Погляд і спогад · “У перші роки Української незалежності Євген Гуцало активно працював і в прозовому, і в поетичному жанрах”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Євген Гуцало і його критики
Слово Просвіти, №45 за 2022 рік
Михайло НАЄНКО, доктор філологічних наук, професор Я кажу не “критика”, а саме “критики”. Бо критика – це міркувальний жанр у лі! тературі, який має таке ж право на існування, як і інші жанри. Коли Драгоманов писав, що в Шевченка не завжди дотримано ритму в віршуванні, то це заува! ження цілком можливе, оскільки йдеться про, сказати б, техніку творення. А коли “неистовый Виссарион”, з піною на устах, го! ворив, що в Гайдамаках” Шев! ченка “есть все, что подобает каждой малороссийской поэме: здесь ляхи, жиды, казаки; здесь хо! рошо ругаются, пьют, бьют, жгут, режут…”, то ясно, що це не міркувальна критика, а крити! канство, сплеск тенденційного докору поетові і всій “малоросій! ській” літературі. Часом критика і критиканство можуть вживати! ся в одній особі літератора. На жаль, цього не уник навіть такий геній, як (не будь при цьому зга! дано) Іван Франко. Коли він пи! сав, що Шевченко – син мужика, а став володарем у царстві духа, то це йшло від міркувальності Франкової критики, а коли йому здалося, що Шевченко – мірний поет і не слід ним так захоплюва! тися, як Василь Доманицький у його “Критичному розсліді над текстом “Кобзаря”, то це йшло від необ’єктивності мислення Франка, яке з’являлося в нього в останні роки життя через напади на нього різних хвороб. Євген Гуцало за своє творче життя мав і добротну критику (як в “Історії української літератури ХХ століття”, 1994–1995), але й критиканство критиків, які були тенденційними й упередженими щодо його творчості. Про це ми з ним (Євгеном Гуцалом) говорили тет!а!тет, коли його перший раз номінували на Шевченківську премію. Редакція якогось телека! налу (забув якого) замовила була мені коротку характеристику йо! го творчості, і щоб я цю характе! ристику виклав на телекамеру. Я зустрівся з Євгеном Пилипови! чем у Будинку творчості в Ірпені, що під Києвом, поговорили, як кажуть, відверто, і я підготував бажаних 5 чи 7 хвилин міркувань для камери та й сиджу!жду на ро! боті, чекаючи дзвінка з телекана! лу. А його нема та й нема. Вирі! шив задзвонити туди сам. А мені, затинаючись, відповідає журна! лістка з телеканалу: “У нашій ре! дакції немає світла, відімкнута електроенергія і тому телезапису не буде” Я знизав плечима та й за! мовк. Як виявилося, надійшла вказівка з якоїсь гори, що телепе! редачі про Євгена Гуцала не буде, бо його знято з кандидатів на Шевченківську премію. А все че! рез те (дізнався пізніше), що по! вість “Мертву зону”, яка номіну! валася на премію, передрукував буржуазно!націоналістичний журнал “Сучасність”. І почалося в літературній пе! ріодиці критиканство “Мертвої зони”, в якій, нібито, з хибних позицій відтворено життя в пері! од окупації України німецьким фашизмом. Це був, по суті, роз! виток традиції того критиканс! тва, яке почалося в 1968 році і найбільш розгнуздано виявилося в критиці роману Олеся Гончара “Собор”. Жорстко критикували!
ся тоді “історичні” та “сучасні” твори Р. Іваничука (“Мальви”), Д. Міщенка (“Батальйон не об! мундированих”), А. Дімарова (“І будуть люди”), О. Чорногуза (“Голубий апендицит”) та інших авторів. Назрівав період і нових арештів письменників, що збіг! лося з помпезним відзначенням 50!річчя Радянського Союзу в 1972 році. Тоді ж у ланцюгових псів соц! реалізму виникла ідея про дис! кредитацію самого поняття “шіс! тдесятництво” і цю назву перес! тали вживати в пресі аж до 1985 року, тобто до т. зв. “перебудови Горбачова”. Я це відчув на собі, коли публікував монографії про Олеся Гончара “Краса вірності” (1981) та “П’ятиліття українсько! го роману” (1985). Редактори ви! давництв “Дніпро” й “Радян! ський письменник”, а також журнал “Радянське літературо! знавство” слово “шістдесятни! ки” викреслювали нещадно, не пояснюючи ніякими причинами. Але “шістдесятництво” – це кон! кретні постаті письменників, що заявили про себе в 60!х роках ХХ ст. І ось визріває ідея прокоти! тись по цих постатях найжорсткі! шим критичним катком. Одним із перших під цей ка! ток потрапляє Євген Гуцало не тільки як автор “Мертвої зони”, ай усіх інших його творів. Де б знайти автора, котрий той каток здатен був професійно потягнути цілком у дусі вимог демагогії соц! реалізму. Академічний Інститут літератури знайшов того автора в особі Григорія Штоня (Царство небесне!). Історія поки що умов! чує, хто особисто “вийшов” на цього досить активного критика, хоча без тодішнього керівництва Інститутом в особі “жандарма в палітурках”, як назвав М. Шамо! ту діаспорний критик Іван Коше! лівець (Кошелівець І. Сучасна лі!
тература в УРСР. – Нью!Йорк, 1964, с. 9), мабуть, не обійшлося. Григорій Штонь був і аспіран! том цього “жандарма”, і перебу! вав на посаді молодшого науко! вого співробітника в керованому ним Інституті. І ось у журналі “Дніпро” № 4 за 1974 рік з’явля! ється стаття Григорія Штоня з назвою “Без повноти синтезу”. У підзаголовку статті значилось: “ У колі героїв Євгена Гуцала”, а публікувалася стаття в рубриці “Дискусійний клуб”. Стаття справді дискусійна, трохи сказа! но в ній і про позитивне в твор! чості Євгена Гуцала”, але в ос! новному про те, що все це – по! верхове, де немає філософського синтезу. Невдовзі в журналі “Ра! дянське літературознавство” з’являється стаття цього ж авто! ра, в якій твори Євгена Гуцала названі мазнею, за яку йому слід відтинати руку. Журнал мав намір теж розпочати дискусію про творчість шістдесятників і звер! нувся до одеського професора Василя Фащенка, аби той про! довжив дискусію. Як і годиться професійному літературознавце! ві, В. Фащенко відмовився від та! кого замовлення і сказав, що стаття Гр. Штоня є не літератур! ною критикою, а публічним до! носом. “Донос” як жанр у літера! турознавстві виник у кінці 20!х років, коли готувалося знищення письменників, які ввійшли в іс! торію літератури з іменем “Роз! стріляне відродження”. У Юрія Лавріненка є відома антологія з такою назвою, а про жанр доносу відомим є також висловлювання Юрія Шевельова (Шереха): “Так звана “критика” Щупаків, Коваленків тощо, не ка! жучи вже про меншу свиноту типу Гайових, Юрченків або Чернеців, запліднила нашу літературу новим критичним жанром – жанром публічного доносу” (Шерех Ю. Не для дітей. – Нью)Йорк, 1964. – С. 81). За вжитий Василем Фащен! ком термін “донос”, він розпла! чувався досить довго. Григорій Штонь періодично закидав Васи! леві Фащенку, а заодно й мені, що ми хибно трактували, на! приклад, творчість Григорія Ко! синки. В. Фащенко не міг відпо! вісти на цей закид, бо відійшов у кращі світи, а я опублікував у зв’язку з цим дві статті!репліки в УЛГ “Хохмачі” та “Хохмачі плюс” (УЛГ, 2011, 11 березня; УЛГ, 2012, 23 березня). Тим часом історія з “доносом” Гр. Штоня на творчість Євгена Гуцала мала та! ке фольклорне продовження. Анатолій Шевченко розповів мені такий сюжет: виходить він із Спілки письменників України разом із Григором Тютюнником, а той і каже: “Де б мені зустріти Штоня, я йому пику наб’ю”. Ан. Шевченко перепитав: “За що?”. І почув у відповідь: “За Женю”. Тобто, за статтю!донос Штоня про Євгена Гуцала. Коли підхо! дить до Спілки і Григорій Штонь. Привіталися, але Григір не зва! жився на удар йому в пику, а тіль! ки запитав: “Чому Ви так накину! лися на Женю Гуцала?”. Штонь ні! бито відповів: “Бо Ваше одне ре! чення важить у літературі більше, ніж уся творчість Гуцала”. Григір зніяковів і… розійшлися. А вже в часи Української незалежності Гр. Штонь опублікував цілком у позитивному плані кілька нари! сів про творчість шістдесятників. Виявляється, він збирався в ра! дянські часи “розвінчувати” не лише Євгена Гуцала, а й усіх ін! ших шістдесятників. Та не встиг: почалася згадана “горбачовська перебудова” і тема стала не акту! альною. Довелося Гр. Штоневі поміняти мінуси на плюси і опуб! лікувати згадані “позитивні” на! риси про шістдесятників. Я поцікавився про зміст цих нарисів в Івана Дзюби – чи не най! авторитетнішого критика!шіст! десятника – як він їх сприймає? Відповідь була схвальна, бо такий нарис Гр. Штонь опублікував і про Івана Дзюбу. “А змінювати мінуси на плюси й навпаки, – ска! зав Іван Михайлович, – для кри! тика)професіанала не проблема. Не пропадати ж добру…”. Остан! ні слова Івана Дзюби звучали, звичайно, з іронією, але Григорій Штонь був справді професіона! лом у літературній критиці, хоча не уник отакої халепи, як з кри! тиканством Євгена Гуцала. Кажу, “не уник”, бо дехто з критиків у такій халепі спеціалізувався від голови й до п’ят. Зокрема, Лазар Санов, який про одного з героїв Євгена Гуцала міг написати, що той і ущербний, і “модерний” ін! телектуал, що відчужений і зов! сім ізольований від життя і від ідей нашого часу (“ЛУ, 1973, 7 серпня). Гр. Штонь відмежову! ється від такої псевдокритики, хоча зауважує, що безпосередніх контактів із визначальними ідей! ними реаліями нашого часу у критикованому творі Євгена Гу! цала не зустрічаємо теж (Дніпро, 1974, № 4). У перші роки Української не! залежності Євген Гуцало активно працював і в прозовому, й пое! тичному жанрах. Але найбільш помітним у нього в цей час став
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
