“Троє донечок – ото й все Марфине щастя”. · 8 Родовід · с. 8сторінка оригіналу ↗
Любов ФІЛЕНКО. Талант до життя Дід Сидір
Слово Просвіти, №45 за 2020 рік
Діда Сидора у нашій сім’ї згадували частенько. Тато, бувало, як вип’є, то його на сльози пробира, а мама тут як тут: “От, Сидір Пилипович!”
Здається, тільки мама й знали про дідову ваду, бо усім іншим він запам’ятався найкращим музикою не тільки села, району чи області, а, бери більше! — усієї північно-західної частини України!
Коли дід Сидір зістарився і не те що барабан — бубон не міг у руках втримати, то теплими днями сидів за двором. На лавочці. Як кожен порядний сільський дід. Лавка була на дві дошки, позаду ріс бузок, за бузком ховалася хата.
Життя ледь теплилося у дідовому тілі, щоб не впасти, він опирався на ціпок, ціпок — на землю, а земля, мабуть, на черепаху. Зрідка ціпок робив легкі порухи вліво-вправо — то дід відганяв нас від лавки. Це малих і надоїдливих. А зі старшими він любив поговорити:
— Е! Хіба то свайба? Три столи і два музики! Та і що той Трусик грає?! А Маслюк? І у того не краще виходить. От ми з Терешком..., — тут зазвичай дід надовго замовкав, дивився вицвілими очима вдалину, і маленька, ледве помітна сльоза текла з правого ока. Коли сльоза добігала носа, Сидір Пилипович діставав з кишені рудої куфайки ганчірку, витирав сльозу, а заразом і носа, кашляв для годицця і продовжував, — Ми з Терешком такі свайби грали — вам і не снилось!
— А що, діду, способні до нотної грамоти були?
— Та що ти ото язиком мелеш,
як корова хвостом у спасівку!? Яка грамота на свайбі?! На свайбі глав-не так заграти, щоб кухарки кісілі покидали та на тічок прибігли. Щоб молодиці підошви постирали, а у чоловіків хміль вивітрився! І сказати, і приказати... А пісні? Оце коли ще вуха годні були — чую, співають: “Ой що то за кума, що під кумом не була...”, а ще ж корів на обід не гнали! Хіба таке вдень співають?! Для кожної пісні, приказки своє врем’я. Таке співать увечері, як діти під ногами не топчуться. Шуткувати треба вміть і знать коли...
— А ви ж уміли! — Та якби не умів — хто б мене за чотириста кілометрів на свайбу привозив і відвозив, га?! Та я триста свайбів тільки за Полтавським шляхом зіграв! А шо вже тут, то считай, у каждому дворі побував. Спитай хоч у кого: хто у вас за музику був? — Сидор Пилипович! Бо знали, поважали і кликали! Отак, було, приїдуть в цих числах, бо раніше ж після Покрови свайбилося, і просять: “Сидоре Пилиповичу, просили батько-мати і ми Вас просимо грати на нашому весіллі”. Ладно, кажу, приїду, але у мене два условія: ось така і така плата і гарна “подсадна утка”. Все. Договорились. Значить їду.
— Діду! Чи у вас дома качки на яйця не сідали?!
— Е, хлопці... У який клас ходите? Дев’ятий? Мабуть, стручкуєте ночами? Та шо покривилися, наче я не знаю, самий такий був... Подсадна утка — то така штука... Жизнєнна. Молодиця, значить, мені нужна на свайбу, вдовиця чи там одиначка. А як без молодиці?! Свою бабу я не возив з собою, у неї, он, хазяйство, го
Не те, що тепер... А ви думаєте, дід усігда на лавочці сидів та на курей кишкав? Е! Та ми з Терешком...
Сидір Пилипович Ващенко,
рідний дядько моєї баби Лисавети, прожив сто один рік. Дружина померла на чверть віку раніше. Дідова фотографія висіла у колгоспному музеї. Як земляка-довгожителя. Хоча, як на мене, були на те й інші причини. Не менш значущі. Талант, наприклад. Талант до життя. Дядько Микола
Кожному Бог талант дає. Кому черпаком насипле, кому ложкою, а кому кине дрібку, як добра господиня солі у солодку молошну кашу.
Дядькові дісталась не те щоб дрібка, а так, чайна ложка. І то тітка все життя згадувала недобрим словом того давальщика. Щоправда, перепадало завжди дядькові.
— От ти знаєш, де не заховаю,
де не придумаю — він найде! У валянок поставлю бутилку — найде. У шифанері чи десь у столику — то і не питай! Один раз у картоплі закопала. Така той год виросла, по пояс! І я отак акуратно біля куща ямку викопала глибоченьку, поставила банку закатану і загорнула. День-два дивлюсь — ніде нічого. А як кинулася до банки, бо приїхали молотити, треба хлопцям налити, а там — віриш? — на денці! От як воно найшло?! Та ні кущі не пом’яті, ні бадилинка не зігнулася, а горілки нема!
— А ти ще розкажи, розкажи, як в очереті ховала! — встряє у розмову дядько.
— Та, Любочко, віриш-ні, а той раз вже так сховала, думала — до Покрови стоятиме. Де там! У нас отам на балці, скраю городу, ставок не ставок, річка не річка, а кругом — очерет. Я дебелий кущ очерету викопала, банку поставила, а зверху знов той кущ. І все там так поприбирала, землю мокру у ставок вкинула, ну ніде ніякого сліду. Ще покрутилася-подивилася: не видно, самій би не забути де. Дома не заховаєш, все перепробувала. А воно ж діло до осені йде, там молотитимуть — дай, там оратимуть — дай. Та у селі раньше без пляшки кроку не ступиш! Це зараз грішми беруть, а раніше один варіант — пляшка! А воно знайшло!, — тьотя Ніна дивиться у дядьків бік уже без осуду і злости. Скільки років минуло — вже не іскрить. А може, мене соромляться.
— От скажи, Миколо, — це вже до дядька, — от як ти, харцизяка, все ото находиш?!
Дядько перекидає у роті цигарку з одного боку на інший, мружить очі, як той кіт, усміхається:
— А мене веде. Як вона чи купить, чи вижене самогонку, так я вже і знаю. Чую. Отак іду, думаю. А ноги самі ведуть, ведуть. Зупинився. Значить десь тут. Ні, не за
— Та щоб воно тебе вже зі світу звело! — озивається тітка. А дядько тільки всміхається і дістає чергову “Приму”.
...Як дядько захворів і зібрався помирати, то попросив шампанського. Донька купила і принесла, бо такого напою на подвір’ї і поза ним не водилося, і моди не було!
Немає вже дядька. На тому світі царствує. А талант? Дай бог, щоб нікому не перепав. Марфа
Про те, що у дітей буває дві бабусі, я дізналася тільки у початковій школі. Незадовго до весняних канікул однокласниця Тетяна Швидченко похвалилася, що поїде в Іскрівку до бабусі. “Дивно, – подумала я, – мабуть, щось знов вигадала.” Бо Тетянина бабуся, баба Варька, жила за два двори від нас. А у дітей може бути тільки одна бабуся і один дід. Як у мене, у Галі Боровички, у Вітька Горьового. От що тут неясно? Один комплект батьків, один комплект бабусів-дідусів. У мене так було все життя. А оскільки вчилася я краще за Тетяну, вже й книжки читала, то так їй і сказала: “Ти все придумала, так не буває, яка така бабуся в Іскрівці?!” “Мамина мама”, — відповіла Таня.
Ну, мамина мама була і у мене.
Колись. Давно. Дуже давно. Вона навіть чукикала на руках старшого від мене на дванадцять років брата і казала, що ось, розтане сніг, травичка повилазить і підуть вони з Кольою на вигін гратися. Так мама розповідали.
Однак мамина мама, бабуся
Марфа, була такою давньою давниною, що прирівнювалася у моєму дитячому світосприйнятті до казкового персонажу. Щоправда, у хаті над вікном висіла її і діда Луки фотографія, рушником вбрана. Ну так і лик Ісуса на паперовій іконці висів на покутті, і шо?
*** ...Марфа вийшла заміж по любові. Своє перше заміжжя описувала донькам як казку! Було, сядуть у землянці біля теплої грубки, і вона давай їм розповідати, як стрілися з Іваном вперше, як ходили з ним на вечорниці, як він посміхався, побачивши її на вулиці, як приїхав свататися, а Марфі треба було стояти коло припічка та грубу колупати, а вона все озиралася на Івана і веселі іскорки так і стрибали в її очах. Батьки бачили ту любов, то ж з легким серцем віддали доньку заміж. Хто ж знав, що того щастя Господь відмірив усього три роки?! Ось тут поженилися, ось тут стали жити у його бабусі, ось тут вперше посварилися і Марфа зібрала клунок і снігами-переметами подалася додому, рідні зустріли як годицця: донька у гості прийшла!, а на третій день батько спорядив сани і відвіз Марфу до чоловіка. Ось тут вона розповідає бабусі про сварку — Іван, граючись, вдарив її по сідниці, а ось тут — народилася донечка, а ось тут — 33-й рік, голодовка, Іван посівним на тракторі, взяв у жменю зерна, кинув до рота, поки бригадир не бачить, а тому і бачити не треба — зерно травлене. Помер Іван... Ось тут... Закінчилася казка.
Марфа з дитинкою могла б повернутися до отчого дому. Тепер би батьки прийняли. Та нікому прийняти, голодовка 33-го забрала не тільки чоловіка, а й батьків. Марфа залишилась у чужому селі, чоловікові брати допомагали вдовиці. А тоді трапився Лука. І Марфа вдруге вийшла заміж. І народилася моя мама Марія. Вона часто розповідала, як добивався дід моєї бабусі красуні, і як стали вони жити-поживати, і як почалася війна, і як забрали Луку ополченцем, і як той все жалкував, що так і не дізнається, хто ж народиться у нього — син чи донька...
Три роки першого заміжжя,
шість років другого, троє донечок – ото й все Марфине щастя. Не жалілася, не плакала, не корилася. Коли німці увійшли у село, Марфа враз стала нечупарою: ходила у брудному одязі, з плямами сажі на
Зберегла і дочок, і себе. На місці згорілої хати вирила землянку, через рік-два родичі допомогли звести новий будинок.
Похоронки на чоловіка так і не прийшло, сусід розповідав, що своїми очима бачив, як в окоп, де був Лука, влучив снаряд. Та дива ж зустрічаються? От і Марфа сподівалася на диво і ховала за придбаною у циганки іконою пожовклий папірець, що починався словами “Ваш муж, Придатченко Лука Гордеевич, пропал без вести...”.
В останній рік Марфа все згадувала своє життя і намагалася зрозуміти: За що, за яку провину, життя карає її?! Двічі вдова, старша донька — інвалід, у самої здоров’я немає, мабуть скоро помре, а меншій тільки десять виповнилося. Вся надія — на середульшу, а та заміж зібралася...
Під осінь 1953 Марфа вже не те що на роботу — з хати не могла вийти. Ще пораділа першому онукові. А тоді якось захотіла кавуна квашеного. Здавалося, ось з’їсть — і хвороба відступе. Кавун знайшли у селі. З’їла з апетитом. Та піднятися вже не було сил. І неможливо було дивитися на Ніну, найменшу. Бо кому потрібна сирота, що її чекає у майбутньому? Потяглася рукою до доньки, з останніх сил вчепилася у шию, намагаючись задушити. Сусідка вирвала дівчинку. А ще через мить — поклала Марфі на очі по мідякові.
*** ...Мама часто згадували, як проснулися серед ночі від тихого стуку у двері і враз все зрозуміли. В одну мить одяглися, взяли Колю на руки і побігли у Никонорівку: “Біжу, біжу, а ноги наче на місці стоять.”
Так у сімнадцять мама стала повною сиротою. А у мене померла бабуся, яку я знаю тільки за маминими розповідям. І фото. Її я ніколи не сприймала як бабусю. Вона — мамина мама. Марфа Володимирівна Придатченко, у дівоцтві — Мистюк.
Зліва направо: мама Філенко Марія Луківна, бабуся Марфа, тітка Ніна, тітка Мотя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
