Майстри сучасної прози · “Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Вовкулака
Слово Просвіти, №45 за 2022 рік
Валентина МАСТЄРОВА Заметіль – світу Божого не видно. Ще година – і зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати – одинокої, наче загубленої на околиці села. Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене. – Здрастуйте, діду. Ось, мати передала. – Ставлю на стіл миску із свіжиною і задкую до дверей. Знаю, що дід бовкне: “Здрасть”, перекладе свіжину у свій посуд, тицьне мені в руки порожню миску і скаже: “Матері передай – хай їй Бог здоров’я пошле”. Але сьогодні Онисько чомусь довго складає газету, що тільки-но читав, а потім зводить на мене побляклі, у червоних прожилках очі. – Це ти середульша? – Уважно придивляється і сам відповідає: – Ні… – Я менша, діду. – А та де? – В Чернігові. – Чекаю, коли він візьме миску, але Онисько мовби зовсім не бачить, чого я прийшла. – Ну, піду вже. – Умру я скоро. – Сиве, рідке волосся, прокурена і від того жовта борода. І здається, сам весь сивий – від очей до полинялого одягу. – Чого це ви надумались? Живіть. – Мар’я приходила, гукала до себе. Мені стає моторошно. Озираюся по хаті, наче боюся ще когось побачити, а дід підсовує старого ослінчика: “Сідай”. Скільки себе пам’ятаю, у цій хаті сідаю вперше. За вікном холодно. Так холодно, що дідові шибки обмерзли із середини, а на дверях, у шпаринка виступив іній. – Як мати? Чув, не здоровиться? – Та нічого. Уже ходить. Мимоволі подумала, що недаремно Онисько подав стільця, недаремно завів розмову про свою смерть. Але ж усередині безперестанку відлунює: “Вовкулака, Вовкулака…” – Боїшся діда? – Примружив очі й хитнув головою, ніби сам із собою погоджувався. Старі ікони скорботно виступають із божниці. На стінах ні рушників, ні портретів, саме лише давнє, потемніле дзеркало. У кутку – скриня, побита шашелем, полик біля печі та саморобний стіл. – Чого б то я боялася? – І справді, чого? Але не просто увечері сидіти з людиною, якою лякали тебе ще з малечку: “Не будеш спати – Вовкулака прийде…” Онисько бере зі столу цигарку і дивиться мені в обличчя. – Ти б хоч запитала, як дід живе? А то сидиш, наче і справді не в хату зайшла, а до чорта в гості. Ніяково стенаю плечима і виправдовуюсь:
– Так, а що, діду, питать? І так усе видно? – Усе? А отут? – тицяє себе рукою в груди, на якийсь час замовкає, а потім: – Хоча й правда, нащо воно тобі. Причортився Вовкулака. Іди. Не йду. Знаю, в чиїй хаті сиджу і чого хата ця така самотня. Все ж наважуюсь: – Страшно, діду?.. – Збиваюся і замовкаю.
– Ну, чого вже там – питай. – Дивиться мені в очі і мне у пальцях цигарку. Я відчуваю, що все усередині зіщулилось, і той страх лізе назовні. – Страшно про смерть думати? Мовчить, затягується цигаркою і знову уважно придивляється до мого обличчя. – Середульша на Мар’ю схожа, а ти – ні. У відповідь стенаю плечима, а він струшує попіл з цигарки прямо на підлогу. – Страшно? – питаєш. Аби знав точно, що хоч на тім світі з Мар’єю зійдусь, то давно б пішов туди, – показує пальцем униз. – Невже, діду, і тепер любите? – У моєму голосі, мабуть, побільшало сміливості, бо по Ониськовому обличчю ковзнула тінь посмішки. А, може, то й не через мене, може, через те, що весь вік носив у собі і нікому не показував. А тепер наважився. – Е-ей! Я і слова не придумаю такого. То ви любите, а я… Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться. Несподівано у мені прокидається безжальний допитувач: – Того і Настю втопили? Замовк. Поблискує з-під сивих брів, але не сердиться. Деякий час мені здається, що він вслухається у хвищу за вікном. – Палажечка, сестра у мене була, мо, прикмечаєш? Отам, на Каганищі жила. – Заперечливо хитаю головою. Онисько махає рукою. – Ладно. Я у батька один був, а то всі дівки. Палажечка – найменша. Батько у нас – не приведи, Господи. Щоб оце хтось із нас його не послухав – убив би. А Палажечку любив. Що та скаже, те він і робить. Воно ж ненависне вродилось, за всіма приглядало, все винюхувало – і батькові. І Мар’ю мою зненавиділа. А ми вже тоді давно у парі ходили. Питаєш – чи люблю? Я дихати без неї не міг. Щось роблю, а вона ввижається. Спати ляжу – перед очима стоїть. А як діжду вечора, то, хоч би на цеп посадили, втік би. Один раз поїхали з батьком у ліс на два дні, так думав – стеряюся. Отаке-то було. Став батька просити, щоб оженив. Той і не проти був спочатку, да Палажечка під’юдила. Воно і не дивно. Мар’я моя – вік прожив, а таких не бачив. А в Палажечки губи, мов у верблюда, ще й ніс мало не до бороди діставав. Так вона й провікувала, ніякому чорту не треба. – Вмерла ж давно… – Бодай би не зросла. Ходить за батьком, голосить: “Мар’я така, Мар’я сяка. Не невістка буде, а сором для сім’ї”. Батько й піддався. Гукнув мене – я саме у дворі порався. “Будем, Ониську, Настю Наумову сватать”. Я спочатку закам’янів, а тоді – бух йому в ноги, прошуся. А він: “Як я сказав, так і буде”. На колінах за ним до хати повз, та він увірвав по плечах налигачем: “Очухайся, синок!” Узнала Мар’я, ходить, мов із хреста знята. Просить: “Давай, Ониську, втечемо кудись. Хіба лише світу, що наше село?” Я ж, дурний, побоявся, та й думав – батька упрошу. Настю ходив просити: “Одкажись од мене. Я ж без Мар’ї жити не можу”. А та мнеться: “Хіба я гірша від Мар’ї? Звикнемо як-небудь. Там – хазяйство, діти підуть”. Плюнув, кажу: “Нарікай на себе”. У неділю вранці гудуть у селі дзвони. Повіриш, ведуть мене до вінця, а мені здається – до труни несуть. Отоді я, мабуть, і вмер… Він мовчить довго, але не від того, що розтривожив душу – вперше за все життя Онисько не криється. І я розумію, що дід і справді зібрався на той світ. – Настя добра хазяйка була. Тільки я того не бачив і не чув. Робити скажуть що – роблю. Як у полі чи у лузі, то там і заночую. А додому прийду – в клуні або на горищі сплю. Що вже Настя з Палажечкою – і шептух водили в хату, і ворожок різних, а не домоглось. Потім почув – Мар’ю за Данила просватали. Не те, щоб серце заболіло. Уже – ні. А страшенно захотілося її побачити. Отак, відразу, в цю мить, бо не видержу. Пішов прямо серед білого дня до них. Відчиняю двері, мати Мар’їна злякалася, на мене руками махає. Тоді як заплаче: “Що ж це ти, Ониську, з нами наробив?! Он подивися”, – за грубу показує. А там хвора Мар’я лежить, наче мрець зробилася. Я до неї: “Голубко, моя мучена”. Впав на коліна, прощення прошу. Вона плаче ія плачу. А потім обняв, притулився до її лиця, а тоді вже… не питай. Наче й не було між нами ні моєї Насті, ні її Данила. Полегшало. Уже й Мар’їне весілля не так страшно пережив. Перейму де увечері, щоб люди не бачили, хоч слівцем перемовимось – і вже щасливий. А через рік у Мар’ї донька знайшлася – мати твоя. Довго Мар’я тоді хворіла, довго я її не бачив. Попід вікнами увечері ходив, щоб хоч голос почути. Е-ех. Отак і жили. Років через три потому, точно йне скажу, Данило, дід твій зліг. Може, місяців зо два полежав тай помер. – А Настя? – Що – Настя? Руки я на неї ніколи не піднімав, але й не жалував. Знала, за кого йшла. По ночах плакала, кляла мене і свою долю. А що я з собою зроблю? Одмучилася. Вона зі мною, а я з нею. – А хлопчик же як? – Що – хлопчик? Хлопчик народився. – Онисько вперше за весь вечір посміхається. – Ох і любив я його! Манюсіньке таке, ніжками пряде, агукає. – І враз обличчя темніє і очі стають, мов у справжнього вовкулаки. – Убив. Своїми руками. – Тицяє мені в лице дві широко розкриті долоні. – Оцими! Настю і синочка свого. Шурхає у шибку завірюха. Неспокійно на вулиці. Тільки у хаті тихо, мов у домовині. Несподівано з печі сплигнув чималий сірий кіт. Навіть не сірий, а димчастий. Потягнувся, вигнув спину і почав тертися об дідові валянки. – Що, злодюго, зголоднів? – Онисько взяв із миски шматочок м’яса, кинув до порога. – Іди їж. – Витер пальці об штани і вже
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
