Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Росія, достойний спадкоємець Орди, · копіює її стратегію навіть у ХХІ столітті”. На перехрестях історії 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Стокгольмський синдром» як кінцева мета

Слово Просвіти, №45 за 2019 рік

Андрій БОНДАРЧУК Історичні корені синдрому Світ, як відомо, зітканий з протилежностей. Ця закономірність зберігається і в моральному вимірі людської спільноти. Однак тут антиподи обмежуються двома поняттями: добро і зло. Концептуально вони зводяться до релігійного: Бог і диявол. Добро при незначній перевазі утримує світ, наше життя. Зло постійно і наполегливо намагається його зруйнувати, зайняти монопольне місце в окремих регіонах, країнах, плекаючи значно масштабніші плани. Зрозуміло, причиною порушення рівності між людьми, дарованої Всевишнім у дику сиву давнину, була боротьба за виживання. Успіх визначали сила, хитрість, кількісна перевага, засоби боротьби, безжальність. Однак людина як найнезахищеніша природними засобами нападу і оборони (ікла, кігті, отрута) істота, бачила: зграя слабших зі сміливим і кмітливим вожаком, добре організована, долає значно сильнішого, але одинокого. Це й стало мотивацією для гуртування племен. Вони швидко втямили, що сила дає змогу жити краще не за рахунок виснажливої праці, небезпечного полювання на звіра, а завдяки перемозі над такими ж, але слабшими. Це були зародки рабовласницьких держав, згодом імперій. Це і був початок “стокгольмського синдрому” з усіма наслідками статусу переможців, переможених, статусу рабовласника і раба. То вже не була боротьба за виживання, а за панування сильнішого і, хоч як парадоксально, вже після перемоги меншості над більшістю. Переможець, маючи владу і каральний апарат, всіма засобами ламав психологію більшості, аби сформувати у неї стан покірності й тим увіковічнити діючу владу насильства. Це було складним завданням, бо не всіх людей ламає страх і тортури. Тож більшість вибухала кривавими протестними акціями. Іноді вони були навіть переможними, особливо коли повставали колишні держави, теж рабовласницькі за своїм змістом. Адже від часу виникнення людства такий державницький устрій (а звідси й морально-психологічний стан) був закономірним. Та переможці, навіть знов здобувши державу, повертались у … рабство, але до власних рабовласників. Адже ні раби, ні їхні лідери не знали іншої структури і якості управління, не знали, що робити зі свободою. Зрозуміло, протестні вибухи невдоволених рабством, кріпацтвом, панщиною, національним, релігійним насильством придушували з нечуваною жорстокістю. Та все ж ці події не минали для суспільства безслідно, бо розхитували споруду насильства, були паростками демократії, цивілізації. Зрештою, навіть окремі владоможці почали розуміти: така система гальмує розвиток держави, обмежує можливості до збагачення. Хрестоматійною ілюстрацією цієї ситуації може бути такий приклад. На о. Барбадос тисячами рабів правив жорстокий плантатор Гленель. І ось королева Англії Вікторія видає указ про скасування рабства. Законослухняний рабовласник оголошує документ і відпускає рабів. Свобода! Ейфорія! Минуло небагато часу. У щасливців закінчились їстівні презенти, якими обдарував їх плантатор, і вільні люди прийшли до нього проситися у … рабство. Гленель відмовив, адже це порушення указу. Тоді вчорашні раби вбили його, сім’ю, спалили маєток. Цілком алогічна, дикунська реакція вже вільних людей. Однак це була логіка раба. Він звик до свого стану: щодень є миска баланди, нари, щоб переспати, дах над головою, не треба думати, як прожити завтрашній день. Приниження, насильство, навіть кара для нього — звичні. А от що робити зі свободою — він не знав. Ситуативно і подієво це нагадує колишній СРСР. Не знав, що робити зі свободою, і багатовічний російський раб, на якого неочікувано впала свобода 1991 року. Можливо, він би вчинив із своїм “Гленелем” так само, як і раби Барбадосу. Та сталося не так, бо був з ним однодумцем. Тим більш, що керувати рабами, бути над ними правителем і бути рабом, — речі діаметральні. І у “Барбадоса” з’явилось “друге дихання”. Однак дуже принциповою є відмінність і між двома “Гленелями”, і між їхніми рабами. Жорстокість щодо реального Гленеля вільні люди виявили за те, що він позбавив їх рабства. “Гленель” московських рабів скерував їхню ненависть проти тих, хто заважає їм бути його рабом, а рабів нагородив правом відчувати себе повелителем тих, які давно забули, що таке рабство і його наслідки, живуть у вільному, цивілізованому світі. Бо це ворог сучасного “Гленеля” і його рабів. Обоє тяжко хворі на імперську хворобу, шовінізм, обидва носії рабства хочуть бачити себе повелителями інших народів, звести їх до стану “стокгольмського синдрому”. Широкому читацькому загалу цей термін маловідомий. Його ввів у вжиток лише на початку минулого століття криміналіст Нільс Бейрут, аналізуючи ситуацію із захопленням заручників у Стокгольмі. В його основу лягла концепція Анни Фрейд під назвою “­Ідентифікація з агресором”: “Спочатку від дій агресора жертва відчуває сильне емоційне потрясіння, страх, неприязнь, апатію, а з часом… проймається симпатією до кривдника, виправдовує його дії, допомагає йому… Проявляється у 27 відсотках жертв…” Щодо відсоткового виміру, то автор цієї статті вважає його дуже заниженим, що було видно зі стану суспільства більшовицької, а нині — путінської Московії. Автори терміна і концепції виходили з поведінки невеликої кількості підневільних заручників у руках кількох бандитів. Однак це, як підтверджує історія, характерно і для великих мас людей. Вікіпедія визначає цей синдром як “психологічний несвідомий захисний стан, що характеризується прив’язаністю жертви до кривдника…”, яка є наслідком насильства, катувань, загрози смерті. В результаті жертви починають співчувати своїм мучителям, виправдовують їхні дії, навіть ототожнюють себе з ними, переймають їхні ідеї, у бажанні вислужитись іноді перевершують своїх кривдників. На теренах СРСР цей термін першим ввів у вжиток російський вчений Пітірім Сорокін для пояснення поведінки жертв голодомору 1921—1923 років. Вона абсолютно тотожна з поведінкою жертв наступних голодоморних війн влади проти народу, жертв репресій, інших злочинів. Його масовість особливо була помітна у 1932—1933, 1946—1947 роках. Адже катування голодом, усвідомлення неминучої смерті, а особливо своїх дітей, є чи не найтяжчою формою тортур. “Стокгольмський синдром”, отже, — антипод понять: воля, свобода, особисте “я”. Гарячі та голодоморні війни, репресії як засіб зміни психології мас Вживаючи слово “голодомор” (автор вважає, що його точніше і правильніше називати “голодоморна війна”), ми одразу сприймаємо його зміст як брак чи гостру нестачу органічної їжі, уявляємо її наслідки для здоров’я, фізичний стан жертви. Однак людина — не лише тіло, а й дух, який ним керує, і лише єдність їх — це людина з її вчинками, поведінкою. До стану свідомості цифрової аналітики не застосуєш, зорово не оціниш. Брак фізичної їжі призводить до біологічної, фізичної смерті, а в тих, хто вижив, — до кардинальної зміни психології, нерідко опускає людину до тваринного чи й нижчого стану (канібалізм, трупоїдство). Неможливо уявити глибину руйнації свідомості матері, яка вбиває свою дитину, аби вижити самій чи решті дітей. Таких випадків було немало. Страх померти голодною смертю був таким сильним і глибоким, що залишав слід у генах людини, якій пощастило вижити, навіть у наступних поколіннях. Тому жертви мовчали про злочин, інші — вірно служили своїм мучителям, ато й допомагали їм. У СРСР довго діяла “змова мовчання” про страшні 1932— 1933 роки. Навіть з плином часу, після проголошення незалежності, автор зустрічав людей, які навідріз відмовлялися від свідчень про цю трагедію, особисто добре знав авторитетного в партійних колах секретаря парткому передового колгоспу та полковника КДБ. Обоє з Полтавщини. Обом пощастило вижити у страшному голодоморному пеклі тридцятих, в обох у ньому згоріли батьки, сестри, брати. Однак обидва вірно служили їхнім убивцям. Виправдовувати їх чи засуджувати? Звичайно, вони могли жити як і мільйони рядових. Це теж форма самозахисту. Та вони обрали інше. Бо тому, хто не гавкає, господар кістки не кидає. Мати її чи ні — це вже справа особиста. “Той, хто вижив після терору, буде покірний. Такий терор був замаскований під хлібозаготівлі”, — стверджує авторитетний історик, дослідник голодоморних війн, професор Станіслав Кульчицький. А таких були мільйони. Той же вчений зауважує, щой потужне повстання Н. Махна зазнало поразки, бо перед загрозою голоду активність його учасників зійшла майже на нуль. Окрилені успіхом, більшовики після першої голодоморної війни влаштували другу, з небувалою кількістю жертв, потім третю, вже повоєнну. Війна влади: вороги і однодумці ивно, але механізмом голодоморних війн більшовиків дуже нагадує ситуацію, описану в “Старому Завіті”. Такий собі Йосип (!), наближений до фараона (Ленін), опинився в потрібний часі в потрібному місці. Чоловік “розумний і мудрий” у результаті своїх дій став фактичним повелителем Єгипту. Він брав у селян 20 відсотків урожаю як подать (“Весь хліб державі!”) І ось прийшов голод. Йосип став “рятувати” народ… його ж хлібом, з величезною вигодою. Люди зі сльозами на очах дякували своєму “рятівникові”. Але тепер вони стали повністю залежними від нього. Мабуть, це перший опис “стокгольмського синдрому”, що має вигляд благодійництва. Три тілесних голодомори за 25 років (прецедент у світовій історії!), звичайно ж, не були наслідком випадковості чи стихії. Це складові давнього маніакального плану нищення України як національної держави з боку ординської імперії — спочатку царської, потім більшовицької, а нині — путінської. Для неї демократичний цивілізований світ, а тим більш наш рух у цьому напрямку, є страшною загрозою. Тож гарячі голодоморні війни проти нас, інші злочини відбувалися з певною синхронністю. (Автор вважає, що й найстрашніша техногенна чорнобильська катастрофа була ланкою цього жахливого ланцюга). Найбільш результативними були гарячі й голодоморні війни. На перший погляд вони ведуться на знищення великої кількості людей на землі, за скарби. Так, ці мотиви присутні. Однак ворога майже у всіх випадках цікавить територія з населенням, а не пустка, навіть з розвинутою інфраструктурою. Орда, наприклад, маючи величезну територію, безкінечно воювала. Але не йшла на неосвоєні простори Сибіру, на Північ, йшла на Захід, до Європи, хоч і зустрічала запеклий опір. Росія, достойний спадкоємець Орди, копіює її стратегію навіть у ХХІ столітті. Маючи атомну зброю, вона не погрожує ще страшнішою — вакуумною бомбою, що вбиває все живе, не руйнуючи матеріального. Потрібні люди. Однак не такі, як були. Хай вони називаються українцями, мають державу (звичайно, маріонеткову), однак без своєї ментальності, історії, національної гідності, мови, Церкви, бажання аналітично мислити і висловлювати думки, не співзвучні з думкою переможця. Так, частина населення перестане існувати. Зате уціліла буде в стані “стокгольмського синдрому”, “свіжою кров’ю” для оздоровлення враженого алкоголем суспільства. Великий гуманіст, філософ академік Мирослав Попович, спираючись на невідомі мені джерела, зазначив, що в Кремлі наперед планували кількість убитих голодом. Це абсолютно схоже на правду, оскільки в часи Великого терору на місця доводились офіційні рознарядки про кількість “ворогів народу”, які підлягають розстрілу чи етапуванню в табори ГУЛАГу, чи на поселення. Голодоморні війни проти свого народу виникали якраз в ситуаціях, коли не було жодних причин для гарячих, або ж репресивні заходи не приносили швидкої перемоги. Вони були зручними для режиму — безкровні, економічно дешеві, кримінально безкарними, хоча входять до категорії тяжких злочинів. Такими були всі три голодоморні війни. Автор вважає, що готувалася і четверта (або друга повоєнна), вже для Західної України, яка щойно, у 1946— 1947 роках, щиро рятувала голодуючих з Великої України. Це масове милосердя (Західна Україна, за підрахунками автора, надала допомогу не менш як шести мільйонам голодуючих, її не торкнулись усі три голодомори) на корені спростовує фальш російських дослідників про природні причини всенародної біди. Адже по обидва боки прикордонної смуги (якихось 80—100 метрів), що розділяла дві держави, була однакова погода.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин