Постать “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Григорій Сковорода крізь призму національного наративу
Слово Просвіти, №45 за 2022 рік
У статті розглянуто історичну та мовну свідомість Григорія Сковороди крізь призму реконструкції ідей доби ХVIII сторіччя. Показано мовний вибір мислителя як форми піз+ нього Бароко та наслідку нових колонізаційних суспільно+політичних процесів. Ключові слова: Григорій Сковорода, національна ідентичність, етнонаціональна та мовна свідомість, Бароко, староукраїнська мова, церковнослов’янська мова.
Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, про! фесор катедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”
Московсько!українська вій! на, що має понад тисячолітній характер (від 1169 року) із зага! санням та особливими вибухами, зокрема тепер, у рік 300!річчя від дня уродин Григорія Сковороди, вимагає розглядати спадщину мислителя в контексті національ! ної ідентичности, а не лише мо! рально!етичних, філософських, педагогічних та літературних ви! мірів. Промовисто й те, що саме в рік цього величного ювілею 6 травня 2022 року цілеспрямована московська ракета зруйнувала Національний літературно!ме! моріяльний музей філософа в се! лі Сковородинівка на Харківщи! ні. Ворог завше б’є передусім по ідейно!духових та духовних сим! волах свого антагоніста. Як заува! жує сучасна найпотужніша мис! лителька, філософ, письменниця і художниця Емма Андієвська: “Кожна доба інакше унаправлює свої ліхтарі на ті самі явища. Ма! совості не завжди доступний дух. До духу йдуть лише одиниці, хоч теоретично це може робити ко! жен. І все ж не кожному може бу! ти зрозуміло те щось, що має вели! ку вартість” [1, с. 35–36]. Наше завдання розкрити цю високу вартість саме національ! ного Духу Григорія Сковороди, попри те, що чимало дослідників аналізували цю проблему на зра! зок літературознавця Л. Ушкало! ва [10, т. 10, с. 307–323; 9], мово! знавця і літературознавця Юрія Шевельова [14, с. 177–211], пись! менника та літературознавця Ва! лерія Шевчука [18, c. 593] і особ! ливо мовознавиці Лідії Гнатюк [2] та ін. Серед наших завдань – про! аналізувати етномовну та істо! ричну свідомість мислителя, що є вертикаллю буття кожної людини як представника етнонаціональ! ної спільноти, бо саме велич на! ціонального таланту стає на службу глобальним потребам. На думку неоднозначного поцінову! вача мови філософа Тараса Шев! ченка, який “списував Сковоро! ду”, і водночас наголошував, що Сковороду “збила з пливу латинь, а потім московщина”, – вірність своїй національності – це така риса, “що благородить людину на! віть неблагородну” [15, с. 439; 16, с. 89; 17, с.7]. Основний методологічний принцип дослідження національ! ного наративу мислителя як син! тезу його етнонаціональної та мовної свідомости, що виявлена в його власних мовних судженнях та самій мові, полягає в розкритті історичного контексту (цієї “ночі бездержавности”) [6, с. 57]. Це вмотивовує потребу не переноси! ти теперішні ідейно!ціннісні вар! тості на добу зловісного для укра! їнців ХVIII сторіччя. На цьому принципі історизму слушно на! голошує Освальд Шпенґлер: “Перше, що людину зустрічає як невідхильність її долі, а чого ніяка воля не може змінити, – це час і місце її народження: кожний своїм народженням є врослий у якийсь нарід, у якусь релігію, якийсь стан, якийсь час, якусь культуру… Са! мим фактом народження одини! цям є визначена їх вдача і обсяг можливих завдань, в межах яких вони мають право свобідно вибира! ти… Визначена людина живе так, що її існування є жертвою її ідеї” [5, с. 349]. Тож історичним тлом життя Григорія Сковороди, що обійняв собою майже все ХVIII сторіччя від 1722 до 1794 року, було мос! ковське знищення всіх політич! них українських інституцій, а від! так насильний перехід до іншого мовно!культурного існування: 1. Ліквідація Гетьманату (1764–1765) і створення Малоро! сійської губернії на чолі з моско! витом П. Рум’янцевим замість останнього гетьмана Кирила Розу! мовського, що був коротким “ґа! лянтним” епізодом (1750–1764) [6, с. 62]. 2. Московсько!турецька війна (1768–1774), яку допомогли мос! ковитам виграти українці. 3. Ліквідація Запорозької Січі 16 червня 1775 р.: сербський ге! нерал Текелія, вертаючись з ос! манського походу, оточив Січ, виконавши вказівку московської імператриці Єкатєріни. 4. Коліївщина (травень 1768 – червень 1769) як вибух націо! нально!визвольного повстання. 5. Закріпачення селян Лівобе! режжя і Слобожанщини, на які поширили московські закони від 14 травня 1783 р. 6. Митрополит Київський і Галицький (1783–1796), ректор Києво!Могилянської Академії Самуїл Миславський 26 жовтня 1784 р. на вимогу Сенату запрова! див викладання в академії росій! ською мовою і предмет “росій! скоє краснорєчіє”. За його ж на! казом з 13 лютого 1786 р. росій! ська стає єдиною мовою викла! дання у КМА! [4, с. 37–38]. Саме з ним у Києво!Могилянській академії і навчався Сковорода, обравши діяметрально проти! лежний шлях супроти свого од! нокурсника, який згодом, 1769 року, змусить Сковороду звільни! тися з посади викладача. 7. Перший етап змосковщеної Слобожанщини: від суржика піс! ля 1720 року з українською пере! вагою до переходу на московську мову в половині ХVIII ст. І ось на тлі цієї “ночі бездер! жавности” Григорій Сковорода заявляє, що “Русь неруська ба!
читься мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб’ячим хвостом або з собачою го! ловою. … Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?... Будь ним…Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татар) ствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не пе! ремішано з чужим по роду” [19, с. 19]. Для нього космополіт упо! дібнювався собаці з езопівської байки, “яка навмисне випустила шматок м’яса і плигнула в річку, щоб вловити його тінь”. Звідси промовистий патріотичний вірш історичної тематики, що сягає подій національно!визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького: “De Libertate” (“Про свободу”) Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото, Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане)герою! Чи не найбільше дискусій у контексті мовної свідомости Гри! горія Сковороди викликає мова його творів, про яку показово висловився наш видатний класик Іван Франко: “Можна би сказа! ти, що се старий міх, налитий но!
вим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання – все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом” [13, с. 434]. На перший погляд, складно не погодитися з такою думкою, якщо оцінювати мову мислителя з позицій нової доби, яка переможно вийшла на кін іс! торії за чотири роки після його смерти з виходом народномовної “Енеїди” Івана Котляревського 1798 року, а також ще за його життя видрукуваного народно! мовного збірника релігійних піс! нетворів 1790 року “Богоглас! ник” у Почаєві. Отже, як слушно зауважив Леонід Ушкалов, Сковорода “був українською людиною, що стояла на зламі двох світів – старої та новітньої України” [11, с. 179]. Своїм гібридним мовним кодом, з огляду на мовну свідомість Шевченкової і нашої доби, Ско! ворода сповна належав до тради! ції так званої слов’яноруської мо! ви з її церковнослов’янським під! ложжям, що з половини ХVIII століття зливало цю мову в мос! ковський контекст, створений на цій же основі. Проте, як слушно зауважує законодавець сучасної мовної норми Олекса Синяв! ський, “твори Сковороди треба читати з українськими звуковими прикметами” [2, с. 63]. Головний лінгвонаслідок дру! гої половини XVII–XVIII ст. по! лягав у повному витісненні книжної давньоукраїнської літе! ратурної мови з ділової сфери,
позаяк скасовано Гетьманщину, іу створенні так званої слов’яно! руської (словенороської) мови, що сягала своїми початками XVI століття, а саме другого церков! нослов’янського впливу. Ця мова виникла як заступлення старо! української (руської) мови цер! ковнослов’янською (кінець XVII – початок XVIII ст.), остання з яких була основою і знаряддям творення московської культури. Себто почав формуватися “обще! русский язык” і саме з допомо! гою своїх, вірнопідданих типу Лазаря Барановича, Стефана Яворського, Феофана Прокопо! вича та ін., що, піддавшись спо! кусі на чуже і збагнувши незрозу! мілість староукраїнської мови для московитів, почали писати штучним мовним витвором, опертим на спільну для церкви (хоч у різних адаптаціях) церков! нослов’янську мову [12, с. 204]. Слушною є думка мовознавця Ві! талія Русанівського, що це “не пряме продовження старої україн! ської, а якісно нове явище, покли! кане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мо! ву” [7, с. 131]. Згодом, в історич! ній перспективі, витворення цієї штучної і хибної “східнослов’янсь! кої єдности” призведе до втрати української політичної суб’єкт! ности, відтак української іден! тичности та глибокої кризи в ук! раїнському державотворенні. Як зауважує дослідниця мови Григорія Сковороди Лідія Гна! тюк, “всі старослов’янізми та староруські елементи, які увійшли до нової російської літературної мови, а той процес почався саме у XVIII ст., були також притаман! ні староукраїнській книжній мові” [2, с. 63]. Так, лінгвоцидна друга поло! вина XVII століття, а особливо XVIII століття, поміщені в прос! тір тримовности: давньоукраїн! ської (руської), що сягає давньо! київських часів, слов’янороської, або церковнослов’янської мос! ковської адаптації та народної української – парадоксально виплекали народну українську мову, елементи якої безсумнівно присутні в спадщині Григорія Сковороди. Про мовну еклектику пізньої доби Бароко і її відобра! ження в спадщині мислителя пи! ше його біограф Михайло Кова! линський: “…є багато листів його слов’янською, латинською, грець! кою мовою <…> Як писав він для своєї сторони, то й вживав іноді малоросійські говірки й правопис, вживаний у малоросійській вимові; він завжди любив природну мову свою і рідко змушував себе спілку! ватися іноземною мовою; грецькій надавав перевагу перед усіма інши! ми” [8, с. 43]. Натомість сам Сковорода в латиномовному листі до Г. Яку! бовича від 22 серпня 1758 року так оцінює присвячену адресато! ві пісню: “Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при всій своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня” [2, с. 47]. Знаково й інше. В останній
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
