Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Поховали Марію Устимівну Каранську на сільському цвинтарі села Зазим’я Броварського району”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

На свій похорон запросила лише сімох 20 літ тому пішла в засвіти одна з неповторних викла0 дачок української мови Марія Устимівна Каранська

Слово Просвіти, №45 за 2020 рік

Нині українську мову і в школах, і в університетах часто викладає абихто і абияк. Знаю немало таких, які поза уроками чи лекціями від) разу переходять на спілкування зі своїми вихованцям на “общєпонят) ний”. Це не просто жахіття, це загальнонаціональна проблема: виклада) ти українську в незалежній Україні стає непрестижно; немає конкур) сів на цю спеціальність; вона відноситься до розряду найменш “заро) біточних”. Відтак у цьому архіважливому державотворчому сегменті назбиралася критична маса людей випадкових – не професійних, не порядних і не патріотичних. Мусимо знову й знову мовити про чин Особистостей. І вчитися на їхніх уроках. Особливо, якщо за підстави до цього брати й сумні дати. Микола ТИМОШИК Була нещадною до убогості думки та обмеженості лексики мовця Чи й віднайти в Київському Шевчен$ ковому університеті доби радянського зас$ тою (а це 70$80$ті роки ХХ століття) ще од$ ну таку викладачку, яка б так безмірно й відкрито була захоплена своїм предметом? Зауважмо, що йдеться не про фізику, не про історію КПРС чи науковий комунізм, а — про українську мову. А ще більше — відважитися в тій специфічній ідеологіч$ ній атмосфері так високо підняти планку вимогливості щодо необхідності вивчення цього предмета усіма без винятку студен$ тами. Справді, поблажливості ні для кого не було. На неї жодним чином не діяли усіля$ кі дзвінки, прохання, знайомства з мож$ новладними особами (відомо ж бо, що у багатьох “білих” студентів в усі часи були і є на верхах свої покровителі). Головним критерієм оцінки на екзамені була грамот$ ність і старанність студента. Так, вона ста$ вила багато трійок, а то й двійок, але ніхто зі студентів не міг поскаржитися, що такі оцінки були незаслуженими. Недарма ж через складність здачі екзамену цей пред$ мет ми прозвали “Каранською мовою”. Феноменальність Марії Устимівни по$ лягала в тому, що її найбільше боялися, її предмет найретельніше вчили (і не лише для екзамену, а й для частих диктантів, де найповніше проявлялася мовна безгра$ мотність майбутнього журналіста), але найбільше й... любили. І тепер її прізвище чи не найчастіше згадують (звичайно ж, у позитивному контексті) випускники жур$ факу 70$х та й 80$х років, коли збираються разом відзначати чергові п’ятирічки своїх випусків. Над цим феноменом заслуженої вдяч$ ності журналістів-професіоналів саме най$ вимогливішим, і, як правило, найбільш професійно підготовленим своїм навчите$ лям, я не раз розмірковую нині, коли чую, як дехто з молодших наших колег вистав$ ляє під час свого екзамену чи не стовідсот$ ково всій групі суцільні п’ятірки. За це можна інколи й оплески зірвати, коли нес$ подівано з’являєшся на якійсь студент$ ській вечірці. Однак на відстані часу ви$ пускники університетів зазвичай згадують і дякують за науку чомусь не таким. Може тому, що самостійне життя виставлятиме незабаром молодому спеціалісту зовсім ін$ ші оцінки. Може тому, що роботодавця вусі часи ніколи не цікавили дуті п’ятірки; він поціновуватиме передусім знання, на$ вички, набутий з допомогою викладача перший професійний досвід. І, навпаки, на ринку інтелектуальної праці ніколи не буде витребуваний недоук... з відмінними оцінками. Про убогість думки, обмеженість лек$ сики мовця, мовні покручі, примітивність і однотипність побудови речень у текстах не лише журналіста-початківця, а й бага$ торічного газетного працівника, про зас$ міченість української мови усілякими іно$ земними запозиченнями та русизмами Марія Устимівна пристрасно, інколи на$ віть з надривом, говорила часто і всюди. Іна лекціях чи практичних заняттях, і на партійно-комсомольських зборах чи кон$ ференціях, у студентському чи викладаць$ кому середовищі. Їй це боліло — і вона не боялася про цей біль нагадувати іншим. У цьому полягала її принципова позиція, її житейське кредо. Не виставляла напоказ свою біду Твердість характеру, сміливість і прин$ циповість вона гартувала на фронті. Була медсестрою. По війні закінчила Житомир$ ський педінститут, де й залишилася пра$ цювати викладачем української, а потім її запросили до Київського університету. Пригадую, як уже на старших курсах хтось із студентів приніс вирізку з житомирської обласної газети, де було вміщено нарис про її фронтову молодість. Із потемнілої фотографії проглядалося усміхнене миле лице молоденької медсестри. То для нас було справжнім відкриттям. Адже про таку сторінку життя своєї викладачки ми нічого доти не знали. Сама Марія Устимівна про свої воєнні дороги ніколи не говорила на лекціях. Як ніколи не виставляла напоказ і своє сімей$ не горе, яке прийшло до її хати разом із несподіваною хворобою сина. Єдиного свого сина Віталія вона народила по війні – 1946 року. Будучи студентом-старшокур$ сником історичного факультету, він неспо$ дівано отримав повістку до військкомату. Незрозуміло, за яких обставин, але його, повністю роздягненого, тримали на холод$ ному цементі на тому призовному пункті до ранку. Досі здоровий юнак незабаром занедужав страшною хворобою, яка до ос$ танніх днів життя приковувала його до ліжка. Аби хоч ненадовго витіснити з чоти$ рьох стін синової кімнати безнадію і роз$ пач, що супроводжувала його вже довгі ро$ ки, доцент Каранська запропонувала од$ ному зі студентів-журналістів, Саші Ба$ лабку, якому не вистачило місця в гурто$ житку, поселитися в її квартирі. Прийняла, як рідного, бо він незабаром дуже потова$ ришував з її Віталієм, засвітив своєю при$ сутністю у двокімнатному помешканні на бульварі Лесі Українки яскравий промін$ чик розради. Незабаром судилося пережити нашій викладачці ще один несправедливий фа$ тум долі — смерть сина. Після похорону Віталія вона, вже пенсіонерка, звернулася до Інституту журналістики з проханням забрати в дарунок всю її домашню бібліо$ теку. Висловила у зв’язку з цим лише одне прохання: посприяти видати посмертну поетичну збірку її талановитого сина. Од$ нак це прохання у суєтності щоденних буднів в інституті якось забули... Тривалий час після закінчення універ$ ситету наші дороги з Марією Устимівною ніколи не перетиналися. Несподівана зус$ тріч на початку 90$х років в Українському домі виявилася для обох знаковою. Вже й не пригадую, яка подія зібрала разом у тому домі й українську інтеліген$ цію, і високих можновладців, що зазвичай полум’яно, але нещиро виступали в ті не$ забутні часи бурхливого українського від$ родження з численних трибун, довкола яких масово збиралися пробуджені від ба$ гаторічного летаргічного сну українці. Ко$ ли ведучий оголосив через мікрофон про закінчення вечора, з передніх рядів слу$ хацької зали раптом підвелася жінка. Нез$ мінна квітчаста велика світла хустка на плечах, ретельно укладена по колу довга заплетена коса, віддавна вгадуваний голос – все це вказувало на Каранську. Її чітко поставлена дикція змусила публіку, що вже піднялася з місць, на мить зупини$ тися. Коротко встигла сказати і про українську мову, яку слід уже захищати не деклараціями, а конкретними спра$ вами, і про брак українських підручни$ ків, і про свій багато років написаний рукопис “Синтаксису української мо$ ви”, який вона ніяк не може видати. Обнадійливо голосно зверталася до прези$ дії з проханням посприяти цьому. Однак, почувши у відповідь від високопосадового ведучого, що прохання таке “не за адре$ сою”, Марія Устимівна враз знітилася й одиноко попрямувала до виходу. Підійшов до неї вже на виході з Україн$ ського дому, запитавши, чи пізнає свого колишнього учня. Пізнала. Домовилися про зустріч наступного дня у видавництві “Либідь” при Київському університеті, де працював на той час головним редакто$ ром. Тушки поросят – за друк підручника Зреалізувати задум Марії Устимівни з видання її багатостраждального рукопису підручника на той час справді було неп$ росто. Ображена за самостійницькі праг$ нення українців Росія оголосила вже й па$ пір стратегічною сировиною і враз припи$ нила його відвантаження до Києва, поста$ вивши архіважливу для молодої Україн$ ської держави інформаційну справу на грань виживання. Галопуюча інфляція, запроваджені урядом України непевні ку$ поно-карбованці, які знецінювалися мало не щодня, робили ще вчора прибуткове книговидання галуззю вкрай ризиковою і наперед уже збитковою. Життя народжу$ вало нові схеми видавничої діяльності, з-поміж яких на перший план виходили спонсорські або замовні видання. Отож, разом взялися шукати спонсора. Десь через тижнів два після зустрічі Марія Устимівна “огорошує” мене своїм ранковим телефонним дзвінком: — Знайшла спонсора! — Хто? – з недовірою запитую. — Колгосп під Броварами, де я маю да$ чу, готовий зарізати для працівників ви$ давництва дві-три великі свині як бартер за друк моєї книги. Пауза в розмові була неминучою. Я вже уявно прикинув, як будемо ділити в кабі$ нетах видавництва несподівану свіжину відгодованих поросят, привезену готовими тушками з Броварів, і як фінансово буде супроводжувати видання “Синтаксису” наша бухгалтерія. Вже пізніше Марія Устимівна розпові$ дала, як їй вдалося, далеко не за першим разом (уявити тільки — скільки ж часу тре$ ба було терпляче висидіти в приймальній контори колгоспу), переконати голову тамтешнього господарства, що само ледь зводило кінці з кінцями, хоча б у такій формі спробувати допомогти видати книгу про українську мову. Перший і, на жаль, останній підручник М. У. Каранської “Синтаксис української мови” з маркою “Либеді” та грифом Мі$ ністерства освіти України для студентів факультетів журналістики таки побачив світ. Щоправда, не в той рік і не за такий незвичний бартер. Сильно допоміг покій$ ний Анатолій Григорович Погрібний – на той час перший заступник міністра освіти. Сам багаторічний викладач нашого фа$ культету, він завжди прихильно ставився до пропозицій університетського видав$ ництва будь що включити до куцого мініс$ терського плану з гарантованим держза$ мовленням кілька додаткових, але дуже потрібних для вищої школи назв україноз$ навчих підручників. Тризна в Зазим’ї під омофором Огієнкової історії нашої мови ...Одного ранку двадцтирічної давнос$ ти року мене розбудив телефонний дзві$ нок. Незнайомий жіночий голос на тому кінці слухавки вимовив: “Це сусідка Марії Устимівни Каранської. Сьогодні вночі во$ на померла. На столі біля телефону я від$ найшла написаний її рукою список тих, кому слід повідомити про смерть та номе$ ри телефонів. Тут сім прізвищ. Ваше – чет$ верте у цьому списку. Похорон завтра”. Тепер уже достеменно ніхто не скаже, як і коли одинока та важко хвора, забута колегами й родичами наша викладачка складала той список, за якими критеріями згадувала й відбирала в своїй пам’яті перед смертю тих людей зі свого надто вузького оточення, чию присутність на своєму по$ хороні вважала бажаною. Поховали Марію Устимівну Каранську на сільському цвинтарі села Зазим’я Бро$ варського району. Саме тут, вийшовши на пенсію, вона купила скромну селянську хату, проводячи на природі від ранньої вес$ ни до пізньої осені довгі дні своєї одино$ кості. В свою квартиру на бульварі Лесі України, де чулося їй особливо тяжко піс$ ля смерті сина, вона приїздила лише на зи$ му. На поминальну тризну, яку ми відбува$ ли в її сільській хаті, майже ніхто з колиш$ ніх колег так і не приїхав. Я показав неба$ гатьом присутнім за тим печальним обідом найцінніший подарунок Марії Устимівни, який вона урочисто вручила мені у видав$ ництві в день виходу сигнального примір$ ника її “Синтаксису”, – видану 1918 року в Києві книгу крамольного для радянської влади вихованця і професора Київського університету Св. Володимира Івана Огієн$ ка “Курсъ украискаго языка: Из лекций по исторіи украинскаго язика”. Вручаючи мені цю рідкісну книгу у себе вдома, Марія Устимівна тоді розчулено вимовила: “Я довго берегла її в своїх схованках. Але те$ пер, прочитавши Вашу “Голгофу Івана Огієнка”, вирішила подарувати Вам, своє$ му учневі, з вірою, що ця книга переходить від мене в достойні руки”...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин