Спадщина · Микола Євгенович Петренко народився 6 листопада 1925 р.10 жовтня 2020 року відійшов до Вічності. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
Микола ПЕТРЕНКО. Свічка від України
Слово Просвіти, №45 за 2020 рік
Творимо! Я в раю? Мені в раю не жити, Не маніть на срібрений дукач: Я б хотів трудитись і творити, Я б хотів страждати від невдач;
Потім знову мучитись при слові, Підбирать щемливі кольори. Як в раю? В раю пісні готові – Та вони не з власної жури.
Без жаги творіння – ми страждальці, Що й добро найвище – не добро. Тож тепер нам – відрубати пальці, Що тримали гусяче перо?
Погостили три дні – і доволі, Знову нас буденне зустріча: Ми – творці, ми у земній юдолі, Де уже й немає читача…
Самоспалення Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах, В потойбічнім царстві міражу – Я прийду шукать себе в архівах: — Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!..
Хто лежить? Записники, блокноти, Диски, файли, кільканадцять книг, Вже змарнілі мрії та гризоти, Давній біль, що усміхом застиг.
Всі мої писання – наче мощі, Стосами сонетів та октав: Сторінки аж злиплись – бо ніхто ще В цім безсмерті їх не погортав.
Де ж то ви, премудрі ерудити, Пишні, наче кубла омели? Я прийшов – щоб сам себе спалити! Щоб лиш дим у небо!.. Так пали!..
На покуті, під образами Що час відважить терезами – Ніхто, ніхто того не зна… А хто то там, під образами, Така погідна і ясна?
Ну хто то, справді? Ні, не мати: Вона десь верга трудодні… Я довго-довго йшов до хати, Немов по лущеній стерні.
Я довго йшов – помимо пасток, Сильців, завалів, вовчих ям: Ну хто то – видивом квітчастим, Немов посестра образам?
Бабуся – ангелом від бога? Ні, хлопче, сам себе не муч: От я прийшов – а тут нікого, І тільки під порогом ключ:
Заходь! У шибах грає сонце, У кобзи тенькнула струна. І лиш на покуті – ну хто це? Дитинний подив, таїна.
І раптом – мов якась підказка, Аж все засяяло довкруж: Це ж казка! Це одвічна казка! Володарка дитячих душ!
Пустка Двір оцей, полишений тобою, І тобою – де ми? Нас нема!.. Заростає густо кропивою, А вона лютіша, ніж зима.
А вона росте, росте і глушить Навіть наші ще малі сліди; А вона вростає в наші душі, Наче тут вже буде назавжди.
Двір оцей, і далі двір, і поруч, В кропиві воріт іконостас… — Це такий жахний чортівський покруч Для усіх покинутих, для нас.
Дикі стебла, мов пекельні жезла, З-поза хмари каркання ворон… Нас немає, ми навік пощезли, Ми в краях, де камінь і бетон.
Маревна сіножать А то одна із тисячі доріг, Доріг, які давно засипав сніг.
Хіба що часом вітер прогуде: Куди ж вона, дорога ця, веде?
Вона веде за давню сіножать, А там покосом юнаки лежать.
Вони лежать на молодих літах, І всі – з таємним словом на вустах.
Їх сто сім раз уже засипав сніг – Та так, що встати з них ніхто не зміг.
Одна дорога з тисячі доріг — Її я навіть в згадках не зберіг…
Срібен човен Це чого я смутку повен? Це чого мені тривога? Раз прослалася дорога – То збудуймо срібен човен!
Срібен човен, злотні весла, Шовком вишиті вітрила: Мрія обшири розкрила, В дальню далеч перенесла.
Там земля дивами славна, Наче церква білостінна: Там правдива Україна – Та, яку шукали здавна.
Край веселий, слави годен, Сяє небо світанкове: Гей, пливем, пливем, братове! Злотні весла, срібен човен!..
Сковородинські позички Така вже неміч – задушив би кляту, Та ще під сон читав Сковороду… Учителю, позич свою лопату – Чень, є ще місце в Божому саду.
Сорочка біла, дошка гемблювата, Ще свічку в руки – та й на той ослін… Ото лиш неміч – пада з рук лопата, А ще копнув не більш як до колін.
Усе б як слід в цій вічній крутоверті: Весна, калина, поле, сіножать… Ото лиш неміч – справді, гірша смерті. Читаю ще – хоч що вже пізнавать…
Свічка від України Ще трохи – чуєш: підкликає вічність? Ще трохи – чуєш: зоряні світи… Чи Ти мені яку поставиш свічку, Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.
Уже брунькує в даль зухвала зміна, Уже мої попалено мости. Ні, не вклякай, не треба, на коліна, А пригадай страждальця і прости.
Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень, Сніги й бараки, стоптана трава… По крихті щастя визбирати мусив, Леліяв пісню – чень, вона жива!
Я слово рідне ніс як контрабанду Крізь митниці – їх ще й понині тьма. Я меч сталив і славив даль баладну – Святим вогнем, що й досі дух пройма.
Я полічив би знахідки та згуби, А це – сувій, ну хто те прочита… Я… Ні, мовчу: мої розбиті губи І потемніла кров моя густа.
Твоя то кров – під лезом стосотсічним, Та я мовчу, я весь затерп… І все ж: Чи Ти мені яку поставиш свічку, Чи добрим словом сина пом‘янеш?..
На Чернечу Гору Геть же слова про смиренну покору – Хай їх полуденним громом розтроще! Брате, ходім на Чернечу Гору, Брате, ходім на Тарасову прощу.
Ми там бували і часто й не вперше, Кожного разу на душу віддяка: Може, проскаче розгніваний вершник, Може, святитиме ніж гайдамака?
Там бо, це там із дитиною мати, Списує хлопчик біблійне “Три царі…”, Там навчимося богів шанувати – В гордій любові і в лютій покарі.
Там наші душі ніхто не понищить – Ми там бували часто і вперше. Друже, ходім! Це все вище і вище: Важче іти – тільки ж дихати легше!..
2 жовтня
Повз Бермуди Попри ті чортівські переблуди, Повз усі пекельні манівці — Як би нам пройти свої Бермуди — Може, йти із свічкою в руці? Якось так — крізь непрохідні хащі, Повз руїни вавілонських веж — Де назустріч вовкулацькі пащі, Відблиски нетямливих пожеж. Що там ще — Базари, Крути, Кодні? Чи снігів сибірських сивина? Пригадаймо тих, яких безодня І сьогодні щедро поглина...
*** Ненавиджу себе поміж гіршими, Малозвісними, незугарними, У життєвих снах геть бездарними, у пташиних гніздах безпарними — Я шукаю себе поміж кращими, Я шукаю себе поміж більшими — На сорочий скік щасливішими!..
Втікач Я утік, я зарився в самітницький скит, Я лікую скалічені лапи... А за мною погоня, і стукіт копит, І скривавлені піною храпи. Я утік — бо неправди страшливе ярмо, Бо терпіти не стало спромоги: Хай довкола облуда — та ми живемо, І до нас їм немає дороги.
Я утік від фальшивих щедрот, я в собі: Досить світу — що в краплі уяви. Перетерплять сильніші — а ми заслабі, Ми такі, як столочені трави. Так, ми зводимось в росах, ранкових світах, До таємної правди охочі: Я утік — наче в хащах причаєний птах, Тільки очі з пітьми, тільки очі. Я сховався від себе, від вас поготів, Я живу — потаємно і гоже. і не треба мені фарисейських світів — Тільки царство дароване Боже!..
Бо хтось же мусить Ця тиша тиш — і раптом вітру свист, І з хмари грім, і пестощі жіночі!.. — Так підміняє Гамлета статист, Зі шпагою, з якої кров струмоче. Він віддає півцарства за коня, Тюремну тьму — за куцу мить свободи... А з-за куліс вигулькує бридня, І сходяться в обіймах антиподи. І знову грім, і знову тиша тиш, І в горнім небі птах крильми тріпоче! Ти щось римуєш? Хлопче мій, облиш! А втім — пиши, пиши, нетямний хлопче! Бо хтось же мусить мчати під громи, А чи й під Крути, в снігові обійми — Щоб трепетати свічкою з пітьми, Чи й подивитись Йорикові в більма!..
31. 8. 20 р.
Тихо-тихо… Ніч така: травинками колише. Темно так – а я куди дивлюсь? Ніч така – у ній аж надмір тиші, Чутно й те, що мовлене комусь. Чи й іще немовлене – а чути, Як молитву росної трави. Що б із того ти хотів збагнути? Краще – тішся, тішся і живи!..
Грядка конопель За три тисячі земель, Під квітінням небозводу – Нивка, грядка конопель, Там он, при кінці городу.
Вже далеко за весну, Царство літа молодого – Я притишений засну, Натомившись від нічого.
Втім, тривог і різних справ – Для малого їх без краю. Може, я б донині спав Сном, яких повік не знаю.
Так: під голову шинель… Так: накрившися полою… Нивка, грядка конопель – Ген за тихою Сулою.
Той, що був колись Це той, що був колись — його я зримо бачу, Того, в чиїй душі пташа гніздечко в’є: Поривність намірів і легковірну вдачу — Та він, отой дивак, мене не пізнає. Дивується: це хто, згорьований невіра? Хіба з таким промчиш крізь безмір навмання? А розпач на душі, неначе хмара сіра, А нива замірів — на ній росте стерня... Жахається: він що, пройшов крізь хижі скрути? Крізь тисячі смертей, крізь пагубні сніги? Хіба з таким іти на стоофірні Крути? Хіба з таким черпнеш дніпровської снаги? Круг мене ластівки — над ним лиш ворон кряче, В тумані губиться розвеснений розмай... Не додавай жалю — однак це я, юначе! Це я, насправді я — та ти не пізнавай! Шукай своїх доріг, купальським квітом вкритих, Хай сила пружиться і радість вироста: Озвалася сурма, і креше кінь копитом — Лети ж у ті літа, де правда пресвята!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
