Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2020 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 45 (1097), 5—11 листопада 2020 Отже, двадцять перший! КОСТЯНТИН СУШКО

Діти біля школи Петра Яцика у Верхньому Синьовидному Сколівського району Львівської області. Відкриття Другого конкурсу з української мови, що вже став Голова Союзу українок Австралії Любомира Квасниця-Кей на відкритті 20-го Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика на сцені Колонної зали Київської міськдержадміністрації з юною переможицею конкурсу з Києва Меланією Сібілієвою. Ми жодного разу не порушили цієї традиції: Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика розпочинається 9 листопада, в День української писемності і мови. Досі щоразу цей популярний мовний марафон офіційно брав початок в іншому обласному центрі, звідки заклично лунало: “Конкурс розпочато!” Цей сигнал потужно лунав з Черкас, Луцька, Запоріжжя, Сум, Рівного, Миколаєва, Сімферополя… Це тільки окремі з того реєстру міста, звідки, завдяки добрій підготовці тамтешніх освітян та української громадськості, цей сигнал прозвучав на всю Україну найвиразніше. За окремим сценарієм конкурс імені Яцика відбувається в українській діаспорі, де є свої “вершини і низини”. Котрогось року на сцені столичного театру імені Івана Франка, де за непорушною традицією відбуваються закриття мовного марафону, поряд із українським прапором було три десятки прапорів тих держав, де також відбувся конкурс імені Петра Яцика. Це Азербайджан і Білорусь, Грузія і Казахстан, країни Балтії і Молдова, Росія і Вірменія, Польща і Греція, Канада й Австралія, США і Словаччина… — і це ще не весь ряд. Важливо, що і в час війни, торік, мовний конкурс імені Петра Яцика успішно відбувся в Башкортостані, котрий входить до складу Російської Федерації. І цього факту не можна недооцінювати, бо ж відомо, як нині в Росії ставляться до всього українського, а особливо ж – до української мови. Двадцятий конкурс ми вперше розпочинали в Києві. Естафету мовного марафону він одержав від Сум, де відкриття його було особливо яскравим. ЗМІ одностайно наголошували: тому, носити ім’я великого мецената. Павло Мовчан і Михайло Слабошпицький відкривають 20-й конкурс у Київській мерії. 9 листопада 2019 року. хто даватиме старт мовному марафону після Сум, буде складно перевершити рівень, котрий забезпечило керівництво обласного департаменту освіти, що його очолює Вікторія Гробова, та освітяни Сумщини. І справді: департамент освіти столичної міської адміністрації не докладав особливих зусиль для підготовки відкриття конкурсу імені Яцика, забезпечивши для цього тільки Колонну залу Київської міськдержадміністрації і не подбавши про те, щоб учасниками святкового дійства стало якнайбільше столичних школярів та студентів. Це зробила виконавча дирекція Ліги українських меценатів, користуючись напрацьованими впродовж двох десятиліть зв’язками з освітянами міста й активною рекламною кампанією. Добре, що українські ЗМІ постійно тримають конкурс у полі зору і широко інформують про нього. За час від його початку у різних ЗМІ з’явилися вже сотні публікацій. Широко представлена інформація про цей патріотичний мовний проєкт і в інтернеті (зокрема, у фейсбуці є сторінка конкурсу). Важливо й те, що конкурс утверджував своє добре ім’я впродовж двох десятиліть. І про нього вже добре знають в усіх куточках України. Пандемія коронавірусу ускладнила сценарій урочистого завершення конкурсу. Як правило, це відбувалося з аншлагом у театрі імені Івана Франка, де всі переможці і призери національного етапу турніру одержували належні їм премії. Серйозні грошові нагороди щоразу чекали і тих учителів, чиї учні стали переможцями. Організатори конкурсу змушені були провести церемонію закриття в скороченому варіанті. У Митрополичих палатах святої Софії Київської було вручено належні нагороди кільком переможцям зі столиці. А далі виконавча дирекція Ліги разом із працівниками Інституту модернізації змісту освіти перераховували на банківські картки призерів і переможців або їхніх батьків належні їм премії. Ця клопітна робота тривала впродовж цілого тижня. І ось усі відзначені преміями особи повідомили виконавчій дирекції Ліги: “Кошти одержано!” Чотирнадцять переможців конкурсу імені П. Яцика, як це триває уже п’ятнадцять років, представлені до Президентських стипендій, котрі вони одержуватимуть упродовж цілого року. Організатори конкурсу – Ліга українських меценатів та Міністерство освіти і науки України — ухвалили: 21-й конкурс офіційно відкрити о 14 годині в столичному військовому ліцеї імені Івана Богуна, де є відповідні локації для того, щоб уникнути великого скупчення людей у закритому приміщенні. У відкритті конкурсу візьмуть участь представники Міносвіти, Ліги українських меценатів, керівництво ВУТ “Просвіта” та представники патріотичної громадськості столиці. Отже, до зустрічі 9 листопада о 14-йна відкритті двадцять першого патріотичного мовного марафону! Прес-служба Ліги українських меценатів ОЛЕКСАНДР ЯКОВЧУК РАДУ ПОКЛІТАРУ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Звернення

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського ­слова в інформаційному морі — за ­певного “сприяння” нашої влади ­опинився на межі припинення свого ­існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, ­шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо ­допомогти тижневику. Будь-яка фінансова ­підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; ­отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу ­заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Ступак Антон Григорович — 400 грн. 2. Мяльница Л. В. — 1000 грн. 3. Шокіна Вікторія Ігорівна — 700 грн.
Інформаційний простір · “В Україні “вкрадених дітей” чужою російською владою досить багато.”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Захистімо українські національні цінності!

Василь ЛИЗАНЧУК, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола в галузі журналістики і публіцистики Двадцять років тому Заслу$ жений професор Львів$ ського національного уні$ верситету імені Івана Франка Во$ лодимир Здоровега, якому у жов$ тні 2020 року виповнилося б 90, справедливо наголошував: “Деко$ му хочеться, щоб Україна була без українців, без національної мови, без національної культури, тобто таким собі хохляцьким дубліка$ том Росії, правда, з певним фоль$ клорним колоритом”. Актуаль$ ність цього вислову зросла в ни$ нішніх умовах загострення потуж$ ної інформаційно-психологічної агресії проти Української Держа$ ви, національних цінностей. Кремлівські ідеологи май$ стерно експлуатують історію дов$ готривалого перебування Украї$ ни в колоніальному лоні Росій$ ської імперії – царської і совєт$ ської. Творити антиукраїнське отруйне вариво допомагають московським маніпуляторам ме$ дійні працівники телеканалів “НАШ”, “ZIK”, “112”, “NewsO$ ne”, “Інтер”, “Україна”, “Украї$ на$24”, “1+1”, які вільно функці$ онують в Україні. Зрозуміло, що дезінформацію вони поширюють не за правилами, а протистояти їм потрібно відповідно до правил, встановлених демократією. На цьому часто спекулюють Бонда$ ренко, Бужанський, Герман, Доб$ кін, Дубінський, Єгорова, Коро$ левська, Лазарєв, Лукаш, Мед$ ведчук, Мураєв, Новінський, Ра$ бінович, Червоненко, Шуфрич та інші, коли потрактовують анти$ українську дезінформацію як свободу слова, а обмеження по$ ширенню неправдивих повідом$ лень, посилів називають страш$ ною цензурою. Не зупиняє воро$ жу антиукраїнську пропаганду Національна рада України з пи$ тань телебачення і радіомовлен$ ня. Мабуть, не розуміють, або не хочуть розуміти президент В. Зе$ ленський, голова Верховної Ради Д. Разумков та їхні радники-по$ радники на кшталт Єрмака, що інформаційно-гуманітарний простір України має бути націо$ нальним. Досить цікаву, симпто$ матичну думку висловила амери$ канська консультантка з питань політики та безпеки, спеціалістка з протидії російській пропаганді Моллі МакКю: “Я не брала би на себе відповідальності давати по$ ради, довкола чого варто будува$ ти свою ідентичність українцям. Єдине: не варто будувати свою ідентичність на Росії. Не зале$ жить, чи ви за Росію, чи ви проти Росії. Українська ідентичність мусить бути українською іден$ тичністю”. Тим часом українські патріоти вже сьомий рік воюють з “най$ мерзеннішим терористом сучас$ ності Путіним” (А. Нечитайло), а його нікчемні прихвосні взялися його рятувати – пропонували вручити “Нобелівку миру”. 6 жовтня 2020 р. лідер “Опозицій$ ної платформи – За життя”, на$ родний депутат Віктор Медведчук черговий раз зустрічався у Москві з президентом Російської Феде$ рації. Телеканал “ZIK” десятки разів показував, як “доброчи$ нець” Путін під час розмови з “добродійником” В. Медведчу$ ком обіцяв допомогти “братньо$ му” українському народові “ро$ сійською вакциною від COVID$ 19”. Медведчук улесливо сказав, що він зі своєю сім’єю у Криму уже випробував цю вакцину. Пу$ тін з цинічною усмішкою обіцяв продати вакцину для “братнього” народу, нехай тільки влада Украї$ ни попросить. 16 жовтня телека$ нал “ZIK”, отруюючи свідомість телеглядачів, транслював прес$ конференцію під орудою одіозно$ го В’ячеслава Піховшека, яка бу$ ла перенасичена хижими маніпу$ ляціями Медведчука про минуле і сучасне ставлення Московії до України. Він жодним словом не згадав про 14 тисяч вбитих, тисячі покалічених, понівечених україн$ ських громадян, про спалені і по$ руйновані російськими загарбни$ ками села, підприємства, затоп$ лені шахти. Натомість Медведчук цинічно оспівував тисячолітню “дружбу” російського і україн$ ського народів, у яких, мовляв, одна історія, культура, мова і ні$ кому не вдасться її розірвати, бо Росія і Україна навіки разом. Довготривала антиукраїнська політика кремлівських “братів” (читаймо – “деспотів”) та їхніх вірнопідданих васалів-малоросів призвела до того, що серед гро$ мадян України є, на жаль, чимало таких, які вважають себе освіче$ ними інтелігентами, займають високі крісла у законодавчій, ви$ конавчій, судовій владах і навіть у науково-педагогічних інституці$ ях, рвійно виступають по радіо, хизуються на телевізійних ток$ шоу, працюють у засобах масової інформації, але з дуже обмежени$ ми знаннями про українські ду$ ховні, моральні, соціальні, націо$ нальні цінності, національні ін$ тереси, національні цілі, про справжню, а не сфальшовану во$ рогами історію України. Такі люди в іудаїзмі підпада$ ють під визначення “вкрадені ді$ ти”. В Україні “вкрадених дітей” чужою російською владою досить багато. “Наша проблема полягає в тому, що значна частина етніч$ них українців розуміють, що во$ ни народжені в Україні, але при цьому не сприймають українську мову, культуру, часом зневажають їх і водночас ототожнюють себе з усім російським, – підкреслює кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу шевченкознавста Інститу$ ту літератури імені Тараса Шев$ ченка НАН України Роксана Харчук. – І якщо у ХІХ ст. це бу$ ла російська ідентичність, втілю$ ючись у типі українця-малороса, то в ХХ ст. – та ж російська іден$ тичність, але під машкарою іден$ тичності радянської, овіяної фле$ ром соціальної справедливості й інтернаціоналізму, що витворила тип українця-гомосовєтикуса”, який нині, у ХХІ столітті, є го$ ловною антиукраїнською особи$ ною у ворожій проросійській п’ятій колоні. Академік НАПН України Ге$ оргій Філіпчук підрахував, що за останні 25 років Україна втратила більше 3 млн дітей. Це втрати – національно-духовні. Лише у 21% українських вищих навчаль$ них закладах студенти отримують освіту державною мовою. А май$ же 80% – мовою російською. Нинішні “вкрадені діти”, на жаль, не розуміють, що наполо$ вину бути і вільним, і рабом не$ можливо. У такій морально-пси$ хологічній ситуації надзвичайно важливо, щоби всі мас-медіа ар$ ґументовано, виважено, пере$ конливо доносили до “вкрадених дітей” Правду, що “українська мова – це той енергетичний вал, який захищає народ від вирод$ ження” (Катерина Мотрич), це – синонім життя, код української душі, який єднає його з Богом. Насичений московською бле$ котою блогер Анатолій Шарій схвалив звернення членів своєї партії з Донецька, Запоріжжя та інших областей до поліції з заява$ ми відкрити кримінальні справи проти журналістів та керівників львівського телеканалу НТА за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Насправді чорну злість російського телебачення, а також “Партії Шарія”, осередок якої є навіть на Львівщині, вик$ ликало політичне ток-шоу “Гово$ рить Великий Львів”, зміст якого безкомпромісний, українсько$ мовний, патріотичний. Блогер Шарій лякає свою аудиторію, що галичани “готови убівать за язик”, бо вони, як неодноразово казав Шарій, українськомовні “рагульйони, полукровкі”, а зна$ чить тупі, примітивні селюки, а він – російськомовний елітарій. Тому підтримує Путіна, який за$ хищає “рускоязичноє насєленіє” від націоналістів. “Немає такого населення. Є зросійщені україн$ ці, – категорично, обґрунтовано заявляв професор Олександр По$ номарів. – Тому потрібно пов$ сюдно – “від Сяну до Дону” під$ вищувати рівень мовно-націо$ нальної свідомості українського народу. Носіями зразкової укра$ їнської мови мусять стати дер$ жавні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спіл$ куються з людьми поза своєю до$ мівкою, виступають перед ауди$ торією безпосередньо чи в засо$ бах масової інформації”. Олександр Пономарів неод$ норазово у своїх публікаціях на$ голошував, що “п’ятиколонни$ ки” та деякі “нові обличчя”, сві$ домість яких імперсько-москов$ ська та малоросійська, спекулю$ ють “Європейською Хартією мі$ норитарних мов або мов мен$ шин”, істотно змішують сенсні акценти, по суті обдурюють зро$ сійщених громадян, щоби вони підтримували “Опозиційну плат$ форму – За життя”, “Партію Ша$ рія”, “Перемогу Пальчевського” та інших промосковських посі$ пак. У преамбулі мовної Хартії чітко написано, що “охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним (тобто державним – В. Л.) мовам і необхідності вивчати їх”. Це зовсім не на шкоду болга$ рам, грекам, євреям, полякам, росіянам, румунам, угорцям та іншим національним меншинам, а навпаки – є доброчинним кро$ ком до виконання Європейської мовної Хартії, де окреслено “важливість міжкультурного діа$ логу і багатомовності”, бо саме у розмаїтті мов, культур, звичаїв, традицій краса світу. Щоби краса світу була привабливішою, наси$ ченішою, то не треба слухати слуг московської тьми, не знищувати чудову українську мову, яка дана Богом. Божим даром є мова кож$ ного народу – багаточисленного і малочисленного. Ведучі телеканалу “ZIK” Анастасія Дайнод і Ростислав Су$ хачов у своїх програмах мовчки і словесно підтримують дії різних промосковських Бужанських, Дубінських, Качних, Скориків, Лазарєвих, схвалюють фальшиву тезу про природну російсько-ук$ раїнську двомовність, вважають засилля російської мови в Україні – надзвичайно великим історич$ ним, гуманітарним здобутком. Їм, мабуть, дуже не вистачає правдивих історичних знань, що за часів царської і совєтської ро$ сійської імперій було виплодже$ но 480 циркулярів, указів, поста$ нов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури і всебічну підтримку у розвитку російської мови і куль$ тури. Навіть вчителям російської словесності видавали на 15% ви$ щу заробітну плату у зіставленні з платнею викладачів інших дис$ циплін. Антиукраїнська ідеологія і політика призвела до тотального зросійщення мільйонів україн$ ців. Нині замість того, щоби до$ помогти дітям, онукам, правну$ кам зросійщених батьків, бабусь і дідусів, прабабусь і прадідусів по$ вернутися до етнічного джерела національної гідності, вони ви$ магають надання російській мові в Україні статусу офіційної=дер$ жавної. Це, мовляв, порятує “рускоязичноє насєлєніє” від пе$ реслідувань націоналістів. Чима$ ло інших маразматичних аспектів московської маніпулятивної про$ паганди Анастасія Дайнод і Рос$ тислав Сухачов тиражують в те$ леефірі, що суперечить стандар$ там журналістської творчості, ди$ сонує з українським професій$ ним патріотизмом. Нагадую: свобода слова – це не свобода ан$ тиукраїнської маніпулятивної пропаганди, дезінформації в ін$ тересах російських загарбників, які ведуть проти України, євро$ пейських країн та світу гібридну війну. Свобода – одна з найви$ щих морально-духовних ціннос$ тей має сприяти реалізації націо$ нальних інтересів і цілей, подо$ ланню кризи української іден$ тичності, а не нав’язування чужої – російської. У вересні 2020 р. на телекана$ лі “ZIK” розпочали транслювати ток-шоу “Ми всі УКРАЇНЦІ”. Ведучі Тетяна Терехова і Ростис$ лав Сухачов 24 вересня претен$ зійно, на весь голос заявили, що “це ? перше ток-шоу, яке буде нас об’єднувати”. Безперечно, така місія шляхетна, адже громадяни України прагнуть жити в україн$ ському, доброзичливому, гума$ ністичному суспільстві, де пану$ ють порозуміння, злагода, мир, висока духовність, добробут. Од$ нак обнадійливий промінь тут же згас, бо ведучі (модератори) Су$ хачов і Терехова одразу вдалися до звинувачення, мовляв, націо$ налісти заволоділи гаслом “Слава Україні!” і спекулюють ним. Ведучі не захотіли хоч трішеч$ ки бути чесними перед собою, бо хіба можна нівелювати україн$ ські національні цінності? Гасло “Слава Україні!”, “Героям Сла$ ва!” окроплене кров’ю україн$ ських патріотів, воно є визна$ чальним символом українського національного духу, як Держав$ ний Прапор України, Державний Гімн України, Державний Герб України, а також, додаємо, Укра$ їнська Мова. І ток-шоу “Ми всі УКРАЇНЦІ” мало би сприяти відродженню історичної правди, формуванню, утвердженню у сві$ домості глядачів шани і поваги до української мови і культури, але понад 90 % його учасників виступали російською мовою. Олександр Качура,Олена Лукаш, Світлана Крюкова, Андрій Дер$ кач, Микола Скорик, Євген Чер$ воненко вивищували російську мову над українською. По-різно$ му знеславлювали носіїв україн$ ськості, а ведучі програми замість того, щоби спрямовувати диску$ сію в україноцентричне русло, їм толерували, не мотивували гляда$ чів об’єднуватися на засадах на$ ціональних цінностей, націо$ нальних інтересів і національних цілей. “Білою вороною” серед запрошених учасників цього ток$ шоу, які нігілістично ставилися до державної мови й висловлюва$ лися лише російською, був Воло$ димир Омелян, бо спілкувався тільки українською мовою, захи$ щаючи національні інтереси Ук$ раїни. У наступному ток-шоу “Ми всі УКРАЇНЦІ” Олена Бондарен$ ко і Олександр Лазарєв за схваль$ ного сприяння ведучих Тетяни Терехової і Ростислава Сухачова безупину критикували закон “Про забезпечення функціону$ вання української мови як дер$ жавної”, цькували національно свідомих українців за те, що вони захищали природне право фун$ кціонування української мови в усіх клітинах освітньої, наукової, бізнесової, інформаційної, полі$ тичної, суспільної тощо сфер розбудови національної держави Україна. Водночас ведучі та учас$ ники шоу захоплено схвалювали, що повсюдно в Росії панує росій$ ська мова, у США – англійська, у Німеччині – німецька, в Угорщи$ ні – угорська, у Франції – фран$ цузька, в Японії – японська… Але щоби всі діти, молодь здобували освіту в Україні українською мо$ вою то – зась! Цинізм, брехня пе$ реповнювали студію. Але ведучі Тетяна Терехова і Ростислав Су$ хачов на це не звертали уваги. Мабуть, “купалися” в антиукра$ їнськості. Щоби подолати загрозливу небезпеку для українського сус$ пільства, захистити Державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, ефективно її розбудовувати, то в усіх сферах життєдіяльності пот$ рібно впевнено спиратися тільки на українські національні цін$ ності, які є надійним, стійким, міцним життєдайним фундамен$ том для гармонізації і задоволен$ ня здорових потреб, інтересів усіх громадян України. Отже, всі жур$ налісти, користувачі різних ін$ тернет платформ покликані сві$ домо, професійно, патріотично, цілеспрямовано комунікувати, бути чесними провідниками чи$ тачів, глядачів, слухачів у насиче$ ному фейками інформаційному просторі, допомагати реципієн$ там не потонути в улесливій, ме$ доточивій олжі українофобів, а глибоко розуміти сутність, мету кожної інформації=новини, кож$ ного виступу політиків, депута$ тів, службовців, громадських дія$ чів, кожного інтерв’ю, ток-шоу. Цілеспрямовану національну, гу$ манітарно-інформаційну політи$ ку мають забезпечувати усі дер$ жавні та громадські інституції. Важливе місце в процесі правди$ вої стратегічної комунікації сто$ совно українського національно$ го державотворення має займати Національна рада України з пи$ тань телебачення і радіомовлен$ ня.
Мова єдина · “Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” повністю відповідає Конституції України і не потребує перегляду”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Закликаємо Конституційний суд України проявити високу громадянську свідомість і державницьку позицію»

Заява Секретаріату Національної спілки письменників України Як відомо, Конституційний суд Украї$ ни на своєму засіданні 3 листопада планує розглянути закон “Про забезпечення фун$ кціонування української мови як держав$ ної”, ухвалений 25 квітня 2019 року голо$ сами 278 народних депутатів Верховної Ра$ ди попереднього скликання, і який на за$ конодавчому рівні закріпив державний статус української мови. Цього дня судді Конституційного суду збираються розглянути подання щодо конституційності цього закону, яке надій$ шло до КСУ 21 червня 2019 року і підписа$ не 51 народним депутатом — у переважній більшості представниками фракції проро$ сійського “Опозиційного блоку”, біль$ шість з яких нині у фракції ОПЗЖ, а також кількома позафракційними депутатами. Нардепи, які звернулись до КСУ із кон$ ституційним поданням, вказали, що закон про мову нібито не відповідає Конституції і не врегульовує порядок застосування мов національних меншин, а деякі законодавчі положення “фактично означатимуть дис$ кримінацію російськомовних громадян”. У травні 2020 року голова Верховної Ради Дмитро Разумков заявив, що закон про мову необхідно переглянути. 7 липня 2020 року Велика палата Кон$ ституційного Суду розпочала розгляд спра$ ви про конституційність закону про мову. Секретаріат Національної спілки пись$ менників України переконаний, що закон “Про забезпечення функціонування укра$ їнської мови як державної” повністю від$ повідає Конституції України і не потребує перегляду. Секретаріат Національної спілки пись$ менників України вважає, що спроби реві$ зії Закону про мову — це один зі складни$ ків ворожого плану демонтажу України як незалежної держави, перетворення її в ко$ лонію Росії, провокування суспільного неспокою, загроза свідомого нищення усіх тих завоювань, які здобула Україна в тяж$ ких випробуваннях ціною тисяч життів на$ ших захисників у війні з Росією. Нас знову хочуть розділити на Захід і Схід. Нас хочуть переконати, що чинне мовне законодавство порушує чиїсь права і свободи. У нас наразі немає проблем з мовним законодавством. У нас немає утисків національних меншин за мовною ознакою. Натомість у нас є величезна кіль$ кість нагальних проблем у державі, які не$ обхідно негайно вирішувати. І перегляд мовного закону аж ніяк не належить до та$ ких першочергових дій з боку держави. Утвердження української мови як дер$ жавної є одним із хребтів незалежності, са$ мостійності і сили України, збереження на світовій арені свого індивідуального наці$ онального обличчя. Обмеження формату української мови як державної, що перед$ їнофобність світогляду значної частини українців: “Где русский язык — там и рус$ ская земля!!!” — ось її мета! Виходячи з цього, Росія давно перетворила російську мову на головний інструмент підриву та вбивства України всередині України, через витіснення нею мови української в побуті. Як це відбувається зараз? Насамперед через естетику мови. В самій естетиці зву$ чання, випромінюванні почуттів, тобто вираженні змісту засобами слова, росій$ ська та українська мови дуже різні. Якщо коротко, то українська мова — це мова ду$ ші, серця, а російська – напоказ, для хизу$ вання. Коли українці виростають у нас$ крізь зросійщеному середовищі великих міст, то їм, щоб правдиво оцінити красу і значення української мови, доводиться долати в собі звичку до естетики росій$ ської мови. Отже, це боротьба з собою. А тому більшість залишається інертною й українською мовою практично не корис$ тується. Цей стан до того ж старанно під$ живлюється олігархічними ЗМІ та росій$ ською “попсою”. Звідси висновки: 1. Російськомовні є споживачами тіль$ ки російських газет, журналів, літератури, театру, кіно, музики й пісень; 2. Більшість російськомовних не під$ тримують розвиток української культури; 3. Частина цієї більшості через вихо$ вання в сім’ях та російськомовну освіту за$ ражена українофобією, тобто комплексом неповноцінності щодо всього українсько$ го, страхом перед ним; 4. Російськомовні є системними спо$ живачами російськомовної інформації не$ залежно від джерела походження. В той час як практично все, що йде зараз із Росії, є або явно, або замасковано підривним по своїй суті щодо України. Тож велика шкода від російськомовності українців є очевидною: ми маємо не тільки консервацію зросійще$ ності – постійне гальмо нашого національного відродження, зокрема великі збитки у розвит$ ку української націо$ нальної культури, але й постійний антиукраїн$ ський вплив Росії, що паразитує на росій$ ськомовності, формую$ чи і наснажуючи 5$ту колону в Україні, гото$ ву до руйнування нашої держави. А нам це пот$ рібно? Адже саме через такі обставини наші ро$ сійськомовні і взагалі бачає її обов’язкове для всіх громадян знання й використання у всіх сферах гро$ мадського спілкування на всій території держави, створення передумов для ігнору$ вання, необов’язковості української мови, повернення до узаконеної нової русифіка$ ції в освіті, вихованні, медійному просто$ рі, державному управлінні — означає пря$ мий шлях до знищення державної неза$ лежності України. Письменники України наполягають на тому, що активні пропагандисти різномас$ того сепаратизму або ті, хто злісно запере$ чують українську державність чи глум$ ляться над українською мовою, повинні нести кримінальну відповідальність. Письменники України застерігають, що у сьогоднішній непростій політичній та соціально-економічній ситуації загра$ вання влади з мовним питанням може не лише розбурхати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, а ще й посилити ін$ формаційні позиції нашого зовнішнього ворога – країни-агресора. Секретаріат Національної спілки пись$ менників України закликає Конституцій$ ний суд України проявити високу грома$ дянську свідомість і державницьку пози$ цію, діяти у відповідності з чинним законо$ давством і ухвалити рішення виходячи з на$ ціональних інтересів української держави. Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ більшість українців мають суперечливий, еклектичний світогляд замість цілісного моноліту: раз своя держава, то й усе має бути своїм – і мова, і культура, і віра! Та$ ким керуються всі класичні держави Євро$ пи. Отже, повторюємо: кожен українець, кому дорога Україна, а не Малоросія, Но$ воросія, мусить згадати свій, як правило, україномовний рід: чи батьків, а чи дідів або ж прадідів. Згадати, що ганебно зріка$ тися мови, отже й культури свого роду і зробити рішучий крок – покинути звичку до окупаційної мови і перейти на україн$ ську – свою справжню рідну мову!!! Бо російською до російського понево$ лення України, ніколи не говорив україн$ ський народ. Спільною з Москвою мовою була лише церковнослов’янська книжна мова (македонський діалект староболгар$ ської) – як, скажімо, латинська мова для західноєвропейських народів. І то тимча$ сово. Але вся російська гібридна пропа$ ганда ґрунтується саме на цьому! Російська мова (а правильно “москов$ ська”) була сформована у Московії з ХVII ст. на базі церковнослов’янської староук$ раїнської книжної мови, фіно-угорської, татарської та інших європейських мов. В Україні після “полтавської поразки” і далі протягом XVIII$XIX$XX століть ро$ сійська мова насаджувалась з винятковою жорстокістю засобами позбавлення робо$ ти, покарання різками, засланнями, тюр$ мами та розстрілами, оскільки спротив був великим. Таким чином, щоб українці сьогодні пишаючись заявляли: “Мой родной язык русский!” Росії знадобилось, крім сумно$ відомих Валуєвського та Емського цирку$ лярів понад 500 таємних указів про заборо$ ну української мови (“не было и нет”) та три століття мовно-культурного й політич$ ного терору. Але сталося диво! Наша прекрасна, мила, неймовірно багата, вічно жива й мо$ лода українська мова пройшла через це пекло нищення й вижила, бо величезна духовна сила й привабливість таїться в ній, а тому кожен українець , хто має чисту ду$ шу і світлий розум захоплюється нею на все життя та стає мужньо на її оборону! А тому ні шкодувати, ні чіплятися за окупаційну чужу мову не тільки не варто, але й ганебно для українця. Залиште її для природніх росіян, бо у нас – народ і слово, і у них — народ і сло$ во, як писав Тарас Шевченко, у кожного своє у своїй країні. Тож повертаймося, українці, у кого жи$ ва совість до свого українського слова, до рідного споконвічного лона — лише так ми врятуємо себе і Україну!
Мова єдина · “Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” повністю відповідає Конституції України і не потребує перегляду”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини Фаріон. Подача 8

Не використовуючи сповна своєї мови, тої національної перетворювальної машини, цілий народ слабіє і поволі дегенерується у всіх ділянках життя. Костянтин Чехович Прикметно, що провідниками чужої лексики разом із чужою реальністю є пере$ дусім політики та журналісти, про що свід$ чить основна сторінка Міністерства освіти, науки та інновацій. Зокрема, фокусом анг$ ловарваризації є програма “Комунікаційна стратегія МОН 2019$2021 рр.”, розроблена громадським об’єднанням “Комунікація для змін”, яка часом видається просто пога$ ним перекладом з англійської мови, зроб$ леним на замовлення влади і цієї ГО. Це, яку бувальщині: “Який поганий переклад! Чи знаєте, хто переклав цього романа?”. “Ніх$ то. Це оригінал”. Це саме той випадок, коли “корисність запозичання перетворюється в свою протилежність”, позаяк призводить до занепаду власних творчих сил “та не роз$ вивається (слабшає) контакт з прямими но$ сіями рідної мовної стихії”. Виявляється, що так звана реформа, яка після 2014 року, як стихійне лихо, накрила нашу освіту і стала вторгненням чужомов$ ної системи, має омріяну практичну, кос$ мополітичну й гедоністичну мотивацію: “Реформа відбувається тому, що Україна хо$ че стати країною щасливих і конкурентнос$ проможних людей у глобальному світі”. Себ$ то не йдеться про освіту як основу самос$ тійної, самодостатньої національної держа$ ви, що змагає до відродження, оновлення та створення питомих освітніх моделей, на$ ціональних традицій та утвердження свого національного Я і пропагування його в сві$ ті, – а всього лиш задля щастя і конкурен$ тноспроможности безликих людей в глобаль$ ному вимірі. Це “щастя” і відразу неконку$ рентноспроможність (загроженість) нашої мови ми показово відчуваємо через масова$ ний наплив англізмів в українську мову: “спікером презентації стала” – speaker 1. “промовець, оратор”; 2. “той, що про0 мовляє”; 3. “лектор, доповідач”; 4. парл. “спікер”; 5. “представник, виразник, ру0 пор”; 6. “диктор”; 7. “гучномовець”; 8. “читець-декламатор” (ВАУС); “оратор”, “речник”, “диктор”, “гучномовець”, “ру0 пор” (АРС, с. 706), спікер – речник, промовець, доповідач; “учні принесли стикер” – sticker: багатозначна лексема, що звужує свої значення 1. “колючка, шип”; 2. розм. “колюча зброя”; “ніж”, “спис”; 3. “клейка речовина”; 4. “смужка липкого паперу”; “гумований папір”; 5. “етикетка”; “ярлик”; “афіша”, “оголошення”; 6. “штрафна наклейка на вітровому склі” (за порушення правил стоянки); 7. “розклеювач афіш”; 8. розм. “роботяга”; 9. “людина, вірна своїм нахилам, звичкам”; 10. “прихильник”; 11. “залежаний товар”; 12. розм. “страйкар”; 13. “важке питання, загадка”; 14. “гість, що засидівся” (ВАУС); 15. розм. “складне питання”, 5. “наполеглива людина” (АРС, с. 723), стикер – наліпка, наклейка, етикетка; “кожен хоче бути топовим” – top: омо$ німна та багатозначна лексема, що звужує своє значення 1. “верхівка, вершина, верх, вершечок, маківка”; 2. “верхня частина, верхній кінець”; 3. “шпиль, купол”; 4. “най$ вищий ступінь”; 5. “найвищий ранг”; “ви$ соке становище”; “перше місце”; 6. “люди$ на, яка посідає високе становище” (перше місце); 7. “найкраща (відбірна) частина чо$ гось” та ін. (ВАУС); “вершина”, “верхівка”, “перше місце” та ін. (АРС, с. 774), топові – перші, найкращі. Від редакції: Про0 симо читачів долуча0 тися зі своїми запи0 таннями до Ірини Дмитрівни Фаріон, професорки, доктор0 ки філологічних наук, постійної авторки "Слова Просвіти".
Мова єдина · “Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” повністю відповідає Конституції України і не потребує перегляду”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Розмова віч0на0віч

Анатолій ЗАВГОРОДНІЙ, Запорізька обл. Шановні російськомовні українці! Не зважаючи на по$ шесть коронавірусу атака на українську мо$ ву з боку Росії не при$ пиняється, а посилю$ ється. В мережі вкида$ ються різні брехливі спекулятивні твер$ дження на захист російськомовності укра$ їнців. Особливий поштовх цій ворожій пропаганді дало прийняття Держдумою Росії закону про те, що українці є носіями російської мови. Тобто іншими словами: “…никакого украинского языка не было, нет, и быть не может!”. А звідси і ніякого окремого від Росії народу немає, отже й своєї окремої держави бути не може. Держ$ дума Росії визначила, що ми не маємо на це права! Чи не час із цією зловорожою маячнею покінчити? Але для цього всім нам пора розібратися у цих, зовсім не простих, ре$ чах. Запрошуємо до відвертої розмови. Чи не здається вам, шановні російськомовні, що ситуація, коли один народ, одна нація розмовляє двома різними мовами, є не нормальною? Адже коріння наше переп$ летене. Маємо однакові українські прізви$ ща, тобто ми родичі, живемо в одній краї$ ні, але розмовляємо різними мовами, чи не є це безглуздям? Хіба це сприяє світог$ лядному єднанню? Баченню одного нап$ рямку в розвитку держави і самому став$ ленню до неї. Адже проро$ сійськість певних груп на$ селення аж зашкалює! По$ чинаючи з промислової та політичної “еліт”! Чи не час рішучим вольовим рі$ шенням кожного розсуд$ ливого українця це припи$ нити? Адже через цю дику ситуацію ми продовжуємо балансувати над прірвою, бо через занепад своєї мо$ ви та культури стає реаль$ ним загальний розбрат і втрата незалежності й дер$ жави від агресії Росії. А по$ тім національна смерть: був народ і не стало наро$ ду! Адже Росія всі свої пла$ ни, всю свою пропаганду вибудовує спираючись на російськомовність та укра$
Суспільство · “Ідуть лавою, лікоть до ліктя. Чим не Шевченківське лицарство”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нини, не можу оминути підтрим$ ку колективу університету дій студентів страйками, мітингами і навіть солідарним з ними голоду$ ванням на площі біля Оперного театру. Дехто з хористів теж брав у цьому участь. А ввечері перед славною Львівською оперою хо$ ристи майстерно виконували ук$ раїнські пісні різних часів і поко$ лінь, вселяючи віру і оптимізм, за що їм львів’яни сердечно дякува$ ли. Атмосфера добра, надії, висо$ ких помислів заполонила наше славне місто. Горбачовська перебудова, ма$ ючи на меті демократизацією змінити фасад імперії, аж ніяк не зачіпала її політичної структури, тобто всі республіки повинні бу$ ли залишатися в СРСР з дещо розширеними правами. Дуже по$ казовим щодо “права націй на са$ мовизначення” є проголошення Литвою незалежності і вихід із складу СРСР у березні 1990 року. Радянське керівництво, в якому домінували апологети “єдіной, нєдєлімой”, змиритися з цим прецедентом не могло і ввело вій$ ська, а для гарантованого успіху – і підрозділ КГБ “Альфа”. Тоді під час оборони вільнюського те$ лецентру загинули 14 відважних синів Литви. Сьогодні з тридцятирічної давнини ми якось занадто легко згадуємо ті події, не замислюю$ чись над тим, як ризикували сту$ денти. Адже голодування, по$ перше, є небезпечним для орга$ нізму випробуванням і вимагає спеціальної підготовки при вход$ женні і виході із нього, а, по-дру$ ге, зважаючи на систему, в якій ми жили, можна було очікувати на різні провокації – аж до най$ гіршої. Це сьогодні ми достеменно знаємо про засланих численних провокаторів на Майдан Неза$ лежності, де відбувались головні події Революції Гідності з тяжки$ ми смертельними наслідками. Знаємо, що справа трагічної смерті Героїв Небесної Сотні до$ нині нерозкрита і через те, що за$ масковані вороги з високих кабі$ нетів правоохоронних органів, які організовували провокації, преспокійно пересіли у нові кабі$ нети вже за постмайданної влади і робили все, щоб загальмувати розслідування з надією, що нев$ благанний час допоможе знищи$ ти сліди злочину. Думаю, що організатори і ке$ рівники першої в новітній історії України акції спротиву системі добре усвідомлювали небезпеку і діяли відповідально. Тому сама організація, перебіг акції, постав$ лені політичні вимоги до влади викликають захоплення. А мате$ ріали про Революцію на граніті мали б поширюватись повніше, і насамперед – у молодіжних сере$ довищах.
Суспільство · “Ідуть лавою, лікоть до ліктя. Чим не Шевченківське лицарство”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Уроки Революції на граніті

Аналіз виборів до місцевих органів влади в Україні ще раз переконливо показує, якою складною для політичного управління є наша держава . Знову маємо не дуже втішний розклад сил у місцевих радах і фактичний реванш сил москвовитських в регіонах Півдня і Сходу. За 30 років незалежності небагато вдалося зробити для зміни статусу кво в цих регіонах на користь проукраїнських сил. Такої зміни нелегко досягти. І вимагає вона но) вих підходів і зусиль всіх, хто хоче будувати державу. Історичні процеси порівняно з три) валістю життя людської одиниці змінюються дуже повільно. І якщо каталізатором змін є окремі події, то минає не одне десятиліття і навіть століття, поки попередня епоха тран) сформується в нову. Україна винятком не є і бути не може. Справа побудови української за сутністю держави вимагає відповідальної праці, не) пересічного хисту, неординарного мислення, насамперед – у створенні моделі, яка б враховувала основні чинники, покладені в її основу: політичні, історичні, економічні, культорологічні, інформаційні. Великою бідою нашої політичної реальності є розпоро) шеність національно)патріотичних сил, що аж ніяк не сприяє зміцненню держави та її інституцій. Хочемо поділитися деякими роздумами про подію виняткової ваги і значення, яка відбувалась у Києві 30 років тому – від 2 до 17 жовтня1990 року, і увійшла в історію спо) чатку під назвою Студентське голодування, а згодом – Революція на граніті. Це був пер) ший масовий протест, який пришвидшив розпад Московської червоної імперії і прого) лошення незалежності України. Вона показала, що в Україні виросло покоління, яке є носієм національних ідеалів і здатне за їхнє утвердження боротися — навіть ціною влас) ного життя. Головною формою протесту проти колоніального статусу Української РСР стало голодування студентів. До цієї форми спротиву часто вдавались політичні в’язні, яких в “країні розвиненого соціалізму” не бракувало. Христина БУРШТИНСЬКА, голова Товариства “Просвіта” Львівської політехніки, професор Через світову пандемію коро$ навірусу та загрозливу через неї ситуацію в Україні, а також вибо$ ри до органів місцевого самовря$ дування, про ювілейну дату Рево$ люції на граніті говорили скром$ но. У Львові завдяки теперішнім студентам-членам відновленого Студентського братства Політех$ ніки і безпосереднім учасникам тих історичних подій відбулися заходи з демонстрацією фільмів, виставок про перший масовий протест молоді. Політехніка часів протестної акції студентів і сьо$ годнішня – два ідеологічні анти$ поди. І ці прискорені зміни при$ несла, зокрема, і Революція на граніті. Захід на вшанування 30$ї річ$ ниці Студентської революції від$ бувався 12 жовтня на другому по$ версі головного корпусу Універ$ ситету. Ініціаторами були Сту$ дентське братство, Видавництво Львівської політехніки, прилучи$ лися до організації Народний дім “Просвіта”, Товариство “Просві$ та”. До честі ректора університету Юрія Бобала, він завжди підтри$ мує національно-патріотичні за$ ходи, і цю урочистість теж схва$ лив. Куратором виступав прорек$ тор Роман Корж, за його пропо$ зицією перед початком заходу організатори демонстрували фільм. У привітальному слові до політехніків ректор підкреслив активну позицію студентів Уні$ верситету у всіх акціях, спрямо$ ваних на утвердження Україн$ ської держави. До студентів і всіх присутніх звернувся учасник Ре$ волюції на граніті, відомий полі$ тичний діяч Олег Синютка. В ша$ нобі схилили ми голови перед світлими постатями: Маркіяном Іващишиним, Ігорем Коцюру$ бою та іншими братчиками, які відійшли в світ вічний. З цікави$ ми спогадами виступили безпо$ середні учасники Студентського голодування, колишні політехні$ ки Андрій Салюк та Іван Па$ ров’як. Андрій Хавунка заспівав пісню “Чорнії круки”, яка про$ мовисто відтворювала шлях до визволення. Авторський вірш на відзначення цієї славної події прочитав заступник голови профкому працівників Універси$ тету, тодішній голова страйкому Володимир Гайдук. Від теперіш$ нього Студентського братства слово мав виконуючий обов’язки голови Роман Маслюк. Натхнен$ но і патріотично виступав народ$ ний чоловічий хор “Орфей ”. Під склепіннями унікальної споруди особливо могутньо звучали пісні “Горнусь до тебе, Україно”, “Зро$ дились ми великої години”, “Збудись, могутня Україно”. Пригадуючи події 30$літної дав$ Здається, врахували все до найдрібніших деталей. Зважаючи на те, що задуми організаторів могли стати набутком всюдису$ щих “шпіцлів”, місце проведення акції було законспіроване. Основ$ ній масі студентів повідомили, що голодування буде проводитись поблизу Верховної Ради, і тільки три особи знали, що це буде пло$ ща Жовтневої революції, на якій бовванів неоковирний монумент, побудований в епоху знаного ру$ сифікатора і “доброго господар$ ника” Щербицького. А в Маріїн$ ському парку студентів збирались зустрічати добре навчені і такі потрібні владі навіть в цей перебу$ довний час міліціонери. Територію, де сміливці лягли на граніт і розбили намети, вони самі назвали Майданом Незалеж$ ності, подарувавши киянам і всій Україні тепер вже історичну назву. Передбачили і зорганізували ді$ яльність служб, без яких студент$ ський спротив не міг би існувати більше декількох днів, а тим більш стати політичною загальноукраїн$ ською акцією. Мова йде про різні за діяльністю служби: медичну, охорони майдану, інформаційну, координаційну, господарську. Власне, ця скоординована діяль$ ність всіх підрозділів показала, що в студентських авдиторіях форму$ ється нове покоління борців за Україну, яке розуміє значення функцій, котрі забезпечують жит$ тя суспільства, і вміє їх утверджу$ вати. Чомусь мало про це гово$ рять, небагато аналізують. Адже саме досвід Революції на граніті значно сприяв здобуткам Пома$ ранчевої революції, а згодом – і Революції Гідності. Організаторами першої масо$ вої антикомуністичної антиім$ перської акції в новітній історії України виступали Українська Студентська Спілка (УСС), ке$ рівником якої був тоді Олесь До$ ній, згодом – добре знаний гро$ мадсько-політичний діяч; від Сходу студентство представляв Олег Барков, голова УСС із Дніп$ родзержинська; студенство Захо$ ду – голова Львівської УСС Мар$ кіян Іващишин. Вони ж були співголовами Студентського го$ лодування. Як їм вдалося органі$ зувати цей штаб? І Україну ж сшивали! Координаторами акції виступали Олег Тягнибок і В’ячеслав Кириленко. Олег Ку$ зан, студент журналістики ЛДУ ім. І. Франка, разом з Сергієм Ба$ щуком відповідали за зв’язки з громадськістю. Студенти-медики Тарас Семущак разом з Олегом Тягнибоком керували медичною службою. Студентське братство Львова очолював у ті часи студент-полі$ технік Маркіян Іващишин, про якого колеги висловлюються як про непересічного організатора і людину чітких політичних погля$ дів. Його подальша діяльність у Львові пов’язана з організацією та проведенням численних мис$ тецько-культорологічних заходів, як і творчими здобутками знаної у Львові “Дзиги”. А значною силою Революції на граніті стали студенти-полі$ техніки, об’єднані в структуру Студентського братства, яке ор$ ганізували у 1989 р. Головою Сту$ дентського братства Політехніки був у ті часи відважний і творчий Андрій Салюк. Сьогодні він – го$ лова Львівської обласної органі$ зації Товариства охорони пам’яток історії та культури, які він справді по-левиному захищає від руйнації та понищення чис$ ленними відозвами до владних структур та зверненнями до львів’ян. Також він координує волонтерську ініціативу і допо$ могу армії, що за сьогоднішніх реалій російсько-української вій$ ни викликає повагу і шану. Не можу оминути відважного ініціативного Ігоря Коцюрубу. Коли прочитаєте в інтернетних виданнях, що зробила ця молода людина, то справді всіх добрих справ вистачило б не на одне життя. У студентській акції саме йому, який пройшов пекло Афга$ ністану, доручили керівництво охороною наметового містечка. Громадський активіст, в Політех$ ніці він виступав за усунення з ректорської посади М. Гаврилю$ ка, за правління якого утверди$ лось “єдіноначаліє”. А головни$ ми вимогами у навчально-вихов$ ному процесі стали русифікація і боротьба з українським буржуаз$ ним націоналізмом. Власне, ра$ дикальному Коцюрубі та таким же відважним радикалам-одно$ думцям належить ідея прориву міліцейського кордону, виставле$ ного для охорони Верховної Ради від студентів та тисяч їхніх при$ хильників. Приємний оксамитовий го$ лос студента-механіка Андрія Ха$ вунки, весела вдача робили його бажаним у найрізноманітніших студентських товариствах. Сьо$ годні народний артист України свою участь в Революції на грані$ ті трактує дуже поважно: “Ми йшли за Україну”. Ще одним ак$ тивним членом Студентського братства був студент-радіотехнік Іван Паров’як, нині – директор Видавництва Львівської політех$ ніки. Добре пам’ятаю його патрі$ отичний достойний виступ перед двотисячною авдиторією студен$ тів-першокурсників та виклада$ чів на урочистості “Посвяти в студенти”. Відповідальний ди$ ректор став організатором мис$ тецької виставки “30$ліття Рево$ люції на граніті”. Не залишать ні$ кого байдужим надзвичайно ці$ каві, природно вихоплені з життя миттєвості. Вчора прийшла, щоб ще раз їх побачити. Вражає фото від 15 жовтня: вихудлі, змучені, але непереможні. Ідуть лавою, лі$ коть до ліктя. Чим не Шевченків$ ське лицарство!
Читацьке віче · “Людський фактор є вирішальним чинником соціального прогресу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Повернутий із забуття

Андрій ЗИЛЬ, член НСКУ Творче надбання письменни$ ка-документаліста Михайла Ско$ рика поповнилось ще одною кни$ гою. “Зона непам’яти: прирече$ ний повернутися”, яка вийшла за ініціативою Міжнародного освіт$ нього фонду ім. Ярослава Мудрого у Кам’янець-Подільському ТОВ “Друкарня “Рута” 2020 року. Вона присвячена розстріляній спадщи$ ні молодого бориспільського письменника Сергія Жигалка, творчість якого не те що не поці$ нована — а навіть не прочитана, бо розсіяна по численних україн$ ських періодичних виданнях поре$ волюційної доби. Доби розкрилля молодих творчих талантів і зни$ щення їх на Соловках, в Сибірах, як це сталося з Г. Косинкою, М. Зе$ ровим, В. Підмогильним, Лесем Курбасом, Михайлом Драй-Хма$ рою і багатьма іншими побрати$ мами трагічної долі. Якщо ми зна$ ємо про розстріляне відродження, то С. Жигалка не маємо ні в спис$ ках живих, ні мертвих. Хоча було відомо, що письменника знищено на засланні, але справжньої його біографії ніхто не читав, бо, нас$ правді, її не було. І тільки М. Ско$ рик взявся за нелегку пошукову і дослідницьку роботу. Перегорнувши кожну сторін$ ку архівної справи й уважно вив$ чивши найдрібнішу деталь її, письменник заново воскресив епізоди доби доносів, наклепів, переслідувань, коли творча осо$ бистість існувала у павутинні не$ доброзичливців, критиків, під$ ступних хамелеонів і пильних до$ нощиків-інформаторів. Сергій Йосипович Жигалко народився 6 (19) жовтня 1902 року в Борисполі у козацькій родині Йо$ сипа Никифоровича і Марфи Ага$ фонівни Жигалків. Первістка ох$ рестили в Миколаївській церкві, де священик Іван Гречанівський і пса$ ломщик Василь Лаврівський на$ рекли Сергієм. Після нього у роди$ ні Жигалків з’явилися брати Іван, Геннадій, Михайло і три сестри: Олександра, Ліда та Ольга. Сергій, як старший, першим почав проби$ вати дорогу в життя. В 1917$му за$ кінчив бориспільське чотириклас$ не училище , 1921 року – гімназію. Того ж року вступив до Київського інституту народної освіти. Та через хворобу змушений залишити нав$ чання і в 1925 році зайнятися газет$ но-літературною працею. ...Крок за кроком М.Скорик простежує становлення С. Жи$ галка як письменника, що пред$ ставляв художню прозу “Гарту”. Водночас посилюється увага до творчого доробку з боку критиків А. Грукнта. Є. Адельгейма і таєм$ них агентів “Журналиста”, “Об$ новленной”, “Активиста”, які шу$ кають на С. Жигалка і його поб$ ратимів компрометуючу інфор$ мацію навзір “Ярошенко, Кося$ ченко и Жигалко все еще непрес$ танно твердят об ужасах голода 1933 года”. Агент “Холмский” писав про те, що М. Бажан як ре$ дактор журналу “КІНО” “підго$ довує” своїх приятелів письмен$ ників, видаючи аванси під нена$ писані речі, або замовляючи ніко$ му непотрібну халтуру. Серед “підгодовувачів” називає групу письменників, зокрема й С. Жи$ галка. Агент “Леонов” писав: “Найвідвертіший серед письмен$ ників Косинка не сидять на місці, а із Сергієм Жигалком ... лазять по хуторах і приміських колгос$ пах. І про все говорять із недоб$ рою усмішкою стряпчого…” Агент “Журналист” у вересні 1933 року настрочив про те, що Київській кінофабриці запропо$ новано написати сценарій на колгоспну тему. “Жигалко нас$ тряпал комедию, предсталяю$ щую собой вредный и злой пас$ квиль на советскую действитель$ ность”. Дослідження біографії письменника рясність багатьма доносами, без яких не могла існу$ вати пореволюційна доба. До ха$ рактеристики С. Жигалка додали негативних означень “залпи” письменників Є. Адельгейма, А. Грунта, С. Скляренка. Наведу лише одну фразу пролетарського письменника Івана Мойсі (Ле): “Вся творческая продукция Жи$ галко представляет собой упад$ ническое хныканье, постоянное сожаление о былом, о прошлом”. М. Скорик детально просте$ жив життєвий і творчий шлях С. Жигалка у сув’язі з тим поко$ лінням письменників і творчих постатей, яким судилося пережи$ ти жахливі часи людиноненавис$ ницької епохи. Не всім вдалося вижити. С. Жигалка судили за сфабрикованою справою, відмі$ рявши йому п’ять років таборів. Але 12 червня 1938 року був розс$ тріляний. Лише після смерті Ста$ ліна родичі могли добитися перег$ ляду справи С. Й. Жигалка. Офі$ ційну оцінку в справі репресова$ ного письменника поставлено у висновку КДБ при Раді Міністрів УРСР 31 грудня 1958 року після розгляду архівно-слідчої справи та матеріалів перевірки по ній. У ній згадано не тільки злочинний під$ хід своїх попередників із органів НКВС, а й не менш людинонена$ висницьку методологію більшо$ вицьких опричників тієї системи. До сьогодні творча спадщина С. Жигалка не була перевидана і залишалась невідомою. Лише завдяки старанням М. Скорика віднайдено всі опубліковані опо$ відання і повісті репресованого письменника. Вони лише почи$ нають шлях до читача, який сьо$ годні зможе простежити життє$ вий і творчий шлях С. Жигалка і його спадщину, яка з далеких 20$ 30$х років повернулася до читача.
Читацьке віче · “Людський фактор є вирішальним чинником соціального прогресу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Позавчорашнє гне своє

Вадим ПЕПА, письменник Щойно в Києві відкрито пам’ятник видатному мислите$ лю Махатмі Ганді. Привід нага$ дати застереження непохитно$ го борця за світлішу долю рід$ ної йому Індії, яка за його жит$ тя з останніх сил вивільнялася від англійської колонізації : “Інтелігенція, вихована оку$ пантом, є найбільшим ворогом свого народу”. З якого боку не глянь, при владі вистачає недавніх кому$ ністів та вихованих ними ком$ сомольців. Спробуй допекти їх$ ній свідомості тирадою обож$ нюваного ними в ХХ столітті вождя? “Ліберали і до питання про мови, як і до всіх політич$ них питань, підходять як лице$ міри і торгаші, що простягають одну руку (відкрито) демокра$ тії, а другу (за спиною) кріпос$ никам і поліцаям” (Ленін, 24, 1972, 115). Дан приказ ему на запад, Ей – в другую сторону, Уходили комсомольцы На гражданскую войну. Для загарбників немає ні$ чого святішого, ніж розпалюва$ ти “громадянську війну”. Нас$ кільки тверді вони в своїх пере$ конаннях, судімо хоча б із того, як із 1917 р. будівники “світло$ го комуністичного майбутньо$ го” нацьковували темні маси скидати з церков хрести й позо$ лочені бані, грабувати храми, розправлятися зі священиками з такою ненавистю і люттю, щоб нащадки закатованих і розстріляних “здригалися до десятого коліна”. А на зорі ХХІ століття ті ж самі “правовірні” з таким же завзяттям перекину$ лися до православ’я. То чим же вони керуються – ідеями чи жадобою власної вигоди? Доле праведна! Чи не пото$ нув би в непроглядній темені білий світ, якби не осявала жорстоку юдоль земну подвиж$ ницька діяльність Тараса Шев$ ченка, Івана Франка, Лесі Ук$ раїнки, Василя Стуса, Василя Симоненка та рівних їм на всіх обширах земної кулі? Наслідувачів геніїв і видат$ них особистостей позавчораш$ ня комуністична й комсомоль$ ська зловорожість ганьбить те$ пер наліво й направо як “ради$ калів”, “бандерівців”, “фашис$ тів”. 1494 р. у місті Базель було опубліковано сатиричну поему Себастіана Бранта “Корабель дурнів”, написану ранньою но$ воверхньонімецькою мовою. Автор сміливо користувався мовою, успадкованою від ко$ рінного роду свого, хоч нею за$ боронялося трактувати “вчені предмети”. Як пояснюють літе$ ратурознавці, Брант “ніби дає людям у руки дзеркало, щоб во$ ни впізнавали самих себе по$ між дурнів і, набираючись ро$ зуму, ставали кращими”. Нев$ мирущий автор нещадно вис$ міював Дурляндію “задля… за$ охочення до мудрості й… вико$ рінення дурості та в ім’я вип$ равлення роду людського”.
Читацьке віче · “Людський фактор є вирішальним чинником соціального прогресу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Це ж скільки євродопомоги Україні «пішло на вітер»!

Студентське братство в то$ дішню епоху – це феномен зорга$ нізованої патріотичної, пасіонар$ ної молоді, активної в громад$ ському житті, носіїв і пропаган$ дистів українських цінностей і культури. Власне братчики були “ударною силою” організованих “Просвітою” Політехніки Шев$ ченківських читань, Андріїв$ ських вечорниць, гагілок, відтво$ рених поетичних роздумів Лесі Українки, Олега Ольжича, Ігора Калинця, Ліни Костенко та бага$ тьох інших. А ще займались упо$ рядкуванням могил Січових стрільців, українських повстан$ ців, визначних діячів нашої куль$ тури, піклувались про дітей сиріт. Варто наголосити, що став$ лення до студентів в перші дні го$ лодування викликало насмішки комуністичної більшості Парла$ менту, навіть деякі депутати На$ родної Ради розглядали студент$ ську акцію як “молодечий виб$ рик”. Наш золотоверхий Київ спочатку здивовано мовчав. Але ці, кращі з-поміж нас молоді лю$ ди, таки змінили його психоло$ гічну байдужість до національних справ. Могутньо підтримали ко$ лег київські студенти, а за ними – хрещений люд, поволі долаючи шлях до української ідентичнос$ ті. Були випадки, коли партійні функціонери привозили на Май$ дан ковдри, матраци, рушники тощо. Суспільство змінювалось. Головними вимогами студен$ тів, поданими до Верховної Ради, були такі: недопущення підпи$ сання нового союзного договору; повернення солдатів, призваних на службу в армію, на територію України і недопущення військо$ вої служби поза її межами; пере$ вибори до Верховної Ради на ба$ гатопартійній основі навесні 1991 року; націоналізація майна КПУ та ЛКСМУ; відставка голови Ра$ ди Міністрів В. Масола. Комуністична більшість не квапилася задовольняти вимоги студентів, дочікуючи фізичної та моральної втоми і, як результат – штрейкбрехерства в рядах. І тут знову студентам належить виз$ нання: вони не здали позицій і для натиску на Парламент пере$ несли частину наметів під цю твердиню імперсько-комуністич$ ного духу і атрибутики. Згодом протестувальники і парламентарі-таки дійшли згоди, але майже в усіх спогадах учасники Революції на граніті шкодують, що депутати не погодились на перевибори весною наступного року. Із поданих вимог в Постанову, прийняту Верховною Радою 17 жовтня, не ввійшов саме цей пункт про перевибори, зі згодою на нього членів Народної Ради. Ця обстави$ на дозволила комуністичній біль$ шості оговтатись від потрясінь і, відмовившись від комуністичної ідеології, зосередитись на перероз$ поділі державної та комуністичної власності, що сприяло в подаль$ шому олігархізації країни. Основна група студентів по$ вернулась до Львова 17 жовтня, а вже18 жовтня за значної кількос$ ті політехніків над головним кор$ пусом Політехніки піднято омрі$ яний у віках синьо-жовтий стяг. Піднімали його студенти, які брали участь у Революції на гра$ ніті – Ірина Мамчур і Олег Ка$ шівський, від викладачів – Ми$ кола Кукляк і авторка цих рядків. Комуністична ідеологія відхо$ дила в минуле. Розпочиналась ера демократизації Політехніки і всієї країни. Створити державу – це найбільша перемога для нації. Студентська Революція на граніті була тією подією, яка значно прискорила її проголошення. Олександр КОСТЕНКО, доктор юридичних наук, профе$ сор (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України) 5 жовтня 2020 р. троє депута$ тів Європарламенту звернулися до нардепа, голови парламент$ ської фракції політичної партії “Слуга народу” Д. Арахамії з лис$ том, в якому, зокрема, зазначаєть$ ся: “Тільки з 2014 року ЄС інвес$ тував в Україну понад 15 млрд. єв$ ро. Ми ділимося з вами цим до$ сить невідомим цікавим фактом не для того, щоб просити про ва$ шу подяку, а для того, щоб під$ твердити, що доля вашої країни нам дуже дорога, і ми щиро піклу$ ємося про її майбутнє. Ми також ділимося цим, щоб нагадати вам, що джерелом цієї допомоги є гро$ мадяни ЄС, перед якими ми під$ звітні, і які так щедро відмови$ лись від частини своїх доходів за таких умов: звільнити Україну від розгулу корупції, реформувати судову систему та систему охоро$ ни здоров’я, створити прозоре місцеве самоуправління”. (https:// violavoncramon.eu/2020/10/05/ open$letter$to$arakhamia$head$of$ sluha$narodu/) Якщо взяти до уваги зазначе$ ну в листі суму євродопомоги Ук$ раїні і спробувати оцінити реаль$ ну ефективність її використання в Україні, то так і хочеться ойкну$ ти: “Ой! Це ж скільки грошей єв$ ропейських платників податків пішло “на вітер”! Або ж ще гірше: євродопомога, призначена, зок$ рема, і на боротьбу з корупцією, може бути використана як ресурс для незаконного збагачення ко$ рупційними способами. Отакий парадокс! Неефективність політики ЄС щодо фінансової допомоги Укра$ їні вказує на те, що ця політика є неадекватною тій ситуації, що склалася в Україні. Уявляється, що політика ЄС щодо допомоги Україні мала би бути спрямована на підтримку фундаментального чинника, від якого залежить соціальний прог$ рес в Україні і поступ її європей$ ським шляхом. Який же це чин$ ник? Досвід розвитку Європи під впливом епохи Просвітництва свідчить, що цим чинником є так званий “людський фактор”, а са$ ме соціальна (тобто політична, економічна, правова, моральна тощо) культура громадян. Тому фундаментальна ціль, на яку має бути спрямована фінансова та ін$ ша допомога Україні — це забез$ печення розвитку в Україні люд$ ського фактору, зокрема форму$ вання соціальної (тобто політич$ ної, економічної, правової, мо$ ральної тощо) культури громадян України. Бо, згідно з європей$ ським досвідом, долю народів ви$ рішує саме вона відповідно до за$ кономірності: яка соціальна куль$ тура громадян — таке і їхнє життя. Одним із засобів формування соціальної культури громадян є соціальне просвітництво, що йо$ го отримала Європа завдяки епо$ сі Просвітництва, забезпечило європейцям ту соціальну культу$ ру, яка визначила прогресивний розвиток європейських країн. Отже, найбільше для України можна зробити, запровадивши заходи щодо соціального прос$ вітництва громадян, зокрема, че$ рез шкільну і університетську ос$ віту, через просвітницький рух у ЗМІ, через навчання українців закордоном для забезпечення со$ ціальних реформ в Україні, через громадські просвітницькі органі$ зації тощо. Лише тоді в Україні можуть бути успішними політич$ ні, економічні, правові, моральні реформи... Це підтверджується, зокрема, досвідом реформування Турції Ататюрком. Успішна інтеграція України в Європу можлива лише в резуль$ таті розвитку соціальної культури громадян до європейського рів$ ня. Цей людський фактор є тим “спільним знаменником”, що об’єднує (чи з’єднує) країни Єв$ ропи, і до якого має долучитися Україна… …Щоб в Україні було таке життя як в Німеччині чи Швеції НЕОБХІДНО, щоб соціальна культура громадян України була такою, як в громадян Німеччини чи Швеції, і тоді вони, зокрема, будуть голосувати на виборах так, як голосують громадяни цих єв$ ропейських країн! Без формування соціальної культури громадян України жодні реформи не можуть бути успіш$ ними і жодна євродопомога на$ шій країні не може бути ефектив$ ною. Бо саме цей людський фак$ тор є вирішальним чинником со$ ціального прогресу.
6 Тільки в «СП» · “В багатьох країнах для лікування хворих на · COVID-19 почали використовувати реконвалес­ · центну плазму від перехворілих людей”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Світова коронавірусна криза

Сергій КОМІСАРЕНКО, академік НАН України і НАМН України, академік-секретар Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України, директор Інституту біохімії ім. О. В. Палладіна НАН України, голова Комісії з біобезпеки і біозахисту при РНБО України Продовження. Початок у ч. 40-43 за 2020 рік Клінічні випробування терапевтичних препаратів проводяться швидше, ніж випробування вакцин. Незважаючи на це, найперспективніші терапевтичні препарати на основі антитіл отримають схвалення FDA не раніше, ніж через пів року. Цей термін приблизно збігається з найбільш амбітними оцінками часу виходу на ринок вакцини проти COVID-19. Крім того, препарати на основі рекомбінантних чи моноклональних антитіл, як правило, коштують дуже дорого, що, звісно, обмежує їх широке використання для лікування COVID-19. Тому в багатьох країнах для лікування хворих на COVID-19 почали використовувати реконвалесцентну плазму від перехворілих людей, яка містить поліклональні противірусні антитіла. Спочатку виникало чимало побоювань щодо можливості виникнення небезпечних ускладнень: з плазмою можуть передаватися збудники інфекційних захворювань, у рідкісних випадках переливання призводить до циркуляторного перевантаження (TACO), коли організм пацієнта не може адаптуватися до збільшення об’єму крові, або до гострої травми легенів (TRALI), при якій перенесені антитіла пошкоджують легеневі судини. Незважаючи на ризики, переливання реконвалесцентної плазми почали використовувати в Китаї і США (де цей метод отримав тимчасовий дозвіл FDA). Зараз клінічні випробування проводять у багатьох країнах, і вони демонструють обнадійливі результати. Однак попередні результати клінічних випробувань реконвалесцентної плазми у 426 хворих на COVID-19, що тривають у Медичному центрі Університету Еразмуса в Роттердамі (Нідерланди), показали, що більшість пацієнтів з COVID-19 вже мають високі титри нейтралізувальних антитіл на момент потрапляння в лікарню. Тому слід проводити обстеження на антитіла і визначати пріоритетні групи ризику для виявлення пацієнтів, переливання реконвалесцентної плазми яким може виявитися корисним. 1 вересня 2020 р. FDA, фактично на виконання наказу президента Трампа, надало дозвіл на екстрене використання реконвалесцентної плазми для лікування госпіталізованих пацієнтів із COVID-19, хоча і зауважило, що для остаточного схвалення цього лікування поки що недостатньо кількості даних клінічних випробувань. Слід зауважити, що реконвалесцентну плазму успішно використовували і раніше під час епідемій SARS, MERS, лихоманки Ебола та інших інфекційних захворювань. Тому є всі підстави рекомендувати використання в Україні плазми крові людей, які перехворіли на COVID-19 і не мають вірусів, для лікування тяжкохворих із ускладненнями. Ще ефективнішим було б використання виділеної з плазми крові імуноглобулінової фракції, що містить специфічні антитіла. Нещодавно компанія “Біофарма” (Київ) закликала громадян, які перенесли COVID-19, ставати донорами плазми для розроблення лікарського засобу проти цього захворювання. Цікаво, що чоловіки є більш перспективними донорами плазми, оскільки серед людей, що перехворіли на COVID-19, високі титри противірусних антитіл мають 43% чоловіків і лише 29% жінок. Провідні світові компанії, що виробляють ліки на основі плазми, за підтримки Фонду Білла і Мелінди Гейтс та компанії Microsoft створили організацію Plasma Alliance CoVIg-19 з метою розроблення препаратів на основі плазми для лікування нового коронавірусу. Цього літа організація планує провести клінічні випробування гіперімунного імуноглобуліну проти COVID-19. Цікаво, що компанія Emergent BioSolutions (США) розробляє не лише препарат на основі поліклональних антитіл людини, а й продукт на основі антитіл коней, імунізованих SARS-CoV-2. А компанія SAb Biotherapeutics (США) у липні 2020 р. розпочала випробування препарату SAB-185, що містить поліклональні антитіла людини, отримані з плазми трансгенної великої рогатої худоби, імунізованої протеїном SARS-CoV-2. Амінокислотна послідовність отриманих антитіл є повністю людською, але відповідні гени містять бичачі регуляторні елементи, які оптимізують їх експресію в плазматичних клітинах великої рогатої худоби. Трансгенні тварини є клонами одного генотипу, що виробляють до 45 л плазми на місяць, а вихід антитіл становить до 25 г/л. Компанія GigaGen (США) використовує для одержання поліклональних антитіл людини генетично модифіковану лінію клітин, що містить повний репертуар генів імуноглобулінів від 5—10 людей, які перехворіли на COVID-19. Зараз активно вивчають моноклональні антитіла, здатні нейтралізувати різні види коронавірусів, оскільки ідею створення універсальної вакцини проти коронавірусів варто все ж таки розглянути в найближчому майбутньому через високу ймовірність виникнення нових коронавірусних пандемій. Інший підхід, який може перешкоджати проникненню коронавірусу в клітину, — використання інгібіторів серинової протеази TMPRSS2. Ця протеаза є необхідною для проникнення SARS- CoV-2 в клітину, хоча її біологічна роль в організмі залишається досі мало з’ясованою. В експериментах на мишах було показано, що нокаутні миші, у яких не синтезується протеаза TMPRSS2, нічим не відрізняються від нормальних. Інгібітором протеази TMPRSS2 є препарат Камостат мезилат (Camostat mesylate), ліцензований у Японії та Південній Кореї для лікування панкреатиту. Клінічні випробування цього препарату проти SARS-CoV-2 у квітні 2020 р. розпочалися в Орхуському університеті (Данія), а у травні — в Єльському університету (США). Проникненню SARS-CoV-2 в клітину можуть також завадити препарати, що впливають на ендоцитоз. У квітні 2020 р. з’явилася величезна кількість публікацій про те, що протималярійні препарати Хлорохін і Гідроксихлорохін можуть бути використані для лікування COVID-19, оскільки вони підвищують pH всередині ендосом, запобігаючи злиттю мембран і вивільненню РНК вірусу в цитозоль, а також інгібують входження вірусу в клітину завдяки зміні глікозилювання рецептора АСЕ2 та протеїну “шипа” коронавірусу. Спочатку інформація про успішне використання цих препаратів проти SARS-CoV-2 надійшла з Китаю, згодом клінічні випробування Гідроксихлорохіну в комбінації з антибіотиком Азитроміцином (HCQ/AZ) розпочалися в США. Президент Дональд Трамп зробив гучну (і зараз сумно відому) заяву про те, що в США скоро впровадять ефективні ліки проти COVID-19. Під тиском Трампа FDA надало безпрецедентний дозвіл на масове використання HCQ/AZ у місті Нью- Йорк ще до ретельної перевірки ліків на токсичність та специфічність дії, що викликало хвилю обурення у багатьох вчених і колишнього керівництва FDA. Незважаючи на це, в багатьох країнах почали використовувати HCQ/AZ для лікування людей з COVID-19, створивши дефіцит Хлорохіну, необхідного для лікування хворих на малярію та автоімунні захворювання. У Франції пацієнти масово вимагали призначення їм препарату, а відомий французький мікробіолог і лікар, керівник клінічних випробувань Дідьє Рауль (Didier Raoult), заручившись підтримкою президента Еммануеля Макрона, всіляко сприяв просуванню Хлорохіну. Невдовзі шведські лікарні повідомили, що припинили застосування Гідроксихлорохіну та HCQ/AZ через небезпечні побічні реакції та відсутність доказів противірусної дії цих препаратів. Так, використання HCQ/AZ призвело до госпіталізації кількох людей з симптомами інтоксикації та смерті одного пацієнта. Виявилося, що ці препарати є досить токсичними і, за висновком FDA, сприяють появі серйозних проблем із серцевим ритмом, а також можуть спричинити патологічні зміни крові, лімфатичної системи, пошкодження нирок і печінкову недостатність. 15 червня 2020 р. FDA відкликало дозволи на екстрене використання Хлорохіну та Гідроксихлорохіну для лікування COVID-19, а численні випробування цих препаратів у багатьох країнах зупинилися. Одним з найперспективніших препаратів, на який покладають надію в боротьбі з COVID-19, є Ремдезивір (Remdesivir) — нуклеотидний аналог, який є специфічним інгібітором РНКзалежної-РНК-полімерази вірусу (RNAdRNAp), необхідної для розмноження у клітині господаря. Китайські вчені встановили структуру комплексу RNAdRNAp з Ремдезивіром, що дозволило краще зрозуміти механізм припинення ним елонгації вірусної РНК. Інгібіторну дію Ремдезивіру на RNAdRNAp підтверджено in vitro для SARS-CoV, MERS-CoV і SARS-CoV-2. Було проведено кілька масштабних клінічних випробувань Ремдезивіру як у Китаї, так і в США за фінансової підтримки Національного інституту охорони здоров’я США та компанії-розробника препарату Gilead Sciences (США). Результати досліджень свідчать про скорочення часу перебування в лікарні пацієнтів, які приймали Ремдезивір, з 15 до 11 днів, а також про клінічне поліпшення у 36 з 53 пацієнтів (68%), госпіталізованих у зв’язку з тяжким перебігом COVID-19. Припускають, що максимальний ефект Ремдезивіру виявляється при застосуванні на ранніх етапах захворювання. Водночас автори деяких досліджень висунули низку застережень, які обмежують інтерпретацію результатів. Незважаючи на неоднозначність наявних результатів, 1 травня 2020 р. FDA дало дозвіл для екстреного використання Ремдезивіру для лікування COVID-19 в США, а згодом відповідні дозволи Ремдезивір отримав у Японії та Європі, де він випускається під торговою маркою Veklury. Зараз Gilead Sciences проводить додаткові дослідження в інших групах пацієнтів, зокрема дітей, і незабаром розпочне дослідження інгаляційного препарату для пацієнтів на ранній стадії, що лікуються вдома. Крім того, розпочато клінічне випробування комбінації ремедезивіру з протизапальним синтетичним інгібітором JAK — препаратом Olumiant (барицитиніб) виробництва Eli Lilly (США). Також активно досліджують препарати, подібні до Ремдезивіру, зокрема аналог рибонуклеозиду EIDD-2801 і його метаболіт EIDD-1931 (В^^4- гідроксицитидин), які було розроблено для лікування грипу компанією DRIVE Університету Еморі (США) і які виявили активність проти пандемічних коронавірусів. Цікаво, що EIDD-2801 виявився в 3-10 разів потужнішим інгібітором реплікації SARS-CoV-2, ніж Ремедезивір. У липні 2020 р. компанія Ridgeback Biotherapeutics (США) розпочала II фазу клінічних випробувань EIDD-2801 щодо ефективності лікування COVID-19. Також стало відомо про ще один противірусний препарат з більшою ефективністю, ніж Ремдезивір — BOLD-100 (Bold Therapeutics, Канада), який являє собою невелику молекулу на основі рутенію, що вибірково пригнічує індуковану стресом регуляцію шаперонового білка GRP78, важливого для процесів розпізнавання клітин господаря, проникнення та реплікації вірусу. Іншим імовірним препаратом для лікування COVID-19, що привернув увагу вчених, став Лопінавір-Ритонавір (LPV/r) — комбінований противірусний препарат, який використовують для боротьби з ВІЛ. Лопінавір є інгібітором вірусної ВІЛ-протеази, що порушує утворення вірусного капсиду, пригнічує реплікацію ВІЛ з утворенням незрілих вірусних частинок, які не можуть інфікувати клітини організму людини. Ритонавір подібний до цитохрому P450 і виконує функцію фармакокінетичного підсилювача лопінавіру. Отримано дані, що Лопінавір діє in vitro на SARS-CoV-2, після чого препарат включили у дослідницьку програму ВООЗ Solidarity. Як показали випробування, LPV/r не давав ніяких переваг пацієнтам з COVID-19 порівняно зі стандартним лікуванням. Водночас результати досліджень ефективності LPV/r у комбінації з інтерфероном бета-^ і рибавірином (нуклеотидним аналогом, інгібітором РНК-залежної-РНКполімерази) є обнадійливими. Однак 4 липня 2020 р. ВООЗ виключила LPV/r з програми клінічних випробувань Solidarity. Дослідження in silico показали, що ефективним інгібітором папаїноподібної протеази (PL) вірусу SARS-CoV-2 є Нітазоксанід (Nitazoxanide) — препарат класу тіазолідів з протипаразитарною та противірусною активністю, відкритий у 1980-х роках Жаном-Франсуа Росіньолем (Jean-Frangois Rossignol) в Інституті Пастера. Нітазоксанід було рекомендовано для подальших досліджень in vivo після демонстрації інгібування ним SARS- CoV-2 за умови низької концентрації вірусу. З метою пошуку можливих засобів для лікування COVID-19 було проведено скринінг усіх протеїнів організму людини щодо здатності взаємодіяти з SARS- CoV-2. Знайдено 332 протеїни, 66 з яких є “мішенями” наявних лікарських препаратів. У такий спосіб було ідентифіковано 69 лікарських засобів, з яких 27 вже випробувано, 14 — проходять клінічні випробування, 28 — перебувають на стадії доклінічних тестів.
7 Тільки в «СП» · “Я, особисто, із профілактичною метою приймаю вітчизняні препарати вітаміну D та флавоноїдів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Цікавим прикладом плідної співпраці кількох дослідницьких груп у пошуку специфічного препарату проти COVID-19 було дослідження з використанням сучасних методів комп’ютерного дизайну ліків і віртуального скринінгу з високою пропускною здатністю. “Мішенню” майбутнього препарату було обрано основну протеазу (Mpro) вірусу SARS-CoV-2, яка відіграє важливу роль у реалізації реплікації вірусу та його транскрипції. Зрештою, після скринінгу 10 тис. різних сполук як специфічний засіб для лікування COVID-19 обрано малотоксичний препарат Ебселен (2-феніл-1,2- бензоселеназол-3-он), що являє собою синтетичну молекулу органоселену і має протиза­пальні, антиоксидантні та цитопротекторні властивості. Попередні дослідження показали, що Ебселен виявляв інгібіторну активність щодо SARS-CoV-2 у клітинній пробі, що можна пояснити необоротним гальмуванням основної протеази коронавірусу через утворення кова­лентних зв’язків з тіоловою групою цистеїну (Cys-145) активного центру. Подальші дослідження підтвердили, що Ебселен може виявитись перспективним препаратом проти COVID-19, оскільки він зв’язується з вірусною протеазою Mpro між II та III доменами і є алостеричним регулятором доступу до каталітичної ділянки її молекули. Для виявлення ліків, які можуть бути переорієнтовані на боротьбу з COVID-19, компанія Biovista (США) використала платформу штучного інтелекту Biovista Project Prodigy AI. В результаті було оголошено, що для лікування COVID-19 можуть бути використані 6 препаратів. Поперше, це антифібринолітичний засіб апротинін та блокатор рецепторів ангіотензину II ірбесартан для зменшення цитокінового “шторму” та зниження вірусного навантаження. По-друге, було запропоновано використовувати каплацизумаб та езетіміб / аторвастатин як потенційні засоби проти згущення крові та запалення. І по-третє, потенційно корисними при лікуванні COVID-19 були визначені дві біоактивні сполуки — лікопен та вітамін D. Слід зауважити, що Biovista має значний досвід передбачення за допомогою штучного інтелекту ефективності лікарських препаратів для певних захворювань. Першим з багатьох передбачених препаратів став димеболін, який за прогнозами компанії був би корисним для пацієнтів з епілепсією та розсіяним склерозом. У подальшому це передбачення було підтверджено експериментами на тваринних моделях, а компанія Biovista отримала відповідні патенти. Цікаво, що штучний інтелект визначив препарат Лопінавір / Ритонавір (Kaletra) як відносно неефективний при COVID-19, а його поєднання з Ремдезивіром, як надзвичайно ефективне. Фактичні експериментальні дані підтвердили переваги цієї комбінації препаратів. Для налагодження швидкого та дешевого виробництва нових противірусних препаратів розроблено програмне забезпечення штучного інтелекту Synthia, яке пропонує виробникам найбільш ефективну та економічно вигідну стратегію синтезу лікарських засобів з використанням дешевих і легкодоступних вихідних матеріалів. Так, Synthia знайшла нові рішення для виготовлення 11 із 12 запропонованих противірусних засобів, зокрема для Уміфеновіру та Фавіпіравіру. Єдиним препаратом, для якого програмне забезпечення не змогло придумати нового способу синтезу, став Ремдезивір. Ще однією категорією препаратів, які можуть бути використані для лікування COVID-19, є засоби, що стримують гіперреактивність імунної системи. Річ у тім, що надмірна імунна реакція часто є причиною більш тяжкого перебігу COVID-19, виникнення цитокінового “шторму” та летальних випадків, особливо у молодих людей. Тому пропонували використовувати такі імуносупресивні препарати, як Тоцилізумаб або Актемра (Tocilizumab, Actemra) — гуманізоване моноклональне антитіло проти рецептора інтерлейкіну-6 людини; Анакінра (Anakinra) — рекомбінантний протеїн, антагоніст рецептора інтерлейкіну-1; інші препарати для лікування ревматоїдного артриту, які пригнічують дію інтерлейкіну-6, тощо. Клінічні випробування Анакінри в комбінації з моноклональним антитілом проти IFN-y (Емапалумабом) мають завершитися у Швеції у вересні 2020 р. Результати ІІІ фази клінічних випро­бувань препарату Актемра виробництва Roche (Швейцарія) не продемонстрували достатньої ефективності цього препа­рату при лікуванні COVID-19, тому FDA зараз не рекомендує використовувати моноклональні антитіла, що інгібують інтерлейкін-6, для лікування COVID-19. Також пропонували використовувати стероїдні препарати, однак багато хто побоювався, що їх застосування призведе до уразливості пацієнтів до інших інфекцій, зокрема госпітальних. Несподіваними виявилися дані про успішне клінічне випробування при лікуванні COVID-19 Дексаметазону — синтетичного глюкокортикостероїду, який має протизапальні та імуносупресивні властивості. Цей успіх став можливим завдяки масовому і ретельно проведеному клінічному випробуванню дексаметазону в Британії. Це клінічне випробування зараз часто згадують як приклад, оскільки неправильна організація випробувань ставить під сумнів отримані результати навіть для перспективних ліків. Згідно з результатами дослідження Recovery, проведеного Оксфордським університетом у Великій Британії, дексаметазон зменшував смертність приблизно на третину (з 40 до 28%) для пацієнтів на штучній вентиляції легень та на одну п’яту (з 25 до 20%) — для пацієнтів, які потребують лише кисню. Перевагою дексаметазону, який було синтезовано у 1957 р. і, незважаючи на численні побічні ефекти, досі широко застосовують при лікуванні автоімунних захворювань, перед сучасними препаратами є те, що він дуже дешевий і доступний по всьому світу. Зараз дексаметазон уже внесено до протоколів лікування COVID-19 у багатьох країнах, зокрема й в Україні. Клінічні випробування за участі 1700 людей з 12 країн показали, що не лише дексаметазон, а й інші кортикостероїди, зокрема гідрокортизон або метилпреднізолон, здатні знижувати смертність при COVID-19: через 28 днів спостереження ризик смерті становив 32% для тих, хто приймав стероїд, і 40% для тих, хто приймав плацебо. Однак слід наголосити, що кортикостероїдні препарати можуть бути неефективними або навіть шкідливими для пацієнтів з легкими симптомами або на ранніх стадіях СOVID-19. Нещодавно з’явилися дані про ймовірну перспективність для лікування СOVID-19 ще одного давно відомого протизапального препарату Колхіцину, який було створено на основі алкалоїду отруйного дикого шафрану (пізньоцвіту осіннього, Colchicum autumnale) і зареєстровано в 1947 р. у Франції. Колхіцин застосовували для лікування набряку суглобів ще у ІІ тис. до н.е., а для лікування подагри — починаючи з VI ст. Він є інгібітором полімеризації мікро-трубочок, інгібітором інтерлейкінів 1 та 6, а також колоніє-стимулювального фактору гранулоцитів і макрофагів, що робить його потужним протизапальним засобом. Клінічні випробування, проведені в Греції, виявили протизапальну та антитромбогенну дію колхіцину при лікуванні хворих на COVID-19. Дискусійним виявилося питання щодо використання з метою зниження температури при COVID-19 нестероїдних протизапальних препаратів (НСПЗ). Сумніви щодо застосування НСПЗ при COVID-19 посіяв міністр охорони здоров’я Франції Олів’є Веран, який на підставі заяв окремих лікарів оголосив, що НСПЗ здатні погіршувати перебіг захворювання, і для зниження температури можна приймати лише парацетамол (ацетамінофен). НСПЗ є інгібіторами циклооксигенази, яка каталізує утворення простагландинів — молекул-посередників у процесі запалення. Деякі НСПЗ (наприклад, індометацин) здатні блокувати синтез коронавірусної РНК, незалежно від інгібування циклооксигенази. SARS-CoV-2 може безпосередньо зв’язуватися з промотором циклооксигенази (COX-2), збільшуючи її експресію, а отже, продукцію простагландинів і запалення. З іншого боку, простагландин PGE2 може гальмувати реплікацію коронавірусу. Незважаючи на складність системи взаємозв’язків між коронавірусом і НСПЗ, на сьогодні, на думку експертів, немає доказів того, що НПЗП здатні погіршувати симптоми COVID-19. Останнім часом все більше уваги привертають інгібітори калікреїн-кінінової системи, яка сприяє накопиченню рідіни в тканинах і розвитку запалення. Зараз існує два таких затверджених препарати: ікатібант (блокатор брадикінінових В2- рецепторів) та моноклональне антитіло ланаделу-маб, яке інгібує калікреїн у плазмі крові (препарати, які інгібують тканинний калікреїн поки що не затверджені). Пацієнти з COVID-19, які приймали ікатібант, продемонстрували помітне поліпшення оксигенації. У США зараз проводяться рандомізовані клінічні випробування цих обох препаратів за участі критично хворих пацієнтів із COVID- 19, а у Нідерландах проводяться дослідження нового плазмового інгібітору калікреїну, який постачається компанією Takeda (Японія). Оскільки процеси гіперкоагуляції і тромбоутворення відіграють важливу роль у патогенезі COVID-19, для лікування цього захворювання пропонують використовувати препарати для запобігання згортанню крові. Відомо, що антикоагулянтна терапія гепарином з низькою молекулярною масою приводила до поліпшення стану хворих з важким перебігом COVID-19, у яких спостерігалися ознаки коагулопатії (підвищення концентрації D-димеру). З огляду на те, що антикоагулянтна терапія потребує ретельного відстеження стану системи зсідання крові в організмі пацієнта, має сенс згадати, що серед перших у світі тестів для кількісного визначення D-димеру, який є одним із маркерів загрози тромбоутворення, були діагностикуми, розроблені ще у 1990-х роках у відділі молекулярної імунології Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України. В цьому ж Інституті створено тести на одночасне визначення і D-димеру, і розчинного фібрину, що є вкрай важливим для моніторингу стану системи зсідання крові та загрози тромбоутворення. Імунотерапевтичні підходи для лікування COVID-19 розробляють також Центр вакцин та імунології Університету штату Джорджія (США) і корпорація CEL-SCI (США), результатом співпраці яких стала система лігандного представлення антигенних епітопів (LAEPS), яка сприяла розвитку протизапальної імуномодулюючої відповіді та завдяки пептидам з протеїну NP SARS-CoV-2 стимулювала CD8 Т-клітини для атаки інфікованих вірусом клітин-“мішеней”. Попередні дослідження на тваринних моделях показали, що імуногени LEAPS можуть врятувати від інших летальних інфекцій, зокрема викликаних вірусом простого герпесу (HSV) та вірусом грипу H1N1, а також зупинити прогресування запалення при ревматоїдному артриті. Крім того, вивчають можливість застосування проти COVID-19 імунотерапії з використанням генно-інженерних CAR/TCR T-клітин, які виявили високу ефективність при лікуванні раку, артриту та гепатиту В. Несподівано перспективним може виявитися препарат проти печії Фамотидин, що є антагоністом Н2-гістамінових рецепторів і запобігає виробленню шлункової кислоти, а також є дешевим і широко доступним (зокрема, в Україні його виробляють кілька фармацевтичних компаній). І хоча механізм терапевтичної дії Фамотидину при COVID-19 залишається нез’ясованим, наразі в штаті Нью-Йорк проходять його клінічні випробування на 1200 особах. Цікавими і важливими можуть бути дані про застосування добре відомих противірусних препаратів — інтерферонів. Ще на початку пандемії в Китаї використовували інтерферони для захисту медичних працівників, залучених до лікування хворих на COVID-19, і жоден з 2415 осіб, які отримували щодня краплі для носа з альфа-інтерфероном, не був інфікований вірусом. Особливо важливо, що інтерферони можна використовувати як профілактично, так і на початку захворювання з метою недопущення ускладнення. Хоча у FDA вважають, що даних для оцінки потенційної користі від використання інтерферону під час раннього захворювання порівняно з ризиками токсичності недостатньо, а використання інтерферонів для лікування пацієнтів з важкою або критичною формою COVID-19 необхідно заборонити. Іншими кандидатами на роль ліків від COVID-19, що беруть участь у випробуваннях, є вазодилататори, ліпоєва кислота, мезенхімальні стовбурові клітини, бевацизумаб (гуманізоване моноклональне антитіло проти фактору росту ендотелію судин), а також деякі препарати, які застосовують у китайській народній медицині, зокрема сполуки з протималярійною активністю: артемізинін, що міститься у полину однорічному (Artemisia annua), та його синтетична похідна — артесунат тощо. Навіть низькі дози опромінення грудної клітки (трохи більші, ніж доза при КТ, але менші, ніж доза при лікуванні раку легенів) можуть зменшити запалення в легенях тяжкохворих пацієнтів із COVID-19 настільки, щоб можна було відмовитись від штучної вентиляції легенів. Радіація при низьких дозах зазвичай не має прямого противірусного ефекту, але може компенсувати надмірну реакцію імунної системи, відому як цитокіновий “шторм”. Подібне лікування вже застосовувалося раніше для лікування вірусної пневмонії, пов’язаної з грипом 1918 р., а також при артриті. Зараз розпочато кілька клінічних випробувань цього лікування в США та інших країнах. Тривають клінічні дослідження сотень речовин, які можуть виявитися ефективними при лікуванні COVID-19 і які вже мають дозвіл на використання при інших захворюваннях. Таку стратегію називають repurposing, тобто “переорієнтація використання”. Періодично з’являються нові публікації про перспективність чергового препарату, але після бурхливого обговорення, як правило, з’ясовується, що або дослідження проводили лише in vitro, а не на живих організмах, або ж клінічні дані не такі вже й перспективні чи були певні маніпуляції з вибіркою пацієнтів тощо. Активно досліджують зараз і комбінації різних препаратів, передусім противірусних, однак поки що значного успіху не досягнуто. Тому при підозрі на COVID-19 не варто займатися самолікуванням, а потрібно відразу звертатися за медичною допомогою. Можна зробити висновок, що лікування COVID-19 майже повністю відбувається антисимптоматично — проти проявів захворювання, викликаного SARS-CoV-2, або проти можливих численних, часто мультиорганних ускладнень. Наразі тільки два препарати офіційно дозволені у США для лікування ускладнень COVID-19. Це Ремдезивір, що діє специфічно (гальмує реплікацію вірусу) та Дексаметазон, який не є специфічним (противірусним), але він апробований і дієвий для пригнічення гіперімунної реакції пацієнта на вірус. До цих препаратів можна додати реконвалесцентну плазму крові пацієнтів, які хворіли, видужали і мають достатньо високі титри противірусних (специфічних) антитіл. Я, особисто, із профілактичною метою приймаю вітчизняні препарати вітаміну D та флавоноїдів. Далі буде.
“Троє донечок – ото й все Марфине щастя”. · 8 Родовід · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

род, діти... А для музики женщина нужна, без неї ніяк! О! Бувало така попадеться — огонь! І два, і три дні, і тиждень, і другий, а я все не їду додому, бо жаль таке добро лишати. То до баби, до хазяйки моєї, приїздять ще люди, кликати мене. А Оксана каже: “Немає Сидора Пилиповича, ще свайбують”. “А де?”, — ті допитуються, бо я їм край потрібен! І ото їдуть, находять у тому селі, і я, бувало, з району у район переїзжаю і додому не заскочу. пах, а щось таке, що, значить, веде мене. От знаю і край! І то вже де вона не заховає — найду! У старій хаті, бувало, під стріху всуне — є. У собачу будку — найду. У зерно зариє — а тут! Нє, не шукаю, як ото шукають, воно, значить, мене веде, а я йду за ним. обличчі, згорблена — аби чужинці не приставали. Пройшла всі жахи окупації, евакуації, повернення на попелище.
“Троє донечок – ото й все Марфине щастя”. · 8 Родовід · с. 8сторінка оригіналу ↗

Любов ФІЛЕНКО. Талант до життя Дід Сидір

Діда Сидора у нашій сім’ї згадували частенько. Тато, бувало, як вип’є, то його на сльози пробира, а мама тут як тут: “От, Сидір Пилипович!” Здається, тільки мама й знали про дідову ваду, бо усім іншим він запам’ятався найкращим музикою не тільки села, району чи області, а, бери більше! — усієї північно-західної частини України! Коли дід Сидір зістарився і не те що барабан — бубон не міг у руках втримати, то теплими днями сидів за двором. На лавочці. Як кожен порядний сільський дід. Лавка була на дві дошки, позаду ріс бузок, за бузком ховалася хата. Життя ледь теплилося у дідовому тілі, щоб не впасти, він опирався на ціпок, ціпок — на землю, а земля, мабуть, на черепаху. Зрідка ціпок робив легкі порухи вліво-вправо — то дід відганяв нас від лавки. Це малих і надоїдливих. А зі старшими він любив поговорити: — Е! Хіба то свайба? Три столи і два музики! Та і що той Трусик грає?! А Маслюк? І у того не краще виходить. От ми з Терешком..., — тут зазвичай дід надовго замовкав, дивився вицвілими очима вдалину, і маленька, ледве помітна сльоза текла з правого ока. Коли сльоза добігала носа, Сидір Пилипович діставав з кишені рудої куфайки ганчірку, витирав сльозу, а заразом і носа, кашляв для годицця і продовжував, — Ми з Терешком такі свайби грали — вам і не снилось! — А що, діду, способні до нотної грамоти були? — Та що ти ото язиком мелеш, як корова хвостом у спасівку!? Яка грамота на свайбі?! На свайбі глав-не так заграти, щоб кухарки кісілі покидали та на тічок прибігли. Щоб молодиці підошви постирали, а у чоловіків хміль вивітрився! І сказати, і приказати... А пісні? Оце коли ще вуха годні були — чую, співають: “Ой що то за кума, що під кумом не була...”, а ще ж корів на обід не гнали! Хіба таке вдень співають?! Для кожної пісні, приказки своє врем’я. Таке співать увечері, як діти під ногами не топчуться. Шуткувати треба вміть і знать коли... — А ви ж уміли! — Та якби не умів — хто б мене за чотириста кілометрів на свайбу привозив і відвозив, га?! Та я триста свайбів тільки за Полтавським шляхом зіграв! А шо вже тут, то считай, у каждому дворі побував. Спитай хоч у кого: хто у вас за музику був? — Сидор Пилипович! Бо знали, поважали і кликали! Отак, було, приїдуть в цих числах, бо раніше ж після Покрови свайбилося, і просять: “Сидоре Пилиповичу, просили батько-мати і ми Вас просимо грати на нашому весіллі”. Ладно, кажу, приїду, але у мене два условія: ось така і така плата і гарна “подсадна утка”. Все. Договорились. Значить їду. — Діду! Чи у вас дома качки на яйця не сідали?! — Е, хлопці... У який клас ходите? Дев’ятий? Мабуть, стручкуєте ночами? Та шо покривилися, наче я не знаю, самий такий був... Подсадна утка — то така штука... Жизнєнна. Молодиця, значить, мені нужна на свайбу, вдовиця чи там одиначка. А як без молодиці?! Свою бабу я не возив з собою, у неї, он, хазяйство, го­ Не те, що тепер... А ви думаєте, дід усігда на лавочці сидів та на курей кишкав? Е! Та ми з Терешком... Сидір Пилипович Ващенко, рідний дядько моєї баби Лисавети, прожив сто один рік. Дружина померла на чверть віку раніше. Дідова фотографія висіла у колгоспному музеї. Як земляка-довгожителя. Хоча, як на мене, були на те й інші причини. Не менш значущі. Талант, наприклад. Талант до життя. Дядько Микола Кожному Бог талант дає. Кому черпаком насипле, кому ложкою, а кому кине дрібку, як добра господиня солі у солодку молошну кашу. Дядькові дісталась не те щоб дрібка, а так, чайна ложка. І то тітка все життя згадувала недобрим словом того давальщика. Щоправда, перепадало завжди дядькові. — От ти знаєш, де не заховаю, де не придумаю — він найде! У валянок поставлю бутилку — найде. У шифанері чи десь у столику — то і не питай! Один раз у картоплі закопала. Така той год виросла, по пояс! І я отак акуратно біля куща ямку викопала глибоченьку, поставила банку закатану і загорнула. День-два дивлюсь — ніде нічого. А як кинулася до банки, бо приїхали молотити, треба хлопцям налити, а там — віриш? — на денці! От як воно найшло?! Та ні кущі не пом’яті, ні бадилинка не зігнулася, а горілки нема! — А ти ще розкажи, розкажи, як в очереті ховала! — встряє у розмову дядько. — Та, Любочко, віриш-ні, а той раз вже так сховала, думала — до Покрови стоятиме. Де там! У нас отам на балці, скраю городу, ставок не ставок, річка не річка, а кругом — очерет. Я дебелий кущ очерету викопала, банку поставила, а зверху знов той кущ. І все там так поприбирала, землю мокру у ставок вкинула, ну ніде ніякого сліду. Ще покрутилася-подивилася: не видно, самій би не забути де. Дома не заховаєш, все перепробувала. А воно ж діло до осені йде, там молотитимуть — дай, там оратимуть — дай. Та у селі раньше без пляшки кроку не ступиш! Це зараз грішми беруть, а раніше один варіант — пляшка! А воно знайшло!, — тьотя Ніна дивиться у дядьків бік уже без осуду і злости. Скільки років минуло — вже не іскрить. А може, мене соромляться. — От скажи, Миколо, — це вже до дядька, — от як ти, харцизяка, все ото находиш?! Дядько перекидає у роті цигарку з одного боку на інший, мружить очі, як той кіт, усміхається: — А мене веде. Як вона чи купить, чи вижене самогонку, так я вже і знаю. Чую. Отак іду, думаю. А ноги самі ведуть, ведуть. Зупинився. Значить десь тут. Ні, не за­ — Та щоб воно тебе вже зі світу звело! — озивається тітка. А дядько тільки всміхається і дістає чергову “Приму”. ...Як дядько захворів і зібрався помирати, то попросив шампанського. Донька купила і принесла, бо такого напою на подвір’ї і поза ним не водилося, і моди не було! Немає вже дядька. На тому світі царствує. А талант? Дай бог, щоб нікому не перепав. Марфа Про те, що у дітей буває дві бабусі, я дізналася тільки у початковій школі. Незадовго до весняних канікул однокласниця Тетяна Швидченко похвалилася, що поїде в Іскрівку до бабусі. “Дивно, – подумала я, – мабуть, щось знов вигадала.” Бо Тетянина бабуся, баба Варька, жила за два двори від нас. А у дітей може бути тільки одна бабуся і один дід. Як у мене, у Галі Боровички, у Вітька Горьового. От що тут неясно? Один комплект батьків, один комплект бабусів-дідусів. У мене так було все життя. А оскільки вчилася я краще за Тетяну, вже й книжки читала, то так їй і сказала: “Ти все придумала, так не буває, яка така бабуся в Іскрівці?!” “Мамина мама”, — відповіла Таня. Ну, мамина мама була і у мене. Колись. Давно. Дуже давно. Вона навіть чукикала на руках старшого від мене на дванадцять років брата і казала, що ось, розтане сніг, травичка повилазить і підуть вони з Кольою на вигін гратися. Так мама розповідали. Однак мамина мама, бабуся Марфа, була такою давньою давниною, що прирівнювалася у моєму дитячому світосприйнятті до казкового персонажу. Щоправда, у хаті над вікном висіла її і діда Луки фотографія, рушником вбрана. Ну так і лик Ісуса на паперовій іконці висів на покутті, і шо? *** ...Марфа вийшла заміж по любові. Своє перше заміжжя описувала донькам як казку! Було, сядуть у землянці біля теплої грубки, і вона давай їм розповідати, як стрілися з Іваном вперше, як ходили з ним на вечорниці, як він посміхався, побачивши її на вулиці, як приїхав свататися, а Марфі треба було стояти коло припічка та грубу колупати, а вона все озиралася на Івана і веселі іскорки так і стрибали в її очах. Батьки бачили ту любов, то ж з легким серцем віддали доньку заміж. Хто ж знав, що того щастя Господь відмірив усього три роки?! Ось тут поженилися, ось тут стали жити у його бабусі, ось тут вперше посварилися і Марфа зібрала клунок і снігами-переметами подалася додому, рідні зустріли як годицця: донька у гості прийшла!, а на третій день батько спорядив сани і відвіз Марфу до чоловіка. Ось тут вона розповідає бабусі про сварку — Іван, граючись, вдарив її по сідниці, а ось тут — народилася донечка, а ось тут — 33-й рік, голодовка, Іван посівним на тракторі, взяв у жменю зерна, кинув до рота, поки бригадир не бачить, а тому і бачити не треба — зерно травлене. Помер Іван... Ось тут... Закінчилася казка. Марфа з дитинкою могла б повернутися до отчого дому. Тепер би батьки прийняли. Та нікому прийняти, голодовка 33-го забрала не тільки чоловіка, а й батьків. Марфа залишилась у чужому селі, чоловікові брати допомагали вдовиці. А тоді трапився Лука. І Марфа вдруге вийшла заміж. І народилася моя мама Марія. Вона часто розповідала, як добивався дід моєї бабусі красуні, і як стали вони жити-поживати, і як почалася війна, і як забрали Луку ополченцем, і як той все жалкував, що так і не дізнається, хто ж народиться у нього — син чи донька... Три роки першого заміжжя, шість років другого, троє донечок – ото й все Марфине щастя. Не жалілася, не плакала, не корилася. Коли німці увійшли у село, Марфа враз стала нечупарою: ходила у брудному одязі, з плямами сажі на Зберегла і дочок, і себе. На місці згорілої хати вирила землянку, через рік-два родичі допомогли звести новий будинок. Похоронки на чоловіка так і не прийшло, сусід розповідав, що своїми очима бачив, як в окоп, де був Лука, влучив снаряд. Та дива ж зустрічаються? От і Марфа сподівалася на диво і ховала за придбаною у циганки іконою пожовклий папірець, що починався словами “Ваш муж, Придатченко Лука Гордеевич, пропал без вести...”. В останній рік Марфа все згадувала своє життя і намагалася зрозуміти: За що, за яку провину, життя карає її?! Двічі вдова, старша донька — інвалід, у самої здоров’я немає, мабуть скоро помре, а меншій тільки десять виповнилося. Вся надія — на середульшу, а та заміж зібралася... Під осінь 1953 Марфа вже не те що на роботу — з хати не могла вийти. Ще пораділа першому онукові. А тоді якось захотіла кавуна квашеного. Здавалося, ось з’їсть — і хвороба відступе. Кавун знайшли у селі. З’їла з апетитом. Та піднятися вже не було сил. І неможливо було дивитися на Ніну, найменшу. Бо кому потрібна сирота, що її чекає у майбутньому? Потяглася рукою до доньки, з останніх сил вчепилася у шию, намагаючись задушити. Сусідка вирвала дівчинку. А ще через мить — поклала Марфі на очі по мідякові. *** ...Мама часто згадували, як проснулися серед ночі від тихого стуку у двері і враз все зрозуміли. В одну мить одяглися, взяли Колю на руки і побігли у Никонорівку: “Біжу, біжу, а ноги наче на місці стоять.” Так у сімнадцять мама стала повною сиротою. А у мене померла бабуся, яку я знаю тільки за маминими розповідям. І фото. Її я ніколи не сприймала як бабусю. Вона — мамина мама. Марфа Володимирівна Придатченко, у дівоцтві — Мистюк. Зліва направо: мама Філенко Марія Луківна, бабуся Марфа, тітка Ніна, тітка Мотя.
“Тепер вже ні у кого розпитати, тато помер останнім зі своїх братів і сестер”. · 9 Родовід · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Лишив десяток у дворі і до самої смерті обхожував їх як козак дівку, обрізав, обкопував, робив щепи, підгодовував, не дай бог комусь зелене яблучко зірвати чи викинути качан посеред двору! Строжив онуків сильніш дітей, ті й погляду боялися! Лисавета дозволяла більше: і в комірчину пустить, і журнали дідові дасть подивитися, і патефон заведе, як дід піде у центр продавати редиску, і руб на кіно дасть. Цілісіньке літо у дворі гамір, везуть онуків звідусіль, вона тільки встигає затірку варити та млинці пекти. Тішилася Лисавета дітьми-онуками, та найліпше було з Грицьком. Обоє скупі на слова, вони з напівпогляду розуміли один одного. І невісткам, і сусідам частенько повторювала: “Я за дідусем життя прожила, тільки й знала, що їсти варити, дітей ростити та чоловікові у ліжку годити.” Старша невістка не втерпіла: “Пощастило Вам, мамо, з татом, не те що вдарив — не накричав ні разу, тільки ото бурчить щось.” Донька пожаліла: “Що Ви, мамо, терпите, коли тато на вас каже “дурка стара”! Треба йому якось отвічать!” Лисавета погоджувалася з обома. Варила суп, поки Грицько вправлявся надворі, вивішувала ковдру на мотузці на піддашках “щоб старим духом не пахло”, потім готувала обід і кликала чоловіка їсти. Грицько усі зрубані груші зберіг і до самої смерті вирізував у сараї то ложки онукам, то копистки невісткам, а держаки для вил та лопат зі звичайного дерева тесав. Як йшли балкою до сина у гості, Грицько ступав ближче до гори, щоб хоч трішки бути вищим, і так низенький, а під старість геть стоптався. Параска приїздила у гості і з першим, і з другим чоловіком, у хаті тоді весело, шумно, лунають приповідки, блукають хтиві погляди. А як поїде — знов тихо, розмірено йде життя. Наче аж скучно. Спали майже до самої Грицькової смерті в одному ліжку. Він ще іноді бурчав “дурка стара”, та її це не ображало, бо й справді стара, де правди діти? А що “дурка” — то може і так? Вийшла заміж без отих “охів-ахів”, раз разок за все життя чоловік приревнував і навіть руку підняв, щоб ударити, та не зміг. А других молодиць он як чоловіки молотять! Не так глянула, не те вдягла, не те зварила. А Грицькові все так. Може, й не любить її і не любив ніколи? А тоді Грицько помер. І у хаті стало холодно, хоч діло до літа йшло. Діти один з поперед одного брали її до себе пожити, вона переїздила з села у місто, з міста у село, днями сиділа з “Кобзарем” чи “Перцем”, читала по складах, а думки крутилися десь там, у їхньому з Грицьком дворі, де ось так хата, а ось так — колодязь, а там —кухня і ліворуч погріб, і сарай на двоє дверей і старі тополі біля воріт, і яблуні за тином, і слива, що тільки почала родити, і розроблене місце під парник, і сепець такий гарний коло гноїща... Сумувала за його поглядом, скупою посмішкою, що нікому тепер сказати “де був — розказуй, що приніс — показуй”, і чарочку ні з ким пригубити... Дідусь не те щоб полюбляв, але і не цурався у свято граминку випити. Вона якось попросила невістку задля празника налити, то та здивувалася. А дідусь нічому не дивувався, і нічим не корив, і поганими словами не лаявся, і їв усе, що приготує, і копійку умів заробити, і дітям помагав, і... Мабуть, любив її все-таки. Ну і що з того, що старою взяв? Маня. Та, що повернулася Хати у Филенківці зводили понад яром, біля ставків, а кладовище — на рівному. Коли село виросло, і місця біля яру не лишилось, хати піднялися на рівнину, а тоді почався колгосп і паралельно гробкам проклали одну з головних вулиць. Починалася вона “білим домом” — колгоспною конторою, далі йшли школа, інтернат, поліклініка, лікарня, а завершувалося все садком, який посадив мій дід Гриша. Кладовище ховалося за шкільною їдальнею, відгороджене старим парканом і такими ж старими деревами. І ось там, майже на самому його початку, була одна “наша” могила — тітки Мані. Ніколи і ніхто не називав її Маруся чи Маша. І для тата, і для баби-діда то була Маня — сестра і донька. Змалечку разом з родичами я ходила на Проводи до Мані. Прийдемо, постоїмо трохи, мама покладе до залізного хреста крашанку і цукерки, тоді ще до дядька Пюри по сусідству зайдемо. З року в рік одне й те дійство. Іноді приходили напровесні прибирати, але в гущавині кладовища, під десятилітніми деревами, завжди було напівтемно, бур’ян майже не ріс, могилка стояла чистенька, просто зменшувалася з роками, от і все. А у дідовій хаті висів портрет Мані — серйозна така дівчина, волосся зачесане набік, щоб красива, так ні. З дитинства я знала, що Маня померла молодою, вона була старшою татовою сестрою. У 70-80-ті роки вже ніхто за нею не плакав, доглядали могилку, згадували, от і все. Тато розповідав, що сестру забрали на роботу у Германію. Він часто згадував війну, окупацію і як місцевий староста чи-то поліцай, кілька разів приходив до них з повідомленням, що потрібно Мані збиратися та їхати на роботу, бо прийшов наказ. І як раз у раз бабушка пригощала візитера горілкою, смажила яєшню і донька лишалась вдома. А тоді якось староста переступив поріг і сказав: “Лисавето! Все, прийшла черга... Більше не можу викреслювати твою дочку із списку. Збирай Маню.” І пішов. І не став підобідувати, як попередні рази. І сестра поїхала. Де і ким вона працювала у Германії — про те тато не казав, бо і сам не знав. Згадував, що повернулася Маня ще за війни. Хвора. Все кашляла. Полежала місяців зо три і померла. І татова розповідь роками сприймалася як само собою відоме: українських хлопців та дівчат в роки війни тисячами забирали на роботи у Германію. Хто повернуся після закінчення війни, як наша сусідка тітка Галька, хто помер від виснажливої праці. А Маня... Маня якимось дивом приїхала додому посеред війни. В останнє татове літо, коли він в черговий раз згадав про сестру, до мене нарешті дійшло, що тітка повернулась додому не після війни, а посеред неї. Як? Як вона змогла приїхати з Германії на Полтавщину? Яким поїздом? Хто їй допоміг? Невже і справді можна було, хай і хворій людині, у розпал бойових дій повернутися у рідне село?! Тато не знав відповіді на жодне з моїх питань: “Та я вже і не згадаю, як то все було. Приїхала Маня, хвора, може мамі що і розказувала, не знаю... Ми малі були, нам нічого не казали.” Тепер вже ні у кого розпитати, тато помер останнім зі своїх братів і сестер. Іноді я згадую Маню. Намагаюсь уявити її життя, її дорогу, її чи то сміливість, чи то фарт. Ось моя двадцятирічна тітка їде додому. Цікаво, вона знає німецьку мову? Розуміє, що написано на дороговказах? Вона одна чи їх декілька? А як вона спілкується і з ким? Вона знає, що незабаром помре? А у неї було кохання? Ну, оте, перше, коли всі емоції через край? А ким вона мріяла стати? А кого з братів найбільше любила? А вона знала історію знайомства своїх батьків? А як вона ставилася до Сталіна, колективізації, радянської влади? А тітка любила носити вишиванки? А сама уміла вишивати? А вона у кого вдалася: у тата чи маму? А вона мріяла про весілля? А любила читати? А ми б з нею знайшли спільну мову?... У відповідь — тиша.
“Тепер вже ні у кого розпитати, тато помер останнім зі своїх братів і сестер”. · 9 Родовід · с. 9сторінка оригіналу ↗

Лисавета

Єлизавета Мартинівна і Григорій Олексійович Філенки, мої бабуся і дідусь, Вона старою заміж вийшла. В двадцять шість. Батьки вже й не сподівалися, а тут трапився Грицько Филенко, по вуличному ГузничкО. І нижчий за Лисавету, і годами наче менший, а взяв. Весілля було скромне, придане також. Бо звідки ті статки після громадянської?! Жити стали водній хаті зі свекрами. Грицькова мачуха шипіла, вергала рогачами чавуни у печі, а тоді не втрималася: посеред зими виперла Лисаветину скриню з приданим посеред двору, кинула ще поверх кожуха з периною: “Йдіть з Богом!”. Молодята не здивувалися, перебралися на квартиру до бабусі і почали зводити власну хату, на другому боці яру, подалі від баби Мелашки. Грицько умів працювати. Мовчав і копав фундамент, мовчав і тесав крокви, мовчав і ставив вікна. Лисавета також була нез говірких, кришила картоплю на борщ, як гукали сусідів на толоку стелю накладати, місила глину з кінським кізяком, піднімала чарку на застіллі, зверталася до чоловіка поважно на Ви. Приїде, було, старша сестра Параска у гості, то так зі своїм чоловіком голубиться, і сидять разом, і танцюють, і співають. А вони з Грицьком... Співали, не без того. Тоді за столом усі співали. Може коли і до танцю вийшли, але без тої пристрасті, як у інших, без веселощів через край, без гарячих поглядів, доторків. І то не тільки на людях, вдома те саме. Пріснуватим Грицько вдався. А дітки родилися один за другим. Четверо синочків і дві зі своїм найменшим сином Анатолієм, 50-ті роки донечки. Яке не трудне було врем’я, голодовка півсела забрала, а Лисавета усіх зберегла. Десь картопельки закопали з Грицьком, десь макушину приховали, а то кума, спасибі їй, виручала: хлопці побіжать до хрещеної у гості, вона і дасть зерна жменьку, чи висівок, чи тої ж макухи. От і є з чим суп зварити. Сядуть кругом столу, Грицько обдивиться усіх, черпне ложкою з миски гарячого варива і діти застукотять своїми, спішать нав­випередки, то батько ложкою трісь! притихнуть. На тому вареві і протягли зиму. А напровесні діти курчатами кругом хати, на вигоні, у балці паслися, першу травичку вщент під’їли. Худі ходили, як держаки, одні животи видувалися, що барабани. Друга війна далася їм з Грицьком важче, бо діток купа, окупація, евакуація. Скільки вже Лисавета місцевому поліцаєві не годила, скільки яєшнею не годувала, скільки чверток не наливала, а за третім разом прийшла-таки і доччина черга, відправили Маню до Німеччини. Чоловік з тої пори ще мовчазніший став, роботою рятувався. Не було такого дня, щоб байдикував. Його батько перед колективізацію здався, продав та пропив у шинку всю землю, а Гриша не такий! Он який садок під горою посадив! Більше сотні яблунь та груш. На коромислі тисячі відер води з балки приніс, заливав у ямки, угноював, такі деревцята піднялися! Вже родити почали, як вийшов указ: обкласти податком плодові дерева. Грицько вирубав сад. Своїми руками спиляв кожне деревце, нікого не просив.
“Вслухайтеся… Чуєте? Уловили, як гучно, · як інколи тривожно лунає поклик?”. Село на нашій Україні 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

5.Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя Закінчення. Початок у ч. 41–44 за 2020 рік Навдивовижу, Бабина ще має не лише свій географічний репер1, а й духовний орієнтир – неподалік південної, скоріше, мабуть, південно-східної околиці села, на самій маківці гори збереглася Хандикова Могила. Саме збереглася, бо в середині 80-х минулого століття могла щезнути. З величного кургану, зведеного, либонь, іще за доби бронзи, почали брати ґрунт для будівельних робіт на місцевій фермі. І це при тому, що курган увінчує тригонометрична вишка-знак, яка, в принципі, охороняється законом куди пильніше, ніж сам курган, оскільки вишки використовуються (точніше, використовувалися тоді) військовими топографами. Та бабинські господарники цього, схоже, не знали. Як не відали й про те, що сам курган увінчує другу за висотою (95 метрів) точку Херсонщини.2 Я негайно втрутився у будівельний процес і пообіцяв “розтрубити про варварство на весь Радянський Союз”, якщо руйнування кургану не припинять. Послухали й припинили. І хоча Хандикова Могила зараз стоїть, нахабна виїмка, котру видно вже зі шляху, спотворила її вигляд. Із вершини розкривається краєвид іще ширше, ніж із порогу моєї хати, зокрема, в бінокль на правому березі водосховища можна розгледіти могилу (про це вже я казав) кошового отамана Війська Запорізького Івана Сірка на вершині (увага!) кургану Баба, на північно-західній околиці села Капулівки. Там колись була Чортомлицька Січ. Від Хандикової Могили простежується ланцюжок невеличких пагорбів: нижчий, за ним іще нижчий, далі ще нижчий, ледь помітний… То залишки ще чотирьох чи навіть п’яти, а може, й більше курганів, що прямували убік Дніпра. Їм пощастило менше, ніж сусідці з тригонометричним знаком – усіх розорали, розорили вщент задовго до того, як із Хандикової почали брати грунт. Вид із вершини уцілілої Могили вражає і захоплює. Значна частина Бабини разом із Матнею постає, дійсно, мов на долоні. А навсібіч – степи, себто – поля, помережані лісосмугами. Майже навсібіч, бо прямо, як дивитися на північ і на захід, розлилося “море”, де колись розкошували плавні, легендарна лісова країна, котру давні греки називали Гілеєю (Гіллястою). Навіть за поріділими вітровпорами (рубають на дрова, бо взимку нічим топити) не видно Високої Могили, до якої, либонь, і кілометра немає… А неподалік Високої, біля самої лісосмуги, – Білокрисині Могили (два кургани). На південь від Хандикової ще три кургани… А скільки між ними розкидано своєрідних плям, які здатні розрізнити лише археологи! То – сліди від курганних насипів. Насипи розорані, розтерзані, розтягнуті по полях або ж вивезені для господарських потреб, а самі могили, тобто поховання, в яких лежать останки наших предків, лишилися. Вони на місці. Але душі їхні потривожені і не знають спокою. Єдина може бути втіха: тут душі предків лише потривожені, а не пригнічені, не принижені, не розтерзані, не спаплюжені так, як душі тих, чий вічний спочинок придушений житловими будинками, “кальосамі обозрєній”, сучасними “музичними” ритмами, ревом автівок. Отож на підступах до Бабини усіх, хто йде або їде, першою стрічає саме Хандикова Могила. Смуга обрію, що її підтримує, завжди незворушна, чітка й виразна, за будь-якої пори року, за будь-якої погоди. І небо над Могилою завжди високе, і простору навколо багато, незалежно від того, туман насідає зусібіч, щільно захмарило, чи сліпуче сяє сонце. Від шляху до кургана, кількасот кроків, та, здається, Хандикова ось. Бо завжди чути тоненький-тонесенький посвист вітерця між сталевими рамами тригонометричного знака, шепіт типчака на схилах і щось схоже на приглушений стогін. І так – завжди. Вітерця може й не бути, але посвист лунає щоразу, які шепіт, як і стогін. Останнє нехай нікого не знічує, бо в тім жодних скарг, жодних нарікань, просто втомилася наша земля кричати. Лише стогне. Бо так їй легше – яв цьому переконаний. А в селі… Там і досі особлива атмосфера (а хіба не так у кожному, рідному для кожного з нас, селі?), неповторна аура (а хіба не вона визначає місце, де кожен із нас явився на Світ Білий і зіп’явся на ноги?), аура, яка дивом збереглася, попри всі жахливі руйнації. Я нічого не перебільшую і не ідеалізую, а просто ділюся своїм відчуттям. Здавалося б, що тут любити? Спорожнілі й розвалені хати? Порослі амброзією та лободою вулиці, які ніколи не знали асфальту? Розбиті дороги? А може, обідрана споруда колишнього магазину навіює бадьорі настрої? Чи вони від порослого бузком, типчаком і дерезою старовинного кладовища-гробків, де на табличках імена покійних і досі пишуть на “общєпонятном язикє”? Ні, звичайно ж, не це. Бо єще мальовнича Балка, схили якої вкриті ковилою, шипшиною, глодом і маслиною… А в долинах – дикі груші найрізноманітніших “видів”. Ніким не саджені, ніким не поливані, високі й розкішні, а плоди на них хоча й не з кулак завбільшки – адже дичка! – зате які пахучі й смачні! А на вигляд!.. Одні геть круглі, на довгому, товстенькому хвостику, другі – продовгуваті, і хвостик коротенький. Одні темно-зелені, хоча вже й спілі, інші жовті, проте ще зелені… Бо є водосховище, і хоча називають його “морем”, але то – Дніпро! То наш батько Славута, тільки жорстоко покривджений… І хоча підперта бетонною греблею вода не знає колишньої живої течії, через що цвіте, все ж, отам, де вона пробивається до нас свердловиною, проходячи крізь глину, пісок і гальку, та вода виказує свій колишній – Дніпровий – а отже, прадавній і колір, і смак. І дух! Отож і силу свою життєдайну ще береже в собі. Незважаючи ні на що. А ще є небо – напрочуд високе і завжди нестямно рідне. А ще – тиша, якої не почуєш більше ніде. А ще – повітря, котре, як не прагне запаскудити його атомна станція вкупі з тепловою (місто Енергодар – за 70 кілометрів), залишається неповторним і неймовірним, яке не лише вдихаєш на повні груди, його можна пити. Тут ластівки ще вицвікують справжньою ластів’ячою мовою. Тут солов’ї витьохкують чисто по-солов’їному… …зозулі співають по-зозулиному… …горобці цвірінькають погоробиному… …разом із ними синиці, дятли, шпаки, дрозди, очеретянки, плиски, ворони, сороки, славки, сорокопуди, чекани, горлиці, сови, щеврики, бджолоїдки, сиворакші і всі інші, і вся решта пернатої братії щебече, кує, одудукає, джеркотить, квікає, крякає, висвистує і співає кожне посвоєму і тільки ПО-СВОЄМУ… Тут вивільги ще не розучилися вітати вранці людей, сором’язливо ховаючись у гущавині акацій та горіхів… Тут жайворонки співають так, як слід співати у Степу… Тут безпородні дворняжки не зреклися бабинської вдачі і не втратили своєї щирої відданості людям.... Тут безпритульні коти не полишають спустілі рідні подвір’я… Тут із року в рік не забувають розквітати, покинуті напризволяще у вимерлих садибах яблуні, груші, абрикоси й вишні, черешні, сливи і навіть персики, хоча знають, що доглядати їх більше нікому, плоди збирати нікому, навіть словом обізватися до них нікому… А люди? Вони не цураються рідної мови, якими б законами не намагалися загнуздати її, бідолашну, так званні народні обранці, хіба що нашу довготерпеливу гривню дехто вперто обзиває рубльом та на адресу українських перспектив прохоплюється без належного оптимізму. Та хіба ж вони у цьому винні? Хіба можна вірити у світле майбутнє країни в цілому, коли у конкретному селі, в якому ти живеш, – не просто через те, що тобі нікуди діватися, а живеш тут, бо це твоя батьківщина, твоє гніздо, що ти любиш свій край, – коли в цьому селі: Бабинські обрії – немає роботи (й це – НАЙ­ ГОЛОВНІШЕ!); – транспортне сполучення з районним центром (56 км) забезпечує тісна “маршрутка” раз на тиждень; – прямого транспортного сполучення з Кам’янкою- Дніпровською (45 км), де щонеділі працює великий ярмарок-базар, немає; – водного транспортного сполучення з Нікополем (29 км) та іншими населеними пунктами, розташованими на Дніпрі (Запоріжжя, Енергодар, Кам’янка-Дніпровська, Велика Воронцовка, Золота Балка, Велика Лепетиха, Горностаївка, Нова Каховка, Каховка, Херсон, і т.д.) немає; – швидкої медичної допомоги з райцентру (В. Рогачик) можна не дочекатися; – пожежної команди з райцентру можна не дочекатися; – питну воду (біля води!) через старий (впроваджений 1965 року), латаний-перелатаний водогін перестали подавати п’ять років тому; – ціни на продукти харчування помітно вищі, ніж у місті. І так далі, і таке інше… Хіба можна жити в такому селі? Не просто марнувати час, а намагатися вести повноцінний спосіб життя хіба можна в таких умовах? А люди живуть. І не лише безнадійні пенсіонери, а й перспективна молодь. Живуть, кохаються, народжують дітей і як тільки можуть ростять їх. І, либонь, попри все, надіються на оте примарне світле майбутнє, хоча вголос про це не кажуть. Інакше – як же ж?! І я постійно приїжджаю сюди, нашіптуючи дорогою: “Тільки б не вмирала Бабина…” Раніше навідувався на два-три тижні під час відпустки, а упродовж останніх десяти з гаком років, з дружиною – на все літо; сам же, з урахуванням квітневотравневих та осінніх відвідин, проводжу в рідному обійсті у середньому чотири-чотири з половиною місяці щороку. Чого ж я їжджу сюди? Кількома абзацами вище я перерахував усі принади й непринади Бабини, але ні кожна окремо, ані всі разом вони не здатні вичерпно пояснити: “Чому?” Колись Остап Вишня любив казати: “Хто у Крим, а я у Кринки!” (Мальовнича місцинка на Дніпрі між Каховкою і Херсоном). Дещо перефразувавши, цей вислів міг би використати і я, але… Він теж, у цьому випадку, міг би пояснити хіба що пріоритет прив’язаності, і то – лише з чисто географічного боку. А є ж інші, справжні, глибинніші причини, які, сподіваюся, з моєї розповіді вигулькнуть на поверхню, і тоді ви, дорогі читачі, отримаєте вичерпну відповідь на оте “чого-чому?” Тут починалася для мене твоя, Вітчизно, виднота. Яке тут сонечко вогненне, яка тут неба висота! Та й тільки? Ні. Вікнасті хати, город, що морквою пропах. Як радісно мені вертатись, до тебе, вулице, в степах3. Так відомий український поет із Запоріжжя Микола Лиходід (1940-1993) сказав про свою рідну Михайлівку (вибач, дорогий Хомичу, що зважився замінити у твоїх рядках двійко слів). Водночас сказав він і про мою Бабину. Бо й для мене отут, у придніпровському куточку, відкривається виднота усієї Вітчизни. Тут, на клаптику землі, між колишнім степом, який дикі ринкові відносини перетворили на геть занедбане поле, між ним і каховським розливом, сонечко все ще вогненне; ані на граминку не нижчає неба висота; городи, хоча й нечисленні, але, як пощастить із дощами, теж відчайдушно пахнуть морквою, а також буряками, картоплею… А надто – кропом і цибулею! А от вертатися особисто мені сюди щоразу не просто радісно, а з кожним разом вертатися усе радісніше, радісніше й радісніше! Та хіба тільки мені? Хіба, лишень, бабинські мотиви бринять у тремтливих Лиходідових рядках? Прочитайте неспішно, і кожен неодмінно почує в них щось своє… Одному забринить голос рідної Теклівки, другому – свого Світанку, ще комусь – незабутнього Озерного, Рудників, Гнідинців, лунатимуть також голоси Дублян, Тарасівки, Любимівки, Преображенки, Павлиша, Старого Солотвина, Павлівки, Мар’янівки, Сухої, Бутівців, Нападівки, Плоского… Вслухайтеся… Чуєте? Уловили, як гучно, як інколи тривожно лунає поклик? Слухайте, слухайте… То когось кличуть у гості, когось на допомогу, а когось на поминки… Почуйте! Відгукніться! Не лише сердечним щемом чи навіть “дрібною сльозою”, а зберіться і поїдьте... Про остаточне повернення, панове біженці, чи пак, утікачі, не кажу. Просто навідайтеся… Хоча б побувайте ТАМ… Іван Драч 21 червня 2018 року повернувся до рідних Теліжинців назавжди… ____________ 1 Точка, яка визначає особливість ландшафту. 2 Першу (101 метр) уособлює курган на південно-західній околиці сусідньої Ушкалки. 3 Лиходід М. Криниця і небо: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 94с.
Спадщина · Микола Євгенович Петренко народився 6 листопада 1925 р.10 жовтня 2020 року відійшов до Вічності. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗

Микола ПЕТРЕНКО. Свічка від України

Творимо! Я в раю? Мені в раю не жити, Не маніть на срібрений дукач: Я б хотів трудитись і творити, Я б хотів страждати від невдач; Потім знову мучитись при слові, Підбирать щемливі кольори. Як в раю? В раю пісні готові – Та вони не з власної жури. Без жаги творіння – ми страждальці, Що й добро найвище – не добро. Тож тепер нам – відрубати пальці, Що тримали гусяче перо? Погостили три дні – і доволі, Знову нас буденне зустріча: Ми – творці, ми у земній юдолі, Де уже й немає читача… Самоспалення Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах, В потойбічнім царстві міражу – Я прийду шукать себе в архівах: — Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!.. Хто лежить? Записники, блокноти, Диски, файли, кільканадцять книг, Вже змарнілі мрії та гризоти, Давній біль, що усміхом застиг. Всі мої писання – наче мощі, Стосами сонетів та октав: Сторінки аж злиплись – бо ніхто ще В цім безсмерті їх не погортав. Де ж то ви, премудрі ерудити, Пишні, наче кубла омели? Я прийшов – щоб сам себе спалити! Щоб лиш дим у небо!.. Так пали!.. На покуті, під образами Що час відважить терезами – Ніхто, ніхто того не зна… А хто то там, під образами, Така погідна і ясна? Ну хто то, справді? Ні, не мати: Вона десь верга трудодні… Я довго-довго йшов до хати, Немов по лущеній стерні. Я довго йшов – помимо пасток, Сильців, завалів, вовчих ям: Ну хто то – видивом квітчастим, Немов посестра образам? Бабуся – ангелом від бога? Ні, хлопче, сам себе не муч: От я прийшов – а тут нікого, І тільки під порогом ключ: Заходь! У шибах грає сонце, У кобзи тенькнула струна. І лиш на покуті – ну хто це? Дитинний подив, таїна. І раптом – мов якась підказка, Аж все засяяло довкруж: Це ж казка! Це одвічна казка! Володарка дитячих душ! Пустка Двір оцей, полишений тобою, І тобою – де ми? Нас нема!.. Заростає густо кропивою, А вона лютіша, ніж зима. А вона росте, росте і глушить Навіть наші ще малі сліди; А вона вростає в наші душі, Наче тут вже буде назавжди. Двір оцей, і далі двір, і поруч, В кропиві воріт іконостас… — Це такий жахний чортівський покруч Для усіх покинутих, для нас. Дикі стебла, мов пекельні жезла, З-поза хмари каркання ворон… Нас немає, ми навік пощезли, Ми в краях, де камінь і бетон. Маревна сіножать А то одна із тисячі доріг, Доріг, які давно засипав сніг. Хіба що часом вітер прогуде: Куди ж вона, дорога ця, веде? Вона веде за давню сіножать, А там покосом юнаки лежать. Вони лежать на молодих літах, І всі – з таємним словом на вустах. Їх сто сім раз уже засипав сніг – Та так, що встати з них ніхто не зміг. Одна дорога з тисячі доріг — Її я навіть в згадках не зберіг… Срібен човен Це чого я смутку повен? Це чого мені тривога? Раз прослалася дорога – То збудуймо срібен човен! Срібен човен, злотні весла, Шовком вишиті вітрила: Мрія обшири розкрила, В дальню далеч перенесла. Там земля дивами славна, Наче церква білостінна: Там правдива Україна – Та, яку шукали здавна. Край веселий, слави годен, Сяє небо світанкове: Гей, пливем, пливем, братове! Злотні весла, срібен човен!.. Сковородинські позички Така вже неміч – задушив би кляту, Та ще під сон читав Сковороду… Учителю, позич свою лопату – Чень, є ще місце в Божому саду. Сорочка біла, дошка гемблювата, Ще свічку в руки – та й на той ослін… Ото лиш неміч – пада з рук лопата, А ще копнув не більш як до колін. Усе б як слід в цій вічній крутоверті: Весна, калина, поле, сіножать… Ото лиш неміч – справді, гірша смерті. Читаю ще – хоч що вже пізнавать… Свічка від України Ще трохи – чуєш: підкликає вічність? Ще трохи – чуєш: зоряні світи… Чи Ти мені яку поставиш свічку, Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти. Уже брунькує в даль зухвала зміна, Уже мої попалено мости. Ні, не вклякай, не треба, на коліна, А пригадай страждальця і прости. Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень, Сніги й бараки, стоптана трава… По крихті щастя визбирати мусив, Леліяв пісню – чень, вона жива! Я слово рідне ніс як контрабанду Крізь митниці – їх ще й понині тьма. Я меч сталив і славив даль баладну – Святим вогнем, що й досі дух пройма. Я полічив би знахідки та згуби, А це – сувій, ну хто те прочита… Я… Ні, мовчу: мої розбиті губи І потемніла кров моя густа. Твоя то кров – під лезом стосотсічним, Та я мовчу, я весь затерп… І все ж: Чи Ти мені яку поставиш свічку, Чи добрим словом сина пом‘янеш?.. На Чернечу Гору Геть же слова про смиренну покору – Хай їх полуденним громом розтроще! Брате, ходім на Чернечу Гору, Брате, ходім на Тарасову прощу. Ми там бували і часто й не вперше, Кожного разу на душу віддяка: Може, проскаче розгніваний вершник, Може, святитиме ніж гайдамака? Там бо, це там із дитиною мати, Списує хлопчик біблійне “Три царі…”, Там навчимося богів шанувати – В гордій любові і в лютій покарі. Там наші душі ніхто не понищить – Ми там бували часто і вперше. Друже, ходім! Це все вище і вище: Важче іти – тільки ж дихати легше!.. 2 жовтня Повз Бермуди Попри ті чортівські переблуди, Повз усі пекельні манівці — Як би нам пройти свої Бермуди — Може, йти із свічкою в руці? Якось так — крізь непрохідні хащі, Повз руїни вавілонських веж — Де назустріч вовкулацькі пащі, Відблиски нетямливих пожеж. Що там ще — Базари, Крути, Кодні? Чи снігів сибірських сивина? Пригадаймо тих, яких безодня І сьогодні щедро поглина... *** Ненавиджу себе поміж гіршими, Малозвісними, незугарними, У життєвих снах геть бездарними, у пташиних гніздах безпарними — Я шукаю себе поміж кращими, Я шукаю себе поміж більшими — На сорочий скік щасливішими!.. Втікач Я утік, я зарився в самітницький скит, Я лікую скалічені лапи... А за мною погоня, і стукіт копит, І скривавлені піною храпи. Я утік — бо неправди страшливе ярмо, Бо терпіти не стало спромоги: Хай довкола облуда — та ми живемо, І до нас їм немає дороги. Я утік від фальшивих щедрот, я в собі: Досить світу — що в краплі уяви. Перетерплять сильніші — а ми заслабі, Ми такі, як столочені трави. Так, ми зводимось в росах, ранкових світах, До таємної правди охочі: Я утік — наче в хащах причаєний птах, Тільки очі з пітьми, тільки очі. Я сховався від себе, від вас поготів, Я живу — потаємно і гоже. і не треба мені фарисейських світів — Тільки царство дароване Боже!.. Бо хтось же мусить Ця тиша тиш — і раптом вітру свист, І з хмари грім, і пестощі жіночі!.. — Так підміняє Гамлета статист, Зі шпагою, з якої кров струмоче. Він віддає півцарства за коня, Тюремну тьму — за куцу мить свободи... А з-за куліс вигулькує бридня, І сходяться в обіймах антиподи. І знову грім, і знову тиша тиш, І в горнім небі птах крильми тріпоче! Ти щось римуєш? Хлопче мій, облиш! А втім — пиши, пиши, нетямний хлопче! Бо хтось же мусить мчати під громи, А чи й під Крути, в снігові обійми — Щоб трепетати свічкою з пітьми, Чи й подивитись Йорикові в більма!.. 31. 8. 20 р. Тихо-тихо… Ніч така: травинками колише. Темно так – а я куди дивлюсь? Ніч така – у ній аж надмір тиші, Чутно й те, що мовлене комусь. Чи й іще немовлене – а чути, Як молитву росної трави. Що б із того ти хотів збагнути? Краще – тішся, тішся і живи!.. Грядка конопель За три тисячі земель, Під квітінням небозводу – Нивка, грядка конопель, Там он, при кінці городу. Вже далеко за весну, Царство літа молодого – Я притишений засну, Натомившись від нічого. Втім, тривог і різних справ – Для малого їх без краю. Може, я б донині спав Сном, яких повік не знаю. Так: під голову шинель… Так: накрившися полою… Нивка, грядка конопель – Ген за тихою Сулою. Той, що був колись Це той, що був колись — його я зримо бачу, Того, в чиїй душі пташа гніздечко в’є: Поривність намірів і легковірну вдачу — Та він, отой дивак, мене не пізнає. Дивується: це хто, згорьований невіра? Хіба з таким промчиш крізь безмір навмання? А розпач на душі, неначе хмара сіра, А нива замірів — на ній росте стерня... Жахається: він що, пройшов крізь хижі скрути? Крізь тисячі смертей, крізь пагубні сніги? Хіба з таким іти на стоофірні Крути? Хіба з таким черпнеш дніпровської снаги? Круг мене ластівки — над ним лиш ворон кряче, В тумані губиться розвеснений розмай... Не додавай жалю — однак це я, юначе! Це я, насправді я — та ти не пізнавай! Шукай своїх доріг, купальським квітом вкритих, Хай сила пружиться і радість вироста: Озвалася сурма, і креше кінь копитом — Лети ж у ті літа, де правда пресвята!
Незабутні · “Поховали Марію Устимівну Каранську на сільському цвинтарі села Зазим’я Броварського району”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На свій похорон запросила лише сімох 20 літ тому пішла в засвіти одна з неповторних викла0 дачок української мови Марія Устимівна Каранська

Нині українську мову і в школах, і в університетах часто викладає абихто і абияк. Знаю немало таких, які поза уроками чи лекціями від) разу переходять на спілкування зі своїми вихованцям на “общєпонят) ний”. Це не просто жахіття, це загальнонаціональна проблема: виклада) ти українську в незалежній Україні стає непрестижно; немає конкур) сів на цю спеціальність; вона відноситься до розряду найменш “заро) біточних”. Відтак у цьому архіважливому державотворчому сегменті назбиралася критична маса людей випадкових – не професійних, не порядних і не патріотичних. Мусимо знову й знову мовити про чин Особистостей. І вчитися на їхніх уроках. Особливо, якщо за підстави до цього брати й сумні дати. Микола ТИМОШИК Була нещадною до убогості думки та обмеженості лексики мовця Чи й віднайти в Київському Шевчен$ ковому університеті доби радянського зас$ тою (а це 70$80$ті роки ХХ століття) ще од$ ну таку викладачку, яка б так безмірно й відкрито була захоплена своїм предметом? Зауважмо, що йдеться не про фізику, не про історію КПРС чи науковий комунізм, а — про українську мову. А ще більше — відважитися в тій специфічній ідеологіч$ ній атмосфері так високо підняти планку вимогливості щодо необхідності вивчення цього предмета усіма без винятку студен$ тами. Справді, поблажливості ні для кого не було. На неї жодним чином не діяли усіля$ кі дзвінки, прохання, знайомства з мож$ новладними особами (відомо ж бо, що у багатьох “білих” студентів в усі часи були і є на верхах свої покровителі). Головним критерієм оцінки на екзамені була грамот$ ність і старанність студента. Так, вона ста$ вила багато трійок, а то й двійок, але ніхто зі студентів не міг поскаржитися, що такі оцінки були незаслуженими. Недарма ж через складність здачі екзамену цей пред$ мет ми прозвали “Каранською мовою”. Феноменальність Марії Устимівни по$ лягала в тому, що її найбільше боялися, її предмет найретельніше вчили (і не лише для екзамену, а й для частих диктантів, де найповніше проявлялася мовна безгра$ мотність майбутнього журналіста), але найбільше й... любили. І тепер її прізвище чи не найчастіше згадують (звичайно ж, у позитивному контексті) випускники жур$ факу 70$х та й 80$х років, коли збираються разом відзначати чергові п’ятирічки своїх випусків. Над цим феноменом заслуженої вдяч$ ності журналістів-професіоналів саме най$ вимогливішим, і, як правило, найбільш професійно підготовленим своїм навчите$ лям, я не раз розмірковую нині, коли чую, як дехто з молодших наших колег вистав$ ляє під час свого екзамену чи не стовідсот$ ково всій групі суцільні п’ятірки. За це можна інколи й оплески зірвати, коли нес$ подівано з’являєшся на якійсь студент$ ській вечірці. Однак на відстані часу ви$ пускники університетів зазвичай згадують і дякують за науку чомусь не таким. Може тому, що самостійне життя виставлятиме незабаром молодому спеціалісту зовсім ін$ ші оцінки. Може тому, що роботодавця вусі часи ніколи не цікавили дуті п’ятірки; він поціновуватиме передусім знання, на$ вички, набутий з допомогою викладача перший професійний досвід. І, навпаки, на ринку інтелектуальної праці ніколи не буде витребуваний недоук... з відмінними оцінками. Про убогість думки, обмеженість лек$ сики мовця, мовні покручі, примітивність і однотипність побудови речень у текстах не лише журналіста-початківця, а й бага$ торічного газетного працівника, про зас$ міченість української мови усілякими іно$ земними запозиченнями та русизмами Марія Устимівна пристрасно, інколи на$ віть з надривом, говорила часто і всюди. Іна лекціях чи практичних заняттях, і на партійно-комсомольських зборах чи кон$ ференціях, у студентському чи викладаць$ кому середовищі. Їй це боліло — і вона не боялася про цей біль нагадувати іншим. У цьому полягала її принципова позиція, її житейське кредо. Не виставляла напоказ свою біду Твердість характеру, сміливість і прин$ циповість вона гартувала на фронті. Була медсестрою. По війні закінчила Житомир$ ський педінститут, де й залишилася пра$ цювати викладачем української, а потім її запросили до Київського університету. Пригадую, як уже на старших курсах хтось із студентів приніс вирізку з житомирської обласної газети, де було вміщено нарис про її фронтову молодість. Із потемнілої фотографії проглядалося усміхнене миле лице молоденької медсестри. То для нас було справжнім відкриттям. Адже про таку сторінку життя своєї викладачки ми нічого доти не знали. Сама Марія Устимівна про свої воєнні дороги ніколи не говорила на лекціях. Як ніколи не виставляла напоказ і своє сімей$ не горе, яке прийшло до її хати разом із несподіваною хворобою сина. Єдиного свого сина Віталія вона народила по війні – 1946 року. Будучи студентом-старшокур$ сником історичного факультету, він неспо$ дівано отримав повістку до військкомату. Незрозуміло, за яких обставин, але його, повністю роздягненого, тримали на холод$ ному цементі на тому призовному пункті до ранку. Досі здоровий юнак незабаром занедужав страшною хворобою, яка до ос$ танніх днів життя приковувала його до ліжка. Аби хоч ненадовго витіснити з чоти$ рьох стін синової кімнати безнадію і роз$ пач, що супроводжувала його вже довгі ро$ ки, доцент Каранська запропонувала од$ ному зі студентів-журналістів, Саші Ба$ лабку, якому не вистачило місця в гурто$ житку, поселитися в її квартирі. Прийняла, як рідного, бо він незабаром дуже потова$ ришував з її Віталієм, засвітив своєю при$ сутністю у двокімнатному помешканні на бульварі Лесі Українки яскравий промін$ чик розради. Незабаром судилося пережити нашій викладачці ще один несправедливий фа$ тум долі — смерть сина. Після похорону Віталія вона, вже пенсіонерка, звернулася до Інституту журналістики з проханням забрати в дарунок всю її домашню бібліо$ теку. Висловила у зв’язку з цим лише одне прохання: посприяти видати посмертну поетичну збірку її талановитого сина. Од$ нак це прохання у суєтності щоденних буднів в інституті якось забули... Тривалий час після закінчення універ$ ситету наші дороги з Марією Устимівною ніколи не перетиналися. Несподівана зус$ тріч на початку 90$х років в Українському домі виявилася для обох знаковою. Вже й не пригадую, яка подія зібрала разом у тому домі й українську інтеліген$ цію, і високих можновладців, що зазвичай полум’яно, але нещиро виступали в ті не$ забутні часи бурхливого українського від$ родження з численних трибун, довкола яких масово збиралися пробуджені від ба$ гаторічного летаргічного сну українці. Ко$ ли ведучий оголосив через мікрофон про закінчення вечора, з передніх рядів слу$ хацької зали раптом підвелася жінка. Нез$ мінна квітчаста велика світла хустка на плечах, ретельно укладена по колу довга заплетена коса, віддавна вгадуваний голос – все це вказувало на Каранську. Її чітко поставлена дикція змусила публіку, що вже піднялася з місць, на мить зупини$ тися. Коротко встигла сказати і про українську мову, яку слід уже захищати не деклараціями, а конкретними спра$ вами, і про брак українських підручни$ ків, і про свій багато років написаний рукопис “Синтаксису української мо$ ви”, який вона ніяк не може видати. Обнадійливо голосно зверталася до прези$ дії з проханням посприяти цьому. Однак, почувши у відповідь від високопосадового ведучого, що прохання таке “не за адре$ сою”, Марія Устимівна враз знітилася й одиноко попрямувала до виходу. Підійшов до неї вже на виході з Україн$ ського дому, запитавши, чи пізнає свого колишнього учня. Пізнала. Домовилися про зустріч наступного дня у видавництві “Либідь” при Київському університеті, де працював на той час головним редакто$ ром. Тушки поросят – за друк підручника Зреалізувати задум Марії Устимівни з видання її багатостраждального рукопису підручника на той час справді було неп$ росто. Ображена за самостійницькі праг$ нення українців Росія оголосила вже й па$ пір стратегічною сировиною і враз припи$ нила його відвантаження до Києва, поста$ вивши архіважливу для молодої Україн$ ської держави інформаційну справу на грань виживання. Галопуюча інфляція, запроваджені урядом України непевні ку$ поно-карбованці, які знецінювалися мало не щодня, робили ще вчора прибуткове книговидання галуззю вкрай ризиковою і наперед уже збитковою. Життя народжу$ вало нові схеми видавничої діяльності, з-поміж яких на перший план виходили спонсорські або замовні видання. Отож, разом взялися шукати спонсора. Десь через тижнів два після зустрічі Марія Устимівна “огорошує” мене своїм ранковим телефонним дзвінком: — Знайшла спонсора! — Хто? – з недовірою запитую. — Колгосп під Броварами, де я маю да$ чу, готовий зарізати для працівників ви$ давництва дві-три великі свині як бартер за друк моєї книги. Пауза в розмові була неминучою. Я вже уявно прикинув, як будемо ділити в кабі$ нетах видавництва несподівану свіжину відгодованих поросят, привезену готовими тушками з Броварів, і як фінансово буде супроводжувати видання “Синтаксису” наша бухгалтерія. Вже пізніше Марія Устимівна розпові$ дала, як їй вдалося, далеко не за першим разом (уявити тільки — скільки ж часу тре$ ба було терпляче висидіти в приймальній контори колгоспу), переконати голову тамтешнього господарства, що само ледь зводило кінці з кінцями, хоча б у такій формі спробувати допомогти видати книгу про українську мову. Перший і, на жаль, останній підручник М. У. Каранської “Синтаксис української мови” з маркою “Либеді” та грифом Мі$ ністерства освіти України для студентів факультетів журналістики таки побачив світ. Щоправда, не в той рік і не за такий незвичний бартер. Сильно допоміг покій$ ний Анатолій Григорович Погрібний – на той час перший заступник міністра освіти. Сам багаторічний викладач нашого фа$ культету, він завжди прихильно ставився до пропозицій університетського видав$ ництва будь що включити до куцого мініс$ терського плану з гарантованим держза$ мовленням кілька додаткових, але дуже потрібних для вищої школи назв україноз$ навчих підручників. Тризна в Зазим’ї під омофором Огієнкової історії нашої мови ...Одного ранку двадцтирічної давнос$ ти року мене розбудив телефонний дзві$ нок. Незнайомий жіночий голос на тому кінці слухавки вимовив: “Це сусідка Марії Устимівни Каранської. Сьогодні вночі во$ на померла. На столі біля телефону я від$ найшла написаний її рукою список тих, кому слід повідомити про смерть та номе$ ри телефонів. Тут сім прізвищ. Ваше – чет$ верте у цьому списку. Похорон завтра”. Тепер уже достеменно ніхто не скаже, як і коли одинока та важко хвора, забута колегами й родичами наша викладачка складала той список, за якими критеріями згадувала й відбирала в своїй пам’яті перед смертю тих людей зі свого надто вузького оточення, чию присутність на своєму по$ хороні вважала бажаною. Поховали Марію Устимівну Каранську на сільському цвинтарі села Зазим’я Бро$ варського району. Саме тут, вийшовши на пенсію, вона купила скромну селянську хату, проводячи на природі від ранньої вес$ ни до пізньої осені довгі дні своєї одино$ кості. В свою квартиру на бульварі Лесі України, де чулося їй особливо тяжко піс$ ля смерті сина, вона приїздила лише на зи$ му. На поминальну тризну, яку ми відбува$ ли в її сільській хаті, майже ніхто з колиш$ ніх колег так і не приїхав. Я показав неба$ гатьом присутнім за тим печальним обідом найцінніший подарунок Марії Устимівни, який вона урочисто вручила мені у видав$ ництві в день виходу сигнального примір$ ника її “Синтаксису”, – видану 1918 року в Києві книгу крамольного для радянської влади вихованця і професора Київського університету Св. Володимира Івана Огієн$ ка “Курсъ украискаго языка: Из лекций по исторіи украинскаго язика”. Вручаючи мені цю рідкісну книгу у себе вдома, Марія Устимівна тоді розчулено вимовила: “Я довго берегла її в своїх схованках. Але те$ пер, прочитавши Вашу “Голгофу Івана Огієнка”, вирішила подарувати Вам, своє$ му учневі, з вірою, що ця книга переходить від мене в достойні руки”...
“Спочивайте з Богом, дорогий Учителю, бо напрацювалися тут, на землі, за десятьох...” · 13 Пам’ять · с. 13сторінка оригіналу ↗

Олександр АСТАФ’ЄВ. Тепер уже – в пам’яті і в серцях

29 жовтня після важкої недуги перестало битися серце Олександра Астаф’єва, професора кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктора філології, члена Національної спілки письменників України (1992), Міжнародної асоціації україністів (1986), вашингтонського відділення Міжнародного Пен-Клубу (2008), НТШ (2018), лауреата літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010), імені Якова Гальчевського (2020), імені Вільгельма Маґера (2020). Олександр Григорович Астаф’єв народився 10 серпня 1952 року у радянському концтаборі на мисі Лазарєва Хабаровського краю в сім’ї репресованих. Там від рук вуркаганів загинув батько, талановитий музикант Григорій Астаф’єв. У 1953 р., після амністії, разом з матір’ю Олександр переїхав у с. Вовківці Борщівського району на Тернопільщині, де проживала депортована з Польщі мамина родина. У 1980 році закінчив Український поліграфічний інститут (нині Українська академія друкарства) у Львові, працював кореспондентом тернопільської молодіжної газети “Ровесник”, відповідальним секретарем Тернопільського міського відділення Товариства книголюбів, завідувачем редакції образотворчого мистецтва і туристської літератури у видавництві “Каменяр”. Навчався в аспірантурі та докторантурі Інституту літератури імені Т. Шевченка НАНУ, де захистив кандидатську (1990) та докторську (1999) дисертації. Упродовж 1986-2001 років працював у Ніжинському державному педагогічному інституті імені Миколи Гоголя, де пройшов шлях від асистента до професора кафедри української літератури. Понад два останні десятиліття працював у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. В останні п’ять років — доктор ґабілітований, професор філологічних кафедр Вищої лінгвістичної школи в Ченстохові та Вищої школи управління охороною праці у м. Катовіце (Польща). Читав окремі курси лекцій у Варшавському та Краківському університетах (Польща), Сорбонні й Паризькому інституті східних мов та цивілізацій (Франція), Ґрайсвальдському й Люнебурзькому (Німеччина), Будапештському (Угорщина) університетах. Олександр Астаф’єв – упорядник і редактор низки наукових, художніх та перекладних видань, автор поетичних збірок: “Листвяний дзвін” (вірші, поема, 1981); “Заручини” (вірші, поема, 1988); “Слова, народжені снігами” (лірика, 1995); “Зблизька і на відстані” (вірші, поеми, переклади, 1996, 2-е вид. 1999); “На київськім столі” (вірші, поеми, переклади, 2005); “Близнюки мої, очі” (вірші, переклади, переспіви, 2007); “Каталог речей (вірші, переклади, переспіви, 2008); “Львів. До запитання” (вірші, поема, 2008); “На березі неба” (вірші, 2013); поетичної трилогії “Турбулентна зона”: ч.1 – “Трагічна помилка небес” (2016); ч.2 – “Горіхові револьвери” (2018); ч.3 – “Сухі дощі” (2019). Він також видав книгу “Słowa, urodzony śniegem” (лірика, 2017) – польською мовою у перекладах Т. Карабовича, Ірини Руденко та Вікторії Пашковської (м. Люблін). Переклав: з англійської твори Езри Павнда, Томаса Стернза Еліота, Вільяма Вільямса, Роберта Ловелла, Роберта Фроста, Карла Сандберґа, Сільвії Плат; з німецької – Йоганна-Вольфганга Гете, з французької – Віктора Гюго, Гійома Аполлінера, Жака Превера, Рене Шара; з арабської – ліриків V-ХVІІІ ст., зі старонімецької і латини – пісні ваґантів і міннезінґерів; зі старофранцузької – поезії провансальських трубадурів; з польської – “Кримські сонети” Адама Міцкевича (окреме вид. 2006) та його балади, окремі твори Зиґмунта Красінського, Юліуша Словацького, Болеслава Лесьмяна, Ярослава Івашкевича, Юліана Тувіма, Леопольда Стаффа, Кароля Войтили; з болгарської – вірші Пенчо Славейкова, Пейо Яворова, Деньо Денева; з чеської – лірику Вітезслава Незвала і Костянтина Бібла; зі словацької – Лацо Новомеського; з білоруської – Янки Купали, Максима Богдановича, Алеся Рєзанова; з російської – лірику Володимира Соловйова, Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Володимира Маяковського, Велимира Хлєбникова; з вірменської – Аревшата Авакяна та з інших мов. Автор літературознавчих книг, найважливіші – “Стилізація” (1998); “Лірика української еміграції: еволюція стильових систем” (1998); “Образ і знак” (2000); “Тема голодомору в українській літературі: спроба екзистенційного аналізу” [Das Thema des Hungertodes in der ukrainischen Literatur (Ein literaturhistorischer Ǜberblick). Greifswald: Ernst-Moritz- Arndt-Universität Greifswald, 2004]; “Поетичні системи українського зарубіжжя” (2000, перевид. 2005); “Празька поетична школа” (2004, перевид. 2010); “Поети “Нью-Йоркської групи” (2005, перевид. 2010); “Паризькі лекції” [Les conferences de Paris. — Paris, 2006]; “Ніжинська еміграція” (2006, у співавт.); “Теорія і практика українського перекладу” (2007, у співавт.); “Компаративний аналіз художнього перекладу” (2008, у співавт.); “Орнаменти слова” (2011); “Ренесансна література українсько-польського пограниччя” (2012); “Творчість М.К.Сарбевського і її рецепція в давніх українських поетиках XVII-XVIII століття” [Twórczość M.K.Sarbiewskiego i jej recepcja w dawnych ukraińskich poetykach XVII-XVIII w. – Kraków, 2014]; “Польські джерела творчості Петра Гулака-Артемовського” (2015); “Юрій Липа – читачі критик польської літератури” (2016); “Діалог літератур” (2018). Нагороджений знаком “Відмінник освіти України” (1999), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2000). Удостоєний медалі Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Будівничий України” (2001), Золотої медалі Полонійної Академії, м. Ченстохова, Польща (2008), “Подяки Президента України” “За вагомий внесок у розвиток Української держави” (2009), Почесної грамоти Київської міської державної адміністрації (2011), ордена св. Кирила і Мефодія (2015), нагрудного знака “За наукові та освітні досягнення” (2016). Твори письменника увійшли до вітчизняних і зарубіжних антологій, зокрема до американської “Antology of PEN” (2010), перекладені англійською, німецькою, французькою, болгарською, польською, російською, білоруською, грузинською та іншими мовами. В останній рік життя вийшли підсумкові книжки Олександра Астаф’єва: “Вибрані поезії” за 1968—2019 рр. (2020, Львів: Піраміда), вибрані переклади “Біля чужого багаття” (2020, Львів: Піраміда), вибрана есеїстика “Розмова з бігуном на довгу дистанцію” (2020, Львів: Піраміда), дослідження “Тарас Шевченко і польська література: впливи, контексти, адаптації” (2020, Львів: Піраміда), “Українсько-польські літературні діалоги” (2020, Київ: Талком), “Польська та українська літератури доби Ренесансу і бароко” (2020, Київ: Талком, у співавт.). Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості глибоко сумують з приводу тяжкої втрати. Висловлюємо щирі співчуття родині нашого колеги. Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, редакція газети “Слово Просвіти” глибоко сумують з приводу тяжкої втрати – смерті просвітянина і поета, багаторічного автора просвітянського тижневика, професора Олександра Григоровича Астаф’єва і висловлюють співчуття родині та колегам померлого. Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни Нових часів нові котигорошки! Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, громадський діяч… “Всюди повно!” – кажуть у народі про таких діяльних, запальних, активних, всюдисущих... І — нема вже... Підступна хвороба вирвала із життя мого дорогого Учителя, Людину безмежної доброти, високого патріотизму і шляхетного духу... Незабутньому Михайлові Йосиповичу адресувала колись “Квітневу посвяту”, у якій спробувала “подивитися” на поета-трудівника його ж очима: Наступають на п’яти літа Із очима царя Соломона. І сльозу, що як море, солона, Підсолоджує втіха проста – Дзвоник сміху, стежинка нова, Вальс дощу на пелюстці тюльпана, Строф тендітних краса філігранна… І ще всякі-превсякі дива! До колін уже ноги сходив, І кусала біда чорнорота… Я напам’ять завчив, що робота – Найсолодша із тисячі див. Брате квітню, до плуга впрягай Вперте серце – най оре глибоко! … А що срібна сльоза миє око – На дрібницю таку не зважай! ... Сьогодні ж “срібна сльоза миє око” не тільки моє — сотень і сотень вдячних учнів. Спочивайте з Богом, дорогий Учителю, бо напрацювалися тут, на землі, за десятьох... Дякую за щедре Світло Вашої многотрудної золотої душі... Царство Небесне...
“Спочивайте з Богом, дорогий Учителю, бо напрацювалися тут, на землі, за десятьох...” · 13 Пам’ять · с. 13сторінка оригіналу ↗

Перестало битися серце Михайла Шалати...

На превеликий жаль, 2 листопада, на вісімдесят четвертому році життя відійшов у вічність Михайло Йосипович Шалата. Знаний літературознавець, громадський діяч, письменник, критик, педагог, краєзнавець, кандидат філологічних наук, шашкевичезнавець, професор Дрогобицького університету, засновник Дрогобицької “Просвіти”, Почесний громадянин Дрогобича, член Національної спілки письменників України та член правління Міжнародного фонду Івана Франка. Його життєвий шлях не був легким, а сутність Михайла Йосиповича могла б охарактеризувати одна із Франкових поезій образу “цілого чоловіка”: …В самоті і глуші, Мозолі наростуть На руках і душі. Лиш хто любить, терпить, В кім кров живо кипить, В кім надія ще лік, Кого бій ще манить, Людське горе смутить. А добро веселить, – Той цілий чоловік. Увесь колектив Міжнародного фонду Івана Франка сумує з приводу смерті Людини, яка все життя присвятила боротьбі за українську культуру та висловлює щирі співчуття рідним, близьким, колегам і друзям... Вічна пам’ять... Міжнародний Фонд Івана Франка Любов ПРОЦЬ …Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не повним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” – мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка. “…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею”, – “Професор Михайло Шалата – громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше, аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, – стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є: … Мій Дрогобич. Мій біль. Безталання моє солоне… Твоя сіль на столах Подніпров’я славиться, Над Дунаєм і Віслою, в далекій Феррарі, – Ти ж бо, місто родинне, в неволі забуло сміятись… (“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”) Усе своє свідоме життя “новітній звіздар вічного Дрогобича” [Р. Лубківський] поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” – вся Україна – знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності: …до вікна припавши, кущ калини Мене втішає: “Зачекай ще трошки:
Абетка відомих імен · “Чарівне Поділля, його пісенний фольклор формували мій світ як композитора”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Творчі орієнтири Олександра ЯКОВЧУКА

Продовжуємо розповідь про лауреатів Народної премії імені Тараса Шевченка. Сьогодні гість “СП” ) заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки компози) торів України та ліги композиторів Канади, член Канад) ського музичного центру, лауреат державних та міжнарод) них премій, професор кафедри композиції Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського Олек) сандр Яковчук. — Напевне любов до музики у Вас почалася з раннього дитинства? — Моє дитинство минуло на мальовничих берегах річки Смот$ рич у селі Черче, яке розташоване у центрі Національного заповід$ ника “Подільські товтри – Медо$ бори”. Мій батько – Микола Ан$ тонович, викладав історію в за$ гальноосвітній школі, мати – Ганна Іванівна, працювала ліка$ рем місцевої лікарні. Зачарова$ ний грою духового оркестру, що складався з колишніх фронтови$ ків-музикантів, у 12 років запи$ сався у шкільний оркестр, де ос$ воював гру на трубі. Мама, яка свого часу займалася грою на фортепіано, була моєю першою вчителькою. Далі після двох ро$ ків занять на фортепіано з профе$ сійними приватними вчителями, у 16 років закінчив Кам’янець$ Подільську міську музичну шко$ лу і вступив до Хмельницького музичного училища на теоретич$ ний відділ. Тут під впливом інших студентів, які випробовували се$ бе в композиції, зокрема Миколи Ластовецького, відчув смак до творення музики. Завдяки фортуні в особі моєї матері, яка порадила мені їхати до Києва і показати свої твори на кафедрі композиції Київської консерваторії, я отримав запро$ шення для вступу в консервато$ рію після 3$х курсів музичного училища, тобто ще до отримання диплому. Це був унікальний ви$ падок в історії Київської консер$ ваторії, адже мене прийняли до вишу взагалі без середньої освіти. Потім, правда, довелося складати екстерном екзамени на атестат зрілості. — Що дало навчання у консерваторії? — Саме навчання протягом 1971$76 років у Київській держав$ ній консерваторії імені П. І. Чай$ ковського (нині Національна му$ зична академія України) у класі видатного українського компози$ тора, блискучого піаніста Анато$ лія Коломійця, вважаю найго$ ловнішою складовою свого твор$ чого становлення. Крім того, що Анатолій Панасович мав ґрун$ товні знання з музично-теоре$ тичних предметів, він вимагав від молоді відповідального ставлен$ ня до навчання, здобуття основ професіоналізму, сам працьови$ тий, не терпів нехлюйства, легко$ важності, лінощів. Також з тепло$ тою та щирою вдячністю згадую інших своїх вчителів, які навчили гармонії, аналізу музичних форм, читанню партитур, інструмен$ товці та оркестровці. Це Віталій Дмитрович Кирейко, Микола Васильович Дремлюга та Мирос$ лав Михайлович Скорик. Завершив свої студії в консер$ ваторії оперою “Незабутнє” з власним лібрето за однойменною повістю Олександра Довженка. Це був перший випадок в історії Київської консерваторії, коли на випускний екзамен з композиції студент представляв оперу. Пізні$ ше твір був поставлений в опер$ ній студії за участю співаків-со$ лістів Елли Акритової, Олексан$ дра Мартиненка, Валентини Стрілець та Галини Слуховської. Диригент – Віктор Здоренко. — Помітне місце у Ваші творчості займають симфонії. — Перша симфонія “Біорит$ ми Чорнобиля” розпочата у 1986 році, відразу після страшної ка$ тастрофи в Україні. Ця апокаліп$ тична подія дала творчий пош$ товх до написання великого сим$ фонічного твору. Тему принесе$ ної мирним атомом біди, що роз$ панахала життя українців на “до” і “після” катастрофи, висвітлюю як пересторогу людству, бо його діяння, необдуманість може мати фатальні, незворотні наслідки для всього сущого на планеті. У симфонії я втілив особистий дос$ від у цій події, бо давав авторські концерти для ліквідаторів у зоні радіоактивного зараження. Симфонічну поему № 2 “Зо$ лоті ворота” (1982) приурочив до 1500$річчя заснування Києва. Її світову прем’єру здійснив сим$ фонічний оркестр міста Торонто (Канада) під орудою Володимира Колесника у 1996 році, через 14 років після написання. А в Києві твір прозвучав тільки через 23 ро$ ки після написання. Його вико$ нав симфонічний оркестр Націо$ нальної радіокомпанії України під керуванням Вікторії Жадько у приміщенні Національної філар$ монії України на концертах Київ Мюзик-Фесту 2005 року. Симфонія № 3 “Відгомін ди$ тинства” на вірші Ю. Сердюка написана 1987 року, друга оркес$ трова редакція – 2010 року, прис$ вячена подіям Другої світової війни, відображає їх з точки зору дитячого світосприйняття. А в четвертій симфонії-реквіємі “Тридцять третій” на вірші В. Юхимовича для солістів, міша$ ного хору та симфонічного ор$ кестру (1990) я першим в україн$ ській музиці звернувся до табуйо$ ваної на той час теми Голодомору. Знайшов багату, емоційно про$ никливу основу в поезії В. Юхи$ мовича, поета, який в ранньому дитинстві особисто пережив страшний злочин тоталітарного сталінського режиму проти укра$ їнського народу, а зрілою люди$ ною зумів осмислити його своїми драматичними поетичними стро$ фами, я упорядкував свій задум у шестичастинну композицію з урахуванням традицій поминаль$ ної Служби Божої. Вперше сим$ фонію кияни почули 22 листопа$ да 2003 року, через 13 довгих ро$ ків після її написання, в Націо$ нальній опері України у виконан$ ні хорової капели Києво-Моги$ лянської академії “Почайна” (ху$ дожній керівник Олександр Жи$ гун) та Державного естрадно$ симфонічного оркестру України під керівництвом Віктора Здо$ ренка. Наступну, П’яту симфонію “Ностальгія” (2007), від поперед$ ньої віддаляє 17 років. Це був час, коли я переїхав до Канади і май$ же перестав системно писати му$ зику. Назвавши симфонію “Нос$ тальгія”, намагався висловити в ній непогамовну тугу за творчіс$ тю, невситимий жаль за минулим життям в Україні, збурення по$ чуттів від повернення до єства творця музичних полотен. Твір вперше прозвучав 6 квітня 2011 року на “Прем’єрах сезону” у ви$ конанні симфонічного оркестру Національної радіокомпанії Ук$ раїни під орудою В. Шейка. — Ще один важливий напрямок – фольклористична діяльність та обробка українських народних пісень. — Мої духовні орієнтири сформувалися під впливом ро$ динного середовища та аури ма$ лої батьківщини – Поділля. Саме чарівне Поділля, його численні народні перекази, легенди, пі$ сенний фольклор формували мій мелодійно-інтонаційний світ як композитора. Вже у роки навчан$ ня в консерваторії ставлення до фольклору набуло усвідомленого, професійного підходу, а саме – розуміння його як першоджерела в музиці. Зокрема, спілкування з Анатолієм Коломійцем, котрий у своїй творчості міцно спирався на народні зразки і в цьому ж рі$ чищі бачив моє майбутнє, спону$ кало до заглиблення в роботі над тематизмом власних творів, по$ шуком адекватних задумові варі$ антів інтонаційного розвитку. Думаю, що на формуванні мого світогляду також позначи$ лась збирацька практика під ке$ рівництвом Володимира Матві$ єнка, тодішнього завідувача кабі$ нету народної творчості при кон$ серваторії. Організовані ним уп$ родовж 1962$1984 років щорічні студентські фольклористичні експедиції вплинули на профе$ сійне становлення численної ге$ нерації фольклористів, музикоз$ навців, композиторів. У їхньому колі я опановував техніку роз$ шифровування народних зразків, записаних на магнітофонну плів$ ку, і, відповідно, норми паспор$ тизації. Уже після закінчення консер$ ваторії, працюючи редактором музичного мовлення Українсько$ го радіо, під час відпустки я неод$ норазово здійснював самостійні фольклористичні поїздки селами західного Поділля вздовж Збруча, фіксуючи з перших уст народні перлини. Невелику частину цьо$ го масиву (140 пісень) було опуб$ ліковано 1989 року у збірці “Піс$ ні з Поділля” (видавництво “Му$ зична Україна”) та “Колядки і щедрівки” (видані 1990 року ВА$ УК). Загалом же я зібрав і підго$ тував до друку близько півтори тисячі зразків, записаних не ли$ ше в Україні, а також у колишній Югославії та на теренах Пряшів$ щини (Словаччина). Наприкінці 1980$х мав намір опублікувати їх у видавництві “Музична Украї$ на”, проте рукописи повернули, мотивуючи відсутністю коштів на видання. І сьогодні у моєму при$ ватному архіві зберігаються, очі$ куючи на оприлюднення, кілька збірок народно-пісенної спадщи$ ни – результат багаторічної зби$ рацької діяльності, доробок, що можуть пролити світло на стан іс$ нування фольклору згаданих те$ риторій, побутування його жан$ рів, міграційні процеси пісенних інваріантів та інші питання етно$ музикології. У моєму портфелі 345 обро$ бок народних пісень для різних хорових складів, де я намагався впровадити оригінальні принци$ пи обробки народних пісень, до$ корінно відмінні від усталених в українській класичній музиці. Зокрема, використовую деякі симфонічні принципи розвитку музичного матеріалу в обробках народних пісень, поступово “симфонізуючи” їхню хорову структуру. Мої обробки народних пісень можна знайти в репертуарі багатьох як столичних, так і регі$ ональних хорів. Також вони ши$ роко виконуються в країнах, де є українські хори. Серед них хор “Дніпро”, хор імені О. Кошиця, хор “Веснівка” з Канади; капела “Думка” та капела бандуристів імені Г. Китастого зі США; хор “Булава” з Великої Британії та інші. — У новому тисячолітті Ви звернулися до духовної музики, зацікавилися жанрами канонічної літургії та псалму. — У 2005 році написав “Літур$ гію Святого Іоанна Златоустого”, яка звеличує Слово Боже, спов$ нена віри у милість, ласку Все$ вишнього. Світова прем’єра Лі$ тургії відбулася 26 квітня 2006 ро$ ку в соборі Святого Олександра (м. Київ), її виконав камерний хор “Хрещатик” під орудою Л. Бу$ хонської. Вдруге цей твір прозву$ чав на моєму авторському кон$ церті 9 червня того ж року у при$ міщенні Національної філармо$ нії України у рамках хорового фестивалю “Золотоверхий Київ”. Після завершення другої редакції (2009 рік) Літургію виконали у Львові “Галицький камерний хор” (керівник В. Яциняк) та в Києві хор “Хрещатик” (керівник П. Струць). — Один з улюблених Ваших жанрів – камерна кантата. — До цього жанру звертався у різні періоди своєї творчості. Перша спроба – “Осіння канта$ та” (1975) на власні тексти для сопрано і камерного оркестру, де тема кохання подається через призму моєї авторської рефлексії на поетику “Тіней забутих пред$ ків” М. Коцюбинського, змальо$ ваного у повісті почуття Марічки та Івана. Тут опис людського ко$ хання, його народження, станов$ лення, досягнення вершини і смерті-забуття асоціюється з природою, її осіння пора – то щедрий ужинок зробленого, від$ чутого, пережитого, але і водно$ час це – передчуття зимового сну, забуття, відходу. Прем’єру здій$ снили співачка Елла Акритова та студентський камерний оркестр у малій залі консерваторії 1975 ро$ ку. Важливою подією свого твор$ чого життя вважаю концерт з п’яти прем’єр нових камерних кантат, що відбувся 3 грудня 2012 року у Будинку архітектора. Кан$ тата “Я до тебе йшов” на вірші Бориса Олійника для баса (соліст Олександр Бойко) та інструмен$ тального ансамблю (дві флейти, фаґот, віолончель, фортепіано) присвячена коханню, що не здій$ снилося, загубилося на життєвих стежках, лишившись смутним спогадом про юність. Кантата “На перехресті серця” на вірші Петра Перебийноса у виконанні Тамари Ходакової (мецо-сопра$ но) про одвічну синівську любов до матері (“Матусю, десь ти за ім$ лою… Дивлюсь я тужно вдали$ ну”), роздуми героя про своє міс$ це на землі (“І я на схрещенні ор$ біт зорю викрешує бентежно”), про швидкоплинність життя (“Над бентежною душею, над прожитими літами облітає цвіт вишневий”), про людську пам’ять (“І на дзвінкий Чумаць$ кий шлях земною піснею поли$ ну”). На вірші Василя Стуса ство$ рив кантату “Благая Бога длань” для баса і камерного оркестру. Обрав рядки написані за два тиж$ ні до відходу помираючим в ра$ дянському казематі поетом, які кидають звинувачувальний ви$ рок людському гріху і приспаній совісті, радянській системі і тота$ літаризму. Кантаті “Перегортаю$ чи життя прожите” для сопрано і камерного оркестру притаманне вітаїстичне буяння емоцій юного кохання героя віршів Петра Осадчука. Кантата “Ти” на вірші Павла Мовчана для тенора і ка$ мерного оркестру (соліст Сергій Бортник) завершила вечір світо$ вих прем’єр. — Писали музику і до театральних вистав? — У моїй творчій біографії бу$ ли роки, коли я працював завіду$ вачем музичної частини Київ$ ського Молодого театру (1979$ 1983). Це чи найщасливіші роки мого життя, коли можна було жи$ ти, повністю занурившись у бур$ хливе театральне життя Молодо$ го театру, вільно експериментува$ ти з музикою, виходячи зі сценіч$ ної дії. Ця творча лабораторія бу$ ла для мене дуже плідною, у май$ бутньому дала оригінальні ідеї в музиці інших жанрів. Зокрема, написав музику до вистав “З вес$ ною я до тебе повернусь” О. Казан$ цева, “За двома зайцями” М. Ста$ рицького, “Піти і не повернути$ ся” В. Бикова, “Пригоди Аліси у Країні Чудес” Л. Керрола – Б. За$ ходера, “Три сестри” А. Чехова, “Сватання на Гончарівці” Г. Квіт$ ки-Основ’яненка та інші. До ре$ чі, вистава “За двома зайцями” з
Театр · “Коли читаєш п’єсу – це одне, а коли починаєш ставити виставу, то виникають зовсім інші емоції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

моєю музикою за 25 років прой$ шла рекордну кількість разів в іс$ торії світового театру – понад 800. Досвід моєї роботи в оперній студії Київської консерваторії та Молодому театрі знайшов своє відображення в балеті “Пригоди у Смарагдовому місті” (лібрето В. Литвинова та О. Балабана за мотивами творів О. Волкова, де вільно перероблені образи й сю$ жет повісті-казки американсько$ го письменника Л. Баума “Чарів$ ник країни “Оз”). Балет постави$ ли на сцені Київського держав$ ного музичного театру. Як репер$ туарний спектакль він з успіхом виконувався протягом шести ро$ ків. — Кілька слів про Вашу вокально-інструментальну творчість. — Хотів би насамперед згада$ ти цикл “12 сонетів В. Шекспіра” для баса і фортепіано, написа$ ний на замовлення знаменитого, світової слави оперного співака з Англії Павла Гуньки для “Анто$ логії українського солоспіву”, ним особисто започаткованої. Ця антологія містить у собі романси двадцяти трьох українських ком$ позиторів-класиків, починаючи від М. Лисенка та закінчуючи, власне, мною. Свій вокальний цикл “12 сонетів В. Шекспіра” написаний українською мовою в перекладі Остапа Тарнавського, але так, що можна, не міняючи практично нічого у вокальній партії солоспівів, виконувати їх адекватно англійською мовою в оригіналі, що є в наш час абсо$ лютно унікальним явищем. — Що означає для Вас звання лауреата Народної премії імені Тараса Шевченка? — На мою думку, немає нічо$ го вищого для митця, ніж всена$ родне визнання його творчості. Тим більш, прижиттєве. Я щас$ ливий. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО У центрі вистави – нове про$ читання історії про Маленького принца, цінності людських сто$ сунків. Тут кожна подорож новою планетою – глибинне розуміння сутності особистості. Це розпо$ відь про перевагу простих речей і цінностей над суєтою та склад$ ністю світу дорослих, про важли$ вість дитинства, як головного пе$ ріоду людського життя. Вистава має чимало несподі$ ванок – починаючи від музики (у виставі використано музику восьмилітнього В. А. Моцарта у поєднанні з українськими колис$ ковими) до хореографічних рі$ шень і неповторних костюмів (художник костюмів Дмитро Ку$ рята), а також сучасних техноло$ гій 3D$проєкції (авторка Ольга Нікітіна) та світла (Олена Анохі$ на). зроблену виставу глядачеві, то вона продовжує змінюватися. У Театрі Франка дуже потуж$ на трупа, я щасливий, що в мене є нагода попрацювати з такими актора. П’єсу для постановки об$ рали більше року тому. Потім був підбір виконавців. Вже на прем’єру вдалося зробити два склади. Вони різні. Це теж додає виставі цікавості. Спостерігаю як вона розвивається, з’являються нові нюанси, нові партнерські зв’язки. Це круто. Спочатку бо$ явся двох складів, а потім зрозу$ мів, що це розв’язує руки і дає більше можливостей. З художником-постановни$ ком Петром Богомазовим нам важливо було досягнути тісноти. Бланш наче перебуває у бляшан$ ці, замкненому просторі. Почали цю думку розвивати. Так з’явили$ ся вікна, потім перенесли дію всередину трейлера. З такими ре$ чами раніше не працював. Це ці$ кавий досвід. Прем’єра мала відбутися ще на початку літа, але через каран$ тинні обмеження закінчити ро$ боту над виставою змогли лише зараз. Загалом репетиції тривали близько трьох місяців. Це вже моя друга спільна робота з худож$ ником-постановником Петром Богомазовим у Театрі Франка.
Театр · “Коли читаєш п’єсу – це одне, а коли починаєш ставити виставу, то виникають зовсім інші емоції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Щастя лише мить?

Репертуар Камерної сцени імені Сергія Данченка Наці) онального академічного драматичного театру імені Івана Франка нещодавно поповнила вистава “Трамвай “Бажан) ня” за однойменною п’єсою Теннессі Вільямса. Поста) новку здійснив Іван Уривський, а переклад з англійської – Тетяна Некряч. П’єса “Трамвай “Бажання” була написана у 1947 році. Дос$ лівний переклад з англійської – “Трамвай на імення жага”. Це один з найпопулярніших творів не лише Теннессі Вільямса (1911$ 1983), а й світового театру та кіне$ матографу в цілому. Жорстока драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зро$ били цей твір магнетично захоп$ люючим і дарували авторові Пу$ літцерівську премію (1948 рік) та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку “Прекрасна мрія”, гадаю$ чи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супровод$ жуватимуть їх завжди. Але життя, фатум внесли у мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полиши$ ла “Прекрасну мрію”, натомість перетворившись у “жрицю куль$ ту жадання” в особі свого чолові$ ка Стенлі Ковальського. Минуло десять років, у домі Ковальських з’являється сестра Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення “Прекрасної мрії”. На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам “Прекрасної мрії”. Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити в її душі, відчайдушно$ го, можливо, й ілюзорного і наїв$ ного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, ске$ рований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрій$ ницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Коваль$ ських, стають фатальними… У виставі задіяні провідні ак$ тори театру Тетяна Міхіна і Тетяна Шляхова, які в різних складах гра$ ють Бланш, Віра Зінєвич і Світла$ на Косолапова (Стелла), Михайло Кукуюк і Дмитро Рибалевський (Стенлі), Олександр Печериця і Дмитро Чернов (Мітч). Худож$ ник-сценограф та художник по костюмах Петро Богомазов, хоре$ ограф Павло Івлюшкін, компози$ тор Ілля Кохановський. – Теннессі Вільямс цікавий для мене автор, його персонажі прописані дуже потужно, за його історіями завжди буде цікаво спостерігати, – зізнався режисер$ постановник Іван Уривський. – Раніше я боявся таких текстів, бо вони насправді дуже складні для втілення, тому що в них дуже ба$ гато психології. Кожна сцена має свою вагу. Мене, як режисера, найбільше цікавить образ Бланш, її психофізика. У неї наскільки складна життєва ситуація, що на$ певне кожен режисер нею б заці$ кавився. Коли читаєш п’єсу – це одне, а коли починаєш ставити виставу, то виникають зовсім ін$ ші емоції. А коли показуєш вже Зараз починаємо роботу над ще однією виставою. Якщо репетиції займають 2$3 місці, то сама підго$ товка вистави може тривати пів$ року і більше. Зараз ми на ще на самому початку цього шляху. Це буде вистава “Пер Гюнт” за Ібсе$ ном. Мене цікавить класика, а вона завжди різна. У класичних творах, яким вже багато років, завжди відкриваєш якісь важливі для себе речі. Раніше я працював головним режисером в Одесько$ му академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Два місяці тому ви$ рішив продовжувати свій твор$ чий шлях у столиці, поки що тут працюю як вільний художник. – Ось я і дочекалася! Подиви$ лася “Трамвай…” – прийняла ду$ шею! Щаслива, що Вільямс зали$ шився Вільямсом, що психоло$ гічні, емоційні, сутнісні характе$ ристики п’єси донесені сценіч$ но-яскраво. Гадаю, Теннессі Ві$ льямс зі мною би погодився і сприйняв постановку так само, як і я (його українська помічни$ ця), з вдячністю! Низький уклін Івану Уривському за любов до Ві$ льямса, за розкриття найгловні$ шого в п’єсі, за режисерський хист! – наголосила перекладачка твору українською мовою Тетяна Некряч. та спільна робота. Сподіваюсь, що плідна співпраця з художни$ ком триватиме й далі. Намагався передати дух, емо$ ції, але дослівно переказати мо$ вою балету Екзюпері було б не$ можливо. Ми прагнули зробити паралельну реальність. Настільки це вдалося, робити висновок гля$ дачам. Як і всі творчі люди, ми дуже болісно переживали жорсткі ка$ рантинні обмеження. Як тільки з’явилася можливість, відразу вийшли на репетиції. Вже встигли зробити ще один балет – “День побачень”, який плануємо впер$ ше показати на початку грудня. Наш театр існує вже п’ятна$ дять років. І вперше за весь це час ми отримали допомогу державної інституції. Виграли гранд Україн$ ського культурного фонду, завдя$ ки чому і стала можливою сьо$ годнішня прем’єра… Перший показ вистави від$ бувся на сцені Міжнародного центру культури та мистецтв (Жовтневого палацу). Головні партії виконали: Артем Шонін, заслужений артист України (Ма$ ленький принц), Дмитро Кон$ дратюк (Льотчик), Олена Салти$ кова (Троянда), Ілля Мірошни$ ченко (Лис) та Мішель Фондю (Змія). Творці вистави сподіва$ ються, що вже зовсім скоро змо$ жуть показувати балет при пов$ ному глядацькому залі. Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані театрами
Театр · “Коли читаєш п’єсу – це одне, а коли починаєш ставити виставу, то виникають зовсім інші емоції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ККооллииссккоовваа ддлляя М Мааллееннььккооггоо пппррииннццаа

Академічний театр “Київ Модерн)балет” презентував свій новий проєкт – сучасний балет на дві дії “Маленький принц” на музику В. А. Моцарта та українських колиско) вих у виконанні Марії Пилипчак для дітей та дорослих за мотивами твору Антуана де Сент)Екзюпері. Постановка стала можливою завдяки фінансовій підтримці Україн) ського культурного фонду та Департаменту культури КМДА. Це була перша вистава театру, яку глядач зміг по) бачити онлайн за сприяння платформи Open Theatre. Напередодні прем’єри пред$ ставники ЗМІ мали можливість поспілкуватися з постановником вистави, художнім керівником “Київ Модерн-балету”, лауреа$ том Шевченківської премії Раду Поклітару. – Зізнаюся, відправною точ$ кою для створення балету стала не казка Екзюпері, а музика ма$ ленького хлопчика, який жив у ХVІІІ столітті в далекій Австрії. Вісім років… Це вік, який жевріє у спогадах про моє власне ди$ тинство, – розповів режисер$ постановник. – Я навчався у се$ редній школі в Кишиневі, ганяв з друзями в футбол у дворі батьків$ ської “хрущовки”, ще не усвідом$ лював, що через два роки мене неминуче віддадуть да балетного училища і, що колись, дуже нес$ коро, майже в іншій реальності, я стану артистом балету. І в тому ж маленькому віці маленький Мо$ царт (звичайно ж – це він!) почав писати свої перші симфонії. Ця музика мене вразила… Можна скільки завгодно говори$ ти про правильне навчання, про тиранію батька, Леопольда Мо$ царта, який хотів зробити зі свого сина вундеркінда, але… Без іскри Божої, що горіла в цій дитині, без абсолютної, дарованої геніаль$ ності пояснити появу цієї музики неможливо. Випереджаючи своїх дорослих сучасників, випереджа$ ючи час, випереджаючи, нареш$ ті, свій власний біологічний вік восьмирічний Вольфганг Ама$ дей, створює твори, в яких зву$ чить досвід і мудрість дорослого чоловіка. Закохавшись у цю музику, я довго і дбайливо виношував біля серця ідею балету, їй присвячено$ го… Форма задуму змінювалася… Спочатку це було щось абсолют$ но безсюжетне. Потім до музики Моцарта приєдналися українські “a cappella” колискові у виконан$ ні Марії Пилипчак і вистава стала для мене ностальгічним і світлим роздумом про дитинство. І нарешті всі складові склад$ ної поліфонічної мозаїки зій$ шлися – “Маленький принц” Екзюпері! Зрозуміла й при цьому абсолютно не банальна філософ$ ська книга. Вона написана для ді$ тей доступною, прозорою мовою, але її люблять і дорослі в усьому світі. Тільки з першого погляду може здатися, що Екзюпері на$ писав зручну літературну основу для балетної вистави. При ство$ ренні лібрето я зіштовхнувся з ве$ личезними проблемами, як ре$ жисерськими, так і хореографіч$ ними… І я все ще на цьому березі – побоююся, сумніваюся в реаль$ ності здійснення задуманого, але відчуваю дружнє плече Воль$ фганга Амадея і Антуанна!. У попередній нашій прем’єрі – балеті “Вій” велике значення мала відеопроєкція в поєднанні з хореографією. Використали її знову. Костюми створив Дмитро Курята це вже наша п’ята чи шос$
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Пересічень. Із записок пана Бродника

Юрій ФОМЕНКО, м. Дніпро Колись в Петриківці один дідусь так привітав свою бабусю з днем народження: “Зозулі накували 80. Удвох прожили 60”. Ну і що скаже Шекспір після такого освідчення в коханні? Як говорить молодь: “Гамлет нервово курить на узбіччі. А сам Шекспір тихо гортає сторінки своїх п’єс.” Отакі хлопці і дівчата в Петриківці. Отакий передзвін сердець. (Сім’я Соколенків. На жаль, їх сьогодні вже нема). *** Травень 2014-го. Блокпост поміж степів… Чого вони сто­ Сім’я Соколенків ять? – вони живуть майбутнім! А ті люди, що далі по степах, — здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій Вітчизняній. Вою­ють за переконання псевдоветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія – залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя. *** ...Майже порожня зала бібліо­теки університету. Серед читачів, в дальньому кутку, наполегливо працює пан середніх років. Його цікавлять події початку 1900-х років у нашому місті. Навколо нього розкладені підшивки старих газет початку минулого століття, книги. Періодично він підіймається сфотографувати потрібні статті в газетах і знов поринає в читання. Відходить до сусіднього столу працювати за комп’ютером, знов повертається до газет початку 1900-х років. Він готує матеріал для монографії, а можливо, в подальшому, дисертації про події сторічної давнини у нашій місцевості. Нарешті він зупиняє працю, підходить до вікна і розглядає двір університету... У своєму ноуті я відкрив сторінку сьогодішніх новин. Пробіг очима по заголовках і уявив такого ж історика з майбутнього. Котрий буде писати історію через сто років. І той історик сперечатиметься з іншими істориками. І, можливо, вони дійдуть консенсусу в якихось питаннях. Й історія буде така, яку вони напишуть на основі цих новин, що розгорнуті на екрані мого ноута. Я став уявляти варіант історії сьогодення на основі інформації в нинішніх мас-медіа. І чомусь здалось, що через сто років писатиме нашу історію не історик. Її писатиме на основі цих матеріалів психіатр. *** Ми мусимо написати нові щирі, добрі і розумні казки, що вигорнуть з письмових столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам-про-нас-не-нами... І на цих нових казках виростуть нові покоління, які напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість! *** Осінь в яблуках, яблука в осені. І серед тієї осені і яблук сидить на лаві чоловік з книгою на колінах. Чорні одежі, світла книга, сиві пасма. Глибокі очі дивляться крізь осінь. На лаві біля нього кошенятко, під лавою на осінньому килимку лежить собачка. Осінь, золотом по зеленому в червоних яблуках, прикрашена мальвою. Небо в яблуках, душа в осені. Небо, осінь, яблука в книзі. Книга — літопис долі, що народжує думку. Цей чоловік — сама книга. Вітер своїм подихом перегортає осінній лист в такт гортання сторінок. На осінь в яблуках спирається синє небо, по хмарах якого котиться сонце. Тиша і осінь. Сонце з-за хмари заглядає в сад. В осені серед яблук сидить Мамай з книгою. *** Життя в наших краях тривало завжди. Ну як це так — річка є, а життя нема?! Такого ж бути не може. А в місці впадіння меншої річки в більшу — то ж як без поселенців?! Отож люд крутився на цих теренах завжди. Полювали, рибалили, мед добували, гатили гаті, щось вирощували, приторговували, таксували плотами на порогах і волами у степах, кували залізо і будували, вчились ремеслам — багато ще чим займались. Вчились тому, на що вистачало здібностей. Пересічень над верхнім порогом — перетин шляхів, часів, думок... Він з’являється на цих берегах в різні часи під різними іменами і з різною вдачею. Існування під кожним з імен, — всього лічені миті і миттєвості в його нескінченній вічній історії. Якщо вийти зі свого часового проміжку, можна зрозуміти і побачити набагато більше. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Ольга ЖМУДОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Ольга ЖМУДОВСЬКА Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Щоденники · “Книга — літопис долі, що народжує думку”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин