Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Загальнонаціональна мета української свободи стане реальністю лише тоді, коли на українській землі не залишиться жодного чужинця”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Простір – Українцям-Воїнам!

Слово Просвіти, №45 за 2022 рік

У Києві – черговий акт справедливости. Міська рада дерусифікувала понад три десятки назв вулиць столиці. Логічно, бо саме з державного, політичного, духовного, культурного центру України мають подаватися правові й етичні сигнали для суспільства, Нації. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Осучаснене гасло Хвильового “Геть від москви”, трансформуючись у більш затре! буване звучання “Геть москву”, мусить на! бирати нового світоглядного змісту, по! збавляючи національний життєпростір від заяложених рудиментів імперськості, сов! ковості, руськомірськості. Уже майже не звучать публічно голоси “защітніков” цьо! го історичного смітника вєлікіх руськіх, які нині сприймаються не інакше, як окупан! ти, зайди, грабіжники, людиновбивці, ґвалтівники, терористи. Війна, нашестя русні остаточно похо! вала цих скиглячих “руськощелепних” полі! тиків та пропагандистів, агентів та “лаке! їв” московщини на олігархічних телекана! лах, загальнонаціональних етерах, за три! буною Верховної Ради та з гундяївськими кадилами в храмах. Окремі, сподіваючись на “успіх” рашистської спецоперації, од! номоментно стали зрадниками, інші попа! ли під пильне око передусім американ! ської Феміди, нагадавши нам “хто є хто?” в середовищі доморощених запроданців та здирників. Хоча чимало є і тих, які під уважним “рентгеном” громадськості на! магаються нашвидкуруч “перевзуватися” в “патріотів”. Очевидно, не вдасться. Однак нам своє робити. Цю пустку, ва! куум, що утворюється внаслідок дерусифі! кації національного простору, варто на! повнювати україноцентричними, загаль! нолюдськими цінностями, ідеями, ідеала! ми, знаннями. А це означатиме, що назву кожної вулиці, пам’ятного місця слід олюднювати необхідною інформацією, вартісними установками, сторінками жит! тя тих особистостей як знакових історич! них постатей, які замінили нині імпер! ський, колоніальний, тоталітарний спа! док. Ще донедавна він за інерцією продов! жував, на жаль, “мирно” співіснувати з ре! аліями існування української Державнос! ті, духовної Суверенності. Нині такий стан вважається не тільки аморальним виявом індиферентності різнорівневих влад, аморфності громадянського суспільства, але також загрожує національній безпеці. Ситуація вимагає пришвидшеного впровадження в зміст освітніх програм усіх рівнів відповідної знаннєвої інформації та ціннісних установок, підготовки біогра! фічних і бібліографічних матеріалів, нау! кових розвідок та досліджень, створення циклів телерадіопрограм, організації куль! турно!мистецьких заходів, розміщення публікацій у газетах, часописах, на інтер! нет!сайтах, в електронних мережах про визначних людей. Однією з таких знакових фігур, що потребує нині такої уваги і поваги, є Ми! кола Міхновський, на честь якого пере! йменовано одну з центральних магістра! лей Києва – проспект “дружби народів”. Сьогодні він є і буде надалі затребуваним для України, Українського народу, адже його ідеали, життєтворчість зберігають свою значущість донині. Маючи на дорозі життя вдосталь прихильників і недругів, можна знайомитися з багатьма різними оцінками, поглядами, позиціями щодо ці! єї колоритної постаті на суспільно!полі! тичному небокраї України кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. Хоча, як на мене, найбільш тотожна характеристика особистості Міхновського була надрукована до 50!х роковин його смерті в часописі “Визвольний шлях” (1974 р.), яка звучить так: “На нашому полі! тичному обрії Микола Міхновський — ясна зоря, і то зоря першої величини”. Очевидно, в цьому вислові міститься глибока правдивість, якщо “приміряти” його думку і чин до сучасних реалій, до шляху, який пройшла Україна впродовж останніх двох століть, виборюючи й захи! щаючи власну незалежну, соборну державу. Гадаю, найголовнішим доробком (передовсім теоретич! ним, світоглядним) цього велико! го Українця є те, що він першим сформував ідеал національного життя і боротьби Українського на! роду. Історична промова 27!річного юнака з нечуваною для тих часів назвою “Самостійна Україна”, ви! голошена 1900 року і видана тоді ж у Львові, стала переломною ві! хою в суспільно!політичній теорії і практиці українства. Для народів та колоніальних режимів тодішніх двох імперій, а особливо для упо! кореного українського люду, він озвучив ніким ще до нього не ска! зану в політичних програмах ідею Незалежности України. Бо стає зрозумілим, стверджував він, “що державна самостійність єсть го! ловна умова існування нації, а дер! жавна незалежність єсть націо! нальним ідеалом в сфері міжнаціо! нальних відносин”. Одначе не лише міжнародні стандарти рівноправних взаємин турбували Міхнов! ського. Найбільше він переймався суспіль! ним благом, долею українського народу, його гараздами і розвитком. Адже вважав, що саме незалежна, самостійна держава спроможна створити для своїх членів умо! ви всебічного духовного й матеріального розвитку, “пишного розцвіту індивідуальнос! ті”. Водночас уже тоді, аналізуючи можли! вість національного визволення (як голов! ного!), вказував, як представник нового покоління українських борців, молодої Ук! раїни, на згубність моделі автономізму, об! межуючи себе лише культурництвом, ви! водячи поза межі діяльності політичну бо! ротьбу, що характеризувало програмні за! сади старої України, українофільства. З властивим йому гострим сарказмом він гостро критикував українофільське середо! вище за те, що відійшли від Шевченкових заповітів боротьби, “коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях бо! ротьби за волю політичну, національну й еко! номічну українського народу”. Саме цього доленосного заклику, жалкував він, вони не чують і не воліють чути. А тому й на сво! їх знаменах написали те, на що заслуговує їх праця: “Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!” Тому вважав, що молодь мусить опиратися на Шевченкові ідеали і не йти шляхом псевдопатріотизму, яким прямували півстоліття, встеленим страхополоством, безідейністю, лояльніс! тю, відіпхнувши від себе молодь, що стояла на українському національному ґрунті. Та! ким чином, Міхновський запропонував ду! же чіткий вектор боротьби за повну неза! лежність України, опираючись на ідеали Шевченка, державницькі традиції Мазепи, Хмельницького та короля Данила, “минаючи українофілів”. Особлива роль у цьому змаганні за на! ціональне існування відводилася україн! ській інтелігенції. Оця її “третя” хвиля му! сить виконати, на його думку, свій природ! ний обов’язок, ставши до боротьби за свій народ. Як стверджує Міхновський, вона, свято віруючи в національні сили, має на своєму прапорі виписати слова, яким на! лежатиме будучина України: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ”. Це був той най! вищий ідеал, служінню якому має присвя! чувати своє життя кожний свідомий украї! нець, політичні партії, громадські органі! зації, “передні ряди” в особі української інтелігенції. Загальнонаціональна мета української свободи стане реальністю лише тоді, коли на українській землі не залишиться жод! ного чужинця, який “прийшов”, увірвав! шись сюди, як зайда, лише з однією ціллю – грабувати, визискувати, панувати. У промові тому й виголошується справедли! ва вимога та природне право українців, “що ми візьмемо силою те, що нам нале! житься по праву, але віднято в нас теж си! лою”. Уже в ті безпросвітні часи, як називав їх його добрий приятель Б. Грінченко, він розпізнав ту силу, добре усвідомлюючи, що одним “переднім рядом”, навіть дуже пасіонарним, української справи не вирі! шити. Для здійснення великого ідеалу “ми мусимо пам’ятати, що ми тільки предтечі того великого, що йде за нами…” І цим “ВЕЛИКИМ” він завжди, до кінця своєї життєвої дороги, вважав “увесь нарід укра! їнський”. Тому закономірним є те, що майже че! рез століття (1996 р.) в Конституції України, зокрема в її преамбулі, затверджується священне поняття, писане з великої бук! ви, – “Український народ”. Це є своєрід! ною даниною шани борцям за волю Укра! їнського народу, серед яких М. Міхнов! ський посідає своє гідне місце. Сакраль! ний для нього символ, зрощений Шевчен! ковими заповітами, словами українського гімну, що бере початок 1862 року, що “в рід! нім краю панувати не дамо нікому”, став, нарешті, найвищою конституційною нор! мою власної держави. Надзвичайно трагічним, тернистим і водночас звитяжним був шлях до цієї за! повітної мрії, яка ще в часи студентської молодості Міхновського розпочиналася з “повернення прав, визначених Переяслав! ською конституцією 1654 р.”, але так і за! лишилася для українців “взірцем” брехні, безчестя і зради московита. Адже втрачені права українців московщина ніколи, ні за яких обставин не збиралася повертати. Очевидно, одним із перших це зрозумів Хмельницький, якому Шевченко бажає (за Переяслав), щоб він “на світ не родивсь, або в калюжі утопивсь…”, почавши майже одразу ж вести переговори зі Швецією. Небезпідставно. Оскільки вже в квітні 1654!го в англійській пресі (“Several Proce! edings”) згадувалося, що “непорозуміння між Хмельницьким та москвинами щодня зростають, які боячись повстання, покину! ли деякі міста, захоплені ними в Україні. Гетьману Хмельницькому далися вже в зна! ки нові пани і він робить все можливе, щоби звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (Р. Млиновецький. Історія Українського народу. 1953). Однак не вдалося, як і всім тим наступ! никам, що намагалися домовлятися з мос! калем. І нині, у важку й лиху годи! ну війни, коли путінська кліка пропонує “мирні переговори”, то пам’ятаймо уроки “переяславської зради”, зітканої з фальшивих обі! цянок московщини, як і те, що там, де “дипломатично” домовля! ється москаль, народжується об! ман і творяться нові трагедії. Чому б не згадати хоча б пакт “молотова! ріббентропа”, чи зовсім свіжий “будапештський меморандум”, які засвідчують, що сила аргументу ні! коли не була для них етичною нор! мою, лише – аргумент сили. Тому сказане Міхновським, що ніколи “московські царі чи імператори не виповнювали своїх обов’язків”, пов! ністю актуалізується, відображаю! чи сутність їхньої фарисейської політики впродовж наступних ХХ–ХХІ століть. Отже, “єдіная нєдєлімая россія” для нас не існує, стверджував він. І що всеросійський імператор, що московський цар ніякої ваги для нас не має, пише автор промови. Жодної ваги не мають і нинішні “мир! ні” пропозиції путіних!лаврових, “підпе! резаних” традиційним московським блу! дом. Натомість автор “Самостійної України” нагадує про “завжденні” протести україн! ців проти Москви, наводячи приклади славних імен Дорошенка, Мазепи, Кирило* Методіївського братства, Шевченка, герої! ку селянських повстань. Тому для націо! нальної пам’яті немає задавнення, а є бо! ротьба проти супостата, щоби вберегти на! цію від винародовлення. Свобода, неза! лежність України, боротьба українців про! ти московщини були саме тими орієнтира! ми для Міхновського, що лякало, не сприймалося навіть видатними діячами українського руху, які надавали перевагу культурництву та аполітичному діяльни! цтву. Той же український мислитель євро! пейського масштабу М. Драгоманов різко критикував авторів “Символу віри молодих українців”, серед яких був і 20!річний М. Міхновський, за те, що вони пропагу! ють боротьбу на національному ґрунті, відмовляючись від співпраці в загальноро! сійському річищі, переконуючи, що “та! ким способом ніякі державні справи ніколи не велися”. Оця перша українська молодіж! на націоналістична організація “Братство Тарасівців”, що народилася в Харкові й ак! тивно одразу ж розвивалася в Києві, пос! тала 1891 року (одна із версій) і була освя! чена на могилі Тараса Шевченка. Своїми ідеями вона збурила суспільство, підняв! ши планку українського політичного сві! тобачення на якісно інший рівень, ставши опертям і для написання Міхновським “Самостійної України”. Оте закличне гасло “Геть від москви” було сформоване в полі! тичних програмових документах задовго, за три десятиліття до того, коли в період

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин