Про-читання · “Мамина післявоєнна доля із самотнім журавлем над колодязем стане найдорожчою і найвразливішою його струною”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Борщ Незалежності: локальна історія
Слово Просвіти, №45 за 2022 рік
Цьому тексту я завдячую дорогій Валентині Лєсновій, кандидатці філологічних наук, до+ центці Луганського університету імені Тараса Шевченка (Старобільськ), яка у 2019 р. разом із львівськими науковицями готувала до друку дивовижні “Скарби українських говорів: тексти про борщ”. При зустрічі я розповіла їй родинну історію про борщ, на що пані Валентина пора+ дила: “Обов’язково напишіть!”.
Галина ДАЦЮК, журналістка
До книжки розповідь не ввій! шла, бо унікальне видання “Тек! сти про борщ” – це не лише особливості приготування націо! нальної страви, а, насамперед, унікальні тексти про борщ, по! чуті й записані від жіноцтва За! карпаття, Поділля, Волині, Над! сяння, Бойківщини, Гуцульщи! ни, з дотриманням відповідних діалектів і говірок. Діалектні за! писи засвідчують мовне багатс! тво у назвах нашої головної стра! ви та її складників, обрядову зна! чущість. Словом, праця “Скарби українських говорів...”, здійсне! на Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Украї! ни, унікальна. Але наша, локаль! на історія, цікава по!своєму. З майбутнім чоловіком Саш! ком Білокобильським ми позна! йомилися на кухні університет! ського гуртожитку № 4, де жили, навчаючись із різницею у два ро! ки на факультеті журналістики. Ми готували борщ. У моїй кас! трулі булькали буряки і квасоля. У сусідній – червоні і жовті смуж! ки солодкого перцю. Перець на кордишівських городах не водив! ся, тому його ніколи у борщ не клали. Натомість у наші густі на! варисті борщі щедро насипали крупну квасолю, чиї стручки ряс! но обвивали вільхові дрючки на кожному городі. Таку квасолю називали “тичною”. “Піхоту”, тобто кущову, ми не вирощували. Від кольорових квасолин мій борщ аж порудів. Тож заглянув! ши у каструлю, сусід самовпевне! но резюмував: “Хіба то борщ? Свєкольник!” У відповідь я при! смачила його страву гострою реп! лікою, і кожен переможно поніс каструлю до своєї кімнати. Через деякий ми знову зустрі! лися на кухні. І знову за борщем. Поділившись цибулиною, я по! хвалилася, що сьогодні варитиму борщ за особливим рецептом, бо у мене день народження. Синьо! окий гурман зреагував блиска! вично і, кинувши напризволяще страву, вискочив у коридор. За якийсь час він стояв переді мною на одному коліні з гвоздичками в руках: “Вітаю!”. А ще за мить по коридору летів захеканий сусід мого кавалера і кричав, що хтось поцупив з вази квіти, які він при! готував для своєї пасії до 8 берез! ня. Від такої оказії почервоніли мої щоки, борщ і мокрі хвостики гвоздик, які довелося віддати… Ми роззнайомилися через два роки, 1979!го. Я вже працювала у газеті, наймала на Святошині квартиру, і з’ясувалося, що в сусідній мешкає той самий гуртожитський знавець борщу Сашко Бі! локобильський, на прі! звисько Граф, родом із Луганщини. Його вже виключили з університету, бо їздив з другом на похо! рони Володимира Івасю! ка, а перед тим гостював з однокурсником Василем Січком на Івано!Франків! щині у його батьків, небла! гонадійних “бандерівців”, що відбували у 1940!50 рр. ув’язнення в ГУЛАГу. За ці крамольні поїздки декана не раз викликали в КДБ на Володимирську, але щоб не відкривати на фа! культеті журналістики гуч! ної політичної справи,
Сашкові просто не поставили за! лік з німецької. І цей єдиний “хвіст” вимів з вузу слобожан! ського кухаря. Тож тепер у Горе! ничах під Києвом він валив ліс і оптимістично ділився своєю істо! рією, сподіваючись на справед! ливе поновлення на факультеті журналістики. (Забігаючи напе! ред, скажу, що так і сталося: він успішно закінчив Університет, став прекрасним журналістом і письменником). Він справді умів готувати ди! вовижний мамин борщ, про що сповіщали божественні аромати з сусідньої квартири. “Гармашів! ський”, – урочисто проголосив якось Сашко, запросивши мене на обід. У липні 1979!го він спробував кордишівський борщ під час зна! йомства з моїми батьками. У лис! топаді того ж 79!го я скуштувала коронну страву в Гармашівці Бі! ловодського району, куди поїхала на оглядини до майбутньої свек! рухи. Після поїздки на Луганщи! ну ми одразу понесли заяву до ЗАГСу і через два місяці одружи! лися. І з року в рік кожен варив борщ по!своєму, нахвалюючи власний рецепт. По правді, в Олександра вдавалися смачніші. А якось у День Незалежності Ук! раїни приготували спільний. Іні! ціатива про “борщ Незалежнос! ті” народилася спонтанно, але переросла в традицію. Кожен з нас клав до каструлі свій інгреді! єнт, і борщ виходив багатий на смак, густий, надзвичайний. У Києві додалися гриби, яких ні в Кордишеві, ні в Гармашівці не додавали. У грамах ми нічого не вимірювали, бо й у селах ніхто ні! коли не зважував овочі чи м’ясо, а додавали все на око. Отже, ре! цепт нашого борщу Незалежнос! ті приблизно такий. Кордишівський борщ У бульйон із 3!4 реберець кла! ли квасолю, потім порізані буряки й картоплю. Тим часом, робили засмажку з моркви і цибулі, тома! ту і тушили в пательні разом із ка! пустою. Моя бабуся вливала до го!
тового борщу чашку сметани, яка, проки! півши, надавала страві ніжно!роже! вого кольору. Закис! лювали вишнями, сливами, що плавали у борщі, як маленькі райські яблучка. Гармашівський борщ Готувався з куря! чою печінкою, з пів! кілограма, картопля, бурячок, ціла капус! тина, солодкий пе! рець, засмажувався свіжими помідора! ми, картоплю м’яли на пательні з зас! мажкою. Свекруха обо! в’язково клала кілька горошин пахучого (“душистого”) перцю. У борщ Незалежності ми з чо! ловіком клали, відповідно, всі складники – і кордишівські, і гармашівські. І квасолю, і солод! кий перець, і буряки, і велику ка! пустину (тушкували окремо в па! тельні), і печінку курячу, і ребер! ця свинячі, і помідори для зас! мажки, закислювали сливами або вишнями, томатною пастою. Клали багато кропу, петрушки, додавали трохи грибів (київський акцент). Ми придумували борщеві ко! ронні назви: “гармакор”, “кор! дигар” (скорочено від Кордишів і Гармашівка), “тернолуг”, “луга! тер” (від скороченої назви облас! тей – Луганська і Тернопіль! ська). Варили спільний україн! ський бренд у великій каструлі на 5 літрів. Обідали разом із діть! ми з васильківських мисок, де! рев’яними ложками, які купува! ли на київських ярмарках. Укра! їнська традиційна страва єднала нас у святковому настрої і відчут! ті України. Вона стала сакраль! ною, викликаючи спогади про рідних. Чоловіка не стало раптово у 2011 році, рівно через місяць піс! ля останнього спільного борщу імені Незалежності. Більше я йо! го не варила...
Обкладинка “Текстів про борщ”
P. S. Я часто згадую Гармашів* ку, де нині йде війна. Думаю про Старобільськ, звідки Валентина Лєснова змушена була виїхати, коли його окупували росіяни. Так само 2014!го вона залишила дім у тимчасово окупованому Луган* ську... З Гармашівки почалася моя любов до степової України. У цьому селі народжувалися виш! неві Сашкові світанки, які обіця! ли щасливе життя. Тут підростали його дитячі роки, що скидалися на пірамідку дров біля погребка – полінце до полінця: вишняки, су! хе гілля груші, яка родила, аж вгиналася. Тут за сизим терном у кінці го! роду починався степ і високе небо над гармашівським міткалем бі! лих гір. Тут неглибокий Деркул здавався хлопчині океаном, а зем! ля – круглим кавуном. І недосяж! ний світ був десь далеко за вибіле! ним шляхом на Бондарівку… Все життя він повертався до тих молочних мрій. Подумки й у снах мандрував до кучерявих, як ягнятка, днів. Крізь обставини життя радів крученим паничам коло маминої хати. Мамине обій! стя стане найвищим мірилом по! рядку і свята. Найщасливіші по! бачення студентського життя пахнутимуть гармашівською ма! тіолою. Мамина післявоєнна до! ля із самотнім журавлем над колодязем стане найдорож! чою і найвразливішою його струною. І він благоговітиме перед маминим лицем, як пе! ред образом. І все життя стверджувати! ме, що найсмачніший борщ варять таки в Біловодському районі. І я навіть не заперечу! ватиму. А борщ Незалежності я обов’язково приготую і назву його борщем нашої Перемо! ги. І покладу туди найсмачні! ші слобожанські, волинські та київські складники. А для початку наберу цеберку свіжої води з колодязя з журавлем з твоєї вільної батьківщини. Де мамина хата, сизий терен і радісні роки дитинства – білі, як Божі ягнятка. Які ти пасеш нині у високому синьому не! бі, де ростуть воронець, кови! ла і пульсує Деркул. Такий рай ворогу не вбити!
У цій слобожанській хаті в с. Гармашівка на Луганщині народився мій чоловік і рецепт борщу по4гармашівськи
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
