Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
7 На перехрестях історії · “Число жертв комуністичного режиму в кілька разів більше, аніж гітлерівського”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

тоталітарного режиму: від витоків до сучасності

Слово Просвіти, №45 за 2019 рік

Автор добре пам’ятає ту пору, коли у кожен сільський двір щодень навідувались голодуючі. З ними місцеві ділились хто чим міг, хоч і самі жили бідно. Часто приходили, коли господиня насипала в цебрик варені нечищені малі бульби, щоб пом’яти свиням, жадібно дивились на ці “ласощі”, випрошували кілька картоплин або накидались і жадібно їли… Та з 1948 року і для західняків активно почали впроваджувати механізм вбивства голодом, аналогічний тому, який призвів до трьох голодоморних війн на Великій Україні. Після ліквідації заможних селянських господарств, яких етапували в Сибір, репресій, колективізації з пограбуванням середняків і бідніших, непідйомних податків, хлібозаготівель, почав відчуватися гострий дефіцит хліба. Особливо в регіонах, де сили УПА були слабкі й пригнічені. Типовим голодомором цю ситуацію не назвеш, тому у нас його називали “голодовка”. Рятувала селян надзвичайна працелюбність, винахідливість, природні чинники. На ту пору автору вдалося вирватися з села для навчання в училищі м. Ковеля. Важкими були походеньки по хліб. Біля кожного хлібного магазину було чорно від людей. У цій “гранді” могли затріщати й ребра. Одного дня, “ощасливившись” буханцем у магазині, пішов шукати іншу торгову точку. В неймовірній тисняві поталанило знов. Зголоднілий, знесилений, ледь вибрався з натовпу іна подвір’ї впав непритомним. Прийшов до тями через якийсь час. Купленого буханця вже не було, а інший, на який я впав і прикрив тілом, зберігся. У вільну від занять суботу я поїхав додому, аби чимось розжитись. Дома нікого, хата на засуві. Відімкнув. На столі, на лаві, на миснику — ні скибки. Заглянув у піч. В кутку — невеличкий банячок. Витягаю. Овва! Ще теплий супчик, приправлений лободою! З апетитом спорожнив вміст. А тут і мати пригнала корову з паші. Рада зустрічі, але бідкається: синові з дороги нема що й дати. — Та я, — кажу, — поїв щойно. — А що ж ти їв? — щиро здивувалась. — В печі супчик був. Смачний… — Ой! — сплеснула руками. — Та тож я поросятку зварила… Отак і автор опинився в ролі голодуючих, скуштував свинячих “ласощів”. Нині згадую цей випадок з гумором, бо відчув лише дотичну дію страшного механізму вбивства мільйонів людей найстрашнішим знаряддям смерті. Алей він позначився на здоров’ї. Здається, жодна імперія, держава за всю світову історію не знищила голодом стільки своїх громадян. А значна частина тих, кому пощастило вижити, опинилась у стані “стокгольмського синдрому”. Чи мирні “мирні” народи? огічно було чекати, що з розпадом СРСР він теж зникне. Однак це була лише велика рана на тілі імперії, резекція деяких частин, які з усіх сил Москва намагається приживити і відновити колишню потугу і стан. Тихою сапою (Білорусь) чи гарячою, економічною, гібридною війною (Грузія, Придністров’я, Україна), бо ж голодоморною це зробити не в змозі. Чому ж таким живучим, здатним до відновлення, є найбільший уламок імперії, яку й тепер можна вважати такою або мініімперією? Без глибокого загального аналізу історії імперії від зародження до сучасного стану це зробити неможливо. Механізм її формування був хрестоматійним — підкорення слабших. Для Московської держави обставини для цього складались сприятливо: національні автохтони були малочисельними, розрізненими, більш відсталими, особливо в озброєнні, військовій організованості. Притаманною була особлива жорстокість до ворога, підступність як супутники успіху. Вони повною мірою авансували легку перемогу, бо вселяли страх перед загарбником, він ішов попереду перемоги. Це було доти, доки більш організована, значно чисельніша, підступніша і жорстокіша сила в особі Золотої Орди не підкорила Московію, дійшла до західних кордонів Київської Русі. Та, за великим рахунком, її перемога і окупація принесли Московії більше добра, аніж шкоди, бо структурувала її державний, військовий устрій, налагодила систему обліку матеріальних і фінансових ресурсів, прибутків, витрат тощо. Згодом Орда розпалась, формально вмерла. Однак реінкарнаційно вона залишилась жити, живе й нині. Спочатку в іпостасі царської, потім більшовицької, а нині — путінської Росії. Вона всотала не лише досвід управління державою, а й ординський уклад вірності “хану”. Ключовим у ньому є принцип стадного існування тварин — сліпий послух вожакові. Цього не приховують і знані російські вчені. Видатний історик В. Соловйов писав: “Для нас, русскіх, прєступно сомнєваться в правє власті дєлать с намі всьо, что она захочєт”. Зрозуміло, вона хоче вічної влади, вічно для цього тримати суспільство у стані “стокгольмського синдрому”, яке теж не уявляє, не усвідомлює і не хоче іншої форми існування: тип людей, які знаходять більше задоволення в рабстві, аніж у свободі. Класик російської літератури Олександр Пушкін зоставив нам його віршований портрет і суть: Паситесь, мирные народы, Вас не разбудит чести клич, К чему стадам дары свободы? Их должно резать или стричь. Наследство их из рода в род Ярмо с гремушками да бич… Чому так низько опустив свій народ видатний поет, можливо, помилково? Бо хіба не ці “мирні народи”, “стада” жорстоко, підступно, криваво підкорили розрізнені автохтонні племена і народи від західних кордонів Московії до Камчатки? Хіба не вони, “бідолашні” і добровільно принижені, напоєні ненавистю, залишали після себе щедро политі кров’ю захисників румовища Новгорода, Києва, Батурина, Кавказу, Грозного та багатьох інших регіонів, де люди прагнули жити вільно, мати свою державу? Хіба не нащадки того “стада”, озброєні до зубів сучасними військовими засобами, “по-братськи” напали на Україну, відшматували частину її землі, розпалили полум’я війни, розлили море страждань, загальмували поступ держави до демократичного цивілізованого світу? Хіба не ці ж садисти холоднокровно добивають наших поранених бійців, піддають жахливим тортурам військовополонених, глумляться навіть над мертвими захисниками? Ні, визнаний класик російської літератури не помилився в оцінці своїх співвітчизників, опускаючи їх до рівня тих представників тваринного світу, яких ріжуть і стрижуть. Однак він не захотів помічати дивовижної двоїстості психології “стада”, а вочевидь, і не міг цього зробити через імперську зашореність суспільства і себе як його представника. Віддаючи належне таланту визначного поета, його все ж треба віднести до тих російських інтелігентів, для яких демократія закінчується там, де постає українське питання. Вочевидь, двоїстість натури сучасного московського “барбадоського раба”, про яку побіжно вже згадувалось вище, і є “загадкою російської душі”, про яку говорять і не можуть зрозуміти. Справді, якийсь жахливий фантасмагоричний симбіоз: сплав “стокгольмського синдрому” суспільства у ставленні до “хана” та імперської величі, пихи, нахабства, жорстокості “стада” до чужих. Як потенційних жертв, для яких воно буде колективним “ханом”. Це та ж ординська ментальність, вдосконалена більшовиками, а нині сучасним диктаторським путінським режимом і особистісними якостями його носія — “царя”. Хоч би хто як демонізував його здібності, перемоги, він (хоч як парадоксально) гіпотетично і реально відновлює імперію як … тимчасову, але не може цього розуміти. Звичайно, на шляху до мети він може принести людству багато біди, однак його задум — є в реальності адекватним будівництву “світлого майбутнього”. Путін назвав розпад СРСР найбільшою катастрофою ХХ віку. Як видно, він вважає її не закономірністю, а випадковістю. Але кожна випадковість є результатом закономірності. Закономірним був і крах більшовицької імперії. Будь-яка споруда (зокрема держава), зведена на хибному фундаменті, рано чи пізно розвалиться. Фундамент СРСР якраз і був таким, бо його архітектори зводили споруду не за принципами економіки, демократії, а за ідеологічними постулатами партійної програми, практичними засобами втілення якої були насильство, жорстокість у всіх відомих більшовицьких проявах. Система, як відомо, вміло декорувала свою диктатуру небаченими “успіхами” в побудові “світлого майбутнього”. До пори до часу це вдавалось. Однак хоч як би афішувала вона свої досягнення, аксіомою є принцип: зростання економіки як основи могутності держави, добробуту народу і силові методи керівництва — речі несумісні. Згідно з запевненнями КПРС, ми ще з 80-х років минулого століття повинні жити в райських умовах комунізму. Технологічно, економічно СРСР, як і нинішня Росія, — країни відсталі. Джерелом наповнення бюджету є природні ресурси, що слугують передусім для зміцнення військової потуги як засобу оборони свого “Барбадосу” від … свободи. Тут Росія має певні успіхи. Як і диктаторський режим Північної Кореї, населення якої реально голодує, зате має ядерну зброю, якою шантажує світ. Яскравий “Барбадос”. Гамівна сорочка для буйних еззаперечним успіхом більшовицької імперії було формування нового типу людини — “будівника комунізму”, а в нашому вимірі — носія “стокгольмського синдрому”. Над цим працював величезний ідеологічний, силовий, каральний апарат, на що виділялись величезні кошти. “На ідеології не економлять!” — заявляв головний ідеолог М. Суслов. У імперії росли апетити на світове панування. Першою жертвою мала стати Європа. Все було готове. Однак її випередив західний хижак. З такою ж метою, лише з іншим окрасом ідеології. І коли б не його фатальна помилка стосовно ставлення до питання української держави, східний потерпів би поразку. Її ж зазнав при допомозі багатьох держав і народів західний. Вона протверезила німецький народ морально і матеріально. Над комуністичною ідеологією, яка не менш небезпечна, аніж фашистська, міжнародного суду не було. Яка прикра помилка! Адже число жертв комуністичного режиму в кілька разів більше, аніж гітлерівського. Думаю, Путін дочекається свого “Нюрнбергу”. Лише після проголошення незалежності України в повітрі витав привид “Нюрнбергу-2”. Його нейтралізувала участь у перемозі над Гітлером (вона без допомоги США, Англії була б неможливою), фінансово-бізнесові інтереси Заходу до багатого на дешеві природні ресурси московського “Барбадосу”. А підстави для суду вагомі. “Нюрнберг” покарав не лише гітлерівських злочинців, а й німецький народ за його страшну помилку. Бо ж на хвилі ейфорії популізму Гітлера і його партії, з волі народу, і зійшов фюрер на найвищий трон. Гіркими наслідками для людства були наслідки “волі народу”. На хвилі ейфорії прийшли до влади і більшовики, “фюрер” Ленін, його наступник Сталін. Однак за особисті злочини, злочини найближчого оточення ніхто не поніс покарання. Катів ще й возвеличували в пам’ятниках, назвах міст і вулиць, в піснях, творах. А жахлива помилка народу, її наслідки не одержали вирок міжнародного суду, як це сталось з Німеччиною. Можу стовідсотково ствердити: якщо б нинішня Росія, як правонаступниця “імперії зла”, заплатила контрибуцію (як Німеччина Ізраїлю) за свої злочини — хоча б за ті, які вчинила проти України, а російський народ протверезів би, вилікувався від імперської хвороби, не було б нинішньої війни. Навіть зараз не пізно державам, які найбільше постраждали від “імперії зла”, пред’явити рахунок за заподіяні збитки до міжнародного суду. Результат передбачити важко, але це хоч трохи вгамувало б шал нашого північного сусіда. Звичайно, в цьому списку не буде Білорусі, яка вже стала наймолодшим членом клубу країн “стокгольмського синдрому”. Власне, він довгі роки і тримав внутрішню стабільність більшовицької імперії. А в міжнародних відносинах деякі випади незадоволення її агресивними діями нейтралізувались нахабством, в іншому випадку задобрюванням окремих країн щедрістю “безкорисливої” допомоги на шкоду власному народу. Досить згадати хлібні “подарунки” “дружнім народам” під час голодоморів. Однак ще важливішим чинником була значна післявоєнна потуга — багатомільйонні збройні сили, атомна зброя, потужний апарат спецслужб з армією агентури, стукачів, ідеологічна машина. Згідно з результатами війни, частина держав потрапила під парасольку імперії. Утворився “соціалістичний табір” країн Європи і світу, “Варшавський договір”, як силовий обруч, що стягував страхом неоднорідні частини споруди. Здається трохи дивним, але страх, який продукувала імперія, був притаманний і їй, як стимул для самозбереження. Небезпека повторити долю Орди, царської імперії, незважаючи на перемоги, тримала її в постійній напрузі. То ж закономірно, що воювати, вбивати, руйнувати, захоплювати чуже — її природна потреба, як потреба кожного хижака виживати за рахунок своєї жертви. Та й продукувати зло, щось руйнувати набагато легше, аніж робити добро, будувати. Зруйнувати будинок можна вмить, а звести? Але для імперії це засіб для збереження двоякості статусу-кво: як країни з “стокгольмським синдромом” для внутрішньої політики, а імперським — для зовнішньої. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин