновського (так само, як і Андрія Антонюка. — М. К.) прилучає до великої таємниці, — сказав у своєму короткому слові того вечора поет Павло Вольвач. — Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. Отож прислухаймося… “Країно чорних брів й важких, // повільних губ, темнавих губ, // що їх не процілуєш, // Як тепло ти лежиш! // Як тепло ти німуєш! // І понад нами місяць-однолюб!” Чи не правда — від того освідчення в любові, від того сплеску почуттів серце кала-
Палітра · “Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Марія КУЧЕРЕНКО “Дякую, що ви прийшли до мого друга. Це не моє свято — це свято Миколи”. Такими словами звернувся Андрій Антонюк на відкритті своєї виставки, що відбулося днями в Державному музеї Т. Г. Шевченка, позаяк присвятив її своєму товаришу з дитинства, духовному побратиму Миколі Вінграновському, якому нині мало б виповнитися 75 років. “Я встигну долюбить…” — обіцяв він усім нам, щирим поціновувачам його поезії. Ось уже сім років немає серед нас, на цій землі живущих, Поета, але його поетичне слово, наснажене незмірною любов’ю, таке потужне, таке нерозтратне, що нічого дивного, коли воно, скоряючись закону збереження енергії, мимоволі своєю енергетикою перетікає в художні полотна іншого митця неперебутнього таланту і з того енергетичного вибуху на наших очах постає інший — сакральний — світ, освячений молитвою української матері “за живих і мертвих, за друзів і ворогів…” “Не даремно Альфонсов завше шукав аналогів: художник—поет, — сказав на відкритті виставки відомий письменник, літературознавець Михайло Слабошпицький. — Бог звів їх — Миколу Вінграновського та Андрія Антонюка — не з різних кінців України. Уявіть на хвилю, який талановитий український народ! Якби ми мали ще й таких талановитих політиків, увесь світ танцював би під нашу дудку”. І справді, зостається лише подивуватися щедрості української землі, котра, попри нерозумну долю явила з однієї географічної точки одразу два таланти європейської величини, які стали духовним переломленням (за аналогом переломлення променя) один одного. Картини Андрія Антонюка такі ж неповторні, енергетичні, прозорі, наснажені любов’ю, як і поезія Миколи Вінграновського. Це спільна радість буття, спільне торжество життя, спільне світло душі. Це сила двох. “Поета очі — це вітчизни очі”, — мимотає аж десь біля горла. Чи можна було б сказати проникливіше, ніж сказав світлої пам’яті поет Микола Вінграновський. Те дивне відчуття безмежності між, здається, найглибшим у цілому світі небом і такою ж найнеохопнішою широчінню степу, який приховує сліди не однієї людської цивілізації, залишається на все життя. Отак і живеш із тим неохопним простором, із тим безмежжям у серці, не в змозі його ані втримати в собі, ані приборкати. “Тут ми бігали дітьми, тут, у степу, знаходили шматки метеоритів… ми тримали в руках їх…” — схвильовано розповідав на відкритті виставки Андрій Антонюк. Той спогад і досі тепліє і міниться різними барвами у його душі, яка в дитинстві причастилася до великої таємниці буття. Андрій Антонюк — “народоперший”, як сказав би його духовний побратим — народжений у самий розпал війни — 13 жовтня 1943 року на Миколаївщині, в Богополлі, що його ще любовно називають Божим Полем. Тоді цю землю, окуповану румунськими військами, називали Трансмістрія. На все життя дитяча пам’ять зберегла окремі штрихи повоєнного буття, кривулясті вулички єврейського кварталу з лише однією українською хатою — їхньою, Антонюків, а ще оту полюбовність і теплоту, яка існувала між ними та єврейськими родинами. “Навчався в українській школі, названій на честь єврейського письменника Шолома Алейхема”, — посміхається у вуса митець. Ось такі дивні, чи то пак кумедні, реалії життя. Дивно і те, що Андрію Антонюку та Миколі Вінграновському випало ходити до однієї школи Первомайська. Усе життя митець з особливою вдячністю згадує свого вчителя української мови і літератури Василя Петровича Вознюка.“Саме він навчив мене любити святе рідне слово і не зрікатися його за солодку чару гіркоти”. Візії Божого Поля, що постають з полотен митця, були б неможливі без цього причастя, бо ж, як відомо, “спочатку було Слово”, бо це та духовна субстанція, яка обрізає-обкраює навколо душі “космічний хаос”. За радянських часів, коли Андрій Антонюк перебував, м’яко кажучи, у глибокій непошані в соціалістичної культури, його стиль назвали неофольклоризмом. Однак тріщать по швах прокрустові рамки такого визначення, коли твій дух налаштовується на духовний Космос цих полотен. Манера письма митця глибоко неповторна, так би мовити, антонюківська, з лише їй притаманною синкретичністю. Щось від наївної народної іконографії на склі, щось від традиції притчі з її тяжінням до порушення пропорцій та зосередженням на знаку-символі (ріка життя, колиска, вервечки якої губляться в небесах, арка, що з’єднує світи…). Малярські візії митця сягають глибинної генетичної пам’яті. І в центрі цієї духовної світобудови Жінка—Мати—Земля. Те глибоке переконання в домінуванні жіночого начала підсвідомо закріпилося ще в дитячій пам’яті, з якої митець черпає світло своєї душі. “Мама і бабуся — все від них і малюється, — каже митець. — Я ж нічого не вмію”. Виховувала бабуся на основі народної моралі. “Ти в школі арифметику слухай, а іншого я тебе навчу”. У спогляданні її розписів хатньої печі інтуїтивне відчуття краси, гармонії набирало чітких обрисів. А гармонія — це спокій, це природне ставлення до речей… Якщо життя не просвітлене вірою, душу заселяють сутінки. “У мене немає страху ні перед проблемами життя, ні перед смертю”, — каже Андрій Антонюк. І як не повірити, коли стоїш перед його полотнами у потоках живого світла, і те феєричне сяйво наповнює тебе дивною, нез’ясовною радістю, якої тобі ще мить тому так бракувало.
“Мої роботи, — каже Андрій АНТОНЮК, — писалися упродовж усього мого життя, а зроблені швидко”. Проте усім, хто бачив їх, очевидно: художні полотна цього митця не вимірюються його — окремо взятим — життям, його — окремо взятою — долею — вони завдовжки у цілі століття й епохи. Перед нами золотий Міф людства — світ, що сам себе засіває насінням, — чистий, первісний, сакральний. Світ, занурений у запаморочливо глибокі часові пласти, вдивляючись у які осягаєш суть речей. Він не стільки бачений, як відчутий… світ на рівні інтуїції. Мимоволі при осягненні цих полотен згадаєш відомий парафраз Пікассо про те, що справжній живопис — заняття для сліпих, позаяк художник малює не те, що фіксує очима, а те, що бачить внутрішнім зором.
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Палітра · “Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Палітра · “Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Палітра · “Щоб пізнати митця, треба пізнати його батьківщину”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10AБ, м. Київ, 01001
EAmail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 1 0 4 5
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301245 Наклад у листопаді — 23 500
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016