Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мандрівки історією · “Наші літописці вважали, що історія повинна навчити майбутні покоління”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ЛІТОПИСЦІ РУСИ-УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №45 за 2011 рік

Печатка Війська Запорізького Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнав! чого музею Продовження. Початок у ч. 44 за 2011 р. Працю Нестора за часів Володимира Мо! номаха було передано в Михайлівський Зо! лотоверхий монастир, і далі над літописом працював місцевий ігумен Сильвестр. Тре! тім редактором “Повісті…” вважають сина Мономаха, князя Мстислава. З плином часу Несторів твір доповнювався новими подія! ми. Так, Видубицький ігумен Мойсей довів події літопису до 1199 року. Останні 80 із них розповідають про життя Київської землі. У зв’язку з цим Мойсеєва праця дістала назву “Київський літопис”. Традиція літописання зберігалася не тільки в Києві. Так, до наших днів дійшов твір, відомий як Галицько!Волинський літопис. Події у ньому відтворені від початку ХІІІ ст. до 1292 року і розповідають про життя Володи! миро!Галицької Русі. Дослідники вважають, що над складанням літопису працювало в певній послідовності не менше п’яти редак! торів, їхні імена нам не відомі. Хоч історик В. Татищев пише про волинського літописця ігумена Нифонта, не вказуючи, проте, на джерело, з якого він дізнався про це ім’я. Можливо, саме Нифонт був першим волин! ським літописцем? А творці Галицько!Волин! ського літопису були вже продовжувачами його справи. Про традиції літописання у Волинській землі свідчить і так званий Іпатіївський літо! писний звід (XIV ст.). Він включає в себе “По! вість временних літ”, яка доведена до 1117 року. Другу частину складає Київський літо! пис, третю — Галицько!Волинський. Дослід! ники стверджують, що Іпатіївський список (кодекс) волинського походження. Свою назву він дістав від імені Костромського Іпа! тіївського монастиря, де переховувався, скопійований близько 1425 року. Іпатіївський літописний звід під назвою “Літопис Руський” 1989 року вийшов сучас! ною українською мовою. Здійснив цю фун! даментальну роботу Леонід Махновець, який, подібно до давніх літописців, залишив українцям розповідь про їхнє минуле, про події, що відбувалися від середини ІХ до кін! ця ХІІІ століть. Після Нестора, Сильвестра, Мойсея, Ни! фонта літописання традиційно творилося у монастирях. Укладачами літописних текстів були православні ченці, які записували події у хронологічному порядку по літах (роках). Укладаючи літописи, вони намагалися цікаво розповісти про події, що минули, дати їм свою оцінку. Особливого розмаху літописання набу! вало в часи виникнення загрози нападу на рідну землю різних завойовників. Саме в цей час звернення до героїчного минулого слу! гувало політичній меті — згуртуванню усіх сил суспільства на боротьбу з ворогами. Лі! тописні твори складалися відповідно до ви! мог доби бурхливих подій. Складачі літопи! сів, переважно ченці, які в більшості були ви! хованцями Острозької академії, Київської та Львівської колегій, наприкінці XVI—на почат! ку XVII ст. створили велику кількість літопис! них праць. Так, у Густинському монастирі бі! ля Прилук побачила світ цікава літо! писна пам’ятка, яка серед дослідни! ків визнана як Густинський літопис. До нас дійшов пізніший список, зроблений 1670 року ієромонахом Густинського монастиря Михайлом Лосицьким. Як свідчить передмова, Лосицький був не творцем літопису, а лише його переписувачем. Авторс! тво літопису приписують Захарії Ко! пистенському — вихованцю Ост! розької академії. Автор Густинського літопису вва! жає своїх предків, слов’ян!русів, дуже давніми мешканцями Європи. Назви “Рос”, “Росія”, “Россія” вживаються від! носно усіх мешканців Києворуської держави. Взагалі, в літописі частіше викорис! товується етнонім “Русь” або “Руська земля”, який стосується у ІХ—ХІІІ ст. переважно, а в оповіданнях про XIV—XVI ст. лише південно! руських, власне українських земель. Відтоді як Москва стає відомою в літо! писних джерелах, автор Густинського літо! пису князів північноруських називає не інак! ше, як “князі московські”. Так, князя Андрія Боголюбського літописець називає москов! ським, хоч справді він так не вели! чався. Часто Москвою автор нази! ває все Володимиро!Суздальське князівство, а під Руссю розуміє руські землі на середній течії Дніп! ра. Всеволода Юрійовича (Велике Гніздо), князя Володимиро!Суз! дальського, літописець також нази! ває князем Московським, а князів Подніпров’я — князями руськими. Із цього можемо зробити вис! новки, що в XVII ст. літописці розріз! няють землі Київські й Московські. Перші, південноруські, називають за їхньою давньою, споконвічною назвою — Русь, яка об’єднувала предків сучасних українців та біло! русів, а других — за назвою північ! норуського міста Москва, яке, пос! тавши у ХІІ ст., виступило, на проти! вагу Києву, політичним центром, який почав протистояти давній Руській столиці та об’єднував нав! коло себе предків майбутніх росіян. Називати Північну Русь Москові! єю автор починає з 1169—1170 рр. — з часу захоплення Києва війська! ми Андрія Боголюбського. Саме з цього відрізку історії літописець де! далі чіткіше розрізняє Русь (україн! сько!білоруські землі) і Московську землю, тобто північноруські терито! рії, які Московськими стали зватись у XIV ст., а тенденції їх відокремлен! ня літописець відзначає за два сто! ліття перед тим. Автора Густинського літопису можна вважати й першим істориком українського козацтва. Саме у його праці вперше порушується тема про початки козацтва. Попередниками козаків густинський літописець вва! жає “бранелюбний народ русскій”, який прославив себе давно в битвах із печеніга! ми, половцями, татарами. У розділі “Про по! чаток козаків” автор із захопленням гово! рить про козацтво, розповідаючи про ко! зацькі походи на турків, татар і про те, як ко! заки обирають свого ватажка, як живуть, чим займаються. З часу Густинського літопису тема, хто такий козак, як і коли виникло ко! зацтво, стала у центрі уваги українських дос! лідників аж до XVIIІ ст. — часу ліквідації ко! зацької вольниці в Україні. Густинський літопис — найбільш цінна пам’ятка історичної думки першої половини XVII століття. Мова твору близька до народ! ної, української. Отже, і з погляду лінгвістики ця історична пам’ятка заслуговує на увагу. До представників духовенства у напи! санні літописів у XVII ст. долучаються і світ! ські особи, переважно освічене міщанство та козацтво. Сьогодні всім відомі літописи Са! мовидця, Граб’янки та Величка. Проте ще довгий час за монастирями залишається провідна роль у продовженні літописної тра! диції. У цей період в Україні було створено низ! ку коротких монастирських літописів. Серед них Межигірський, названий так тому, що він був складений і зберігався довгий час у Ме! жигірському монастирі. У рукопису він міс! тить опис місцевих подій на Київщині та Во! лині з 1393 до 1620!го року. В іншому варіан! ті списку він охоплює і подальші події — від 1608 до 1700 рр. Вважають, його складачем був настоятель Спасо!Межигірського монас! тирського собору Ілля Кощаківський. У літо! писі головна увага зосереджена на козацьких рухах, і тому твір становить значний інтерес для пізнання історії козацтва. Історія українського козацтва відображе! на й на сторінках Підгорецького літопису (у заголовку ще йменується “Синопсис”), який у науковий обіг увів Іван Франко. Під час од! нієї з виставок рукописних пам’яток України у Львові (1890) письменник звернув увагу на невідомий до того часу рукопис і надрукував про нього невелику розвідку. Останньою з відомих літописних пам’яток XVII ст. монастирського походжен! ня є літопис Леонтія Боблинського. Про ук! ладача літопису знаємо, що він був ченцем Нестор&літописець. Іл. Л. Тарасевича // Патерик. — Київ, 1702 Видубецького монастиря, де й почав свій твір, закінчивши його 1699 року після пере! ходу в Іллінський монастир у Чернігові. Як і в попередніх літописах, тема козацтва одна з головних. В оповіданнях “Про Івону, госпо! даря Волоського”, та “Повісті про Підкову, господаря Волоського” розповідається про спільну героїчну боротьбу молдавських вої! нів та українських козаків із турецькими вій! ськами біля Дунаю. Боблинський докладно описує і розгром турків у першому та друго! му чигиринських походах 1677—1678 рр. Наприкінці XVII ст. літописні твори втра! чають своє колишнє значення, поступово перетворюючись на фундаментальні істо! ричні праці. Освічених українських церков! них діячів приваблюють нові проблеми, зу! мовлені новими політичними обставинами, пов’язаними з переходом України до складу іншої держави — Московського царства. Саме в цей період відбувається безперер! вний рух діячів православної церкви в Москву. Такий інтенсивний процес “культурного єд!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин