Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2022 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 45 (1186), 15—21 грудня 2022 Час взяти відповідальність СТЕПАН ВОЛКОВЕЦЬКИЙ Промова лавреатки Нобелівської премії миру 2022 р. Олександри Матвійчук, Осло, 10 грудня 2022*

Вперше в історії незалежної України лавреаткою Нобелівської премії миру стала наша співвітчизниця – правозахисниця, лавреатка премій імені В. Стуса і “Захисник демократії”, голова організації “Центр громадянських свобод” Олександра Матвійчук. Ваші Величності, Ваші Королівські Високості, шановні члени Норвезького Нобелівського комітету, громадяни України та громадяни світу. Цього року оголошення Нобелівської премії миру чекала вся Україна. Ми розцінюємо її як визнання зусиль всього українського народу, що сміливо виступив проти спроб зруйнувати мирний розвиток Європи, та як відзначення важливості роботи правозахисників у попередженні військової загрози в усьому світі. Ми пишаємося, що сьогодні вперше українська мова прозвучить на офіційній церемонії. Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років 9 місяців та 21 день. Для мільйонів людей стали звичними такі слова, як обстріли, катування, депортації, фільтраційні табори. Але немає таких слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала її запах – і раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. І тепер її омріяна і така жадана дитина лежить у найменшій у світі труні. Не існує напрацьованих рішень для викликів, через які ми та весь світ проходимо. Люди у різних країнах також борються за свої права та свободи у надзвичайно складних обставинах. Тому сьогодні я спробую бодай поставити правильні питання, щоб ми почали ці рішення шукати. Перше. Як повернути значення правам людини? Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати. Мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані. Держава, яка вбиває журналістів, ув’язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не тільки для своїх громадян. Така держава становить загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення світ повинен реагувати. Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати ів зовнішній політиці. Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести “business as usual”. Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче. Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, лікарні, розстрілюють евакуаційні коридори, ув’язнюють людей у фільтраційних таборах, проводять примусові депортації населення, викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях. Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію. Друге. Як почати називати речі своїми іменами? Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Ми знаходили тіла цивільних людей на вулицях та подвір’ях їхніх будинків після звільнення Бучі. Ці люди не мали зброї взагалі. Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під “політичні компроміси”. Демократичний світ звик до поступок диктатурам. І тому така важлива готовність українського народу протистояти російському імперіалізму. Ми не залишимо людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути “політичним компромісом”. Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості. У цій війні ми боремося за свободу у всіх її сенсах. І платимо за це найвищу ціну. Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу і розвиток української мови та культури. Як люди, ми не маємо узгоджувати право визначати свою ідентичність та самостійно робити свій демократичний вибір. Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму. Від того, як ми боремося сьогодні, залежить, якою буде Україна в майбутньому. Аби у поствоєнній країні ми могли будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути. Цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли легко, а тоді, коли нам важко. Ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора. Це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії. Ми боремося за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації на центральній площі столиці. Ми маємо подолати травму війни і пов’язані із нею ризики на шляху до європейської родини та утвердити вибір українського народу, визначений Революцією Гідності. Третє. Як забезпечити мир для людей у всьому світі? Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. В’язень сумління, Закінчення на стор. 3 ВАЛЕНТИНА МАСТЄРОВА ЛЮБОВ ПРОЦЬ ПЕРЕДПЛАТА—2023 Тижневик “Слово Просвіти” (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях “Укрпошти” за допомогою Інформаційного листа № 1 (вкладка № 1) додатку до “Каталогу видань України “Преса поштою” на 2023 рік (I півріччя)” з доставкою: 1 міс. – 28,39 грн. 3 міс. – 80,17 грн. 6 міс. – 154,34 грн. Також можна передплатити нашу газету на сайтах “Укрпошти” https://pered- plata.ukrposhta.ua/ та ДП “Преса” http://presa.ua/
Суспільство · “Загальнонаціональна мета української свободи стане реальністю лише тоді, коли на українській землі не залишиться жодного чужинця”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Простір – Українцям-Воїнам!

У Києві – черговий акт справедливости. Міська рада дерусифікувала понад три десятки назв вулиць столиці. Логічно, бо саме з державного, політичного, духовного, культурного центру України мають подаватися правові й етичні сигнали для суспільства, Нації. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Осучаснене гасло Хвильового “Геть від москви”, трансформуючись у більш затре! буване звучання “Геть москву”, мусить на! бирати нового світоглядного змісту, по! збавляючи національний життєпростір від заяложених рудиментів імперськості, сов! ковості, руськомірськості. Уже майже не звучать публічно голоси “защітніков” цьо! го історичного смітника вєлікіх руськіх, які нині сприймаються не інакше, як окупан! ти, зайди, грабіжники, людиновбивці, ґвалтівники, терористи. Війна, нашестя русні остаточно похо! вала цих скиглячих “руськощелепних” полі! тиків та пропагандистів, агентів та “лаке! їв” московщини на олігархічних телекана! лах, загальнонаціональних етерах, за три! буною Верховної Ради та з гундяївськими кадилами в храмах. Окремі, сподіваючись на “успіх” рашистської спецоперації, од! номоментно стали зрадниками, інші попа! ли під пильне око передусім американ! ської Феміди, нагадавши нам “хто є хто?” в середовищі доморощених запроданців та здирників. Хоча чимало є і тих, які під уважним “рентгеном” громадськості на! магаються нашвидкуруч “перевзуватися” в “патріотів”. Очевидно, не вдасться. Однак нам своє робити. Цю пустку, ва! куум, що утворюється внаслідок дерусифі! кації національного простору, варто на! повнювати україноцентричними, загаль! нолюдськими цінностями, ідеями, ідеала! ми, знаннями. А це означатиме, що назву кожної вулиці, пам’ятного місця слід олюднювати необхідною інформацією, вартісними установками, сторінками жит! тя тих особистостей як знакових історич! них постатей, які замінили нині імпер! ський, колоніальний, тоталітарний спа! док. Ще донедавна він за інерцією продов! жував, на жаль, “мирно” співіснувати з ре! аліями існування української Державнос! ті, духовної Суверенності. Нині такий стан вважається не тільки аморальним виявом індиферентності різнорівневих влад, аморфності громадянського суспільства, але також загрожує національній безпеці. Ситуація вимагає пришвидшеного впровадження в зміст освітніх програм усіх рівнів відповідної знаннєвої інформації та ціннісних установок, підготовки біогра! фічних і бібліографічних матеріалів, нау! кових розвідок та досліджень, створення циклів телерадіопрограм, організації куль! турно!мистецьких заходів, розміщення публікацій у газетах, часописах, на інтер! нет!сайтах, в електронних мережах про визначних людей. Однією з таких знакових фігур, що потребує нині такої уваги і поваги, є Ми! кола Міхновський, на честь якого пере! йменовано одну з центральних магістра! лей Києва – проспект “дружби народів”. Сьогодні він є і буде надалі затребуваним для України, Українського народу, адже його ідеали, життєтворчість зберігають свою значущість донині. Маючи на дорозі життя вдосталь прихильників і недругів, можна знайомитися з багатьма різними оцінками, поглядами, позиціями щодо ці! єї колоритної постаті на суспільно!полі! тичному небокраї України кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Хоча, як на мене, найбільш тотожна характеристика особистості Міхновського була надрукована до 50!х роковин його смерті в часописі “Визвольний шлях” (1974 р.), яка звучить так: “На нашому полі! тичному обрії Микола Міхновський — ясна зоря, і то зоря першої величини”. Очевидно, в цьому вислові міститься глибока правдивість, якщо “приміряти” його думку і чин до сучасних реалій, до шляху, який пройшла Україна впродовж останніх двох століть, виборюючи й захи! щаючи власну незалежну, соборну державу. Гадаю, найголовнішим доробком (передовсім теоретич! ним, світоглядним) цього велико! го Українця є те, що він першим сформував ідеал національного життя і боротьби Українського на! роду. Історична промова 27!річного юнака з нечуваною для тих часів назвою “Самостійна Україна”, ви! голошена 1900 року і видана тоді ж у Львові, стала переломною ві! хою в суспільно!політичній теорії і практиці українства. Для народів та колоніальних режимів тодішніх двох імперій, а особливо для упо! кореного українського люду, він озвучив ніким ще до нього не ска! зану в політичних програмах ідею Незалежности України. Бо стає зрозумілим, стверджував він, “що державна самостійність єсть го! ловна умова існування нації, а дер! жавна незалежність єсть націо! нальним ідеалом в сфері міжнаціо! нальних відносин”. Одначе не лише міжнародні стандарти рівноправних взаємин турбували Міхнов! ського. Найбільше він переймався суспіль! ним благом, долею українського народу, його гараздами і розвитком. Адже вважав, що саме незалежна, самостійна держава спроможна створити для своїх членів умо! ви всебічного духовного й матеріального розвитку, “пишного розцвіту індивідуальнос! ті”. Водночас уже тоді, аналізуючи можли! вість національного визволення (як голов! ного!), вказував, як представник нового покоління українських борців, молодої Ук! раїни, на згубність моделі автономізму, об! межуючи себе лише культурництвом, ви! водячи поза межі діяльності політичну бо! ротьбу, що характеризувало програмні за! сади старої України, українофільства. З властивим йому гострим сарказмом він гостро критикував українофільське середо! вище за те, що відійшли від Шевченкових заповітів боротьби, “коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях бо! ротьби за волю політичну, національну й еко! номічну українського народу”. Саме цього доленосного заклику, жалкував він, вони не чують і не воліють чути. А тому й на сво! їх знаменах написали те, на що заслуговує їх праця: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Тому вважав, що молодь мусить опиратися на Шевченкові ідеали і не йти шляхом псевдопатріотизму, яким прямували півстоліття, встеленим страхополоством, безідейністю, лояльніс! тю, відіпхнувши від себе молодь, що стояла на українському національному ґрунті. Та! ким чином, Міхновський запропонував ду! же чіткий вектор боротьби за повну неза! лежність України, опираючись на ідеали Шевченка, державницькі традиції Мазепи, Хмельницького та короля Данила, “минаючи українофілів”. Особлива роль у цьому змаганні за на! ціональне існування відводилася україн! ській інтелігенції. Оця її “третя” хвиля му! сить виконати, на його думку, свій природ! ний обов’язок, ставши до боротьби за свій народ. Як стверджує Міхновський, вона, свято віруючи в національні сили, має на своєму прапорі виписати слова, яким на! лежатиме будучина України: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Це був той най! вищий ідеал, служінню якому має присвя! чувати своє життя кожний свідомий украї! нець, політичні партії, громадські органі! зації, “передні ряди” в особі української інтелігенції. Загальнонаціональна мета української свободи стане реальністю лише тоді, коли на українській землі не залишиться жод! ного чужинця, який “прийшов”, увірвав! шись сюди, як зайда, лише з однією ціллю – грабувати, визискувати, панувати. У промові тому й виголошується справедли! ва вимога та природне право українців, “що ми візьмемо силою те, що нам нале! житься по праву, але віднято в нас теж си! лою”. Уже в ті безпросвітні часи, як називав їх його добрий приятель Б. Грінченко, він розпізнав ту силу, добре усвідомлюючи, що одним “переднім рядом”, навіть дуже пасіонарним, української справи не вирі! шити. Для здійснення великого ідеалу “ми мусимо пам’ятати, що ми тільки предтечі того великого, що йде за нами…” І цим “ВЕЛИКИМ” він завжди, до кінця своєї життєвої дороги, вважав “увесь нарід укра! їнський”. Тому закономірним є те, що майже че! рез століття (1996 р.) в Конституції України, зокрема в її преамбулі, затверджується священне поняття, писане з великої бук! ви, – “Український народ”. Це є своєрід! ною даниною шани борцям за волю Укра! їнського народу, серед яких М. Міхнов! ський посідає своє гідне місце. Сакраль! ний для нього символ, зрощений Шевчен! ковими заповітами, словами українського гімну, що бере початок 1862 року, що “в рід! нім краю панувати не дамо нікому”, став, нарешті, найвищою конституційною нор! мою власної держави. Надзвичайно трагічним, тернистим і водночас звитяжним був шлях до цієї за! повітної мрії, яка ще в часи студентської молодості Міхновського розпочиналася з “повернення прав, визначених Переяслав! ською конституцією 1654 р.”, але так і за! лишилася для українців “взірцем” брехні, безчестя і зради московита. Адже втрачені права українців московщина ніколи, ні за яких обставин не збиралася повертати. Очевидно, одним із перших це зрозумів Хмельницький, якому Шевченко бажає (за Переяслав), щоб він “на світ не родивсь, або в калюжі утопивсь…”, почавши майже одразу ж вести переговори зі Швецією. Небезпідставно. Оскільки вже в квітні 1654!го в англійській пресі (“Several Proce! edings”) згадувалося, що “непорозуміння між Хмельницьким та москвинами щодня зростають, які боячись повстання, покину! ли деякі міста, захоплені ними в Україні. Гетьману Хмельницькому далися вже в зна! ки нові пани і він робить все можливе, щоби звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (Р. Млиновецький. Історія Українського народу. 1953). Однак не вдалося, як і всім тим наступ! никам, що намагалися домовлятися з мос! калем. І нині, у важку й лиху годи! ну війни, коли путінська кліка пропонує “мирні переговори”, то пам’ятаймо уроки “переяславської зради”, зітканої з фальшивих обі! цянок московщини, як і те, що там, де “дипломатично” домовля! ється москаль, народжується об! ман і творяться нові трагедії. Чому б не згадати хоча б пакт “молотова! ріббентропа”, чи зовсім свіжий “будапештський меморандум”, які засвідчують, що сила аргументу ні! коли не була для них етичною нор! мою, лише – аргумент сили. Тому сказане Міхновським, що ніколи “московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків”, пов! ністю актуалізується, відображаю! чи сутність їхньої фарисейської політики впродовж наступних ХХ–ХХІ століть. Отже, “єдіная нєдєлімая россія” для нас не існує, стверджував він. І що всеросійський імператор, що московський цар ніякої ваги для нас не має, пише автор промови. Жодної ваги не мають і нинішні “мир! ні” пропозиції путіних!лаврових, “підпе! резаних” традиційним московським блу! дом. Натомість автор “Самостійної України” нагадує про “завжденні” протести україн! ців проти Москви, наводячи приклади славних імен Дорошенка, Мазепи, Кирило* Методіївського братства, Шевченка, герої! ку селянських повстань. Тому для націо! нальної пам’яті немає задавнення, а є бо! ротьба проти супостата, щоби вберегти на! цію від винародовлення. Свобода, неза! лежність України, боротьба українців про! ти московщини були саме тими орієнтира! ми для Міхновського, що лякало, не сприймалося навіть видатними діячами українського руху, які надавали перевагу культурництву та аполітичному діяльни! цтву. Той же український мислитель євро! пейського масштабу М. Драгоманов різко критикував авторів “Символу віри молодих українців”, серед яких був і 20!річний М. Міхновський, за те, що вони пропагу! ють боротьбу на національному ґрунті, відмовляючись від співпраці в загальноро! сійському річищі, переконуючи, що “та! ким способом ніякі державні справи ніколи не велися”. Оця перша українська молодіж! на націоналістична організація “Братство Тарасівців”, що народилася в Харкові й ак! тивно одразу ж розвивалася в Києві, пос! тала 1891 року (одна із версій) і була освя! чена на могилі Тараса Шевченка. Своїми ідеями вона збурила суспільство, підняв! ши планку українського політичного сві! тобачення на якісно інший рівень, ставши опертям і для написання Міхновським “Самостійної України”. Оте закличне гасло “Геть від москви” було сформоване в полі! тичних програмових документах задовго, за три десятиліття до того, коли в період
Суспільство · “Ми маємо створити міжнародний трибуналі притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

радянської “українізації” його озвучив М. Хвильовий. Отож не зовсім справедли! во, якщо про українського “комуніста” Хвильового час від часу згадуємо, а про ук! раїнського націоналіста, державника, ідейного фундатора незалежности України чомусь (?) призабуваємо. Однак справа не лише в пам’яті, а в неприпустимості нехту! вання ідеалами української державности, оскільки Міхновський своїми світогляд! ними цінностями, національним світопо! чуванням і вірою в самостійність України часто випереджав панівну суспільно!полі! тичну думку та державницьку практику то! гочасних лідерів нації. Адже один із видатних діячів творення ук! раїнської державности, ідентичности М. Гру! шевський уже напередодні національно! визвольних змагань 1917–1921 рр. в “Укра! їнському віснику” напише: “Україна в но! вім устрої демократичної Росії повинна знайти сприятливі умови для свого культур! ного, суспільного розвитку і національного самовизначення”. Такі рокові хиби провід! ників нації завжди дорого їй коштували, бо розплачуватися доводилося чисельними людськими жертвами, зрозумівши значно пізніше (за висловом Міхновського) “через що у нас були Берестечко і Полтава”. Ілюзія сподівань і донині муляє значну частину українського політикуму, надію! чись то на “харошіх руськіх”, то на “демок! ратію навального”, то на спочивання в Бо! зі ненависного для людей путіна. Але весь історичний досвід показує, що ніколи, ні за жодних обставин не можна вірити мос! ковії, яка залишається такою ж україноне! нависною що в царських, чорносотенних, більшовицьких, квазі!ліберальних чи путі! но!гундяївських ризах. Однак тоді ідеї Міхновського: щодо неприйнятності орі! єнтації на росію; що “Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог*чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права поклас! ти оружія”; щодо утвердження самостій! ности Держави, а особливо досягнення “Волі України силою своєї зброї”: щодо того, що “нам ні на кого надіятися”, дуже важко прокладали свій шлях до правди. Але поза цими нагальними завданнями і цілями унеможливлювався будь!який поступ – в освіті, культурі, економіці, доб! робуті суспільства і людини. “Бо хіба мож! ливий для нашої нації поступ і освіта доти, – зазначає Міхновський, – доки нація не матиме права розпоряджатися собою, доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав”. Бо не гоже, що “потомство Павлю! ка, Косинського, Хмельницького й Мазе! пи збавлено права на свою літературу, свою пресу, і навіть психіку та інтелект експлуа! тують на користь чужинців”. Видатний український державник ХХ століття шукав і знайшов причинність тако! го гнітючого стану свого Народу, запропо! нувавши йому засіб і мету для його Свободи і Розвою – Самостійна Україна. Яку, як най! дорожчий скарб, виборе в його помислах сильне Військо, висока Духовність і Освіче! ність, мужня Громадянськість. Справді, ця істина Міхновського через століття прихо! дить нині до нас. Випробовування лише гартують вартості, в які свято вірив Собор! ник і Самостійник, зрощений на родючій землі Української Слобожанщини. Бо сьогодні за соціологічними даними Український народ найбільше довіряє (96%!) Збройним Силам України! Збулась мрія Міхновського про Українське Вій! сько, яке стало найнадійнішим оберегом Вільної, Самостійної України. І нині, коли Україна захищає власну Ідентичність і Державність у борні зі своїм вічним ворогом – росією, добре відчутною є близькість цінностей та ідеалів М. Міх! новського. Великого Українця. Великого своєю одержимою й жертовною любов’ю до України. Мабуть, про таких варто сказа! ти словами з вірша Ю. Липи “Війна”: Се – Українець)Воїн… І в краю, де все клекоче, Він побіди сіє, Б’ючи межи очі Тебе, росіє!
Суспільство · “Ми маємо створити міжнародний трибуналі притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Час взяти відповідальність

Закінчення. Початок на стор. 1 кримський татарин Сервер Мустафаєв та багато інших людей ув’язнені в російських тюрмах через свою правозахисну роботу. Ми, правозахисники, які багато років ви! користовували право для захисту людей, не маємо жодних правових механізмів, щоб зупинити російські звірства. Тому ба! гато хто із правозахисників були змушені зі зброєю в руках захищати те, в що вони ві! рять. Як мій друг Максим Буткевич, який зараз у російському полоні. Він та інші ук! раїнські військовополонені, а також усі затримані цивільні мають бути звільнені. Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції. Якщо ми не хочемо жити в світі, де прави! ла визначають держави із більш потужним військовим потенціалом, то це належить змінити. Ми маємо почати реформу міжнарод! ної системи для захисту людей від війн та авторитарних режимів. Потрібні дієві га! рантії безпеки та поваги до прав людини для всіх держав та їхніх громадян, незалеж! но від участі у військових блоках, їхнього військового потенціалу чи економічної по! тужності. Права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце. І це завдання не тільки політиків. Полі! тики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають трива! лого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загос! трюються. Ми, люди, які хочуть жити у мирі, маємо говорити політикам, що нам потрібна нова архітектура світопорядку. Можливо, у нас немає політичних інс! трументів, але в нас завжди лишається власне слово та власна позиція. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити сві! тову історію швидше, ніж втручання ООН. Четверте. Як забезпечити справедли* вість усім жертвам війни? Диктатори бояться утвердження ідеї свободи. Тому Росія намагається переко! нати весь світ, що верховенство права, пра! ва людини та демократія фальшиві ціннос! ті. Бо під час війни вони нікого не захища! ють. Так, право зараз не працює. Але ми ві! римо, що це тимчасово. Нам належить ро! зірвати це коло безкарності та змінити під! ходи до правосуддя за воєнні злочини. Стійкий мир, який дає свободу від страху та відчуття перспективи, неможливий без справедливості. Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацист! ський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати. Нам потрібно подолати прогалину від! повідальності та дати шанс на справедли! вість усім постраждалим людям. Коли на! ціональна система перевантажена кількіс! тю воєнних злочинів. Коли Міжнародний кримінальний суд обмежується кількома вибраними кейсами або взагалі не має юрисдикції. Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєн! них злочинів. Незалежно від того, хто во! ни, їхнього соціального статусу, виду зло! чину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавиться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення. Право – це жива матерія, яка постійно перебуває в розвитку. Ми маємо створити міжнародний трибунал і притягнути Путі! на, Лукашенка та інших воєнних злочин! ців до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але ми маємо довести, що верхо! венство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі. П’яте. Як глобальна солідарність може стати нашою пристрастю? Наш світ став дуже швидким, над! складним та взаємопов’язаним. Прямо за! раз люди в Ірані борються за свою свободу. Люди в Китаї опираються цифровій дикта! турі. Люди в Сомалі повертають до мирно! го життя дітей!солдатів. Вони як ніхто від! чувають, що значить бути людьми та від! стоювати людську гідність. Від їхнього ус! піху залежить і наше майбутнє. Ми відпо! відальні за все, що відбувається в світі. Права людини – це про спосіб мислен! ня, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде дія! ти. Вони втрачають значення, якщо їхній захист залишити тільки юристам та дипло! матам. Тому недостатньо прийняти пра! вильні закони чи створити формальні інс! титуції. Цінності суспільства все!одно бу! дуть сильніші. Це значить, що нам потрібен новий гу! маністичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів, займатися просвітництвом, формувати масову під! тримку та залучати людей до захисту прав та свобод. Цей рух має об’єднувати інте! лектуалів та громадянські суспільства різ! них країн, адже ідеї свободи та прав люди! ни універсальні та не мають державних кордонів. Так ми зможемо сформувати запит на рішення та спільно долати глобальні вик! лики – війни, нерівність, наступ на при! ватність, зміцнення авторитаризму, зміну клімату тощо. Так ми зможемо зробити цей світ більш безпечним. Ми хочемо, щоб наші діти не були зму! шені проходити через війни та страждан! ня. Ми маємо взяти відповідальність, щоб не перекладати на їхні плечі те, що мусимо зробити ми, їхні батьки. Людство має шанс подолати глобальні кризи та вийти на но! вий шлях світорозуміння. Час взяти відповідальність. Ми не зна! ємо, скільки у нас цього часу. І оскільки це Нобелівська премія миру під час війни, то я дозволю собі звернутися до людей у різних країнах світу із закликом до солідарності. Ви не маєте бути україн! цями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною. _________ *Авторське право © Фундація Нобеля, Стокгольм, 2022. Фото з відкритих джерел
Погляд · “Актуальним для громадян України є судовий захист гарантованих Конституцією і законами прав і свобод”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

До 74-ї річниці Загальної декларації прав людини

10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Загальну декларацію прав людини. Відтоді щороку від+ значаємо Міжнародний день прав людини. Упродовж ба+ гатьох десятиріч вшановуємо цього дня мужніх українців, які в часи окупаційного тоталітарного комуністичного ре+ жиму боролися за людські й національні права рідного на+ роду, ризикуючи свободою, здоров’ям і життям. Згадай+ мо життєвий подвиг Левка Лук’яненка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола і сотень їхніх побратимів. Анатолій КОВАЛЬЧУК, правознавець, учасник боротьби за незалежність України Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Василь Симоненко Декларація стала першим в іс! торії людства міжнародно!право! вим документом, який проголо! шує основні права і свободи кож! ної особи, незалежно від місця народження і проживання, гро! мадянства, статі, раси, націо! нальності, віросповідання, мови, освіти, соціального статусу, віку, здоров’я тощо. Вона є і назавжди залишиться золотим ядром усієї системи людських прав. Про потребу в універсально! му документі, що з позицій гума! нізму окреслює і юридично зак! ріплює фундаментальні людські права, отримані кожним від на! родження (дані нам не батьками чи владою, а самим Богом), у всі часи говорили видатні мислителі. Про це писали автори Біблії (лю! дина створена за образом і подо! бою Божою, Творець наділив нас розумом, волею, рівними права! ми, здатністю робити свідомий вибір між добром і злом), античні юристи і філософи (Протагор: “людина – міра всіх речей”). Ідея рівності всіх людей у природних правах на гідне й безпечне життя, волю, повагу, добробут набула розвитку у працях середньовіч! них просвітителів і мислителів доби Відродження. Історія свідчить: брутально! зневажливе ставлення некомпе! тентної, деспотичної, жорстокої, пихатої влади до громадянських прав підданих (політичних, еко! номічних, національних) часто призводить до вибухів кривавих революцій. І справедливої роз! прави повсталого народу над ти! ранами і визискувачами. Україн! ський народ у нинішньому сто! літті двічі – у 2004 і 2013 рр. – пі! діймався проти огидних владо! можних покидьків, які намагали! ся на догоду імперіалістичній московії потоптати наші людські права й обмежити суверенітет Батьківщини. Ми зруйнували то! ді і руйнуємо нині їхні злочинні плани. Важливі положення про пра! ва людини містяться в національ! них документах попередніх сто! літь. Одним з найперших серед них є Конституція гетьмана Ук! раїни Пилипа Орлика, написана в дуже складних умовах. Ухвалена 1776 р. Декларація незалежності США проголошує природність людського прагнення до свободи, щастя й політичної незалежності, визнає право громадян на рево! люційне повалення влади, яка порушує їхні права. Декларація прав людини і гро! мадянина, прийнята 1789 р. Національними зборами повста! лої проти абсолютизму Франції, констатує: всі люди народжують! ся і залишаються рівними у пра! вах, найголовнішими серед яких є невід’ємні природні права на свободу, власність, безпеку і спротив усякому гнобленню. За! значено, що закони держави мо! жуть забороняти робити тільки те, що є шкідливим для суспіль! ства. Все, що не заборонене зако! ном, – дозволене. Ніхто не може бути примушений робити те, що законом не передбачене. Декла! рація проголошує презумпцію невинності. Вимагає від влади підзвітності перед суспільством і відповідальності перед виборця! ми за свою діяльність. Вона ска! сувала рабство і кріпацтво. Потреба в ухваленні чітко ок! ресленої, політично визначеної та непохитної, юридично загаль! нообов’язкової системи фунда! ментальних людських прав гос! тро постала в буремному і трагіч! ному XX ст. У першій його поло! вині людство пережило низку глобальних катастроф: дві кро! вопролитні світові війни, жертва! ми яких стали понад 80 млн осіб, установлення тоталітарних та аг! ресивних режимів – більшовиць! кого в колишньому СРСР, на! цистського в Німеччині. Обидва, не приховуючи маніакальної ме! ти світового панування, вороже ставилися до фундаментальних надбань нашої цивілізації – гума! ністичного світогляду, високої культури і людських прав. Кому! ністи й нацисти задля досягнен! ня утопічних, злочинних, вузько партійних цілей брутально пору! шували фундаментальні людські права. Цинічно зневажали і під! давали репресіям усіх, хто не сприймав їхніх людиноненавис! ницьких доктрин. З ідеологічних, соціальних і національних моти! вів безжально винищили мільйо! ни співгромадян і мешканців окупованих країн. Антинародні режими практи! кували масові позасудові розпра! ви над “ворогами народу”, “біо! логічно неповноцінними етноса! ми” і “шкідливими класами”, ви! користовуючи нечувані доти за! соби: штучні голодомори, кон! центраційні винищувальні табо! ри, газові камери, загороджу! вальні загони, взяття і розстріли заручників. Застосування дикун! ського принципу колективної відповідальності призвело до де! портацій багатьох народів, націо! нальних і соціальних груп. Знева! га сталінським і гітлерівським то! талітарними режимами людських прав гостро виявилася під час війни між ними: у ставленні до військовополонених і мирного населення на окупованих терито! ріях. Гуманне прагнення запобігти повторенню нових жахіть і все! ленських трагедій, поява зброї масового знищення, усвідомлен! ня того, що світ усе більше став відчувати себе єдиним цілим, вразливим і беззахисним, дало поштовх подальшому розвитку концепції прав людини. Першим міжнародним актом післявоєнного часу, що згадує про невід’ємні людські права, був Статут ООН. Він говорить про “основні свободи” і “права лю! дини”, що є обов’язковими для всіх держав!членів організації, але не називає і не конкретизує їх. Через це з’явилася потреба в документі, який уточнює перелік таких прав і свобод. Для його під! готовки ще 1946 р. була створена Комісія з прав людини у складі 18 осіб – людей різних національ! ностей і політичних поглядів. У проєкт документу було покладе! но чотири важливі види свобод людини: свободу слова, свободу переконань, свободу від страху (утому числі від воєн) і свободу від злиднів. Вони в концентровано! му вигляді охоплюють основні права, поважають гідність і цін! ність кожної людської особи. Результатом дворічної роботи Комісії став проєкт Загальної декларації прав людини. Після тривалого обговорення і внесен! ня поправок Генеральна асамблея ООН прийняла Декларацію 10 грудня 1948 року. За документ го! лосували 40 країн. Голосів “про! ти” не було, але 8 делегацій утри! малися під час проміжного голо! сування. Серед них були СРСР, УРСР, БРСР і країни радянського блоку (їм не подобалося те, що документ передбачав право гро! мадян на вільний виїзд зі своїх країн). Але під час голосування за остаточну редакцію вони все таки віддали голоси за Декларацію. Хоча ніколи повною мірою не виконували її норм. Навпаки, ци! нічно їх порушували. Зокрема, в частині гарантування політичних та ідеологічних свобод громадян. У наступні десятиріччя багато відважних, сильних духом людей, серед них чимало українців, за справедливі вимоги до комуніс! тичної влади забезпечити грома! дянам СРСР гарантовані Декла! рацією людські й національні права зазнали жорстоких кримі! нальних переслідувань і мораль! них знущань. Після затвердження Загальна декларація прав людини ста! ла головним установчим доку! ментом ООН. Її ратифікували більшість держав світу, в тому числі й Україна. На переконання авторів документу та урядів кра! їн, представники яких за нього проголосували, Декларація по! винна назавжди стати ефектив! ним засобом запобігання тяжким злочинам проти людяності на всій планеті (у мирний час і під час воєн). Хоча цього складно бу! ло домогтися, оскільки документ мав морально!рекомендаційний, а не юридично зобов’язувальний характер. Декларація стала правовою базою для прийняття в наступні десятиріччя низки інших міжна! родних правових актів, які роз! кривають і конкретизують її зміст. Зокрема, це Міжнародний Пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і два факультативні прото! коли до них. 1966 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла два докладних договори, які завер! шили цей процес. Сукупність міжнародних правових актів має назву Міжнародний законопро! єкт з прав людини. 1968 р. Між! народна конференція ООН з прав людини констатувала: Дек! ларація “є обов’язковою для чле! нів міжнародного співтоварис! тва”. Лише 1976 р., після того, як договори ратифікували більшість країн, законопроєкт отримав ста! тус документу міжнародного пра! ва. Відтоді Декларація набула юридичного статусу і стала за! гальнообов’язковою для вико! нання всіма країнами!членами ООН. За структурою Загальна дек! ларація прав людини складається з преамбули, сім абзаців якої ок! реслюють загальні засади, і трид! цяти статей, які лягли в основу всіх наступних міжнародних до! говорів, регіональних документів з прав людини і національних конституцій. Проголошуючи рівність праві свобод усіх людей, Декларація особливу увагу акцентує на при! родних, божественних правах кожної особи на життя, свободу, особисту недоторканність. Ос! кільки всі ми набуваємо їх уже в силу народження й належності до людського роду. Статті 1 і 2 Декларації закла! дають фундамент документа, на! голошуючи на принципах гіднос! ті, свободи, рівності й братерства всіх людей. Статті 3!11 проголо! шують індивідуальні права люди! ни, зокрема право на життя й за! борону рабства. Статті 12!17 ок! реслюють права індивіда в грома! дянському суспільстві й політич! ному житті. Статті 18!21 документа прого! лошують духовні, публічні й по! літичні права: на свободу переко! нань – релігійних, ідеологічних, світоглядних – і вільне їх вияв! лення, право на свободу об’єд! нань і мирних зібрань, на участь в управлінні своєю країною безпо! середньо або через вільно обра! них представників. Статті 22!27 визначають соці! альні, економічні й культурні права людини: права на освіту, працю й вільний вибір роботи, на відпочинок і дозвілля, на достат! ній життєвий рівень, на допомогу при безробітті, на соціальне за! безпечення в разі хвороби, інва! лідності, старості тощо. Останні три статті Декларації визначають обов’язки індивіда перед сус! пільством і накладають заборону зловживати правами на шкоду ці! лям, закладеним у документі. Принципи Декларації викла! дені в низці міжнародних догово! рів: у Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародній Конвенції про лік! відацію всіх форм дискримінації жінок, Конвенції ООН про права дитини, Конвенції проти кату! вань і багатьох інших. Папа Римський Іван Павло II у промові 5 жовтня 1995 р. назвав Декларацію “одним з найвищих виявів людського сумління на! шого часу”. Заява Європейського Союзу від 10 грудня 2003 р. з на! годи 55!ї річниці Загальної дек! ларації прав людини констатує, що Декларація “ставить права людини в центр принципів і зо! бов’язань, які визначають відно! сини в міжнародному співтова! ристві”. Усі положення Загальної дек! ларації прав людини ввійшли до Конституції України і становлять її світоглядно!правове ядро. Актуальним є перетворення України на правову державу, в якій головним є характер відно! син між громадянським суспільс! твом і владою. Лише у правовій державі сформована народом влада юридичними засобами за! безпечує дотримання, охорону й захист людських прав. У такій державі повноваження влади чіт! ко виписані й обмежені законом. “Золотим” правилом є теза: гро! мадяни можуть робити все, що не заборонено законом, а влада тільки те, що їй дозволено наро! дом, який її обрав (фактично найняв на конкурсних засадах) на визначений терпін для вико! нання конкретних повноважень. Джерелом влади в державі, голов! ним сувереном є народ – виборці та платники податків. А не чи! новники!функціонери будь!яко! го рівня. В ідеальному випадку (але, на жаль, не в нашому) не влада виз! начає для себе правовий статус, правила поведінки, пільги і плат! ню. У правових країнах шляхом референдуму це має робити на! род, який демократично з най! кращих представників суспільс! тва формує владу всіх рівнів. У такій державі всі посадовці – від президента до депутата місцевої громади – справді вірно, сумлін! но й чесно своїми знаннями і досвідом. компетентно, відкрито і прозоро служать народові. Вони підзвітні й відповідальні перед виборцями. Не стають захребет! никами в нього на шиї, паразита! ми, що використовують службове становище для власної наживи і незаконного збагачення. Актуальним для громадян Ук! раїни є судовий захист гарантова! них Конституцією і законами прав і свобод. Важливою ознакою правових держав є правосуддя – чесне й неупереджене. Звідси вислів: “Перед законом і судом усі рівні. У тому числі й судді”. Довіра до українських судів через масову корумпованість нині низька. Реформи судової гілки влади ще й не починалися. Вони дадуть позитивні результати тоді, коли в суди (замість корупціоне! рів, аморальних типів, які, при!
Читацьке віче · “Громадянське суспільство і влада повинні не протистояти одне одному, а взаємодіяти на партнерських засадах”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

криваючись надмірною недотор! канністю, чинять “кривосуддя”) прийдуть доброчесні фахівці. Ли! ше тоді вона стане справді неза! лежною від будь!чиїх впливів. Завданням суспільства ще довго залишатиметься недопу! щення ситуації, яка мала місце в часи влади “регіоналів”, коли один клан силовими методами підім’яв під себе всі три гілки влади – законодавчу, виконавчу і судову. Важливим є формування і розвиток в Україні незалежного від влади громадянського су! спільства, концепція котрого на! лежить до найважливіших загаль! нолюдських цінностей. Струк! турними елементами цілісної системи громадянського су! спільства є різноманітні добро! вільні (постійні або тимчасові) об’єднання небайдужих грома! дян (політичні партії, численні громадські об’єднання, проф! спілки, товариства, збори, мітин! ги, круглі столи тощо) для задо! волення політичних, економіч! них, соціальних, культурних, ду! ховних, професійних, екологіч! них, побутових та інших інтересів і досягнення суспільно значущих цілей. Громадянське суспільство і влада повинні не протистояти од! не одному, а взаємодіяти на парт! нерських засадах, творчо, конс! труктивно і результативно спів! працювати. Найактивніші і най! більш професійно підготовлені громадські діячі, що позитивно зарекомендували себе у роз! в’язанні суспільно значущих пи! тань, повинні “йти у владу”, ста! вати депутатами, керівниками громад, очільниками органів міс! цевої виконавчої влади. Наяв! ність в органах влади значної кількості компетентних та енер! гійних посадовців з активною громадською позицією підніме рівень її професіоналізму, патріо! тизму, моральності і відповідаль! ності. Відчутно підвищить довіру суспільства до неї. На темпи і результати перебі! гу всіх суспільних процесів впли! вають стан правової свідомості, загальний рівень культури, доб! робуту, духовності й освіченості наших громадян. Маємо велику надію на доко! рінне поліпшення реальної ситуації з правами людини в Ук! раїні, на наведення правового ла! ду в державі після переможного закінчення війни. Віримо: свіжий вітер давно очікуваних змін ви! жене з багатьох владних кабінетів пекельний сморід некомпетен! тності, корупції, зради, егоїзму, безвідповідальності, презирства до людей і зневаги конституцій! них прав українців. Розгромивши кремлівського агресора, очистивши рідну землю від огидних загарбників, злочин! них колаборантів і “тилових щу! рів”, захисники нашої Батьків! щини і Європи від кацапської чу! ми не обмежаться подвигами в полях, у небі й на морі. Маючи великий бойовий і життєвий дос! від, поборники справедливості – героїчні й хоробрі, позбавлені страху – візьмуть активну участь у грандіозних процесах суспіль! них трансформацій. Згуртував! шись задля шляхетної мети, обо! ронці України стануть каталізато! ром давно очікуваних змін, пок! ликаних розчистити шлях нашої держави до європейських стан! дартів – політичних, моральних і правових.
Читацьке віче · “Громадянське суспільство і влада повинні не протистояти одне одному, а взаємодіяти на партнерських засадах”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Було б смішно, коли б не так тривожно

Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук, про! фесор, головна наукова співро! бітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ Здається, у відчайдушній бо! ротьбі за саме існування україн! ської мови у різних – усіх! – сфе! рах життя ми наче забули про збереження, плекання її якості. (Це так, якби мати, оберігаючи потреби дитяти в харчуванні – щоб воно ж не вмерло з голоду! – та не дбала про гігієну, тобто за! хист від різноманітних мікробів та безлічі гидких комах тощо, не привчала б донечку чи синочка самостійно себе доглядати). Хочу подякувати панові А. Мат! війчуку за його матеріал “Апофі! гей безкультур’я” і улюбленій га! зеті “Слово Просвіти” за опублі! кування його у ч. 44. Час уже ду! мати про подальше життя, про рі! вень нашої культури, бо інакше – за що віддають дорогоцінні життя наші Герої?! Думаю: то ще моє щастя, що не чую всієї тієї пісенної творчос! ті (не маю ані радіо, ані комп’ютера). А коли чую у якісь окремі моменти – можу здебіль! шого розібрати лише окремі сло! ва, а то лише якісь невиразні зву! ки (від переважної більшості ви! конавців). Ностальгічно прига! дую: колись (не так уже й давно) була, здається ціла кафедра “Культура сценічної мови” – ця дисципліна була дуже важлива в Київському університеті теат! рального мистецтва ім. І. Кар! пенка!Карого (як і що діється нині – не знаю). А. Матвійчук, видно, розбирає! розшифровує ті тексти. Тож його “сміх” та “шок” – то виразний сигнал тривоги за рівень культури тих виконавців. І не думаю, до ре! чі, що вони свідомо працюють на ворога. Усі вони – люди молоді, але середню школу вочевидь за! кінчили. Хоча й неясно: навчали! ся чи відсиджували уроки. Тому тривога шановного Маестро є ще й сигналом катастрофи нашої шкільної освіти. Отже, редакто! ри, про яких він пише, ясна річ, потрібні – як “швидка допомо! га”. Але для ґрунтовного “ліку! вання” того недостатньо. Треба щось серйозно зміню! вати у нашій освіті: навчати дітей думати і формулювати свої думки необхідно – не лише у школі, а й у дитсадку. Редактори можуть допомогти людям дорослим, освіченим. До! волі часто – у написах на теле! екрані, у текстах дубляжу філь! мів, навіть у мові ведучих телепе! редач, яких дуже й дуже поважаю (наразі їх менше, але їх не має бу! ти зовсім), трапляються такі “ля! пи”, що… Або ж слова!паразити, їхні улюблені (“давайте”, “по! впливати”, “стане в нагоді” то! що). Помилок багато – і лексич! них, і синтаксичних, і навіть фо! нетичних (найчастіше – нестер! пний звук “ф” у закінченнях слів, абсолютно неприродний для ук! раїнської мови). Більшість із них є наслідком впливу російської мови. Певну частину зумовлено неуважністю. Можу навести (на додачу до того, що вже публікувала раніше) ще дещо – з найновіших нотаток: ! “обстріли ворогів” (з боку ворогів! – відповідно до контек! сту); ! “додам ремарку” (репліку! – ремарка є своєрідним пояснен! ням дій персонажів у драматур! гії); ! “піддалися обстрілу” (підда! ні! – бо це ж не буває добровіль! но); ! “вщент заповнений” (вщерть! – бо це ж не про зруйноване); ! “світовий день” (світло! вий!); ! “людина, який…” (людина – іменник жіночого роду в нас!); ! “доглядати за дітьми” (до! глядають дітей чи квіти тощо); ! “в обличчі мене” (у моїй особі); ! “його пам’ятник стоїть” (пам’ятник йому); ! “коли ми спілкувалися крайнього разу” (останнього ра! зу!); ! “ланцюжки одного ціпка” (тут уже цілковите безглуздя, бо “ціпок” – то є паличка); ! “письменник, поет” (проза! їк! Бо поет також є письменни! ком); ! “наносимо удари” (завдає! мо! – наноситься болото на чобо! тях); ! “поїхали!” (їдьмо, рушай! мо); ! “режим знаходиться в ізоля! ції” (підкреслене слово!паразит звучить постійно, хоча має безліч замінників: “перебуває”, “розта! шований”, “уміщений”, “є”, а зна! ходиться тільки те, що шукають). Справді, люде добрі, треба щось робити! Це ж воістину мов! ний фронт!
Читацьке віче · “Громадянське суспільство і влада повинні не протистояти одне одному, а взаємодіяти на партнерських засадах”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Максим Мазур – фотограф, який документує війну

Семен ГРИШИН Прагнення великої мети, що об’єднує нас усіх, змушує бага! тьох приймати непрості рішення та змінюватись. Таких сміливців варто знати, їхні зусилля нерідко є вирішальними для перемоги України у відверто жорстокій вій! ні, яку сьогодні веде цинічний російський агресор. Одним із тих, хто розпочав боротьбу зі злом, із новітнім вті! ленням практик тоталітарних ре! жимів минулого, є Максим Ма! зур (Мазуренко) – український фотограф!мандрівник, відеоре! жисер, ресторатор і менеджер. Стати до лав волонтерів, які фіксують злочини війни та доно! сять правду про неї світові, було непростим рішенням, але до та! ких вчинків Максиму Мазуру не звикати. Ранній переїзд із рідного села до Одеси, згодом подорож до іншої країни на іншому кінці континенту. У Сполученому Ко! ролівстві майбутній фотограф здобув завершену шкільну, а по! тім й університетську освіту. Там були й спортивні нагороди, і сту! дентське самоврядування, і від! знака за результатами навчання. А ще перша успішна робота – відкриття власного ресторану й праця в ньому понад 6 років. І тут новий непростий та рі! шучий вчинок. Максим Мазур полишає ресторанний бізнес і повертається в Україну, до Одеси, де займається фотографією і відео! зйомкою. У цій сфері йому вда! ється досягти значних професій! них успіхів і визнання. Роботи фотографа публікуються у низці видань. Також він стає офіційним послом Ukraine.ua. Загалом Мак! сим набуває популярності завдя! ки пейзажній і міській фотогра! фії. Та взимку 2022 року стаються події, що змушують його вчерго! ве виявити твердість сили волі. Коли розпочалось повномас! штабне вторгнення військ агре! сора до України, Максим спочат! ку готується до виїзду за кордон. Та швидко відкидає цю ідею. На! томість він не просто залишаєть! ся, а починає боротьбу за доне! сення світові правди про те, що відбувається. І головною зброєю на цьому шляху стає фотокамера, художній погляд і розуміння важли! вості місії, яку Максим вибрав для себе. “Я хотів їхати з України, проте виявилось, що моє бажання показати жахи цієї війни бу! ло сильнішим. На ту мить я ще точно не розумів, яким чином це роби! тиму”, – згадує фотограф. Максим Мазур вирушив до Бучі, Ірпеня і Бородянки. Змуше! ний був пройти безліч перевірок на блокпостах, перш ніж вдалось потрапити на звільнені території. Після Києва та області він побу! вав у Миколаєві, на лінії фронту поруч із Херсоном. Документує Максим своїм фотоапаратом і наслідки бойових дій на рідній Одещині. Водночас фотограф вибирає й інші форми фотоспротиву війні. Адже інформаційний фронт це не лише фотофіксація, але й фото! мистецтво. Так, нещодавно Максим Ма! зур завершив роботу над своїм проєктом “7500”. Ідея цього за! думу полягала в поєднанні 7500 світлин, що зображують наслід! ки, спричинені російським вторг! нення в Україну, в єдине ціле. Цей фотопроєкт став відомим че! рез потужний заклик до людя! ності, глибину відображеної тра! гедії та яскраву образність. Сам автор говорить про нього так: “7500 фотографій та 140 днів не! людської, кривавої війни. Десят! ки тисяч людей більше ніколи не зустрінуть світанку, не обіймуть рідних, не побачать коханих. Ти! сячі скалічених більше не вста! нуть, не протягнуть руку, не на! пишуть листа. Сотні будівель, ар! хітектурних споруд, будинків, пошкоджені та розбиті росій! ськими ракетами без можливості відновлення. Тисячі доль зруйно! вані. Мільйони людей поїхали узявши із собою лише власні спо! гади й те, що змогли вмістити до валізи”. Розміщені впритул одна до одної і поєднані між собою фо! тографії утворюють єдине зобра! ження – моторошну мозаїку, портрет кровожерного тирана, який очолює російське вторгнен! ня в Україну. Високий професійний рівень Максима Мазура відзначено і за межами України. Потужний за! клик митця до світу почути про цю війну, відчути біль людей, які постраждали, не лишатись осто! ронь викликав широкий резо! нанс. Фотографа запрошено до Австрії як учасника на виставку Gmunden.Photo 2022, метою якої є художній діалог між австрій! ськими та українськими фото! митцями. Серед 18 фотохудож! ників 10 представляло Україну, зокрема й Мазур Максим. Мета фотографа показати реалії війни та її наслідки для мирного насе! лення України. Роботи Максима Мазура демонструвалися разом із фотографіями Макса Левіна, Іго! ря Гайдая, Євгенія Малолєтки та інших фотомитців. Протягом 15!ти років Мак! сим мандрував світом, прагнучи передати його красу у своїх світ! линах. Проте після 24 лютого життя фотографа перевернулось, як і життя мільйонів українців. Сьогодні він змушений показува! ти страхіття війни, щоби зробле! но було все можливе для її зупи! нення та збереження краси світу. На світлинах Максима Мазура ві! дображено наслідки злочинів ро! сійського агресора й водночас ге! роїчний чин усієї української на! ції. Сам майстер стверджує: “Як! що фотографія зможе змінити свідомість хоча б однієї людини, то це вже буде добре. Сподіваю! ся, що мені більше не доведеться знімати війну”. Тож сила робіт Максима Мазура сповнює наді! єю на те, що так і станеться, і доб! ро та людяність переможуть.
«Просвіта» сьогодні · “Вся робота нашого об’єднання та проведення заходів цьогоріч була обумовлена повномасштабним московським вторгненням”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Просвітяни у воєнних реаліях Звіт голови Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степана Волковецького про діяльність обласного об’єднання за 2022 рік на розширеному засіданні Правління

Шановні друзі!просвітяни! Вітаю всіх просвітян краю зі 154!ою річницею заснування “Просвіти”, 145!ою річницею організації “Просвіта” у Стані! славові, 30!ою річницею віднов! лення “Просвіти” в Івано!Фран! ківську. Вже стало доброю традицією щорічно в грудні відзначати день “Просвіти” звітом про діяльність нашого об’єднання, обговорен! ням проблем та перспектив. Вва! жаю, що така практика має по! ширитися і на кожне районне та міське об’єднання. Організаційна, волонтерська, проєктна та громадсько*політична робота Вся робота нашого об’єднан! ня та проведення заходів цього! річ була обумовлена повномас! штабним московським вторгнен! ням. Всі наші зусилля докладали! ся до наближення української Перемоги. Так, 24 лютого в На! родному домі “Просвіта” розпо! рядженням голови обласного об’єднання створено Штаб обо! рони Прикарпаття – волонтер! ський центр збору та відправки гуманітарної допомоги для Збройних сил України. Це був один із перших волонтерських центрів у нашому місті, оскільки вже з 8!ої ранку сюди прибуло чимало активістів, а о 10!ій годи! ні ми розіслали оголошення про збір допомоги. Майже щодня від початку повномасштабної аґресії відправ! ляються вантажі для потреб укра! їнської армії та військових госпі! талів. Для збору допомоги ми ви! ділили майже всі приміщення Народного дому. За час дії Штабу оборони Прикарпаття передано понад 400 тонн гуманітарних вантажів для ЗСУ, проведено навчання з військової та медич! ної підготовки для понад 1500 громадян, забезпечено більш як 850 комплектів обмундирування та інших військових засобів, здій! снено 7200 люд./днів патрулю! вань та охорони об’єктів критич! ної інфраструктури. На другий день війни у нас відкрився реґіональний коорди! наційний центр з поселення внутрішньо переміщених осіб (ВПО), який працює і досі. З ве! ресня розпочалася щоденна ви! дача гуманітарної допомоги (Служба у справах дітей Івано! Франківської ТГ). Більшість заходів обласного об’єднання організовано з ураху! ванням зайнятості Народного до! му. Важливим аспектом нашої ді! яльності за цей рік була реґіо! нальна цільова Програма “Про! світа ХХІ століття: на 2022–2027 роки”. Завдяки Програмі ми змогли забезпечити безперервну роботу волонтерського центру, координаційного штабу з посе! лення ВПО, видання газети “Га! лицька Просвіта”, проведення заходів, ведення проєктної діяль! ності та ін. Як знаємо, основна частина цих коштів (90 відсотків) витра! чається на утримання обласного Народного дому “Просвіта”. Од! нак у районах Програма вико! ристовується явно недостатньо. Хочу окремо відзначити наші добрі партнерські стосунки з уп! равлінням культури облдержад! міністрації (начальник управлін! ня – В. Федорак), з обласною ра! дою та облдержадміністрацією. На жаль, коштів, які виділяються у рамках Програми, не вистачає через суттєве недофінансування (дві третини від запланованого Програмою). Хоч через функціо! нування волонтерського центру нам дофінансували 200000 грн на оплату комунальних послуг. Важливим аспектом діяль! ності “Просвіти” є питання під! тримки української мови. В лю! тому, перед війною, ми провели відеоконференцію з питань під! тримки української мови. Почи! наючи з квітня, запустили курси української мови для ВПО. За! ступник голови Євген Романишин провів ряд лекцій про давність української мови. Цього року ми випустили ряд інформаційних матеріалів про українську мову: розповсюдили інформаційну брошуру “Барвиста розмова”, аґітаційні флаєри до Дня україн! ської писемності та мови, тради! ційно долучилися до Диктанту національної єдності. Проведено кілька акцій для збору українських книжок для відкриття українських шкіл у Польщі. Загалом передали для таких шкіл понад 15000 книжок. Варто відзначити вклад просві! тянки Лесі Пилип’юк, яка разом зі своїм онуком зібрала майже 10000 книжок. Також передано партію книжок для сплюндрова! них бібліотек в центральних об! ластях України. Для шкіл міста і нашої бібліотеки перевезено 5000 двомовних дитячих книжок. Велику роль відіграли волон! терські проєкти. Хочу відзначити велику роботу в цьому напрямі заступника голови – відповідаль! ного секретаря Михайла Січки. Зокрема, завдяки ініціативі “Авто для фронту” ми зуміли придбати вантажний автомобіль для потреб ЗСУ (вагомий фінансовий внесок зробили І. Гарасимко, М. Січка, С. Волковецький та інші), а наші працівники!водії перевезли для армії понад 40 автомобілів з!за кордону (цей напрямок веде наш працівник Ю. Літвішко). Завдяки налагодженій співпраці з управ! лінням Укртрансбезпеки (керів! ник – І. Гарасимко) ми роздали три фури гуманітарних вантажів – для армії, ВПО, лікарень. Під! писавши договір з американ! ським благодійним фондом GEM, залучили для підтримки ВПО гуманітарної допомоги на суму понад 70000 доларів. Великим внеском у нашу ро! боту стало підписання договору про співпрацю з Міжнародною Організацією з міґрації (Аґент! ство ООН з міґрації) – “Просві! та” стала реґіональним партне! ром цієї організації. Результатом співпраці стало виконання кіль! кох великих проєктів. Під час проєкту “Дистрибуція та критич! на підтримка ВПО в Івано!Фран! ківській області” ми розповсю! дили в 59 громадах області гума! нітарну допомогу на суму майже 174 000 доларів – 7000 матраців та 2000 наборів посуду. Під час іншого проєкту “Оцінка колективних центрів проживання ВПО в Івано!Фран! ківській області та підтримка по! льової діяльності” ми провели аналіз потреб та умов проживан! ня всіх колективних центрів про! живання ВПО в Івано!Франків! ській області. Аналогічний про! єкт ми реалізували і в Львівській області. Ще одним проєктом є забез! печення ВПО побутовою техні! кою, кухонним інвентарем, засо! бами гігієни та іншим. Вже роз! дали таку допомогу в 10 колек! тивних прихистках (термін про! єкту – до березня 2023 року). На реалізацію цих проєктів передба! чено залучення коштів до 76000 USD. Координатор цих проєктів – М. Січка. Ще одним великим партне! ром стало Нiмецьке Товариствомiжнародного спiвробiтництва (GlZ) (координатор – член Прав! ління А. Деркач). У рамках спів! праці реалізовано проєкт на суму 1515000 грн – проведено серію оздоровчих таборів для дітей ВПО з наданням їм психологіч! ної підтримки. Зараз реалізується великий проєкт навчання дітей ВПО анг! лійської мови з психологічними курсами. Вартість проєкту 1812000 грн. Вагомою акцією ста! ла і презентація книжки “Зупи! нити насильство” (автор – Спар! так Суббота). Завдяки акції ми розповсюдили книжки в усі гро! мади області. Також у рамках співпраці ми отримали комплект розкладних стільців. Вагомі результати здобули в рамках співпраці з швейцар! ським Фондом “Tеrrе des hom! mes” (TdH) (координатори – Андрій Деркач та Олег Сумарук). В рамках проєкту “SMILE – Пiд! тримка дiтей, молодi та їxнix сi! мей пiд час кризової ситуації в Укpaїнi” спільно зі Службою для дітей та дітей ВПО Івано!Фран! ківської ТГ проведено: спортивні ігри, в яких взяло участь 152 ди! тини; кулінарні заняття (104 ди! тини); художні майстеркласи (148 дітей); з 23 по 25 вересня проведено туристичну поїздку вс. Гошів Долинської громади, ту! ристичні походи в гори (45 ді! тей). Вартість цього проєкту – 217000 грн. Іншим проєктом стало об! лаштування будівлі Центру соці! альної підтримки дітей та сімей ус. Братківці на суму 280000 грн. Працівники обласного об’єд! нання активно займаються во! лонтерством – збирають книжки, приносять, сортують і роздають гуманітарну допомогу, виготов! ляють окопні свічки та багато ін! шого. Громадсько*політична робота Варто відзначити наші полі! тичні ініціативи. Мною підготов! лені й скеровані до Івано!Фран! ківської і Тернопільської облас! них рад звернення щодо того, що ми в Україні маємо називати ро! сію Московією. Такі звернення ухвалені Львівською та Рівнен! ською обласними радами, а 7 грудня й Івано!Франківською, ухвалені відповідні рішення щодо розгляду цих питань на найближ! чих сесіях обласних рад. Також скеровані президенту, прем’єр! міністру та секретарю РНБО Ук! раїни звернення щодо необхід! ності заборони московської Цер! кви. Це було задовго до початку розслідувань, проведених СБУ в московських церквах. Серед іншого хочу відзначити проведення в Народному домі “Просвіта” круглих столів. Так, було успішно проведено круглі столи до Дня Соборності, Дня рідної мови, Дня Конституції, річниці Декларації про держав! ний суверенітет. У лекційній роботі були вели! кі обмеження, але найактивні! ший лектор Євген Романишин, заступник голови, часто виїж! джає з лекціями про здоровий спосіб життя, на історичну та краєзнавчу тематику, зокрема в Косівський район, Яремчанську ТГ. З ініціативи заступника голо! ви обласного об’єднання “Про! світи” Михайла Січки та голови Богородчанської “Просвіти” Ва! силя Бабія постійно випускають! ся серії інформаційних листівок “Літературна та історична па! м’ять” про ювілярів – прикарпат! ських діячів, літераторів, крає! знавців, громадських діячів. Важливим напрямком була і залишається ідеологічна робота. Наше видання “Галицька Просві! та” (головна редакторка – Ірина Шумада), як і Всеукраїнське “Слово Просвіти”, залишаються головними рупорами “Просві! ти”. Незважаючи на війну, наша обласна газета виходить щотиж! ня. Понад 100 примірників газети ми передплачуємо для просвітян коштом обласного об’єднання. Значно зросла аудиторія просві! тянської сторінки у мережі “Facebook”. Загалом, на наше переконан! ня, після перемоги над Москові! єю, центральним положенням ідеологічної роботи має бути теза про те, що успішну українську державу можна побудувати лише на основі української ідеї, україн! ських цінностей. Культурно*масова діяльність Незважаючи на війну, в На! родному домі майже щотижня проводяться культурно!масові заходи. Цього року проведено ве! ликий обласний пісенний фести! валь “Історія України в народних піснях” (М. Боднар). Загалом протягом цього року просвітяни краю провели десят! ки культурно!просвітницьких за! ходів. Охопити все в одному вис! тупі можливості немає. Тому зу! пинюся на заходах, які організо! вувалися безпосередньо секрета! ріатом обласного об’єднання. Січень. 1 січня просвітяни до* лучилися до поїздки у Старий Уг* ринів до меморіалу Степана Бан* дери. 14 січня традиційний захід “Різдво в Просвіті” відбувся за участю більше 20 громадських організацій. 21 січня провели круглий стіл та онлайн!трансля* цію з нагоди Дня Соборності. У січні відзначили День Злуки та річницю бою під Крутами – просвітяни брали участь у вічах, зокрема голова об’єднання мав виступи на відповідні теми. Рус* лана Денега підготувала та пре* зентувала “Різдвяний концерт” за участю свої вихованців Лютий. До дня Героїв Небес* ної сотні провели “Майданівські читання” в Музеї Небесної сотні. До Дня рідної мови випустили ін* формаційні флаєри та провели відеоконференцію за участю про* відних науковців краю. Нагоро* дили учасників конкурсу “Історія і Просвіта”. Організували екс* курсії для школярів до НД “Просвіта”, де роповідали про іс* торію “Просвіти” та значення ук* раїнської мови. Спільно з Облас* ним науково!методичним цен* тром провели захід “Буде мова, буде Україна”, в якому взяли участь представники органів культури всіх територіальних громад. До 150!річчя народження Лесі Українки випущено листів* ки з маловідомими фактами про Лесю Українку та її роль у “Про! світі”. Записали відеоогляд літе* ратурних новинок із Василем Ба* бієм. Березень. Березневі дні про* водили у воєнних реаліях, в На* родному домі почав роботу во* лонтерський центр. Але традицій* но було організоване віче просві* тян біля пам’ятника Т. Шевченку, “Шевченківські читання” в музеї та в онлайн форматі. На місцево* му телебаченні був відеовиступ голови об’єднання про москов* ську аґресію. З нагоди Міжнарод* ного дня поезії відбулися читан* ня поезій Ліни Костенко. Облас* не об’єднання ініціювало курси української мови, були розробле* ні аґітаційні матеріали, афіші, програма курсів. У квітні активно займалися волонтерською роботою, прово! дили заняття на курсах україн! ської мови. Організовано навчан! ня гаївок та великодніх традицій для ВПО. У травні організовано переда! чу книжок до Польщі для органі! зації українських шкіл у рамках ініціативи Українського інститу! ту книги “Книжки без кордонів”. Проводили урочистості до Дня Матері, “Великодні забави”. Тра! диційно 22 травня організований похід громадськості до пам’ятни! ка Шевченку в день 161!ої річни! ці його перепоховання в Україні, біля пам’ятника організовано ві! че. У червні відбулося відкриття в
Читацьке віче · “Велику просвітянську традицію треба передати молодим”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Велика Україна” як новітня національна ідея країни-переможця

ОНД “Просвіта” школи для мо! лодих батьків “Батьківська ві! тальня”. Спільно з рухом “Клич” в обласній філармонії організова! но вечір пам’яті видатного укра! їнця – патріарха Йосифа Сліпого — з виступом голови об’єднання. До Дня Конституції відбувся круглий стіл “Конституція Украї! ни: досягнення і проблеми”. Провели 1!ий оздоровчий заїзд у дитячому таборі в с. Татарів (в рамках проєкту від GIZ). У липні провели ще один заїзд у дитячому таборі. Заступник го! лови Євген Романишин записав ряд відеопередач про українську мову і Терношорське святилище. Організували вечір!реквієм до українсько!російської війни. У серпні провели просвітян! ський дитячий відпочинковий табір “Нам пора для України жить!”. До Дня Незалежності Ук! раїни голова С. Волковецький за! писав інтерв’ю, де підсумував ро! боту “Просвіти” за період актив! ної війни. Проведено друге засі! дання “Батьківської вітальні”. Через велику імовірність обстрі! лів урочисті заходи до Дня Неза! лежності не проводилися. У вересні провели обласний фестиваль“Історія України в на! родних піснях”. Вже традицій! ним став захід “Батьківська ві! тальня”. Провели туристичну по! їздку дітей ВПО до села Гошів Долинської ТГ. Жовтень був приурочений патріотичній тематиці. До Дня захисників і захисниць України провели ряд лекцій про патріо* тичне виховання. Любові й від* повідальності до України присвя* тили “Батьківську вітальню”. На початку листопада “Про! світа” активно долучилася до від! значення річниці створення ЗУНР, ми перевидали книжку В. Бабія з серії “Бібліотека “Просвіти” “Ще 10 років”, вида! ли серію листівок про діячів ЗУНР, збірник патріотичних сце! наріїв (Ольга Бойчук). До Дня ук! раїнської писемності та мови провели урочистий захід, де від! значили вагому роль української писемності у становленні нації. Відвідали просвітянське об’єд! нання м. Миколаїв (Львівська область), подарували серію прос! вітянської літератури. В рамках Всеукраїнської акції “16 днів проти насильства” презентовано книжку “Насильство. Зупинити це” Спартака Субботи, її розпов! сюдили по бібліотеках територі! альних громад. На “Фронтових вечорницях” зібрали два ящики солодощів для військових україн! ської армії. Військово*патріотична робота Впродовж січня!лютого в На! родному домі з ініціативи С. Си! вачука та М. Січки відбувалися щотижневі заняття з військової та медичної підготовки (чотири рази на тиждень). З початком повномасштабної аґресії “Прос! віта” стала центром Штабу обо! рони Прикарпаття, тут щоденно проводилися тренування з вій! ськової підготовки, які пройшли понад 1500 осіб. Проведено по! над 10 лекцій на тему патріотич! ного виховання. Діє секція вій! ськово!патріотичного виховання молоді (керівник – С. Шмат). У Народному домі щотижня прохо! дять тренування молоді за систе! мою східних єдиноборств. Видавнича діяльність 1. За 2022 рік видавництво “Просвіта” випустило 40 назв книжок, брошур, журналів на су! му 89000 грн. Значно поповнила! ся серія “Бібліотека “Просвіти”. Серед художньої літератури – тво! ри просвітян і місцевих авторів: Василя Бабія, Михайла Рудков! ського, Андрія Негрича, Ольги Бойчук, Руслана Дворського, Яри! ни Курило та інших. Випустили ве! лику кількість навчально!мето! дичної літератури для вишів міста. 2. В “Українській книзі” за 11 місяців реалізовано книжок, журналів на суму 12500 гривень. Наші проблеми Відсутність належної фінан! сової підтримки діяльності рай! міськоб’єднань. Недостатній рівень інформу! вання про роботу райміськоб’єд! нань, наявних осередків “Про! світи”, їхніх голів та діяльності. Мало висвітлюється їхня робота на сторінках просвітянської пре! си. Обсяги передплати просві! тянських видань “Галицька Просвіта” та “Слово Просвіти” в районних та міських об’єднаннях є явно недостатніми. Наші звер! нення з приводу цих питань на місцях часто іґноруються. Є труднощі з приведення на! шої організаційної структури у відповідність до нового адмініст! ративного поділу області. Ми не! одноразово ініціювали внесення змін до Статуту Всеукраїнського товариства “Просвіта”, але через певні причини, зокрема через військові дії, це питання постій! но відкладається. Наші перспективи Вбачаємо в подальшій реалі! зації концепції відродження “Просвіти” в кожному селі й тру! довому, навчальному колективі міст Прикарпаття та Меморанду! мів співпраці “Просвіти” і Цер! кви та “Просвіти” і “Пласту” на основі реґіональної цільової Програми “Просвіта ХХІ століт! тя” на 2022–2026 роки”. Ця ді! яльність передбачає активізацію роботи з молоддю та системну роботу всіх просвітянських об’єд! нань та осередків під гаслом “Просвіту” – в школи, навчальні заклади. Велику просвітянську традицію треба передати моло! дим. Хочу висловити щиру вдяч! ність керівництву і депутатам об! ласної ради (голова – О. Сич, перший заступник – В. Гладій), начальнику управління культури, національностей та релігій обл! держадміністрації В. Федораку, міському голові Івано!Франків! ська Р. Марцінківу, за розуміння та підтримку нашої діяльності. А також нашим міжнародним парт! нерам!ґрантодавцям за довіру “Просвіті”. Найбільша подяка – активіс! там!просвітянам, головам район! них та міськрайонних об’єднань, які за покликанням проводять велику просвітянську роботу, яку я розумію як державну справу. Ці люди є золотим фондом “Просві! ти”. На закінчення висловлюю впевненість, що в новий, 2023, рік просвітянська громада краю входить як громадсько!політична сила, згуртована національною ідеєю і прагненням служити ук! раїнському народові, ми віримо в нашу неминучу перемогу над московським аґресором! Слава Україні! 9.12.2022 р. Сьогодні, коли кожен член суспільства щодня працює на те, щоб наблизити Перемогу над зна! хабнілим агресором, ніхто не за! думується над тим, що чекає нас після того, як закінчиться війна. Зрозуміло, перш за все нам потрібно буде відбудувати країну: нормалізувати життя людей, прибрати наслідки руйнувань, розмінувати і реконструювати по! нівечене, оцінити збитки і відсу! дити їх компенсацію в агресора. Але окрім цього, на нас неми! нуче чекає новітня національна ідея. Від чого вона буде залежати? Яким буде вектор розвитку укра! їнства після Перемоги над мос! квою і утвердження європей! ських цінностей? Національні ідеї: козацька і сучасна Національна ідея – це певне надзавдання, що його потрібно реалізувати. Це загальнонаціо! нальна мрія, що мобілізує всі складові нації для руху в майбут! нє. Вона не може бути і ніколи не була вічною, адже у процесі свого розвитку нація долає нові верши! ни, реалізовуючи окремі націо! нальні ідеї. Так, впродовж кількох віків національною ідеєю українців було становлення української ко! зацької держави, як спадкоємця старожитної Русі, утвердження полково!сотенного устрою і вольностей Війська Запорозького на підконтрольній козацькій на! ції території. Мета ця мала бути досягнута внаслідок руйнування Речі Посполитої – конфедера! тивної держави, яка також пре! тендувала на спадок Русі і по! своєму тлумачила права та воль! ності козаків. На жаль, частина козацьких еліт бачила реалізацію своєї націо! нальної ідеї в союзі з москвою і спільному формуванні всеросій! ської імперії на противагу шля! хетській демократії. Коли залишки козацького устрою остаточно розчинилися в імперії, національні еліти поста! вили перед собою нову націо! нальну ідею – власну держав! ність, незалежну від москви. Са! ме на її реалізацію було покладе! но попередні півтори сотні років. Тут важливо зауважити, що чим довше тривали визвольні змагання, тим радикальнішою ставала кінцева мета нової укра! їнської національної ідеї. Вона еволюціонувала від “слов’янської федерації” через “здобуття” та “відновлення” української неза! лежності до ліквідації російської імперії як джерела “зла” та всіх негараздів з нею пов’язаних. Кінцеву мету сучасної націо! нальної ідеї сформулював ще в 1950 році Степан Бандера у праці “Українська національна револю! ція, а не тільки протирежимний резистанс”: “…боротьба не припи! ниться аж до повного зреалізуван! ня нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення [росії] і побудова самостійних, на! ціональних держав у [підросій! ській] Европі й Азії, повний роз! гром російського імперіялізму та створення навколо росії, замкне! ної в її [історичних] кордонах, та! кої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперія! лістичною агресією” (тут у квад! ратних дужках я дозволив собі за! мінити деякі слова з оригінальної цитати, щоб наблизити формулю! вання до нинішніх реалій). Неймовірно, але ми перебува! ємо зараз за кілька місяців до мо! менту, який Степан Бандера оз! начив як “повну реалізацію ме! ти” української національної ре! волюції. І зараз найкращий час для то! го, щоб “дотиснути”, щоб ниніш! ня війна знову не стала “проміж! ною”, щоб не довелося нашим ді! тям чи онукам добивати росію. Щоб ми впоралися із цим завдан! ням зараз, а не відтерміновували цю невідворотну подію на май! бутні часи, давши можливість во! рогу оговтатися, вивчити помил! ки і спробувати взяти реванш. У будь!якому разі, коли мо! мент, означений С. Бандерою, настане, ми одночасно опинимо! ся в початковій точці новітньої національної ідеї. Новітня національна ідея Наша вихідна позиція буде прямо залежати від трьох факто! рів: 1. Від “рівня” Перемоги Ук! раїни. З якими втратами (еконо! мічними, демографічними, пси! хологічними тощо) ми заверши! мо цю війну? Яким буде обсяг і термін виплат Україні репарацій і контрибуцій? Врешті, чи змо! жемо ми ЛИШЕ повернути кон! троль над українським кордоном станом на 1991 рік або отримає! мо й інші землі, втрачені під час визвольних змагань у першій по! ловині ХХ століття? Чи змусимо створити демілітаризовану зону в кількасот кілометрів від нашо! го кордону на російській терито! рії? 2. Від міжнародної ситуації. Наскільки швидко після Перемо! ги Україна буде прийнята в ЄС та НАТО? Чи будуть підписані нові договори, що гарантуватимуть територіальну цілісність України і ЩО САМЕ буде прописано в цих договорах? Як саме і впро! довж якого часу ми будемо ком! пенсовувати країнам!донорам надану військову допомогу? Якою буде міжнародна участь у відбудові України? Чи будуть ре! формовані за підсумками війни міжнародні організації, зокрема, ООН? 3. Від стану повоєнної росії. Збережеться вона як єдина дер! жава або розпадеться? Якою буде кількість нових держав пост!ро! сійського простору і яким буде ступінь їхньої суб’єктності? Чи зможе російське населення ви! знати військові злочини путін! ського режиму, чи готове буде спокутувати провину перед Укра! їною? Чи відмовиться від ідеї по! дальшого протистояння з демок! ратичним світом? Новітня національна ідея – це, безумовно, суб’єктність Укра! їни на світовій мапі, її вагоме слово у геополітиці, важливість для майбутнього світового по! рядку. Яких конкретно позицій ми хочемо досягти в найближчій і далекій перспективі – визначи! мося в процесі. Але яким буде шлях “Великої України” ми змо! жемо дізнатися тільки досягнув! ши Перемоги в нинішній війні. І чим більш переконливою вона буде, тим кращими будуть стар! тові позиції і тим швидше буде досягнута мета.
Читацьке віче · “Велику просвітянську традицію треба передати молодим”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

У країнах Балтії викарбували монети, присвячені Україні

Литва з перших днів вторг! нення російських військ в Украї! ну активно допомагає нам про! тистояти агресору. На знак під! тримки України центробанк Лит! ви 7 грудня 2022 року випускає в обіг колекційну срібну монету номіналом 10 євро, що присвяче! на боротьбі нашої держави за свою свободу та незалежність. Монету вже можна придбати в інтернет!магазині банку. Біль! шість коштів від продажу монет спрямують на гуманітарну допо! могу Україні. У центрі аверсу монети зобра! жені стилізовані під українську вишивку державні символи Лит! ви та України: герб Вітіс (Погоня) та Тризуб. Авторка монети – ук! раїнська художниця Світлана Матвієнко – використала в ди! зайні національні візерунки та орнаменти. Центральний елемент реверсу монети – руки, що символічно обіймають Україну, яка відстоює своє право на власну культуру і традиції, історію та державність, сьогодення і майбутнє. Стилізований абрис кордонів нашої держави сповнений об’єм! ними деталями етнографічних орнаментів. На реверсі монети – два написи литовською та укра! їнською мовами: “Україна бо! реться за свободу”. На гурті монети також обома мовами викарбувані слова з пое! зії Тараса Шевченка: “Встане правда! Встане воля!”. Монети виготовлені на Ли! товському монетному дворі на! кладом 5000 екземплярів. Вар! тість монети – 96,80 євро, з них 70 євро будуть перераховані на рахунок, відкритий Національ! ним банком України, для збору гуманітарної допомоги. А в Естонії випустили в обіг два мільйони презентованих ще влітку монет номіналом 2 євро, присвячених Україні та свободі. “Ця монета – нагадування про те, що свобода є найвищою цінністю, яка має дуже високу ці! ну. У сьогоднішній війні Україна ціною життя своїх людей захищає спільні цінності всього європей! ського культурного простору, і наше завдання – і надалі підтри! мувати їх у цьому”, — зазначив президент Центрального банку Естонії Мадіс Мюллер. Естонську монету також мож! на придбати з благодійною ме! тою як пам’ятний продукт у суве! нірній упаковці, кошти від якого будуть передані на спецрахунок НБУ. За словами Мадіса Мюлле! ра, з літа цю монету в сувенірній упаковці придбали тисячі колек! ціонерів по всьому світу, і Банк Естонії вже зробив першу пожер! тву в розмірі 350 тисяч євро. Ціна монетної картки стано! вить 18 євро, її можна придбати, зокрема, в інтернет!магазині Omniva. Розробником картки монети був Володимир Тайгер, який також брав участь у розроб! ці дизайну монети як радник. Але авторкою дизайну є українка Дарія Титова з Харкова, яка нав! чається в Естонській академії мистецтв. На монеті номіналом 2 євро, що присвячена Україні та свобо! ді, є напис “Слава Україні” та ко! лосся. Також на реверсі зображе! на дівчина – як символ ніжності, яка, у свою чергу, захищає пташ! ку в руці. Матеріали підготував Євген БУКЕТ
Майстри сучасної прози · “Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вкотре за вечір потягнувся за цигаркою. – Поховали Данила, пожурилася Мар’я, бо що не кажи, а він її жалів і мною ніколи не дорікав. Одне слово – мала за чим поплакати. А потім… Було, і заночую в неї, помагав, коли треба, тільки од людей крадучись. З одного боку, наче все й добре. А з другого – Настя підступає. Вночі лащиться, гадюкою обів’є – любові просить. Де я візьму тої любові, коли у мене тіло вдома, а душа коло Мар’ї. Ненавидіти Настя почала. То плаче, а то сичить. Очі круглі, люті. Губи у піні, смикаються – мов оскаженіла. Я боявся її такої. Не так її, як себе, бо все у мені тоді переверталося. – Онисько мотає головою і стукає кулаком по столу. Потім заспокоюється. – Правду кажу – думав, як цей камінь з шиї скинути, але щоб убити – ні. Хотів, аби вмерла, тільки сама, як ото Данило. Та Бог, бачиш, усе знає і все робить, наче на зло людині. – Якось перед Різдвом збирається Настя до сестри. Просить, щоб я з нею пішов. Не хотів відмовлявся. Може б, і не пішов, так вона дитя бере. А надворі тоді було, як сьогодні. Тільки мороз дужчий. Пожалів синочка… На свою голову. – Йдемо озером. Вона дитя несе, а я гостинці. Сестра її на хуторі тоді жила. Мовчимо. Я подумки з Мар’єю розмовляю. І про Настю забув, що вона поруч. Не знаю, чи рибу хто ловив, чи, може, баба яка прала, тільки ополонка ледь зашерхла стояла та по краях снігом заметена. Кучугурки такі, з виворотом. Підковзнулася Настя – і в ті кучугури. Потім зрозумів, чому вона ні за що не хапалася – вона ж дитя на руках тримала. Не скажу, що зі мною трапилося, але в ту мить здалося, що Мар’я в ополонку впала. Кинувся я туди і кричу, скільки мене є. “Мар’є!” – кричу. Вхопив за хустку, тягну. А вона почула, мабуть, оте “Мар’є!” – чи Бог святий її знає, тільки виринули з води очі круглі, як у жаби. І стільки у них було ненависті, стільки люті і жаху… Випустив я хустку. Тільки бульбашки пішли – кричала щось. Я починаю мерзнути, а дід сидить зовні спокійний, тільки блідий. На мить здається, що він мрець і оця хата – домовина. Вологий холод землі потягнувся з усіх кутків. – Ти не бійся. Воно давнє діло. – Голос в Ониська хриплуватий, мовби простуджений. – А я, брат, усе життя потім жалкував, що Настя з того боку йшла, а не я. Мені важко усвідомити глибину дідових страждань, хоча і наша сім’я несла на собі важкий хрест, що залишився у спадок від такого кохання. Згасає у моїй душі співчуття, і я не жалію Ониська. – Жити не хотілося, діду, а як же суд, тюрма? Ви ж нікому правди… – Яка тюрма! Який суд! – Ледь не на крик зривається Онисько. – Мені б легше в сто разів було, якби я своє відмучився. Хіба та тюрма зрівняється з оцією? – Він тицяє собі кулаком у груди. – Мене все життя люди судили. Мати твоя, а найбільше – Мар’я. Ти вже слухай, не збивай, бо я ні разу опісля й на сповіді не був. Отако. Да-а. Наче в тумані все і зараз, а не те, що тоді. Спочатку я, наче вкляк над ополонкою, а потім давай бігти. Біг, біг, звалився. Не піднімусь. Я ж вимок до нитки, коли в ополонці бовтався, і вся одіж на мені заледеніла. Хочу додому добитися, тільки ослаб умить, ноги не йдуть, хоч ти вмри. І котився, й ліз, і вищав. Таки добився. Ми тоді з Настею у другій половині хати жили – батько одділив. Заповз я в хату і давай із себе мокре скидати. Переодягся. Куди мені себе діти? Випив гранчак горілки – не легшає, але зігрівся трохи і тіло почало оживати. Сиджу в темряві, а хвища знялася… Стало мені ввижатися, мовби плаче хто за вікном. Подумав, може, Настя вибралася з ополонки. Вийшов – нікого. Зайшов у хату, і щось ніби не те, чогось воно не так у хаті. Аж дійшло – не чую дитяти. Синок в ополонці! Схопився я – та на озеро. Поки біг, надумав себе порішить. У тій же лунці. Шукаю по озеру. Поночі не знайду. На колінах усе облазив, сніг увесь руками перебрав, аж поки не стало розвиднятися. Потім знайшов. – В Ониська затремтіли руки. Дрібно-дрібно. – Лунка добре замерзла, і синок… Як був замотаний, наче лялечка… Умерз. Лежить, мов під склом. Одне рученятко голеньке, і пальчики з льоду стримлять. Я до тих пальчиків, а вони й закостеніли… …Мати моя розповідала, що коли знайшли Ониська над ополонкою, він був страшний. Пальцями длубав лід – сина виколупував. Руки у крові й обличчя – видно, головою об лід бився. То длубається, а то впаде на ополонку й виє. Відтягли його люди, а хлопчика вирубали сокирою. Вдома відтанув. Насті до весни так і не знайшли. Як під кригою знайдеш? Про її смерть нікому подібного й на думку не спадало. Думали – сама втопилася від життя такого. І сина забрала, щоб сиротою на цім світі не мучився. – Діду, а вас так і не розпитували нічого? – Дивуюся, бо таки в селі мало що знали про ту страшну передріздвяну ніч. – Кому воно було треба? Скільки людей тоді гинуло. І влади ніякої… Царя вбили. Потім – то білі, то красні, то Петлюра, то ще хтось. Ще й свої заворушилися. Правда, того року трохи замирилося, але такого, як зараз, – не було. Ніхто мене не чіпав. Люди обходили. Тільки батько в очі штирхав: “Довів жінку, сучий син”. – Про Мар’ю спочатку не думав – ніби вигоріло у мені все. І я до неї не йду, і вона мене обхо-
Майстри сучасної прози · “Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Вовкулака

Валентина МАСТЄРОВА Заметіль – світу Божого не видно. Ще година – і зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати – одинокої, наче загубленої на околиці села. Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене. – Здрастуйте, діду. Ось, мати передала. – Ставлю на стіл миску із свіжиною і задкую до дверей. Знаю, що дід бовкне: “Здрасть”, перекладе свіжину у свій посуд, тицьне мені в руки порожню миску і скаже: “Матері передай – хай їй Бог здоров’я пошле”. Але сьогодні Онисько чомусь довго складає газету, що тільки-но читав, а потім зводить на мене побляклі, у червоних прожилках очі. – Це ти середульша? – Уважно придивляється і сам відповідає: – Ні… – Я менша, діду. – А та де? – В Чернігові. – Чекаю, коли він візьме миску, але Онисько мовби зовсім не бачить, чого я прийшла. – Ну, піду вже. – Умру я скоро. – Сиве, рідке волосся, прокурена і від того жовта борода. І здається, сам весь сивий – від очей до полинялого одягу. – Чого це ви надумались? Живіть. – Мар’я приходила, гукала до себе. Мені стає моторошно. Озираюся по хаті, наче боюся ще когось побачити, а дід підсовує старого ослінчика: “Сідай”. Скільки себе пам’ятаю, у цій хаті сідаю вперше. За вікном холодно. Так холодно, що дідові шибки обмерзли із середини, а на дверях, у шпаринка виступив іній. – Як мати? Чув, не здоровиться? – Та нічого. Уже ходить. Мимоволі подумала, що недаремно Онисько подав стільця, недаремно завів розмову про свою смерть. Але ж усередині безперестанку відлунює: “Вовкулака, Вовкулака…” – Боїшся діда? – Примружив очі й хитнув головою, ніби сам із собою погоджувався. Старі ікони скорботно виступають із божниці. На стінах ні рушників, ні портретів, саме лише давнє, потемніле дзеркало. У кутку – скриня, побита шашелем, полик біля печі та саморобний стіл. – Чого б то я боялася? – І справді, чого? Але не просто увечері сидіти з людиною, якою лякали тебе ще з малечку: “Не будеш спати – Вовкулака прийде…” Онисько бере зі столу цигарку і дивиться мені в обличчя. – Ти б хоч запитала, як дід живе? А то сидиш, наче і справді не в хату зайшла, а до чорта в гості. Ніяково стенаю плечима і виправдовуюсь: – Так, а що, діду, питать? І так усе видно? – Усе? А отут? – тицяє себе рукою в груди, на якийсь час замовкає, а потім: – Хоча й правда, нащо воно тобі. Причортився Вовкулака. Іди. Не йду. Знаю, в чиїй хаті сиджу і чого хата ця така самотня. Все ж наважуюсь: – Страшно, діду?.. – Збиваюся і замовкаю. – Ну, чого вже там – питай. – Дивиться мені в очі і мне у пальцях цигарку. Я відчуваю, що все усередині зіщулилось, і той страх лізе назовні. – Страшно про смерть думати? Мовчить, затягується цигаркою і знову уважно придивляється до мого обличчя. – Середульша на Мар’ю схожа, а ти – ні. У відповідь стенаю плечима, а він струшує попіл з цигарки прямо на підлогу. – Страшно? – питаєш. Аби знав точно, що хоч на тім світі з Мар’єю зійдусь, то давно б пішов туди, – показує пальцем униз. – Невже, діду, і тепер любите? – У моєму голосі, мабуть, побільшало сміливості, бо по Ониськовому обличчю ковзнула тінь посмішки. А, може, то й не через мене, може, через те, що весь вік носив у собі і нікому не показував. А тепер наважився. – Е-ей! Я і слова не придумаю такого. То ви любите, а я… Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться. Несподівано у мені прокидається безжальний допитувач: – Того і Настю втопили? Замовк. Поблискує з-під сивих брів, але не сердиться. Деякий час мені здається, що він вслухається у хвищу за вікном. – Палажечка, сестра у мене була, мо, прикмечаєш? Отам, на Каганищі жила. – Заперечливо хитаю головою. Онисько махає рукою. – Ладно. Я у батька один був, а то всі дівки. Палажечка – найменша. Батько у нас – не приведи, Господи. Щоб оце хтось із нас його не послухав – убив би. А Палажечку любив. Що та скаже, те він і робить. Воно ж ненависне вродилось, за всіма приглядало, все винюхувало – і батькові. І Мар’ю мою зненавиділа. А ми вже тоді давно у парі ходили. Питаєш – чи люблю? Я дихати без неї не міг. Щось роблю, а вона ввижається. Спати ляжу – перед очима стоїть. А як діжду вечора, то, хоч би на цеп посадили, втік би. Один раз поїхали з батьком у ліс на два дні, так думав – стеряюся. Отаке-то було. Став батька просити, щоб оженив. Той і не проти був спочатку, да Палажечка під’юдила. Воно і не дивно. Мар’я моя – вік прожив, а таких не бачив. А в Палажечки губи, мов у верблюда, ще й ніс мало не до бороди діставав. Так вона й провікувала, ніякому чорту не треба. – Вмерла ж давно… – Бодай би не зросла. Ходить за батьком, голосить: “Мар’я така, Мар’я сяка. Не невістка буде, а сором для сім’ї”. Батько й піддався. Гукнув мене – я саме у дворі порався. “Будем, Ониську, Настю Наумову сватать”. Я спочатку закам’янів, а тоді – бух йому в ноги, прошуся. А він: “Як я сказав, так і буде”. На колінах за ним до хати повз, та він увірвав по плечах налигачем: “Очухайся, синок!” Узнала Мар’я, ходить, мов із хреста знята. Просить: “Давай, Ониську, втечемо кудись. Хіба лише світу, що наше село?” Я ж, дурний, побоявся, та й думав – батька упрошу. Настю ходив просити: “Одкажись од мене. Я ж без Мар’ї жити не можу”. А та мнеться: “Хіба я гірша від Мар’ї? Звикнемо як-небудь. Там – хазяйство, діти підуть”. Плюнув, кажу: “Нарікай на себе”. У неділю вранці гудуть у селі дзвони. Повіриш, ведуть мене до вінця, а мені здається – до труни несуть. Отоді я, мабуть, і вмер… Він мовчить довго, але не від того, що розтривожив душу – вперше за все життя Онисько не криється. І я розумію, що дід і справді зібрався на той світ. – Настя добра хазяйка була. Тільки я того не бачив і не чув. Робити скажуть що – роблю. Як у полі чи у лузі, то там і заночую. А додому прийду – в клуні або на горищі сплю. Що вже Настя з Палажечкою – і шептух водили в хату, і ворожок різних, а не домоглось. Потім почув – Мар’ю за Данила просватали. Не те, щоб серце заболіло. Уже – ні. А страшенно захотілося її побачити. Отак, відразу, в цю мить, бо не видержу. Пішов прямо серед білого дня до них. Відчиняю двері, мати Мар’їна злякалася, на мене руками махає. Тоді як заплаче: “Що ж це ти, Ониську, з нами наробив?! Он подивися”, – за грубу показує. А там хвора Мар’я лежить, наче мрець зробилася. Я до неї: “Голубко, моя мучена”. Впав на коліна, прощення прошу. Вона плаче ія плачу. А потім обняв, притулився до її лиця, а тоді вже… не питай. Наче й не було між нами ні моєї Насті, ні її Данила. Полегшало. Уже й Мар’їне весілля не так страшно пережив. Перейму де увечері, щоб люди не бачили, хоч слівцем перемовимось – і вже щасливий. А через рік у Мар’ї донька знайшлася – мати твоя. Довго Мар’я тоді хворіла, довго я її не бачив. Попід вікнами увечері ходив, щоб хоч голос почути. Е-ех. Отак і жили. Років через три потому, точно йне скажу, Данило, дід твій зліг. Може, місяців зо два полежав тай помер. – А Настя? – Що – Настя? Руки я на неї ніколи не піднімав, але й не жалував. Знала, за кого йшла. По ночах плакала, кляла мене і свою долю. А що я з собою зроблю? Одмучилася. Вона зі мною, а я з нею. – А хлопчик же як? – Що – хлопчик? Хлопчик народився. – Онисько вперше за весь вечір посміхається. – Ох і любив я його! Манюсіньке таке, ніжками пряде, агукає. – І враз обличчя темніє і очі стають, мов у справжнього вовкулаки. – Убив. Своїми руками. – Тицяє мені в лице дві широко розкриті долоні. – Оцими! Настю і синочка свого. Шурхає у шибку завірюха. Неспокійно на вулиці. Тільки у хаті тихо, мов у домовині. Несподівано з печі сплигнув чималий сірий кіт. Навіть не сірий, а димчастий. Потягнувся, вигнув спину і почав тертися об дідові валянки. – Що, злодюго, зголоднів? – Онисько взяв із миски шматочок м’яса, кинув до порога. – Іди їж. – Витер пальці об штани і вже
Від Різдва Христового · “Я вражено відчуваю, як часточка дідового страждання озивається у моєму серці незнайомим досі почуттям втрати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дить. Аж десь перед Благовіщенням, точно не скажу, але празник якийсь був, чи, може, так, у неділю до церкви пішов. Церква стояла, де тепер школа. Височезна, з двома куполами. Перед війною її розкидали. Стою, відправу слухаю, а тоді мучити мене почало. Налягло на душу, хоч живим до Бога лізь. Опустився на коліна перед Спасителем. Молюся, аж заплакав. Потім наче в груди мене що вдарило. Обернувся. Мар’я під стіною стоїть, з донькою на руках. Я й про молитву забув. День минув, другий. А в мене одна думка – з Мар’єю побачитись. Поговорити, або хоча б помовчати біля неї. І таки надумався. Пішов уночі, постукав у вікно. Вона ждала, бо відразу відчинила. Любилися ми і в ту ніч, і в другу… Мар’я ні про що не розпитувала, тільки обів’є мене гарячими руками та в очі зазирає, наче що у темряві роздивитися хоче. А це ж іще Настя в озері була. Якби поховали, то воно, може, й по-іншому б склалося, а то тривожить і мене, і її. Мар’єчка ж моя такою була, ніби в ті ночі на все життя одлюбити хотіла. Один раз додому збираюся, бо розвиднятися почало, а вона стала переді мною в самій сорочці, похилила голову, а тоді: “Ониську, ти Настю втопив?” – Чого це ти, Мар’є? – питаю. – Ти, Ониську. Признайся. Я й розповів усе, як на сповіді. Нащо було – сам не знаю. Хоча від неї ніколи нічого не втаїв. Вона ж словечка не сказала, тільки, мов зів’яла. Став я з хати виходити, а Мар’я услід: “Прости мені, Ониську”. – “За що? – питаю. – Чого це ти, Мар’єчко?” Затривожився, але на вулиці вже день. Не хотів, щоб люди бачили та клювали нас потім. Коли б знав, вік не пішов би. Що тепер мені люди? Тривожився цілий день, а увечері, (видно, вже вело так), дай, думаю, приляжу трохи. І заснув. Устав, бо у вікно загупали – Мар’я повісилась. Отак. – Онисько підняв руку і почав терти чоло. Потім опустив голову. – Як зараз бачу… – Помовчав: – Може, мати розказувала коли?.. – Розказувала… Онисько підвів на мене очі, і дві сльози скотилися у сиву бороду. Мені теж важко. Онисько – тінь минулого, що завжди була над нашою сім’єю. Ще малими тікали від нього, боялися. А він стане віддалік і дивиться, дивиться. Як матір побачить, картуза зніме, словом не обізветься, тільки очима благає, щоб не проганяла. Мати й не проганяла, але в хату не гукала. Тільки відвернеться і заплаче. А як зовсім постарів Онисько, стала посилати нас діда провідувати… – Ну, – Онисько несміливо торкається моєї руки. – Розкажи, щоб хоч перед смертю… – Щось не дає йому говорити, забиває подих. Я вражено відчуваю, як часточка дідового страждання озивається у моєму серці незнайомим досі почуттям втрати. Вовкулака. Це ж мені тепер судилося прийняти у свою душу, у свою пам’ять оте стражденне кохання, освятити його перед людьми, і пізнати колись у своїй доньці розкосі очі Ониська, і назвати її Марією. – Баба материна розповідала, колись… Як мати підросла.
Від Різдва Христового · “Я вражено відчуваю, як часточка дідового страждання озивається у моєму серці незнайомим досі почуттям втрати”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Календарна реформа: вибір між Європою та москвою

Привела її Мар’я до них і каже: “Нехай дитя у вас ці дні побуде”. Ті зраділи, бо після синової смерті невістка мало з ними родичалася. А вона побула трохи й пішла. Уже в порозі уклонилася свекрам: “Простіть мені, тату й мамо”. Ті подивувалися, думали – за вас прощення просить, бо почули, що між вами знову любов. “Бог простить”, – та й усе на тому. – Я намагаюсь точніше згадати материну розповідь, адже Онисько все життя карався цим останнім Мар’їним днем. – А увечері дитина – мати моя – додому проситься. До того вимучила, що мусили вести. Привели – хата замкнена. Вони сюди-туди. Спочатку думали – Мар’я десь із вами, аж чують худоба реве. У хлів, – а вона там висить. – Так нікому нічого і не сказала? – Дитя вела до свекрів, попросила: “Виростеш, донько, пожалій коли дядька Ониська”. Він дивиться на стіл і хитає головою: – Мар’їні слова не забула, а простить не простила її смерті. Еге ж? – Вона, діду… – Цієї миті мені страшенно хочеться, щоб Онисько відчув прощення нашого жорстокого світу і сам йому простив. – …Вона добре пам’ятає, як матір ховали. Ви тоді перед усім людом по землі качалися і кричали, що Настю убили і Мар’ю. – Хіба я знаю, що кричав. Я смерті просив. Що мені життя було – і тоді, і тепер. Мар’я душу забрала, саме тіло зосталося. Я вкотре озираюся по хаті: у вікнах темно, у хаті холодно, а на вулиці ще холодніше. Онисько помічає мою тривогу: – Я проведу – не бійся. Небагато, правда… Вдячно посміхаюся і несподівано для самої себе: – Діду, а чому вас Вовкулакою почали звати? По його обличчю знову майнула тінь, але чи то посмішки, чи скорботи, чи чогось незбагненного моїй, тоді ще юній душі. – Як Настю знайшли – лід зійшов, а вона під самим берегом була. Привезли її тоді на возі до двору, а я в хату не пустив – відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Ховати теж не ходив – без мене обійшлося. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? – Посміхнувся болісно. – Нічого, нічого. Заробив. Ти от що. Попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив. – Мати може не погодитися. Там же дід Данило неподалік лежить. Як між ними? Онисько взявся за краєчок столу, посунувся зі стільця на підлогу і став на коліна. Я відсахнулася. – Діду! – Люди нас із Мар’єю вік не жаліли, батьки познущалися. Пожалійте хоч ви. Хоча б мертвих не розлучайте… Він і справді помер через місяць. Мати мене не послухала і не дозволила класти Ониська поруч із Мар’єю. Та, коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму – вона була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали. м. Мена, 1990–1998 рр. Євген БУКЕТ Наша ера і 25 грудня Мабуть, усі розуміють, що в більшості країн світу сучасне літочислення нашої ери, включно з XXI століттям та третім тисячоліттям ведеться від Різдва Христового і в деяких країнах досі позначається латинською “Anno Domini”, або скорочено: A.D./AD. Повністю фраза звучить так: “An- no Domini Nostri Iesu Christi” (“в рік Господа нашого Ісуса Христа” або “від Різдва Христового”). За таким літочисленням нульового року не було, адже перший рік AD (нової ери) йшов відразу ж після першого року до Різдва Христового (до нової ери). Тому за логікою, Ісус Христос мав би народитися перед або в момент початку нового року, а не після того. Проте, варто розуміти, що достовірна дата народження Христа наразі невідома і православна церква традиційно наголошує на її умовності. Тим не менше, це не заважає християнам використовувати 25 грудня як одну з основних дат у плані богослужінь протягом року. Сучасні науковці схильні вважати, що встановлення дати святкування Різдва Христового 25 грудня було пов’язане з Римським святом Непереможного Сонця (Dies Natalis Solis Invicti), введеним імператором Авреліаном 274 року на честь переходу Сонця через точку зимового сонцестояння і, відповідно, зі збільшенням тривалості дня. На цей символічний зв’язок пізніше вказували отці Церкви, зокрема Іван Золотоустий: “Люди називають святий день Народження Господнього днем нового сонця…” Слід зауважити, що вперше в збережених історичних джерелах 25 грудня як дата народження Христа вказана Діонісієм Філокалом у Хронографі 354 року, а рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було ухвалене на Ефеському (Третьому Всесвітньому) церковному соборі в 431 році. Діонісій Малий Цікаво, що запровадженням сучасного літочислення маємо завдячувати уродженцю Скіфії Діонісію Малому (475–550), який довго мешкав у Римі і відіграв важливу роль у контактах східної і західної традицій. Серед іншого, Діонісієві належав ряд трактатів про вирахування часу святкування Великодня, які сприяли врегулюванню древньої суперечки. Паралельно він здійснив синхронізацію римської і християнської історії, установивши, що Христос народився через 754 роки після заснування міста Рим. Його обчислення поклали початок системі відліку часу “від Різдва Христового”, якою користуються і нині. Проте дещо раніше, в 325 році, Перший Нікейський собор затвердив як обов’язковий для всіх християнських країн календар, запроваджений з 1 січня 45 р. до н. е. римським імператором Гаєм Юлієм Цезарем. За юліанським календарем тривалість року становить 365,25 діб, де чверть доби враховується високосним роком кожен четвертий рік. Календарні реформи Період обертання Землі навколо Сонця становить 365 діб 6 годин 9 хвилин. Через оці 9 хвилин щороку за юліанським календарем збільшувалася невідповідність між ним та реальним знаходженням планети на орбіті. Від часу запровадження юліанського календаря до 16 століття різниця становила аж 10 діб порівняно з фактичним настанням весняного рівнодення, яке є важливим для визначення дати Великодня. Це створювало проблеми, тож Папа Римський Григорій ХІІІ запровадив календарну реформу. Згідно з нею, високосним є кожен рік, який ділиться без залишку на 4, окрім тих, які діляться без залишку на 100, але і ті, що діляться без залишку на 100, є високосними, якщо вони діляться без залишку на 400. Таким чином, похибка в одну добу в григоріанському календарі накопичиться приблизно за 10 тисяч років (в юліанському – приблизно за 128 років). Сьогодні різниця між юліанським і григоріанським календарями становить аж 13 діб. Якщо католицькі та протестантські країни Європи прийняли григоріанський календар, як стандарт, впродовж XVI–XVIIІ століття, то загальносвітовим стандартом він став лише в першій половині ХХ століття. І далеко не останню роль у цьому відіграла Православна церква, яка не могла погодитися на те, щоб жити за календарем, запровадженим Римським Папою. У травні 1923 року відбувся собор православних східних церков, скликаний Вселенським патріархом Мелетієм IV. На ньому було обговорено календарне питання і прийнято рішення про реформу. Було вирішено запровадити календар, розроблений сербським астрономом, професором математики і небесної механіки Белградського університету Мілутіном Міланковичем, який назвали новоюліанським. Він ще точніший, ніж григоріанський. У новоюліанському календарі “пропускається” 7 діб на 900 років, тоді як у григоріанському – 3 доби на 400 років. Окрім того, до 28 лютого 2800 року новоюліанський календар повністю збігатиметься з григоріанським. Незважаючи на очевидне рішення календарної проблеми, до сьогодні Єрусалимський патріархат, Російська православна церква, Сербська православна церква, Грузинська апостольська автокефальна православна церква, Польська автокефальна православна церква, Православна церква України та Українська греко-католицька церква для обчислення свят користуються юліанським календарем. Проте, науковці впевнені, що остаточна відмова від застарілого календаря неминуча. І нещодавнє рішення Священного Синоду ПЦУ є першим кроком на цьому шляху. Тим паче, що останнім часом питання про календарну реформу в Україні все більше асоціюється з вибором між Європою і москвою. Що зміниться? Нижче наводимо перелік основних неперехідних свят року за новоюліанським календарем: Щедрий вечір (Маланки) – 31 грудня Василя – 1 січня Водохреща – 6 січня Стрітення – 2 лютого Благовіщення – 25 березня Юрія – 23 квітня Різдво Іоанна Хрестителя (Івана Купала) – 24 червня Петра та Павла – 29 червня Іллі – 20 липня Маковея – 1 серпня Преображення (Спас) – 6 серпня Перша Пречиста (Успіння Пресвятої Богородиці) – 15 серпня Друга Пречиста (Різдво Пресвятої Богородиці) – 8 вересня Воздвиження Хреста Господнього – 14 вересня Покрова – 1 жовтня Михайла – 8 листопада Введення в храм Пресвятої Богородиці – 21 листопада Андрія – 30 листопада Миколая – 6 грудня Різдво Христове – 25 грудня Ще раз зауважимо, що всі ці дати актуальні і для юліанського календаря, просто він у ХХІ столітті відстає від новоюліанського на 13 діб. День захисників і захисниць – вже не на Покрову, а-от День ЗСУ – в День Святого Миколая! Звісно, після календарної реформи в Україні може відчуватися певний дискомфорт при розділенні деяких звичних свят, які досі поєднують релігійну та світську складову. Так, Покрова і День українського козацтва, який прив’язаний саме до цього релігійного свята, буде відзначатися 1 жовтня. А День захисників і захисниць України та День створення УПА будуть і надалі святкувати 14 жовтня, бо вони не мають релігійної прив’язки. Натомість сповна компенсувати жовтневу “втрату” символізму можна буде в грудні. Адже за новоюліанським календарем День Святого Миколая співпадає з Днем Збройних Сил України. Тож українські діти зможуть встигнути вже цього року скористатися унікальним шансом і попросити 6 грудня Святого Миколая й наших захисників Перемоги для України та 100 тисяч знищених ворогів під новорічну ялинку! Ще 18 жовтня Священний Синод Православної Церкви України дозволив за рішенням настоятеля та громади звершити богослужіння за чином свята Різдва Христового 25 грудня 2022 року. Відтоді в суспільстві пожвавилася дискусія щодо календарної реформи, яка має привести церковний календар у відповідність до річного циклу обертання Землі навколо Сонця.
Постать “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Григорій Сковорода крізь призму національного наративу

У статті розглянуто історичну та мовну свідомість Григорія Сковороди крізь призму реконструкції ідей доби ХVIII сторіччя. Показано мовний вибір мислителя як форми піз+ нього Бароко та наслідку нових колонізаційних суспільно+політичних процесів. Ключові слова: Григорій Сковорода, національна ідентичність, етнонаціональна та мовна свідомість, Бароко, староукраїнська мова, церковнослов’янська мова. Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, про! фесор катедри української мови Національного університету “Львівська політехніка” Московсько!українська вій! на, що має понад тисячолітній характер (від 1169 року) із зага! санням та особливими вибухами, зокрема тепер, у рік 300!річчя від дня уродин Григорія Сковороди, вимагає розглядати спадщину мислителя в контексті національ! ної ідентичности, а не лише мо! рально!етичних, філософських, педагогічних та літературних ви! мірів. Промовисто й те, що саме в рік цього величного ювілею 6 травня 2022 року цілеспрямована московська ракета зруйнувала Національний літературно!ме! моріяльний музей філософа в се! лі Сковородинівка на Харківщи! ні. Ворог завше б’є передусім по ідейно!духових та духовних сим! волах свого антагоніста. Як заува! жує сучасна найпотужніша мис! лителька, філософ, письменниця і художниця Емма Андієвська: “Кожна доба інакше унаправлює свої ліхтарі на ті самі явища. Ма! совості не завжди доступний дух. До духу йдуть лише одиниці, хоч теоретично це може робити ко! жен. І все ж не кожному може бу! ти зрозуміло те щось, що має вели! ку вартість” [1, с. 35–36]. Наше завдання розкрити цю високу вартість саме національ! ного Духу Григорія Сковороди, попри те, що чимало дослідників аналізували цю проблему на зра! зок літературознавця Л. Ушкало! ва [10, т. 10, с. 307–323; 9], мово! знавця і літературознавця Юрія Шевельова [14, с. 177–211], пись! менника та літературознавця Ва! лерія Шевчука [18, c. 593] і особ! ливо мовознавиці Лідії Гнатюк [2] та ін. Серед наших завдань – про! аналізувати етномовну та істо! ричну свідомість мислителя, що є вертикаллю буття кожної людини як представника етнонаціональ! ної спільноти, бо саме велич на! ціонального таланту стає на службу глобальним потребам. На думку неоднозначного поцінову! вача мови філософа Тараса Шев! ченка, який “списував Сковоро! ду”, і водночас наголошував, що Сковороду “збила з пливу латинь, а потім московщина”, – вірність своїй національності – це така риса, “що благородить людину на! віть неблагородну” [15, с. 439; 16, с. 89; 17, с.7]. Основний методологічний принцип дослідження національ! ного наративу мислителя як син! тезу його етнонаціональної та мовної свідомости, що виявлена в його власних мовних судженнях та самій мові, полягає в розкритті історичного контексту (цієї “ночі бездержавности”) [6, с. 57]. Це вмотивовує потребу не переноси! ти теперішні ідейно!ціннісні вар! тості на добу зловісного для укра! їнців ХVIII сторіччя. На цьому принципі історизму слушно на! голошує Освальд Шпенґлер: “Перше, що людину зустрічає як невідхильність її долі, а чого ніяка воля не може змінити, – це час і місце її народження: кожний своїм народженням є врослий у якийсь нарід, у якусь релігію, якийсь стан, якийсь час, якусь культуру… Са! мим фактом народження одини! цям є визначена їх вдача і обсяг можливих завдань, в межах яких вони мають право свобідно вибира! ти… Визначена людина живе так, що її існування є жертвою її ідеї” [5, с. 349]. Тож історичним тлом життя Григорія Сковороди, що обійняв собою майже все ХVIII сторіччя від 1722 до 1794 року, було мос! ковське знищення всіх політич! них українських інституцій, а від! так насильний перехід до іншого мовно!культурного існування: 1. Ліквідація Гетьманату (1764–1765) і створення Малоро! сійської губернії на чолі з моско! витом П. Рум’янцевим замість останнього гетьмана Кирила Розу! мовського, що був коротким “ґа! лянтним” епізодом (1750–1764) [6, с. 62]. 2. Московсько!турецька війна (1768–1774), яку допомогли мос! ковитам виграти українці. 3. Ліквідація Запорозької Січі 16 червня 1775 р.: сербський ге! нерал Текелія, вертаючись з ос! манського походу, оточив Січ, виконавши вказівку московської імператриці Єкатєріни. 4. Коліївщина (травень 1768 – червень 1769) як вибух націо! нально!визвольного повстання. 5. Закріпачення селян Лівобе! режжя і Слобожанщини, на які поширили московські закони від 14 травня 1783 р. 6. Митрополит Київський і Галицький (1783–1796), ректор Києво!Могилянської Академії Самуїл Миславський 26 жовтня 1784 р. на вимогу Сенату запрова! див викладання в академії росій! ською мовою і предмет “росій! скоє краснорєчіє”. За його ж на! казом з 13 лютого 1786 р. росій! ська стає єдиною мовою викла! дання у КМА! [4, с. 37–38]. Саме з ним у Києво!Могилянській академії і навчався Сковорода, обравши діяметрально проти! лежний шлях супроти свого од! нокурсника, який згодом, 1769 року, змусить Сковороду звільни! тися з посади викладача. 7. Перший етап змосковщеної Слобожанщини: від суржика піс! ля 1720 року з українською пере! вагою до переходу на московську мову в половині ХVIII ст. І ось на тлі цієї “ночі бездер! жавности” Григорій Сковорода заявляє, що “Русь неруська ба! читься мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою го! ловою. … Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?... Будь ним…Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татар) ствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не пе! ремішано з чужим по роду” [19, с. 19]. Для нього космополіт упо! дібнювався собаці з езопівської байки, “яка навмисне випустила шматок м’яса і плигнула в річку, щоб вловити його тінь”. Звідси промовистий патріотичний вірш історичної тематики, що сягає подій національно!визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького: “De Libertate” (“Про свободу”) Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане)герою! Чи не найбільше дискусій у контексті мовної свідомости Гри! горія Сковороди викликає мова його творів, про яку показово висловився наш видатний класик Іван Франко: “Можна би сказа! ти, що се старий міх, налитий но! вим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання – все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом” [13, с. 434]. На перший погляд, складно не погодитися з такою думкою, якщо оцінювати мову мислителя з позицій нової доби, яка переможно вийшла на кін іс! торії за чотири роки після його смерти з виходом народномовної “Енеїди” Івана Котляревського 1798 року, а також ще за його життя видрукуваного народно! мовного збірника релігійних піс! нетворів 1790 року “Богоглас! ник” у Почаєві. Отже, як слушно зауважив Леонід Ушкалов, Сковорода “був українською людиною, що стояла на зламі двох світів – старої та новітньої України” [11, с. 179]. Своїм гібридним мовним кодом, з огляду на мовну свідомість Шевченкової і нашої доби, Ско! ворода сповна належав до тради! ції так званої слов’яноруської мо! ви з її церковнослов’янським під! ложжям, що з половини ХVIII століття зливало цю мову в мос! ковський контекст, створений на цій же основі. Проте, як слушно зауважує законодавець сучасної мовної норми Олекса Синяв! ський, “твори Сковороди треба читати з українськими звуковими прикметами” [2, с. 63]. Головний лінгвонаслідок дру! гої половини XVII–XVIII ст. по! лягав у повному витісненні книжної давньоукраїнської літе! ратурної мови з ділової сфери, позаяк скасовано Гетьманщину, іу створенні так званої слов’яно! руської (словенороської) мови, що сягала своїми початками XVI століття, а саме другого церков! нослов’янського впливу. Ця мова виникла як заступлення старо! української (руської) мови цер! ковнослов’янською (кінець XVII – початок XVIII ст.), остання з яких була основою і знаряддям творення московської культури. Себто почав формуватися “обще! русский язык” і саме з допомо! гою своїх, вірнопідданих типу Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокопо! вича та ін., що, піддавшись спо! кусі на чуже і збагнувши незрозу! мілість староукраїнської мови для московитів, почали писати штучним мовним витвором, опертим на спільну для церкви (хоч у різних адаптаціях) церков! нослов’янську мову [12, с. 204]. Слушною є думка мовознавця Ві! талія Русанівського, що це “не пряме продовження старої україн! ської, а якісно нове явище, покли! кане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мо! ву” [7, с. 131]. Згодом, в історич! ній перспективі, витворення цієї штучної і хибної “східнослов’янсь! кої єдности” призведе до втрати української політичної суб’єкт! ности, відтак української іден! тичности та глибокої кризи в ук! раїнському державотворенні. Як зауважує дослідниця мови Григорія Сковороди Лідія Гна! тюк, “всі старослов’янізми та староруські елементи, які увійшли до нової російської літературної мови, а той процес почався саме у XVIII ст., були також притаман! ні староукраїнській книжній мові” [2, с. 63]. Так, лінгвоцидна друга поло! вина XVII століття, а особливо XVIII століття, поміщені в прос! тір тримовности: давньоукраїн! ської (руської), що сягає давньо! київських часів, слов’янороської, або церковнослов’янської мос! ковської адаптації та народної української – парадоксально виплекали народну українську мову, елементи якої безсумнівно присутні в спадщині Григорія Сковороди. Про мовну еклектику пізньої доби Бароко і її відобра! ження в спадщині мислителя пи! ше його біограф Михайло Кова! линський: “…є багато листів його слов’янською, латинською, грець! кою мовою <…> Як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові; він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілку! ватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма інши! ми” [8, с. 43]. Натомість сам Сковорода в латиномовному листі до Г. Яку! бовича від 22 серпня 1758 року так оцінює присвячену адресато! ві пісню: “Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при всій своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня” [2, с. 47]. Знаково й інше. В останній
Презентація · “Григорій Сковорода за 300 літ від своїх уродин повертає українців до кореня національних смислів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рік життя Сковорода проживав у селі Пан!Іванівка в домі колезь! кого радника Андрія Ковалів! ського, що був вітчимом майбут! нього засновника Харківського університету Василя Каразина. Як зауважує Євген Маланюк, цей університет (1805 р.) насправді був відкритий з ініціятиви Григо! рія Сковороди заходами його уч! нів. Жертви на новий універси! тет, після заклику Василя Кара! зина (1802 р.), посипались голов! но від учнів Сковороди, його зна! йомих та приятелів і сягнули ве! ликої суми 400 тисяч карбован! ців. Безперечного впливу від Сковороди зазнав і батько нового українського письменства Іван Котляревський, як і засновник нової української прози харкі! вець Григорій Квітка!Ос! нов’яненко… [6, с. 63; 3, с. 255]. Університет став осердям но! вої доби – українського Роман! тизму, ідеологічним підґрунтям якого стала народна мова, що зі Слобожанщини поширилася всі! єю Україною. В умовах колоні! яльного поневолення України і належности її Заходу та Сходу до різних імперій мова набирала визначального політичного ха! рактеру і була головним чинни! ком етнонаціональної соборнос! ти. Таким способом уже безсмер! тя Сковороди писало новітню на! шу історію живою народною мо! вою як основного кордону перед! усім з московським світом. Отже, Григорій Сковорода своєю мовотворчістю та історич! ною свідомістю є яскравим пред! ставником доби пізнього Бароко як з огляду на використання різ! них мов – латинської, грецької, книжної української та церков! нослов’янської, так і внутріш! ньомовного гібридизму як спосо! бу пристосування до нових мос! ковсько!колонізаційних обста! вин. Він був “дитям свого часу” та адресував твори передусім ос! віченому середовищу, що на ту пору, з огляду на московськомов! ну систему освіти, поступово приймало мову колонізатора. Водночас морально!етична спря! мованість його спадщини свідчи! ла про вихід української менталь! ности на показовий рівень са! мопрезентації: “всяк мусить піз! нати свій народ і в народі себе”. Суперечність між старою мовною формою та новим націо! нально закоріненим смислом бу! ла розірвана відразу по смерти філософа, що свідчить про підго! товлений Сковородою ґрунт для нового часу з народною мовою в основі, що розтягнувся на деся! тиліття. Мислитель, перефразо! вуючи апостола Якова, залишив нам ідеалістичний посил детермі! нованого зв’язку між мисленням та мовою, почуттям та дією, де пружиною будь!якого розвитку є невидимий світ наших почуттів, знань та переконань: “А коли апостол Яків каже, що маленька частинка – язик, а наче стерно кораблем, володіє цілим тілом, – то чи не думка рухає й править ті! лом? Дрібна частинка язика є лиш видимою тінню і наче руханий по! вітрям дзвіночок годинника, а са! ма пружина й сутність є думкою. Думка є невидимою головою язика, насінням ділу, коренем тіла. Думка є невгамовний язик, неослабна пру! жина, безперервний рух, що рухає й носить на собі, наче зотлілу ризу, тлінний тілесний бруд, що прилип до своєї думки й зникає, наче тінь при яблуні <…> невидиме сильніше від свого видимого і від невидимого видиме залежить…” [8, с. 321]. Так і невидимий тілом Григо! рій Сковорода за 300 літ від своїх уродин повертає українців до ко! реня національних смислів. Література: 1. Андієвська Емма: Життя і творчість: біобібліографічний по! кажчик. Донецьк: Східний ви! давничий дім, 2008. 2. Гнатюк Лідія. Мовний фе! номен Григорія Сковороди в кон! тексті староукраїнської книжної традиції. Монографія. Київ: Ви! давничо!поліграфічний центр “Київський університет”, 2010. 446 с. 3. Єфремов Сергій. Історія українського письменства. Ви! дання четверте, з одмінами й до! датками. Нью!Йорк, 1991. 4. Кубайчук Віктор. Хроноло! гія мовних подій в Україні (Зов! нішня історія української мови). Київ: “К.І.С.”, 2004. 168 с. 5. Ленкавський Степан. Укра! їнський націоналізм. Твори. Том 2. Ідеологія. Філософія. Івано! Франківськ: Лілея НВ, 2014. 480 с. 6. Маланюк Євген. Книга спостережень. Статті про літера! туру. Київ: Дніпро, 1997. 427 с. 7. Русанівський Віталій. Істо! рія української літературної мо! ви. Київ: АртЕк, 2001. 391 с. 8. Сковорода Григорій. Піз! най в собі людину. Львів, 1995. 525 с. 9. Ушкалов Л. Світ україн! ського барокко: філологічні етю! ди. Харків: Око, 1994. 109 с. 10. Ушкалов Л. Світи Григорія Сковороди в дзеркалі семіотики. Збірник Харківського історико! філологічного товариства. Нова серія. 2004, т. 10, с. 307–323 (Ре! цензія на книгу). 11. Ушкалов Л. Сковорода та Україна: варіації на тему Дмитра Чижевського. Збірник Харків! ського історико!філологічного товариства. Нова серія. 2004, т. 10, с. 163–184. 12. Фаріон Ірина. Мова – кра! са і сила. Суспільно!креативна роль української мови в ХI – се! редині ХIХ ст. Монографія. 5!те видання, зі змінами і доповнен! нями. Львів: Видавництво Львів! ської політехніки, 2021. 224 с. 13. Франко Іван. Сочинения Григория Саввича Сковороды. Зібрання творів: у 50 т. К.: Науко! ва думка, т. 29, с. 434–438. 14. Шевельов Юрій. Поперед! ні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди. Записки Нау! кового товариства імені Шевчен! ка. Том ССХХХIХ. Праці Філо! логічної секції. Львів, 2000, с. 177–211. 15. Шевченко Тарас. Кобзар. Київ: Видавництво Соломії Пав! личко “Основи”, 2001. 16. Шевченко Тарас. Щоден! ник. З російської переклав Олек! сандр Кониський. Київ, 2003. 17. Шевченко Тарас. Другий “Кобзар”. Поезії 1843–1847. Дніпродзержинськ, Видавничий дім “Андрій”, 2010. 18. Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська літера! тура ХVI–ХVIII століть: У 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко. Шевчук. К.: Ли! бідь, 2005. 728 с. 19. Яременко Василь. Життя і слово Григорія Сковороди. Сад пісень. Вибрані твори. Київ, 1983, с. 5–20.
Презентація · “Григорій Сковорода за 300 літ від своїх уродин повертає українців до кореня національних смислів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Подорож зі “СкороВодою”

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО Про Григорія Сковороду на! писано п’ять тисяч книг, ще біль! ше складено легенд. На його вір! ші співають пісні. У багатьох ха! тах поряд з іконами ставили його портрети. Але ніхто не може ска! зати: “Я знаю Сковороду”. Його називають українським Сокра! том, Конфуцієм, порівнюють із Діогеном, Спінозою. Який талант переважає у ньо! му – філософа чи письменника, музиканта чи співака, теолога чи педагога, чи, може, містика, мо! раліста або проповідника? Хтось називає його народним філосо! фом, хтось вважає богословом, який все життя присвятив вив! ченню Біблії, чи єретиком. Одні вважали його святим пророком, інші – чаклуном, який творив чу! деса, зцілював хворих, знав мову тварин, спілкувався із силами природи, мандрував у часі й просторі. Китайський мудрець і вчений Конфуцій жив дві з половиною тисячі років тому. Але й сьогодні він лишається другом і порадни! ком кожного китайця. Як і Кон! фуцій, Сковорода, без перебіль! шення, наш сучасник, наш спів! розмовник на кожен день. Григо! рій Сковорода – найцікавіша пос! тать в історії українського духу. – З творчістю Григорія Ско! вороди знайома давно, – розпо! віла режисерка!постановниця вистави, народна артистка Украї! ни Ірина КЛІЩЕВСЬКА. – По! новому разом зі своїми колегами відкрила його в цьому році, під час підготовки до відзначення ювілею митця. Перечитали бага! то творів Сковороди. Вирішили, що важливо донести до наших глядачів інформацію про україн! ського Мислителя. Віра Мельник та Іван Драч написали свого часу кіносцена! рій “Варсава” про Григорія Ско! вороду. Книжку, до якої увійшов сценарій, мені подарувала Віра Мельник. Під час спілкування з пані Вірою я зізналася, що ми хо! чемо зробити виставу до ювілею Григорія Савовича. Також спілку! валися з Наталією Мицай – ди! ректоркою Національного літе! ратурно!меморіального музею ім. Г. С. Сковороди та науковими співробітниками музею, які на! діслали нам матеріали про Ско! вороду. Під час підготовки вистави опрацювали багато матеріалів, задіяли всіх акторів, які беруть участь у проєкті. Також долучили керівника літературно!драматур! гічної частини нашого театру Анастасію Савицьку!Шелігу. На! магалися зробити так, аби твори, написані у ХVІІІ ст., зацікавили сучасного глядача. Встигли зробити виставу до ювілею. Під час перших показів це – сценічне читання його тво! рів, а в перспективі буде повно! цінна вистава. У проєкті взяли участь акто! ри: Віктор Бакунов, Марія Груні! чева (заслужена артистка Украї! ни), Андрій Мороз, Владислав Пупков, Анатолій Суханов та Ірина Стасенко. Вони грають са! мого Сковороду, його друзів, уч! нів, сучасників, а також персона! жів байок. Прагнули у доступній формі подати філософські розду! ми письменника. Також запросили музикантів Олену Бершадську (скрипка) та Михайла Гречкина (колісна ліра та старосвітська бандура). Відо! мо, що Григорій Сковорода грав на багатьох музичних інструмен! тах. Одяг виконавців поєднує ук! раїнські національні та сучасні мотиви. Думаю, він допоміг нам створити інтелігентну виставу, а також показати зв’язок різних поколінь. Під час вистави на сце! ні можна побачити колаж, який київська мисткиня Ксенія Турен! ко зробила до ювілею Григорія Сковороди. У січні наступного року пла! нуємо показати допрацьовану виставу, гратимемо її в тому ж жанрі. Важливо, щоб відбувався об! мін енергетикою між акторами і глядачами. Тому між публікою і виконавцями мінімальна від! стань, що допомагає об’єднатися в коло. Були пропозиції від глядачів, щоб після завершення вистави обговорити її. Цікава думка. Наша режисерка, заслужена артистка України Марія Грунічева зараз працює над новим проєк! том. Вже зовсім скоро відбудеться прем’єра перформативного чи! тання містичної п’єси сучасного українського драматурга Андрія Бондаренка “Ультіма Туле”. Це спільний проєкт театру “Колесо” та Першого Українського онлайн! театру StageUA в рамках Марафо! ну сучасної драми Національної спілки театральних діячів Украї! ни. Львівський драматург, доктор філософії Андрій Бондаренко на! писав свою п’єсу за оповіданнями польського письменника, пред! ставника жанру жахіть Стефана Грабінського, якого ще називали “польським По”. Сподіваюсь, це буде цікавий захід. Напередодні війни ми поста! вили виставу “Стриптиз у Літній День” за п’єсою Славомира Мро! жека. Зараз працюємо над ще од! нією виставою за п’єсою цього письменника. Можливо, будемо показувати ці дві вистави за один вечір. Також до кінця зими хоче! мо закінчити роботу над виста! вою “Місячна ніч” за оповідан! нями Леопольда Захера!Мазоха. Плануємо творчий вечір кобзаря! лірника, композитора Михайла Гречкіна. Київський академічний театр “Колесо” презентував виставу “СкороВода”, присвячену 300+літтю від дня на+ родження Григорія Сковороди. Глядачі мали змогу дізна+ тися багато нового про життя та творчість видатного укра+ їнського письменника й філософа.
Про-читання · “Чомусь ніяк себе не віднайде Народ мій, що як вічний подорожній”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Любов ПРОЦЬ: “Стою під зорепадом віршів із неприкритою душею…” Проць Л. Тінь Прокруста // Любов Проць. – Дрогобич: Коло, 2022. – 300 с.

Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Немає темних часів, коли є світлі книжки письменників! світлячків. Збірка Любові Проць прий! шла до мене перед черговим ма! сованим ракетним ударом росій! ських терористів по критичній інфраструктурі. Прийшла, щоб підтримати мою свічку теплою пічкою далеких Дублян, розваж! ливо погомоніти чутливим пером з!під білосніжної обкладинки, що нагадує ангельські крила. Бо слово поетеси з присвятою рідній сестрі не може мати ні фальшивої пафосності, ані сльозливості. Во! но щире в бажанні гоїти рани, завдані лукавством, підступніс! тю, стіною мовчання… Її слово – свідок на суді істо! рії (розділ “Блискавка з пращі”): “безликий час” і “самосійні дур! ні”, “пора безславна”, “дні про! пащі” (нагадаю: збірка формува! лася і побачила світ до повномас! штабної війни). В мороці морок Мойсей наш – де? Бо сієм)сієм – колоски порожні… Чомусь ніяк себе не віднайде Народ мій, що як вічний подорожній. Її поетичне мислення – сис! темне: “І ті часи, що, думалось, нові – / Старого духу і старого крою”, і причини цього відомі – колабораціонізм (“Бо продаються знов за пряника / “Медоточиві” землячки”), нехіть аналітичного думання, що дає привід для мані! пулювання волею (“Не так страшні попи московські, / Як ті, що моляться на них”), інертність у прийнятті рішень або ж зволікан! ня із виконанням вирішеного (“Могли трясти світами – не зу! міли”), тому країну, де “жменька героїв і пригорщі юд”, знову чекає “біда чорнорука” – і вкотре “заду! біли в горлі солов’ї”, бо “Душа за! кидана гранатами / Новітніх зусе! бічних зрад”. І як висновок: “Там добру не скоро бути, / Де не знає гріх покути”. У цитованих рядках – квінтесенція активної громадянської позиції, доточе! ної історією Майдану й уроком української з неологізмами, які сучасники подій знають без словників… Розділ “Сивий обрій” – то погляд на трьохсотлітню істо! рію крізь лінзу війни на сході: “Де сягає око – обрій сивий” (і на сивому тлі спопелілих домівок перед безсонням сотень матерів “Боєць, чийсь синочок безвусий, / Іде “коридорами смерті”) як ре! мінісценція знаного, що “май! бутнє на крові замісять”, і стоя! тимуть “не хлопці – сади квіту! чі”, проводжаючи “двохсотих” в останню путь. Або ж “Мамина молитва перепинить / Кулю, що назвалася сліпа”. Болісна від! вертість: “Ця тема – як опік ду! ші / Площею всі сто відсотків”. Дивовижна здатність митця пізнавати сутність речей, коду! вати її в системі образів і візуа! лізувати, наприклад, спогади – “воду життя” уречевленням (роз! діл “Комора пам’яті”) у різних ємкостях за їхнім вмістом: тут по! над “брагу буднів”, “любовей дав! ніх вистояні вина”, жасминну на! ливку весен і “цикуту чорну під! лості і зрад” прозоряться!палах! котять “поглядів ясних тоненькі свічі / І срібний пил невимовлених фраз”, та понад усім – аромат улежаних у сіні на горищі антоні! вок. Аромат батьківського саду, пам’ять дому… А в гніздечку ди! тинства, – старі альбоми, що вос! крешають світлі миті, і те давнє щастя здається таким недореч! ним хвилі, “Де на ослінчику край хати / Сидить зсутулена сльоза”, що викликає оніміння і катарсис. Скільки рецепторів сплелися в цій поетичній візії, скільки прос! вітленого суму… “Де крутнеться дівкою моти) ка”, як не в розділі “Боса пере) пілка”, – про долю села як ко) лиски української ідентичності: “Одненький дід і баб кількоро – / Ото і все моє село” – з авторчи) ною пропискою (“Весна прийшла! …Шукайте на городі”) і ключем до самооновлення в праці на зем) лі, де “вибиті печалі до ноги” й оспівано “городню епопею”. Со) ковито змальовані рідні видноко) ла очима господині (“Хлібина сон) ця в неба на лопаті”) – і шалений біг часу (“…нагальних справ окріп / На плиту свідомості збігає”). Та поетичне серце прикуте до драматичних прикмет вироджен! ня села, які щокроку дають про себе знати у прикрому відцуранні від питомо українських імен, у вимушеному заробітчанстві укра! їнок – “босих перепілок” і духов! ному сирітстві дітей!перекоти! поль, а причини – в економічній безгосподарності, що волає гір! кою реальністю: Наче збилась отара овеча – Сірим людом куток замело… Під крамницею – товкотнеча: Привезли молоко у село… І скільки б не писали ми про те, що гаснуть культурні традиції та їх носії (“Вже чарка поховала пів села, / Вже й пісня рідна “прийняла на душу”), а жало болю стримить у серці, бо Україна родом із села. І кожна смерть – відлуння згаслої галактики у Всесвіті (“Вперше ба! ба ночує сама…”): прийшов Мі! сяць до білої свічки на розмову, шкребеться в шибку, та нікому йому відчинити… Без надриву. За народною філософією прийняття смерті. Вчителювання і циклічність сільськогосподарських робіт втя! гує людину й узалежнює від примх погоди, покладає відпові! дальність за тих, кого “прируче! но”… Ось “Хуга свище, / Заклав! ши в пельку пальців два”, а “Доро! га збилася з дороги” і міркує: “І де ж то ходить круторогий, / Щоб допровадив до села?”. Авторка ні! би пропонує гру на кмітливість – за єдиною прикметою відгадати об’єкт, однак зазвичай круторо! гим називають бика, Місяць; і лиш останній рядок – гарна ар! тистична павза! – дає ключ до розгадки: “Приб’ється вранці кру! торогий, / Її, ледь теплу, відгребе”. Любові Проць властива пере! дача філософськи!іронічного на! родного погляду на будь!які обс! тавини й залежності, зокрема й від часового ритму села (“Та рівно дихає годинник / (Він поспіху не зна, пся крев!)”, при цьому оціню! вальну функцію вона делегує предметові інтер’єру: “Проклі! пайся, ще тільки п’ята!”, “Лягай, варятко, – вихідний!”, “Глузливо дзигар: “Та не ний!”. Не можу не згадати цикл “Осінні мандри корів” з майстер! но опоетизованою картиною ранкового доїння “Дзвінкі литав! ри першої роси”, де образ молока – то “Поля голоси / Збігаються і чубляться до піни”. А несподіване порівняння в поезії “Після гро! зи”: “І зябрами тугими капустів / Вдихають дощ замурзані городи”! І такими зразками незамулених тропів та озоново!свіжих мета! фор можна подивуватися чи не на кожній сторінці. Сільська ідилічність – то лиш короткі миті від! починку на хатній призь! бі, бо шалений гул світо! вих темпоритмів (“Орали небо літаки”) село відчу! ло як стихію, як грім се! ред косовиці, і відповіло на виклик, а потім “Руш! ником веселчиним село / Голову собі перев’язало” – і читач розгублений від подвоєння смислових пластів, настільки тісною сув’яззю сугерованого образу досягнень науко! во!технічного прогресу і екологічних проблем прошито твір. Бо ж то не вуйко везе небом калачі, не знаний із діда!прадіда грім бурчить… Зазначу органічність афористичного мислення мисткині: “Ця земля – як паска великодня: / Замісив на ста сонцях Господь!”, “Все менше лишається місця душі / У хаті, яка заростає речами”, “В тіс! ній домовині вміщаються цілі світи”, “Вовтузні – як на базарі ґав”, “Всього жменя снігу до Різдва!”. Та й розмисли про роль митця і поезії пере! сипані влучними вираза! ми: “Зшити строфи з най! тонших матерій / Всім майбутнім епохам – на ви! ріст…”, “Спить Поет, але недремні вірші”, “Шедеври створюються в пеклі / Епох і власної душі” (роз! діл “Шлях на Канів”, де вшановано літературних учителів і знаних колег по перу). Глибоко, не для цікавих очей, схований розділ “Білі строфи” – про найсвітліше почуття, яке, на жаль, приречене втрачати рими. Алюзійно!асоціативні строфи, ледь прикрита невимовна ніж! ність… А то душа, мов казкова Попелюшка, переробивши гори справ, на мить замріється на вес! няному сонечку, та повені почут! тів раптом забракне кисню: “Життя зламало цей сюжет прос! тий: / Принц не прийшов – зали! шився в Афгані… / Не вийшло каз! ки… Вечоре, прости”. Немов наїв! но!проста сповідь, чому лету не вистачило сили крила, чому ят! рить душу самотність українок. Думаю, не погрішу проти іс! тини, якщо скажу, що поезія “Ластівки забралися останні…” досконала і за інтонаційним ма! люнком, і за естетичною май! стерністю втілення задуму: Ластівки забралися останні – Жаль у серці стежку промете. До старого ліхтаря у стайні Тулиться гніздо – уже пусте… Пантрувати Мурку – без потреби: У гнізді – пір’їночка одна… Чорний смуток лапками теребить Смужку світла, випнуту з вікна. …Мов ота пір’їна, спогад коле, Бо за ним принишкнула зима. …Зблідле серце – мов гніздо схололе, – Бо тебе у ньому вже нема… За пізнаваними атрибутами сільського побутового довкілля: стайня, гніздо біля ліхтаря, зби! тошна кішка, єдина пір’їнка – криється багатошарове психоло! гічне заглиблення образу розлу! ки. Якщо приліт ластівки тради! ційно асоціюється з приходом весни, оновленням світу, то в цій поезії її образу притаманна озна! ка зворотного відліку – відходу, крижаного оціпеніння, бо ж “лас! тівки забралися”. Зовнішні деталі кодують внутрішній стан ліричної героїні, яка “тулиться” серцем до теплих спогадів (старого ліхтаря), залишившись самотою при схо! лолому домі (гнізді). Будь!яка за! лишена близькою людиною річ (як невагома пір’їнка) набуває смислів, нагадує про тепло буття разом, яке відлунює гострим бо! лем (“Мов ота пір’їна, спогад ко! ле”) і зимним подихом танатоса. Втрата надії незворотна. Пейзажна (за традиційними канонами визначення) лірика Любові Проць, презентована в найбільшому розділі “Намисто лун”, заслуговує найпильнішої уваги дослідників сучасної літе! ратури як феномен найвищої проби школи Ліни Костенко. Упевнена, що назріла потреба презентувати лірику дублянської мисткині як “ландшафт непо! щербленої душі”, за слушним визначенням В. Базилевського, для світу, бо інтерес до феномена української ментальності зрос! тає. А це вже нагальна справа для перекладачів, які працюють над гідним представленням дивосвіту української душі. Безумовно, пейзажна лірика потребує додаткової класифіка! ції, оскільки пейзажний мотив ві! дображає то одивлене відкриття у здавна знаному, майже буденно! му довкіллі рис чарівної казки, де сузір’я образів перебуває в при! родній гармонії; то довкілля стає камертоном настроїв і почувань людини, якщо вона не порушує законів мирного співіснування; то за нібито пейзажною палітрою постає життєпис високої напру! ги… Щільність образного ряду і метафоричного дійства настільки висока, що мимоволі піймаєш се! бе на думці: я не хочу повертати! ся з полону цього художнього сві! ту, по!сільському теплого, по!ди! тячому захопливого і по!україн! ськи завзятого, де кожна деталь обжитого локусу мені люба своїм чаром… Тим паче, що інтонуван! ня цих кришталевих шедеврів на! повнене довірою і любов’ю. Промовляє її поезія запаш! ною, багатою на фразеологізми й приказки, пересипаною влучни! ми розмовними слівцями мовою. Ритміка віршів передає то захоп! лення красою (“День – як ризи Господа нетлінні”, пан мороз “світ ошляхетнив сяйвом білих руж”), то зосереджену спогля! дальність (“Рядок строфі кля! неться у коханні”), то дихання глибоко схвильованої душі: “Хлі! босольне. Пропасти не дасть / Ні бомжу, ані бузьку… Живіте!” (“Сміттєзвалище”). Один із секретів пізнаваної неповторності пейзажотворення Любові Проць – вкраплення у високу культуру висловлювання замашних дієслів розмовного стилю з емоційно виразним від! тінком ставлення до дії: “Небо, що заквацяне туманами”, “Білу
Про-читання · “Мамина післявоєнна доля із самотнім журавлем над колодязем стане найдорожчою і найвразливішою його струною”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

барву марець заялозить”, “лютий тихенько здимів”, “сніги присунули пудові, <…> припхалися завидна”, “І солов’ями досвіток лящить”. Народно!іронічна оцінка з пісні слова не викине – рубає у вічі: “За дулю, вив’язану з пролісків, Ну й мститься березню зима!..”, “А голова останню клепку губить”. Авторка експериментує з но! вотворами: зміною розряду прик! метника (“латочка марнесенького снігу”) створює ефект одночасно! го опису стану – “змарнілого” і висловлює своє співчуття, бо ж марні його сподівання; вживає форму двоїни, активізуючи дав! ню традицію (“так болять зчорні! лі нозі”); синтезує оказіоналізми (“чебрецевий вечір сполинів”, “зе! мігрований щебет”, “розпаноше! ний нарцис”). Читач у полоні інтонування живого мовлення, де репліки!ре! акції на побачене характеризу! ють вдачу мовця (відверту й са! моіронічну): “І ні думки у моїй макітрі!” – та його оцінку подій: “Ну й світ пішов! Уже “гібридна” не лиш війна, але й весна…”. Під! казкою в розгадці ліричного ге! роя, гадаю, може бути навіть на! зва циклу “Бузьку, бузьку, прине! си Маруську!” – мені чується в ньому молодий завзятий голос, який чекає на сестричку… А по! тім у єдинім бажанні ніби злива! ються два голоси – мудрого до! свіду і завзято молодий… Чи не вперше авторка дозволила собі говорити від першої особи – а отже, найсокровенніше. І за її запросинами чується добро без тіні корисливості. Добро як гу! манна потреба душі: <…> О білий птаху з чорною ознакою, Ти на обійсті нашому сідай. Я нозі обтулю хустками бузьку. Я прожену морозу люту креш. І ти зігріту в сповитку “Маруську” В чиюсь веселу хату понесеш… Поетична збірка “Тінь Про! круста” цілісна за своєю будо! вою, розділи охоплюють найваж! ливіші аспекти етико!естетичної концепції світовідчуття письмен! ниці: державотворення, захист національної ідеї і території, істо! рична пам’ять, пам’ять роду, вбо! лівання за малу батьківщину як колиску духовності, світ кохання і природної гармонії. Книжка сприймається як майстерний злі! пок народної душі, де мисткиня не експериментує з художніми засобами, а природно користу! ється повітрям і водою, землею і вогнем, душею і пам’яттю, аби та душа була такою, якою вона знає. Про талановиту поезію Любо! ві Проць, її справжність у досяг! ненні вершин досконалості, яка проявляється в ознаках універ! сальної естетики, в густоті емо! цій, метафоричності та культурі слова, що дихає свіжістю і новиз! ною, вагомо сказали лавреати Національної премії України іме! ні Т. Г. Шевченка В. Базилев! ський, Р. Іваничук, С. Сапеляк, М. Слабошпицький, відомі про! фесори М. Шалата й І. Набито! вич. Не можна не захоплюватися звичайною українкою, яка три! має свій культурний фронт у сіль! ській глибинці, де навіть пошто! вого відділення немає, тримає надійно, виховуючи захисників рідної землі власним прикладом високого служіння Україні. Я впевнена, що її місія приречена на народну любов.
Про-читання · “Мамина післявоєнна доля із самотнім журавлем над колодязем стане найдорожчою і найвразливішою його струною”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Борщ Незалежності: локальна історія

Цьому тексту я завдячую дорогій Валентині Лєсновій, кандидатці філологічних наук, до+ центці Луганського університету імені Тараса Шевченка (Старобільськ), яка у 2019 р. разом із львівськими науковицями готувала до друку дивовижні “Скарби українських говорів: тексти про борщ”. При зустрічі я розповіла їй родинну історію про борщ, на що пані Валентина пора+ дила: “Обов’язково напишіть!”. Галина ДАЦЮК, журналістка До книжки розповідь не ввій! шла, бо унікальне видання “Тек! сти про борщ” – це не лише особливості приготування націо! нальної страви, а, насамперед, унікальні тексти про борщ, по! чуті й записані від жіноцтва За! карпаття, Поділля, Волині, Над! сяння, Бойківщини, Гуцульщи! ни, з дотриманням відповідних діалектів і говірок. Діалектні за! писи засвідчують мовне багатс! тво у назвах нашої головної стра! ви та її складників, обрядову зна! чущість. Словом, праця “Скарби українських говорів...”, здійсне! на Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Украї! ни, унікальна. Але наша, локаль! на історія, цікава по!своєму. З майбутнім чоловіком Саш! ком Білокобильським ми позна! йомилися на кухні університет! ського гуртожитку № 4, де жили, навчаючись із різницею у два ро! ки на факультеті журналістики. Ми готували борщ. У моїй кас! трулі булькали буряки і квасоля. У сусідній – червоні і жовті смуж! ки солодкого перцю. Перець на кордишівських городах не водив! ся, тому його ніколи у борщ не клали. Натомість у наші густі на! варисті борщі щедро насипали крупну квасолю, чиї стручки ряс! но обвивали вільхові дрючки на кожному городі. Таку квасолю називали “тичною”. “Піхоту”, тобто кущову, ми не вирощували. Від кольорових квасолин мій борщ аж порудів. Тож заглянув! ши у каструлю, сусід самовпевне! но резюмував: “Хіба то борщ? Свєкольник!” У відповідь я при! смачила його страву гострою реп! лікою, і кожен переможно поніс каструлю до своєї кімнати. Через деякий ми знову зустрі! лися на кухні. І знову за борщем. Поділившись цибулиною, я по! хвалилася, що сьогодні варитиму борщ за особливим рецептом, бо у мене день народження. Синьо! окий гурман зреагував блиска! вично і, кинувши напризволяще страву, вискочив у коридор. За якийсь час він стояв переді мною на одному коліні з гвоздичками в руках: “Вітаю!”. А ще за мить по коридору летів захеканий сусід мого кавалера і кричав, що хтось поцупив з вази квіти, які він при! готував для своєї пасії до 8 берез! ня. Від такої оказії почервоніли мої щоки, борщ і мокрі хвостики гвоздик, які довелося віддати… Ми роззнайомилися через два роки, 1979!го. Я вже працювала у газеті, наймала на Святошині квартиру, і з’ясувалося, що в сусідній мешкає той самий гуртожитський знавець борщу Сашко Бі! локобильський, на прі! звисько Граф, родом із Луганщини. Його вже виключили з університету, бо їздив з другом на похо! рони Володимира Івасю! ка, а перед тим гостював з однокурсником Василем Січком на Івано!Франків! щині у його батьків, небла! гонадійних “бандерівців”, що відбували у 1940!50 рр. ув’язнення в ГУЛАГу. За ці крамольні поїздки декана не раз викликали в КДБ на Володимирську, але щоб не відкривати на фа! культеті журналістики гуч! ної політичної справи, Сашкові просто не поставили за! лік з німецької. І цей єдиний “хвіст” вимів з вузу слобожан! ського кухаря. Тож тепер у Горе! ничах під Києвом він валив ліс і оптимістично ділився своєю істо! рією, сподіваючись на справед! ливе поновлення на факультеті журналістики. (Забігаючи напе! ред, скажу, що так і сталося: він успішно закінчив Університет, став прекрасним журналістом і письменником). Він справді умів готувати ди! вовижний мамин борщ, про що сповіщали божественні аромати з сусідньої квартири. “Гармашів! ський”, – урочисто проголосив якось Сашко, запросивши мене на обід. У липні 1979!го він спробував кордишівський борщ під час зна! йомства з моїми батьками. У лис! топаді того ж 79!го я скуштувала коронну страву в Гармашівці Бі! ловодського району, куди поїхала на оглядини до майбутньої свек! рухи. Після поїздки на Луганщи! ну ми одразу понесли заяву до ЗАГСу і через два місяці одружи! лися. І з року в рік кожен варив борщ по!своєму, нахвалюючи власний рецепт. По правді, в Олександра вдавалися смачніші. А якось у День Незалежності Ук! раїни приготували спільний. Іні! ціатива про “борщ Незалежнос! ті” народилася спонтанно, але переросла в традицію. Кожен з нас клав до каструлі свій інгреді! єнт, і борщ виходив багатий на смак, густий, надзвичайний. У Києві додалися гриби, яких ні в Кордишеві, ні в Гармашівці не додавали. У грамах ми нічого не вимірювали, бо й у селах ніхто ні! коли не зважував овочі чи м’ясо, а додавали все на око. Отже, ре! цепт нашого борщу Незалежнос! ті приблизно такий. Кордишівський борщ У бульйон із 3!4 реберець кла! ли квасолю, потім порізані буряки й картоплю. Тим часом, робили засмажку з моркви і цибулі, тома! ту і тушили в пательні разом із ка! пустою. Моя бабуся вливала до го! тового борщу чашку сметани, яка, проки! півши, надавала страві ніжно!роже! вого кольору. Закис! лювали вишнями, сливами, що плавали у борщі, як маленькі райські яблучка. Гармашівський борщ Готувався з куря! чою печінкою, з пів! кілограма, картопля, бурячок, ціла капус! тина, солодкий пе! рець, засмажувався свіжими помідора! ми, картоплю м’яли на пательні з зас! мажкою. Свекруха обо! в’язково клала кілька горошин пахучого (“душистого”) перцю. У борщ Незалежності ми з чо! ловіком клали, відповідно, всі складники – і кордишівські, і гармашівські. І квасолю, і солод! кий перець, і буряки, і велику ка! пустину (тушкували окремо в па! тельні), і печінку курячу, і ребер! ця свинячі, і помідори для зас! мажки, закислювали сливами або вишнями, томатною пастою. Клали багато кропу, петрушки, додавали трохи грибів (київський акцент). Ми придумували борщеві ко! ронні назви: “гармакор”, “кор! дигар” (скорочено від Кордишів і Гармашівка), “тернолуг”, “луга! тер” (від скороченої назви облас! тей – Луганська і Тернопіль! ська). Варили спільний україн! ський бренд у великій каструлі на 5 літрів. Обідали разом із діть! ми з васильківських мисок, де! рев’яними ложками, які купува! ли на київських ярмарках. Укра! їнська традиційна страва єднала нас у святковому настрої і відчут! ті України. Вона стала сакраль! ною, викликаючи спогади про рідних. Чоловіка не стало раптово у 2011 році, рівно через місяць піс! ля останнього спільного борщу імені Незалежності. Більше я йо! го не варила... Обкладинка “Текстів про борщ” P. S. Я часто згадую Гармашів* ку, де нині йде війна. Думаю про Старобільськ, звідки Валентина Лєснова змушена була виїхати, коли його окупували росіяни. Так само 2014!го вона залишила дім у тимчасово окупованому Луган* ську... З Гармашівки почалася моя любов до степової України. У цьому селі народжувалися виш! неві Сашкові світанки, які обіця! ли щасливе життя. Тут підростали його дитячі роки, що скидалися на пірамідку дров біля погребка – полінце до полінця: вишняки, су! хе гілля груші, яка родила, аж вгиналася. Тут за сизим терном у кінці го! роду починався степ і високе небо над гармашівським міткалем бі! лих гір. Тут неглибокий Деркул здавався хлопчині океаном, а зем! ля – круглим кавуном. І недосяж! ний світ був десь далеко за вибіле! ним шляхом на Бондарівку… Все життя він повертався до тих молочних мрій. Подумки й у снах мандрував до кучерявих, як ягнятка, днів. Крізь обставини життя радів крученим паничам коло маминої хати. Мамине обій! стя стане найвищим мірилом по! рядку і свята. Найщасливіші по! бачення студентського життя пахнутимуть гармашівською ма! тіолою. Мамина післявоєнна до! ля із самотнім журавлем над колодязем стане найдорож! чою і найвразливішою його струною. І він благоговітиме перед маминим лицем, як пе! ред образом. І все життя стверджувати! ме, що найсмачніший борщ варять таки в Біловодському районі. І я навіть не заперечу! ватиму. А борщ Незалежності я обов’язково приготую і назву його борщем нашої Перемо! ги. І покладу туди найсмачні! ші слобожанські, волинські та київські складники. А для початку наберу цеберку свіжої води з колодязя з журавлем з твоєї вільної батьківщини. Де мамина хата, сизий терен і радісні роки дитинства – білі, як Божі ягнятка. Які ти пасеш нині у високому синьому не! бі, де ростуть воронець, кови! ла і пульсує Деркул. Такий рай ворогу не вбити! У цій слобожанській хаті в с. Гармашівка на Луганщині народився мій чоловік і рецепт борщу по4гармашівськи
Погляд і спогад · “У перші роки Української незалежності Євген Гуцало активно працював і в прозовому, і в поетичному жанрах”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

жанр публіцистичний. Про це засвідчив його цикл нарисів “Ментальність орди”. Він писав його не одну нічку та й не годи! ноньку, писав з напругою і як уважний дослідник багатовікових грабунків Росією не лише україн! ської території, а й її умів, її куль! тури, її, зрештою, ментальності. За понад три століття зросійщено в Україні як мінімум половину, чий більше, населення, викрадено її історію, перетягнуто до двох сто! лиць Рашистської імперії десятки і сотні письменників. артистів, художників та інших діячів куль! тури. Ці нариси Євген Гуцало публікував у газеті “Літературна Україна”, а також підготував їх для видання окремою книжкою. На жаль, вона вийшла через рік після смерті автора, тобто в 1996 році. Письменники, історики сприйняли “Ментальність орди” як історичну правду про багато! літні знущання над Україною так званим “старшим братом” її. Сполошилися тільки недобитки комуністичної партії, які (через свою газету “Товарищ”) намага! лися блокувати публікації нари! сів “Ментальність орди”. Однак це вже було схоже на хапання по! топельника за соломину: і публі! кації в “Літературній Україні” і згодом окреме видання “Мен! тальності орди” зайняли належне місце і в творчості письменника, ів літературній історії України. Відходив за обрій Євген Гуца! ло літньої пори, 4 липня 1995 ро! ку. Так сталося, що за 4 роки пе! ред тим я став його сусідом у письменницькому будинку, що на колишній вулиці Суворова (нині імені Омеляновича!Пав! ленка). Він був на нашому ново! сіллі, зустрічали з ним один раз старий Новий рік, то ж коли письменник відходив за обрій, я був і на церемонії прощання з ним біля будинку та на Байково! му цвинтарі. На цвинтарі запам’яталася та! ка деталь: цвинтарним робітни! кам ніяк не вдавалося опустити труну з тілом Євгена в могилу. І їм узявся допомогти згадуваний Гр. Штонь. Робилася ніби нор! мальна послуга, але серед учасни! ків церемонії прошелестів шепіт: “Немає совісті в чоловіка… Гробив Євгена за життя, а тепер допома! гає зійти йому і в могилу”. Але вго! лос ці слова сказати тоді ніхто не зважився. Так само промовчали всі про ту ситуацію і під час поми! нального обіду. Згадували їх хіба що нас четверо, кого після поми! нок я запросив до своєї квартири. Щоб пом’янути небіжчика ще й як мого сусіда. Сиділи ми за сто! лом, отже, вчотирьох: крім мене – поетеса Ганна Чубач (землячка Євгена з Вінниччини), актриса Ніла Крюкова (в репертуарі якої були новели Євгена Гуцала) і поет Петро Осадчук, який належав до того ж покоління шістдесятників, що й Євген. Говорили в основно! му про позитивні якості письмен! ника як людини, про багатогран! ну його творчість, але згадали і про тих критиків, які періодично на ту творчість наскакували. Зок! рема й про того, що на Байковому цвинтарі допомагав труні Євгена опуститися в могилу. Перед Богом усі однакові і він – всепрощаючий. У його волі простити вольні та невольні гріхи і небіжчика (якщо вони в нього були), і всіх тих, хто завдав йому критичних незручностей...
Погляд і спогад · “У перші роки Української незалежності Євген Гуцало активно працював і в прозовому, і в поетичному жанрах”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Євген Гуцало і його критики

Михайло НАЄНКО, доктор філологічних наук, професор Я кажу не “критика”, а саме “критики”. Бо критика – це міркувальний жанр у лі! тературі, який має таке ж право на існування, як і інші жанри. Коли Драгоманов писав, що в Шевченка не завжди дотримано ритму в віршуванні, то це заува! ження цілком можливе, оскільки йдеться про, сказати б, техніку творення. А коли “неистовый Виссарион”, з піною на устах, го! ворив, що в Гайдамаках” Шев! ченка “есть все, что подобает каждой малороссийской поэме: здесь ляхи, жиды, казаки; здесь хо! рошо ругаются, пьют, бьют, жгут, режут…”, то ясно, що це не міркувальна критика, а крити! канство, сплеск тенденційного докору поетові і всій “малоросій! ській” літературі. Часом критика і критиканство можуть вживати! ся в одній особі літератора. На жаль, цього не уник навіть такий геній, як (не будь при цьому зга! дано) Іван Франко. Коли він пи! сав, що Шевченко – син мужика, а став володарем у царстві духа, то це йшло від міркувальності Франкової критики, а коли йому здалося, що Шевченко – мірний поет і не слід ним так захоплюва! тися, як Василь Доманицький у його “Критичному розсліді над текстом “Кобзаря”, то це йшло від необ’єктивності мислення Франка, яке з’являлося в нього в останні роки життя через напади на нього різних хвороб. Євген Гуцало за своє творче життя мав і добротну критику (як в “Історії української літератури ХХ століття”, 1994–1995), але й критиканство критиків, які були тенденційними й упередженими щодо його творчості. Про це ми з ним (Євгеном Гуцалом) говорили тет!а!тет, коли його перший раз номінували на Шевченківську премію. Редакція якогось телека! налу (забув якого) замовила була мені коротку характеристику йо! го творчості, і щоб я цю характе! ристику виклав на телекамеру. Я зустрівся з Євгеном Пилипови! чем у Будинку творчості в Ірпені, що під Києвом, поговорили, як кажуть, відверто, і я підготував бажаних 5 чи 7 хвилин міркувань для камери та й сиджу!жду на ро! боті, чекаючи дзвінка з телекана! лу. А його нема та й нема. Вирі! шив задзвонити туди сам. А мені, затинаючись, відповідає журна! лістка з телеканалу: “У нашій ре! дакції немає світла, відімкнута електроенергія і тому телезапису не буде” Я знизав плечима та й за! мовк. Як виявилося, надійшла вказівка з якоїсь гори, що телепе! редачі про Євгена Гуцала не буде, бо його знято з кандидатів на Шевченківську премію. А все че! рез те (дізнався пізніше), що по! вість “Мертву зону”, яка номіну! валася на премію, передрукував буржуазно!націоналістичний журнал “Сучасність”. І почалося в літературній пе! ріодиці критиканство “Мертвої зони”, в якій, нібито, з хибних позицій відтворено життя в пері! од окупації України німецьким фашизмом. Це був, по суті, роз! виток традиції того критиканс! тва, яке почалося в 1968 році і найбільш розгнуздано виявилося в критиці роману Олеся Гончара “Собор”. Жорстко критикували! ся тоді “історичні” та “сучасні” твори Р. Іваничука (“Мальви”), Д. Міщенка (“Батальйон не об! мундированих”), А. Дімарова (“І будуть люди”), О. Чорногуза (“Голубий апендицит”) та інших авторів. Назрівав період і нових арештів письменників, що збіг! лося з помпезним відзначенням 50!річчя Радянського Союзу в 1972 році. Тоді ж у ланцюгових псів соц! реалізму виникла ідея про дис! кредитацію самого поняття “шіс! тдесятництво” і цю назву перес! тали вживати в пресі аж до 1985 року, тобто до т. зв. “перебудови Горбачова”. Я це відчув на собі, коли публікував монографії про Олеся Гончара “Краса вірності” (1981) та “П’ятиліття українсько! го роману” (1985). Редактори ви! давництв “Дніпро” й “Радян! ський письменник”, а також журнал “Радянське літературо! знавство” слово “шістдесятни! ки” викреслювали нещадно, не пояснюючи ніякими причинами. Але “шістдесятництво” – це кон! кретні постаті письменників, що заявили про себе в 60!х роках ХХ ст. І ось визріває ідея прокоти! тись по цих постатях найжорсткі! шим критичним катком. Одним із перших під цей ка! ток потрапляє Євген Гуцало не тільки як автор “Мертвої зони”, ай усіх інших його творів. Де б знайти автора, котрий той каток здатен був професійно потягнути цілком у дусі вимог демагогії соц! реалізму. Академічний Інститут літератури знайшов того автора в особі Григорія Штоня (Царство небесне!). Історія поки що умов! чує, хто особисто “вийшов” на цього досить активного критика, хоча без тодішнього керівництва Інститутом в особі “жандарма в палітурках”, як назвав М. Шамо! ту діаспорний критик Іван Коше! лівець (Кошелівець І. Сучасна лі! тература в УРСР. – Нью!Йорк, 1964, с. 9), мабуть, не обійшлося. Григорій Штонь був і аспіран! том цього “жандарма”, і перебу! вав на посаді молодшого науко! вого співробітника в керованому ним Інституті. І ось у журналі “Дніпро” № 4 за 1974 рік з’явля! ється стаття Григорія Штоня з назвою “Без повноти синтезу”. У підзаголовку статті значилось: “ У колі героїв Євгена Гуцала”, а публікувалася стаття в рубриці “Дискусійний клуб”. Стаття справді дискусійна, трохи сказа! но в ній і про позитивне в твор! чості Євгена Гуцала”, але в ос! новному про те, що все це – по! верхове, де немає філософського синтезу. Невдовзі в журналі “Ра! дянське літературознавство” з’являється стаття цього ж авто! ра, в якій твори Євгена Гуцала названі мазнею, за яку йому слід відтинати руку. Журнал мав намір теж розпочати дискусію про творчість шістдесятників і звер! нувся до одеського професора Василя Фащенка, аби той про! довжив дискусію. Як і годиться професійному літературознавце! ві, В. Фащенко відмовився від та! кого замовлення і сказав, що стаття Гр. Штоня є не літератур! ною критикою, а публічним до! носом. “Донос” як жанр у літера! турознавстві виник у кінці 20!х років, коли готувалося знищення письменників, які ввійшли в іс! торію літератури з іменем “Роз! стріляне відродження”. У Юрія Лавріненка є відома антологія з такою назвою, а про жанр доносу відомим є також висловлювання Юрія Шевельова (Шереха): “Так звана “критика” Щупаків, Коваленків тощо, не ка! жучи вже про меншу свиноту типу Гайових, Юрченків або Чернеців, запліднила нашу літературу новим критичним жанром – жанром публічного доносу” (Шерех Ю. Не для дітей. – Нью)Йорк, 1964. – С. 81). За вжитий Василем Фащен! ком термін “донос”, він розпла! чувався досить довго. Григорій Штонь періодично закидав Васи! леві Фащенку, а заодно й мені, що ми хибно трактували, на! приклад, творчість Григорія Ко! синки. В. Фащенко не міг відпо! вісти на цей закид, бо відійшов у кращі світи, а я опублікував у зв’язку з цим дві статті!репліки в УЛГ “Хохмачі” та “Хохмачі плюс” (УЛГ, 2011, 11 березня; УЛГ, 2012, 23 березня). Тим часом історія з “доносом” Гр. Штоня на творчість Євгена Гуцала мала та! ке фольклорне продовження. Анатолій Шевченко розповів мені такий сюжет: виходить він із Спілки письменників України разом із Григором Тютюнником, а той і каже: “Де б мені зустріти Штоня, я йому пику наб’ю”. Ан. Шевченко перепитав: “За що?”. І почув у відповідь: “За Женю”. Тобто, за статтю!донос Штоня про Євгена Гуцала. Коли підхо! дить до Спілки і Григорій Штонь. Привіталися, але Григір не зва! жився на удар йому в пику, а тіль! ки запитав: “Чому Ви так накину! лися на Женю Гуцала?”. Штонь ні! бито відповів: “Бо Ваше одне ре! чення важить у літературі більше, ніж уся творчість Гуцала”. Григір зніяковів і… розійшлися. А вже в часи Української незалежності Гр. Штонь опублікував цілком у позитивному плані кілька нари! сів про творчість шістдесятників. Виявляється, він збирався в ра! дянські часи “розвінчувати” не лише Євгена Гуцала, а й усіх ін! ших шістдесятників. Та не встиг: почалася згадана “горбачовська перебудова” і тема стала не акту! альною. Довелося Гр. Штоневі поміняти мінуси на плюси і опуб! лікувати згадані “позитивні” на! риси про шістдесятників. Я поцікавився про зміст цих нарисів в Івана Дзюби – чи не най! авторитетнішого критика!шіст! десятника – як він їх сприймає? Відповідь була схвальна, бо такий нарис Гр. Штонь опублікував і про Івана Дзюбу. “А змінювати мінуси на плюси й навпаки, – ска! зав Іван Михайлович, – для кри! тика)професіанала не проблема. Не пропадати ж добру…”. Остан! ні слова Івана Дзюби звучали, звичайно, з іронією, але Григорій Штонь був справді професіона! лом у літературній критиці, хоча не уник отакої халепи, як з кри! тиканством Євгена Гуцала. Кажу, “не уник”, бо дехто з критиків у такій халепі спеціалізувався від голови й до п’ят. Зокрема, Лазар Санов, який про одного з героїв Євгена Гуцала міг написати, що той і ущербний, і “модерний” ін! телектуал, що відчужений і зов! сім ізольований від життя і від ідей нашого часу (“ЛУ, 1973, 7 серпня). Гр. Штонь відмежову! ється від такої псевдокритики, хоча зауважує, що безпосередніх контактів із визначальними ідей! ними реаліями нашого часу у критикованому творі Євгена Гу! цала не зустрічаємо теж (Дніпро, 1974, № 4). У перші роки Української не! залежності Євген Гуцало активно працював і в прозовому, й пое! тичному жанрах. Але найбільш помітним у нього в цей час став
Читацьке віче · “Ми повинні пам’ятати про героїчну боротьбу своїх предків, щоб стати гідними нашої світлої традиції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Вифлеємський вогонь у Києві

Пластом вогню миру з Вифлиєму в Михайлівському соборі. Митрополит Епіфаній, прий! маючи вогонь від пластунів, ска! зав: “Зустрічаємо цей вогонь, який свідчить, що світло завжди перемагає темряву”. Цей вогонь буде в централь! них храмах ПЦУ та УГКЦ по всій Україні. Пластуни розноси! тимуть його також до тих, хто сьогодні особливо потребує під! тримки, в тому числі на лінію фронту. Юрій ЮЗИЧ Фото із сайту ПЦУ Вифлеємський вогонь миру вже в Україні. 11 грудня україн! ський Пласт перебрав естафету від словацьких і польських скау! тів. Відбулась офіційна передача нас від революційної роботи, приспати нашу бойову чуйність. Та даремні її намагання. Сьогод! ні немає ні одного українця, який повірив би в забріхані гасла московського талмуду. Кров і сльози, пожежі і руїна, нужда і голод, каторжні роботи і рабс! тво, фізичне винищення і терор – ось ідеї, якими гнила терорис! тична сталінська Москва хоче обдурити Європу. В ім’я “світлої імперії”, поневолення народів Азії та Європи гнала й жене вона сьогодні на передову лінію фронту мільйони найкращих си! нів. Бо, тільки винищивши цвіт нашого народу фізично та вис! наживши його голодом, зможе вона закріпити колгоспно!пан! щизняний лад. Тому слід кріпити бойову чуй! ність, плекати свідомість, яка не знає пощади для окупантів. На зазіхання Москви відповімо бо! йовою чуйністю, яка наказує не! щадну помсту за кров, за могили, якими кремлівський сатрап пок! рив запашні українські чорнозе! ми. Свят!Вечір… Затремтить сяй! во першої зірки на небі, і святоч! на сім’я засяде за тисовий стіл. Перед сім’єю кутя, пшеничний хліб і воскова Свічка – символи багатства нашого народу. Свят!! Вечір – це свято єднання нашого домашнього вогнища. Та ворог поклав собі за мету знищити ці символи, як християнську основу нації – дух, культуру, мораль та традицію, які би вдарили по ос! нові нашої сили. Не одна мати нині заплаче, бо не буде її сина при спільній вече! рі. Та не час, мамо, на ридання, коли Україна в огні. Будь горда, українська мати, що твій син бе! реже Україну перед кулеметним дощем дикого північного звіра. Будь горда, що син твій кров’ю зросив святу прадідівську землю. Бо тільки та мати гідна своїх на! ціональних прав, яка благосло! вить дітей на захист Батьківщи! ни. Не заплакана Мати, а мати! спартанка, яка скаже синові вер! татися із щитом, а не на щиті, хай буде символом нашого традицій! ного Свят!Вечора, символом На! ціонально!визвольної боротьби Українського народу за незалеж! ність. Слава Україні! Героям слава!”
Читацьке віче · “Ми повинні пам’ятати про героїчну боротьбу своїх предків, щоб стати гідними нашої світлої традиції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Надія на день завтрашній

Це слово, як сповідь, належить юному серцю ма* ловідомого повстанського поета, журналіста Васи* ля Андрійчука, прочитавши яке, зможемо глибше пізнати правду визвольних змагань ОУН, УПА, осяг* нути не тільки долю повстанську, боротьбу, заради якої тисячі, як і нині, йшли на смерть, але й борг, до* нині нескуплений, перед людьми, для яких земля рід* на, народ і Україна були і сьогодні є понад усе. Василь Андрійчук (“Максим”) народився 1919 р. у селі Шишківці Борщівського повіту на Терно* пільщині. Кадровий підпільник!революціонер, по* літреферент Борщівського районного проводу ОУН. Героїчно загинув у бою з російськими карате* лями 3 листопада 1947 року. Василь Андрійчук був обдарованою особистістю. Міг би стати таланови* тим поетом, публіцистом. Це засвідчує вцілілий зшиток поезій та полум’яний повстанський виступ напередодні Свят!Вечора. Його поезії – про рево* люційну добу, у якій історичною рушійною силою були Організація Українських Націоналістів, Укра* їнська Повстанська Армія, Збройне підпілля ОУН та народ, котрий підтримував своїх героїв. Трагіч* ними для українців Василь визнавав ситуацію, у якій з приходом до краю московитів звичними ста* вандал, який приніс нам море сліз, знущання, рабство і руїну. Іще про одне – її вогонь. Щоб ми були непохитні, як скеля, об яку б’ють грізні морські прибої. Усе переможемо, бо наша справа свя! та, бо ми непереборні. На стороні нашої волі зривалися завжди гор! ді чоти українських повстанців – орлів, які сміливо кидалися на кожного окупанта, що зазіхав на нашу волю. Врешті!решт цьогорічний Свят!Вечір повинен стати не ли! ше символом реальної боротьби за Українську Самостійну Собор! ну Державу, але і підсумком на! ших перемог, добутих дорогою ціною найкращих синів. Багато сьогодні їх уже немає між нами. Вони були нам такі близькі, такі рідні, невідступні. Здавалося, ми не переживемо їхні втрати. А до! ля особливо не щадила нам уда! рів в цьому році. Вона немов ка! зала: “Воля дорога! Коли добу! деш Українську Самостійну Со! борну Державу, скажи нащадкам, щоб берегли її від хижих ворогів, як дорогий скарб, бо за неї батьки ваші давали життя і гекатомби крові”. Так, багато дорогих облич наших друзів немає сьогодні між нами. А ці лиця були тверді, бо! йові, деколи усміхнені. Ми їх і за! раз бачимо, духом відчуваємо крізь сльози і сміх… Та не час ридати над ними, коли Україна горить у вогні по! жеж, і кати шматують її тіло. Ге! роям Слава і шана живим, твер! дий, бойовий шлях яких поведе українську націю до волі, до оста! точної перемоги. І ніщо не зіб’є нас з обраної дороги, бо вона правильна, свята, ніхто не вирве нам нашого прапора, бо він непе! реможний. На ньому золотими буквами світять сонячним про! менем слова: “За єдину Само! стійну Соборну Українську Дер! жаву!”, “За волю України!”, “За волю всіх поневолених Москвою народів!”, “Свобода народам і людині!”, “Смерть світовим ка! там – загарбникам!”. Увірмо свято в ці золоті слова правди, бо за них конали по тюр! мах наші найкращі сини та друзі, бо за них розпиналися велетні нашого руху – Шевченко, Пет! люра, Коновалець. За них жив! цем кидали у вогонь московські варвари наших немовлят. Та не тільки тому. Вірмо в ці слова правди, бо вони єдино святі, єди! но правильні, вони гарант нашої перемоги. Бо ж не світову імпе! рію, не тюрму народів, не насил! ля і жах ми обрали на престол на! ли терор, репресії, провокації, масова мобілізація до червоної армії та хаос. У віршах хоробрий мес* ник закликав борців стати гідними послідовника* ми героїв Великого Чину і вести смертельний бій з московською ордою. Він вірив, що, незважаючи на втрати серед населення, зраду, провокації, у краї залишилася молодь, вірна заповідям батьків, гото* ва до смертельного двобою з окупантами. Така ж відверта, щира, сповнена любові до сво! го народу, землі рідної і проза Василя Андрійчука, зокрема, “Слово на Свят*Вечір”, надзвичайно акту! альне для нашого драматичного часу. Борець зго! лошує у ньому велику надію на день завтрашній, в якому йому бачиться щаслива доля України. Автор реально описує жорстоку дійсність, принесену в Україну московитами, які зовсім не змінилися в наш час. Розстріли мирних людей, убивства дітей, руйнування міст і сіл, депортація населення в Си! бір – все це уже відомо українському народу. Отож вчитаймося у його зміст, актуальний, як ніколи. Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича шої віри, а боротьбу за волю всіх народів, боротьбу за Самостійну Українську Державу. Брехнею, інтригами, пожара! ми і кров’ю захопив червоний кату кігті Україну 1917–1920 рр. Він і сьогодні намагається всякими за! собами відтягнути нас від рево! люційної боротьби провокація! ми, саботажами та оманливими обіцянками. Думає приспати на! шу бойову чуйність та гідність ук! раїнського народу. Тому між нами не сміє бути різних юдів. Скоріше чи пізніше їх проковтне свята ук! раїнська земля. Зазіхання черво! ної Москви даремні. Напевно, Москві стає моторошно на думку, що колись прийдеться попроща! тися з українською золотою пше! ницею, металом, вугіллям. А вона така голодна, ненажерлива та кривава распутінська Москва. Їй стає моторошно, що колись прийдеться стати на всенародний суд, щоб дати одвіт за мільйони замучених синів України, за сотні тисяч закатованих у підвалах НКВС 1939–1941 рр., за сльози, за рани, за кров, за грізне лихо! ліття, за кістки дочок і синів, що розсіяні по далекому проклятому Сибіру. От чому Москва, та кривава хижа вовчиця, хоче відтягнути
Читацьке віче · “Ми повинні пам’ятати про героїчну боротьбу своїх предків, щоб стати гідними нашої світлої традиції”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Слово на Свят-Вечір

“Друзі, наближається Різдво Христове, а з ним наш традицій! ний Святий Вечір. Цьогорічний Свят!Вечір доводиться святкува! ти цілому українському народові у виїмкових обставинах. Наш ук! раїнський запашний чорнозем перемок від священної крові най! кращих синів та дочок нашого народу. Довкруги розноситься пронизливий брязкіт кайданів, що в них женуть молодих юнаків України на далекі каторжні робо! ти кати. Важка виняткова доба покладає на нас велетенські та поважні завдання, вимагає та ви! магатиме велетенського вкладу енергії сил, непересічних якостей духа. Стійка, сувора невгнута, ха! рактерно!вольова людина стає символом нашої доби. Від того, чи зможе наше національне море винести із глибини на своє плесо так сувору і невблаганну людину, залежить наше майбутнє. При то! му всьому ми повинні повсякчас пам’ятати, що ми – українці, си! ни великих батьків, потомки тих неустрашимих Хмелів, Гонтів, Мазепів і Петлюр, в жилах яких Месним вогнем!вулканом ки! пить нескорима залізняцька сти! хія – кров. Ми повинні пам’ятати про ге! роїчну боротьбу своїх предків, щоб стати гідними нашої світлої традиції. Свят!Вечір… Крізь брязкіт кайданів, крізь рокіт ура! ганних вогнів гримить Коляда, світиться Свічка. Довкруг стола, застеленого білим льняним руш! ником, сидить зажурена сім’я. Старій матері і батькові мимоволі котяться сльози вниз. У них не стало сина, якого червоний вар! вар закатував тортурами, не стало доньки, яку забрав червоний хи! жак на каторжні роботи. Тут бать! ка закатували, там маму замучи! ли… Блимає свічка на столі. Якось незвичайно блимає її сяйво, не! мов зазиває до боротьби, до без! пощадної розплати над найжор! стокішим ворогом українського народу – Москвою. Гай!гай! Вос! кова Свічка… Відтоді, як її засві! тила родина ще 1944 року, прой! шли роки кривавих Свят!Вечо! рів. Нині на зміну хижій німоті до нашого краю вдерся червоний
16 Культурний фронт · “Нас завжди (а в ці складні часи особливо!) ведуть Світлі Сили”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Дитяча сповідь Кирила Булкіна

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора …Герой циклу усних оповідань “Шлях прокладає дух” чує сигнал повітряної тривоги й слухняно йде в укриття. От тільки його укриття – це не бомбосховище, а спогади: смішні й щемкі, забавні й ностальгічні... У них він шукає відповіді на питання про те, що зараз відбувається з ним, з Україною й з усім світом... Кирило Булкін – актор, літератор і бард, лавреат міжнародних театральних і всеукраїнських пісенних фестивалів. Автор низки моновистав, що з успіхом були представлені в Україні й за кордоном. Програма “Шлях прокладає дух” є сценічним продовженням ютуб-проєкту “Ситдаун з Кирилом Булкіним”. Вона поєднує жанри моновистави й усних оповідань. – 24 лютого я був зі своєю родиною в Києві, – пригадує Кирило БУЛКІН. – Прокинувся о 4-й ранку від обстрілів та вибухів. Усі ці події не були для нас несподіванкою, але, звісно, до такого не можна бути готовим. Було бажання робити щось корисне. Я поцікавився у кількох знайомих народних депутатів і громадських діячів, чи є для мене якась волонтерська робота. Переклав деякі матеріали англійською мовою, зробив декілька озвучок, зокрема, начитав англійською “Молитву за Україну” в Національному заповіднику “Софія Київська”. На початку березня мені спало на думку, що я можу начитувати українські вірші на своєму ютуб-каналі. Я створив його ще минулого року і виставляв інтерв’ю або усні оповідання раз на тиждень. Тепер щодня ставлю вірші Тараса Шевченка, шістдесятників тощо. Залишаюсь актором Театру Володимира Завальнюка “Перетворення”, але, звісно, у перші місяці повномасштабного вторгнення про театральну роботу не йшлося. Володимира Завальнюка запросили режисером у Закарпатський обласний театр драми та комедії в місті Хуст, і деякі вистави театру “Перетворення” вже йдуть на Закарпатті. Я ще не брав участі в таких спільних проєктах, можливо, щось буде в перспективі. Натомість займаюся літературною творчістю: пишу оповідання, які можна виконувати зі сцени. Я їх не читаю з папірця, а просто розповідаю. Вже давно хотів попрацювати в такому напрямку, бо вважаю, що жанр усних оповідань у нас недооцінений. Якщо він й існує, то в звуженому вигляді (гумористичні виступи, або стендап). Мені не зрозуміло, чому, коли людина виходить на сцену або до мікрофону, вона обов’язково має смішити глядача. Я не проти гумору, але коли він є самоціллю, то це іноді не смішно, а сумно. Тому я назвав свій ютуб-канал “Ситдаун з Кирилом Булкіним”, певною мірою на противагу стендапу. Це наче я сиджу на кухні з хорошими друзями, які прийшли в гості, розповідаю їм щось щиро, просто, без навмисного бажання когось розсмішити. Тексти, що склали основу моновистави, спочатку існували самі по собі. Потім я став думати, як їх можна об’єднати. Поступово народилася єдина лінія, зв’язки між окремими усними оповіданнями. Появі багатьох оповідань я завдячую спільноті “Письменницький метод в Україні”. Це курси літературної майстерності від американського письменника Джека Ґрейпса, в Україні цей метод викладає його учениця Наталі Скорикова. “Письменницький метод” зацікавив мене тим, що Джек – колишній актор, він ніби переносить багато акторських технік на літературну творчість. Це дуже цікаво різним людям незалежно від їхнього досвіду. Курси відвідували як початківці, так і досвідчені письменники. Вважаю “Письменницький метод в Україні” своїм креативним спонсором. Значна частина текстів базується на моїх спогадах, зокрема, про дитинство. Від цього народився хід вистави: історії власного дитинства і реалії сьогодення. Також у виставі звучать три мої авторські пісні, я намагався органічно вплести їх у канву розповіді. Для першого показу вистави я обрав саме Підвал культури, бо це затишне зручне приміщення, в якому працюють приємні люди. Раніше я бував тут кілька разів на інших заходах, і мені дуже сподобалася атмосфера. Тут виконували і класичну музику, й імпровізацію – наприклад, моя донька у цьому приміщенні показувала свою роботу після закінчення курсів комедійної імпровізації. Оскільки це підвал, то він, фактично, є й бомбосховищем, тож вистава може відбуватися й під час повітряної тривоги. Наскільки вистава вдалася – судити глядачеві. Принаймні, після її показу я отримав чимало позитивних відгуків, глядачі казали, що були зворушені й відчували енергію добра й тепла. Про це мені написала й народна артистка України Лариса Кадирова, що особливо приємно. Сподіваюся зробити ще кілька показів цієї вистави в Підвалі культури, можливо, в січні. Дай Боже, щоб для цього була сприятлива обстановка, що насамперед означає наш рух до Перемоги. Можливо, крім Підвалу культури, будуть й інші локації. Може, представлю її на Міжнародному фестивалі моновистав “Відлуння”, який відбудеться у квітні наступного року – наживо або онлайн, залежно від ситуації. Звісно, щось у текстах може змінитися, принаймні, у тій частині, яка пов’язана з обставинами сьогодення. Щодо інших творчих проєктів, можу згадати про цикл пародій і наслідувань різних письменників, що народився в мене у рамках вже згаданого “Письменницького методу в Україні”. Один із цих текстів звучить у виставі “Шлях прокладає дух”, це уривок у стилі Жуля Верна. Не виключаю, що згодом зроблю окрему програму на основі цього циклу. Якою є основна ідея моновистави? Напевно, кожен прочитає її по-своєму, але для мене важливою є думка, що нас завжди (а в ці складні часи особливо!) ведуть Світлі Сили. Переконаний: ведуть до Перемоги, бо це диктує сама логіка історії. Але від нас самих, від нашого гідного проходження нинішніх випробувань – для кожного на своєму місці – теж багато чого залежить. Тож бажаю всім гідно дійти до Перемоги, а потім із завзяттям відновлювати нашу землю, будувати, творити. Буде багато цікавої роботи! У Підвалі культури (Київ) відбувся творчий вечір Кирила Булкіна “Шлях прокладає дух”, на який він запросив давніх і нових шанувальників своєї творчості.
16 Культурний фронт · “Нас завжди (а в ці складні часи особливо!) ведуть Світлі Сили”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

До уваги читачів “Слова Просвіти”!

Переглянути і завантажити всі цьогорічні номери газети “Слово Просвіти” в pdf-форматі можна у Вікісховищі за посиланням: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Slovo_Prosvity,_2022 Перейти до pdf-архіву попередніх років можна, скориставшись спеціальним навігаційним шаблоном, що розміщений над файлами в категорії Вікісховища. Потрапити в архів “СП” на Вікісховищі можна також зі сторінки “Слова Просвіти” у Вікіпедії. Посилання на нього розміщене в інформаційному шаблоні в правій частині сторінки. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Культурний фронт · “Нас завжди (а в ці складні часи особливо!) ведуть Світлі Сили”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин