Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Чомусь ніяк себе не віднайде Народ мій, що як вічний подорожній”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Любов ПРОЦЬ: “Стою під зорепадом віршів із неприкритою душею…” Проць Л. Тінь Прокруста // Любов Проць. – Дрогобич: Коло, 2022. – 300 с.

Слово Просвіти, №45 за 2022 рік

Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Немає темних часів, коли є світлі книжки письменників! світлячків. Збірка Любові Проць прий! шла до мене перед черговим ма! сованим ракетним ударом росій! ських терористів по критичній інфраструктурі. Прийшла, щоб підтримати мою свічку теплою пічкою далеких Дублян, розваж! ливо погомоніти чутливим пером з!під білосніжної обкладинки, що нагадує ангельські крила. Бо слово поетеси з присвятою рідній сестрі не може мати ні фальшивої пафосності, ані сльозливості. Во! но щире в бажанні гоїти рани, завдані лукавством, підступніс! тю, стіною мовчання… Її слово – свідок на суді істо! рії (розділ “Блискавка з пращі”): “безликий час” і “самосійні дур! ні”, “пора безславна”, “дні про! пащі” (нагадаю: збірка формува! лася і побачила світ до повномас! штабної війни). В мороці морок Мойсей наш – де? Бо сієм)сієм – колоски порожні… Чомусь ніяк себе не віднайде Народ мій, що як вічний подорожній. Її поетичне мислення – сис! темне: “І ті часи, що, думалось, нові – / Старого духу і старого крою”, і причини цього відомі – колабораціонізм (“Бо продаються знов за пряника / “Медоточиві” землячки”), нехіть аналітичного думання, що дає привід для мані! пулювання волею (“Не так страшні попи московські, / Як ті, що моляться на них”), інертність у прийнятті рішень або ж зволікан! ня із виконанням вирішеного (“Могли трясти світами – не зу! міли”), тому країну, де “жменька героїв і пригорщі юд”, знову чекає “біда чорнорука” – і вкотре “заду! біли в горлі солов’ї”, бо “Душа за! кидана гранатами / Новітніх зусе! бічних зрад”. І як висновок: “Там добру не скоро бути, / Де не знає гріх покути”. У цитованих рядках – квінтесенція активної громадянської позиції, доточе! ної історією Майдану й уроком української з неологізмами, які сучасники подій знають без словників… Розділ “Сивий обрій” – то погляд на трьохсотлітню істо! рію крізь лінзу війни на сході: “Де сягає око – обрій сивий” (і на сивому тлі спопелілих домівок перед безсонням сотень матерів “Боєць, чийсь синочок безвусий, / Іде “коридорами смерті”) як ре! мінісценція знаного, що “май! бутнє на крові замісять”, і стоя! тимуть “не хлопці – сади квіту! чі”, проводжаючи “двохсотих” в останню путь. Або ж “Мамина молитва перепинить / Кулю, що назвалася сліпа”. Болісна від! вертість: “Ця тема – як опік ду! ші / Площею всі сто відсотків”. Дивовижна здатність митця пізнавати сутність речей, коду! вати її в системі образів і візуа! лізувати, наприклад, спогади – “воду життя” уречевленням (роз! діл “Комора пам’яті”) у різних ємкостях за їхнім вмістом: тут по! над “брагу буднів”, “любовей дав! ніх вистояні вина”, жасминну на! ливку весен і “цикуту чорну під! лості і зрад” прозоряться!палах! котять “поглядів ясних тоненькі свічі / І срібний пил невимовлених фраз”, та понад усім – аромат улежаних у сіні на горищі антоні! вок. Аромат батьківського саду, пам’ять дому… А в гніздечку ди! тинства, – старі альбоми, що вос! крешають світлі миті, і те давнє щастя здається таким недореч! ним хвилі, “Де на ослінчику край хати / Сидить зсутулена сльоза”, що викликає оніміння і катарсис. Скільки рецепторів сплелися в цій поетичній візії, скільки прос! вітленого суму… “Де крутнеться дівкою моти) ка”, як не в розділі “Боса пере) пілка”, – про долю села як ко) лиски української ідентичності: “Одненький дід і баб кількоро – / Ото і все моє село” – з авторчи) ною пропискою (“Весна прийшла! …Шукайте на городі”) і ключем до самооновлення в праці на зем) лі, де “вибиті печалі до ноги” й оспівано “городню епопею”. Со) ковито змальовані рідні видноко) ла очима господині (“Хлібина сон) ця в неба на лопаті”) – і шалений біг часу (“…нагальних справ окріп / На плиту свідомості збігає”). Та поетичне серце прикуте до драматичних прикмет вироджен! ня села, які щокроку дають про себе знати у прикрому відцуранні від питомо українських імен, у вимушеному заробітчанстві укра! їнок – “босих перепілок” і духов! ному сирітстві дітей!перекоти! поль, а причини – в економічній безгосподарності, що волає гір! кою реальністю: Наче збилась отара овеча – Сірим людом куток замело… Під крамницею – товкотнеча: Привезли молоко у село… І скільки б не писали ми про те, що гаснуть культурні традиції та їх носії (“Вже чарка поховала пів села, / Вже й пісня рідна “прийняла на душу”), а жало болю стримить у серці, бо Україна родом із села. І кожна смерть – відлуння згаслої галактики у Всесвіті (“Вперше ба! ба ночує сама…”): прийшов Мі! сяць до білої свічки на розмову, шкребеться в шибку, та нікому йому відчинити… Без надриву. За народною філософією прийняття смерті. Вчителювання і циклічність сільськогосподарських робіт втя! гує людину й узалежнює від примх погоди, покладає відпові! дальність за тих, кого “прируче! но”… Ось “Хуга свище, / Заклав! ши в пельку пальців два”, а “Доро! га збилася з дороги” і міркує: “І де ж то ходить круторогий, / Щоб допровадив до села?”. Авторка ні! би пропонує гру на кмітливість – за єдиною прикметою відгадати об’єкт, однак зазвичай круторо! гим називають бика, Місяць; і лиш останній рядок – гарна ар! тистична павза! – дає ключ до розгадки: “Приб’ється вранці кру! торогий, / Її, ледь теплу, відгребе”. Любові Проць властива пере! дача філософськи!іронічного на! родного погляду на будь!які обс! тавини й залежності, зокрема й від часового ритму села (“Та рівно дихає годинник / (Він поспіху не зна, пся крев!)”, при цьому оціню! вальну функцію вона делегує предметові інтер’єру: “Проклі! пайся, ще тільки п’ята!”, “Лягай, варятко, – вихідний!”, “Глузливо дзигар: “Та не ний!”. Не можу не згадати цикл “Осінні мандри корів” з майстер! но опоетизованою картиною ранкового доїння “Дзвінкі литав! ри першої роси”, де образ молока – то “Поля голоси / Збігаються і чубляться до піни”. А несподіване порівняння в поезії “Після гро! зи”: “І зябрами тугими капустів / Вдихають дощ замурзані городи”! І такими зразками незамулених тропів та озоново!свіжих мета! фор можна подивуватися чи не на кожній сторінці. Сільська ідилічність – то лиш короткі миті від! починку на хатній призь! бі, бо шалений гул світо! вих темпоритмів (“Орали небо літаки”) село відчу! ло як стихію, як грім се! ред косовиці, і відповіло на виклик, а потім “Руш! ником веселчиним село / Голову собі перев’язало” – і читач розгублений від подвоєння смислових пластів, настільки тісною сув’яззю сугерованого образу досягнень науко! во!технічного прогресу і екологічних проблем прошито твір. Бо ж то не вуйко везе небом калачі, не знаний із діда!прадіда грім бурчить… Зазначу органічність афористичного мислення мисткині: “Ця земля – як паска великодня: / Замісив на ста сонцях Господь!”, “Все менше лишається місця душі / У хаті, яка заростає речами”, “В тіс! ній домовині вміщаються цілі світи”, “Вовтузні – як на базарі ґав”, “Всього жменя снігу до Різдва!”. Та й розмисли про роль митця і поезії пере! сипані влучними вираза! ми: “Зшити строфи з най! тонших матерій / Всім майбутнім епохам – на ви! ріст…”, “Спить Поет, але недремні вірші”, “Шедеври створюються в пеклі / Епох і власної душі” (роз! діл “Шлях на Канів”, де вшановано літературних учителів і знаних колег по перу). Глибоко, не для цікавих очей, схований розділ “Білі строфи” – про найсвітліше почуття, яке, на жаль, приречене втрачати рими. Алюзійно!асоціативні строфи, ледь прикрита невимовна ніж! ність… А то душа, мов казкова Попелюшка, переробивши гори справ, на мить замріється на вес! няному сонечку, та повені почут! тів раптом забракне кисню: “Життя зламало цей сюжет прос! тий: / Принц не прийшов – зали! шився в Афгані… / Не вийшло каз! ки… Вечоре, прости”. Немов наїв! но!проста сповідь, чому лету не вистачило сили крила, чому ят! рить душу самотність українок. Думаю, не погрішу проти іс! тини, якщо скажу, що поезія “Ластівки забралися останні…” досконала і за інтонаційним ма! люнком, і за естетичною май! стерністю втілення задуму: Ластівки забралися останні – Жаль у серці стежку промете. До старого ліхтаря у стайні Тулиться гніздо – уже пусте… Пантрувати Мурку – без потреби: У гнізді – пір’їночка одна… Чорний смуток лапками теребить Смужку світла, випнуту з вікна. …Мов ота пір’їна, спогад коле, Бо за ним принишкнула зима. …Зблідле серце – мов гніздо схололе, – Бо тебе у ньому вже нема… За пізнаваними атрибутами сільського побутового довкілля: стайня, гніздо біля ліхтаря, зби! тошна кішка, єдина пір’їнка – криється багатошарове психоло! гічне заглиблення образу розлу! ки. Якщо приліт ластівки тради! ційно асоціюється з приходом весни, оновленням світу, то в цій поезії її образу притаманна озна! ка зворотного відліку – відходу, крижаного оціпеніння, бо ж “лас! тівки забралися”. Зовнішні деталі кодують внутрішній стан ліричної героїні, яка “тулиться” серцем до теплих спогадів (старого ліхтаря), залишившись самотою при схо! лолому домі (гнізді). Будь!яка за! лишена близькою людиною річ (як невагома пір’їнка) набуває смислів, нагадує про тепло буття разом, яке відлунює гострим бо! лем (“Мов ота пір’їна, спогад ко! ле”) і зимним подихом танатоса. Втрата надії незворотна. Пейзажна (за традиційними канонами визначення) лірика Любові Проць, презентована в найбільшому розділі “Намисто лун”, заслуговує найпильнішої уваги дослідників сучасної літе! ратури як феномен найвищої проби школи Ліни Костенко. Упевнена, що назріла потреба презентувати лірику дублянської мисткині як “ландшафт непо! щербленої душі”, за слушним визначенням В. Базилевського, для світу, бо інтерес до феномена української ментальності зрос! тає. А це вже нагальна справа для перекладачів, які працюють над гідним представленням дивосвіту української душі. Безумовно, пейзажна лірика потребує додаткової класифіка! ції, оскільки пейзажний мотив ві! дображає то одивлене відкриття у здавна знаному, майже буденно! му довкіллі рис чарівної казки, де сузір’я образів перебуває в при! родній гармонії; то довкілля стає камертоном настроїв і почувань людини, якщо вона не порушує законів мирного співіснування; то за нібито пейзажною палітрою постає життєпис високої напру! ги… Щільність образного ряду і метафоричного дійства настільки висока, що мимоволі піймаєш се! бе на думці: я не хочу повертати! ся з полону цього художнього сві! ту, по!сільському теплого, по!ди! тячому захопливого і по!україн! ськи завзятого, де кожна деталь обжитого локусу мені люба своїм чаром… Тим паче, що інтонуван! ня цих кришталевих шедеврів на! повнене довірою і любов’ю. Промовляє її поезія запаш! ною, багатою на фразеологізми й приказки, пересипаною влучни! ми розмовними слівцями мовою. Ритміка віршів передає то захоп! лення красою (“День – як ризи Господа нетлінні”, пан мороз “світ ошляхетнив сяйвом білих руж”), то зосереджену спогля! дальність (“Рядок строфі кля! неться у коханні”), то дихання глибоко схвильованої душі: “Хлі! босольне. Пропасти не дасть / Ні бомжу, ані бузьку… Живіте!” (“Сміттєзвалище”). Один із секретів пізнаваної неповторності пейзажотворення Любові Проць – вкраплення у високу культуру висловлювання замашних дієслів розмовного стилю з емоційно виразним від! тінком ставлення до дії: “Небо, що заквацяне туманами”, “Білу

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин