Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2019 рік

16 с. · 36 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 45 (1045), 7—13 листопада 2019 Вчитуючись у Франкові слова

Фото Георгія Лук’янчука Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ Нині ми є свідками, як стають реальністю футурологічні візії, котрі ще півстоліття тому здавалися повною фантастикою. На цій основі роблю висновок, що й у не такому далекому майбутньому здійсниться те, що нині здається нам абсолютною нереальністю. Торкатимуся тут не технічних винаходів на кшталт суперпотужного комп’ютера, який вмонтований в окулярах, а рівня суспільної свідомості та солідарності населення Землі. За футурологічними візіями, на які зовсім випадково натрапив, у відносно недалекому майбутньому (за 150—200 років) у світі вже не буде ніяких воєн. А телебачення буде винятково інструментом здобуття освіти та пізнання краси світу, а не засобом політичної й економічної боротьби й маніпуляції свідомістю народів. Закон суворо каратиме його використання як засіб здобуття влади чи багатства. Коли ще комп’ютер, вмонтований в окуляри, можу собі уявити, то візії про світ без воєн та про суворе покарання за маніпуляцію людською свідомістю ще недавно здавалися мені повною ілюзією. Адже ж війни, обман, аморальність існують від початку існування людини. Закінчення на стор. 3 Урочистий вечір “Захистимо рідне слово”, присвячений Дню української писемності та мови, який Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело 5 листопада ц. р. у Колонній залі Київської міської державної адміністрації, зібрав студентську і шкільну молодь, громадських діячів і політиків, митців і письменників. Він став не першим попередженням зе-команді, яка вважає, що “віру, мову, територію, якихось історичних лідерів потрібно винести за дужки” МОВА: ВТРАТА ДЕРЖАВИ ЧИ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ?
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Жива вода нашого буття

Анатолій БУТЕНКО, член НСЖУ листопада в Україні відзначають державне свято — День української писемності та мови. Його встановлено 9 листопада 1997 року Указом Президента № 1241/97 на підтримку ініціативи громадських організацій з урахуванням важливої ролі української мовив консолідації українського суспільства. Традиційно цього дня покладають квіти до пам’ятника Несторові Літописцю, відзначають найкращих популяризаторів українського слова, заохочують видавництва, які випускають літературу українською мовою, проводять регіональні тематичні конкурси тощо. Шанобливе ставлення до постаті Нестора Літописця невипадкове. У сімнадцятирічному віці, прийнявши чернецтво в Києво-Печерському монастирі, він, письменник, мислитель, дослідник, присвятив усе життя служінню Богові й науці. Вважають, що саме з преподобного Нестора Літописця починається писемна українська мова. Книжник з широким історичним світоглядом і великим літературним хистом, він автор двох відомих творів, написаних наприкінці ХІ ст., — “Житіє Бориса і Гліба” та “Житіє Феодосія Печерського”. Та всесвітню славу Нестерові принесла участь у літописанні Київської Русі. Він переробив зведення Никона (1073 р.) та Іоанна (1093 р.), опрацював низку нових усних і писемних джерел, довівши розповідь до 1113 року і надавши їй літературної форми. Так, на початку ХІІ ст. виникла перша редакція “Повісті минулих літ” (на жаль, первісна редакція “Повісті” загублена, до наших днів дійшли перероблені її видання). Помер літописець 1114 року, і за всі заслуги перед церквою й українським народом був канонізований у лиці Преподобного. У давнину цього дня віддавали до школи дітей на навчання, а потім батьки йшли до церкви і ставили свічку перед образом Преподобного, вірячи, що він допоможе дитині вчитися, осягати науку. І головне, вчитися все життя, багато й старанно. Адже “користь є від цього велика”, як говорили мудрі люди, бо “хто вчиться змолоду — не знає на старість голоду”. До сьогодні вчені не припиняють досліджувати походження української писемності. Існує версія, що на території України було кілька її варіантів. У Північному Причорномор’ї користувалися абеткою, схожою на грецьку та латину, а в східних регіонах віднайшли значки сарматів, які мали схожість з арабською абеткою. У давніх слов’ян існувало водночас дві абетки — кирилиця і глаголиця. Дослідники вважають, що кириличну абетку переважно використовували слов’янські народи, і була вона створена на основі глаголиці, придуманої слов’янським просвітником Кирилом для запису богослужбових текстів, і їй донині немає аналогів. …З далеких віків доходять до нас слова рідної нам мови. Безумовно, сучасна українська мова значно відрізняється від тієї, якою вона була тисячу років тому. Але ж скільки випробувань і перешкод їй судилося здолати, аби стати такою, якою вона є сьогодні — зокрема безліч указів царського уряду, спрямованих на заборону української мови в Україні. Тож визнан­ня української літературної мови відбувалось поступово. Складно сказати, хто з науковців, письменників зробив найбільший внесок у її розвиток, адже є багато тих, кого ми із вдячністю згадуватимемо в цей день за їхню безцінну працю. Але ж чомусь цього року залишились непомітними в Україні події, які начебто також мають стосунок до святкування Дня української писемності та мови. Напевно, не всі знають, хто такий Мелітей Герасимович Смотрицький, хоч його ім’я добре відоме не тільки в культурно-суспільному житті України, а й далеко за її межами: письменник-полеміст, філолог, церковний ієрарх, культурний і освітній діяч. В експозиції, присвяченій історії української культури козацької доби, можна натрапити на підручник з мовознавства, який уперше було видано в м. Вільно 1619 року. Автор і розробник його — Мелітей Смотрицький. Це був посібник для викладачів і користувачів церковнослов’янської мови. Тож сьогодні маємо 400 років із дня видання підручника “Граматика” М. Г. Смотрицького, який також може бути занесений до культурної скарбниці України на шляху розбудови української мови. Визначною подією в культурному житті України 2019 року є й 250-річчя від дня народження Івана Петровича Котляревського. Він народився 9 вересня 1769 року на Полтавщині. І зробив найвагоміший внесок у становлення сучасної української мови — прозаїк, поет, драматург, громадський діяч. Мабуть, немає в Україні людини, яка б не знала напам’ять кілька рядків із поеми “Енеїда”, не читала чи не дивилася п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”, написані на основі живого усного мовлення. В цих творах І. Котляревський започаткував нові етапи формування літературної мови. Закінчення на стор. 2 ПАМ’ЯТЬ — ЗАПОРУКА МАЙБУТНЬОГО ВІД ХУСТКИ ДО ЖИВОПИСУ
“І в наукових колах, і серед звичайних українців · точаться суперечки щодо правопису”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

«І на Україні святилось те слово»… 9 листопада — День української писемності та мови

Під час осінніх канікул Народний Дім Хмельницького міського Товариства“Просвіта” імені Тараса Шевченка відвідали педагоги НВК № 7. Віра КОПІЯ, заступник директора з навчально-виховної роботи Ознайомившись із діяльністю “Просвіти” в цьому Храмі української душі, вчителі стали учасниками розмови-дискусії “Мова про мову”. Жваве обговорення викликала розповідь про історію українського правопису вчительки української мови та літератури Тетяни Койди. Вона, зокрема, розповіла, що історія українського правопису цікава й складна, як і історія самої України. Писемність — дуже важливий елемент культури будь-якого народу. Без писемності жодна нація не могла б самовизначитися, розвинутися, заявити про себе. Навіть відомий біблійний вираз: “Спочатку було Слово…” нагадує нам про те, що мова, а отже, і письмо, правопис дуже важливі для кожного з нас. Для вчителів-предметників цікаво було дізнатися про витоки й етапи розвитку нашого правопису: давньоукраїнський, староукраїнський, новоукраїнський – один із найболісніших для нашої мови. У цей період було аж надто багато заборон та втручань можновладців у справи, які мали б вирішувати спеціалісти в цьому питанні — лінгвісти. Цьому є просте пояснення — той факт, що нова українська літературна мова формувалася в умовах бездержавності українського народу. У царській Росії, до складу якої входило більш ніж 2/3 українських земель, українську мову взагалі вважали діалектом російської, тому українською майже нічого не друкували, а в школах викладали тільки російською. Але саме в цей період почав формуватись український правопис у тому вигляді, в якому більшість українців знають його з дитинства. Було багато спроб переробити правопис: “кулішівка”, “драгоманівка”, “желехівка” і, нарешті, “скрипниківка”. 1933 року комісія з правопису затаврувала “скрипниківку” як “націоналістичний правопис” і без жодного обговорення за 5 місяців створила новий — такий, що наближав українську мову, нівелюючи її особливості, до російської. Наприклад, з абетки вилучено букву ґ. Цю редакцію правопису схвалив 5 вересня 1933 року Нарком освіти УСРР. Під час “перебудови” питання українського правопису знову стало актуальним – Спеціальна Орфографічна комісія розпочала роботу з його вдосконалення. Проєкт обговорювали й у Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Новий варіант затверджено 14 листопада 1989 року. Літеру ґ відновлено, як і кличний відмінок (за радянських часів він був необов’язковим і називався “клична форма”). 1994—1999 роки ознаменовані розробкою “Проєкту правопису 1999 року”. Але лише 22 травня 2019 року Кабінет міністрів схвалив Український правопису новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису. Активне обговорення присутніми почутого засвідчило: і в наукових колах, і серед звичайних українців точаться суперечки щодо правопису — який правильний? Але висновок такий — ті, хто вже прожили значну частину життя, певно, ще деякий час користуватимуться тим варіантом правопису, до якого звикли у шкільні та студентські роки… А учні нової української школи вивчатимуть норми сучасного правопису і розмовлятимуть грамотно рідною мовою. Про це мріяв і докладав до цього зусиль Великий Українець Іван Огієнко (Митрополит Іларіон), книжки якого були представлені достойному зібранню, що відбулось напередодні відзначення Дня української писемності та мови.
“І в наукових колах, і серед звичайних українців · точаться суперечки щодо правопису”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Жива вода нашого буття», с. 1

Жива вода нашого буття

Закінчення. Початок на стор. 1 Цього ж, 2019-го, відзначали ще один ювілей — 200 років від дня народження Пантелеймона Олександровича Куліша. Він народився 7 серпня 1819 року на хуторі Мотронівка (нині село Оленівка Березнянського району Чернігівської області). Письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, історик, філософ, автор першої фонетичної абетки української мови, яка до сьогодні лежить в основі сучасного українського правопису, а також автор першого історичного роману “Чорна рада”. Високу оцінку творчості П. Кулішу дав І. Франко, назвавши його “перворядною зіркою” в українському письменстві. У цей день згадуємо й Тараса Григоровича Шевченка. Саме його творчість стала провідною для передових українських письменників ХІХ—ХХ століть, серед яких Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка. Завдяки їхній творчій діяльності встановлювались основи сучасної української мови, які сьогодні стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо. Є кому і до підніжжя якого пам’ятника цього дня покласти квіти. Була б пам’ять!.. Тож мова — явище суспільне: з одного боку, вона творить і розвиває суспільство, а з іншого — без мови не було б суспільства, бо вона забезпечує всі процеси життєдіяльності людини, сприяє розвиткові науки, техніки, ідеології, релігії, культури. Сьогодні, відповідно до ст. 10 Конституції України, “державна мовна політика в Україні спрямована на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Маємо велику надію на те, що 9 листопада в селах і містах, у всіх культурно-просвітницьких закладах України відбуватимуться заходи, присвячені святкуванню Дня писемності та української мови. Цього дня урочисто виголосять, що зроблено, що потрібно ще зробити, аби успішніше йшла розбудова державної мови в незалежній і суверенній Україні. Але ж, з огляду на сучасні події в Україні, складається враження, що патріоти не мають підстав для заспокоєння. Слід визнати: одних Законів замало для того, щоб вирішувалися справи. Потрібна воля і невпинне бажання мати свою незалежну державу. Головним символом держави є її мова. Аби ми змогли в цьому переконатись, потрібно звернутись по досвід до західноєвропейських країн, подивитись на історію їхнього державотворення. Не було б Англії, якщо б не було англійської мови, не було б Німеччини, якщо б не було німецької мови, не було б Франції, якщо б не було французької мови. Совість нашої нації — Тарас Шевченко — сказав: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі, І заснути на вік-віки, І сліду не кинуть Ніяково, однаково, Чи жив, чи загинув! Зі святом всіх нас, українці! Шануймося і єднаймося навколо наших національних святинь, якою для нас є наша рідна — українська — мова! Анатолій БУТЕНКО
“І в наукових колах, і серед звичайних українців · точаться суперечки щодо правопису”. Події, факти, коментарі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

Стартує Всеукраїнський учнівський конкурс «Стежками Каменяра»

За підтримки Міністерства освіти і науки України, Львівського національного університету імені Івана Франка та ГО “Львівське товариство” ум. Києві Міжнародний Фонд Івана Франка втретє проводить Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс “Стежками Каменяра”. Прийом конкурсних робіт розпочнеться з 15 листопада і триватиме до 15 грудня 2019 року. Переможців і дипломантів конкурсу визначатимуть у чотирьох номінаціях: “Проза”, “Поезія”, “Драматургія” та “Краща ілюстрація до творів Івана Франка”. Кожна номінація має дві вікові категорії: учні віком 6—11 років і 12—16 років. Обов’язковою вимогою для участі у конкурсі є заповнення електронної форми: (https://docs.google. c o m / f o r m s / d / 1 J s i m M c e Yg S S s k r _ aOpSVg21LgszxoRe6y867ghlkHW8/prefill). З однієї електронної адреси можна заповнити лише одну електронну форму і лише один раз. Крім того, організатори конкурсу звертають увагу на вимоги до робіт у номінаціях “Проза”, “Поезія”, “Драматургія”: обсяг роботи має бути не більше 5 сторінок друкованого тексту на папері формату А4, шрифт — Times New Roman, розмір шрифту — 14, міжрядковий інтервал — 1,5. Конкурсна робота, яка подається на конкурс у номінації “Краща ілюстрація до творів Івана Франка” виконується у вигляді зображення, яке супроводжує і доповнює тексти до творів Івана Франка (малюнки, гравюри, графіка), на 1 сторінці формату не більшого за А2 і, крім заповненої електронної форми, оригінал малюнка надсилається на поштову адресу Міжнародного фонду Івана Франка (01030, м. Київ, вул. Володимирська, 48 а, оф.15), з позначкою “На конкурс “Стежками Каменяра”. Нагородження переможців відбудеться наприкінці травня 2020 року у м. Києві. З Положенням про конкурс можна ознайомитися за посиланням: (https://docs.google. com/document/d/1WM78SsMOiGTFgHuL- p D f k 8 I b Vr OYc z p W I QU t G E c J 7 G c / edit?usp=sharing) Нагадаємо, що торік у конкурсі взяли участь 1756 учнів з усіх областей України. Повний список переможців розміщено на сайті Міжнародного фонду Івана Франка.
“Світ без воєн і обману може стати реальністю”. 3 Погляд · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вчитуючись у Франкові слова

Закінчення. Початок на стор. 1 Проте чим глибше думаю над цією проблемою, переконуюсь, що світ без воєн і обману може стати реальністю. Основною передумовою настання таких часів є відхід у небуття таких політичних режимів, як путінський. Їх, за візіями, мешканці Землі середини XXII сторіччя називатимуть режимами останніх років періоду дикунства. Наші не такі вже й далекі нащадки дикунством називатимуть також використання газу, нафти й вугілля як джерел енергії. Саме на них ще тримається “міць” глибоко прогнилого путінського та йому подібних режимів. І чим активніше впроваджуватимуться нові неорганічні джерела енергії, тим швидше такі режими, як путінський, викидатимуть на смітник історії. Хоча це й дуже важлива передумова виходу з доби дикунства, проте не єдина. Не менш важливою є ментальна перебудова передусім політичних еліт світу, які мають помітний вплив на ментально-моральний стан цілих народів. Це вони (еліти), сидячи на “голці” нинішніх енергетичних монополістів, максимально гальмують запровадження нових енергетичних технологій та через підконтрольні їм ЗМІ нахабно формують споживацько-рабську психологію народів, руйнуючи різними “кварталами” їхню національну ментальність. Багата чорноземами Україна в тому плані не є винятком, а поставлена у перші ряди злочинного “експерименту”. Хоч через колоніальну залежність ми не мали повноцінної державницької еліти (себто прошарку, який на всіх рівнях державного управління міг би взяти відповідальність за стан справ у державі), однак нинішній її стан викликає пригніченість. І мимоволі погоджуєшся з думкою, яку вже кілька років цитують у матеріалах про сучасну українську еліту: “Еліта, яку виховав колонізатор, є головним ворогом свого народу”. Хоч з приводу авторства цієї думки є суперечки, чи справді вона належить Махатмі Ганді чи комусь іншому, проте вона влучно характеризує тих (умовно назвімо їх медведчуками), для кого Україна — засіб досягнення меркантильної мети. З кожним новим скликанням парламенту в українській політиці прошарок тих, кого вже назвали інтелектуально-моральним сміттям, збільшується. Один із політиків у приватній розмові не стримав емоцій і заявив: “Ще ніколи в українській політиці не було стільки сміття, як нині”. Але це, виявляється, не лише українська особливість, якої детальніше торкнуся далі. Це, на жаль, загальна тенденція споживацької цивілізації. В Європі це нині дуже простежується у Франції. На цю країну звертаю увагу тому, що президент Франції, як і Зеленський в Україні, йшов на вибори з обіцянками привести в політику нове покоління без корупційно-меркантильних звичок. Проте приніс він Франції, які Зеленський Україні, нові проблеми. У Франції вони вилилися в рух “жовтих жилетів”, який спонтанно вибухнув у листопаді 2018-го та активізувався в нинішньому році. За всіма ознаками, цей рух підживлювався путінським режимом. Хоч нині “жовті жилети” ще виходять на вулиці, проводять національні асамблеї, проте вже не той масштаб, як навесні і влітку нинішнього року. Ніколи не повірю, що занепад активності французьких вуличних протестів жодним чином не пов’язаний з історичним візитом (так його називають іу Франції, і в Росії) Володимира Путіна до Франції 19 серпня 2019 року. Практично від того моменту президент Франції стає “адвокатом” Росії в Європі. А ще восени 2018-го говорив він про загрозу Європі від Росії, закликав до будівництва єдиної європейської армії, яка могла б протистояти російській та китайській загрозі. На жаль, на таку кардинальну зміну позиції — від проголошення РФ ворогом до готовності стати її адвокатом, як підказує мені інтуїція, міг мати вплив і наївно-фатальний вибір українців 2019 року, як народу зі зґвалтованою свідомістю та деформованою системою національних цінностей. У ЗМІ сказано, що недавня затримка допомоги Україні з боку США — наслідок особистого інформування Путіним президента Трампа про “страшний” стан корупції в Україні. Зрозуміло, що в подібному світлі Путін змалював “образ” України і Президентові Франції. Дивлячись на той “образ”, Е. Макрон наприкінці жовтня н. р. згадав українців в інтерв’ю, адресованому право-шовіністичній аудиторії. Зізнаюся, що раніше глибоко не задумувався над походженням слова “шовініст”, хоч часто пишу про цю цивілізаційну “омелу”. Задовольнявся словниковим тлумаченням слова “шовінізм”. Виявляється, походить воно від реальної особи — інтелектуально обмеженого, проте фанатично відданого Наполеонові солдата його армії — Ніколі Шовена (Nicolas Chauvin). Тепер для мене шовініст не просто носій крайньої ідеології, а душевно ненормальна людина. Тому мені стає страшно, коли подумаю, як з такими людьми нинішній президент України збирається знаходити спільну мову, досягати з керівниками РФ “взаємовигідних” компромісів. Коли глибше задумувався над “феноменом” шовінізму, то для мене потрясінням став ще один момент. У польській енциклопедії слово “шовінізм” означає “некритичне ставлення до власного народу і ставлення до інших народів як до гірших”. У тому не було б нічого особливого, коли б не одна деталь. Ця дефініція по суті збігається з нинішньою концепцією польської історичної політики. Відповідно до цієї концепції, поляки є єдиним безгрішним народом, перед яким усі винні, у якого усі повинні просити пробачення. На цьому наголошує і провідник правлячої у Польщі “доброї зміни” (партії “Право і справедливість”) Ярослав Качинський і його пропагандисти. Польська “Добра зміна” — це такі ж популісти, як в Україні “слуга народу”. Проте в ментальному та національному плані ці сили сьогодні, по суті, антиподи. Нинішню польську історичну концепцію про єдиний — польський — безгрішний народ гостро критикує французький історик Даніель Бовуа. В його особі Україна (точніше, українська історична наука) має великого союзника. Чи й надалі Україна має політичного союзника в особі президента Франції? Після серпневого візиту Путіна до Парижа сумніваюся. Ще більше став сумніватися, як наприкінці жовтня з уст президента Франції Макрона прозвучало “не зле” і аж ніяк “не тихе” слово про українців. Воно викликало здивування не лише в Україні. У Франції воно викликало критику. Зрештою, не першу в історії президентства Емманюеля Макрона. Найвідоміший випадок, коли президент Франції навесні 2018 року під час візиту до Австралії через недосконале знання англійської мови назвав дружину прем’єр-міністра Австралії “смачною”. Було кілька непростих моментів у відносинах президента Франції з Польщею. Передусім коли він ініціював введення проти Польщі санкції ЄС за небажання приймати ісламських біженців. Президент Польщі висловлював здивування позицією, яку займає президент Франції. А ось при виникненні загострень між Францією та США, між Францією та Бразилією, між Францією та Італією вже не було м’яких слів про здивування. Були гострі запитання: а хто він такий, що нам щось вказує? Були погрози “митними війнами”… Було б логічно, коли б після неприхованих реверансів Е. Макрона у бік Росії Україна заявила про недовіру такому посереднику-“судді”, який збирається вчити “нерозумних” українців, як “миритися” з “високоцивілізованим” москалем. Вочевидь не відає він (як і, за всіма даними, не відає й нинішній президент України, бо в школах криворізького 95 кварталу такого на вчили), що про Росію в далекому 1914 році (після окупації Росією Галичини) писав великий Іван Франко: Багно гнилеє між країв Європи Покрите цвіллю, зеленню густою! Розсаднице недумства і застою, Росіє! Де лиш поставиш ти стопи — Повзе облуда, здирство, плач народу… А мав би Е. Макрон знати ці слова. Донині викликають шок згадки про поведінку росіян в окупованому ними в 1814—15 рр. Парижі після програної наполеонівської війни. Щоб сказати Макрону: не вчіть ви українців французького розуму, — не так-то вже багато треба. По-перше, потрібна сила волі. По-друге, високий міжнародний авторитет. По-третє, відмова від ілюзій, що з Путіним можна домовитися про мирне повернення ним окупованих територій. Його пропагандисти вже заявили, що російсько-український кордон може проходити у найкращому випадку на східній межі Львівської області. Це не тільки цинічна насмішка. Це й знак, що Путін не має наміру йти з Зеленським на нормандський чи ще якийсь “формат”. У почутті, що всі його авантюри минуть безкарно, його утверджує вже згадане макронове “не зле” і аж ніяк “не тихе” слово про українців. Тому його пропагандисти начиняють “гомопутінуса” “теоріями”, що Росія не піддасться на тиск Заходу, не піде на поступки Україні, поки там, при формальному президентстві Зеленського, реальна влада перебуває у руках “фашистів”. Мені важко сказати, чи ці “теорії” написані крайніми ідіотами циніками, чи так само крайніми психопатами, проте у них виразно прочитується путінська ідея-фікс — ув’язнити Петра Порошенка. І чим більше Зеленський у тому питанні буде непоступливим, тим нахабнішим буде путінське знущання над Зеленським. Але тут спрацьовує його егоїстичний інстинкт самозахисту. Зеленський бачить, яку повагу має у світі Петро Порошенко. Його арешт фактично означав би оголошення режиму Зеленського олігархічно-поліцейським, а відтак поступову ізоляцію України від світу, з подальшими політичним притулком в Росії (не обов’язково в Ростові) для зережиму. Тут ми логічно підходимо до запитання, що ж було у тому “слові” президента Франції про українців? Скажу відверто — не знаю. Українські ЗМІ, посилаючись на “Дойче Велле”, яка у свою чергу послалася на німецьке інформаційне агентство dpa, тиражували сенсаційну інформацію, що Е. Макрон в інтерв’ю журналові “Valeurs Actuelles” назвав українців (громадян України), які нині перебувають у Франції, “нелегальними українським бандами”. Оскільки була цитата: “Я віддаю перевагу легальним іммігрантам з Гвінеї чи Кот-д’Івуар (...) замість нелегальних українських чи болгарських банд”, то і мене ця “новина” шокувала. Проте інтуїція і досвід змусили мене шукати оригінал видання, у якому це було сказано. Ніяк не міг повірити, що західний політик з почуттям самоповаги опуститься до рівня вуличного жаргону, як це робить Путін (“мочіть в сортірє”) чи Зеленський з його “чуваками” й “лохами”. Макрон хоч і нарваний (візьмімо його ініціативи щодо санкцій проти Польщі чи гостру полеміку у Twitter з президентом США про французьку гордість), проте є межі, яких публічна особа не переступить. Цитату, яку мовою оригіналу виношу у посилання1, зі згадкою про українців зміг знайти у коментарях до інтерв’ю. І там про “банди” не було мови. Також у коментарі МЗС України про виклик до Міністерства Посла Франції з приводу інтерв’ю президента Макрона зі згадкою про українців ніде не фігурують цитовані у ЗМІ слова про “українські банди”. Звідки ж вони тоді взялися? Можливо, це класичний випадок журналістського непрофесіоналізму і безвідповідальності, з якими нині дуже часто зустрічаємося також і в західних ЗМІ? Однак не можна виключити й оплаченої Путіним провокації, аби зірвати зустріч у нормандському форматі. Колишній голова делегації України у Раді Європи написав страшні для України слова: “План Путіна — використати будьякий привід, щоб зірвати зустріч у нормандському форматі, звинуватити Україну — у тому числі і у невиконанні так званої “формули Штайнмаєра”. Раніше такі виправдання на Заході не приймали — зараз їх приймуть. Чому, якщо українці “втомились від війни”, від цього мають не втомитися наші європейські партнери?” Якраз для “втомлених від війни” дуже влучно підходять слова М. Ганді (цитую їх у моєму перекладі українською): “Коли я в розпачі, пригадую з історії, що правда і любов завжди перемагають. Що були тарани та вбивці, котрі тривалий час здавалися непереможними, однак вони завжди втрачали владу. Подумай про це”. В іншому випадку індійський мислитель і політик нагадує і нашим, і європейським “втомленим від війни”, що кожна боротьба є болючою. Проте чи почують вони той глас, коли так мало читають? Нині спостерігаємо одну особливість: чим більше Володимир Зеленський, наче з писаною торбою, носиться з нормандським форматом, тим Путін відвертіше глузує з нього. Міністр закордонних справ РФ Лавров домагається від України розведення військ по всій лінії російсько-українського фронту, а не лише в окремих його пунктах. Свого часу президент Франції у твітерівській полеміці з президентом США відповів йому про французьку національну гордість, яку він як глава держави захищає. Чи хтось чув подібні слова від президента України про українську гордість? Я особисто — ні! Натомість щодня бачу кроки, які є глумом над цією гордістю... Це передусім наполягання на відведенні українського війська з української території у час, коли бачимо на залишених територіях активізацію шовіністичних сил. Це також відмова від нового подання заявки про приєднання України до горезвісного ПДЧ (плану дій про набуття членства). Можливо, бюрократам з НАТО не потрібна нова (перша була подана на початку 2008 року) заявка, як твердять дипломати Зеленського. Проте така заявка потрібна і українському суспільству, і європейській політико-аналітичній спільноті. Це була б гарантія, що до заяв Зеленського не буде застосована його “формула”: “Я вам нічєво нє обєщал”. Надто вже підозрілими є його загравання з Путіним… До глуму над українською сутністю слід віднести і реакцію “слуг народу” (крики і рики) на виступ у парламенті народного депутата України Яни Зінкевич, коли вона говорила про українську гідність. І, звісно, “справу” Яременка. Йдеться про репутаційний удар по Україні його позапарламентськими захопленнями у стінах парламенту. І про погрози журналістові, який показав, чим займається публічна особа. Одним словом — велике сміття. Воно змогло появитися, бо, як показав в одному з останніх записів на Facebook письменник Віктор Терен, “в людських головах дуже багато сміття, закинутого телевізором”. Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ ——————— 1 “Il y a des emplois que vous ne ferez plus occuper à des Français, comme le métier de plongeur. Je suis lucide; c’était déjà impossible il y a quarante ans! Je préfère avoir de la migration légale, enregistrée, sous quotas, pendant x années, plutôt que du travail dissimulé. Je préfère avoir des gens qui viennent de Guinée ou de Côte d’Ivoire légaux, qui sont là et qui font ce travail, que des filières ukrainiennes clandestines”.
“Для стабілізації України потрібна однозначна · перемога української мови”. Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗

Внутрішня російсько-українська мовна війна як причина української деградації, виродження і занепаду

Українська державність продовжує перебувати в стані край­ Микола СТОВБУН-КРЕМЕНЕЦЬКИЙ Невизначеність — іманентна властивість складного світу, в якому відсутні наперед задані очікування, а процес незавершений. Доля держави визначатиметься власною поведінкою і вимогами зовнішнього політичного середовища, тому завжди слід сумніватись у завершенні досягнутого, слідкувати за напрямом флуктуацій і плавними змінами параметрів соціального стану, бути готовим до різких стрибків у процесі, до катастроф. На прикрість, українська наука (Академія Наук, університети), спеціалізовані інституції з проблем державної безпеки не зуміли визначитись із заходами попередження загрози невизначеності. Вони прості й науці добре відомі, але специфічні для різних ситуацій і різних держав. Вивести зі стану безкінечної невизначеності і стабілізувати конкретно Україну означає створення умов для припинення внутрішньої російсько-української мовної війни. Умова виконується за позбавлення російської мови та її ідеологічного додатка — російської Церкви — можливості виконання керівного параметра системної самоорганізації і переведення в ділянку допустимого необхідного хаосу, де їй може належати не більше 6—8% від загальної кількості в 20%. Сьогодні Україна перебуває на межі стійкості, навіть мале порушення якої може розпочати процес переходу держави в новий якісний стан з втратою державотворчих детермінант. Одна із загроз — системна бістабільність. Бістабільність означає, що система/ держава має два стани внутрішньої рівноваги. Конкретно для України в теперішньому стані це точка “1” (умовно назвемо її станом домінування української мови і українських ідеальних цінностей, українською) та точка “3” (те саме — російською) — це точки повної визначеності й мінімуму енергії, внутрішня рівновага, відсутність деструктивних чинників (смерть). Точка “2” (в ній зараз перебуває держава) — максимальна невизначеність, максимум енергії. Україна її вимушено витрачає на Майдани і контрмайдани (перемагають у президентських виборах — Кучма, Янукович, Зеленський), на внутрішню війну за право котроїсь з ідеальних підсистем (української, російської) одноосібно перейти в точку визначеності, мінімуму енергії. В таких умовах ні політичний, ні економічний, ні культурний розвиток не відбуваються. Для стабілізації України потрібна однозначна перемога української мови і одноосібне виконання нею ролі керівного параметра системної самоорганізації та на цій основі набуття бажаної визначеності. Це означає усунення зі схеми точки “2” — бар’єр між мінімумами і точки “3” — російськомовної підсистеми, після чого вона втратить і функцію керівного параметра. E 2 1 3 X Кульки поз. “1” і “3” перебувають у стабільному стані, “2” — максимум нестабільності Тепер в Україні функціонують дві майже рівновеликі ідеальні (мовні й релігійні) підсистеми з конкурентними, альтернативними керівними параметрами системної самоорганізації (мови — це керівні параметри, вони формують систему/державу), кожний з яких намагається перехопити ініціативу у конкурента і змусити ціле/державу еволюціонувати за своїми властивостями (російськомовна підсистема може вдовольнитись і розколом цілого). Зі станув стан систему можуть переключати зовнішні впливи. Аби здійснити переключення станів, сила зовнішнього впливу мусить подолати певний пороговий бар’єр. Теперішні впливи Росії на Україну, включно з розв’язаною нею гарячою війною, і є тою цілеспрямованою дією, яка має на меті зіштовхнути Україну з точки невизначеності стану “2” (перебуває у ній зараз) у ту точку стабільності, в якій би безроздільно панувала російська мова і Церква. Це означало б поступову, але прискорену втрату Україною національних цінностей, етнічних відмінностей та завершення асиміляції українців. Географічна назва — все, що могло б якийсь час зберегтись від України. Держава може переходити з одного стану мінімальної енергії в інший чи переміститись з точки невизначеності “2” в стійкий стан, якщо вона володіє достатньою волею і кількістю засобів активації для реалізації такої дії, але цю функцію здатна виконати і зовнішня сила (російський вплив). В української мови засоби є (Закон про мови), а от волі для активації діяльності на цьому полі явно бракує. За перебування в стані нестабільності навіть незначні зовнішні впливи чи внутрішні флуктуації можуть перемістити кульку/державу в один із станів з мінімумом потенційної енергії, в стан стійкості, стабільності, рівноваги. В який конкретно, часто вирішує випадок, імовірність. Наш світ ймовірнісний, а не детермінований. Наведена схема надає можливість зрозуміти головну загрозу українській державності — переключення в стан антидержавної, антиукраїнської стабільності і стійкості. Закон України “Про забезпечення функціонування української мови як державної” визначний, проте не остаточний успіх. З радикальною зміною після виборів змісту свідомості у вищих інститутах влади невизначеність державного стану неодмінно зросте, мовна війна загостриться, стабільність знизиться, посиляться темпи деструкції і деградації. У випадку, коли поле функціонування російської мови в Україні впаде до 6—8% від загального розміру хаосу, то вона буде корисною, бо розпочне виконання важливої конструктивної ролі у розвитку української мови і державності. Розглянемо ще один проблемний варіант стійкості соціально-культурних систем і можливості переведення державного організму в стан невизначеності, деструкції і ліквідації. Він демонструється розташованою нижче схемою і можливий у складних суспільствах з власною державністю. X1 A2 A1 G2 G1 X2 Головна мета держави і суспільства загалом є збереження своєї ідентичності (“виживання” національних цінностей) і забезпечення стійкого поступального розвитку в об’єктивній історичній реальності. Сила і “живучість” соціуму залежать від: а) наявного матеріальнотехнічного забезпечення (економічний аспект); б) ефективності державного управління (організаційний аспект); в) духовно-ідеологічної єдності громадян (соціально-психологічний аспект). Відповідальність за виконання цих умов несе національна еліта. Перша компонента забезпечує економічну і воєнну незалежність держави, здатність задовольняти матеріальні потреби громадян; друга — технічно забезпечує погодженість дій політичних, економічних, соціальних структур задля досягнення спільних національних цілей; третя — погоджує інтереси різноманітних груп населення, знижує рівень конфліктності у суспільстві. Дестабілізація будь-якої з названих компонент ослаблює державу, вона втрачає здатність зберігати суверенітет, а державні структури вироджуються, дезінтегруються, розпадаються або підпорядковуються зовнішній силі. В ході розвитку всяка держава прагне покращити свій стан в усіх наведених аспектах. Досягнення результату обмежується доступною ресурсною базою і суперечливістю інтересів різних соціальних страт — внутрішньою конкуренцією, боротьбою ідеалів. На схемі демонструється типовий фазовий простір соціальної системи з двома альтернативними, конкурентними структурами-атракторами: А-1 (українська мова, українська Церква, інші національні параметри) і А-2 (російська мова російська Церква і т. ін.) та відповідними їм ділянками притягання, збирання ресурсів і енергії: G-1 i G-2. Обидві структури-атрактори виконують функцію ядра — із загальнодержавного простору стягують до себе ресурси та претендують на роль спільного для всіх і єдиного державного центру, прагнуть сформувати владу під свої інтереси. В державі має право на існування тільки одне ядро, відповідно один і тільки один центр влади. Якщо не вдасться захопити владу одному атрактору, то поділять систему між собою (пунктирна лінія). Альтернативні цілі українськомовної і російськомовної підсистем провокують протистояння між ними, яке сьогодні набуло вигляду внутрішньої російськоукраїнської мовної війни. На Донбасі вона точиться в гарячій фазі з людськими втратами, а Крим довелося здати без бою. Такі війни ведуться на знищення суперника або поділу цілого на різні центри влади. Інших рішень еволюція матерії не надала. Сформовані в суспільстві принципи управління і механізми соціальної самоорганізації утримують соціально-економічну систему в одному з можливих атракторів, тому переходи системи з атрактора в атрактор можливі тільки за: або суттєвої зміни потужності (посилення чи послаблення одного з них), або зовнішнього втручання на чиємусь боці, або зміни механізмів самоорганізації, або цілеспрямованої зміни владою внутрішньої політики, “правил гри” (наприклад, шляхом твердого і послідовного виконання Закону про мови, зміни політичного курсу, орієнтація держави на проведення змін в соціальнопсихологічному стані громадян, в культурній політиці). Отож соціально-економічні, культурно-ментальні системи в ході розвитку еволюціонують до якогось локального стійкого стану-атрактора. Довільні переходи між альтернативними/антагоністичними станами-атракторами неможливі, бо вони природні вороги один одного. Кожна зі структур-атракторів може здійснювати експансію лише в межах системного фазового простору, тому бореться з противником за ресурси і зацікавлена в його енергетичному виснаженні і знищенні. Ресурси — це люди зі свідомістю і ментальністю. Тому Україна поділена на дві майже рівновеликі частини, з протилежними інтересами, які воюють. На Донбасі ця війна точиться у кривавій фазі. Примиритись вони не можуть, одна зі сторін мусить перемогти. Українська сторона має значну перевагу над російською, оскільки має свою державу, інструмент боротьби у вигляді Закону про мову, міжнародну підтримку, але цю перевагу майже не використовує. Російська сторона тримається на відвертій російській агресії у формі гарячої та інформаційної війн. Війна — це матеріальні й людські втрати, сповільнення розвитку. Звідси економічна, технологічна, культурна відсталість, деструкція і деградація, масова втеча за кордон людського ресурсу. Проблема розв’язується винятково перемогою мови, національних державоцентричних сил. Подібну аргументацію можна множити. Ще одним прикладом може бути принцип конкурентного витіснення Гаузе — твердження в популяційній екології (в рівному ступені воно справедливе і для соціології), а полягає в доведенні неможливості стабільного співіснування двох видів, що конкурують за однаковий набір ресурсів. У нашому випадку громадян та їхню свідомість/рефлексію. На підставі викладеного можна зробити кілька висновків: а) в Україні одна проблема — мовна. Решта — похідні. Без її розв’язання держава продовжить деградацію, виродження, занепад і відставання від глобального світу; б) Україна і Росія — природні вороги, бо претендують на один і той самий ідеальний ресурс — історичну спадщину і культурні цінності; співіснування між ними можливе за умови повного розходження національної ідентифікації і цінностей; в) у зв’язку з сильною вразливістю держави до російського інформаційного впливу, нападів російської пропаганди і агітації, стосовно Росії Україна повинна дотримуватись політики і поведінки, базованої на засадах системної операційної замкненості (одночасне і відділення від ідеальних впливів Росії і зв’язків з нею у критичних політичних і економічних стосунках). Закрити русла проникнення в Україну пропаганди, агітації, різновидів інформаційного матеріалу; г) закони природи, особливо тут не розглянутий закон ієрархічних компенсацій, вимагають позбавлення російської мови і російської греко-православної Церкви можливості виконання функції керівних параметрів системної самоорганізації; д) двомовність — головна причина структурно-психологічного розриву між центром і регіонами, між окремими регіонами (ерозія держави). На цій основі можуть свідомо і цілеспрямовано нарощуватись ідеї, сили сепаратизму; е) різне бачення громадянами одних і тих самих процесів та внутрішня боротьба за “свою” точку зору, що зумовлено перебуванням людей у різних мовно-інформаційних картинах світу — це втрата ресурсів, знекровлення, ослаблення державного організму, пряма дорога до втрати державності. ньої невизначеності з двома можливими майбутніми рішеннями: а) самозбереження; б) втрата державності. Твердження підкріплюється останніми президентськими і парламентськими виборами. Вони засвідчили, що владу в Україні може захопити представник будь-якої політичної орієнтації, включно з відверто антидержавними настроями.
“Лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ століття” · 5 Пам’ять · с. 5сторінка оригіналу ↗

30 років тому Тарас Шевченко у Купновичах вийшов з підпілля

Роман ІВАНЧУК, м. Самбір Найстарший демократ нашого краю, просвітянин, активний громадський діяч Іван Павлович Бучківський, якому незабаром 96 років, вчителюючи у селі Градівка, 1964 р. поставив там пам’ятник Шевченкові. Коли мешканці села Купновичі, а Іван Павлович — тамтешній родака, дізналися про це, то вирішили, що ініціатор мав би пошанувати Шевченка і на своїй батьківщині. Не відмовився. Краяни почали збір грошей, а пан Іван 1968 р. замовив бюст у знаного на той час архітектора Василя Одрехівського зі Львова. Але патріоти не врахували, що у Самборі тоді сидів міськком партії та КДБ, яким дуже не подобався український подих у маленькому селі. Івана Бучківського кликали у “високі” кабінеті, лякали звільненням з роботи тощо… Однак сили відстояти свої наміри не було, і витесаний з каменю Кобзар на довгі роки опинився десь на задвірках — то у школі його зберігали, то у колгоспній конторі… І ось настав 1989 рік… Для молодих скажемо: це був час, коли комуністична партія починала кволіти, а демократи піднімали голови. Хоча страх перед системою ще був і за будь-яке вільнодумство можна було “загриміти”, щонайменше — з роботи. Але мужність взяла гору. Багато долучився до встановлення пам’ятника й тодішній голова колгоспу села Григорій Якимів. Він був із тих авторитетів, супроти яких навіть тодішня влада боялася йти. А місце обрали історичне — біля адмінбудинку сільської ради. То була ідея війта Володимира Самардака, і цим місцем нині дуже пишаються. Зважаючи на таку буремну історію пам’ятника, сільчани вирішили, що цьогоріч, на День Незалежності, треба відзначити 30-річчя повернення Кобзаря. Зібралося ледь не усе село. Було це не стільки свято встановленого монумента, скільки данина мужності тим людям, які не боялися системи. За підготовку святкувань взялися голова “Просвіти” Михайло Малашівський, Степан Чіх — керівник Народного дому, Степан та Марія Війтовичі, футбольний клуб “Енергія” на чолі з Андрієм Стефанишиним, за допомогою спонсорів Івана Бучківського, Ігоря Терещенка, Богдана Малашівського, Володимира Вантуха, Івана Гошмана та інших. А свято відбувалося врочисто. Після Богослужіння отець Володимир Матківський повів парафіян на початок села, де встановлений хрест на честь Незалежності та в пам’ять про загиблих. Помолившись, пішли до “іменинника” — погруддя Шевченкові. А уже там священик розповів про те, що наразі маємо Незалежність, але формально її ще треба наповнити живим змістом. Пан Бучківський розповів про історію встановлення погруддя, зі словами вітань звернулися до земляків голова об’єднаної громади Марія Федак, депутат районної ради Ігор Терещенко, колишній війт Володимир Самардак. Вивершенням величного сільського свята став “Заповіт” Шевченка, який виконав церковний хор під орудою Ярослави Качмар.
“Лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ століття” · 5 Пам’ять · с. 5сторінка оригіналу ↗

Вечір пам’яті Зеновія Красівського

12 листопада 2019 р., о 18.30, у Києві на вул. Банковій, 2, в Національній спілці письменників України з нагоди 90-річчя від дня народження відбудеться вечір пам’яті Зеновія Красівського, поета-борця, багатолітнього політв’язня, останнього крайового провідника ОУН. Участь візьмуть народна артистка України Галина Яблонська, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог, голова ОУН(м) Богдан Червак, поети Борис Гуменюк, Владлен Ковтун, Василь Ковтун і Валерій Мартишко, кобзар Тарас Силенко, автор і виконавець Василь Лютий, командир ОДЧ “Карпатська Січ” Олег Куцин, голова фракції ВО “Свобода” в Київраді Юрій Сиротюк, видавець Марко Мельник та інші творці української культури. Вестиме вечір Роман Коваль. Організатори: Історичний клуб “Холодний Яр”, ОУН, НСПУ
“Лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ століття” · 5 Пам’ять · с. 5сторінка оригіналу ↗

Знову подвійні стандарти?

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ, письменник і дипломат 21 жовтня петиційний комітет Бундестагу розпочав розгляд питання про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Не забарилася реакція МЗС Німеччини, яке рекомендувало парламенту відмовитися від такого визнання. І підстава знайшлася: за повідомленнями ЗМІ, німецькі дипломати придумали для відхилення петиції обґрунтування — мовляв, поняття геноцид не було визначено до 1951 року. Дивна підстава, німецькі колеги: адже 2016 року Бундестаг визнав геноцидом масове знищення вірменського населення в Османській імперії 1915 року, тобто набагато давніше за масове знищення українського населення в імперії совєтській 1932—1933 років. І тоді, 2016 року, та обставина, що поняття геноцид не було визначено до 1951 року, німецьке МЗС не бентежила. Але така поведенція німецького МЗС дає підстави (принаймні мені) замислитися, чи може Україна розраховувати на безсторонність і довіряти Німеччині посередницьку роль у переговорах з Росією. не замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі — це страшна і непоправна втрата. Урочище Сандармох, як місце розстрілів, — одне із сумних символів Великого терору стало відоме після тривалих пошуків лише влітку 1997 року. Останки знайшли члени міжнародного товариства “Меморіал” — історики Веніамін Іофе та Юрій Дмитрієв, якого 2016 року, в кращих традиціях совєтських каральних органів, за анонімним доносом було заарештовано. І попри всю абсурдність звинувачень Дмітрієв і досі під арештом... 27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури “Калина” коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест “Убієнним синам України” (автори Микола Малишко та Назар Білик). А Меморіальну дошку на Соловках українці встановили 2012 року під час “Соловецької Прощі”, яка тривала щорічно з 1997 року аж до 2014 року. У неділю, 27 жовтня — у день трагічних роковин початку розстрілів української культурної, наукової та політичної еліти, — в столиці України біля Пам’ятного хреста всім українцям, репресованим тоталітарним режимом у 30— 50-х роках ХХ століття (біля колишнього Жовтневого палацу, де відбувалися страти українців під час Великого терору 1937— 38 рр.) пройшли поминальні заходи, присвячені 82-м роковинам розстрілу видатних діячів Українського Національного Відродження в лісах Сандармоху Карелії. Продовження поминальних заходів відбулося того ж дня біля пам’ятника геніальному режисеру Лесю Курбасу. Участь у заходах взяли активісти Міжнародного громадського об’єднання “Соловецьке Братство”, Української патріотичної альтернативи, Українського товариства політв’язнів, ВУТ “Просвіта” та інші.
“Лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ століття” · 5 Пам’ять · с. 5сторінка оригіналу ↗

Україна пам’ятає

Георгій ЛУК’ЯНЧУК У 1930-х роках ХХ століття органи НКВС розстріляли у лісах російської Карелії понад 9 500 осіб 58 національностей, серед них понад 300 українців. Урочище Сандармох навіки стало страшним символом Великого терору. Цей кам’яний хрест — нагадування живим про розстріляних в урочищі жертв. Тут знайшли останній притулок Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний та багато інших синів та доньок України. Сумуємо і пам’ятаємо… П’ятий президент України Петро Порошенко У ці дні Україна поминає чергові трагічні роковини початку розстрілів української культурної, наукової та політичної еліти в карельському урочищі Сандармох — тих, кого називають “розстріляним Відродженням”. Менше ніж за тиждень органи Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) знищили 10 тисяч людей. Ці масові розстріли приурочили до 20-річчя так званої “Жовтневої революції”. Тіла розстріляних скидали у ями. Загалом на цій території в 10 кв. км виявили понад дві сотні таких ям. У документах радянських спецслужб ця місцевість зазначена як “обычное место расстрелов”. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у “розстрільних списках” — “українські буржуазні націоналісти”… Таким чином, лише за один день поліг майже весь цвіт української нації початку ХХ століття. Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, а й видатною особистістю, постаттю “ренесансних” масштабів. Серед них — фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш — драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров — лідер “неокласиків”, надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський — історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський — український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ; українські політичні діячі періоду незалежної Української республіки, орієнтовані на незалежність України, такі як члени петлюрівського уряду А. В. Крушельницький (з сім’єю), А. Барбар, офіцери Української Галицької Армії та багато інших. Усі були молоді, переважно 36—50-літні. Їхні обірвані життя — не лише на кривавих руках садиста капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів, а й на совісті тодішнього керівництва СРСР і Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України — України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом — немічний паралітик, цілком і повністю залежний від волі і примх “хазяїна”, адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм. Перші репресії почалися ще у 20-х роках, але апогею, небаченого і нечуваного розмаху сягнули саме в 30-х роках. Україна підрадянська була майже знищена — ні еліти, ні селянства. Залишилися купка заляканої інтелігенції, котра напружено дослухалася до кожного нічного шурхоту, тримаючи на випадок арешту торбинку з сухарями, та покірне селянство, загнане Голодомором у колгоспи. Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, “вирваність” (спочатку фізичне знищення, а потім багаторіч­
“Росія, достойний спадкоємець Орди, · копіює її стратегію навіть у ХХІ столітті”. На перехрестях історії 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

«Стокгольмський синдром» як кінцева мета

Андрій БОНДАРЧУК Історичні корені синдрому Світ, як відомо, зітканий з протилежностей. Ця закономірність зберігається і в моральному вимірі людської спільноти. Однак тут антиподи обмежуються двома поняттями: добро і зло. Концептуально вони зводяться до релігійного: Бог і диявол. Добро при незначній перевазі утримує світ, наше життя. Зло постійно і наполегливо намагається його зруйнувати, зайняти монопольне місце в окремих регіонах, країнах, плекаючи значно масштабніші плани. Зрозуміло, причиною порушення рівності між людьми, дарованої Всевишнім у дику сиву давнину, була боротьба за виживання. Успіх визначали сила, хитрість, кількісна перевага, засоби боротьби, безжальність. Однак людина як найнезахищеніша природними засобами нападу і оборони (ікла, кігті, отрута) істота, бачила: зграя слабших зі сміливим і кмітливим вожаком, добре організована, долає значно сильнішого, але одинокого. Це й стало мотивацією для гуртування племен. Вони швидко втямили, що сила дає змогу жити краще не за рахунок виснажливої праці, небезпечного полювання на звіра, а завдяки перемозі над такими ж, але слабшими. Це були зародки рабовласницьких держав, згодом імперій. Це і був початок “стокгольмського синдрому” з усіма наслідками статусу переможців, переможених, статусу рабовласника і раба. То вже не була боротьба за виживання, а за панування сильнішого і, хоч як парадоксально, вже після перемоги меншості над більшістю. Переможець, маючи владу і каральний апарат, всіма засобами ламав психологію більшості, аби сформувати у неї стан покірності й тим увіковічнити діючу владу насильства. Це було складним завданням, бо не всіх людей ламає страх і тортури. Тож більшість вибухала кривавими протестними акціями. Іноді вони були навіть переможними, особливо коли повставали колишні держави, теж рабовласницькі за своїм змістом. Адже від часу виникнення людства такий державницький устрій (а звідси й морально-психологічний стан) був закономірним. Та переможці, навіть знов здобувши державу, повертались у … рабство, але до власних рабовласників. Адже ні раби, ні їхні лідери не знали іншої структури і якості управління, не знали, що робити зі свободою. Зрозуміло, протестні вибухи невдоволених рабством, кріпацтвом, панщиною, національним, релігійним насильством придушували з нечуваною жорстокістю. Та все ж ці події не минали для суспільства безслідно, бо розхитували споруду насильства, були паростками демократії, цивілізації. Зрештою, навіть окремі владоможці почали розуміти: така система гальмує розвиток держави, обмежує можливості до збагачення. Хрестоматійною ілюстрацією цієї ситуації може бути такий приклад. На о. Барбадос тисячами рабів правив жорстокий плантатор Гленель. І ось королева Англії Вікторія видає указ про скасування рабства. Законослухняний рабовласник оголошує документ і відпускає рабів. Свобода! Ейфорія! Минуло небагато часу. У щасливців закінчились їстівні презенти, якими обдарував їх плантатор, і вільні люди прийшли до нього проситися у … рабство. Гленель відмовив, адже це порушення указу. Тоді вчорашні раби вбили його, сім’ю, спалили маєток. Цілком алогічна, дикунська реакція вже вільних людей. Однак це була логіка раба. Він звик до свого стану: щодень є миска баланди, нари, щоб переспати, дах над головою, не треба думати, як прожити завтрашній день. Приниження, насильство, навіть кара для нього — звичні. А от що робити зі свободою — він не знав. Ситуативно і подієво це нагадує колишній СРСР. Не знав, що робити зі свободою, і багатовічний російський раб, на якого неочікувано впала свобода 1991 року. Можливо, він би вчинив із своїм “Гленелем” так само, як і раби Барбадосу. Та сталося не так, бо був з ним однодумцем. Тим більш, що керувати рабами, бути над ними правителем і бути рабом, — речі діаметральні. І у “Барбадоса” з’явилось “друге дихання”. Однак дуже принциповою є відмінність і між двома “Гленелями”, і між їхніми рабами. Жорстокість щодо реального Гленеля вільні люди виявили за те, що він позбавив їх рабства. “Гленель” московських рабів скерував їхню ненависть проти тих, хто заважає їм бути його рабом, а рабів нагородив правом відчувати себе повелителем тих, які давно забули, що таке рабство і його наслідки, живуть у вільному, цивілізованому світі. Бо це ворог сучасного “Гленеля” і його рабів. Обоє тяжко хворі на імперську хворобу, шовінізм, обидва носії рабства хочуть бачити себе повелителями інших народів, звести їх до стану “стокгольмського синдрому”. Широкому читацькому загалу цей термін маловідомий. Його ввів у вжиток лише на початку минулого століття криміналіст Нільс Бейрут, аналізуючи ситуацію із захопленням заручників у Стокгольмі. В його основу лягла концепція Анни Фрейд під назвою “­Ідентифікація з агресором”: “Спочатку від дій агресора жертва відчуває сильне емоційне потрясіння, страх, неприязнь, апатію, а з часом… проймається симпатією до кривдника, виправдовує його дії, допомагає йому… Проявляється у 27 відсотках жертв…” Щодо відсоткового виміру, то автор цієї статті вважає його дуже заниженим, що було видно зі стану суспільства більшовицької, а нині — путінської Московії. Автори терміна і концепції виходили з поведінки невеликої кількості підневільних заручників у руках кількох бандитів. Однак це, як підтверджує історія, характерно і для великих мас людей. Вікіпедія визначає цей синдром як “психологічний несвідомий захисний стан, що характеризується прив’язаністю жертви до кривдника…”, яка є наслідком насильства, катувань, загрози смерті. В результаті жертви починають співчувати своїм мучителям, виправдовують їхні дії, навіть ототожнюють себе з ними, переймають їхні ідеї, у бажанні вислужитись іноді перевершують своїх кривдників. На теренах СРСР цей термін першим ввів у вжиток російський вчений Пітірім Сорокін для пояснення поведінки жертв голодомору 1921—1923 років. Вона абсолютно тотожна з поведінкою жертв наступних голодоморних війн влади проти народу, жертв репресій, інших злочинів. Його масовість особливо була помітна у 1932—1933, 1946—1947 роках. Адже катування голодом, усвідомлення неминучої смерті, а особливо своїх дітей, є чи не найтяжчою формою тортур. “Стокгольмський синдром”, отже, — антипод понять: воля, свобода, особисте “я”. Гарячі та голодоморні війни, репресії як засіб зміни психології мас Вживаючи слово “голодомор” (автор вважає, що його точніше і правильніше називати “голодоморна війна”), ми одразу сприймаємо його зміст як брак чи гостру нестачу органічної їжі, уявляємо її наслідки для здоров’я, фізичний стан жертви. Однак людина — не лише тіло, а й дух, який ним керує, і лише єдність їх — це людина з її вчинками, поведінкою. До стану свідомості цифрової аналітики не застосуєш, зорово не оціниш. Брак фізичної їжі призводить до біологічної, фізичної смерті, а в тих, хто вижив, — до кардинальної зміни психології, нерідко опускає людину до тваринного чи й нижчого стану (канібалізм, трупоїдство). Неможливо уявити глибину руйнації свідомості матері, яка вбиває свою дитину, аби вижити самій чи решті дітей. Таких випадків було немало. Страх померти голодною смертю був таким сильним і глибоким, що залишав слід у генах людини, якій пощастило вижити, навіть у наступних поколіннях. Тому жертви мовчали про злочин, інші — вірно служили своїм мучителям, ато й допомагали їм. У СРСР довго діяла “змова мовчання” про страшні 1932— 1933 роки. Навіть з плином часу, після проголошення незалежності, автор зустрічав людей, які навідріз відмовлялися від свідчень про цю трагедію, особисто добре знав авторитетного в партійних колах секретаря парткому передового колгоспу та полковника КДБ. Обоє з Полтавщини. Обом пощастило вижити у страшному голодоморному пеклі тридцятих, в обох у ньому згоріли батьки, сестри, брати. Однак обидва вірно служили їхнім убивцям. Виправдовувати їх чи засуджувати? Звичайно, вони могли жити як і мільйони рядових. Це теж форма самозахисту. Та вони обрали інше. Бо тому, хто не гавкає, господар кістки не кидає. Мати її чи ні — це вже справа особиста. “Той, хто вижив після терору, буде покірний. Такий терор був замаскований під хлібозаготівлі”, — стверджує авторитетний історик, дослідник голодоморних війн, професор Станіслав Кульчицький. А таких були мільйони. Той же вчений зауважує, щой потужне повстання Н. Махна зазнало поразки, бо перед загрозою голоду активність його учасників зійшла майже на нуль. Окрилені успіхом, більшовики після першої голодоморної війни влаштували другу, з небувалою кількістю жертв, потім третю, вже повоєнну. Війна влади: вороги і однодумці ивно, але механізмом голодоморних війн більшовиків дуже нагадує ситуацію, описану в “Старому Завіті”. Такий собі Йосип (!), наближений до фараона (Ленін), опинився в потрібний часі в потрібному місці. Чоловік “розумний і мудрий” у результаті своїх дій став фактичним повелителем Єгипту. Він брав у селян 20 відсотків урожаю як подать (“Весь хліб державі!”) І ось прийшов голод. Йосип став “рятувати” народ… його ж хлібом, з величезною вигодою. Люди зі сльозами на очах дякували своєму “рятівникові”. Але тепер вони стали повністю залежними від нього. Мабуть, це перший опис “стокгольмського синдрому”, що має вигляд благодійництва. Три тілесних голодомори за 25 років (прецедент у світовій історії!), звичайно ж, не були наслідком випадковості чи стихії. Це складові давнього маніакального плану нищення України як національної держави з боку ординської імперії — спочатку царської, потім більшовицької, а нині — путінської. Для неї демократичний цивілізований світ, а тим більш наш рух у цьому напрямку, є страшною загрозою. Тож гарячі голодоморні війни проти нас, інші злочини відбувалися з певною синхронністю. (Автор вважає, що й найстрашніша техногенна чорнобильська катастрофа була ланкою цього жахливого ланцюга). Найбільш результативними були гарячі й голодоморні війни. На перший погляд вони ведуться на знищення великої кількості людей на землі, за скарби. Так, ці мотиви присутні. Однак ворога майже у всіх випадках цікавить територія з населенням, а не пустка, навіть з розвинутою інфраструктурою. Орда, наприклад, маючи величезну територію, безкінечно воювала. Але не йшла на неосвоєні простори Сибіру, на Північ, йшла на Захід, до Європи, хоч і зустрічала запеклий опір. Росія, достойний спадкоємець Орди, копіює її стратегію навіть у ХХІ столітті. Маючи атомну зброю, вона не погрожує ще страшнішою — вакуумною бомбою, що вбиває все живе, не руйнуючи матеріального. Потрібні люди. Однак не такі, як були. Хай вони називаються українцями, мають державу (звичайно, маріонеткову), однак без своєї ментальності, історії, національної гідності, мови, Церкви, бажання аналітично мислити і висловлювати думки, не співзвучні з думкою переможця. Так, частина населення перестане існувати. Зате уціліла буде в стані “стокгольмського синдрому”, “свіжою кров’ю” для оздоровлення враженого алкоголем суспільства. Великий гуманіст, філософ академік Мирослав Попович, спираючись на невідомі мені джерела, зазначив, що в Кремлі наперед планували кількість убитих голодом. Це абсолютно схоже на правду, оскільки в часи Великого терору на місця доводились офіційні рознарядки про кількість “ворогів народу”, які підлягають розстрілу чи етапуванню в табори ГУЛАГу, чи на поселення. Голодоморні війни проти свого народу виникали якраз в ситуаціях, коли не було жодних причин для гарячих, або ж репресивні заходи не приносили швидкої перемоги. Вони були зручними для режиму — безкровні, економічно дешеві, кримінально безкарними, хоча входять до категорії тяжких злочинів. Такими були всі три голодоморні війни. Автор вважає, що готувалася і четверта (або друга повоєнна), вже для Західної України, яка щойно, у 1946— 1947 роках, щиро рятувала голодуючих з Великої України. Це масове милосердя (Західна Україна, за підрахунками автора, надала допомогу не менш як шести мільйонам голодуючих, її не торкнулись усі три голодомори) на корені спростовує фальш російських дослідників про природні причини всенародної біди. Адже по обидва боки прикордонної смуги (якихось 80—100 метрів), що розділяла дві держави, була однакова погода.
7 На перехрестях історії · “Число жертв комуністичного режиму в кілька разів більше, аніж гітлерівського”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

тоталітарного режиму: від витоків до сучасності

Автор добре пам’ятає ту пору, коли у кожен сільський двір щодень навідувались голодуючі. З ними місцеві ділились хто чим міг, хоч і самі жили бідно. Часто приходили, коли господиня насипала в цебрик варені нечищені малі бульби, щоб пом’яти свиням, жадібно дивились на ці “ласощі”, випрошували кілька картоплин або накидались і жадібно їли… Та з 1948 року і для західняків активно почали впроваджувати механізм вбивства голодом, аналогічний тому, який призвів до трьох голодоморних війн на Великій Україні. Після ліквідації заможних селянських господарств, яких етапували в Сибір, репресій, колективізації з пограбуванням середняків і бідніших, непідйомних податків, хлібозаготівель, почав відчуватися гострий дефіцит хліба. Особливо в регіонах, де сили УПА були слабкі й пригнічені. Типовим голодомором цю ситуацію не назвеш, тому у нас його називали “голодовка”. Рятувала селян надзвичайна працелюбність, винахідливість, природні чинники. На ту пору автору вдалося вирватися з села для навчання в училищі м. Ковеля. Важкими були походеньки по хліб. Біля кожного хлібного магазину було чорно від людей. У цій “гранді” могли затріщати й ребра. Одного дня, “ощасливившись” буханцем у магазині, пішов шукати іншу торгову точку. В неймовірній тисняві поталанило знов. Зголоднілий, знесилений, ледь вибрався з натовпу іна подвір’ї впав непритомним. Прийшов до тями через якийсь час. Купленого буханця вже не було, а інший, на який я впав і прикрив тілом, зберігся. У вільну від занять суботу я поїхав додому, аби чимось розжитись. Дома нікого, хата на засуві. Відімкнув. На столі, на лаві, на миснику — ні скибки. Заглянув у піч. В кутку — невеличкий банячок. Витягаю. Овва! Ще теплий супчик, приправлений лободою! З апетитом спорожнив вміст. А тут і мати пригнала корову з паші. Рада зустрічі, але бідкається: синові з дороги нема що й дати. — Та я, — кажу, — поїв щойно. — А що ж ти їв? — щиро здивувалась. — В печі супчик був. Смачний… — Ой! — сплеснула руками. — Та тож я поросятку зварила… Отак і автор опинився в ролі голодуючих, скуштував свинячих “ласощів”. Нині згадую цей випадок з гумором, бо відчув лише дотичну дію страшного механізму вбивства мільйонів людей найстрашнішим знаряддям смерті. Алей він позначився на здоров’ї. Здається, жодна імперія, держава за всю світову історію не знищила голодом стільки своїх громадян. А значна частина тих, кому пощастило вижити, опинилась у стані “стокгольмського синдрому”. Чи мирні “мирні” народи? огічно було чекати, що з розпадом СРСР він теж зникне. Однак це була лише велика рана на тілі імперії, резекція деяких частин, які з усіх сил Москва намагається приживити і відновити колишню потугу і стан. Тихою сапою (Білорусь) чи гарячою, економічною, гібридною війною (Грузія, Придністров’я, Україна), бо ж голодоморною це зробити не в змозі. Чому ж таким живучим, здатним до відновлення, є найбільший уламок імперії, яку й тепер можна вважати такою або мініімперією? Без глибокого загального аналізу історії імперії від зародження до сучасного стану це зробити неможливо. Механізм її формування був хрестоматійним — підкорення слабших. Для Московської держави обставини для цього складались сприятливо: національні автохтони були малочисельними, розрізненими, більш відсталими, особливо в озброєнні, військовій організованості. Притаманною була особлива жорстокість до ворога, підступність як супутники успіху. Вони повною мірою авансували легку перемогу, бо вселяли страх перед загарбником, він ішов попереду перемоги. Це було доти, доки більш організована, значно чисельніша, підступніша і жорстокіша сила в особі Золотої Орди не підкорила Московію, дійшла до західних кордонів Київської Русі. Та, за великим рахунком, її перемога і окупація принесли Московії більше добра, аніж шкоди, бо структурувала її державний, військовий устрій, налагодила систему обліку матеріальних і фінансових ресурсів, прибутків, витрат тощо. Згодом Орда розпалась, формально вмерла. Однак реінкарнаційно вона залишилась жити, живе й нині. Спочатку в іпостасі царської, потім більшовицької, а нині — путінської Росії. Вона всотала не лише досвід управління державою, а й ординський уклад вірності “хану”. Ключовим у ньому є принцип стадного існування тварин — сліпий послух вожакові. Цього не приховують і знані російські вчені. Видатний історик В. Соловйов писав: “Для нас, русскіх, прєступно сомнєваться в правє власті дєлать с намі всьо, что она захочєт”. Зрозуміло, вона хоче вічної влади, вічно для цього тримати суспільство у стані “стокгольмського синдрому”, яке теж не уявляє, не усвідомлює і не хоче іншої форми існування: тип людей, які знаходять більше задоволення в рабстві, аніж у свободі. Класик російської літератури Олександр Пушкін зоставив нам його віршований портрет і суть: Паситесь, мирные народы, Вас не разбудит чести клич, К чему стадам дары свободы? Их должно резать или стричь. Наследство их из рода в род Ярмо с гремушками да бич… Чому так низько опустив свій народ видатний поет, можливо, помилково? Бо хіба не ці “мирні народи”, “стада” жорстоко, підступно, криваво підкорили розрізнені автохтонні племена і народи від західних кордонів Московії до Камчатки? Хіба не вони, “бідолашні” і добровільно принижені, напоєні ненавистю, залишали після себе щедро политі кров’ю захисників румовища Новгорода, Києва, Батурина, Кавказу, Грозного та багатьох інших регіонів, де люди прагнули жити вільно, мати свою державу? Хіба не нащадки того “стада”, озброєні до зубів сучасними військовими засобами, “по-братськи” напали на Україну, відшматували частину її землі, розпалили полум’я війни, розлили море страждань, загальмували поступ держави до демократичного цивілізованого світу? Хіба не ці ж садисти холоднокровно добивають наших поранених бійців, піддають жахливим тортурам військовополонених, глумляться навіть над мертвими захисниками? Ні, визнаний класик російської літератури не помилився в оцінці своїх співвітчизників, опускаючи їх до рівня тих представників тваринного світу, яких ріжуть і стрижуть. Однак він не захотів помічати дивовижної двоїстості психології “стада”, а вочевидь, і не міг цього зробити через імперську зашореність суспільства і себе як його представника. Віддаючи належне таланту визначного поета, його все ж треба віднести до тих російських інтелігентів, для яких демократія закінчується там, де постає українське питання. Вочевидь, двоїстість натури сучасного московського “барбадоського раба”, про яку побіжно вже згадувалось вище, і є “загадкою російської душі”, про яку говорять і не можуть зрозуміти. Справді, якийсь жахливий фантасмагоричний симбіоз: сплав “стокгольмського синдрому” суспільства у ставленні до “хана” та імперської величі, пихи, нахабства, жорстокості “стада” до чужих. Як потенційних жертв, для яких воно буде колективним “ханом”. Це та ж ординська ментальність, вдосконалена більшовиками, а нині сучасним диктаторським путінським режимом і особистісними якостями його носія — “царя”. Хоч би хто як демонізував його здібності, перемоги, він (хоч як парадоксально) гіпотетично і реально відновлює імперію як … тимчасову, але не може цього розуміти. Звичайно, на шляху до мети він може принести людству багато біди, однак його задум — є в реальності адекватним будівництву “світлого майбутнього”. Путін назвав розпад СРСР найбільшою катастрофою ХХ віку. Як видно, він вважає її не закономірністю, а випадковістю. Але кожна випадковість є результатом закономірності. Закономірним був і крах більшовицької імперії. Будь-яка споруда (зокрема держава), зведена на хибному фундаменті, рано чи пізно розвалиться. Фундамент СРСР якраз і був таким, бо його архітектори зводили споруду не за принципами економіки, демократії, а за ідеологічними постулатами партійної програми, практичними засобами втілення якої були насильство, жорстокість у всіх відомих більшовицьких проявах. Система, як відомо, вміло декорувала свою диктатуру небаченими “успіхами” в побудові “світлого майбутнього”. До пори до часу це вдавалось. Однак хоч як би афішувала вона свої досягнення, аксіомою є принцип: зростання економіки як основи могутності держави, добробуту народу і силові методи керівництва — речі несумісні. Згідно з запевненнями КПРС, ми ще з 80-х років минулого століття повинні жити в райських умовах комунізму. Технологічно, економічно СРСР, як і нинішня Росія, — країни відсталі. Джерелом наповнення бюджету є природні ресурси, що слугують передусім для зміцнення військової потуги як засобу оборони свого “Барбадосу” від … свободи. Тут Росія має певні успіхи. Як і диктаторський режим Північної Кореї, населення якої реально голодує, зате має ядерну зброю, якою шантажує світ. Яскравий “Барбадос”. Гамівна сорочка для буйних еззаперечним успіхом більшовицької імперії було формування нового типу людини — “будівника комунізму”, а в нашому вимірі — носія “стокгольмського синдрому”. Над цим працював величезний ідеологічний, силовий, каральний апарат, на що виділялись величезні кошти. “На ідеології не економлять!” — заявляв головний ідеолог М. Суслов. У імперії росли апетити на світове панування. Першою жертвою мала стати Європа. Все було готове. Однак її випередив західний хижак. З такою ж метою, лише з іншим окрасом ідеології. І коли б не його фатальна помилка стосовно ставлення до питання української держави, східний потерпів би поразку. Її ж зазнав при допомозі багатьох держав і народів західний. Вона протверезила німецький народ морально і матеріально. Над комуністичною ідеологією, яка не менш небезпечна, аніж фашистська, міжнародного суду не було. Яка прикра помилка! Адже число жертв комуністичного режиму в кілька разів більше, аніж гітлерівського. Думаю, Путін дочекається свого “Нюрнбергу”. Лише після проголошення незалежності України в повітрі витав привид “Нюрнбергу-2”. Його нейтралізувала участь у перемозі над Гітлером (вона без допомоги США, Англії була б неможливою), фінансово-бізнесові інтереси Заходу до багатого на дешеві природні ресурси московського “Барбадосу”. А підстави для суду вагомі. “Нюрнберг” покарав не лише гітлерівських злочинців, а й німецький народ за його страшну помилку. Бо ж на хвилі ейфорії популізму Гітлера і його партії, з волі народу, і зійшов фюрер на найвищий трон. Гіркими наслідками для людства були наслідки “волі народу”. На хвилі ейфорії прийшли до влади і більшовики, “фюрер” Ленін, його наступник Сталін. Однак за особисті злочини, злочини найближчого оточення ніхто не поніс покарання. Катів ще й возвеличували в пам’ятниках, назвах міст і вулиць, в піснях, творах. А жахлива помилка народу, її наслідки не одержали вирок міжнародного суду, як це сталось з Німеччиною. Можу стовідсотково ствердити: якщо б нинішня Росія, як правонаступниця “імперії зла”, заплатила контрибуцію (як Німеччина Ізраїлю) за свої злочини — хоча б за ті, які вчинила проти України, а російський народ протверезів би, вилікувався від імперської хвороби, не було б нинішньої війни. Навіть зараз не пізно державам, які найбільше постраждали від “імперії зла”, пред’явити рахунок за заподіяні збитки до міжнародного суду. Результат передбачити важко, але це хоч трохи вгамувало б шал нашого північного сусіда. Звичайно, в цьому списку не буде Білорусі, яка вже стала наймолодшим членом клубу країн “стокгольмського синдрому”. Власне, він довгі роки і тримав внутрішню стабільність більшовицької імперії. А в міжнародних відносинах деякі випади незадоволення її агресивними діями нейтралізувались нахабством, в іншому випадку задобрюванням окремих країн щедрістю “безкорисливої” допомоги на шкоду власному народу. Досить згадати хлібні “подарунки” “дружнім народам” під час голодоморів. Однак ще важливішим чинником була значна післявоєнна потуга — багатомільйонні збройні сили, атомна зброя, потужний апарат спецслужб з армією агентури, стукачів, ідеологічна машина. Згідно з результатами війни, частина держав потрапила під парасольку імперії. Утворився “соціалістичний табір” країн Європи і світу, “Варшавський договір”, як силовий обруч, що стягував страхом неоднорідні частини споруди. Здається трохи дивним, але страх, який продукувала імперія, був притаманний і їй, як стимул для самозбереження. Небезпека повторити долю Орди, царської імперії, незважаючи на перемоги, тримала її в постійній напрузі. То ж закономірно, що воювати, вбивати, руйнувати, захоплювати чуже — її природна потреба, як потреба кожного хижака виживати за рахунок своєї жертви. Та й продукувати зло, щось руйнувати набагато легше, аніж робити добро, будувати. Зруйнувати будинок можна вмить, а звести? Але для імперії це засіб для збереження двоякості статусу-кво: як країни з “стокгольмським синдромом” для внутрішньої політики, а імперським — для зовнішньої. Далі буде.
“Українську культуру також у різні віки · збагачувала боротьба”. · 8 Письменники і час · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Він озвучив «Енеїду» англійською…»

Василь САВЧУК, член НСПУ та НСЖУ, м. Бережани Ґрунтовна літературознавча статтярозвідка “Автору української “Енеїди” — 250” з підзаголовком “Енеїда” І. Котляревського і її художні переклади іноземними мовами” пера професора Михайла Кузьмича Наєнка, оприлюднена часописом “Слово Просвіти” у числах 32 і 33 цьогорічного серпня, є своєрідною просвітницькою лекцією для широкої аудиторії не лише українців — шанувальників рідної літератури, а й для цінителів поетичного Слова у всьому світі. Мабуть, кожен читач цієї фундаментальної праці віддасть належну шану її автору, як, безумовно, й усім перекладачам іскрометної травестійної поеми геніального Українця — основоположника нової української літератури. Серед названих імен перекладачів української “Енеїди”, що “заговорила” вже більш як десятьма мовами, у статті М. Наєнка прочитуємо й ім’я Богдана Мельника, який 2004 року видав цей твір для англомовного світу. Цей переклад розміщено, з волі Б. Мельника, на сторінках його видання рядком до рядка, строфою до строфи поруч з оригіналом. Таке розташування, безумовно, полегшує прочитання й розуміння твору двома мовами і, одночасно, сприяє поцінуванню рівня досконалості перекладу літературознацями. Щодо цього у добродія Михайла Наєнка прозвучала схвальна — на жаль, коротка — але містка фраза: “…українець Богдан Мельник — теж поет за покликанням і тому його англійський переклад “Енеїди” не викликає особливих нарікань”. (“Слово Просвіти”, ч. 33, с. 13) Читачі — шанувальники “Енеїди”, дізналися про її переклад Б. Мельником з номера 2 (12) за 2006 р. альманаху “Весела Січ” — сміхопису Міжнародної асоціації українських гумористів і сатириків, що виходив з-під рук і благословення засновника і головного редактора — незабутнього письменника Петра Ребра, який з номера в номер вів рубрику “Енеїда”: далі буде”, і знайомив читачів з новими творами авторів-“енеїдників” тощо. Надісланий Петру Павловичу примірник цього видання викликав справжнє захоплення, і в статті-відгуку “І. Котляревський заговорив англійською” він щиро відзначив: “Що й казати, це неординарна подія, сенсація планетарного масштабу: побачила світ “Енеїда” у перекладі мовою Шекспіра! Зауважимо: вперше!... Знаменно, що цю нелегку творчу працю здійснив канадець українського походження Бог­ Георгій ЛУК’ЯНЧУК Вечір творчості “Поезія війни” відбувся в переповненому слухачами залі Інформаційно-виставковкового центру Музею Майдану (на другому поверсі відновленого Будинку профспілок). Душевний вечір у роздумах про сенси і смисли сучасного життя пережили усі, кого в Інфоцентр Музею Майдану заманили люди з передової, які натхненно читали свої вірші, сповнені вражень від війни з Московією, що триває на сході нашої країни. Одна річ — чути про неї від тих, хто на ній не був, а зовсім інша — від людей із війни. Проймають і вірші, і розповіді. Війна — час акумуляції сили народу. Вона породжує сплеск багатьох галузей, а не лишень військової промисловості. У вирішальний час усі наснажені патріотизмом прошарки суспільства долучаються до всенародної справи, і важливу роль у цьому відіграє мистецтво. Оспівуючи будні й перемоги свого війська, митці працюють на сьогодення та на майбутнє — підтримують бойовий дух і пишуть історію. Українську культуру також у різні віки збагачувала боротьба. Свідчення цьому — багатий пласт козацьких пісень, а впродовж минулого століття — стрілецьких і повстанських. Покладені на музику, ті вірші з окопів не обмежуються громадянською тематикою. Часто це непересічні ліричні шедеври, романси тощо. Яку творчість уже дан Мельник, який мешкає в Торонто… — уродженець Зборівського району (звідки, до речі, і Є. Дудар)… В його активі — англомовні “Лис Микита” і “Мойсей” Івана Франка, якого перекладач називає “божищем”… (Альманах “Весела Січ” № 2 (12), 2006 р., м. Запоріжжя). Тут же св. п. Петро Ребро наводить і високу мрію пана Богдана: “Якщо заповнимо бібліотеки світу перекладами наших літературних творів, то лише тоді станемо членами культурного світу, а без того ніхто нас шанувати не буде, тим більше, що наш одвічний ворог про те дуже старається”. Це — як своєрідне кредо Б. Мельника, яким він керувався до останку днів. То ж пора про нього — першого і покищо єдиного перекладача “Енеїди” англійською — повісти бодай трохи ширше з опертям на його ж біографічний твір (в машинописному варіанті) “Проти течії”. Богдан Осипович Мельник народився 28 січня 1914 року в селі Велика Плавуча Бережанського (нині Козівського) району на Тернопіллі у хліборобській родині середньої заможності. (Приблизно в той час українські посли у Віденському парламенті, згуртовані послом від Бережанщини Тимотеєм Старухом, ставили перед цісарем і урядом вимогу будь-що відвернути загрозу 1-ї Світової війни, розпалюваної імперською Росією). Нагадуємо про це тому, що наступні тяжкі події відбилися на долі юнака Б. Мельника, як і на мільйонах інших, через неповні тридцять літ. У 1939 р. з фахом учителя Богдан опинився на території Польщі під німецькою окупацією, а батьків й сестру було вивезено (з тавром куркулів) у 1941 р. в Сибір більшовиками, ще кількома літами пізніше брат Мирослав поліг як воїн УПА від куль енкаведистів. Терниста дорога скитальця Богдана Мельника пролягла у повоєнній Німеччині через табори ДіПі, де все ж він закінчив трирічну школу англійської мови, якою оволодів досконало, і став перекладачем. Далі — перевезений в Англію, згодом переїхав у Канаду, де працював на різних роботах; пережив і матеріальні труднощі, і сімейні драми. Та метою життя поставив служіння рідному народові і тому вільний час віддавав нелегкій праці над перекладами творів українських класиків, насамперед І. Франка. На жаль, ця праця не була замовленням якоїсь організації, журналу чи видавництва, отже, цілком безоплатна і пов’язана виключно з власними чималими труднощами й фінансовими витратами — від машинопису й до видавництва. То ж маємо взірець самовідданої жертовної праці в ім’я Ідеї, для України. І назвемо результати цього подвижництва. Про них найбільш обширно сказав тодішній голова канадського видавничого комітету “Бережанська земля” сл. п. Лев Бабій, теж “козівчанин”із села Криве, у статті до 2 тому однойменного видання, що побачило світ 1998 року в Торонто. (Перший том “Бережанської землі” за редакцією голови комітету Володимира Бемка вийшов у Нью-Йорку в 1970 р.) Отож, у перекладацькому доробку Богдана на той час вже були “Переклади творів Івана Франка англійською мовою — “Лис Микита” (віршем і прозою), “Мойсей”, “Панські жарти”, “Біблійне сотворення світу у світлі науки”, “Перехресні стежки”, “Основи суспільности”, “Страшний суд”; німецькою — “Лис Микита” (прозою), “Слово про Ігорів похід” (за Наталею Забілою — віршем), “Чарівна хустина” (віршована казка)”. Крім того, названо й твори в перекладі українською з англійської і німецької мов. Треба сказати, що поему-казку “Лис Микита” сл. п. Б. Мельник видав у м. Торонто 2000 року окремою книгою, з паралельним поміщенням текстів оригіналу й англійською мовою, і власним коштом переслав для бібліотек вузів України кілька сотень примірників. Не забув шановний краянин-перекладач і про мене — надіслав примірник “Лиса Микити” з автографом, який тут подаю. Надзвичайно цінний дарунок для всієї родини! мер” Влад Сорд; громадська діячка Зоряна Паламарчук… Із спогадів Влада Сорда: “Леру Бурлакову знаю з добровольчого батальйону. Саме вона мене познайомила з Василем Сліпаком (MYTH / МІФ). А я її — з її майбутнім, але вже, на превеликий жаль, покійним, нареченим. Він загинув недалеко від нас — це я його привів на контракт. І от для нього, мого друга, залишився тільки вірш: Ми з тобою разом запеклі. Ми кувались в одному пеклі. В нас різнилися тільки сни. І метал після довгих злив так по-різному іржавів: ти мав жити і так хотів, я ж до смерті молився в ніч. Замість серця у грудях піч. Замість мудрості — голоси. Ти кому що тепер даси? З ким ти вип’єш чи скуриш блок? Ось — сплетіння твоїх кишок. Твої ноги поглинув ліс. От навіщо туди поліз? От навіщо хотів життя — Такий же неоціненний дарунок для українського студентства зробив добродій Б. Мельник у 2004 році — кількасот примірників двомовної “Енеїди” І. Котляревського. До передачі названого видання у вузівські бібліотеки міст в Україні з усією відповідальністю долучилися тоді працівники Бережанського музею Книги з її директором Лілією Василівною Зінчук. Отримувачі видання інформували про це бережанський музей і самого перекладача-дарувальника. Напевно, такі повідомлення-подяки привносили світлі хвилини у згасаючі дні понад дев’яностолітнього нашого краянина-перекладача. Мушу визнати, що моє листування з цією цілеспрямованою Людиною було нечастим, хоч він упродовж кількох літ редагував тексти нарисів до 2-го тому “Бережанської землі”, що готувалися значною мірою безпосередньо у Бережанському та Козівському районах. Та після виходу названого видання в Торонто у 1998 р. пан Богдан попросив дещо відредагувати його біографічний твір “Проти течії”, що й було виконано автором цих рядків, але до видання справа не дійшла: життєві сили вже покидали Б. Мельника. То ж машинописні варіанти його творів: “Проти течії”, переклад українською книги Дж. Броновскі “Похід людини вгору” (1976 р.) мною передано для Тернопільського обласного краєзнавчого музею (директор С. В. Костюк). Що ж до найбільшого перекладацького подвигу сл. п. Богдана Мельника — англомовної “Енеїди” Івана Котляревського, хочу ще навести схвильовані слова св.п. Петра Павловича Ребра в листі до мене: “Якби пан Мельник зробив лише підрядний переклад “Енеїди”, то і за це заслуговував би на вдячність поколінь. А то ж маємо повноцінний віршований переклад! Це просто диво!” Таких високих оцінок звершеного труду нашого трударя-драгомана, надіємося, прозвучить ще немало. Адже, як засвідчує стаття шановного професора Михайла Кузьмовича Наєнка, натхненна праця трудівників перекладацького цеху не може забутися навіть під верствами літ. І жителі села Велика Плавуча, Бережанського і Козівського районів, і Тернопілля, і всієї України повинні знати й шанувати ім’я скромного, самовідданого перекладача Богдана Мельника, який старався радощі, святині й уболівання рідного краю явити всьому світу. Спом’янімо ж його щирим серцем і добрим словом! не жалівся, не біг, не сцяв, йшов без паніки “по гриби”… Я побив би тебе. Побив! Надто тихо вночі тепер — зорі сяють, а ти, друже, вмер. Світить місяць, шепоче степ. Я — скалічений, та окреп. Я — підірваний. В голові. Ти — підірваний та в землі. І не викинуть з пісні слів! Я вже згас, коли ти — горів. Я вже вмер, коли ти вмирав; ти божився, коли я крав; я сміявся, коли ти бив, наче бога в собі відкрив. Грузять медики тіло й кров. Йти далеко, та ти дійшов. P. S. Музей Майдану продовжує збирати літературу! Одним із підрозділів закладу є Бібліотека Музею Майдану — наступниця громадської ініціативи “Бібліотека Майдану”. Майданівську книгозбірню, яка діяла у вигляді буккросингу, тепер поповнюють літературою про демократію, народний спротив, боротьбу за свободу окремих людей і цілих народів. У першу чергу це наукові й художні видання про українські та світові революції останніх десятиліть. Майже 200 назв книжок, присвячених Революції Гідності, і це найповніше зібрання книжок про Євромайдан. Музей дякує кожному, хто дарує тематичні видання, та всім, хто повідомляє про книжки, які ще не стали надбанням бібліотеки.
“Українську культуру також у різні віки · збагачувала боротьба”. · 8 Письменники і час · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Поезія війни

покликала до життя нинішня війна? Що забули на передовій поети? Творець у людині проявляється в різний час, особливо в екстремальних ситуаціях. Хтось із них воював, хтось лікував, хтось допомагав споряджати військових, а хтось — сповіщав і висвітлював події. А крім того, масиви власних переживань всіх їх надихнули на поезію. Своєю непересічною творчістю поділилися з слухачами журналістка, волонтерка Олена Задорожна; психологиня, волонтерка, активістка, інструкторка домедичної допомоги Тетяна Ярошенко; учасник бойових дій на Сході України, співзасновник видавництва “Дім Хи­
«Просвіта» сьогодні · “Пісня — то дзеркало народу, бо доля українська — горе з радістю поруч ідуть”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Фестиваль-конкурс «Буковина автентична» — бренд Чернівеччини

Саме брендом назвав чергову ініціативу Заставнівської “Просвіти” член журі імпрези, директор навчальнометодичного центру культури Буковини Микола Шкрібляк. Адже відроджена буковинська давня народна пісня вирізняється з-поміж інших не лише особливою мелодикою, глибиною змісту, а й неповторним колоритом. А ще загальновизнаним є факт, що саме народна пісня спонукає нас до роздумів, пробуджує свідомість і є справжнім шедевром, порівняно з бездумною попсою, а надто — російськомовною. Отже, не на противагу вищепереліченому, а всупереч низькопробності пісеньок, які заполонили теле-і радіоефір, фестиваль давніх співанок відбувся і вдався на славу! Світлана МАСЛОВСЬКА, заступник голови Чернівецького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Яскраве підтвердження цього — щонайкращі відгуки та враження глядачів від I регіонального фестивалюконкурсу імені Євгенії Ярошинської “Буковина автентична”, який відбувся в районному Палаці культури м. Заставна, заснований обласною “Просвітою”. Учасниками стали 25 колективів та сольних виконавців з різних районів області, котрі своїм талантом та наполегливістю довели: давня пісня наших дідів-прадідів — не забута, прекрасна — ів первозданній, і в сучасній подачі. Щойно відчинили двері Палацу культури і одразу ж повіяло нашою неповторністю: Заставнівські музики (Народний оркестр “Передзвін”, керівник В. Гаврилецький зустрічали й розважали гостей; вражали буковинські вишиванки бабусь, манекени у давніх строях Заставнівщини (готувала виставку Ольга Потоцька, директор БК с. Задубрівка), стародавні музичні інструменти: скрипка, цимбали, домбра, баян та речі побуту наших предків — музейні експонати приватного музею Манолія Федорюка з с. Вікно, книжкова виставка видань про історію української народної пісні (Заставнівська ЦБС, Леся Стасюк). Та не лише повіяло, а й смачно запахло автентичною їжею — голубцями, начинкою, якими всіх учасників пригощали волонтери “Заставнівської волонтерської сотні” (голова Марія М’якота) та відомою заставнівською юшкою, яку приготували за сприяння голови міста В. Радиша. Фестивальний вогонь покликав усіх до зали, де ніби з глибини минулого століття з’являється маленька Євгенія, дорослішає, мудрішає разом із буковинцями, записує їхні пісні, просить співати і зберегти те, що є гордістю з давніх-давен… Театралізована інсценізація (Зразковий театр юного глядача “Мандрівник”, керівник Л. Гайдей) повернула нас у минуле, аби було чим пишатися нині й у майбутньому. Голови обласної “Просвіти” О. Савчук та районної — С. Масловська, підносять хліб-сіль воїнамзахисникам (голова ГО бійців АТО/ООС Л. Галай) на знак вдячності за мир на Буковинській землі та можливість проводити такі заходи. Понад 4 години глядацьку аудиторію вражав спів молодих і поважного віку учасників, їхній традиційний і модерний підхід до виконання давніх пісень. Журі фестивалю важко було обрати переможців, адже чи не кожен виокремлювався високою професійною майстерністю та дотриманням вимог конкурсу, зокрема буковинської автентичності, виконання пісень, зібраних свого часу знаною у нашому краї письменницею, перекладачкою, вчителькою, фольклористкою Євгенією Ярошинською, а також молодий вік учасників. Молодіжний студентський ансамбль “Буковиночка” кафедри музики Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича дивував багатоголоссям пісень про Буковину, Шевченка, Ярошинську. Зал на хвилину завмер, коли звучала “Молода тополя”, голоси ВІА “Яворова сопілочка” з маленького села Шипинці Кіцманського району нагадали всім про те, що в Україні й досі триває війна. П’ятеро хлопців і дівчат не втекли з рідного села, не поїхали довгий долар, а збираються в сільському клубі і співають... Глядачі фестивалю, затамувавши подих, слухали їх, обдаровуючи гучними оплесками (1 місце у номінації “патріотична пісня”). Національним колоритом і теплом наповнюється зала, коли звучать твори, колись зібрані Є. Ярошинською, а нині мелодійно відтворені ансамблем “Наддністряночка” с. Брідок, де жила і працювала фольклористка. Колектив отримав 1 місце у другій номінації — “обрядово-побутова пісня” з колекції Є. Ярошинської. Пісня — то дзеркало народу, бо доля українська — горе з радістю поруч ідуть. Радість переплітається зі слізьми на очах у пісні теж. Не стримуємося, коли на сцені родинний театр пісні “Ружі” (Глибоцький район) виконує композицію “5 колосків”, пам’яті жертвам голодомору (2 місце в 1 номінації). Відкриту та щиру душу буковинців відтворив колектив “Южинецькі молодички” (Кіцманський район) — 2 місце в 2 номінації. Актуально звучить давня веренчанська (село на Буковині) пісня, присвячена героям Першої світової війни, а написана ніби до подій нинішньої російсько-української: “На горі стоїть хатина” у виконанні народного фолькколективу “Кумоньки” (3 місце в 1 номінації). Красу та велич карпатських гір і його головного опришка відтворив колектив “Рута” Путильського району (також 3 місце, але в 2 номінації). Переможці здобули “золоті”, “срібні”, “бронзові” медалі з абревіатурою логотипу “Просвіта”, виготовлені відомим художником-заставнівчанином, який нині живе у Львові, Володимиром Турецьким. Грошові премії за перемогу у кожній з двох номінацій, відповідно три тисячі гривень за 1 місце, дві — за друге, тисячу — за третє — свого роду стимул для відродження давньої української (буковинської) народної пісні. Деякі колективи отримали заохочувальні призи. Найгучніші оплески глядачі подарували дзвінкоголосій Наталії Олару (с. Чуньків) та Вікторії Шибаловій (поєднувала спів із грою на дримбі), Путильський район. Аби глядач відчув багатогранність мистецтва буковинського краю, вокальні номери змінювали танцювальні. Красиво й граційно танцювала хореографічна студія “Пролісок” РПК, керівник О. Цимбалюк. А вітали учасників власними піснями члени журі — народний артист України Іван Дерда та лауреат багатьох конкурсів Любомир Равлюк. Гостей зустрічали та розважали музики народного оркестру “Передзвін” (керівник В. Гаврилецький). Ведучі свята — Інна Маліцька та Сергій Статуєв наголошували, що давня українська пісня і майбутнє України — це ланки одного ланцюга. Рветься одна — губиться зв’язок часів і спадкоємність. Аби не втратити набуте нашими пращурами — цей пісенний форум. Фінансування фестивалю — за рахунок проєкту Чернівецької ОДА, який обласна “Просвіта” виграла ще навесні цього року та стоматклініки М. Хомина. Гості-учасники заходу відзначали високий рівень імпрези, дякували за теплий прийом та були вражені комфортом Заставни і збереженим та доглянутим Палацом культури. Журі одноголосно ухвалило: Регіональний фестиваль “Буковина автентична” проводитиметься у районному Палаці культури м. Заставна щорічно у жовтні.
Шевченкіана · “Гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Не вішатися ж і справді…»

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу автор спростовує деякі твердження про те, що Шевченко нібито міг покінчити життя самогубством. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Не даєте мені Бога о смерті благати” Справді, в історичній літературі та мемуаристиці тема можливого Шевченкового самогубства присутня. Найперший писав про це Шевченків біограф М. К. Чалий стосовно періоду його перебування у Вільно у 1829—1830 рр. і закоханості в польську дівчину Ядвігу (Дзюню) Гусиковську. На думку М. К. Чалого, тоді в душі бідного сироти й закоханого хлопця зійшлися, з одного боку, його гірке минуле і неволя, а з другого — вільна воля панів-щасливців і незалежність від панської сваволі інших верств, до яких він не належав, але міг би належати за своїми здібностями — “ця думка страшенно мучила нещасливого юнака і вганяла його в похмурий настрій, близький до самогубства”1. Втім, насправді любов до дівчини-польки, яка належала до іншого середовища, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах і вперше наштовхнула на думку про те, чому і нещасним кріпакам не бути такими ж гідними людьми, як інші верстви… Та й сам М. К. Чалий виснував: “Та наш Кобзар не загинув…” Тож перейдемо до безпосереднього начальника засланця, рядового Тараса Шевченка — командира роти Є. М. Косарева, який твердив, що, бувало, в Новопетровському укріпленні Шевченко так сильно журився, що той “іноді побоювався, щоб він і рук на себе не наклав!.. Часто тоді я й умовляв і втішав його…” Втім, уже давно шевченкознавці відзначили, що у спогадах Є. М. Косарева “впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета”, виставляючи себе його другом. А Шевченкові згадки про Є. М. Косарева в Щоденнику пов’язані переважно з ненависною солдатською муштрою. Скажімо, поет записав у Щоденнику 7 липня 1857 р.: “…Капітан Косарев у всій ослячій величі… віддав наказ капральному єфрейтору зайнятися зі мною маршируванням і рушничними прийомами годинки чотири на день”. Інша річ, науковий аналіз М. С. Грушевського, який свого часу коротко висновував: “Тільки гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. Вчений виходив, зокрема, з Шевченкового листа до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. із Орської фортеці, в якому засланець одверто зафіксував безпросвітність свого життя, назвав і головну свою рятівну надію: “Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілес" ним недугом, занедужав я спершу ревматиз" мом, тяжкий недуг … спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяж" ко, так тяжко, що якби не надія хоч коли" небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті. Так Дніпро крутоберегий І надія, брате, Не дають мені в неволі О смерті благати”. Практично в той самий час і про те саме написав Шевченко і в поезії “А. О. Козачковському”: А іноді так буває, Що й сльози не стане; І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені Бога О смерті благати. На третьому році заслання Шевченко створив у першій редакції вірш “Лічу в неволі дні і ночі…” (січень—квітень 1850 р.), в якому поглиблено мотивацію нескореності в каторжному засланні: Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю, Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами"сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Тема подолання всіх незгод в умовах заборони писати та малювати і жертовного служіння Україні своїм Словом увінчує вірш: Нехай як буде, так і буде, Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Звичайно, що почуття безмежної любові до України, іманентні глибинній внутрішній природі Шевченка, сподівання на сприйняття в Україні його поетичного слова, жодним чином ніде й ніколи не мотивували його на позбавлення себе життя, навпаки, давали силу та вселяли впевненість у Божу допомогу в його протистоянні з царизмом. Поет сказав про це ще в “Давидових псалмах”, створених практично в один час із “Заповітом” (грудень 1845 р.): А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. А наприкінці заслання записав у Щоденнику 13 липня 1857 р. щодо перебування у Новопетровському укріпленні: “Сім тяжких років у цьому безвихідному ув’язненні мені не здавалися такими довгими і страшними, як ці останні дні випробування. Але все від Бога”. Т. Шевченко. Запис у Щоденнику від 28 червня 1857 р. “Я ще не дуже зостарівся, та знівечився…” Особливо пронизливий сплеск відчаю творчої душі Шевченка зафіксовано в його листі з Оренбурга від 3 січня 1850 р. до О. М. Бодянського: “Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше… рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж сол" датами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?” В унісон із настроєм листа Шевченко надіслав другові вірша: “А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи: Як маю я журитися, Докучати людям. Піду собі світ"за"очі — Що буде, те й буде. Найду долю, одружуся, Не найду втоплюся, А не продам себе людям, В найми не наймуся…” Між іншим, на початку ХХ століття М. С. Грушевський зазначав не лише те, що на засланні у поета “фізичні й духовні сили були підтяті…”, а й навіть стверджував — “талант його очевидно ослаб…” Очевидно, що тут передано сумніви самого Шевченка, який у листі до Я. Г. Кухаренка 22 квітня 1857 р. зізнавався: “Сам не написав нічого, бо мені було за" казано писать. А тепер уже і Бог його свя" тий знає, чи й напишу що"небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосер" дний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й ду" мать”. Проте вже два місяці потому, надіславши Я. Г. Кухаренку другу редакцію поеми “Москалева криниця”, що порівняно з першою редакцією, написаною в 1847 р. в Орській фортеці, фактично була новим твором автора і свідчила про незгасимий його талант. Шевченко з глибокою полегкістю записав у Щоденнику 20 червня 1857 р.: “Вірші виявилися майже однієї добротності з колишніми моїми віршами”. Мав рацію М. С. Грушевський, висловивши своє бачення життєвого шляху Кобзаря та розуміння його значення для всього народу: “Життя Шевченкове — се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже сучасних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожанські і національні, що розбила життя нашого найбільшого поета і многих, многих інших. Книга науки…” Справді, точно і вражаюче: книга поезії, як книга науки… Так само: “Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений образ страждань, який дає його життя”. У цьому дещо романтичному, водночас і науковому контексті, звісно, не могло бути місця для просторікувань про нібито можливе самогубство поета. “Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години” Того дня — 27 червня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який уже сподівався на щасливе швидке відбуття з Новопетровського укріплення після десятирічного заслання, зранку перебував у доброму настрої. І, як це частенько буває, коли людина сподівається на щось добре, засланець уявно будував приємні плани, пов’язані з очікуваним із волі пароплавом, який мав би нарешті доставити довгождану документальну вістку про благодатну свободу. Тарас Григорович уже збирався зайти в казарми, щоб пакувати свою мізерію, тобто вбоге майно, для далекої дороги до Петербурга, як до нього підбіг вістовий від коменданта укріплення, майора Іраклія Ускова, котрий уже чотири роки був його покровителем. “Чи не прийшов пароплав?” — запитав Шевченко у вістового. “Нікак нєт!” — відповів той. “Яка ж потреба в мені у коменданта?” — запитав засланець у самого себе і додав ходи. Тільки-но з’явився Шевченко до коменданта, той замість вітання мовчки подав йому якийсь папір. Тарас Григорович здригнувся, прийнявши цей таємничий папір як очевидного вісника волі. Прочитав і очам не повірив! То був рапорт на ім’я коменданта від підпоручика Кампіньйоні про те, що рядовий Шевченко в нетверезому стані накинувся на нього з матірщиною. Що засвідчують і новоприбулі в укріплення офіцери… Насправді, тверезий, як сльоза, рядовий Шевченко відмовився взяти участь у пиятиці з тими офіцерами, яку нав’язливо пропонував “відчайдушний п’яниця” Кампіньйоні… Тарас Григорович остовпів, прочитавши цю несподівану мерзоту. “Порадьте, що мені робити з цією гадиною?” — звернувся він до коменданта, прийшовши до тями. “Один спосіб, — відповів той, — просіть прощення, або будете арештовані. Ви маєте свідків, що були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. “Я присягнуся, що це неправда”, — сказав рядовий. “А він присягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат”. Це слово, яке Шевченко вже намагався забути, витіснити з себе, боляче відгукнулося в його душі. Робити нічого, довелося заховати гордість у кишеню, натягнути мундир і вирушити до Кампіньйоні просити вибачення. Це був той випадок, коли майор Усков міг допомогти йому лише неприємною, але доцільною порадою. Шевченко записав у Щоденнику: “Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години. Нарешті, він допустив ме" не до своєї похмеленої особи. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення з умовою зараз же послати за четвертиною горілки. Я послав за горілкою, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і при" вів своїх благородних свідків”. Один із них поблажливо подав Шевченкові пухку, тремтячу з похмілля руку, і
Шевченкіана · “Мені здається, що я точно той же, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

сказав: “Що, батечку, ви не захотіли познайомитися з нами добровільно, як належить з благородними людьми, так ми вас примусили”. На ці повчальні слова вже знову п’яна компанія зареготала, а поет ледь втримався, щоб не обізвати їх мерзотниками… Та ще й патентованими мерзотниками! Який живий і виразний штрих до атмосфери, в якій минало Шевченкове заслання! “О мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зі мною роблять на розставанні десятилітні кати мої...” Скільки ще таких принизливих історій трапилося з поетом… За цих умов упродовж десяти років заслання можна було зламатися… Але з Шевченком цього не сталося! Молодий Іван Драч у поемі “Смерть Шевченка” (1961), натхненний Кобзарем, описав сюрреалістичну картину-видіння, в якій у Росії його часів два людські ряди найперше “стоять, схилившись для удару”. Перший — це “покритки, замучені безрозумним горем”… А другий ряд — катовані солдати, Забиті лозами, посаджені за грати. А серед них і кістяки, мерці Шпіцрутени тримають у руці… Якось Шевченко простогнав наодинці з собою: “Чи дочекаюсь я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї випарується це моральне неподобство?” Втім, ішлося лише про пам’ять. Про свою чисту душу Тарас Григорович залишив унікальне зізнання-свідчення: “Все це несповідиме горе, всі роди приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду на залишили по собі… Мені здається, що я точно той же, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”. До речі, коли 12 квітня 1858 р. в сім’ї графа Ф. П. Толстого в Петербурзі вшановували Шевченка, який повернувся з заслання, його новий приятель, педагог М. Д. Старов сказав, як занотував у Щоденнику поет, “майже ліберальне слово”, проголосивши, що Тарас Григорович “своїми стражданнями підтримав те святе вірування, що справжню моральну природу людини не в силах придушити ніякі обставини!..” Стосовно прикрих історій, подібних до випадку з підпоручиком Кампіньйоні, то Шевченко по-філософським занотував 29 червня 1857 р. у Щоденнику: “Не вішатися жі справді через якогось п’яницю батька"командира…” “Свою Україну любіть…” Видатний шевченкознавець І. М. Дзюба справедливо відносить поняття смерті до “найінтенсивніших ідеотворчих” текстових одиниць Шевченкової творчості. Ще у 1840-х рр. у його поезіях зустрічаємо, за словами ще одного видатного вченого Ю. Я. Барабаша, “суто емоційні, неусвідомлені і зрештою скороминущі танатологічні реакції”: навіки приспати своє “невкрите, розбите” серце — “закрий, серце, очі” (“Чого мені тяжко, чого мені нудно”), навіть і “тім’я розбити” (“Заворожи мені, волхве…”). “Чи це не єдиний вихід із безвиході?” — запитує Ю. Я. Барабаш. І відповідає: “Насправді ж і тоді свою свідомість і своє серце Шевченко гоїв іншим — “ядом” правди й соціального гніву, виттям сови — національною самокритикою (“Сон” — “У всякого своя доля”, “Три літа”)… У вірші “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”), мотив смерті виходить на інший, новий рівень духовного розвитку й історичного мислення”2. Щодо “Заповіту”, то в ньому найвиразніше вияскравлюється внутрішня націленість Шевченка на кінцеву перемогу його народу: лише після неї він “полине до самого Бога…”. Це поетове безсмертя назавжди заперечило саму можливість його самогубства. Менше ніж через півтора року Шевченко напише в казематі ІІІ відділу вірш, який згодом отримав назву “Косар” (19— 30 травня 1847 р.). За точними словами літературознавця Н. П. Чамати, “розпач, відчуття цілковитої незахищеності, загроза довічної розлуки з Україною та ймовірної недалекої смерті зумовили потребу висловити свої переживання узагальнено й з особливою сконцентрованістю”. Понад полем іде, Не покоси кладе, Не покоси кладе — гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде! Косаря уночі Зострічають сичі. Тне косар, не спочиває Й ні на кого не вважає, Хоч і не проси. Не благай, не проси, Не клепає коси. Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить. Усе, що даси. Мужика, й шинкаря, Й сироту"кобзаря. Приспівує старий, косить, Кладе горами покоси, Не мина й царя. І мене не мине, На чужині зотне, За решоткою задавить, Хреста ніхто не поставить. І не пом’яне. У цьому вірші надзвичайної поетичної сили геніально втілено тему невідворотної, всеохопної смерті й уособлено найтяжчі переживання заарештованого поета. Проте в ньому відсутній навіть натяк на самогубство. Це переконливо засвідчило каторжне заслання, наприкінці якого поет сформулював у Щоденнику 26 червня 1857 р. іронічну максиму про рятівну силу надії: “Надія… наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянька"коханка”. До речі, лише С. О. Єфремов звернув увагу на те, що цей Шевченків афоризм про надію, що голубить довірливу уяву та заколисує недовірливий розум усіх — і всемогутнього царя, і світового мудреця, і бідного хлібороба, і поета-засланця нагадує своїм унікальним контрастом саме вірш “Косар”. Український геній, як ніхто, знав і живодайну силу надії, і неминучість смерті та Божого суду. Важливо знати, що, переписуючи віршу березні 1858 р. у помешканні М. С. Щепкіна в Москві, Шевченко поміняв його місцем у циклі “В казематі” з поезією “Чи ми ще зійдемося знову?..”: передостаннім записано вірш “Понад полем іде…”, а останнім — “Чи ми ще зійдемося знову?..” Тепер перед “Косарем” став вірш “В неволі тяжко, хоча й волі…”, що закінчувався так: Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і Господа любить. А весь цикл “В казематі” тепер і назавжди завершувався рядками духовного Посланія Шевченка всім українцям — і мертвим, і живим, аж до ненарожденних: Свою Україну любіть, Любіть її… Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть. Таке переставляння поезій — незабутній ментальний порух української душі Кобзаря в імперській Першопрестольній! Адже, поставивши вірш “Косар” про неминучість людської смерті, між цитованими золотими рядками, які є осердям його поезії, Шевченко ще раз сказав нам, де насправді хотів жити, любити, творити й померти й заповів любити Україну так, як він її любив: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю! Ці рядки написав поет того ж 1847 р., у віці Ісуса Христа, вже на засланні в Орській фортеці. Шевченко ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написав поет, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву” (О. Т. Гончар), написала віруюча людина, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі: Не нам на прю з Тобою стати! Не нам діла Твої судить! Але, говорячи словами В. М. Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка Т. Шевченко. Автопортрет. 1856—1857 рр. таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…” Така життєва позиція національного Пророка не передбачала самогубства. “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..” У Шевченковій повісті “Варнак” головний герой, життя якого становило плетеницю тяжких знегод, говорить ключові слова не лише для нього самого, а й для кожного з людей: “Как ни печальна, как ни тяжела наша жизнь, но мы не вправе её прекратить. Пус" кай тот её от нас отнимет, кто даровал нам её”. Немає сумніву, що в цій мудрій християнській максимі сублімувалася життєва філософія самого Шевченка, який уже пережив більшу частину лихоліття на засланні (“Варнак” написав у Новопетровському укріпленні орієнтовно у 1853 р.). Ставши супроти Російської імперії ще в поемі “Сон” (1844), Шевченко поклав своє життя на неминучу боротьбу історичного масштабу, яка й стала головною умовою життя й назавжди залишилася головним випробуванням волі та мужності. Тому 30 травня 1847 р. “у незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. Записавши це зізнання в Щоденнику через десять років (19 червня 1857 р.), Тарас Григорович поставив крапку й задумався. Затим додав: “Так і не зробили”. У цьому — весь незломлений і невпокорений Шевченко-засланець. “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..” — ці слова, написані в Орській фортеці на початку заслання в 1847 р., стали крилатим афоризмом, уособленням подвижницької життєвої позиції Шевченка, яку він займав до свого смертного часу. Хоча відомо, що є нині “правдолюби”, котрі, нічтоже сумняшеся, ставлять під сумнів поетову клятву. Мовляв, просив, траплялося, полегшення тяжкої долі у своїх катів. “Неправда: каявся, — зловтішається чоловічок з тієї породи, про яку давнє французьке прислів’я каже: “Для лакеїв немає великих людей”, — зазначає І. Ф. Дзюба. — Але поет сказав правду. Прочитайте його поезію: він ніде не зрадив себе. І покараний, він ще твердіше стояв на тому, за що дістав кару, ще гостріше картав несвободу, тиранію, кріпацтво, царів. Ці головні ідеї його творчості тільки глибшали. В цьому він не каявся. А що довелося пожаліти за необачність, за не дуже гречні слова про імператрицю, — то хто наважиться кинути в нього камінь за це? Досі, за півтора століття, таких не бувало, бо люди не втрачали совісті”3. Втім, нагадаю, до речі, що й наприкінці свого життя Шевченко відгукнувся на смерть цариці сатиричним віршем із незмінністю ментального імперативу: Хоча лежачого й не б’ють, То і полежать не дають Ледачому. Тебе ж, о суко! І ми самі, і наші внуки, І миром люди прокленуть! Це не схоже на покаяння. Аж ніяк! Але наголошую на іншому, а саме: навіть за найтяжчих обставин думка про самогубство у Тараса Григоровича не виникала. Такий характер! Не знаю, чи відома була Шевченкові максима давньогрецького філософа Діогена Синопського: “Для того, щоб жити, як належить, треба мати або розум, або петлю”. Та знаю, що його високий, ясний і чистий розум не дозволяв у найскрутніші часи жити з петлею під рукою. У вересні 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко переживав із приводу затримки в дорозі до Петербурга й загрози повернення до Оренбурга: “…Мені б довелося тепер сидіти за ґратами й дожидати указу про відставку чи просто кинутися в обійми красуні Волги. Останнє, здається, було б легше”. Насправді, про “останнє” не могло бути й мови. Це все-таки написано для красного слівця. Наодинці з собою… Здається, в такому тоні Шевченко писав ще лише раз у листі до Марка Вовчка з Петербурга 25 травня 1859 р.: “Спасибі тобі, моя доню любая, моя єди" ная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не пові" ситься часом? Ні, не повішусь…” У Ліни Костенко читаємо у вірші “Повернення Шевченка”: Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого. Нічого, якось жив і якось не вмирав. —————————— 1 Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії). — К.: Веселка, 2011. С. 20. 2 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 6. — К., 2015. С. 197—198. 3 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “Києво- Могилянська академія”, 2008. С. 413.
Культура “Смакуймо ж часу перелітну мить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нанні студента IV курсу спеціалізації “народна хореографія” володаря Гран-прі конкурсу трюкачів кубка Чапкіса “Віртуози танцю” — Владислава Бондара (викладач — заслужений артист України Вадим Сабодаш). Прекрасний дует склався у виконанні фрагмента з “Класичного па де де” (викладач В. Солдатенко). З блиском виступили студенти IV курсу спеціалізації “класична хореографія” лауреати стипендії імені Юрія Станішевського Діана Іванченко та Дмитро Бородай. Цікаво простежуються “східні мотиви” у цьому концерті: єгипетський танець “Ісіда”, китайський танець “Фей Сідай”, корейський танець “Сінджонму”. Викладач — Вадим Сабодаш у цих номерах виявляє універсальність танцівників спеціалізації “народна хореографія”. Відомі зразки класичної музики “Мелодія” А. Дворжака, “Моцартіана” В.-А. Моцарта, фрагменти з балетів “Дон Кіхот” Л. Мінкуса, “Лебедине озеро” П. Чайковського інтерпретовано студентами Академії зі справжнім відчуттям та емоційним забарвленням кожного балетного руху. Пластика, технічна довершеність була присутня у сучасному номері “Пізнання” на музику Т. Альбіноні (робота викладача Наталії Хоменко). Цей вишуканий номер виконували студенти ІІІ курсу спеціалізації “класична хореографія”, соліст — Д. Бородай. Окремо слід відзначити номери, які продовжували традицію Академії: звертання до традицій української народної танцювальної культури, зокрема традицій Павла Вірського. Насамперед це хореографічна картина “Червона калина”, присвячена сторіччю злуки українських земель. Багатство народних мелодій у музиці І. Іващенка (музична редакція Є. Досенка) отримує адекватне сценічне втілення (робота викладача Наталії Головко), виконавці володарі Гран-прі всеукраїнських хореографічних конкурсів студенти І—IV курсів спеціалізації “народна хореографія” (солісти: В. Бондар, Р. Семененко, О. Подольний). У цьому звітному концерті, який пройшов вельми успішно, хочу відзначити плідну роботу ректора Академії Андрія Лягущенка та всього викладацького колективу. Своєю самовідданою працею вони виховують талановиту молодь, яка стає справжньою окрасою сучасного українського балету.
Культура “Смакуймо ж часу перелітну мить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Слово і пісня До 60-річчя Олеся Дяка

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів пийте із келиха щастя щоб і краплина не впала Олесь Дяк, “Політ водоспаду” Життя, щастя, слово, пісня, як “мальва цілунку / розквітла” (Олесь Дяк, “Політ водоспаду”). Як довго праця і пісня снуються в парі щодення життя? Очевидно, споконвіку, бо ще в зачині було Слово, створене Отцем небесним. Не випадково 3000 років тому Екклезіяст записав, що людина народжена для праці і щоб радіти ділами своїми. Радість людина передає піснею — і це про Олеся Дяка: “в серці знову / затьохкала пташка — / розбудила до слова мене” (с. 121) — слово, що іде в парі з піснею. “Натхнення жити” є тим мірилом життя, яке Отець наш небесний заклав в людському серці: “Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця... (Екклезіяста 3:11). Не розуміє... Тоді приходить час зупинитися і подумати про зроблене, пригадати миті житття, які зберігаються в нашій пам’яті. Писання і є ностальгією, жагою повернення до своїх витоків, близьких, рідних… Ми немовби вивіряємо своє “Я”, життя, осмислюємо дорогу, якою подумки повертаємося до батьківського дому, тягнемося до батьківських рук, їхньої підтримки й “додому в’ється / спогадів стежина (с. 123). Вже сивочолими розуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя: так часто у дитинство поринаю — коли ще тато гладив по щоці (с. 121). ансамбль “Лтава” (м. Полтава), керівник Наталя Іванова, народний хор “Горлиця” (м. Кропивницький), керівник Наталя Медведєва, народна капела бандуристів “Джерела” (м. Мелітополь), керівник Кривошей Зінаїда Іванівна, народний ансамбль “Оксамит” (м. Запоріжжя,), керівник Лариса Купчинська. Наступного дня в ПК “Український Дім” розпочалась конкурсна програма. Журі було нелегко, але, попри симпатії і переваги, воно дуже професійно підійшло до справи. Тож після закінчення змагання й визначення переможців хорові й вокальні колективи та їхні керівники, які ще не охололи від спілкування з маріупольською публікою, попрямували в міський сад, аби ще раз виступити з вільною програмою перед шанувальниками української народної пісні, поспілкуватися з городянами. І знову зі сцени лунали пісні... Це тривало впродовж трьох годин, але, хоч як прикро, складалось враження, що учасники фестивалю таким чином знайомляться один з одним, оскільки глядачів було небагато. Більшість — молодь і дорослі — ходили алеями міського саду, не звертаючи особливої уваги на те, що відбувалось на сцені. Що це — брак мистецького смаку чи елементарна байдужість? Хоч би що це було, воно має турбувати керівництво області, Маріуполя й працівників департаменту культурно-громадського розвит- Син зберігає в пам’яті святий образ мами, матері-землі: “картоплю мама / в полі обгортає / навколо неї / світиться / земля” (с. 121). Родина, діти — теплом зігріте серце проростає любов’ю: “сини мої / мов квіти на городі — / пробудяться уранці / і цвітуть” (с. 121) — вони ж бо продовжувачі роду, які доглядатимуть його коріння. Олесь Дяк відчуває глибинну сутність слова, живе словом. Його поезія живе в єдності слова і думки, працює на виховання читача. Він живе в світі природи, радіє від спілкування з нею, тож його слово здатне викликати в читача звукові і зорові уявлення переживань, допомагає наблизитися уявою до речей, яких не зауважуємо, не осмислюємо: “життя ніщо / і тиша ця — одвічна / повз цвинтар я / в задумі / прошкував” (с. 122), бо ж “ідуть дощі / холодні й легковажні — / похмурих днів / звисають / рукави” (с. 124) і “останній день зими / згорів як свічка — / і сонцю радий / іза снігом жаль” (с. 125). Уява малює картину тиші вічного, світу щодення, миті проминального — “згорів як свічка”... З роси та води Вам, дорогий поете. Хай життя “хитається”, як “дві гілки смерекові” здоров’ям і натхненням жити, творити поезію добра, любові, щоб слово “лягло промінням сонця... / засяяло / аж видно / звідусіль” і плодоносило правдою на нелегкій ниві життя українськості: “Смакуймо ж часу перелітну мить, / Хай не порожньою од нас летить” (Андрій Содо" мора, “Carpe diem” — лови день [лат.]). Тож надпиймо з “келиха щастя” й вина, бо “Де, мій хлопче, вино — / там таки й правда” (Алкей). Правда життя і щастя мислячої людини... Будьмо! ку. Адже тільки через свідоме і правдиве сприйняття історії і культури свого народу можливе духовне відродження нації. За традицією, в ПК “Український Дім” у рамках святкової програми за участю студентів ПДТУ (організатор — директор студклубу Г. В. Ареф’єва) і членів народного клубу народної вишивки “Рушничок” (керівник — О. П. Фесенко) розпочалась демонстрація народних строїв (театр народного вбрання), а також виставка робіт юних художників Маріуполя і прилеглих районів Мангуша і Сартани, присвяченних українській народній пісні (керівник — Т. В. Войцешек). Гала-концерт відбувся за участю переможців та заслужених артистів України Віктора Кавуна і Тетяни Шершової. Подарунки, відзнаки, нагороди — все було у фінальній частині Фестивалю. Безумовно, фестиваль, як кожне мистецьке дійство, не може відбутися без учасників і глядачів. І тут слід визнати, що без підтримки керівництва обласної та місцевої влади, а також без спонсорів-меценатів проводити такий захід надто складно, а то й неможливо. І важливо, щоб усі зрозуміли: відродження держави починається з нашого усвідомлення, хто ми є. Що ми, українці, — єдина нація. Сподіваємось, наступного року розуміння важливості такого заходу буде більшим у всіх, а допомога — вчасною і суттєвою.
Культура “Смакуймо ж часу перелітну мить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ф Фееєєррііяя ттааннццю ю

Галина СТЕПАНЧЕНКО Яскравим і видовищним був звітний концерт випускників, учнів та студентів Київської муніципальної академії танцю імені Сержа Лифаря. Він відбувся на престижній сцені Національної опери України, що надавало акції подієвості та особливої урочистості. Глядачі впродовж двох відділень були занурені в стихію танцю. Вже з першого номера фрагмента з балету “Лифар-сюїта” захоплює висока майстерність солістів Діани Іванченко (студентки IV курсу, лауреата стипендії імені Юрія Станішевського) та Анни Латченкової (студентки ІІ курсу). До речі, хореограф цього номера заслужений артист України Д. Клявін нещодавно став лауреатом премії імені А. Ф. Шекери у галузі хореографічного мистецтва. Його роботи по класичній хореографії завжди відзначено пошуковістю та поєднанням класичного й сучасного балетного мистецтва. Хочеться згадати його постановку минулого року “Два фавни” на музику К. Дебюссі. У цьому ж концерті, як у калейдоскопі, чергувались номери з класичної, народно-сценічної та сучасної хореографії. Прикметною рисою навчання студентів в Академії танцю є поєднання в номерах студентів різних спеціалізацій, що дозволяє молодим танцівникам бути більш оснащеними в суто технічних прийомах такого складного мистецтва, як сучасний балет. Так у “Подоляночці”, “Бульбі”, “Вірменському танці” (роботи Л. Мельніченок, В. Башкірової, В. Сабодаша) цікавинками було використання національних елементів, що надавало їм особливої привабливості. Серед сольних номерів виділялась Варіація з балету Б. Асаф’єва “Полум’я Парижа” у вико-
Культура “Смакуймо ж часу перелітну мить”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На березі Азовському

Анатолій БУТЕНКО, голова оргкомітету фестивалю “Українська пісня єднає нас” У Маріуполі було сонячно й по-літньому тепло. Від Палацу культури “Український Дім”, повільно рухаючись проспектом Металургів, їхала автоколона. Святково прикрашені автобуси прямували до пам’ятника Т. Г. Шевченкові. У них їхали учасники V Всеукраїнського фестивалю-конкурсу “Українська пісня єднає нас” з різних регіонів України: Полтавської, Сумської, Чернігівської, Львівської, Херсонської, Чернівецької, Одеської, Запорізької, Черкаської, Кіровоградської та Донецької областей. Після покладання квітів до пам’ятника Т. Г. Шевченку вишикувались хорові колективи, учасники яких вдягнуті в яскраве національне вбрання, вишите дивовижними різнобарвними візерунками, бісером — у променях яскравого сонця вони здавалися живим квітником. Дійство розпочалося державним Гімном України у музичному виконанні духового оркестру Головного управління поліції Донецької області, його багатоголосо підхопили учасники пісенного форуму. Задовго до цієї події оргкомітет фестивалю направив керівництву обласної й міської ради Маріуполя, а також управлінню освіти, вищих навчальних закладів, керівництву військових частин запрошення взяти участь у проведенні патріотичного заходу і тим підтвердити: “Ми українці сходу і заходу — єдина родина!”. З Господньою молитвою за Україну й усіх присутніх звернувся архієпископ Донецький і Маріупольський Сергій, разом з ним молились священики, їх підтримували учасники церковного хору церкви ім. Петра Могили. Після молитви відразу, за традицією, у виконанні трьохсот учасників фестивалю над площею пролунав музичний твір — “Молитва за Україну” (відомий як духовний гімн України під назвою “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”), написаний ще 1885 року Миколою Лисенком на слова Олександра Кониського. Диригент зведеного хору — заслужений діяч культури, завідувач хорового відділення Маріупольського коледжу мистецтв Лариса Голубятнікова, головну партію гімну виконував зведенний хор “Лоретто” Маріупольського коледжу мистецтв. Легкий вітерець гойдав вимпели і прапори областей і районів, які тримали учасники фестивалю. За оголошеннями ведучих розпочалась пісенна естефета. Пісня за піснею над площею лунали музичні візитівки. Немов пісенний вінок спліталось дивовижне мереживо зі спогадів про історію українського народу та його традиції. А традиції в українців красиві, шляхетні. Наш народ має багату культуру — величезний скарб, надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах, фольклорі, адже в них — світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури окремої людини і народу загалом. Як і рідна мова, народні пісні й звичаї об’єднують людей в один народ. Коли ж скінчилась пісенна естафета, слухачами якої була група курсантів Донецького юридичного інституту МВС України, школярі школи № 16, місцеві люди літнього віку, частина хорових і вокальних колективів вирушила на відпочинок до пансіонату Маріупольського порту — на берег Азовського моря, в Мелекіно, а інша — з концертною програмою поїхали в ПДТУ і МДУ. Актові зали обох університетів були заповнені вщерть і слухачі з великою вдячністю аплодували виконавцям за їхні чудові виступи. Це добре відомі не тільки в Україні, ай далеко за її межами народний
Музеї “Робота зі створення музею справді унікальна”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Унікальний музей на Бориспільщині

Володимир ЛИТВИН, член НСПУ Фото автора На Бориспільщині відбулася подія надзвичайної ваги, без перебільшення — подія епохальна. 29 жовтня 2019 року в Ревнівській школі відкрився унікальний “Музей українського спротиву на Бориспільщині (1917—1991 роки). 100-річчю Української революції присвячується”. В основу експозиції покладено історичні дослідження члена Національної спілки краєзнавців України, кандидата педагогічних наук Валентини Стрілько-Тютюн. Над створенням музею працювали два роки. Не можна не назвати тих, хто приклав стільки сил, знань, умінь і терпіння. Це Оксана Бабич, Світлана Бідненко, Валентина Білощицька, Софія Розумна, Валентина Стрілько-Тютюн, Оксана Шевцова. Право відкрити музей надали директору школи Валентині Білощицькій, президенту Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого Валентині Стрілько-Тютюн і вчителю історії Софії Розумній. Далі у сумну і водночас захопливу подорож “Сторінками музею” повели екскурсоводи — учні школи. Експозиція музею розмістилася в одному з коридорів школи, на стіні сімнадцять стендів, внизу копії рукописів, книг, справ на багатьох українських політичних, громадських і культурних діячів. До речі, більшість цих експонатів можна брати, щоб подивитися і попрацювати з ними. Матеріал на стендах, розміщений в історичній послідовності, настільки багатющий і вражаючий своєю правдою, що після завершення екскурсії дехто з відвідувачів зізнався, що кардинально похитнувся, а то й змінився їхній світогляд. Ось вони, ті етапи, які наповнюють душу сумом, але разом з тим силою і відвагою, дають чітке усвідомлення бути Українцем: “Біля витоків української державності”, “Янголи України”, “Бориспільщина і український Гімн Павла Чубинського”, “Бориспільщина часів гетьманату”, “В обороні Української держави”, “Від Крут — до Трубежа”, “Бориспільське антибільшовицьке повстання”, “Українська автокефальна православна церква”, “За Україну, за її волю”, “Жорстока війна проти селянства”, “Три кола пекла”, “Щоденник для ХХІ століття”, “Червоний терор”, “Під прицілом московсько-більшовицької влади”, “Шістдесятники Бориспільщини”, “Народний рух України за перебудову на Бориспільщині”, “Не забудемо, не простимо”. Продовженням роботи зібрання стала науково-практична районна конференція “Національно-патріотичне виховання дітей та молоді: історичний та педагогічний аспекти”. З доповідями виступили Валентина Білощицька “Патріотизм як цінність і консолідуюча основа української нації”, Валентина Стрілько-Тютюн “Українське національно-патріотичне виховання — основа державності України”, Леонід Гриценко “Про доцільність створення музею українського спротиву в навчальному закладі”. Досвідом роботи з національно-патріотичного виховання Ревнівської школи поділилась Оксана Бабич. У своїх виступах краєзнавці Андрій Зиль (громада його щиро привітала з 75-річчям), автор цих рядків і радник голови Бориспільської районної ради Ольга Малишевська наголосили на важливості проведеної роботи і закликали до тіснішої консолідації краєзнавців у дослідженні й висвітленні багатьох проблем Бориспільщини. Учасників конференції не залишили байдужими виступи учнів Ревнівської школи з літературно-музичною композицією “Сходинки до свободи” (керівники Надія Коваль, Олена Долобан) та театру “Барвінок” Вороньківської школи “Та вона відродилась, сотня оця…” за поемою Миколи Карпенка “Отаман Черпак” (керівник Надія Гриценко). Для учасників Форуму (а це були представники методичного районного кабінету, районної ради, директори шкіл, вчителі, учні, бібліотекарі, краєзнавці) Валентина Стрілько-Тютюн презентувала два чергові грубезні фоліанти “Весілля на Бориспільщині ХІХ—ХХ століття” і “Стати народом”. Робота зі створення музею справді унікальна і потребує поширення, адже це дає можливість неформальне національно-патріотичне виховання втілювати вжиття, виховувати гордість і любов до України. Гончар Дмитро Громовий біля горна Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 2014 ненко — заслужений майстер народної творчості України, лауреат Премії імені Данила Щербаківського та Національної премії України імені Тараса Шевченка, член Національної спілки художників України; опішненські ліпниці Софія Кушнір, Зінаїда Хлонь та Валентина Лобойченко. Після тривалої перерви 3 липня 2009 року відбулося випалювання в горні Олександри Селюченко. 2010 року іграшки випалював опішненський гончар Михайло Острянин, 2011-го — Анатолій Шкурпела (син Олександра Шкурпели). Останні три роки (2013—2015) біля горна працював опішненський гончар, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Дмитро Громовий. 2015 року було випалено рекордну кількість іграшок-свистунів — близько 5000. З 2016 року випалювання призупинено, оскільки горно потребує ґрунтовної реставрації. Спостерігаються ділянки з інтенсивним руйнуванням стін унаслідок дії тривалого вологого осінньо-зимового періоду. Нині піч використовується не за призначенням, а як експонат, залишаючись предметом гордощів та візитною карткою Музею-садиби.
Музеї “Робота зі створення музею справді унікальна”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Етнографічне горно Селюченко

Наталя ІБРАГІМОВА, завідувач Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко Фото автора Одним із невід’ємних експонатів Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко є горно. Його збудували влітку 1984 року друзі з Києва — художники-монументалісти Олександр Фисун та Микола Малишко. Ось як про це згадував Олександр Фисун: “Де випалювати — ось що було для неї справжньою драмою. Треба було платити гроші, а звідки вони в неї? Часом виручали гончарі Китриш, Нікітченко. Взимі вона випалювала в хаті, в грубі. Але то не робота. Я запропонував їй збудувати горн таки в неї на подвір’ї. Це було літо 1984 року… Була задоволена. Стала ще більше ліпити й привозила на ярмарки до Києва. У вдячність за це обіцяла для моїх донечок випалити повен горн іграшок, щоб у них був свій музей... А було ще й таке: прийшов я на ярмарок до Музею архітектури та побуту під Києвом. Це був вересень 1986 року. Дивлюся, продає Олександра Федорівна Селюченко разом з Галиною Іванівною Грипич свої роботи. Дивиться"дивиться на мене і: “Що ж ви, Олександре Васильовичу, горн такий зробили, він же ж не випалює!.. Як не вмієте, то й не беріться!..” Отак ніби крижану воду вилили на голову. Мені забракло слів. Відійшов. А вона... як засміється широко, розкотисто, мов дитина. І показує: дивіться, мовляв, які роботи з нашого горна. Каже: “Я наробила, заклала в горн, напалила. А тоді, як одкрила... взялася за голову і заголосила... з радості”. Серед безцінного скарбу майстрині, який було описано й передано на зберігання до музею, — 250 невипалених робіт. Це справжній дивовижний селюченківський світ: розмаїття півників, інших птахів, казкових істот, круторогих баранців, гордовитих вершників, баринь, весільних сватів та гоголівських персонажів. Для подальшого збереження цих унікальних робіт було ухвалено рішення про їхнє випалювання. У ніч з 13 на 14 жовтня 1987 року на подвір’ї гончарки Олександри Селюченко, в її горні випалювали останні роботи майстрині. Нині їх можна побачити в експозиції Музею-садиби. Літо 2009 року знаменувалося для жителів Опішного, гостей та всієї мистецької спільноти І Тижнем Національного Гончарного Здвиження “Здвиг—2009”. З 29 червня до 5 липня в його рамках відбувалися різні заходи: Міжнародний науковий симпозіум “Гончарна столиця України в світовій історії та культурі”, Міжнародний мистецький Випалювання іграшок в етнографічному горні на території Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко. Опішне, Полтавщина. 2010 фестиваль-ярмарок “Гончарний Всесвіт в Україні—2009”, Національний день гончаря, ІІІ Міжнародний молодіжний гончарський фестиваль та багато інших. На території Меморіального музею-садиби гончарки Олександри Селюченко було заплановано провести випалювання глиняних іграшок у горні мисткині, у буквальному розумінні — дати друге життя гончарній печі. Відразу постало питання: як пройде випалювання в горні, який не використовували 22 роки? Стан печі був незадовільний. Верхній шар цегли відслоївся, місцями йшли глибокі тріщини тощо. Було проведено часткову реставрацію тулуба горна, що стоїть на поверхні ґрунту: пошкоджену цеглу замінено на вогнетривку, стіни зсередини пошпакльовано мертелем. Провести випалювання запросили Олександра Шкурпелу — гончаря, технолога за освітою, учня Трохима Назаровича Демченка, майстра художньої кераміки, члена Національної спілки художників України, головного інженера опішненського заводу “Художній керамік”. Напередодні випалювання він заклав у горно близько 1,5 тисячі свистунів, розвів невеликий вогонь, щоб просушити його. Для кращої тяги у верхній частині майстер додав трубу й промазав усі щілини сумішшю глини й піску. Цей додатковий хід використовувався єдиний раз. Свої роботи для випалювання надали Микола Пошивайло — заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, член Національної спілки художників України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України; Василь Омеля- Меморіальний музей-садибу гончарки Олександри Селюченко було засновано в колишньому помешканні майстрині на початку 1988 року. У Музеї-садибі після смерті народного майстра в недоторканому вигляді збережено дворище, надвірні будівлі, інтер’єр житла, предмети побуту й творчі роботи (значна колекція кераміки, декоративна мальовка на папері, фотоматеріали, епістолярна спадщина тощо).
Арт-калейдоскоп · “Розсмішити людину складніше, ніж змусити її заплакати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лег Єржиковський народився у Києві у відомій творчій родині. Його долю вирішив намальований ним кораблик, згадує митець. Відомий художник Володимир Костецький тоді сказав, що дитина відчуває колір, і хлопця віддали навчатися у художню школу. Його вчителями були Петро Жаров та Валентин Смирнов. Після закінчення художнього інституту юнак з групою архітекторів здійснював оформлення будинку культури заводу ім. Антонова, був задіяний в інших проєктах, виконував замовлення живописноскульптурного комбінату і весь час експериментував, пам’ятаючи основний принцип своєї мами, Ніни В’ячеславівни Котек — любити колір. Цей принцип Олег Сергійович активно і свідомо втілює в життя. Віктор Козик теж народився у Києві. Художню освіту здобув у Республіканській середній художній школі імені Тараса Шевченка (навчався разом з Олегом Єржиковським), потім був художній інститут, участь у міських, республіканських та всесоюзних художніх виставках. Працював на Київському художньо-виробничому комбінаті, а з 1991 року повністю поринув у творчість. Живопис для майстра — це повна палітра життя з його злетами і падіннями, сподіваннями, болем, радістю та надією. Віктор Георгійович намагається створити на полотні невловиму гру кольору, аби його робота “ожила”. Борис Литовченко родом з Запоріжжя. Навчався в Одеському державному художньому училищі і Київському державному художньому інституті. З 1964 року викладає у Державній художній шкоомісяця на сцені Київського академічного театру “Колесо” свої вистави представлятимуть професійні театри різних регіонів України, кращу з них запросять до участі у міжнародній програмі фестивалю, яка відбудеться у червні 2020 року. — Дуже приємно, що український формат знову відкриває театр з Кропивницького, — наголосила президент фестивалю, директор-художній керівник Київського академічного театру “Колесо”, народна артистка України Ірина Кліщевська. — Ми товаришуємо, завжди раді в себе бачити акторів цього театру. Наступного місяця нашим гостем буде Львівський театр “І люди, і ляльки”, у грудні завітають колеги з Сєверодонецька, а в січні — Вінницький обласний театр. Важливо, що акторам з інших міст подобається працювати на нашій сцені, їх тепло приймає столичний глядач. На попередньому фестивалі Andri- yivskyFest гран-прі отримав Харківський театр “19”. Отже, кожен колектив має шанс на перемогу. За сюжетом вистави “Обережно — жінки!” паризький художник Серж — любитель жінок — намагається бути “вірним” трьом жінкам водночас. І для нього дуже важливо, щоб його “німфи” — наївна студентка Сорбонни Лулу, брутальна барменша Жаклін і витончена аристократка Марісабель — не дізналися про існування одна одної. Але якось усі його дами зустрілися і вирішили влаштувати “суд честі” над своїм невірним коханцем. Експресія, гостра характерність персонажів і яскравий стиль гри квартету артистів надають постановці справжнього французького шарму і дозволяють з гумором поглянути на дуже серйозні речі. ни, які плануємо втілити у життя найближчим часом. З Віктором Козиком нас єднає давня творча дружба. Він бере участь у багатьох пленерах, зокрема й організованих нашим музеєм. На цій виставці він розкрив свій талант по-новому — таке світло, такий темперамент. З Борисом Литовченком наш музей познайомився не так давно і ми дуже раді цьому спілкуванню. У його роботах феєрверк кольору, оптимізму. Саме такі люди повинні виховувати підростаюче покоління художників і передавати свій досвід. На виставку завітало багато учнів Бориса Олександровича, вони його люблять і цінують. Хочеться, щоб виставка переросла в музейний проєкт, де ми відкривали б нові імена, де б представляли колективні виставки художників, які об’єднані дружбою, творчістю, поглядами. Заслужений художник України Олександр Міловзоров у своєму виступі звернув увагу на високій рівень київської школи художників, до якої належать всі ці митці. На його переконання, художників треба знати і поважати, коли вони ще живі. Саме тому велике подяка Музею сучасного мистецтва України, який активно пропагує творчість наших сучасників. Заслужений художник Петро Зикунов наголосив, що українська художня школа — одна з найкращих у світі. Олег Єржиковський, Віктор Козік та Борис Литовченко розповіли про деякі секрети творчості та поділилися спогадами про свого друга і колегу Валентина Реунова. Вистава “Покоління” в Музеї сучасного мистецтва України триватиме до 15 грудня. ніч, коли стратили Івана Хрестителя. Наступного року святкуватимуть ювілей Марка Кропивницького. До цієї дати у театрі поставлять виставу “Вій”. Це редакція Марка Лукича за твором Миколи Гоголя, до якої він написав музику. Музику аранжують у сучасній стилістиці, зі збереження основних тем і мотивів. Це буде повноцінний мюзикл з розвинутими хореографічними номерами. Також Міжнародний театральний фестиваль камерних вистав AndriyivskyFest оголошує про відкриття нового формату фестивалю — НЕЗАЛЕЖНІ, який триватиме з 1 листопада 2019 до 31 травня 2020 року. До участі запрошують київські незалежні театри. Один із театрів братиме участь у Міжнародному театральному фестивалі камерних вистав AndriyivskyFest, який відбудеться в червні 2020 року. Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп · “Розсмішити людину складніше, ніж змусити її заплакати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Покоління з шістдесятих

Музей сучасного мистецтва України презентував виставку “Покоління”. В експозицію увійшли роботи Олега Єржиковського, Віктора Козика, Бориса Литовченка і Валентина Реунова, які є майже ровесниками. Троє з митців активно працюють і сьогодні. Борис Литовченко, Віктор Козик та Олег Єржиковський лі імені Тараса Шевченка. Майстер понад півстоліття плідно працює в різних жанрах живопису. Його інтуїтивне почуття кольору особливо відчувається в натюрмортах та пейзажах. При цьому він не занурюється у копіювання місцевості, а передає настрій та енергію. Принцип життя майстра — у праці. Він працює, навчає і живе мистецтвом. Валентин Реунов (1939— 2007) — київський художник, колекціонер, реставратор. Як і його друзі Віктор Козик та Олег Єржиковський, закінчив художню школу і Київський художній інститут. Брав участь у всеукраїнських та міжнародних виставках. Він малював натюрморти, і, як сам зізнавався, “натюрморту я зобов’язаний порятунком своєї честі та індивідуальності”. Він був інтелектуалом та ерудитом, чудово знав усі періоди в історії мистецтва, його види та жанри. Художні твори майстрів — у приватних колекціях та музеях всього світу. На відкриття виставки завітали мистецтвознавці, художники, науковці, музейники, галеристи... — Назва нашої виставки — “Покоління”. Це слово хочеться говорити без пафосу. Виставка — наша повага і вдячність за їхню творчість, — наголосила мистецтвознавець Ірина Алексєєва. — Раді, що сьогодні у нас є можливість ширше ознайомитися з творчістю цих чотирьох художників. Усі вони — ровесники. Їхнє народження припало на передвоєнні роки. А молодість — на період шістдесятництва, відлиги. По-різному склався творчий шлях кожного з них, їх цікавили різні теми і різні погляди на мистецтво. Але мені здається, у цій різноманітності є суть, яка допоможе нам зрозуміти час їхньої молодості, побачити сходинки творчого розвитку, по-іншому подивитися на деякі історичні події. Роботи Валентина Реунова, представлені в залах, з нашої колекції. Валентин був великим другом Музею сучасного мистецтва України. Коли наш музей був у процесі створення, він надавав допомогу, ділився своїми поглядами на колекціонування, досвідом. Уперше так широко представлено доробок Олега Єржиковського. Ці твори дозволяють прослідкувати різні періоди творчості художника. Маємо задуми щодо його великої творчої роди-
Арт-калейдоскоп · “Розсмішити людину складніше, ніж змусити її заплакати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Жертви кохання

Виставою Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Марка Кропивницького “Обережно — жінки!” за п’єсою А. Курейчика розпочався третій сезон українського формату Міжнародного фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest. Розповідає режисер-постановник, заслужена артистка України Людмила Колосович: — Хотіла поставити цю виставу на сцені Львівського академічного драматичного театру ім. Лесі Українки, де була художнім керівником, але тоді не склалося. Ія вперше поставила її 2014 року в Луцьку. Потім були постановки в Дніпрі та Черкасах, а минулого театрального сезону мене запросили в театр з Кропивницького. Мені дуже сподобалася комедійна ситуація, в якій немає хороших і поганих героїв. У цій ситуації герої — жертви свого кохання, своєї самотності. “Обережно — жінки!” — перша п’єса Андрія Курейчика. Він написав її для студентського “капусника”. На мій погляд, у ній він посміявся над французькою драматургією. З автором я познайомилася у соціальних мережах, він дав дозвіл на переклад та постановку п’єси в Україні. Під час репетицій були різні ситуації. Не все вдавалося відразу. Але у творчої групи була мета — поставити виставу-комедію. Ми спрацювали, і спрацювали добре. Вистава йде, її гарно сприймає глядач, я дуже задоволена акторами. На перший погляд може здатися, що поставити комедію дуже просто. Але це не так. Мені здається, розсмішити людину складніше, ніж змусити її заплакати. Далеко не кожен актор може бути коміком. Дуже задоволена Євгеном Скрипником, який грає Сержа Дюбуа, і актрисами: Дарія Ярошенко (Лулу), Людмила Швець (Жаклін) та Інна Дорошенко (Марісабель) дуже різні. Всі вони дотримувались моїх режисерських вказівок і створили достовірні образи. Вже не вперше працюю з художницею Богданою Бочкай, яка нині живе у Чехії. Її сценографія і костюми влучно сприяють втіленню режисерського задуму вистави. Рік тому я створила власний театр “SOLO”. Щомісяця у Києві на сцені Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса граємо виставу “FRIDA” за п’єсою Тетяни Іващенко. Ця вистава є спільним проєктом НЦТМ ім. Леся Курбаса та театру “SOLO”. Восени “FRIDA” взяла участь у Міжнародному театральному фестивалі “Монологи над Ужем” в Ужгороді, де її визнали однією з найкращих. Нещодавно виставу “FRIDA” відвідали співробітники посольства Мексики, ми домовилися з ними про співпрацю. Зараз театр “SOLO” працює над ще однією моновиставою, прем’єра якої відбудеться у грудні. Також у моїх планах подальша співпраця з Кіровоградським театром ім. М. Кропивницького. Диплом учасника українського формату Міжнародного фестивалю камерних вистав Andri- yivskyFest отримав Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Марка Кропивницького. А головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Євген Курман, запросив театр “Колесо” до участі у 50-му фестивалі “Вересневі самоцвіти”. Нині це найстаріший театральний фестиваль в Україні. Також пан Євген розповів, що театр з Кропивницького щороку бере участь у 5—6 фестивалях, одразу після Києва виставу “Обережно — жінки!” везуть до Ніжина на Міжнародний фестиваль жіночої творчості. Уже зовсім скоро у Кіровоградському облдрамтеатрі відбудеться прем’єра вистави “Остання ніч Пророка”, яку створюють за кількома літературними джерелами: “Євангеліє від Матфея”, “Соломеєю” Оскара Вайлда та кількома іншими п’єсами на цю тематику. Це буде велика видовищна вистава про
Музика · “Заняття з музики допомагають дітям формувати хороший художній смак”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Подарунок від Японії

У Національній опері України урочисто передали театру сучасні мультимедійні проєктори — грантову допомогу уряду Японії в рамках Програми підтримки культурних проєктів “КУСАНОНЕ”. нальна опера України отримала лазерний проєктор Panasonik PT-RZ21 яскравістю 20000 Im та два лазерні проєктори Panasonik PT-RZ120 яскравістю 12000 Im. Завдяки цим проєкторам можна створювати найвибагливіші візуальні видовища та використовувати в сучасних виставах і під час театралізованих, спортивних шоу. Приміром, під час минулорічного Тижня моди у Мілані була встановлена інсталяція Air Inventions, що приголомшила глядачів фантастичним видовищем, освітленим лазерними проєкторами. Не менш яскравою стала і вистава на прем’єрі 7-ї серії “Гри престолів” у Концертному залі ім. Волта Діснея в Лос-Анджелесі. — Нова техніка значно збагатить наш арсенал виражальних засобів, — наголосив генеральний директор-художній керівник Національної опери України Петро Чуприна. — Це вже не перший такий проєкт. 2003 року нам презентували музичні інструменти та широкий спектр аудіоапаратури. Все це добре працює і сьогодні. Хочу подякувати пану послу за підтримку зв’язків з нашим театром. Також подяка голові Наглядової ради Благодійного фонду “Велика родина” Вірі Ульянченко. Наша співпраця розпочалася ще під час відзначення 150-річчя театру. Нині фонд узяв на себе місію проведення розрахунків з постачальником. Хочу згадати добрим словом і компанію “Панасонік Україна”. Спочатку планувалася передача нам двох проєкторів, а потім, за ті ж кошти, передали три. Маємо тепер можливість повною мірою втілювати свої задуми. — Національна опера України має давні творчі зв’язки з Японією завдяки гастролям, які завжди викликають великий інтерес у японської публіки, — зазначив Надзвичайний та Повноважний Посол Японії в Україні Такаші Кураі. — Бажаю театру та його поціновувачам нових цікавих постановок із застосуванням надсучасного проєкційного обладнання, закупленого за сприяння японського народу. — Уперше беремо участь у такому проєкті, — зізналася голова Наглядової ради Благодійного фонду “Велика родина” Віра Ульянченко. — Щира подяка уряду Японії за підтримку української національної культури. Директор компанії “Панасонік Україна” Кодзі Терадзіма розповів, що технології “Панасонік” сьогодні використовують у багатьох столицях світу і дають можливість втілити у виставах і шоу найфантастичніші ідеї. Закликав інші західні держави активніше співпрацювати з Україною у культурній царині. А державний секретар Міністерства культури України Ростислав Карандєєв висловив упевненість, що оперні вистави, які ми звикли бачити у звичайному форматі, тепер засяють новими барвами. Однією з перших вистав у Національній опері України, де використали нові проєктори, стала опера “Фауст” Шарля Гуно. Саме у цій постановці, чиє літературне першоджерело — однойменна трагедія Гете, зроблений особливий акцент на візуалізації сюжету. Сценографія “Фауста” поєднує запаморочливі декорації з різними світловими ефектами, що дають можливість обіграти кожну наступну сцену поновому, наповнивши її ще більшою містикою. А японське світлове обладнання додало видовищності класичному сюжету в сучасній інтерпретації. Проєктори, надані Національній опері України в рамках програми “КУСАНО- НЕ” також використовуватимуть у багатьох інших виставках театру. Зокрема у майбутніх прем’єрах. рію благодійних концертів до Міжнародного Дня захисту дітей у шкільних таборах Голосіївського району Києва. Володимир Соломончук вважає, що такі концерти популяризують українську музику й пісні. Заняття з музики допомагають дітям формувати хороший художній смак. — Коли приходять на навчання, я запитую, яку музику вони люблять, — розповідає пан Володимир. — Одні кажуть метал, інші джаз чи рок. Але не пам’ятаю, аби хтось надавав перевагу класиці. А коли починають грати класику, то краще орієнтуються у виборі музики. Змінюється поведінка дітей. Класична музика позитивно впливає на їхній розвиток. Недаремно ще дві з половиною тисячі років тому Конфуцій говорив, що завершену освіту дає музика. А Віктор Гюго сказав: “Розум людський володіє трьома ключами — цифрою, буквою і нотою, які відчиняють все. Знати, думати і мріяти. Все в цьому”. Наш концерт ми присвятили вчителям. Вперше виконали українські народні пісні “У сусіда хата біла”, “Женчичок-бренчичок” та “Вже місяць сходить” в обробці Аліни Бойко. Загалом було десять творів. Всім дуже сподобалося. Нещодавно “Гармонія” взяла участь у концерті, присвяченому Дню захисника України та Дню Українського козацтва. Фото Анни ПЕТРОВОЇ Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Музика · “Заняття з музики допомагають дітям формувати хороший художній смак”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Від класики до року

У затишній залі Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України відбувся концерт “Від року до року” Чоловічої хорової капели ім. Левка Ревуцького, знаної не лише в Україні, а й за кордоном. Концерт став одним із заходів до 50- річчя уславленого колективу. У репертуарі капели — величезна кількість творів. А того вечора колектив представив уривки з програм, створених протягом останніх трьох років. Прологом до святкової програми стала українська народна пісня “Ой на горі та й женці жнуть”. А власне початком дійства — уривок з програми, яка ще готується. Її робоча назва — “Етнічний вінок”. Майбутній концерт представлятиме твори народів, які компактно проживають на території України. Увазі слухачів представили дві грузинські пісні. Автор однієї з них — геніальний грузинський композитор Гія Канчелі, який нещодавно відійшов у кращі світи. Торік, 12 жовтня, на сцені Центрального будинку офіцерів з успіхом відбулася масштабна прем’єра Капели ім. Ревуцького “Народжена вільною”, присвячена Дню захисника України. Ця театралізована музична вистава — антологія пісень визвольного руху України від ХVІ століття до сьогодення. “Лехаймо, або Щоб не плакав, я сміюсь”. Робота над цим проєктом від задуму і добору музичного матеріалу, створення хорового аранжування до прем’єри у червні тривала майже рік. Унікальну за змістом і виконанням мистецьку програму автентичної єврейської музики капела готувала з величезним натхненням і сумлінням. Присутні мали можливість послухати кілька творів з цієї програми. Цього року відбулася ще одна визначна подія в житті капели. Хору хлопчиків та юнаків Капели ім. Л. Ревуцького виповнилося 30 років. Створила і незмінно керує ним заслужена артистка України Аїда Зайцева. Наступною на сцену запросили співачку, голос якої підкорював публіку США, Канади, Норвегії, Данії, Чехії, Польщі та багатьох інших країн. У її репертуарі твори Верді, Пуччіні, Моцарта, Шуберта та інших видатних композиторів. Лауреат міжнародних конкурсів Анна Зарецька виконала саундтрек з фільму “П’ятий елемент”. Два роки тому при капелі створили квартет, який співає у стилі classical crosso- ver. За цей короткий час він здобув широку популярність і любов публіки. Квартет “Impressio” — це чотири унікальні тембри: Денис Шпак (ліричний тенор), Володимир Шевчук (драматичний тенор), Костянтин Коренєв (баритон) та Арсентій Примак (бас). Разом з Анною Зарецькою вони виконали шедеври української та світової музичної культури. Торік Капела ім. Л. Ревуцького за підтримки департаменту культури КМДА започаткували фестиваль музики змін, трансформації та креативу “FROM-TO”. Це мікс класики, рок та поп-музики, можливість проявити себе у новому, незвичному амплуа та відійти від штампів. Класичні колективи виконують рок, поп та джазові твори, а рок та поп-виконавці — класичну музику. В рамках фестивалю й відбувся концерт “Від року до року”. Капела ім. Левка Ревуцького чи не єдиний колектив в Україні, який має у своєму репертуарі рок-програму, виконує композиції з репертуару “Queen”, “The Beatles”, “Status quo”, “Pink Floyd”. Увазі слухачів представили кілька номерів з цієї унікальної програми. А ювілейні заходи тривають. 10 листопада в Національній філармонії України відбудеться концерт “Шлях довжиною в 50 років”, до участі в якому запросили народних артистів України Ніну Матвієнко (народний спів), Анатолія Паламаренка (художнє слово), Тараса Штонду (бас). Кодзі Терадзіма, Віра Ульянченко, Такаші Караі та Петро Чуприна Проєкт модернізації обладнання постановочного освітлення Національного академічного тетару опери та балету України ім. Тараса Шевченка” — сьомий проєкт уряду Японії, реалізований у рамках Програми підтримки культурних проєктів “КУСАНОНЕ” в Україні, що надається неприбутковим організаціям для збереження культурної спадщини та розвитку культури, вищої освіти чи спорту. Цей грант є частиною Офіційної Допомоги Розвитку (ОDА) уряду Японії. З початку встановлення дипломатичних відносин 1992 року Японія надала Україні допомогу на загальну суму понад 3,1 млрд доларів США. Важлива роль у практичній реалізації проєкту, зокрема закупівлі та поставці обладнання, належить благодійному фонду “Велика родина”. Залучення неурядової громадської організації до цього проєкту було умовою програми “КУСАНОНЕ”. Робота здійснювалася відповідно до умов Грантового контракту між Посольством Японії в Україні та фондом під наглядом аудиторів. Співробітники “Великої родини” працювали на волонтерських засадах, розглядаючи свою роботу як благодійний внесок у розвиток національної культури та мистецтва. Завдяки грантовій допомозі Націо-
Музика · “Заняття з музики допомагають дітям формувати хороший художній смак”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«Гармонія» підкорює серця

Ансамбль гітаристів “Гармонія” запросив на свій сольний концерт до дитячо-юнацького клубу “Олімпія” Централізованої системи дитячо-юнацьких клубів “Щасливе дитинство” Голосіївського району столиці. Ансамбль “Гармонія” створено 2008 року в Будинку дитячої та юнацької творчості Голосіївського району м. Києва (спочатку мав назву “Октава”). Нині колектив працює у дитячо-юнацькому клубі “Олімпія” Централізованої системи дитячо-юнацьких клубів “Щасливе дитинство”. Незмінний керівник ансамблю — випускник Вищого державного музичного інституту ім. Миколи Лисенка (м. Львів) Володимир Соломончук. Нині у складі ансамблю студентка першого курсу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця Анастасія Лебедєва, учень 121-ї ЗОШ міста Києва Андрій Омельченко та п’ятикласник столичного ліцею № 241 Артем Бузовський. У репертуарі ансамблю твори відомих італійських та іспанських композиторів, Буре Ля-мінор і Мі-мінор батька В. Моцарта — Леопольда. А найбільше українських народних пісень в обробці Аліни Бойко, редагованих керівником колективу. Також твір українського композитора Петра Глушкова “Гуцулка”. Крім цього, юні гітаристи виконують два твори Володимира Соломончука — “В’язанка Ля-мінор” і “В’язанка Мі-мінор” українських народних пісень та перекладення пана Володимира. Всесвітньо відомий “Щедрик” Миколи Леонтовича, який композитор обробив для змішаного хору, тепер звучить у виконанні ансамблю гітаристів. При цьому нічого не змінилося, навіть залишилася та сама тональність — Соль-мінор. 2017 року “Гармонія” (“Октава”) взяла участь у Міжнародному фестивалі “Київ скликає друзів—2017”, де посіла перше місце. Того ж року відбувся сольний концерт колективу, де гітаристи вперше виконували твори німецьких композиторів. Першого червня цього ж року провели се-
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Український батик: від хустки до живопису

Марина МАРЧЕНКО Рідкісна колекція ідвідувачі музею мають унікальну можливість ознайомитися з роботами вітчизняних митців, які одними з перших звернулися до техніки батика. Це хустина на абажур відомої української мисткині Марфи Тимченко, хустина та косинка Олександра Пащенка, панно “Танок” і “Квітка” Віри Лимаренко та інші твори відомих майстрів та професійних художників, які експериментували і опановували мистецтво розпису на тканині. “Музей уперше презентує загальну виставку українського батика, — розповідає куратор виставки Наталія Нікітіна. — Наша колекція невелика, але унікальна: до неї входять ранні роботи українських художників тих часів, коли тільки відбувалося становлення такого виду мистецтва, як батик, в Україні. Формування колекції розпочалося в 1950-ті роки. Перші надходження були з Центрального будинку народної творчості УРСР та від закупівельних комісій Міністерства культури УРСР. Роботи передавали також з Українського товариства культурних зв’язків із зарубіжними країнами, Дирекції художніх виставок України та безпосередньо від авторів”. Багато художників, які працювали з батиком, були пов’язані з роботою на потужних шовкових комбінатах країни. 1947 року Київський шовковий комбінат, який почали будувати ще наприкінці 1930-х років, став випускати перші метри тканин із натурального шовку, декорованих у техніці батика. У різні роки роботу на Дарницькому шовковому комбінаті поєднували зі своїми творчими пошуками заслужена художниця України Надія Грибань, на Київському шовковому комбінаті — Тамара Мороз та Тетяна Мисковець. Їхні витончені декоративні панно демонструються нині на виставці в музеї. Побачити незриме е одна учасниця виставки — відома київська мисткиня Наталія Гронська, одна з художників, які у 80-х роках ХХ століття започаткували образотворчий батик — картини з глибоким змістом і високою майстерністю виконання. У виставковій експозиції представлено її панно “Світло у темряві” із серії “Віщі сни”. Над її створенням Н. Гронська працювала десять років. Панно “Світло у темряві” виконано в техніці гарячого батика, з яким складніше працювати, ніж з холодним, зауважує мисткиня. Тому багато дрібних деталей, які є в цій роботі, далися їй важче. “Віщі сни” — це те, чого немає в реальності, це вигаданий світ і те, що є в душі. Образи, які випливають зі сну, оповідають про іншу реальність, яку ми, можливо, знаємо, але не усвідомлюємо і по якій блукаємо. Для того, щоб стати зрозумілим людям, це потаємне має вийти на поверхню і стати власністю глядача. Тому побачити незриме — моє творче кредо”, — зізнається авторка. Без права на помилку аталія Гронська, твори якої наповнені світлом і духовністю, вважає, що художник, працюючи над твором, “наробляє” певну енергетику, яка в ньому і залишається: “Вона складається з фізичного, а перетворюється в невидиме і духовне. Якщо людина відкрита до сприйняття, до осягнення, до відкриття чогось свого, тоді вкладений зміст відкривається глядачеві”. “Працюючи з батиком, у художника ­немає права на помилку, — акцентує Наталія Гронська. — Тому зробити треба все точно, як у математиці. Ти навіть не завжди можеш уявити, чим закінчиться твоя робота. Коли працюєш з цією стихією, вона тебе заворожує і поглинає. Вона впливає на тебе, а ти — на неї. Ця техніка дає можливість зрозуміти себе як людину, яка переступає через бар’єри. Адже якщо не вийде, ти втратиш усе. Коли закінчуєш картину — це як пуповину перерізати. Вона вже відходить від тебе і починає жити своїм життям. Саме в цей момент з’являється гостре відчуття того, що закладена в неї енергетика повертається до тебе”, — ділиться мисткиня таїнами творчості. Переглянути рідкісну колекцію батика і помилуватися вишуканими роботами українських митців можна до 1 грудня 2019 року у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва. У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва відкрито ретроспективну виставку українського батика з музейної колекції. Вперше широкий загал має можливість ознайомитися з творами знаних українських митців 1950—2016 років, виконаних у техніці гарячого, холодного батика та вільного розпису. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 0 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» (з доставкою і поштовими витратами):
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 77

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Головний редактор Микола ЦИМБАЛЮК Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Миколо ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Микола ЦИМБАЛЮК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 19 грн 82 коп. на півроку 107 грн 32 коп.
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 56 грн 86 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Вернісаж · “Коли працюєш з цією стихією, · вона тебе заворожує і поглинає”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 209 грн 94 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин