Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: «Не вішатися ж і справді…»

Слово Просвіти, №45 за 2019 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього разу автор спростовує деякі твердження про те, що Шевченко нібито міг покінчити життя самогубством. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Не даєте мені Бога о смерті благати” Справді, в історичній літературі та мемуаристиці тема можливого Шевченкового самогубства присутня. Найперший писав про це Шевченків біограф М. К. Чалий стосовно періоду його перебування у Вільно у 1829—1830 рр. і закоханості в польську дівчину Ядвігу (Дзюню) Гусиковську. На думку М. К. Чалого, тоді в душі бідного сироти й закоханого хлопця зійшлися, з одного боку, його гірке минуле і неволя, а з другого — вільна воля панів-щасливців і незалежність від панської сваволі інших верств, до яких він не належав, але міг би належати за своїми здібностями — “ця думка страшенно мучила нещасливого юнака і вганяла його в похмурий настрій, близький до самогубства”1. Втім, насправді любов до дівчини-польки, яка належала до іншого середовища, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах і вперше наштовхнула на думку про те, чому і нещасним кріпакам не бути такими ж гідними людьми, як інші верстви… Та й сам М. К. Чалий виснував: “Та наш Кобзар не загинув…” Тож перейдемо до безпосереднього начальника засланця, рядового Тараса Шевченка — командира роти Є. М. Косарева, який твердив, що, бувало, в Новопетровському укріпленні Шевченко так сильно журився, що той “іноді побоювався, щоб він і рук на себе не наклав!.. Часто тоді я й умовляв і втішав його…” Втім, уже давно шевченкознавці відзначили, що у спогадах Є. М. Косарева “впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета”, виставляючи себе його другом. А Шевченкові згадки про Є. М. Косарева в Щоденнику пов’язані переважно з ненависною солдатською муштрою. Скажімо, поет записав у Щоденнику 7 липня 1857 р.: “…Капітан Косарев у всій ослячій величі… віддав наказ капральному єфрейтору зайнятися зі мною маршируванням і рушничними прийомами годинки чотири на день”. Інша річ, науковий аналіз М. С. Грушевського, який свого часу коротко висновував: “Тільки гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. Вчений виходив, зокрема, з Шевченкового листа до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. із Орської фортеці, в якому засланець одверто зафіксував безпросвітність свого життя, назвав і головну свою рятівну надію: “Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілес" ним недугом, занедужав я спершу ревматиз" мом, тяжкий недуг … спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяж" ко, так тяжко, що якби не надія хоч коли" небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті. Так Дніпро крутоберегий І надія, брате, Не дають мені в неволі О смерті благати”. Практично в той самий час і про те саме написав Шевченко і в поезії “А. О. Козачковському”: А іноді так буває, Що й сльози не стане; І благав би я о смерті… Так ти, і Украйна, І Дніпро крутоберегий, І надія, брате, Не даєте мені Бога О смерті благати. На третьому році заслання Шевченко створив у першій редакції вірш “Лічу в неволі дні і ночі…” (січень—квітень 1850 р.), в якому поглиблено мотивацію нескореності в каторжному засланні: Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю, Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну… Може, ще я поділюся Словами"сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Тема подолання всіх незгод в умовах заборони писати та малювати і жертовного служіння Україні своїм Словом увінчує вірш: Нехай як буде, так і буде, Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Звичайно, що почуття безмежної любові до України, іманентні глибинній внутрішній природі Шевченка, сподівання на сприйняття в Україні його поетичного слова, жодним чином ніде й ніколи не мотивували його на позбавлення себе життя, навпаки, давали силу та вселяли впевненість у Божу допомогу в його протистоянні з царизмом. Поет сказав про це ще в “Давидових псалмах”, створених практично в один час із “Заповітом” (грудень 1845 р.): А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. А наприкінці заслання записав у Щоденнику 13 липня 1857 р. щодо перебування у Новопетровському укріпленні: “Сім тяжких років у цьому безвихідному ув’язненні мені не здавалися такими довгими і страшними, як ці останні дні випробування. Але все від Бога”. Т. Шевченко. Запис у Щоденнику від 28 червня 1857 р. “Я ще не дуже зостарівся, та знівечився…” Особливо пронизливий сплеск відчаю творчої душі Шевченка зафіксовано в його листі з Оренбурга від 3 січня 1850 р. до О. М. Бодянського: “Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше… рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж сол" датами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?” В унісон із настроєм листа Шевченко надіслав другові вірша: “А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи: Як маю я журитися, Докучати людям. Піду собі світ"за"очі — Що буде, те й буде. Найду долю, одружуся, Не найду втоплюся, А не продам себе людям, В найми не наймуся…” Між іншим, на початку ХХ століття М. С. Грушевський зазначав не лише те, що на засланні у поета “фізичні й духовні сили були підтяті…”, а й навіть стверджував — “талант його очевидно ослаб…” Очевидно, що тут передано сумніви самого Шевченка, який у листі до Я. Г. Кухаренка 22 квітня 1857 р. зізнавався: “Сам не написав нічого, бо мені було за" казано писать. А тепер уже і Бог його свя" тий знає, чи й напишу що"небудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосер" дний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й ду" мать”. Проте вже два місяці потому, надіславши Я. Г. Кухаренку другу редакцію поеми “Москалева криниця”, що порівняно з першою редакцією, написаною в 1847 р. в Орській фортеці, фактично була новим твором автора і свідчила про незгасимий його талант. Шевченко з глибокою полегкістю записав у Щоденнику 20 червня 1857 р.: “Вірші виявилися майже однієї добротності з колишніми моїми віршами”. Мав рацію М. С. Грушевський, висловивши своє бачення життєвого шляху Кобзаря та розуміння його значення для всього народу: “Життя Шевченкове — се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже сучасних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожанські і національні, що розбила життя нашого найбільшого поета і многих, многих інших. Книга науки…” Справді, точно і вражаюче: книга поезії, як книга науки… Так само: “Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений образ страждань, який дає його життя”. У цьому дещо романтичному, водночас і науковому контексті, звісно, не могло бути місця для просторікувань про нібито можливе самогубство поета. “Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години” Того дня — 27 червня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який уже сподівався на щасливе швидке відбуття з Новопетровського укріплення після десятирічного заслання, зранку перебував у доброму настрої. І, як це частенько буває, коли людина сподівається на щось добре, засланець уявно будував приємні плани, пов’язані з очікуваним із волі пароплавом, який мав би нарешті доставити довгождану документальну вістку про благодатну свободу. Тарас Григорович уже збирався зайти в казарми, щоб пакувати свою мізерію, тобто вбоге майно, для далекої дороги до Петербурга, як до нього підбіг вістовий від коменданта укріплення, майора Іраклія Ускова, котрий уже чотири роки був його покровителем. “Чи не прийшов пароплав?” — запитав Шевченко у вістового. “Нікак нєт!” — відповів той. “Яка ж потреба в мені у коменданта?” — запитав засланець у самого себе і додав ходи. Тільки-но з’явився Шевченко до коменданта, той замість вітання мовчки подав йому якийсь папір. Тарас Григорович здригнувся, прийнявши цей таємничий папір як очевидного вісника волі. Прочитав і очам не повірив! То був рапорт на ім’я коменданта від підпоручика Кампіньйоні про те, що рядовий Шевченко в нетверезому стані накинувся на нього з матірщиною. Що засвідчують і новоприбулі в укріплення офіцери… Насправді, тверезий, як сльоза, рядовий Шевченко відмовився взяти участь у пиятиці з тими офіцерами, яку нав’язливо пропонував “відчайдушний п’яниця” Кампіньйоні… Тарас Григорович остовпів, прочитавши цю несподівану мерзоту. “Порадьте, що мені робити з цією гадиною?” — звернувся він до коменданта, прийшовши до тями. “Один спосіб, — відповів той, — просіть прощення, або будете арештовані. Ви маєте свідків, що були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. “Я присягнуся, що це неправда”, — сказав рядовий. “А він присягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат”. Це слово, яке Шевченко вже намагався забути, витіснити з себе, боляче відгукнулося в його душі. Робити нічого, довелося заховати гордість у кишеню, натягнути мундир і вирушити до Кампіньйоні просити вибачення. Це був той випадок, коли майор Усков міг допомогти йому лише неприємною, але доцільною порадою. Шевченко записав у Щоденнику: “Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години. Нарешті, він допустив ме" не до своєї похмеленої особи. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення з умовою зараз же послати за четвертиною горілки. Я послав за горілкою, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і при" вів своїх благородних свідків”. Один із них поблажливо подав Шевченкові пухку, тремтячу з похмілля руку, і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин