“Спочивайте з Богом, дорогий Учителю, бо напрацювалися тут, на землі, за десятьох...” · 13 Пам’ять · с. 13сторінка оригіналу ↗
Перестало битися серце Михайла Шалати...
Слово Просвіти, №45 за 2020 рік
На превеликий жаль, 2 листопада, на вісімдесят четвертому році життя відійшов у вічність Михайло Йосипович Шалата. Знаний літературознавець, громадський діяч, письменник, критик, педагог, краєзнавець, кандидат філологічних наук, шашкевичезнавець, професор Дрогобицького університету, засновник Дрогобицької “Просвіти”, Почесний громадянин Дрогобича, член Національної спілки письменників України та член правління Міжнародного фонду Івана Франка.
Його життєвий шлях не був легким, а сутність Михайла Йосиповича могла б охарактеризувати одна із Франкових поезій образу “цілого чоловіка”:
…В самоті і глуші, Мозолі наростуть На руках і душі. Лиш хто любить, терпить, В кім кров живо кипить, В кім надія ще лік, Кого бій ще манить, Людське горе смутить. А добро веселить, – Той цілий чоловік. Увесь колектив Міжнародного фонду Івана Франка сумує з приводу смерті Людини, яка все життя присвятила боротьбі за українську культуру та висловлює щирі співчуття рідним, близьким, колегам і друзям...
Вічна пам’ять...
Міжнародний
Фонд Івана Франка
Любов ПРОЦЬ
…Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не повним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” – мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка. “…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею”, – “Професор Михайло Шалата – громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше, аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, – стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є:
… Мій Дрогобич. Мій біль.
Безталання моє солоне…
Твоя сіль на столах Подніпров’я славиться, Над Дунаєм і Віслою, в далекій Феррарі, – Ти ж бо, місто родинне,
в неволі забуло сміятись…
(“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”) Усе своє свідоме життя “новітній звіздар вічного Дрогобича” [Р. Лубківський] поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” – вся Україна – знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності:
…до вікна припавши, кущ калини Мене втішає: “Зачекай ще трошки:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
