Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Поезія вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Осіннє серце під корою снігу, або Поет, схожий лише на Новицького

Слово Просвіти, №45 за 2024 рік

Олександр ВЕРТІЛЬ, м. Суми …спитаю-бо тут де моє вікно я бачу поле і велику яблуню ще дві липи і бджолу на склі здається що я знаю близькість і безрухомість зору висоту звуку за чужим вікном… …Дочитав ці завершальні рядки в “Корі снігу” Станіслава Новицького, і якось незатишно й порожньо стало без його поетичного світу, прожитого-пережитого-прочитаного на одному диханні, в унісон з автором, не випускаючи із душі ту тремку і тонку струну, що звучала упродовж усіх сторінок. Що й казати, зріднився з його думками-розмислами – нехай й подеколи добряче “закодованими” і “зашифрованими”. Але, як кожен із нас народжується із власним кольором зіниць чи волосся, іншими індивідуальностями, так і поет Станіслав настільки природний верлібрист, що чомусь особисто мені він не уявляється у силабо-тонічних “шатах”, класичних рядках, “застебнутих під горло”. Втім, це форма, яку кожен обирає сам – чи навпаки. А щодо змісту, то, якщо зважити на регістри читацьких уподобань, амплітуда сьогоднішніх думок-суджень про творчість Станіслава коливається від “А” до м’якого знаку, або від беззастережного захоплення до цілковитого несприйняття. Але звернуся до затертої банальності: істина десь посередині, умовно кажучи, в районі літер “Л” чи “М”. При цьому висновок однозначний: маємо справу з поезією, яка вже знайшла і неодмінно знайде своїх прихильників у майбутньому. Звісно, дозовану кількість, серед справжніх духовних гурманів, бо таки правда: подібні вірші навряд чи братимуть у дорогу, щоб прочитати, лежачи на вагонній полиці, перед сном, а затим покласти під подушку, чи в хитливому автобусі або маршрутці. А все тому, що вона, ця поезія, вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця. “Кора снігу” складається із нових цьогорічних віршів поета і вже цікава та притягальна своєю назвою, яка має глибинне прочитання. Якщо проаналізувати поєднання двох іменників, то відразу ж відпадають епітети на кшталт “снігова” чи “сніжна”, які семантично віддаляють ці два слова. А так ніби вчувається хрусткий шурхіт, невидиме притирання двох пластів із різних природних “матеріалів”, під яким причаївся глибокий невідомий світ, зітканий із несподіваних рефлексій, асоціативно-предметних висновків-узагальнень. Це посилюють і увиразнюють притаманні верлібру ритмічні стагми, якими поет віртуозно володіє і майстерно варіює ними, жінка, я почав шукати прямі і непрямі аналогії і в цьому напрямку. Хоча в сексизмі мене не звинуватиш, це явище глибоко чуже мені, але особливості світосприйняття, а отже, письма були й будуть. А так і має бути. Яскравий приклад – “Царівна” Ольги Кобилянської. Тепер думається: не було б цього твору, то чи було б на чому виховуватися нашим героїням? Першої світової та Визвольних Змагань? А роль і місію літературного твору краще, достойніше переоцінити, дати йому завищену оцінку, аніж навпаки – не помітити чи обділити увагою. А читач Наталії Сідларь повинен разом з авторкою по ходу оповіді (не хаотично, а послідовно поданої) раз за разом відвідувати її й наше Закарпаття. Все у світі відносне. От і виявилося, що її Виноградів насправді ближчий до Харкова, аніж, наприклад, не так давно “сусідній” Бєлгород. Який він у лихого сусідній? Хіба що колись знову буде, як за часів Слобідської України. Але для цього він має стати Білгородом, а це зробити нелегко. Мені трохи дивно було дізнатися, що Закарпатський край дехто ще іменує Мадярщиною. Воістину, вийшло майже за Гоголем, якщо згадати репліку одного з героїв п’єси “Одруження”: “Один дурень зараз сказав, а інші за ним повторюють”. Але такі ж дурні чи провокатори свого часу звали Харківщину москальщиною. Такі ладні були ще в ті роки пропонуючи то розлого-мелодійні, то короткі, ніби рвані, рядки-речення, чим досягає бажаного результату як поет. Пропоновані вірші – світлі, одухотворені, пройняті думками-переживаннями і на тлі нинішнього масового галасливо-крикливого римування сприймаються як озонний духовний промінь. У рядках щільно і тісно переплетені земний і метафізичний світи, прості буденні предмети-речі і висока бездонна піднесеність. Ось як проникливо пише поет про війну в “Етюді піхоти”: …ноги натомлені голови сиві дороги небесній земні не протоптані ходить над Нами Господь молитвою не покличеш бродить над Нами Бог кличте скоріш ось він такий як і ти та не настільки сивий ось він серед могил мовчанням неситий слухай братику рідний близько до наших бід не встане з могили піхоти відважний крик… або: …у пророків давно нічого немає пророки зчищають глину з автоматів калашникова пророки одягаються в чорну тінь в земельну тінь Господа вони зупиняються біля кожного валу вони творять істину з істин денних… віддати Харківщину москалям. Патріотизм у таких особин був нижче нульової позначки. Та й взагалі, про що також ідеться в книжці, нема й не було в Україні країв непатріотичних. Пригадалися слова мого дядька Сашка з Красноградщини, нині покійного, сказані у 2005 році: “Ми всі бандерівці. І я теж”. Хоча до цього він звав бандерівцем лише мене, і це звучало не як похвала, а як докір або насмішка. Не можуть не привернути увагу поезії, створені на закарпатському діалекті, вставлені в оповідь як ілюстративний матеріал до того чи іншого факту чи події з минувшини й сьогодення. Я б остерігався написати “русинським діалектом”, а тим паче мовою. Занадто багато неприємних клопотів мала Україна з таким явищем, як політичний русинізм, ще з початків відновлення Незалежності, аби в час війни ще й заохочувати інших сепарів хоч би тимчасовими поступками. Чи вдавати, що нічого страшного не відбувається. Такий літературний контент вкотре підтверджує істину, що українська мова – це невичерпне й багатогранне явище. Я не визнаю таких понять, як застаріле, діалектне чи маловживане слово. Бо якщо слово красиве і звучне, воно ввійде в нашу повсякденну лексику. Або повернеться після вигнання. А що ж Харків, який став для Наталії рідним, коли вже доля занесла її сюди? Після Тичини вже, Тобто автор свідомо уникає поширених штампів-кліше, натомість пропонує власні новітні каркаси, заповнені розмаїтими асоціативними медитаціями, духовними ходами-лабіринтами зі своєю образністю, несподіваною семантикою, які прочитуються не завжди відразу, а після певного декодування. Письмо Станіслава Новицького не вкладається у жодне тематичне прокрустове ложе – він апелює до здавалося б полярних понять, які через рядок-другий “зустрічаються”, перетинаються, створюють цілком нове тло для авторських алюзій: “сховатись би заблукати у казці, що сам собі вигадав”, а перед цим зізнається про “казку з неправди”. Легко фіксуються улюблені образи поета, слова, які він використовує у поетичній тканині особливо часто. Це насамперед “сльоза” в різних її виявах і проявах: “сльоза осіннього туману”; “вище сльози тепер моє серце”; “щоб потому ні сліз, ні зойку”; “з піску сліз і крові”; “побачу сльози твої”; “сльози небесні і сльози земні”; “непомітно леміш хитнувсь над чорною сльозою поля”; “вбачити сльозу за прозорістю стіни”, “чужі та непізнані сльози”, “молитви сакральну сльозу” та інші. Її образ постійно трансформується, видозмінюється, “підлаштовуючись” під ту чи іншу ситуацію, контекст. А вдалими додатками слугують очі, зіниці як своєрідні засоби-відображення насамперед баченого, відчутого, пережитого. Тяжіє поет і до афористичносможе, десятки поетів пробували знайти відповідь на запитання, де ж його обличчя. А творчість, діяльність і особистість Н. Сідларь- Дубової показує, що нині обличчя Харкова – волонтерське. Тобто воно характерне і визначальне. Антиукраїнським чи байдужим до всього українського воно не було і вже не буде. Хоча ще, ймовірно, десятки тисяч сидять, отримуючи гуманітарну допомогу, і ждуть ворога, як другого пришестя Спасителя. Але обличчям Харкова їм не бути. А хто втік, навіть під приводом “порятунку дітей”, то хай і не вертають. І права голосу такі вже не матимуть. І ті літератори, що втекли, не напишуть помітних творів про цей час очищення країни і людських душ від московської та олігархічної скверни. І ті, що їх горе-журналісти називали розкрученими (чи розкуроченими). Вони й не були обличчям української літератури. А такі книжки, як ця, мають бути подіями в житті краю і країни. Якби вихід їх у світ супроводжувався належною інформаційною підтримкою з боку влади також. Якби мені довелося редагувати це видання, я б, може, й переконав авторку робити ту чи іншу поезію ілюстрацією, логічним завершенням, фінальним акордом розповідей про ту чи іншу подію, описану як щоденниковий запис. І тут хронологічний принцип не дуже важливий. Я, наприклад, ніколи не ставлю дати під своїми творами. Якщо вони вартісні, то

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин