Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2024 рік

16 с. · 26 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 45 (1278), 14—20 листопада 2024 Культура “бути Українцями” ІГОР ЗОЦ

Навіть на тлі жорстоких боїв на фронтах, безперервних бомбардувань українських міст і сіл ракетами, КАБами і “шахедами”, Нація продовжує безупину жити, зрощуючи дітей, уможливлюючи роботу шкіл і дитсадочків, університетів і театрів, музеїв і бібліотек. У ці смутні часи постало загальне усвідомлення, що екзистенційна війна, яку століття ми веде проти нас дика московія, ввійшовши в нову смертоносну фазу, сьогодні вимагає від нас єдиного – вижити. Задля збереження свого Роду, України, майбутньої Перемоги, якої поки що не видно за обрієм, вона не проглядається і в столицях сильних світу цього. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Згадується великий Борхес, який говорив, ніби для всіх епох і народів, що треба жити так, щоби не минало жодного дня, коли б не вживалось таке обнадійливе слово, як “оптимізм”, яке “пустив у свій час в обіг не менш великий Вольтер”. Саме так минулого тижня сприймалася падолистова Умань, Університет Павла Тичини, де проводилася Міжнародна науково-практична конференція, приурочена культурно-мистецькій освіті в Україні та світі. Добрий суспільно затребуваний знак. Безумовно, найважливіше нині завдання – “вижити і перемогти” – залежить передусім від українського Воїна – цієї найвищої цінності Нації і Держави, яка в різних контентах звучала на Уманському мистецько-педагогічному форумі. Однак навіть найсильнішої мілітарності, героїчних звитяг воїнства виявиться замало, коли на карту поставлено тривожне “бути чи не бути” Українській Державності, Ідентичності. Бо якщо ми ствердно (для себе і світу) заявляємо – “Бути!”, то заради цієї благої мети мусять “працювати” (як воювати) всі сегменти суспільної життєдіяльності. На передньому ряду мають перебувати культура, освіта, наука. Таке місце в ієрархії суспільних цінностей зумовлене не тільки війною московитів, яка переслідує ціль знищення Українського народу, а глобальними викликами і вимірами. Адже зазначені сфери для низки розвинених країн, починаючи із США, є головними чинниками національної безпеки. Освіта в стратегії розвитку світу посідає 4-те місце серед 17 найбільш значущих пріоритетів світу, а планетарні саміти визнали, що “майбутнє, якого ми хочемо, – з Культурою”. У Дорожній карті ЮНЕСКО зазначено: “Культура і мистецтво – найважливіший компонент всебічної освіти, яка забезпечує повний розвиток Особистості”. Варто також зазначити, що в цьому документі мистецька освіта розглядається не інакше як “засіб, який сприяє розвитку людських ресурсів”, а в рекомендаціях ЄС (2006/962) “Про основні компетенції для навчання протягом усього життя” серед основних 8 компетенцій міститься “спроможність самовираження через культуру”. Парадигма культу культури в освіті стала стрижневою цінністю у стратегіях країн розвиненої демократії. Образно кажучи, 9 головних античних Муз (разом з 10-ю платонівською) сформували основу змісту і філософію сучасної якісної освіти. Мистецтво муз не викинуто узбіч, як це робили час від часу ті “стратеги”, що завжди ігнорували національну культуру в освіті, інформаційному просторі, дипломатії. Мабуть, такі поводирі на різних рівнях, а їх чимало, так і не вловили подихів часу, бо цивілізований світ уже давно прямує дорогою “від людини освіченої до людини культурної”. Проте виникає і справедливе заперечення, оскільки світ не тільки цивілізується, а й варваризується. Справді, чимало фактів, які підтверджують цю майже аксіоматичну точку зору. Бо ще до повномасштабної агресії світ витрачав щорічно понад 15 трлн доларів на війни; людство живе в борг перед природою планети за коефіцієнтом 1,6 (160%), а його діяльність у 170 разів більш згубна для Природи, ніж вплив стихійних лих і катаклізмів. Подібні загрози і виклики ще з більшою силою зобов’язують, спонукають “вводити ін’єкції” культурності, гуманізму, етичної “відповідальності за все живе” в зміст освіти сучасної української школи на всіх рівнях. Адже нинішня доба виглядає так, що цивілізаційний розвиток нагадує безперервні перегони між культурою та катастрофою, коли цивілізацію, що марширує (незважаючи на незбагненні інтелектуальні винаходи), постійно випереджає варваризація з її ненавистю, жорстокістю, злотворністю і людиновбивством. Епоха, коли людина не “олюднюється”, а знелюднюється, а дер- Продовження на стор. 2 Чола пориті, мов лан Плугом стальним восени, Груди неначе курган, Серця якісь страшні сни. Тьмиться синява небес, Пітьма і пустка кругом, Ненагодований пес Виє вночі за селом. Відоме тріо "Гонта" Уманського держуніверситету ім. Павла Тичини (В. Семенчук, В. Купчик, П. Волошин нагороджені найвищою відзнакою ВУТ "Просвіта" ім. Тараса Шевченка — медаллю "Будівничий України")
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ЮРІЙ КОВАЛІВ

У вівторок, 19 листопада, – 1000 й день від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. В тисячний день війни Бачив я дивний похід, Бачив й не збожеволів! З заходу сонця на схід Йшла скорбних тисяча днів. Кожний не день, а мов вік, Вік у тривозі, в нудьзі, Кожний неначе волік Камінь млинський при нозі. Де ваші руки? Нема! Де ваші ноги? Пішли! Хто вам кров виссав? – Зима! Де ваша сила? – Взяли. Йдуть, аж земля стугонить, Яма могильна їх слід, Збіжжя за ними горить, Води стинаються в лід. Глянув ліс — всох, онімів. Місяць зирнув і поблід... З заходу сонця на схід Йшла скорбних тисяча днів. Богдан ЛЕПКИЙ 1915 10–12
Суспільство · “Музей, театр, бібліотека, філармонія, архів – це “третій дім”. Бо там містяться історія, традиція, культура, правда, душа і сила народу”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Закінчення. Поч. на стор. 1 Культура “бути Українцями” жави і народи, котрі “не дружать” зі своєю культурою, зазвичай розчиняються, поглинаються іншими. Мав рацію визначний фізик, громадський діяч, Нобелівський лавреат Ф. Жоліо-Кюрі, зазначивши, що освіта, культура, наука завжди будуть потрібні народу, бо якщо вони не розвиваються, то така держава перетворюється на колонію. Треба визнати, що з самих початків відновленої Незалежности тема культури в освітній політиці завжди звучала. У Державній національній програмі “Освіта. Україна ХХІ століття” були закладені основоположні напрями реформування змісту освітньої підготовки, які передбачали “прилучення до літератури, музики, образотворчого мистецтва, надбань народної творчості, здобутків української і світової культури; широке вивчення україно(народо)знавства, етнічної історії та етногенези українців; успадкування духовних надбань українського народу”. А в Національній доктрині розвитку освіти, затвердженій ІІ Всеукраїнським з’їздом працівників освіти (2001 р.), зазначалось: “Освіта утверджує національну ідею, ґрунтується на культурно!історичних цінностях Українського народу, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури Українського народу”. Нарешті, державними стандартами (2018, 2020 рр.), починаючи з початкової і до базової освіти, визначено “культурну компетентність”. Отже, культура визнана нами не просто освітнім стандартом, м’якою силою та інструментом діалогу з “іншими”. Вона є національним двигуном розвитку і безпеки, душею і серцем Народу, оберегом державности, української ідентичности. Тому проблема культурності Нації, особливо її молодого покоління, нині є надзвичайно гострою. Війна повністю оголила чутливість суспільного нерву щодо місії української культури в процесах націєдержавотворення, її ролі в системі національної безпеки і формуванні людського капіталу та обороні свого “Я” від нашестя кровожерного московита. Культурно-мистецька освіта стає незамінною в контексті навернення Народу до своєї національної пам’яті, отримуючи не лише нові знання, але й сенси, світоглядні переконання, пізнаючи взірці найвищих духовних, інтелектуальних, естетичних та етичних культурних надбань. Жодна інша освіта, окрім культурно-мистецької, не наділена такою чуттєвою енергетикою, таким емоційним інтелектом, що здатні зробити навчання “палаючим”, мотиваційним, суб’єктним. Це той важливий аспект в освітньому процесі, коли реальне і гуманне, логічне і чуттєве, розумне і прекрасне синтезується в найбільш бажаному для днів сьогоднішніх сприйнятті світу – виховавши Серце і Душу, “чини Добро”. Недарма найкращі університети (і не тільки) бережуть як зіницю ока свої інституційні культурно-мистецькі структури (факультети, кафедри, інститути, хори, капели, художні галереї, бібліотеки, музеї), адже вони слугують їм кращою професійною візитівкою. У багатьох зарубіжних університетах на факультетах (незалежно від професійної спрямованості) обов’язковою є художня дисципліна. А в знакових вишах світу (Гарвардський, Єльський та ін.) отримати, скажімо, музичну освіту вважається найбільш престижно. Показово, що в кожному воєводстві Польщі функціонує мистецька академія. Тому не дивно, що таке високе професійне і політичне ставлення до культури формує якісно відмінну освітню методологію і методику. Особисто ще в довоєнний час був вражений побаченим у Вавельському замку Кракова, коли сотні дітей, учнів, студентів проводять уроки, лекції в культурно-історичному музейному середовищі, формуючи свідомість і поведінкову норму, що музей, театр, бібліотека, філармонія (консерваторія), архів – це “третій дім”. Бо там містяться історія, традиція, культура, правда, душа і сила кожного народу. Цю істину усвідомлюють не лише друзі, але й вороги. Згадаймо, як фашистський намісник у Польщі генерал Лайст 1939 року першочерговим завданням для себе вважав відшукати серце Ф. Шопена, розуміючи, наскільки музика Шопена для поляків є сильною зброєю в боротьбі за своє національне визволення. Такими ж нацистськими підходами сьогодні оперують рашисти-московити, знищуючи все, що нагадує Україну, – від “Кобзаря” Шевченка, музеїв Г. Сковороди, Марії Приймаченко до мистецьких вітражів Алли Горської в Маріуполі. Вивезено (вкрадено) на росію 1,5 млн музейних експонатів, ще понад пів мільйона повністю вигублено. За два з половиною роки повномасштабної війни зруйновано близько 4 тисяч освітніх закладів, понад тисячу культурних установ. Ущент знищено 120 культурно-історичних пам’яток національного значення, 40 музеїв та 400 шкіл, дошкільних та позашкільних установ. Ординська москва ось уже яке століття прагне остаточно вирішити “українське питання” різними способами – від фальшування, викрадання нашої історії і до геноцидних голодоморів та війн. Цікаво, що Геродот в “Описі Скіфії” згадує про андрофагів (людожерів), які проживали на болотах нинішньої московії. Про цю ж канібальську “вдачу” московитів писав і їхній “буревісник революції” горький, стверджуючи, що найбільш питомою прикметою цього народу є “садистична жорстокість”. Та й сама церква цього варварського “ІІІ риму” від філофея слугує прикладом такого ж очманілого дикунства. Бо хутко прибравши до рук нашу церкву, вони стали формувати свою “святість”. У книзі “Московство” П. Штепа зазначає: “якщо Українська церква за 600 років канонізувала 22 святих, то московитська всього за два роки – аж 39”. Але кого?! Наприклад, “святого патріарха” Іоакима, який до смерті закатував 90 невинних людей, зокрема священників та ченців, щоби лише загарбати їхні пожитки. Тому їм варто би “писати” власну історію не з брехливих напрацювань шуваловської комісії (1783–1796 рр.), створеної катериною ІІ, яка впродовж 13 років спалювала всю українську історію, переписуючи її на московський лад, а з “пам’яток” власного людоїдства. Насправді, коли трохи пізніше археолог уваров розкопав на московщині 7729 курганів (VIII–XVI ст.), він так і не знайшов жодного слов’янського. А тому в ідеологічно-світоглядну основу сучасної війни рашистів проти України покладено велику брехню про “вєлікую” культуру, язік та історію та ненависть, яку безустану мимрять, пропагують заюшеними вустами путінські челядники. А ще їхньою ідеологемою став садизм “православія”, виплодженого й деформованого на ґрунті вкраденої української Церкви. Правдою єте, що з п’ятьма історичними байками про росію, які на початках полюбляла читати їхня єкатєріна ІІ, недороблена імперія не могла виходити в світ. Тож московити ведуть з нами віковічну війну, щоби нахабно поцупити нашу історію, культуру, припасувавши до власної, сфальшованої. А де не вдається закурокрадити, то хоча б знищити, спалити. І хоча озвучені фактологічні розмисли нібито виходять за рамки конференції, одначе їхня актуальність зобов’язує нас вплітати ці наративи в канву сучасної культурно-освітньої політики. Екзистенційна сутність нашого ідеологічного, політичного, мілітарного, культурно-педагогічного протистояння з москвою вимагає радикальних змін методологічного, світоглядного, організаційно-методичного характеру в змісті та філософії освіти. Адже, проголосивши (неофіційно) єдино правильну тезу “Геть москву!” з усіх сфер життєдіяльності, важливо не лише забезпечити реалізацію завдань повної ліквідації як наслідків змосковлення України, так і видалення з національного простору всіх джерел та причин колоніальності у свідомості, культурній та інформаційній політиці. Необхідно першочергово подолати ту нічим не виправдану терпимість (лояльність) до культурної експансії нашого вічного ворога, який переслідує головну для себе мету – ліквідувати українську державність та ідентичність. Оскільки, перебуваючи саме в такому “мирному” стані співіснування з “вєлікой рузькой культурой”, затуманюється світоглядна оптика всієї Нації, коли для багатьох московит стає малопомітним у своєму злотворенні. Не дивно, що за результатами соцопитувань КМІС перед великою війною (листопад 2021 р.) 39% українців “добре” ставилися до росії, хоча нею вже були загарбані українські Крим і частина Донбасу. І треба було вибухнути такому черговому геноцидному україновбивству, щоби 93% українців, нарешті, станом на жовтень 2024 року заявили про своє негативне ставлення до здичавілих рашистів. Проте хибним ставатиме для нас такий підхід в оцінках, коли нібито за це маємо “дякувати путіну”. Адже цього світоглядного стану гріховно досягати такими страшними жертвами, великою кров’ю та сотнями тисяч убитих співвітчизників, мільйонами емігрантів та іммігрантів, загиблими й покаліченими дітьми. Так виховувати націю негоже, абсурдно, злочинно. Бо рузькомірство “заслуговує” лише на те, щоби непримиренна, безкомпромісна боротьба з ним велася безперервно і повсюдно. Починаючи з молодої матусі, яку варто переконувати “всім миром”, що розмовляючи по-московському зі своєю дитиною ще у візочку, означає готувати її (наших дітей) до тих чорних днів, коли рашистська орда знову прилізе їх “асвабаждать”. Адже офіційна політика раші – “защіта” по всьому світу своїх “соотєчєствєнніков”, якими є всі ті, хто цвенькає по-їхньому. Врешті-решт “язиком” московита неможливо утверджувати, плекати й розвивати українську культуру, ідентичність, національну свідомість. Причому цю лінію слід настійливо, передовсім на державному рівні, проводити в Україні та закордонні. Оскільки там протистоїть нам потужна сила кремлівської пропаганди (дезінформації). Наприклад, у 13 відомих університетах США науково-освітні центри славістики віддзеркалюють, на жаль, москвоцентричний погляд на світ, де немає місця для української культури, мови, історії, літератури. Свого часу відомий письменник і педагог І. Нечуй-Левицький застерігав, що “російська мова (культура) була і буде засобом знищення українців”, а польський культурний діяч Я. Бодуен де Куртене (іноземний член НТШ) стверджував, що мова є останнім бастіоном держави. Тому в часи воєнного лихоліття й миру Рідну українську мову та національну культуру слід бачити єдиним, нерозривним, суголосним Духо-Тілом, найвищим оберегом нашої духовності, ідентичності, державності. У цьому контексті надважливу роль відіграє освіта, особливо її культурно-мистецька складова. І ті урядники, органи державної чи самоврядної влади, які намагаються під всілякими приводами закрити, зігнорувати, затолочити культуру в освіті – від ігнорування її в навчальних планах до ліквідації кафедр, факультетів, дисциплін мистецького спрямування і навіть Національної академії мистецтв, — вони мають сприйматися (оцінюватися) суспільством не інакше, як під грифом “московський попихач”. Наступаючи всім фронтом (від псевдолібералів і до кремлівських ватників) на українську національну культуру, завзято захищаючи імперську культурність в образах досто-булгакових, пушкіно-бродських, глінко-кабалєвських і всіляких інших “матрьошок”, ці діячі й надалі чомусь “мріють” про нове-старе (вже післявоєнне) пропихання рузькомірства в освіту, культуру, сферу книги. Пересторогою, перепоною для цього всепроникаючого зла можуть бути лише цінності національної культури, історичної спадщини, ідеали життєтворчості славетних українців, які на материзні і поза нею творили музи високого мистецтва і чистої правди. А ще (або передовсім) нашою духовною, світоглядною, педагогічною Євангелією має стати Книга книг – “Кобзар” Тараса Шевченка. Українознавча система культурно-мистецької освіти полягає не в простому формальному функціонуванні згідно з навчальними (академічними) планами окремих дисциплін, а в наскрізному просякненні ціннісними ідеями українськості всіх напрямів освітнього процесу, включно з українським “перекладом” світової класики. У контексті реалізації стратегічного завдання української Нації (“Геть москву!”) варто згадати статтю М. Драгоманова “Чудацькі думки про українську національну справу”, в якій він ще наприкінці ХІХ століття закликав українську молодь “діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через петербург і москву, через російське письменство, як робиться це досі”. Актуально, злободенно і вкрай нагально. Така практика писання своє історії та будучини “душею” рідного Народу (за Папою Павлом ІІ) стала настійливою вимогою європейської освіти. Оскільки Сорбонська Хартія університетів ще 1638 року оголосила, що головною місією університетів є “відтворення і передача культури народу”. Тому гучно проголошені декларативні лозунги на кшталт “поменше держави”, “поменше культури”, бо нібито живемо в демократичному й інформаційно перенасиченому просторі, де вільному воля, то це від лукавого і аж ніяк не може стосуватися України, яка, борячись, спинається з колін тривалої бездержавності. Навпаки, воююча Нація, особливо молодь, потребує постійного “годування” культурою, передовсім національною, оскільки лише завдяки її злетам, ідеалам, вершинним талантам і здобуткам ми здатні “бути Українцями”. Георгій ФІЛІПЧУК Картина Сергія Васильківського "Козаки в степу" — одна з викрадених рашистами з Херсонського обласного художнього музею
Інформаційний простір · “Про Янголів Перемоги, яким завдячуємо життям, маємо завжди пам’ятати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Британське видання The Eco- nomist пише, що повна здача України Трампом малоймовірна – через позицію його партії. Він точно не захоче бути автором поразки України. Але Трамп вимагатиме від Києва чогось натомість. Наприклад, доступу до природних ресурсів. Його значно менше хвилюють ліберальні цінності. Колишній очільник МЗС України Вадим Пристайко припускає, що Зеленський має робити все можливе, щоб нав’язати свою логіку новій адміністрації, поки Трамп ще вирішує питання. Зміни у Вашингтоні відбуваються у важкий для ЗСУ час. Україна зазнала найгіршого місяця територіальних втрат з 2022-го – 620 кв. км, або 1% довоєнної території країни. Після року опору російському наступу, який росіяни здійснили за неймовірну ціну, – Росія рухається і прискорює просування. Росія компенсує втрати вербуванням на вигідні контракти. Зараз хвилює навіть не те, що на передовій, а той стрес, який це спричиняє. В умовах падіння довіри між суспільством, армією і владою, Україна пробує компенсувати втрати на полі бою посиленою мобілізацією, ледь виконуючи на дві третини поставлені цілі. Тим часом, Росія компенсує втрати вербуванням на вигідні контракти, не потребуючи мобілізації. Старший офіцер ЗСУ визнає, що на деяких із найгірших ділянок фронту стався моральний обвал. Джерело в Генштабі припускає, що майже п’ята частина солдатів пішла в СЗЧ. Немає ознак, що українські солдати масово збираються відмовлятися від війни. Наразі у них достатньо зброї, щоб протистояти, і землі, щоб відступити, якщо справи підуть погано. В України ще багато американської зброї, готової до відправлення на фронт. Водночас на Росію тисне висока інфляція, яка може спричинити серйозні проблеми наступного року. Але, схоже, спершу війна боляче вдарить по Україні. Можливо, десь через пів року. Трамп хотів би, щоб його угода була готова до того часу, коли він повернеться в Білий дім – 20 січня 2025 року. Невідомим елементом залишається Путін і те, на що він погодиться. Джерела, близькі до нього, дають суперечливі сигнали щодо готовності до переговорів – одного разу готовий заморозити бойові дії вздовж фронту. Іншого попереджає, що “складні питання” роблять швидку мирну угоду “нереальною”. Путін також вважає, що його сили перемагають, відтак хоче більшого, – зазначає британське видання. Видання “Погляд” повідомляє, що Кабмін вніс до Держав- Пам’ятник у Мощуні ного реєстру нерухомих пам’яток України об’єкт культурної спадщини “Поле бою: Битва за Мощун” на Київщині як пам’ятку історії національного значення. Локація розташована в селі Мощун Бучанського району. Битва за це село відіграла одну з вирішальних ролей в обороні Києва на початку повномасштабної війни. Внаслідок битви село стало одним із найбільш знищених в Україні (80% будинків було зруйновано). “Попри сили ворога, що переважали, українські захисники відстояли позиції. Ціна висока – 98 загиблих захисників та захисниць. Про Янголів Перемоги, яким завдячуємо життям, маємо завжди пам’ятати”, – сказав очільник Київської ОВА Руслан Кравченко. Видання “Букви” пише, що лідер “Євросолідарності” Петро Порошенко купив для ЗСУ 12 нових екскаваторів українського виробництва, оснащених засобами РЕБ для захисту військових будівельників. Вартість партії – один мільйон доларів. Порошенко закликав владу терміново будувати фортифікаційні споруди на критичних напрямках фронту, наголошуючи на необхідності створення ліній оборони в Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Сумській та Запорізькій областях. “У Держдепі, в Білому домі понад три роки тому сказали “рийте окопи, готуйте фортифікаційні споруди”. Рити нічого не почали”, – цитують “Букви” політика. Речник ГУР Міністерства оборони Андрій Юсов та бійці спецпідрозділу “Аратта” привітали зв’язкову Української повстанської армії Ангеліну Паламар зі 100-річним ювілеєм та нагородили медаллю “Україна понад усе!”. Як передає Укрінформ, про це ГУР повідомило у Фейсбуці. Колишня зв’язкова УПА отримала відзнаку за дорученням начальника ГУР Кирила Буданова. У 15-річному віці Ангеліна Паламар стала свідком злочинів російських загарбників. Тоді енкаведисти просто на родинному подвір’ї розстріляли батька і брата дівчини. Вона вирішила приєднатися до лав УПА і стала зв’язковою з псевдонімом “Орися”. Невдовзі дівчину схопили радянські спецслужби і після тривалих допитів та катувань засудили до 10 років таборів і п’яти років заслання. Попри такі випробування “Орися” не зламалася, не видала побратимів і залишилася Медаль для “Орисі” вірною справі боротьби за незалежність. Під час привітання Юсов зазначив, що Україна не народилася на порожньому місці в 1991 році. “Ми продовжуємо багаторічну, багатопоколінневу боротьбу нашого народу за незалежність”, – наголосив він. Політолог Віктор Бобиренко на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментував останні політичні події в Україні: “Ще раз про план дій Зеленського. Щоб ви знали: зараз обласні/районні адміністрації, підконтрольні Офісу, – напрягають місцеве самоврядування попроводити сесії місцевих рад і проголосувати за підтримку Плану перемоги Зеленського, який він представив у ВР. Місцеві жартують: так ми ж його, того плану, не бачили. Бо додатків нам не показують. Але таким з обласних військових адміністрацій рекомендують заткнутися, нє умнічать, піднімать дружно руки в голосуванні. – Так а на що це вплине? Нас у НАТО візьмуть, якщо ми в нашій Забурбелівці проголосуємо? Знову ж, їх заспокоюють, що в Офісі просто кажуть, що потрібно сформувати думку, що тут усі в єдиному пориві підтримують президента. Коротше, ОВА змагаються у підлизуванні. А депутатам у громадах оце нічим зайнятися”. Газета “Сільські вісті” (№38, 17.09.) розповідає про відновлення старого млина на правому березі річки Рів, притоки Південного Бугу. Цю добру справу здійснив юрист з Вінниці Юрій Зажирко – цікава і добродушна людина з величезним потягом до відродження давніх сільських традицій. За неповних шість років занедбаний млин не тільки відбудували, а й почали додатково займатися виробництвом цільнозернового борошна зі збереженням усіх корисних речовин, з якого випікають хліб. Переймати досвід створення справи з нуля сюди приїздять підприємці, що чесно наповнюють бюджети всіх рівнів, – пише газета. Народний депутат Володимир Ар’єв на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментував один із ухвалених парламентом законопроєктів: “Закон про тюрму за необліковані дрова для людей, які у війну намагаються вижити в регіонах з відрубаним світлом, – це витончений садизм від монобільшості. Навіть Сталін до такого не додумався. За цей ідіотизм проголосували “Слуги народу”, колишнє ОПЗЖ, групи “За Майбутнє” і “Довіра”. У захопленому Селидовому російські окупанти розстріляли вчительку української мови Надію Кирилівну Найдьонову. В соціальних мережах пишуть, що жінку було вбито у власній квартирі разом із сусідкою... Перевірити цю інформацію наразі неможливо. Видання “Букви” нагадує, що 3 листопада 1937 року відбувся найбільш масовий розстріл української інтелігенції в урочищі Сандармох (Медвеж’єгорський район, Республіка Карелія, Росія). Розстріли відбувалися 27 жовтня та з 1 до 4 листопада 1937 року. Виконавцями вироків були капітан держбезпеки Михайло Матвєєв і його помічник, молодший лейтенант держбезпеки Георгій Алафер. За 5 днів вони розстріляли 1111 засуджених. Один в’язень помер у Соловецькій тюремній лікарні до виконання вироку, ще чотирьох відправили для додаткового розслідування до Києва, Одеси й Ленінграда. Їх стратили дещо пізніше. 287 жертв розстрілу були українцями або близько пов’язаними з Україною особами. Найбільше їх – сто п’ятдесят одного – стратили 3 листопада 1937 року. Серед “жертв Сандармоху” – літератори Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Марко Вороний (син Миколи Вороного), Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий (псевдонім Юліян Шпол), Олекса Слісаренко, Клим Поліщук, Андрій Баб’юк (псевдонім Мирослав Ірчан), Василь Атаманюк, театральний режисер Лесь Курбас, освітяни Антін, Богдан і Остап Крушельницькі, історики Матвій Яворський і Сергій Грушевський (небіж Михайла Грушевського), географ і картограф Степан Рудницький, дипломати й правознавці Михайло Лозинський і Юрій Мазуренко, колишній прем’єр-міністр УНР Володимир Чехівський, військові діячі Омелян Волох, Михайло Полоз та багато інших. Командирка взводу безпілотних авіаційних комплексів та поетка з Івано-Франківщини Оксана Рубаняк на позивний Ксена здобула мистецьку премію імені Богдана Хмельницького 2024 року. Суспільне повідомило, що премію Оксані Рубаняк присуджено в номінації “Літературні твори військової тематики” за збірки “Дорога життя” та “Назустріч смерті”. Ксена Народний депутат від фракції “Слуга народу” Максим Бужанський у своєму дописі в Telegram- каналі назвав “розумово неповноцінними” фахівців з Українського інституту національної пам’яті через їхнє трактування дати звільнення України від нацистських окупантів. Про це повідомляє ukranews.com. Так, Український інститут національної пам’яті опублікував допис про те, чому “некоректно називати 28 жовтня Днем визволення України від фашистських загарбників”. Зокрема, в УІНП заявили, що 28 жовтня не є точною датою вигнання гітлерівців з території України, бо останні бої з нацистами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше. “28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп. Боротьба на цій ділянці розтягнулася аж до 25-26 листопада – саме тоді нацистські окупанти були вигнані з України остаточно”, – написали в УІНП. Своєю чергою нардеп Бужанський назвав допис Українського інституту національної пам’яті “хроніками олігофренії”. “Не підходить 28 жовтня, адже в цей день тільки почалися бої за Чоп. Ну передайте, будь ласка, розумово неповноцінним, що Чоп до складу України увійшов тільки в червні 45 року, а 28 жовтня 44-го року нацисти були вигнані з усієї території України станом на початок війни”, – написав він. Європейська комісія вперше публічно розкритикувала національний телемарафон “Єдині новини” та наголосила на необхідності відновлення в Україні плюралістичного медіаландшафту. Про це повідомляє видання “Європейська правда” з посиланням на звіт Єврокомісії щодо прогресу держав-кандидатів на вступ у ЄС. Зокрема, у ЄС критикують фінансування телемарафону з державного бюджету. Також там сумніваються в об’єктивності формату. Артур Лазаренко, син колишнього голови СБУ Івана Баканова, придбав ділянку землі у 2021 році в елітній частині села Ходосівка на Київщині. Ціна землі, вказана в договорі, становила 455 тис. грн (на той час 17 тис. доларів). Про це йдеться в матеріалі “Радіо Свобода”. Попередня власниця придбала земельну ділянку в січні 2021 року за 1 мільйон 418 тисяч гривень (в еквіваленті 50,2 тисяч доларів).Тобто через вісім місяців вона продала це майно Лазаренку втричі дешевше, ніж заплатила за нього. Журналісти проєкту намагались встановити зв’язок з колишньою власницею, однак на дзвінки і повідомлення вона не відповіла. За словами опитаних експертів з нерухомості, в договорах купівлі-продажу часто уникають фактичної ціни, щоб зменшити податки в бюджет. Наразі в маєтку, схоже, завершуються ремонтно-відновлювальні роботи, і були помічені робітники. Встановити зв’язок та отримати коментар від Артура Лазаренка та його батька не вдалося. “Радіо Свобода” нагадує, що на початку повномасштабного вторгнення Іван Баканов влаштував свого сина Артура Лазаренка в СБУ. Підготував Ігор ЗОЦ
Тільки в “СП” · “Енкаведисти мусіли вжити термінових заходів, щоб не допустити переходу сотень і куренів Групи УПА на центральну Україну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—44 за 2024 р. Березень – квітень 1944 р. Гурбинська битва Лука Павлишин-Ігор пише про Наливайка так: “Цей ще досить молодий вояк служив молодшим лейтенантом у поліцейському полку Омеляновича-Павленка у Вінниці. Ще там я чув про його жорстокість і твердий характер. В кінці 1943 р. їх ущент розбили червоні партизани в Білорусії. Зібравши докупи з п’ятдесят недобитків, переважно буковинців та волинян, Савчук вийшов на зв’язок з нами. Після об’єднання – поліцаїв, колишніх червоноармійців, оунівців, котрі прибились зі сходу, тиснуті фронтом, й сотні галичан – вийшов курінь. Тримати в ньому дисципліну міг не тільки вольовий, а й жорстокий командир, тому вибір впав на Савчука. І він виправдав надії, з готовністю виконував мої доручення”. Отже, головна риса Наливайка – жорстокість. І якщо така риса ще якось виправдовує себе в поліцейському полку, то посилати партизанський курінь на чолі з таким командиром для самостійних дій – означає загубити всю справу. Це добре розумів Кропива, і саме тому він наполягав на заміні Наливайка. Дальше Макс розповідає про відхід свого куреня з Лідихова на Бродівщину (Галичина), про своє перебування там і про налагодження зв’язку з Кропивою. “В справі переговорів я написав, через зв’язок Шугая одного грипса до командира Кропиви – “Миколи” (він змінив був своє псевдо) (очевидно, він взяв псевдо на честь свого сина Миколки. – Г. Д.), другого до Волошина–Павленка, а третього до повітового організаційної сітки Семена. Ні від кого не було жодної відповіді. Пізніше я нав’язав був зв’язок із Кропивою, що знаходився все ще в буфері між двома фронтами. Він мені написав, щоб не провадити разом з німцями жодних спільних акцій, щоб не скомпрометуватися перед совєтами, бо совєтська пропаганда трубить, що бандерівці – це німецькі прихвостні. Переговори вести тільки для здобуття зброї. Коли я відписав йому, що частину зброї вже отримав, моя зв’язкова Оля Горошко принесла мені відповідь: “Леміш отримав наказ від Волошина – Павленка перервати переговори з німцями та трактувати їх далі як наших ворогів. Від себе наказую вам перервати переговори, які проводите, та застосувати тактику підпілля. Зброю, що залишиться після доозброєння куреня, прошу переслати на Волинь до села Л.”. Сотенний Гамалія з однією із своїх чот відвіз уночі зброю (300 крісів, 4 максими, 2 міномети та 35000 набоїв) на вказаний Кропивою пункт”. 29 березня війська Першого Українського фронту взяли м. Чернівці. Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція військ 1УФ закінчувалась. Головні сили більшовиків були тепер зосереджені під Тернополем, який німці перетворили на неприступну фортецю і відчайдушно обороняли. Як завжди під час наступу, суцільного фронту ще не було. Користуючись такою важливою обставиною, Леміш і Кропива розділили Групу УПА-Південь на невеликі рухливі відділи і швидко переправили їх в запілля фронту – в знайомі Крем’янецькі ліси. На початку квітня Група УПА-Південь зосередилась в Крем’янецькому лісі і навколишній місцевості. Військо треба було переформувати, перемученим переходом через фронт повстанцям треба було дати хоча б деякий відпочинок. В одному з урочищ цього знаменитого лісу розмістився Штаб УПА-Південь. Тут відпочинку не було. Напружена штабна робота йшла вдень і вночі. Кропива мав перед собою одну мету: сформувати маневрене військове з’єднання, яке мало стати зародком майбутніх Збройних Сил Визволеної України, Група УПА-Південь знаходилась в запіллі совєтського фронту. Більшовики ніяк не могли взяти Тернопіль і всі свої головні сили вони вимушені були зосередити там. Треба було використати такий сприятливий фактор. Якщо не тепер – то коли, якщо не він – то хто? Здавалося, що тепер не повинно бути якихось особливих перешкод для проведення рейду на Черкащину. На Шумщині було мобілізовано близько 2000 чоловік призовного віку. Військовий вишкіл з ними проводився в спеціальних бараках в с. Кути. 5 квітня сотенний Панас привів до Кропиви 23-річного Василя Худенка – Остапа родом із Полтавщини. (Василь Худенко – Остап – племінник відомої дисидентки, однієї з засновниць Гельсінської спілки Оксани Мешко. Перший раз вона була заарештована органами НКВД саме за те, що її племінник Василь Худенко був в УПА). До війни Василь встиг закінчити три курси Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. На початку війни він опинився в німецькому полоні, звідки втік і перейшов до УПА, де в складі сотні Панаса охороняв транспорт з раненими. А тепер, почувши, що їхнє військо буде робити рейд на центральну Україну, він вирішив зголоситися до командира Кропиви, небезпідставно вважаючи, що зможе бути більш корисним, ніж простим охоронцем транспорту. Кропива уважно вислухав розповідь Остапа, визначивши про себе, що вона була щирою і правдивою. Він побачив, що Остап був політично грамотним, міг спілкуватися з людьми і впливати на них. А головне це те, що Остап добре знав ту місцевість, куди якраз і мала рейдувати Група УПА- Південь. Через чотири дні після цієї розмови Кропива призначив полтавчанина Остапа на посаду політвиховника у новосформований курінь Непитайла. Але перепочинок був недовгим. 15 квітня більшовики вибили таки німців з Тернополя, а з 17 квітня війська 1УФ припинили посміли “не з’явитись”! Хіба можна не виконати наказу найзнаменитішого сталінського м’ясника “товаріща Жукова”? Значить всі вони – “бендеровци” і їх “надо унічтожіть”. Одна жінка, жителька Радивилівського району, розказала мені про страшну подію, яка в той час сталася в їхньому селі. Чоловіки, дізнавшись, що до села наближається більшовицька банда НКВД, вирішили заховатися, щоб уникнути мобілізації, або не попастись їм на очі, бо це означало неминучу смерть. І вони втекли з села і заховались в невеликому видолинку за селом. Було їх там коло 70 чоловік, зброї ніхто не мав. Енкаведисти всіх тих беззбройних втікачів розстріляли. Така була прелюдія Гурбинської битви. Підрозділи НКВД розташувались в селах вздовж доріг Шумськ – Крем’янець, Крем’янець – Дубно і Дубно – Мізоч, охопивши розташування УПА з півдня, заходу і півночі. У цей же час на залізничних станціях Здолбунів і Остріг розвантажувались ешелони з частинами НКВД, які прибули із Середньої Азії. Ці частини зосередились в східній частині Південної Волині. Проти українських повстанців було зосереджено 4 бригади ВВ НКВД, кавалерійський полк, підрозділи прикордонних військ, армійські підрозділи, 15 танків, артилерійські і мінометні батареї, наступальні дії і майже три місяці (до 13 липня) перебували в обороні. Цей час маршал Жуков вирішив використати для повного розгрому українських повстанців. (За його наказом була поспішно розроблена протиповстанська операція військ НКВД і прикордонних військ т. зв. “українського округа”). Причину такої поспішності можна віднести до тих “незручностей”, які приносили українські повстанці червоній армії своїми сміливими нападами і засадами на дорогах. Треба було “відплатити” їм також і за генерала Ватутіна. Але я вважаю, що тут були і інші фактори. Думаю, що, якими б великими конспіраторами не були Леміш і Кропива і які б заходи для втаємничення оперативного призначення Групи УПА-Південь ними не вживались, все ж таки радянським спецслужбам воно стало відомим. Адже кількість сексотів в повстанських відділах тепер значно збільшилась. І енкаведисти мусіли вжити термінових заходів, щоб не допустити переходу сотень і куренів Групи УПА на центральну Україну. Не могли вони допустити “розповзання” малих рухливих повстанських відділів по всій Україні. Наслідки такого рейду неважко було передбачити. Розгромити Групу УПА- Південь треба тут, в зародку, поки вона знаходиться в одному місці – ось таке завдання було постав- Воїни Української Повстанської Армії. Фото з архіву СБУ розвідувальні літаки У-2 – “кукурузники” – всього 30000 бійців. Війська УПА були щільно оточені із всіх сторін. 21 квітня енкаведисти розпочали наступ. Суцільне кільце оточення стало невблаганно звужуватись. Вже 21 квітня, захищаючи село Антонівці, отримав бойове хрещення новосформований курінь Непитайла. Більшовики відкрили по непитайлівцям ураганний артилерійсько-мінометний вогонь, а потім пішли в атаку. На одного повстанця припадало 10-15 енкаведистів. Повстанці змушені були відступити до Гутиськ і Великої Іловиці. Тут оборону вони втримували до того часу, поки не надійшов наказ на відступ. З півночі ворога стримували курені Довбенка і Бувалого, а в Суражському лісі – курінь командира Панька. Коло оточення невпинно стискалось. Відділи УПА відступили в ліс по лінії Майданські гори – Гурби – Мости – Святе – Мощаниця – Обгів. Командири повстанців постійно намагались вирватись з оточення. 23 квітня Василь Процюк-Кропива передав в розпорядження Миколи Свистуна-Ясеня два курені – лене маршалом Жуковим перед Начальником управління ВВ НКВД Українського округа генералом Марченковим. Навіть совєтські фронтовики завжди з презирством і огидою відносились до “внутрішніх військ НКВД”. Це були так звані “заградотряди”, які складалися з добірного московського елементу. Добре відгодовані і одягнені (а часом навіть і краще від фронтових підрозділів озброєні), вони постійно пересувались за фронтовими частинами. І як тільки на якомусь відтинку фронту починався відступ совєтських військ, ззаду їх зустрічав нищівний кулеметний вогонь “заградотрядов”. І ось тепер ці “заградотряди” розвернулись на 180° і почали наступати на Південну Волинь із заходу. Місцеві жителі зразу відчули різницю між фронтовиками і енкаведистами. Через села прокочувались тотальні облави. У першу чергу забирали чоловіків призовного віку. Всі вони вважались “преступнікамі”, адже всім їм ще раніше були направлені повістки з вимогою з’явитись на призовні пункти. Ненажерливий Молох війни потребував все більше і більше гарматного м’яса. А вони Мамая і Докса (до цього у Ясеня був тільки один курінь Сторчана) – з наказом зробити прорив з оточення. Але це виявилось неможливим. Командир Залізняк з двома сотнями отримав завдання перейти в Славутський ліс, але після боїв на р. Вілії і в с. Батьківці також змушений був відступити до Гурбинського лісу. Треба було приймати бій. Задум більшовицького командування був такий. Користуючись 10-кратною перевагою в живій силі і маючи в своєму розпорядженні артилерію, танки і авіацію, зранку 24 квітня після нищівної артилерійської підготовки атакувати оточених і повністю блокованих українських повстанців. Головний удар нанести з населених пунктів Мости і Хінівка в західному напрямі, а допоміжний удар – з населеного пункту Святе в південно-західному напрямі. У результаті проведеної атаки за задумом більшовиків в повстанських підрозділах мала виникнути паніка і безладна втеча. Цьому мала посприяти велика кількість добре проінструктованих сексотів направлених в повстанські відділи. Сексоти мали розповсюджувати панічні настрої серед повстанців, творити хаос і замішання в повстанських лавах, а при нагоді вбивати командирів і повстанців. Про організоване управління бойовими куренями і сотнями зі сторони повстанських командирів і штабів не буде й мови, все змішається в одну юрбу, що безладно втікала. Цей деморалізований, некерований, огорнутий звіриним жахом натовп, намагаючись врятуватись від неминучої смерті, буде вибігати з гурбинських лісів і прямувати до навколишніх сіл. А тут на них чекатимуть зарані облаштовані засади енкаведистів з кулеметними гніздами. На них і мали напоротись всі, хто втікав з лісу. З того більшовицького “котла” ніхто не мав вийти живим. Усі повинні бути знищені. Тут навіки повинна бути похована українська національна ідея. Цей “геніальний більшовицько-генеральський” задум був завчасно і повністю розгаданий повстанськими командирами Енеєм, Лемішем, Кропивою, Ясенем. Бачу тут добре налаштовану роботу повстанської розвідки, бо напрям спланованого ворожого головного удару можна було передбачити тільки на основі достовірних даних про скупчення ворожих військ перед боєм. Організацію оборони і безпосереднє керівництво відділами УПА під час оборонних боїв було покладено на Миколу Свистуна – Ясена. Оборона ним була організована за всіма правилами тодішньої військової науки. Повстанці надійно окопались. Незахищених місць в обороні не було, на напрямку головного удару був зосереджений резерв — 2 сотні Залізняка (за розташуванням куреня Сторчана). Тут також була встановлена вся повстанська артилерія – чотири 45 мм гармати – оборона стала також і протитанковою. Оглядаючи бойові становища повстанців о 3-й годин ночі 24.04. Ясень побачив, що між куренями Докса і Мамая є неприкрите місце. Він зустрів командира Кропиву, який також обходив лінію оборони перед вирішальним боєм. Далі буде.
Незабутні · “Задивляється в безкрайній небосхил, адже по закінченні своєї земної подорожі став пташкою, що літає всюди”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

босоніж стежками, які вивели у широкі світи, вдихнути на повні груди знайомі пахощі повітря, замилуватися простісінькими квітами над дорогою, заніміти від щебетання пташок у лузі...” Коли ж саме настає та пора? Одному лиш Господу відомо. Але від тієї хвилини душу наче точить шашіль провини, від тієї хвилини серце наче хтось обгортає сувоєм докорів, досади та невимовного болю. Напевно, кожному, хто покинув рідну світлицю, знайомі ці почуття. Мабуть, переслідували вони й Анатолія Олексійовича, адже був він людиною чуттєвою, добропорядною, співчутливою. Ось він заплющує очі і знову-знову уявляє себе пілотом, який-то кружляє в небесній блакиті над рідною Сумщиною, то здіймається над хмарами, то опускається ближче до землі, то знову підіймається, і кричить що є сили: “Мамо, тату, рідна земле, я все одно буду літати!”. У вільний від роботи час Анатолій Єчко разом із приятелями конструювали саморобні літаки, мотодельтаплани, параплани, а й потім літали на них. Саме на парапланах (різновиді парашута з планером) відлітав пілот-аматор понад 10 років. Як же здорово! – без двигуна набирати висоту й ширяти серед небесних химер, неначе птах. Коли в Анатолія Олексійовича запитували, чи, бува, не страшно йому здійматися так високо, він неодмінно відповідав: “Все залежить від кваліфікованого підходу до справи. Упасти можна і з велосипеда, і навіть з печі. Велике значення має практикування. У мене на рахунку сотні й сотні польотів. Я у повітрі 24 роки! Вважаю, що моя дитяча мрія здійснилася. То чи страшно мені після цього усього літати?!”. Окрім того, А. Єчко захоплювався водним туризмом, майстрував яхти. Розповідав, що авіаконструкторську й корабельну науки опановував самотужки, спілкувався із такими ж затятими непосидами, як сам.. З одним із таких непосид зблизився Анатолій Олексійович. Це організатор спільноти парапланеристів “Київські комахи” Микола Комаха. Познайомились вони 2005 року під час тренувань поблизу села Ходосівка, що на Київщині. Частенько їздили політати до Криму. Востаннє літали над горою Климуха біля Коктебеля у 2012 році... За словами пана Миколи, Анатолій Єчко дуже полюбляв жартувати. Іноді брав на кпини тих, хто приходив уперше і відразу просився на літальний апарат. Тоді він приказував: “То так швидко, панове, не буває, що просто взяв і полетів. Тут практика потрібна. Я от, приміром, ще в Першу світову літав, мав із собою у кабіні сумку з гранатами та й гатив ними по білогвардійцях”. При цьому багато розповідав про небо, вітри, облаштування парапланівдельтапланів, безпеку польотів тощо. Одним словом, грамотно підходив до улюбленої справи. Спогадами про диктора поділився і його земляк із Тимченок поет Микола Гриценко: “Анатолій Єчко, без перебільшення, легенда Українського радіо! Понад три десятиліття жодна важлива трансляція не обходилася без його потужного голосу. Прямий ефір вплинув на характер славного земляка – він дисциплінований, справедливий, відповідальний. А на радіо по-іншому й не можна, тим паче в совєцькі часи, коли не те, що за неправильно вжите слово, за неправильний наголос могли позбавити роботи. Ну просто дивовижний він земляк! Без нього не обходилася жодна зустріч “київських недригайлівців”. Веселий, співучий, балакучий. А як він любив поезію?! Як читав?! Заслухаєшся...”. Не стояв Анатолій Олексійович Єчко осторонь і подій історичних. На зимових барикадах столичного Майдану 2014 року Микола Гриценко випадково зустрівся із ним у величезному натовпі (хоча нічого в цьому житті не буває випадкового!). То був пік, коли готувалася “зачистка” Майдану, для цього влада закрила в Києві метро. “Як ви сюди дісталися?” – запитав він в Анатолія. “Пішки, – по-молодецьки весело відповів той. – З Оболоні, щоправда, далекувато, але, ось бачиш, добрався. Я тут, де маю бути!”. Отакий він, гордість Українського радіо, гордість Вільшаної, гордість Сумщини, гордість землі української. Хтось би на його місці точно би загордився. Але не Анатолій Єчко – скромний, талановитий, делікатний, поміркований, тихий. ...А дитячі мрії, виявляється, можуть здійснюватися! Тільки для цього потрібно мати бажання. Шалене бажання! Як же невимовно гарно міниться небо! Який же Господь талановитий маляр! Такі дива можна побачити хіба що в дитячому калейдоскопі... От і полинув Анатолій Єчко до небесної блакиті... От і літає тепер поміж кучерявих хмар, от і здоровкається з вітром і усміхається до нього, милується отими мереживами, лініями, пір’їнками, зірочками, піною, як колись у дитинстві. І задивляється в безкрайній, безкінечний небосхил, адже по закінченні своєї земної подорожі став пташкою, що літає всюди, де тільки схоче, почуваючись вільною-превільною. Матеріал підготовлено на основі записів, поданих учи' телькою Вільшанського ліцею Валентиною Дмитрівною Бабенко
Незабутні · “Задивляється в безкрайній небосхил, адже по закінченні своєї земної подорожі став пташкою, що літає всюди”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Диктор, який літав До 100"річчя Українського радіо

Майя НАГОРНЯК, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри аудіовізуальних медіа Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка ...Небо над стародавнім козацьким селищем Вільшаною, що на Сумщині, глибоке й прозоре, незаймане й чисте-чистісіньке, аж ген там, на виднокраї, все вабить і вабить кучерявими яскраво-блакитними хмарами, вітається-переливається до людей теплою, щирою, приязною усмішкою. Здається, саме такою була небесна господа тоді, коли Всевишній створював часи та роки й усе живе на землі. За якийсь мент невідомо звідкіль налітає вітрюган-розбишака і від тієї красивості не лишається й сліду, натомість з’являється інша – витончені білосніжні мережива, що перетворюються на недбалі начерки ламаних ліній, а ті у свою чергу складаються у чудернацькі маленькі пір’їнки... Як же невимовно гарно міниться небо! Який же Господь талановитий маляр! Подібні дива можна побачити хіба що в дитячому калейдоскопі... От би полинути до небесної блакиті, от би політати поміж кучерявих хмар, поздоровкатися із вітром, усміхнутися йому, помилуватися отими мереживами, лініями, пір’їнками, зірочками, піною... Такі думки міцно оселилися у голівці маленького вільшанина Толика. Він часто-густо задивлявся у безкрайній, безкінечний небосхил, намагався уявити себе пташкою, що літає всюди, де тільки схоче, почуваючись вільною-превільною. Народився Анатолій Єчко 2 травня 1940 року в селі Вільшана Недригайлівського (нині Роменського) району Сумщини. Батько Олексій Лукич був директором Недригайлівського автотранспортного підприємства. Під час Другої світової війни Олексій Лукич перебував на Уралі, в Магнітогорську. Автівкою возив залізну руду на металургійні заводи, через що його довго не демобілізовували. Після повернення додому працював механіком на автопідприємстві, а згодом став його директором. Скільки пам’ятав себе Анатолій, тато весь час був на роботі й в роботі. Навіть сідаючи обідати, час від часу поглядав у вікно – там було його автопідприємство, його люди, за яких він відповідав, за яких переживав. Телефонів тоді не було, дуже часто хтось під’їжджав за ним і… обід так і залишався на столі. “Для нас, малечі, було безмежним щастям почути: “Сідай в кабіну!” – згадував диктор. Матуся Марія Яківна працювала вчителем біології та географії у Вільшанській середній школі. Це від неї передалась синові відкритість до життя, цікавість до навколишнього світу. А ще – м’якість, терпеливість, порядність, інтелігентність... Можливо, то матусина наука так окриляла юного Анатолія... Мрія піднятися до небесних високостей і літати, літати, літати переслідувала його все життя. Але не так сталося, як гадалося, – у 5-му класі травмував він очі, тож всі сподівання бути пілотом обернулися страшенним розчаруванням. І ота нездійсненність краяла серце. А він, попри все, задивлявся у небо й промовляв сам до себе: “Я все одно буду літати!”. Й ніхто не міг йому цього заборонити, адже ж недарма кажуть, що коли людина чогось палко бажає, увесь Всесвіт на її стороні. І вирішив Толик сконструювати літак самотужки, а сільські хлопці зголосилися допомогти йому в цьому вагомому процесі. У натхненних юнаків слово не розходилося із ділом, тож виготовили вони власноруч цілих три дельтаплани. Але була в Анатолія Єчка й інша пристрасть. Брав участь у шкільних літературно-мистецьких вечорах, на яких декламував вірші. Любив поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри. Полюбляв слухати радіо, подобалося йому, як чоловіки й жінки красивими голосами читають новини, озвучують ролі у радіоп’єсах. Та якось ненароком зізнався приятелю, що теж би так хотів, а той лиш посміхнувся: “Чи ти здурів? Та хто тебе візьме туди?”. І через багато-багато років зустрілися вони й Анатолій Олексійович сказав товаришеві: “А все-таки мене взяли туди...”. Анатолій закінчив Вільшанську середню школу в 1958 році, після чого вступив на факультет іноземних мов Львівського державного університету імені І. Я. Франка. Розповідав про те, що в їхньому гуртожитку був радіовузол, і він якось відразу прикипів до цієї місцини, вабила його можливість промовляти у мікрофон різні оголошення, озвучувати імена виконавців пісень, яків імпровізованих концертах передавалися іменинникам. Окрім того, був ведучим урочистостей до свят. Саме в той час познайомився студент із диктором Львівського радіо Володимиром Шалайським, який і помітив у хлопця неабиякі голосові здібності. “Він мені якось сказав, що з таким голосом потрібно працювати на радіо, а тоді взяв за руку і привів на міське радіо, – згадував Анатолій Єчко. – Так я і почав працювати на Львівському, потім на Ужгородському радіо, а тоді перебрався до Києва”. Але дикторська робота захопить Анатолія згодом. Здобувши фах учителя англійської мови, поїхав за направленням на роботу до Лебединського медичного училища. Тривалий час викладав там англійську мову. Та якось почув Анатолій Єчко про те, що в Києві оголосили конкурс дикторів. І серце затьохкало у грудях, і дихання перехопило, і сльози забриніли на віях ... Відчув, що дикторство – то його справа! Й поїхав до столиці, й витримав конкурс, й був прийнятий на роботу диктором Українського радіо. В 43 роки отримав вищу категорію, що в радянські часи вважалося заледве не подвигом! А загалом Анатолій Олексійович Єчко віддав роботі на Українському радіо 39 років життя! Радіобудні захопили його всього без останку. Він ознайомлював слухачів із випусками “Останніх вістей”, оголошував точний час, начитував підводки до передач, провадив репортажі до свят, парадів, був ведучим урядових концертів... Особисто знав легендарного диктора радянської доби Юрія Борисовича Левітана, адже того часто запрошували до київських колег на семінари з дикторської майстерності, а українські диктори їздили стажуватися до Москви на Всесоюзне радіо. І, між іншим, з ім’ям Левітана у професійному житті Єчка був пов’язаний один курйоз. Було це давно, десь у 70-х роках минулого століття. У палаці “Україна” відбувалося якесь пишне збіговисько, після чого мав лунати урочистий концерт, ведучим якого було запрошено Юрія Левітана. Однак він захворів і не міг прибути до Києва. Перед організаторами дійства постало практично нездійсненне завдання – знайти диктора, голос якого був би схожим на левітанівський. Спробували Єчка. І – о диво! – завдання зробилося абсолютно здійсненним, голос підійшов, він провів концерт так, що підміни ніхто й не помітив. Тільки згодом під час зустрічі двох дикторів московський йому прямо у вічі сказав: “Чтобы это было в первый и последний раз!”. Десь за тиждень після тієї події, як згадував Анатолій Олексійович, його викликали до керівництва та повідомили, що постановою ради міністрів дикторові виділено квартиру. Радості Анатолія Олексійовича не було меж. Робота на Українському радіо давала відчуття польоту. У 70-90-х роках минулого століття і на початку 2000-х покоління мільйонів українців чи не кожного дня чули Анатолія Єчка, його спокійний, урівноважений, дещо стишений голос полюбився радіослухачам. Диктор свого часу якось зауважив: “Нас учили говорити по радіо не на “майдан”, а до окремої людини, ніби вона з тобою в студії. А я уявляю батьків, друзів, мою Вільшану”. Вже будучи відомим диктором, знаним майстром красного слова, він часто навідувався до рідних місць. Любив повторювати: “Мене тягне сюди, з роками тягне дедалі сильніше. Бо немає ні птаха, ні людини, які б не пам’ятали свого гнізда... Часто я замислююся над тим, що в житті кожної людини настає мить, коли їй дуже кортить повернутися до свого рідного краю, домівки, саду, школи, пройтися Анатолій Єчко (в центрі першого ряду) з родиною Анатолій Єчко з Миколою Гриценком
Суспільство · “Для мене, коли закінчиться війна, буде дуже важкий період, тому що тоді я зможу згадати всіх”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Королеви в окопах” як “Грім серед неба”: які кіноновинки чекати цієї зими

У День Збройних Сил України відбудеться прем’єра документального фільму про жінок в армії “Королеви в окопах”, а вже в січні глядачі побачать ще один фільм – “Грім серед ясного неба”. Про ці кіноновинки розповів їх продюсер, полковник запасу Олександр Дріз. – Почнімо з найближчої дати – 6 грудня. Мені дуже приємно, що до цього свята в нас є подарунок у вигляді фільму, який називається “Королеви в окопах”. Це фільм про жінок в армії на прикладі трьох персон, які до війни мали добру роботу. Одна з наших героїнь, Ореста Бріт, вчилась в Університеті Сорбонна, жила в Парижі. У 2006 році вона стала королевою краси, отримала звання “Міс Київ”, її фото прикрашали найкращі іноземні видання. Інша героїня – Діана “Дана” Виноградова, дуже цікава особистість, яка стояла біля витоків “Правого Сектору” і зараз обіймає посаду заступника командира бригади. Це єдина жінка в Збройних Силах України, яка обіймає посаду такого рівня – заступник командира бригади з морально-психологічного забезпечення. Зараз вона вчиться в Національному університеті оборони, про це також є фрагмент в нашому фільмі. Третя героїня – дизайнерка, учасниця й організаторка різних музичних фестивалів. Це Юлія Сідорова, позивний “Куба”. Це вже зараз всі її знають як відому медикиню, яка врятувала величезну кількість військовослужбовців і продовжує цим займатися в 92-й бригаді в Харкові. Вона рятує життя і має власну команду, яку підібрала. Про це також у нашому фільмі буде розказано. Основна мета цього фільму – на прикладі цих жінок показати, як треба діяти в сучасних умовах і дівчатам, і чоловікам. Ореста Бріт є відомою волонтеркою. Во- Лідія ЯРОХНО, голова Старокостянтинівського осередку ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Днями у Старокостянтинівську гімназію імені Героя України Сергія Бондарчука завітали хмельницькі просвітяни Віталій Міхалевський, Лідія Проказюк, Аліна Пастушенко. У рамках тижня української мови в гімназії відбулася тепла зустріч із старшокласниками закладу й щира розмова про рідну мову та її доленосне значення в житті народу, адже “нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову”. Слушність цих слів Ліни Костенко незаперечна, що особливо відчувається в наш складний час, коли на кону – збереження Української держави. Тож маємо дбати про українську мову як генетичний код нації. Просвітяни відвідали також виставку портретів загиблих воїна була радницею Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, зараз активно продовжує волонтерську діяльність, займається РЕБ. У неї багато різних напрямків допомоги Збройним Силам, і ми це все показуємо. Дві інші наші героїні під час широкомасштабного вторгнення офіційно перейшли на військову службу, підписали контракти, і зараз успішно служать в лавах ЗСУ. Ми сподіваємося, що цей проєкт позитивно вплине на мобілізаційну кампанію, що люди побачать, як ці дівчата, маючи серйозні успіхи до війни, під час широкомасштабного вторгнення пішли захищати Україну. – Ви згадали про мобілізаційну кампанію. Як вважаєте, що може активізувати цей процес, щоб нові люди йшли до війська? – Я думаю, що тільки позитивний приклад інших. До речі, Ореста Бріт у нашому фільмі розповідає, які переваги людина отримує, коли йде зараз на службу, йде на війну. Так, там дуже небезпечно, можна залишитись і на полі бою, і на щиті, як кажуть, повернутися. Але річ у тім, що людина під час такої служби отримує і визнання, і статус україні, яка переможе, – достойне місце, пошану і повагу в суспільстві. А також знайде найкращих друзів і буде відчувати себе справжнім громадянином, справжнім патріотом, який не ховався, а пішов за покликом душі та серця відстоювати нашу країну. Тому в такій ситуації, безумовно, ми не можемо вплинути на якісь адміністративні чи організаційні заходи з мобілізації, але в духовному плані, в тому, що у людей може виникнути бажання, послухавши цих дівчат, піти – я впевнений. У багатьох людей зараз стан невизначеності, тому цей наш фільм, я думаю, допоможе їм зорієнтуватися і зробити правильний вибір, бо зараз дуже багато вакансій пропонують Збройні Сили України. – А чия історія вас найбільше вразила? – Вони всі три неординарні та яскраві героїні. Але мене особисто вразила “Дана” Виноградова. Вона – мисткиня, у неї були виставки у Львові. Крім того, вона пише вірші, видає патріотичні книги. У війську задіяна, починаючи від навчання і ідеологічної роботи з особовим складом, до суто військових оперативних, оперативно-тактичних речей, де бере безпосередню участь. Я просто дивуюся, звідки в неї такий діапазон знань, навиків і вмінь. Вона молода, зараз старший лейтенант, але обіймала посади підполковничі, а тепер вже, мабуть, і вище будуть у неї посади після Національного університету оборони. І це не просто так. Навіть командир бригади, який був її командиром, був вражений, як вона, у званні лейтенанта, впевнено справлялася з усіма обов’язками. Тому це дійсно саме та історія, що мене вразила найбільше. – Тепер розкажіть про ваш другий фільм – “Грім серед ясного неба”, головним героєм якого є Герой України Ростислав Лазаренко, позивний “Грім”. – Ми створили проєкт, що називався “Бойові родини”. Співавтором ідеї разом зі мною є начальник Головного управління комунікацій ЗСУ, полковник Богдан Сеник. Кожна серія цього проєкту присвячується певному роду Збройних Сил. Фільми мають профорієнтаційне навантаження і також пропагують військові професії. Під час широкомасштабного вторгнення створили дві серії, присвячені Повітряним Силам ЗСУ. Перша серія називалась “Захисники неба” про професію військових пілотів. А друга – “Спокійно працює ППО”. Ростислав Лазаренко також взяв там участь, але він не був головним героєм, там був інший головний герой. Після цього ми вирішили, що Ростислав як Герой України, як людина відома і шанована, потребує окремого фільму, і ми зараз створюємо “Грім серед ясного неба” як портретний проєкт. Це портрет героя, який пережив дуже багато і заслужив дуже багато. Уявіть лише, що він сьогодні вже майже вдвічі перевершив рекорд самого Івана Кожедуба. Ростислав закінчив військовий навчальний заклад, названий ім’ям Кожедуба. Він – неперевершена особистість і фільм про нього і частково про команду тих, з ким він. Бо його хлопчики, як він їх називає, це – бойова сім’я. У них і корпоративна культура своя, і відзнаки свої, і татуювання, і браслети, і багато символіки, яка для них є принципово важливою. Цей фільм розкриває більш широко життя героя, лідера льотчиків-штурмовиків. Безумовно, там є і трагічні історії, про його загиблих уже побратимів. Наскільки йому важко це все в ці сьогоднішні часи… Він каже: “Для мене, коли закінчиться війна, буде дуже важкий період, тому що тоді саме я зможу згадати всіх. І не так, як зараз, бо зараз постійні бойові вильоти”. Він знищив вже шалену кількість ворогів і продовжує їх нищити. На жаль, це вже історія сьогодення. Та попри все, він вірить в Перемогу і націлює своїх хлопчиків на переможну діяльність зі знищення ворога. – Коли можна буде побачити фільми? – Обидва ці проєкти були створені на замовлення Українського культурного фонду, де ми виграли конкурс. Телевізійна інші міста й заклади, невдовзі відкриється у Хмельницькій прикордонній академії імені Б. Хмельницького. прем’єра “Королев в окопах” планується на День Збройних Сил на 24-му каналі. Після того фільм піде на інші телеканали, стрімінгові платформи та інші джерела. А другий проєкт “Грім серед ясного неба” має, на нашу думку, кінотеатральну перспективу. Тому ми хочемо спочатку запустити його в кінопрокат у січні. Вже зараз мережа “Планета Кіно” і окремі кінотеатри хочуть взяти його в прокат. Тому лише після того, як фільм покажуть в кінотеатрах, він вийде на телебаченні. – Розкажіть про свої творчі плани. – Сьогодні ми хочемо продовжувати авіаційну тему. Там, крім Ростислава Лазаренка, є ще багато достойних людей. До речі, у фільмі “Грім серед ясного неба” беруть участь також Герой України Вадим Ворошилов, позивний “Karaya”, і льотчик, командир ескадрильї, який зараз також вчиться в Університеті оборони України, Іван Смеречанський “Смерека”. Ми хочемо розширити палітру цих героїв, тому плануємо ще один фільм про штурмову авіацію. А потім хочемо зробити про бомбардувальну авіацію і про винищувачі, які у нас є в усіх проєктах. Тому в авіації у нас гарні перспективи, я вважаю. Але і про інші війська ми не будемо забувати. Можливо, вдасться продовжити цикл “Бойові родини”. Ми зробили фільми про піхоту, морську піхоту, Десантно-штурмові війська, Сили спеціальних операцій. У продовженні “Бойових родин” нам би хотілося торкнутися й інших військових професій. Спілкувався Євген БУКЕТ Фото Віталія ПАВЛЕНКА
Суспільство · “Для мене, коли закінчиться війна, буде дуже важкий період, тому що тоді я зможу згадати всіх”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Просвітницький десант

нів-старокостянтинівців, створену завдяки масштабному мистецькому культурному проєкту “Слава Героям”. Унікальність виставки полягає в тому, що автори портретів і портретних композицій – учні Старокостянтинівської художньої школи. Ініціатором і керівником проєкту став просвітянин, викладач художньої школи, художник Микола Хіцінський. Почалося все з того, що серед його учнів були діти, чиї батьки загинули під час повномасштабної війни. Микола Віталійович переконав вихованців, що про героїв має бути світла й добра пам’ять, що поки ми про них пам’ятаємо, вони живі. Так з’явилися перші зображення загиблих захисників. На портретах вони живі, життєрадісні, повні сили й снаги. Такі, якими були в житті. Згодом інші діти захопилися цією справою, а колеги Миколи Хіцінського Павло Хацаюк, Галина Мельничук і Наталія Петрук допомагали своїм вихованцям у їхньому прагненні, бо справа далеко не проста: портрети писалися олійними фарбами, а це тривала робота – щонайменше 40 годин. Друге дихання проєкт отримав завдяки підтримці Українського культурного фонду, посприяла цьому дочка М. Хіцінського Іванна Хіцінська. Відкриття виставки відбулося 1 жовтня до Дня захисника України. Присутніми були не лише автори-творці, а й сім’ї загиблих, депутати міської ради, ветерани-воїни, представники міської адміністрації та небайдужі громадяни. Почуття присутніх важко описати словами. Виставка буде переміщатися в Світла пам’ять про героїв і почуття вдячності їм за жертовне служіння Україні має бути вічним.
Про-читання · “Поезія вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ті, стислості думки чи почуття: допий горобчику вечірні сльози степових голосів Станіслав не спокушається зужитими порівняннями, тропами, іншим “оздоблювальним антуражем”, а наполегливо шукає – і знаходить – виключно власні поетичні перлини. Подеколи вони здаються випадковими чи навіть неприйнятними, однак з часом стають цілком зрозумілими, вмотивованими, ба більше – настільки зримими, що відразу ж запам’ятовуються. Як, до прикладу, ось у цьому вірші: …кохана у твоїй руці осіннє яблуко молоде і солодке коштовне до невмирущої волі кохання тримай в білій долоні яблуко-бо то серце моє осіннє… Загалом же “Кора снігу” багата подібними знахідками – свіжими, насиченими внутрішнім світлом, щирістю, безпосередністю, тремкою любов’ю: “гора з тиші”; “у карих затьмарках черешень”; “впали яблука і затремтіло сонце”; “зустрічай осінь пташко моя з теплим крилом”; “осінь така руда за плечима серпня” тощо. Свого часу траплялися порівняння поетичного стилю Станіслава з іншими відомими авторами-верлібристами, яких зумисно не називаю з однієї причини: поет уже достатньо відомий в українській літературі і навіть почасти в європейській завдяки окремим перекладам. Якщо він на когось і схожий, то тільки на себе, на Станіслава Новицького, який впевнено торує власну творчу дорогу і вже має на цьому шляху незаперечні успіхи. переживуть час створення і мене. Бо важливіше – тема і її довершена, цілісна реалізація. Різножанровими засобами. А про жанри не сперечаються. Наталії було не до того за повсякденними волонтерськими справами. А ще ж доводиться вести в мережі спільноту, яку я назвав би паралітературною. Як є парамедицина, а ще раніше були парамілітарні, тобто воєнізовані, формування. Адміністратор такої групи повинен мати командирський характер. А найперше – взагалі характер. А це не те, що вподобайку ставити під будь-чим, бо “сподобалося”. І писати беззмістовне пустомельство в коментах, боячись зачепити чиїсь хворобливі амбіції. У поезіях, вставлених у цю книжку, сильний характер відчувається. І гумор. І майстерність набувається. Бо оте адміністрування спільноти надає змогу вчитися на чужих помилках. Не повторювати їх і не масштабувати в себе. Серед козацьких літописців часів Гетьманщини не було жінок. Якщо й були, то їхні рукописи не збереглися. Про раніші споріднені тексти княжих часів і мови нема. То справа ченців-чоловіків. Теперішній час очищує Україну і від цього стереотипу. Якщо Бог покликав жінку, значить, так треба. Володимир ВАКУЛЕНКО, член НСПУ, Харківська обл.
Про-читання · “Поезія вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Осіннє серце під корою снігу, або Поет, схожий лише на Новицького

Олександр ВЕРТІЛЬ, м. Суми …спитаю-бо тут де моє вікно я бачу поле і велику яблуню ще дві липи і бджолу на склі здається що я знаю близькість і безрухомість зору висоту звуку за чужим вікном… …Дочитав ці завершальні рядки в “Корі снігу” Станіслава Новицького, і якось незатишно й порожньо стало без його поетичного світу, прожитого-пережитого-прочитаного на одному диханні, в унісон з автором, не випускаючи із душі ту тремку і тонку струну, що звучала упродовж усіх сторінок. Що й казати, зріднився з його думками-розмислами – нехай й подеколи добряче “закодованими” і “зашифрованими”. Але, як кожен із нас народжується із власним кольором зіниць чи волосся, іншими індивідуальностями, так і поет Станіслав настільки природний верлібрист, що чомусь особисто мені він не уявляється у силабо-тонічних “шатах”, класичних рядках, “застебнутих під горло”. Втім, це форма, яку кожен обирає сам – чи навпаки. А щодо змісту, то, якщо зважити на регістри читацьких уподобань, амплітуда сьогоднішніх думок-суджень про творчість Станіслава коливається від “А” до м’якого знаку, або від беззастережного захоплення до цілковитого несприйняття. Але звернуся до затертої банальності: істина десь посередині, умовно кажучи, в районі літер “Л” чи “М”. При цьому висновок однозначний: маємо справу з поезією, яка вже знайшла і неодмінно знайде своїх прихильників у майбутньому. Звісно, дозовану кількість, серед справжніх духовних гурманів, бо таки правда: подібні вірші навряд чи братимуть у дорогу, щоб прочитати, лежачи на вагонній полиці, перед сном, а затим покласти під подушку, чи в хитливому автобусі або маршрутці. А все тому, що вона, ця поезія, вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця. “Кора снігу” складається із нових цьогорічних віршів поета і вже цікава та притягальна своєю назвою, яка має глибинне прочитання. Якщо проаналізувати поєднання двох іменників, то відразу ж відпадають епітети на кшталт “снігова” чи “сніжна”, які семантично віддаляють ці два слова. А так ніби вчувається хрусткий шурхіт, невидиме притирання двох пластів із різних природних “матеріалів”, під яким причаївся глибокий невідомий світ, зітканий із несподіваних рефлексій, асоціативно-предметних висновків-узагальнень. Це посилюють і увиразнюють притаманні верлібру ритмічні стагми, якими поет віртуозно володіє і майстерно варіює ними, жінка, я почав шукати прямі і непрямі аналогії і в цьому напрямку. Хоча в сексизмі мене не звинуватиш, це явище глибоко чуже мені, але особливості світосприйняття, а отже, письма були й будуть. А так і має бути. Яскравий приклад – “Царівна” Ольги Кобилянської. Тепер думається: не було б цього твору, то чи було б на чому виховуватися нашим героїням? Першої світової та Визвольних Змагань? А роль і місію літературного твору краще, достойніше переоцінити, дати йому завищену оцінку, аніж навпаки – не помітити чи обділити увагою. А читач Наталії Сідларь повинен разом з авторкою по ходу оповіді (не хаотично, а послідовно поданої) раз за разом відвідувати її й наше Закарпаття. Все у світі відносне. От і виявилося, що її Виноградів насправді ближчий до Харкова, аніж, наприклад, не так давно “сусідній” Бєлгород. Який він у лихого сусідній? Хіба що колись знову буде, як за часів Слобідської України. Але для цього він має стати Білгородом, а це зробити нелегко. Мені трохи дивно було дізнатися, що Закарпатський край дехто ще іменує Мадярщиною. Воістину, вийшло майже за Гоголем, якщо згадати репліку одного з героїв п’єси “Одруження”: “Один дурень зараз сказав, а інші за ним повторюють”. Але такі ж дурні чи провокатори свого часу звали Харківщину москальщиною. Такі ладні були ще в ті роки пропонуючи то розлого-мелодійні, то короткі, ніби рвані, рядки-речення, чим досягає бажаного результату як поет. Пропоновані вірші – світлі, одухотворені, пройняті думками-переживаннями і на тлі нинішнього масового галасливо-крикливого римування сприймаються як озонний духовний промінь. У рядках щільно і тісно переплетені земний і метафізичний світи, прості буденні предмети-речі і висока бездонна піднесеність. Ось як проникливо пише поет про війну в “Етюді піхоти”: …ноги натомлені голови сиві дороги небесній земні не протоптані ходить над Нами Господь молитвою не покличеш бродить над Нами Бог кличте скоріш ось він такий як і ти та не настільки сивий ось він серед могил мовчанням неситий слухай братику рідний близько до наших бід не встане з могили піхоти відважний крик… або: …у пророків давно нічого немає пророки зчищають глину з автоматів калашникова пророки одягаються в чорну тінь в земельну тінь Господа вони зупиняються біля кожного валу вони творять істину з істин денних… віддати Харківщину москалям. Патріотизм у таких особин був нижче нульової позначки. Та й взагалі, про що також ідеться в книжці, нема й не було в Україні країв непатріотичних. Пригадалися слова мого дядька Сашка з Красноградщини, нині покійного, сказані у 2005 році: “Ми всі бандерівці. І я теж”. Хоча до цього він звав бандерівцем лише мене, і це звучало не як похвала, а як докір або насмішка. Не можуть не привернути увагу поезії, створені на закарпатському діалекті, вставлені в оповідь як ілюстративний матеріал до того чи іншого факту чи події з минувшини й сьогодення. Я б остерігався написати “русинським діалектом”, а тим паче мовою. Занадто багато неприємних клопотів мала Україна з таким явищем, як політичний русинізм, ще з початків відновлення Незалежності, аби в час війни ще й заохочувати інших сепарів хоч би тимчасовими поступками. Чи вдавати, що нічого страшного не відбувається. Такий літературний контент вкотре підтверджує істину, що українська мова – це невичерпне й багатогранне явище. Я не визнаю таких понять, як застаріле, діалектне чи маловживане слово. Бо якщо слово красиве і звучне, воно ввійде в нашу повсякденну лексику. Або повернеться після вигнання. А що ж Харків, який став для Наталії рідним, коли вже доля занесла її сюди? Після Тичини вже, Тобто автор свідомо уникає поширених штампів-кліше, натомість пропонує власні новітні каркаси, заповнені розмаїтими асоціативними медитаціями, духовними ходами-лабіринтами зі своєю образністю, несподіваною семантикою, які прочитуються не завжди відразу, а після певного декодування. Письмо Станіслава Новицького не вкладається у жодне тематичне прокрустове ложе – він апелює до здавалося б полярних понять, які через рядок-другий “зустрічаються”, перетинаються, створюють цілком нове тло для авторських алюзій: “сховатись би заблукати у казці, що сам собі вигадав”, а перед цим зізнається про “казку з неправди”. Легко фіксуються улюблені образи поета, слова, які він використовує у поетичній тканині особливо часто. Це насамперед “сльоза” в різних її виявах і проявах: “сльоза осіннього туману”; “вище сльози тепер моє серце”; “щоб потому ні сліз, ні зойку”; “з піску сліз і крові”; “побачу сльози твої”; “сльози небесні і сльози земні”; “непомітно леміш хитнувсь над чорною сльозою поля”; “вбачити сльозу за прозорістю стіни”, “чужі та непізнані сльози”, “молитви сакральну сльозу” та інші. Її образ постійно трансформується, видозмінюється, “підлаштовуючись” під ту чи іншу ситуацію, контекст. А вдалими додатками слугують очі, зіниці як своєрідні засоби-відображення насамперед баченого, відчутого, пережитого. Тяжіє поет і до афористичносможе, десятки поетів пробували знайти відповідь на запитання, де ж його обличчя. А творчість, діяльність і особистість Н. Сідларь- Дубової показує, що нині обличчя Харкова – волонтерське. Тобто воно характерне і визначальне. Антиукраїнським чи байдужим до всього українського воно не було і вже не буде. Хоча ще, ймовірно, десятки тисяч сидять, отримуючи гуманітарну допомогу, і ждуть ворога, як другого пришестя Спасителя. Але обличчям Харкова їм не бути. А хто втік, навіть під приводом “порятунку дітей”, то хай і не вертають. І права голосу такі вже не матимуть. І ті літератори, що втекли, не напишуть помітних творів про цей час очищення країни і людських душ від московської та олігархічної скверни. І ті, що їх горе-журналісти називали розкрученими (чи розкуроченими). Вони й не були обличчям української літератури. А такі книжки, як ця, мають бути подіями в житті краю і країни. Якби вихід їх у світ супроводжувався належною інформаційною підтримкою з боку влади також. Якби мені довелося редагувати це видання, я б, може, й переконав авторку робити ту чи іншу поезію ілюстрацією, логічним завершенням, фінальним акордом розповідей про ту чи іншу подію, описану як щоденниковий запис. І тут хронологічний принцип не дуже важливий. Я, наприклад, ніколи не ставлю дати під своїми творами. Якщо вони вартісні, то
Про-читання · “Поезія вимагає напруженої праці читача, добротної підготовки, бажання не “ковтати” рядки, а просвічувати рентгеном власної душі і серця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Час катарсису

У світі найкращі речі ще нічого не варті, якщо про них ніхто не оповіщає. Великими мужами на' зиває народ оповісників. Фрідріх Ніцше. “Так сказав Заратустра” Нарешті тримаю книжку, що з’явилась на світ у харківському видавництві “Майдан”, яку Наталія Сідларь анонсувала мені, здається, давно. Жанр твору можна визначити як діаріуш. Аналогій в українській та інших літературах вистачає, але мені одразу ж пригадався “Журнал” Тараса Шевченка. Зовні – вкрапленнями поезій, своїх і не своїх. Всьому має бути і є відповідне місце. І здається, що так і мало бути за первісним задумом, хоча його як такого не було. А при подальшому, глибшому ознайомленні – логічними, закономірними екскурсами ближче й далі від Харкова, в якому відбуваються основні події, зокрема, в рідне для Наталії Закарпаття, і в інші краї нашої соборної, поділу якої ми до 2004 року не знали, а з 2014 року це питання знято остаточно. І екскурсами в часі – в трагічні події минулих десятиліть, звідки й ноги ростуть у теперішнього лихоліття. Бо письменники й мають бути мандрівниками в часі, буваючи, зокрема, і в майбутньому. Тут головне, аби воно в нас було. Зважаючи на те, що автором є
Очевидець і літописець · “Долі колишніх донецьких тісно переплелися, вони різні, але схожі в одному: ми й досі неприкаяні, досі в дорозі додому”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

допомогли евакуюватися. Їхнє село, як і сусідні, третій рік під ворожим вогнем, але що там вціліло, а що ні – запитати немає в кого. Скоріше за все Зелене Поле поповнило список повністю знищених рашистами населених пунктів. Долі колишніх донеччан Володимира Заїки і Юрія Доценка в чомусь схожі, але кожен іде своїм шляхом. Вони ровесники, обидва журналісти і поети, в 2014 р. залишили свої міські квартири і повернулися до батьківських осель: Юрко до Малотаранівки біля Краматорська, Володя до найвіддаленішого від Донецька райцентру. Навесні 2022-го моїм друзям довелося вдруге залишати домівки, але за пів року вони повернулися на Донеччину, скуштувавши гіркого переселенського хліба. “Хліб для мене, як свято тепер. Нерегулярно завозять в магазин, бо стріляють або по нас, або по дорозі, або по пекарні в місті... Колись у мене квартирували наші бійці – ділилися, гуртом якось веселіше було”, – згадує Юрко. Колись поруч прилетіло – пошкодило дах. “Моя ж хата в селі скраю – першим ворога стрічаю”, – жартує давній товариш. Не скаржиться на життя, але почувається самотньо: дружина пішла, діти і внуки опинилися в окупації ще до 2022 р. Радіє моїм дзвінкам і відвідинам інженера та поета Олега Максименка з Краматорська. Минулого літа Олег Леонідович зробив своєму старшому товаришеві подарунок напередодні його поважного ювілею – видав книгу “Зимові голуби”. Невеликим накладом, бо своїм коштом. Більша читацька авдиторія в нашому просвітянському тижневику, де і була надрукована добірка віршів Юрія Доценка в одному з попередніх номерів. Володя Заїка так само творить: має п’ять збірок поезії і стільки ж прози, але основна його робота – всеукраїнський тижневик “Хазяїн”, де він головний редактор вже двадцять років! Працює дистанційно, пишається читачами, які зберегли вірність друкованому виданню, намагається крім профільної тематики публікувати творчість передплатників. Допомагає захисникам України... Дарма, що їхнє селище далеченько од лінії фронту – і до них, і в сусідні села “прилітало” і сама атмосфера спонукає робити для оборони щось більше, ніж можеш. У своїй книжці “На відстані війни” (2023) автор наголошує: війна ходить поруч із нами, а лінія фронту пролягає через усю Україну, через кожну родину. Володимир Заїка пише, як онукові задали тему твору в школі “Мій
Очевидець і літописець · “Долі колишніх донецьких тісно переплелися, вони різні, але схожі в одному: ми й досі неприкаяні, досі в дорозі додому”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Люди скраю Донеччини

Ігор ЗОЦ Десять років тому, посеред спекотного літа 2014-го, я залишав Донецьк потягом на Київ. На вокзалі вже розбійничали людолови з так званої армії “днр”, і я радів, що мене не перепинили, а комусь із чоловіків не пощастило – їх запідозрили, що, мовляв, перевдягнуті “правосєкі”. Української влади в місті вже не було, а проти автоматів у руках окупантів особливо не посперечаєшся. Потяг відійшов за графіком. За вікном пропливали такі знайомі Авдіївка, Очеретине, Новогродівка... Перша зупинка – Красноармійськ, західні ворота Донбасу – тепер Покровськ, і серце защеміло, – мала батьківщина. Тоді, в 2014–2015 рр., українській владі вдалося звільнити значну частину Донеччини та Луганщини і не допустити просування ворога. Влітку 2014-го багато моїх друзів і знайомих залишали обжиті місця. Більшість з наплічниками, без теплих речей. Сподівалися повернутися до зими, а виїхали в невідомість... Переселенські долі колишніх донецьких тісно переплелися, вони різні, але схожі в одному: ми й досі неприкаяні, досі в дорозі додому... Згадую друзів з ближнього кола. Колежанку Валентину, яка з родиною змінила чотирикімнатну квартиру в Жовтневому селищі Донецька на сільську хату на Чернігівщині, де й прожили немало літ. За цей час в окупації помер військовий журналіст Дмитро, а це він прихистив земляків у батьківській хаті. Кілька років, яку чернігівському селі не стало матері Валі – колишньої редакторки шахтної газети Лідії Данилівни. Родина згодом перебралася до обласного центра і далі орендує житло. А їхню квартиру спочатку захопили кадирівці, потім здиміли, залишивши ключі донецьким ромам... За словами Валі, ці майнові втрати ніщо порівняно з переживаннями за сина: Олександр другий рік в ЗСУ і зараз в одній з найгарячіших точок російсько-української війни. Втікаючи від руского міра, ще одні мої друзі Наталка і Валентин обрали для життя село в одному з районів Донеччини. Міським жителям було непросто призвичаїтися до нових умов, але вони змогли. Навіть кізок завели. Пригадую, з якою радістю Валентин повідомляв телефоном про народження свійських тваринок, немов йшлося про поповнення власної родини... У 2022 році війна прийшла і в їхній дім. Під постійними обстрілами понад місяць жили в льосі, а коли прилетіло поруч із хатою, зрозуміли: зволікати не можна. Воїни ЗСУ Саме та знаменита стела внесок у Перемогу” і треба було бачити, з яким натхненням і жадобою він його писав! Як допомагає мамі-волонтерці готувати смаколики бійцям на передову, продовольчі набори для біженців і нужденних громадян. Дивлячись на все це, душа сповнюється гордістю: гідну зміну ростимо! Згадуючи наше з дружиною Наталкою і сином-офіцером Савою прощання з Донецьком у 2014-му, не міг і уявити, що станеться з містечками Донеччини після 24.02.2022 р., і що саме рідний мені Покровськ стане локацією для евакуації і зрештою ціллю для постійних обстрілів рашистів. Не було такого дня, щоб я не згадував своїх земляків, до яких війна в цьому році наблизилася невідворотно... Наприкінці минулого літа залишила місто моя однокласниця і односельчанка лікарка Маргарита: вона не поспішала їхати, бо син – офіцер ЗСУ, воює поруч, і мав змогу хоч на кілька годин навідувати маму. “Побачив, як плачу, складаючи для відправки речі (виявляється, все життя вмістилося у декілька посилок!), каже: краще ти сама зберешся, ніж тебе збиратимуть по частинах”, – це в нього чорний гумор такий, але я його розумію, сама багатьох переконувала рятувати життя й евакуюватися”, – розповідає Маргарита. “Я розумію, як важко залишати рідний дім, усього набачилася, – ділиться Маргарита. – Останнім часом працювала у військово-лікарській комісії. Не можу забути фермера, який в селі неподалік Покровська втратив під обстрілами все своє господарство, техніку, дім. Нічого не вціліло. Каже: “Придатний за здоров’ям чи ні, тепер все одно. Залишилась одна дорога – на війну””. Двоюрідний брат Костя, колишній шахтар, чий син воює з весни 2022 р., вже три місяці, як виїхав з батьківської оселі на вулиці Веселій. Називав його вартовим нашої родинної пам’яті: на цвинтарі селища упокоїлися Костів батько, мати, а мені рідна тітка Віра, бабуся Ганна Мусіївна, якої зовсім не пам’ятаю. Після того, як у Донецьк мені стало зась, і я не міг провідати навіть місце поховання своїх батьків, а цвинтар потрапив у вирву боїв за Донецький аеропорт, сподівався, що хоча б у землі одна гілочка нашого роду лишиться не потривоженою ордою, але і шахтарське селище Шевченко тепер під великою загрозою. Костя зараз в іншому місті і воліє не згадувати Удачне тримається родинне обійстя та свій з дружиною дім. На моє запитання про обстановку в прифронтовому селищі не відповідає. Каже, треба жити днем сьогоднішнім, та й по тому. На словах він ніби одрізав все своє попереднє життя, а що на серці та в душі? “Чужа душа – то повне море сліз”, – написала колись Ліна Костенко. І як тут з нею не погодитись?! Десь з місяць тому Костя прислав відео добряче пошкоджених російською керованою авіабомбою свого родинного гнізда і житлових будинків сусідів з коментарем “Невесело на вулиці Веселій...”. Тоді я подумав: добре, що ці люди вчасно виїхали. Мені здалося, що дім моїх родичів, зведений в 1950-х, загалом вцілів, але я помилився. Цими днями передали нові знімки наслідків ворожого нальоту. На місці будинку на двох господарів і колись веселого двора – купа обгорілого каміння, а частина стіни, що встояла, – стала схожою на хрест. Хрест над нашою долею... Колись у тому домі мене, ще школяриком, родичі прихистили, і я з тих далеких днів шанував свого дядька Іллю Леонтійовича, учасника бойових дій Другої світової. Той був схожий на зображеного на портреті свого батька Леонтія Архиповича – солдата Першої світової з Георгієвським хрестом на грудях. Витвір самодіяльного художника був у домі на видному місці. Костя розповідав, що ще в радянські часи їздили на росію, і в тому селі на Білгородщині, де народився його дід, тоді розмовляли по-українськи. На запитання, чи не забули забрати із собою родинну реліквію, отримав ствердну відповідь... Ось так: три з чотирьох поколінь моїх родичів по батьковій лінії воювали, останньому нікуди повертатися, а війна далі палає... До речі, шляхи Господні і справді недовідомі: син Кості і мій племінник, юрист Ілля, який добровільно пішов на війну в березні 2022 р., воює і отримав поранення в бою на території колишнього Великоновосілківського району, якраз там, де жили мої родичі по маминій лінії. Вже наразі старший лейтенант зізнається: якби не рівчак уздовж посадки, який прихистив під час раптового ворожого обстрілу, – навряд чи спілкувалися б... А долі згаданої рідні невідомі, адже стосунки тихо припинилися після смерті моєї мами. Що ж так нерідко трапляється між українцями – спочатку легковажимо родинними зв’язками, а потім вони обриваються назавжди. І на те нема ради... З невеликого хутірця біля Покровська мій ровесник ветеринар Микола забрав до себе на Дніпропетровщину свою стареньку неньку, а вона ж училася в школі, де вчителювали і мої батьки, і мені дорогі ці люди. Микола зізнається, що залишив хату з якої п’ять поколінь пішло світами, а тепер довелося все кидати. Потроху щось вивозив, але ж дім не майно. Каже, немилосердно спекотне літо залишило селян без домашніх врожаїв – земля порепалася, вигоріло майже все. Коли ворожі прильоти почастішали – кинулись виїжджати. Різали курей, свиней і корівок, собак відпускали на волю. Біда... Фермер Іван зі свого (і колись мого) села в Покровському районі, ще в кінці вересня виїжджати не збирався. Дозбирував соняшник і пояснював: “Не залишати ж ворогу!” Виїхати з Донеччини для Івана означало залишити напризволяще немалу кількість гектарів землі, яку засівав, – обробляв його батько Микола Іванович, і на якій вже сам Іван ось уже понад два десятки років вирощує хліб – дає роботу односельчанам, виплачує за паї, сплачує податки... Іван підшукував місцевість, куди можна переїхати, але ж йдеться не лише про родину, немічних батьків, а й про сільськогосподарську техніку, зароблену важкою працею. І чи знайдеться місце для роботи фермеру з Донеччини в інших краях? А землю годувальницю з собою не забереш... Минуло зовсім небагато часу, і я з шостої спроби додзвонився Івану, а в нього ситуація змінилася: без зв’язку другий тиждень, але генератор виручає. Питаю про новини, каже все дозбирали, техніку сховали, шукаємо куди переселятися, а вже пів села виїхало... Цікавлюся думкою фермера рішенням ВР про збільшення податків, зокрема збільшення мінімальних податкових зобов’язань для земель у розмірі 700 і 1400 гривень за гектар. “За цим законом такі фермери, як я, все втратять, так само вся наша праця, пропаде як прийде ворог...”, – зізнається Іван. Нестійкий зв’язок уривається... Ще в одному селі неподалік Покровська залишається в батьківській хаті Валентина Іванівна: каже, що якби був живий її батько, дивом уцілілий у пеклі солдат Другої світової війни, він ніколи б не повірив, що війна знову прийде в Удачне. І хоча в село періодично “прилітає”, значна частина мешканців виїжджати не поспішають. “А куди ми поїдемо, хто нас чекає”, – Валентина Іванівна не повторює цього гіркого гасла, але каже про людей, які настраждалися в інших краях та й потягнулися до покинутих осель. Поки що за півтора десятка кілометрів на захід од Покровська, за словами моєї співрозмовниці, жити можна: через день є світло в оселі, в магазині все необхідне є, у сусідів можна купити молоко. – А хліб звідки? – допитуюсь. – З Покровська! – Як, у місті під вогнем печуть хліб? – А з чого дивуєшся, шахта працює, – Валентина Іванівна каже про це з особливою гордістю, адже її чоловік все трудове життя віддав копальні. На жаль, довгожителів серед шахтарів мало...
Очевидець і літописець “Ми маємо цінувати кожну мить життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Селище з давньою історією відоме, бо розташоване на залізниці, що веде від Покровська на Дніпропетровщину. Тепер станція Удачне кінцева: потяги й електричка на Чаплине сюди приходять і повертаються назад, бо попереду війна. А поруч із селом найбільша в Україні шахта “Покровська” зі збагачувальною фабрикою. Не один десяток років це важливе для економіки країни ефективне приватне підприємство, наче магнітом, притягувало люд із навколишніх сіл найвищою в галузі зарплатою, і частина працівників продовжує їздити на роботу навіть із сусідньої області. Ще одне багатство цього краю на межі Донеччини і Дніпропетровщини – родюча земля: і її досі обробляють місцеві хлібороби з агрофірми “Дружба” і навіть озимі посіяли. Оце в людей віра! Надія, що ЗСУ зупинить ворога в Покровську жива і хай так і стане! Не можу не спом’янути єдиного в Покровську члена НСПУ, вчителя історії Петра Гайворонського, який виїхав з міста в квітні 2022 р., а повернувся з Києва додому в травні 2024 р., бо заповів, щоб поховали поруч з дружиною. Вже взимку стало ясно, що ворог невідворотно наближатиметься до Покровська і лише диво може його спинити. Не мав ілюзій щодо сумних перспектив і Петро Євгенович, більше того щез 2014–2021 рр. своїми виступами, публікаціями в газетах “Маяк” і “Донеччина” застерігав: війна з росією надовго, ворог од нас просто так не відчепиться. По гарячих слідах відторгнення частини Донеччини і Луганщини в 2014 р. видав книгу “Скельця калейдоскопа” з моєю передмовою. З початком широкомасштабного вторгнення у віці 60+ пішов записуватися в тероборону, але стан здоров’я давав змогу лишень щось писати і вчителювати дистанційно. Зі смертю Петра Євгеновича місто втратило свого видного краєзнавця, людину, яка спілкувалася з самим Данилом Шумуком, колишнім дисидентом і політв’язнем, який провів за ґратами 42 роки, 6 місяців і 7 днів! Небагато хто знає, що борець за Україну Данило Шумук в останні роки свого життя мешкав у Покровську і там же й похований. Петро Євгенович із побратимами домігся встановлення меморіальної дошки на будинку, де жив Шумук, – що тепер із нею в місті, яке щодня потерпає від обстрілів... Знищують Покровськ, стирають пам’ять... Зі Слов’янськом зв’язок стабільний, та й порівняно з Покровським напрямком, відносно спокійно. А мій колишній вчитель Валерій Іванович навіть настрій підняв. Каже: чавлю виноград, рясно вродило, добре вино буде – запрошую! Він з дружиною у власному домі пережив лихоліття окупації Слов’янська бойовиками гіркіна в 2014-му, який залишав на кілька днів, щоб як письменник взяти участь у Всеукраїнському Шевченківському святі в Каневі. Він тоді їхав через Донецьк і залишив мені кілька книжок і синьо-жовтих стрічок, бо в заблокованому Слов’янську всіх, хто приїздив, терористи обшукували і за українські символи можна було постраждати. Навесні 2022 р. Романькам, як і багатьом містянам, довелося виїжджати в евакуацію, щоб знову повернутися до своєї хати, де й живуть далі. Валерій Іванович – кандидат педагогічних наук, своє життя пов’язав не тільки з місцевим педінститутом, а й очолює обласну організацію Національної спілки краєзнавців України, увійшов до міської та обласної комісій з декомунізації. За його словами, за останній рік тільки в Слов’янську та прилеглих селищах перейменували понад 260 вулиць і провулків. Таку місті з’явилися вулиці імені Івана Мазепи, Лесі Українки, Дмитра Донцова, Дмитра Павличка, Івана Піддубного, “Енеїди”, “Просвіти”, Центральної Ради, полеглих в АТО воїнів: Романа Напрягла, Василя Сліпака, Генерала Кульчицького... А вулиця Можайського, де мешкає невтомний краєзнавець і дослідник творчості поета Сосюри Валерій Романько, отримала назву Володимира Сосюри. Віктор Петрович Скрипник, найстарший із журналістської когорти Донеччини, – залишається в Слов’янську і навіть книжки видає. За словами ветерана, підштовхнув до праці випадок із переселенського життя. Ось як про це написав сам 83-літній чоловік: “У Гайсині на Вінниччині, де нас прихистила місцева жителька в своєму домі, ми з дружиною прожили пів року. Може, жили б і далі, але у вересні 2022 року сталася трагічна подія – в бою під Лисичанськом загинув батько сусіда. Після похорону наша благодійниця видала: “Наші гинуть на Донбасі, а ви тут ховаєтесь! Це ви, донбасівці, винні, зчинили там бучу, в росію вам захотілося!”. Звинувачення були такими образливими для мене, людини, яка доклала чимало зусиль, щоб Україна стала вільною, незалежною державою, що я вирішив негайно повертатися...” Вдома, де і стіни помагають, Віктор Скрипник написав три книжечки – “Підла війна росії проти України” (2023), “Війнами обпалені” (2024) та “Піввіку роботи в газетах” (2024) – про свій шлях журналіста і редактора міськрайонної газети “Вісті”, про публікації, що утверджували Незалежність у перші роки відновлення державності. Редакторові Скрипнику вдалося зберегти видання українською мовою, а от наступник пустив на шпальти російську, яка з часом поглинула і всю газету. Відтак Віктор Петрович знайшов себе в якості власного кореспондента обласної українськомовної газети “Донеччина”. Вся творчість публіциста після 2014 р. була застереженням для влади: не можна загравати з опзж і провідниками руского міра бойками, королевськими, шуфричами, які часто проводили свої акції в Слов’янську і не вилазили з білбордів на вулицях міста під час місцевих і загальнодержавних виборів... Віктор Скрипник особисто звертався до СБУ в місті з вимогою зняти бігборди опзж російською мовою, адже закон дозволяє тільки державною. І це діяло – бігборди змінили! Це про те, що один у полі воїном є – питання, де була влада... Між тим запитань до влади і зараз багато, навіть побільшало. Ось що написав цими днями на своїй сторінці в Фейсбуці Валерій Романько: “Зараз для мешканців Слов’янська, Краматорська, Дружківки, а особливо для навколишніх сіл, хто має земельні ділянки, постало питання: чи садити часник під зиму, чи садити малину та виноград, а тим паче дерева? Чи дочекаємося врожаю наступної весни та літа 2025? Чи не трапиться, як у моїх земляків з селища Гродівка Покровського р-ну (та чи тільки в них!). Однокласниця Неля повідомила: у квітні-травні посадили (картопля, буряк, кукурудза…), а в середині травня термінова евакуація, – виїхали, покинувши хату, город. Зараз осінь, початок жовтня – і Неля не знає, що там виросло, чи хто що зібрав – наша рідна Гродівка загарбана, розбита, спустошена… Бачу, є в людей сумніви, що ми у Краматорську та Слов’янську під українськими прапорами ще зможемо рік витримати. А хто дасть відповідь? Сумніваюся, що керівництво України. Можливо, знає Трамп, коли закінчиться війна, чи група масонів у Великій Британії? Хто керує долею українців? А ми все ж тут, у Слов’янську, садимо на зиму часник, чавимо виноград на вино, перекопуємо городи… А ще й працюємо над новим випуском краєзнавчого альманаху, готуємо статті на конференції… Життя продовжується. Віримо у краще. А все ж “тривожна валізка” напоготові...” Справа ж звісно не в часнику. Люди, які живуть поруч з війною одинадцятий рік(!), мають право вимагати від влади пояснень. Що далі і хто керує долею українців – на це немає відповіді. І в мене її немає. Просто спробував розповісти лише про кількох цивільних людей з Донеччини, яких добре знаю, яким небайдуже, що буде з Україною, які опинилися у вирі страшної війни, але не зламалися через важкі життєві обставини і втрати, допомагають ЗСУ і ближнім, вистояли і вірять у Перемогу. Неблизьку, але невідворотну. Фото з відкритих джерел
Очевидець і літописець “Ми маємо цінувати кожну мить життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

У гармонії зі словом

Просвітяни Житомира долучились до низки активностей, які проходили в місті до Дня української писемності та мови. Покровськ: потяги вже не ходять Людмила ЛОБАЧОВА, м. Житомир У приміщенні Житомирської міської ради пройшла відкрита лекція “Мова – кордон нації”, яку читала Лариса Ніцой. Послухати відому письменницю завітали просвітянки Світлана Вітер зі своїми студентами Поліського національного університету і Людмила Заліщук з донькою. У філіалі на Київській комунального закладу “Міські публічні бібліотеки” писали 25-й Радіодиктант національної єдності. Там же відбулося літературне зібрання “Мова – генетичний код нації”. Зі вступним словом перед ліцеїстами та творчою інтелігенцією виступив голова Житомирського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, заслужений журналіст України Святослав Васильчук. Святослав Карпович наголосив на важливості усвідомлення українцями себе як окремого народу, нації та держави, яка не має і не хоче мати нічого спільного з державою-загарбником. Розмірковував над питанням, як українцям зростати самодостатніми і національно-орієнтованими. “Для цього потрібно мати знання з історії, географії, лінгвістики, розмовляти українською мовою. Українську москаль не розуміє. Я свідомо не називаю російську “мовою”, у них язик, а він може бути телячий, свинячий, будь-який. Мова – у нас, ми мовимо”, – наголосив Святослав Карпович. Він також зачитав власні поезії, зокрема уривок з книжки “Зборів”. Щиро, по-українськи: “Слава Україні! Слава нації! Україна – понад усе!” – розпочала виступ письменниця Марія Зіновчук, у творчому доробку якої – тридцять книжок. Вона наголосила, що Україна – понад усе і наша мова – понад усе. Також пригадала страшні часи, коли українську мову забороняли, над нею насміхалися, всіляко принижуючи її носіїв. Навела приклади з власного життя: “Навчаючись в інституті, була змушена розмовляти мовою окупанта. Під час перерв та у приватному житті я завжди говорила українською, то мені закидували зневажливо, що я “з колгоспу”. На роботі згодом було те саме. Зі здобуттям незалежності як економіст я переклала всі нормативні документи для користування, але московський вплив був дуже сильний, і керівництво переклади не оцінило. Поступово українська мова відродилася. Тому ми маємо берегти її та примножувати”. Поетеса подарувала в авторському прочитанні свій вірш “Українська мова”. Просвітянка, письменниця Євгенія Юрченко зачитала власні поезії про українські символи-коди нашої нації. “Вечір озивається сиренами…/ Фарбую губи в червоний… / На щастя. / Одягаю стару сорочку / І тихо молюся за життя…/... Україна вистоїть. Знаю… / Вишивала бабця на щастя…”. Звучали рядки написані в евакуації за кордоном. Після цього пані Євгенія звернулась до ліцеїстів: “Бажаю, щоб ви знали і шанували рідну українську мову, яка вас народила, виховала і викохала, а іноземні мови вивчали просто для подорожей і культурного збагачення, щоб нам не потрібно було б переховуватися по чужих країнах і вчити їхні мови”. Серед просвітян була гостя Вікторія Краснопір – директорка департаменту соціальної політики Житомирської міської ради. Вона почала писати есе і вірші зпочатку повномасштабного вторгнення, декілька з них вона майстерно винесла на суд присутніх. Наприкінці виступу пані Вікторія наголосила, що ми маємо цінувати кожну мить життя. Музика гармонійно доповнила слово. Своїми піснями у супроводі гітари порадував Юрій Іванець, а просвітянин, заслужений майстер народної творчості Валерій Березівський розповів про власноруч зроблені духові музичні інструменти. Завершилась зустріч урочистим виконанням славня України та врученням членських квитків новим просвітянкам: Марії Зіновчук, Лідії Охрименко та Людмилі Заліщук. Літературне зібрання “Мова – генетичний код нації” модерувала завідувачка відділу Бібліотеки на Київській Лідія Охрименко. Просвітянка, журналістка Людмила Заліщук долучилась до літературно-мистецького свята “Ти, рідна мово, чиста, як роса”, яке відбулось на базі іншої бібліотеки-філіалу № 16 КЗ “Міські публічні бібліотеки”. Вона розповіла присутнім про внесок просвітянина Бориса Тена до перекладацької скарбниці українського народу та зачитала один із сонетів видатного житомирянина. Її донька Мирослава Сліпченко продекламувала гумореску Павла Глазового “Кухлик”. Додамо, що до Дня української писемності та мови Людмила Заліщук отримала подяку від секретаря Житомирської міської ради Галини Шиманської “За популяризацію української мови та літератури”.
Книжка в газеті · “І жити так, щоб мати свій Едем, земну красу оспівувати в римах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Випробування поезією

Яна В’ЮНЕНКО Народилася 20 січня 2006 р. в селищі Білоку' ракине на Луганщині. Навчається в Київ' ському національному університеті ім. Тара' са Шевченка з 2023 р. за освітньою програ' мою “Реклама та зв’язки з громадськістю”. *** Три гудки. Один протяжний подих. Кілька слів. Короткий діалог. П’ять ракет. В повітрі дим і порох. Дев’ять жертв і другий некролог. Тридцять повідомлень. Двадцять чатів. В барабані залишок від куль. На папері сітка із квадратів: Хтось іде на хрест, а хтось на “нуль”. 30.10.2024 *** Я бачу тебе у снах і в новинних мапах, Я всюди шукаю тебе, твою тінь і запах. Ти пахнеш так само, як пахне шкільний жасмин, Ти вільний, як степ і кущі дикорослих шипшин. Я хочу впадати у тебе, як Біла впада в Айдар, Я хочу сховати тебе цілунками білих хмар. Я хочу напитись тобою із чистих джерел криниць, Бракує тебе і твоїх воронцевих зіниць. Коли стираються межі – будуються стіни, І риють окопи, як риють людські могили. Тебе замели ті холодні лютневі сніги, Ти довго живеш без правди і без весни. Згорають думки, як згорає трава й очерет – Тепер це вогні від дронів і від ракет. Ніщо так не ранить, як тихо вбиває час. Чи я повернусь? Не знаю. Мій вогник згас. 12.12.2023 *** Я розгорнула себе для тебе – Бери, читай, занотовуй правки. На кожне “хочу” й на кожне “треба” Мої тлумачувальні нотатки. Малюй сторінки, викреслюй дати, Ти весь із доказів й заперечень. А я щоденник, уявні рамки, Тепер я коми, вирвані з речень. Стирай обгортку, міняй абзаци, Лиши на згадку уривок змісту. Подай понівечені форзаци – Поставлю дату й кінцевий підпис. 31.01.2024 *** Скажи, а чому всі мої думки починаються з тебе? І чому всі мої слова затискаються в ребра? Чому бачу тебе в незнайомих раніше місцях, Домальовую обриси в пам’яті і в снах? А чому тут усе не моє від шпалер до карнизу? Як вдалося життя помістити в одну валізу? А чому саме ти зустрічаєш розкати грому? І чому я лише тебе називаю домом? 21.02.2024 *** Думки заплелися в тугий непролазний тин, 30 жовтня в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка відбувся ХІХ Загальноуніверситетський конкурс авторської пісні й поезії, ініційований “Молодіжним центром культурно-естетичного виховання” (директорка Надія Максименко, художній керівник Е. Томільченко). Серед понад 50-ти учасників-студентів різних факультетів й інститутів було визнано переможців. То – переважно початківці. Редакція “Слова Просвіти” люб’язно надає можливість їм вийти на читацький простір у “Книжці в газеті”. Деякі з них вже дебютували в періодичних й неперіодичних виданнях: О. Федина – в альманасі “Сло- Здається, лише на ньому зійшовся клин. Зіниці приховують блиск у шарах повік, Здається, лише на ньому спинився лік. А губи поволі складаються у дугу, Здається, півмісяць всміхається лиш йому. Слова заступають прокладений ним рубіж, Здається, лише для нього пишу цей вірш. 10.09.2024 Олександр ЄЛИСЕЄВ Народився 19 січня 2003 р. в м. Ковелі на Во' лині. Навчається на четвертому курсі укра' їністики в ННІФ Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Із циклу “Ескізи” І вервицею вернусь поодаль відлуння праворуч тебе стоїть осінь ховає сухі вуста в зеленій молитві ІІ із твого мовчання виплекав рожеву кульбабу тиші нахабним зародком подиху помежи словом і словом Передчуття Мале дівча із рудим волоссям, місто зустріне тебе з роботи. Ви питимете глінтвейн під Френка Сінатру, і сніг ітиме за вами слідом, і буде смішно, і буде солодко. Місто покаже тобі гербарій із синіх, рожевих, сірих... Розкаже як день минув, обійме і піде геть, лишивши по собі порепану панораму. Акне У дзбані темно і вже не згадаєш тих вуст, кроплених молоком. Якщо закинути голову догори, крізь сиву бороду лісу можна побачити набубнявілі зорі, немов уперше… Молодик! Як давно він хотів скотитись на землю, а не може, бо пахне хлібом. А якщо лягти в перегній і заплющити очі, можна прокинутися метеликом. І вмить зорі луснуть, і ліс скине свою сиву бороду, злизавши із дна дзбану прокислі краплини ночі. *** ніколи вже, здається, не збагну я легкість вранішньої втечі: білим спогадом прилип до губ невимовлений вечір. і ти, розважливо тендітна, об сонце, з сміхом, б’єшся головою. …а сонце, як стигле яблуко, гойдається над вже не раз перемальованим вікном. зібгана сукня пам’ятає про опуклість тіла, про лице, що золотою скалкою бринить у тіні ока. беззуба хіть шкіцує твій покірний силует на тлі мого спокою. *** Між зітханням і смертю – крик дитячої гойдалки і ти. І стільки ж інших, схожих на ти світів. Усі вони заздрять опалому листю, жадібній свічці заздрять, вона ж бо “тінь” у тіні вогника-біженця. Олексій ФЕДИНА Народився 15 вересня 2005 р. в м. Суми. Піс' ля закінчення Сумського фахового коледжу мистецтв і культури (2022) ім. Дмитра Бортнянського працював у Сумській облас' ній філармонії (артист ансамблю). З 2023 р. навчається у Військовому інституті Київ' ського національного університету ім. Тара' са Шевченка. Друкувався в альманасі “Сло' божанщина”. Живи Вслухатися в тональність цвіркунів, відчувати консонансні переливи, пірнаючи у дальній плач гаїв: як ніжно краплі ліплять літні зливи. Між нивами шукати спориші, ловити смак в рум’яних абрикосах. Так пристрасно торкатися душі, розвіяти печалі на покосах. Відчути, як сміється передзвін, як небокрай розквітне кольорами. божанщина”, Анна Мадюдя й Б. Зубенко – в журналі “Дзвін”. Переважна більшість друкується вперше. Не завжди їм вдається бути вправними в техніці віршування, але в їхніх спробах пера вбачається свіжий, незаангажований погляд на довкілля, відчувається бажання оперувати можливостями метрики чи верлібра, трактувати світ і себе в ньому під власним кутом зору. А головне – вони промовляють голосом свого сучасника. Попутного вітру! Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії Відлунням вітру бігти навздогін, блукати поміж райськими садами. І жити так, щоб мати свій Едем, земну красу оспівувати в римах. Завмерти у метафорах поем, над хмарами здійнятися на крилах. І жити, як розкаже стук сердець – Бо саме так душа не помирає. Інакше ти лише безкрилий мрець. Живи. Не бійся ватри. Хай палає. Серпень 2024 року Її незрівнянне ім’я Її незрівнянне ім’я, здається, носили святі, грація рухів так манить, що дихати важко. Німіє душа, б’ється серце у самоті, зомліла у полі остання самотня ромашка. Скрипка заплакала, наче осінні дощі, місто по клавішах б’є, під гітари співає, нічого не треба, напевно, самотній душі, нікого, здається, у серці чужого немає. Ніхто не підкаже, де краще упасти на сніг, де шепотіти, а де закричати щосили, де під дощем розливати захований сміх, ніхто не зашиє мої пошматовані крила. Тільки ім’я залишилось і білий папір, ще олівці, які скоро не зможуть писати. Доки у серці триває смертельний турнір, життя олівців стануть вірші мої забирати. Війни без утрат ніколи не буває, немає добра там, де злом заміновані душі, кохання розстріляне воскреснути має, зустріти мене у своєму кунтуші. Сапфіри в очах та ім’я, що носили святі... Погляд спіймаєш – стане і дихати важко, Душа безголоса мовчить у пустій самоті, Б’ється із вітром у полі хоробра ромашка. 20.08.2022 Богдан ЗУБЕНКО Народився 19 жовтня 2003 р. в м. Луцьку. Захоплювався малюванням, музикою. Сту' дент Інституту права Київського націо' нального університету ім. Тараса Шевченка. Поїздка Так все й відбувається подекуди; Ідемо за стрілками годинника і дивуємось, що потрапили не туди; Живемо за кліткою календаря і щодня терпимо суди; Синці на обличчі, в черговий раз Всесвіт навідліг б’є палицею часу, наче булавою;
Книжка в газеті · “розгорни вже мільйони книг і в одній напиши про мене”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Скінчився час колиски, прийшов час підкорювати космос; І вже лечу на всіх парах на колісниці; І вже бачу, як гляне у твої зіниці Хронос, коли схоплю тебе за бороду; Життя – це дорога-траса, яка закінчується стіною; І де б ми не проїжджали в селі чи в місті, ми самі собі обираємо маршрут, але розвернутися не вийде навіть грубою силою, адже ми завжди рухаємося, навіть коли нам здається, що стоїмо на місці. Яка музика Вже скрипить моя карета, а мені би хоч доїхати до порога; Але все дарма, все сміття; Навколо пустеля піскового годинника, Від долі втекти – не легка дорога; Важливо розуміти хто за кермом твого життя; Вписую останній абзац в свою Євангелію; У котрий раз я серед пам’ятників; Народився – помер, а між цими датами тире; Дорога життя довжиною в маленьку лінію; У ній і радість і сум і гнів...; Але з урахуванням всіх обставин, я справді жив добре. Натурниця Густа фарба, берусь за олівці, Погляд свій не можу відвести які ж чарівні вуста ці, Цілував би їх у кожен контур Це картина що сповнена насолоди і тортур З нею я готовий вийти за лінію, витекти за межі полотна. Вже наче пишу і не я, мої фарби розмішує її тонка біла рука. Пензликом не передати, яка у неї ніжна шкіра. Розтікається годинник. Нас окутує тінь, доки вона одягається у погляд мій. Нічого не зважуся сказати, адже я просто не можу перестати її бездонні очі малювати. Її волосся нагадує мені літній світанок, а форма її лиця, це справжня робота митця; Я не потерплю для неї ніяких рамок; Лише хочу поставити її на самому видному місці у малесенькому музеї свого серця. Прадавній годинник Грає поет з Чугайстром і Велесом в карти, хрестики-нулики – п’яте колесо, збирається народ, темниця ніч, осереддя дерева – нарди, контрабасні барви, тютюнові хмари видуває серця піч; На перехресті царств, Туди підкине червоний кінь Золота грива коня покрила, Срібні копита камінь лупають. Головне, щоб на шляху не підняв віки Вій, А то навіки увесь біль світу буде твій; Тут на трембітах грають джаз, А русалоньки підспівують, Мавок бери мерщій у танок, або з відьмами зустрінь ранок. Тисячі казок сплелись у вінок, Час зупинився враз, лиш сонце з місяцем бігають; А коли енергією наситився простір – Усе навколо затихає, Панує лінь, все покриває тінь, Зірки падають у хмари ліжка, А вічно молоді митці, філософи й мольфари Їх додому привезе річка Щоб наступного разу знову, літав лісами червоний кінь. Анна МАДЮДЯ Народилася 13 лютого 2005 р. в Черкасах. Навчається на третьому курсі за спеціаль' ністю “психологія” в Київському національ' ному університеті ім. Тараса Шевченка, консультує на онлайн'платформі Teenergi' zer, працює в розробці позашкільних освітніх програм для школярів. Друкується під псев' донімом Анна Буке. Епіграф, здатний змінити поету ім’я що взагалі нового створити в оцю епоху, де ідея шаблонності всього – й та затерте до дір кліше? умиваю руки, амінь, туше! і сховайте мене у ящик, сховайте від божого аташе, я – забутих легенд покажчик, де немає ні “гірш”, ні “краще”; я – гуляще, пропаще і непутяще, загубився поміж карлючок-слів, все палаю, та дивом ще не зотлів... я – нетлінно. мої вірші – і поготів. Зламана казка (існування) Життєвий шлях не бруковано жовтою цеглою: Тут хтозна-як і коли і чи клали хоча б асфальт, І залізні серця завмирають, не ставши теплими, Хіба дійсно всі маги є брехунами чи щось на кшталт. І всі самі себе тут як ту троянду вкривають куполом, Самі себе приручили й злякались відповідальності, Переконані, що дорослість – то привід ставати суками. Які вже там принци у нашій політреальності? Жаль, не існує зілля, що меншою стать дозволило б: Зникла б, лишивши посмішку, чи в інші пройшла б дверцята. Прагнемо див – змішуємо препарати. Змішуємо сни та спогади. Замість часу пити чай – час ефемерних “себе” шукати... А знаєш..? А знаєш, я, може, таки присвячу тобі вірші, Оці дурнуваті вірші з безглуздо нерівним ритмом... “Немає краси поверхні без жаху глибин” – Ніцше. В поверхню дивитись, а із глибин – пити. А знаєш, це все не позбавлено певного сенсу, Плаского та штучного, десь поміж сміття літер, Де ти – шедевр абсурдизму серед класичних фресок, Де я – серед метафор химерно-невлучний епітет. А знаєш, все, що між нами – душевна пустинь Ти – жорстокий кочівник, я – зухвалий ловець вітрів... Побори! Виплюнь, виблюй із грудей згусток, Через який до тих самих глибин змілів. А знаєш... – Знаю, не знаєш й не хочеш знати! Може, незнання – направду мудріша риса Та не мені судити, хто і чого тут вартий Із глибини – пити. Залпом. Не захлинися... Не ділом, а словом А якщо я босоніж незгаслим вугіллям, А якщо в холоднечу гірської ріки, А якщо я нарешті не словом, а ділом, Ти даси хоча б соту від шансу дійти? Ти простягнеш долоню, за яку не вхоплюся? Прошепочеш слова, де загублено сенс лексем? Я торую свій шлях, не той, що у Стуса, Та направду це жарт, чи то, їй богу, мем Порожнеча уявних сенсів і ефемерних болей, За які ми б’ємося, не чекаючи перемог Я від тебе – до тебе – життя по колу Ніцше помер. Я помер. Ти помер. — Бог. Дорожня О, вогні залізничної станції в густій мряці нічної темряви Мама, певно що, мала рацію: шляхами непевними не досягнеш свого призначення, де спочинок твоїх богів. О, той світ поза межами потягу, за запльованим склом в віконниці, що далекий від моїх дотиків, що і хочеться, що і колеться Правду мама казала: бажання має сенс, лиш коли є сила. О, ритмічний двигун між ребрами що ніяк не зверта із колії, вічний рух з кількома перервами, гра в дорожні дурні монополії... Ма, чому все довкола – тернами? хто веде мій локомотив? Владислава КОПТІЛОВА Народилася в Києві 15 квітня 2002 р. Сту' дентка 2'го курсу магістратури ННІФ Ки' ївського національного університету ім. Та' раса Шевченка за спеціальністю “Герман' ська філологія і переклад (шведська та анг' лійська мови)”, викладає шведську. Крім по' езій, пише новели й драми. Рядки забуття розгорни вже мільйони книг і в одній напиши про мене. я ж для тебе, як мокрий сніг навесні, коли все зелене. я ж для тебе, як та зоря, що за спинами хмар сердитих, заховалась десь там здаля між емоцій своїх убитих. я ж для тебе, як той бур’ян, що росте попри силу долі, як комп’ютерний хитрий троян, що вживається в безліч ролей. я ж для тебе, як біла ніч у момент, коли хочеш спати, як стара непотрібна річ, яку прикро чомусь викидати. розгорни вже мільйони книг і в одній напиши про мене на латині та й без інтриг, щоб не мучать книжкові вени. Уже не потрібно залишу тебе в кишені старої куртки, як 50 гривень на пам’ять, як подарунок на наступний сезон. у куртці, що вже не носитиму, бо мама сказала давно її викинуть й придивиться щось людське, що не буде стискати й нагадувати про шкільні роки (бо хто ж досі носить куртку з 10 класу?) залишу тебе в драній кишені, яку рік у рік зашиваю своїми невмілими руками залишу тебе наприкінці лютого у день, що раз на 4 роки з’являється у календарі. з відчуттів – нічого особливого, крім того, що моїй подрузі цього дня буде 5, а я залишаю 50 гривень для себе (егоїстка, та хто ж таке дарує?) у куртці, щоб на її шестиріччя знайти маленький сюрпризу жолобах карибського одягу для самої себе. от лиш питання: на біса ті 50 гривень у куртці, що йде в смітник? та й загалом? в країні інфляція. Нитками й петельками складу своє плетиво на краєчок столу, куди ніхто не наважиться сісти, де ніхто своїми брудними руками не чіпатиме випраних на низьких обертах ниток. де лежатиме місяцями, а то й роками запакована упаковка голок й оберігатиме хрестики з козликами петельки з французькими вузликами. вперед голка. усе мчить летить відверто насміхається краде швидкість у світла. назад голка. завмирає. мовчить. і не дихає. малюнок, вишитий на пожовклій канві, яку б назвали сміттям в колі моїх друзів, нагадує лиш про спроби дотягнутись до вічного, де голка один раз вперед і двічі назад і рівномірно шов за швом виходить щось. нехай з вузлами на звороті про які знатиму лиш я, та це щось. зі збитим ритмом. порваною ниткою. подекуди навіть красиве. щось що лежатиме там. на краєчку столу. Роксолана СТАХНІВ Народилася 7 жовтня 2006 р. в м. Долина на Івано'Франківщині. Учасниця волонтер' ського руху парафії “Серця Ісуса й Серця Ма' рії”. Закінчила з відзнакою Долинську дитя' чу музичну школу естетичного виховання ім. М. Антоновича за спеціальністю “фортепі' ано” (2021), започаткувала літературний клуб у молодіжному центрі “Хижка”, нині виконує там обов’язки проєктної менеджер' ки, поєднує їх з навчанням у Київському на' ціональному університеті ім. Т. Шевченка за спеціальністю “культурологія” (2024). Продовження на стор. 12
Книжка в газеті · “полюбляй швидкоплинність часу, жвавий ритм, перенасичену реальність буднів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Закінчення. Початок на стор. 10—11 Випробування поезією Критичний меч У посвяті звернень, будь ласка, дайте меч, Засмучений втомою феодале. Бо ж леді часом завдають Незграбній ясності колючого удару. Тут у фортеці я володарка стін Й гучно гасла долинають. Королівські почесті належать тому, Хто опанує зруйнований замок. Нехай торкнуся леза, ой прошу! Тремтячим порухом у зброярні. Призначений турнір закликає втрату, Чи неабияких елітарних спадків. Я благаю, дайте меч, старовинний, поважний пане! Атлант (не) розправив плечі! За тисячі миль віє атлантичний вітер Розбився корабель ущент І зв’язка ключів до каюти принцеси Зустрілись з дзеркалом несподіваних земель Чи бути мені учасником шторму? Коли мчу подалі від берега. Я прагну щоразу, щоб забута історія Не наздогнала дріб’язкові подвиги. Голосів вистачає на камінному шляху, Хоча, де доречний хрест Стефаника? Сахаюсь щоразу стрибка цвіркуна. Набридли численні прохання Ви не коханці з мого життя! На мить зупинюсь. Зазирну у вічі З точністю мечника пронижу серце. Солом’яне волосся Лежачи на постелі, ми перетнулися Не поглядом сумирності або ж покори. Це, здається, був жест, переплетеного волосся між собою. Чистокровно у своїй природі, не була важлива роль драматурга, Так, то було повторення його незавершених тріумфів. Тоді, коли умить увірвалися тонкощі хвилястого шатену, Твої муки нетривіально торкались М’якосюжетної дилеми. Любить чи не кохать? І знову зітхання! Суперечать власним бажанням. Та я гідно відмовлялась покидати, Ще не розгорнуті запашні пакунки. Бо ти була небайдужа Моїм кам’яним солдатам. Звісно, ми перетнулися й розійшлись! І здається, щось у тобі розквітло. Я ж відчула полегшення, коли загубила прихильне світло. Що зараз? Провина й втрата, Хтось неохоче виринає з незабутніх сновидінь. Досі не вірю, що тебе, таку кохану, Турбує шепітний поклик мій. Хоч знаєш, тоді ця дилемна маячня Завдала мені неприємного хвилювання. Бо ти перша – остання, остання – перша, Хто нехтував моїми руками. Не хотіла глибини? Тоді, нічого мені триматись ввічливості, З вразливими юнацькими човнами. Міць людська жахливо покарала, Невизнанням твого існування. Так! Ми перетнулися, розійшлись, Але не забулись. Адже жадібно досі благаєш, Теплих спогадів, жесту вітання, Інтермедії, що була між нами. Знаєш, дослухаючись до бажань, Я засміюся на поклик, І чи не вперше! Вирву жмут твого любого солом’яного волосся. Лицар трояндових пелюсток А й справді, небеса змінилися! І вже недоречно, до них закликати. Сповідь про честь, помазання найменшого з колін, В обладунку непотрібного сміху. Сенс відплати вже давно забутий, Усе зводиться до простих розмов. Хоча, жадати поєдинку або дуелі Блага вість для всесвітніх змов! Людяність, мов чужа душа, Яскраве втілення посередності. Тож відпущу її у мандри, З лицарем трояндових пелюсток. Оксана ЛОГВИНЕНКО Народилася 1 червня 2006 р. в Харкові. Нав' чається на другому курсі факультету психо' логії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Не зволікай полюбляй швидкоплинність часу, жвавий ритм, перенасичену реальність буднів, утримуй погляд до кінця із тими, кого ти бачиш вперше – таку мелодію диктує нам фортеп’ян посередині міста. поступово закохуйся в низьку тональність тиші, заглядай у порожні шибки – шукай не свої історії, в одній з недобудованих чи то зруйнованих будівель хтось так само чекав на сигнал від Бога, щоб нарешті почати жити. забувай певні речі, місця чи події, де сталося, у кого були головні ролі – повертайся, щоб згадати, забрати назад і відчути як то бути феніксом – купа життів, кожне з яких починалося з попелу. та нарешті кохай ту контрастність, яка підтримує динамічність уваги в стилі диско, відступай від правил, розфарбовуй пейзажі чимось новеньким для непередбачуваності сюжету, втрать ту голову нарешті, скільки ж так можна жити. “Їж, поки їсться, пий, поки п’ється” Дихай, ніби тобі забракло повітря, Коли його вдосталь, – заміни чиїмсь СО2. Гори наче запалена ароматизована чічка, Гори, проте не згорай. Дихай за брата, маму чи тата, Ката одного тільки полиш. Уяви, ніби в легенях твоїх зібрався весь світ, а під ногами вже земля не тремтить. Хай в них не буде місць нікотину, “приємній отруті” або чадному газу, – будуть наповнені сміхом, веселощами, усе і відразу! Ковтай цю життєво необхідну суміш, ковтай ніби шляху назад вже нема. Нема сліз, панічок чи сумних думок, що збивають з пантелику, набридають, пропускають один серця стрибок. Хто зна, може опануєш бітбокс? Зроби видих на честь давно вже померлих, а вдих залиш для нагод. Вклади в нього ніжність, бажання, сенс і відголоски себе старого, – Лікар пропише той самий рецепт. Дихай з приводу, а може і без, Дихай для себе і когось, Дихай так, ніби скоро помреш, бо це не набридне ніколи. (Не)класичний експеримент біохевіориста Пробач, Заратустро, легковажність, та все-таки дозвольмо Фройду трактувати необачний сон: Тепер, у епоху недолюбленості, пересамотності та надегоїзму, не дивно, що емоції проявляють свої рудименти. Жодних лабораторій тут не треба – будь-якому (не) вченому вже і так все ясно: хтось таки став спантеличений когнітивним дисонансом та опромінений променями альфа-щастя, в ту мить, як на коктейльній вечірці десь краєм вуха почув своє ім’я. І ніби зона Верніке працює, та складніше, ніж зазвичай зв’язати лихі 2+2 в думках. Ах, точно! Ще ж є права півкуля! Error! Як так? І ось тебе уже виносить не через дуже й дотепний жарт. Тахікардія, тахілалія, згодом і мутизм А починалось в мріях все красиво! Колись ти зрозумієш: я не шизофреник, але буває, що не збагну метафор, тому прошу казати прямо свій таємничий задум. Хоч за стан афекту не йде сувора судова відповідальність, та знай: моя любов не зумовлена реальністю, як ти будеш стимулом, то недовго чекай на мою реакцію. Валентина ГРАДИШИН Народилася 23 лютого 2005 р. в Почаєві Кременецького району на Тернопіллі. З 2022 р. навчається в ННІФ Київського національ' ного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю “Літературна творчість”, входить до складу Літературно'мистецько' го угруповання “МІСТ”. Я знаю… Я знаю, як ти колись любила... Чи ти себе зв’яжеш, чи ти заборониш? Чи хочеш, щоб в грудях кам’яна брила В схолоджену душу билася дзвоном? Я знаю, як ти умієш дивитись, Забувши, що очі твої в тумані. Чи ти коли-небудь буваєш сита Побаченим нишком в тремкому стані? Я знаю, як ти умієш писати, Я знаю, як ти умієш жити, То може припиниш свої дебати, Які спонукають тебе прогнити? Я знаю, як ти себе не любиш, Кидаючи правду свою за ґрати. У тебе все просто: “Не хочеш? Будеш!” А потім нарешті лягаєш спати. Я знаю, в тобі пробудилась би сила, Та мозок давно твій уже із вати. Ти чомусь інколи хочеш сина, І думаєш, як би його назвати... Я знаю, я знаю тебе наскрізно! Так інколи страшно дивитись в душу... Я б себе не впізнала ніколи, звісно, У людині, якою я бути мушу. *** Музика глушить, напружує м’язи, Я досягаю останньої фази, Я полотнію від болю й відрази, Бо я жінка, а не шкіра і м’ясо. О, чом не була розумнішою змолоду! Я очі свої би зашторила золотом, І серце своє би засніжила холодом. Я сиджу, мов розтрощена молотом... І захлинаюся кров’ю під натиском стелі, Мов корінь заземленої орхідеї. Я каменем би викресла на скелі: “Ніколи не дорівнюй мене до неї”. . *** Серпень стих, сухим листям посипався, Зажовтіли важкі колоски. Я нарешті змогла надивитися На невдало прожиті роки. Зазернилась пшениця і грає мов, А я стигну, як спіла смола. Нехай серпень закриється хмарами, Бо під сонцем я надто мала. Я під Богом. І хай все змінилося: Не засіявши, тягну жнива; Він Єдиний, Кому я молилася, Він Єдиний, і з Ним я жива. Софія КУТОВА Народилася 15 грудня 2006 р. в Києві. Здобу' ває фах журналіста на третьому курсі ВСП “Оптико'механічного фахового коледжу КНУ імені Тараса Шевченка”. Прагне “на' писати ще щось таке, що здивує Світ!”. Вона …Вона закохана в жахаючі грози, Поетичні звуки лісів. З нею забудь про спокій, Живи з нею серед вогнів. Вона не буде просити вголос, Прочитай по очах. Зрозумій. Їй також до вподоби космос, Рідний дім там вбачався їй. Її завжди манили темні води, Високі гори й безкраї степи, Так, вона шукала свободи, І таки знайшла свободу в собі. Молись Терпи і йди по звивистому шляху. Рушай нескорено по темних хащах, Що сам Господь для тебе звив, Й молись. Молись, неначе просиш ти прощення, Якого і насправді ти не заслужив. Але рушай і йди. Терпи й мовчи. Не плач. Будь пильним – не падай в ноги Самаелю. Не сплутай біса, голос його терпкий Зі співом ніжним лісних німф – Йди обережно. Терпи. Молись. Не плач. Мовчи. Мовчання – ось твоє спасіння. Терпець для тебе стане честю, А плач й молитва – Божим милосердям. Та ж ти не перейди такої тонкої межі. Молись.
Шевченкіана · “Шевченко по:філософськи констатував одвічну здатність людини звикати до всього, зокрема й до того, що раніше здавалося нездійсненним”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Музичні силуети в щоденнику Тараса Шевченка 5 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Я забував, що я в казармах слухаю цю чарівну пісню. Вона мене переносила на береги Дніпра…” Перший музичний силует з’явився в Щоденнику 8 липня 1857 року в образі рядового Скобелєва, який був Шевченковим земляком, родом із Херсонської губернії. Втім послухаємо автора Щоденника: “Цей рядовий Скобелєв… особливо мені запам’ятався малоросійськими піснями, які він співав своїм молодим м’яким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливим же виразом він співав пісню: Тече річка невеличка З вишневого саду. Я забував, що я в казармах слухаю цю чарівну пісню. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, на мою милу батьківщину. І я ніколи не забуду цього смуглявого напівголого бідняка, який штопав свою сорочку і забирав мене з собою своїм природним співом так далеко з задушливої казарми”. Цікаво, що вже на волі в березні наступного року, слухаючи “рідні задушевні пісні” у виконанні Марії Максимович, поет знову “уявив себе на берегах широкого Дніпра”. Справді неповторний образ Дніпра є сакральним у творчості самого Шевченка: Меж горами старий Дніпро, Неначі в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. Справді Дніпро стоїть у Шевченка водному ряду з Україною: Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна… “Від цієї улюбленої пісні я непомітно перейшов до іншої…” Невдовзі, 11 липня, Шевченко занотував, як сам тихо співав “гайдамацьку пісню” – “Ой поїзжає по Україні та козаченько Швачка…”. Нагадаю, що ще 1848 року поет написав про запорозького козака, одного з ватажків Коліївщини Микиту Швачку, вірш “Швачка”… “Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до іншої, не менш улюбленої: Ой ізійди, зійди, ти зіронько вечірняя… Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Куліша2 співали в два голоси цю чарівну пісню. Це було на другий день після їхнього весілля, у рокованому 1847 році”. До речі, Кулішева дружина підтверджувала: “Співали ми з ним вкупі”. Сам Куліш згадував, що співоча душа Тараса-шафера обернула їхнє весілля в “національну оперу”. Цікаву розповідь про те, як співав поет на волі, знаходимо у статті брата Олександри Білозерської, фольклориста й етнографа Миколи Білозерського “Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831–1861)”: “Мою матір особливо зачаровував Шевченко своїм співом: ходить, бувало, залою, заклавши руки назад, опустивши вниз думну голову, шия зав’язана шарфом, вираз обличчя сумний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень. Ось його улюблені тоді пісні: 1) Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!...”. Український письменник Дмитро Мордовцев, який зустрічався з Шевченком у Петербурзі 1859 року, взяв перший Теми “Музика і Шевченко” та “Шевченко в музиці”, як і максима, що “Шевченко є одним із наймузикальніших поетів світу” (Тамара Булат), висвітлені фахівцями1. Моє завдання значно скромніше, а саме: наблизити до читача деякі силуетні нотатки Тараса Григоровича на музичні ситуації, в тому числі побутового характеру. рядок цієї пісні рефреном до своїх спогадів про поета: “Увесь тобі вечір батько Тарас усе ходить… та все якось-то тихесенько та гарнесенько мугиче собі: Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя. Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…” “Дякую тобі, кріпосний Паганіні…” Якщо погортаєте Шевченків Щоденник, то неодмінно звернете увагу на нотний запис, зроблений 25 серпня 1857 року буфетником пароплава “Князь Пожарський”, на якому поет плив до Нижнього Новгорода, Олексієм Пановим. Абсолютно несподівана зустріч учорашнього засланця з учорашнім вільновідпущеним кріпаком — талановитим музикантом-самоуком, очевидно, сильно вразила Шевченка, який зробив 27 серпня хвилюючий запис: “Три ночі підряд цей вільновідпущений чудотворець безкорисливо підносить мою душу до творця вічної гармонії чарівними звуками своєї лубкової скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати хороший інструмент, але й з цього нехорошого він здобуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюся цих загальнослов’янських, сердечно, глибоко сумовитих пісень. Дякую тобі, кріпосний Паганіні. Дякую тобі, мій випадковий, мій благородний”. Як зворушливо й прекрасно сказано про справді випадкову, незамовлену й прекрасну гру скрипаля! Як легко й вільно Шевченко згадував польського композитора і піаніста Фридерика-Францішека Шопена (1810–1849), якого назвав 16 грудня в Щоденнику “моїм улюбленцем”, і італійського композитора й скрипаля Нікколо Паґаніні (1782–1840). Утім це ще не все! Непередбачене перетинання двох колишніх кріпаків запалило живую, вольную поетову душу, завжди готову до нещадного протесту проти кріпосництва: “Із твоєї бідної скрипки вилітають стогони поруганої кріпосної душі й зливаються в один протяжний, похмурий, глибокий стогін мільйонів кріпосних душ. Чи скоро долетять ці пронизливі волання до твого свинцевого вуха, наш праведний, невмолимий, неублажимий Боже?”. Може й не всі знали, що в цьому щоденниковому записі Шевченко підніс розмову з Богом до захмарної висоти “Давидових псалмів”. І хочеться для полегшення душі з них і процитувати: Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі. Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. Між іншим, будучи в Нижньому Новгороді, Шевченко 30 вересня 1857-го хотів “знайти квартиру і навідати мого любого віртуоза” — Панова, та не вдалося… Але ж пам’ять яку про нього залишив! “Барабан і сурма очерствили мій слух, але не очерствили серця, яке сприймає прекрасне” У Щоденнику Шевченко записав 29 жовтня 1857 року, що “в театрі слухав між іншим увертюру із “Роберта” Мейєрбера в антрактах якоїсь кривавої драми”. Ішлося про оперу “Роберт-Диявол” (1831) популярного тоді й відомого донині французького і німецького композитора, піаніста і диригента Джакомо Меєрбера (1791–1864). З оперою поет познайомився ще в роки навчання в Академії мистецтв, про що дізнаємося з автобіографічної повісті “Художник”, написаної на засланні у 1856 році. В ній згадується також опера Меєрбера “Гугеноти” (1836), яку Шевченко вважав “геніальним твором”. За його словами, ця музика підносила “на сьоме небо”. Не випадково в листі до Михайла Щепкіна вже з Петербурга у листопаді 1858-го поет прохав допомогти в поверненні йому давнього боргу від підприємця Василя Кокорєва: “”Гугеноти” ні на що послухать, – таке лихо!”. Потрясаюче! Цікаво, що Шевченко не проминув у Щоденнику кілька разів відзначити нового нижньоновгородського знайомого Олександра Улибишева (1794–1858) – автора першого в Європі тритомного дослідження про Вольфганга Амадея Моцарта (1843) та фундаментальної праці про Людвіга ван Бетховена (1857). Музикознавець помер у січні 1858 року, і хоча Шевченко на похороні не був, зафіксував у Щоденнику, що відспівали прах “знаменитого критика і біографа Бетговена і Моцарта”. Тарас Григорович знав і любив цих композиторів, згадував їх у повістях “Варнак”, “Капітанша”, “Музикант”, “Художник”, ав Щоденнику зафіксував 24 березня 1858 року, що разом із Михайлом Щепкіним послухав музику “Моцарта, Бетховена3… великих представників чутної гармонії…”. Та закінчу цитувати Шевченків запис у Щоденнику 29 жовтня 1857 року: “Чи можливо двадцятиінструментним, до того ж нетверезим, оркестром виконувати яку б-то не було увертюру? А тим більше увертюру “Роберта” Мейєрбера? Прости їх, не бачать бо, що творять”. Отже залишається тільки дивуватися, наскільки доречно й іронічно перефразував Шевченко біблійну максиму… Нарешті скажу про те, що саме мелодію Меєрбера вчорашній засланець почув найпершою, прибувши дорогою з Новопетровського укріплення на волю спочатку в Астрахань в серпні 1857 року. У центра міста зайшов випити чаю за п’ять алтинів, а там, виявилося, була спеціальна машина для відтворення музики… Втім передаю слово Шевченкові: “Машину накрутив якийсь молодець у солдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру “Роберта-Диявола”. Незважаючи на відсутність всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця понівечена красуня мелодія. Значить, я давно вже не чув нічого й схожого на музику. Барабан і сурма очерствили мій слух4, але не очерствили серця, яке сприймає прекрасне”… Ці хвилюючі слова можна вважати зворушливим духовним підсумком десятирічного Шевченкового заслання… “Музична насолода завершилася нявканням Даргомижського” Після повернення з заслання в Петербург Шевченко залишив у Щоденнику кілька, можна сказати, безапеляційних оцінок того, що він особисто почув у музичному світі міста. Скажімо, ввечері 18 квітня 1858 року поет побував у “милої і талановито-голосистої співачки” Ізабелли Грінберг (1833–1877), учениці Михайла Глинки, якого Шевченко вважав геніальним митцем, де зустрівся з композитором Олександром Даргомижським (1813–1869). За словами Тараса Григоровича, “музична насолода завершилася смішним і нудким нявканням Даргомижського. Точно як мишеня в пазурах кота. А йому аплодують. Сторінка Щоденника Т. Шевченка від 25 серпня 1857 року з нотним записом О. Панова Дивні ці меломани. А ще дивніші такі співаки, як Даргомижський”. Звісно, почути таке композитору було б неприємно. Утім, усе-таки, це запис у Щоденнику. До того ж, і Глинка відзначав “пискливе сопрано” Даргомижського. Та й висловився Шевченко негативно лише щодо співу композитора, однак не творчості, яку він, за свідченням художника і скульптора Михайла Микешина, “глибоко цінував”. На початку квітня Шевченко “дивився й слухав “Бронзового коня””, тобто комічну оперу французького композитора Обера Даніеля-Франсуа-Еспрі (1782–1871). Висновок такий: “Один старик Петров5 і Семен6 зі славою підтримали “Бронзового коня”. А все інше нісенітниця”. Того ж місяця – 21 квітня – Шевченко слухав оперу італійського композитора Доніцетті Ґаетано (1797–1848) “Лінда ді Шамуні”: “Спектакль взагалі був хороший, а увертюра “Вільгельма Телля” чарівна… Семен в ролі батька Лінди де Шамуні дуже хороший”. Але, але… “Хвалений тенор Сєтов7 нижче всякої посередності. Просто дрянь. А йому аплодують”. До речі, 7 травня Шевченко побував на двогодинній репетиції Гулака-Артемовського, який “зі своїм учнем співав різні дуети… а я слухав і часом аплодував”. З якою трепетною насолодою він уявляв собі подібну сцену в Новопетровському укріпленні… “А тепер, коли здійснилося моє гарячкове очікування, я дивлюся і слухаю як звичайнісіньку річ. Дивна людина взагалі, в тому числі і я”. Тож Шевченко по-філософськи констатував одвічну здатність людини звикати до всього, зокрема й до того, що раніше здавалося нездійсненним. Дивна, дивовижна, невичерпна й незмірна людина – Тарас Шевченко… ______________________ 1 Див. праці Ніни Андрос, Марії Білинської, Миколи Грінченка, Пилипа Козицького, Наталії Костюк, Станіслава Людкевича, Олександра Правдюка, Дмитра Ревуцького, Валентини Судак та ін. 2 Куліш Олександра Михайлівна (дівоче прізвище – Білозерська; 1828–1911) – українська письменниця (псевдонім Ганна Барвінок). У січні 1847 року Шевченко був боярином на весіллі Куліша й Білозерської. 3 Цікаво, що 27 лютого 1814 року (за григоріанським календарем) у Відні відбулася прем’єра Восьмої симфонії Людвіга ван Бетховена, яку називають “найрадіснішою з усіх бетховенських симфоній”. Не торкаючись конвертації дат, зауважу, що йдеться про історичний час народження Тараса Шевченка. Коли композитор помер у березні 1827-го, майбутньому поетові “тринадцятий минало” – вони були сучасниками. 4 Йшлося про музичні інструменти – ударний і духовий, які були стандартними атрибутами військової частини. 5 Петров Йосип Опанасович (1806–1878) – оперний співак. Шевченко познайомився з ним ще у 1840 році, потоваришував після повернення з заслання. 6 Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813–1873) – український оперний співак (баритон), композитор і драматург. Друг Тараса Шевченка. 7 Сєтов (Сетгофер) Йосип Якович (1826–1894) – оперний співак.
Нашого цвіту... · “Подарувала для Музею Тисячоліття своє напрацювання – “Пісенний кошик”, в якому заховано 500 українських пісень”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Пісенна мандрівка Бразилією, або Українська культурна дипломатія

Руслана ЛОЦМАН, заслужена артистка України, кандидат педагогічних наук, доцент УДУ імені Михайла Драгоманова Ще до повномасштабного вторгнення я отримала пропозицію поїхати до Бразилії на щорічний фестиваль української культури, який проводить наша громада в штаті Парана. Ми познайомились із президентом Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації Віторіо Сиротюком спершу по телефонному дзвінку, а пізніше – наживо, коли він приїздив до Києва зі своєю дружиною Еліаною. Мене одразу вразила ця чудова пара, у відносинах якої відчувається повага, гармонія та взаємодопомога. Пізніше я відчула це тепло в їхньому домі, коли вони приймали мене так гостинно, як свою родичку. У будинку все пов’язано з Україною – на столі вишита скатертина, на стінах – картини на козацьку тематику, на полицях у вітальні – книги про історію та традиції України, поезія відомих українських письменників, глиняний посуд, писанки, безліч українських сувенірів, подарованих друзями та гостями дому Сиротюків. Тут жили всі артисти, які раніше приїжджали на український фестиваль в Бразилію, а от вже оселилась і я на два тижні свого перебування. Саме скільки часу було заплановано цьогоріч на український фестиваль, присвячений 33-річчю Незалежності України та Дню Української громади в Бразилії, який визнано національним святом на державному рівні. І це не дивно, адже тут живе понад 600 тисяч населення українського походження, для якого ми проводили цикл концертів у Куритибі, Прудентополісі, Пауло Фронтіні (штат Парана), м. Папандуві (штат Санта- Катаріна). Окрім запланованих заходів ми зустрілись з народними хоровими, танцювальними колективами, бандуристами, учнями шкіл, майстрами писанкарства, вчителями української мови та співів. Для тих, хто ще не був у Бразилії і читатиме цей нарис я спробую провести пісенну екскурсію, оскільки її величність Українська Пісня покликала мене в цей далекий край єднати українців всього світу. Зупинка перша: Куритиба. Тут ми відвідали Український меморіал, Товариство українців Бразилії, Українську школу імені Лесі Українки, клуб “Полтава”, головний офіс Українсько-Бразильської Центральної Репрезентації. Зустрілися з депутатським корпусом ради штату Парана, дез-поміж списку впливових політиків сучасності є представники з абсолютно українськими прізвищами, заспівали депутатці Марті Гуцуляк гуцульських коломийок та запросили поважних гостей на Український фестиваль, який стартував 23 серпня в Куритибі. Того ж дня ми познайомилися з Президентом Товариства Українців у Бразилії – Філіпом Орищиним. Товариство існує з 1922 року і об’єднує в собі Українську суботню школу імені Лесі Українки, танцювальний та хоровий колективи “Барвінок”. Ф. Орищин є також керівником хору “Барвінок”, який вже 94 роки функціонує та пропагує традиції україноспіву в Бразилії. Ми мали виступ з хором “Барвінок” на сцені театру “Sesc da Esquina”, де урочисто відкривали концерт з нагоди Дня Державного Прапора України. На заході були присутні посли різних країн, депутати, які спостерігали з глядацької зали відеопрезентацію-супровід до моїх пісень сучасної боротьби: фронтові кліпи “Комбат Маруся”, патріотичну композицію з Ансамблем ЗСУ “Україна переможе!”, родинну колискову-молитву “Хай закінчиться війна”. Звісно, я співала й народні пісні, які люди підспівували, бо їх прадіди привезли в Бразилію не тільки пшеницю, а й слово-пісню-культуру свого роду. До речі, про хліборобські традицій Бразилії – наша наступна замальовка. Зупинка 2: древні ліси Моретсу. Віторіо Сиротюк, він же Віктор Іванович, оскільки я називала його відповідно до того, як в Україні звертаються до людей після їх повноліття. Сьогодні моєму співрозмовнику-водію, який самостійно везе мене в мандрівку до лісів Моретса – близько 80-ти, втім він досить активний, енергійний та зацікавлений показати все найкраще співачці-гості з Батьківщини. По дорозі в авто ми слухаємо бразильські пісні з коментарями-перекладами про їх зміст та виконавців. Я вибираю одну з пісень, і ми починаємо її вчити, аби на концерті заспівати людям не тільки наших українських, алей проявити повагу до господарів цієї землі. Флешку з піснями Бразилії я привезла додому як цінний сувенір. Віктор Іванович з дружиною розповідають в дорозі про ці місця, показуючи села та містечка, де живуть їх родичі та знайомі – всі українського походження. Ми зупиняємось попити соку з тростини та скуштувати бананові цукерки. Дорога далеченька, ось ми вже на тому місці, де 133 роки тому вперше ступила нога українця. Це ліси з пальмами та бамбуком, річечка-потічок вздовж, як в Карпатах. З розповіді В. Сиротюка, в цих лісах на запрошення бразильського уряду мали проживати емігранти з України. Втім, всі вони вимагали землі, на якій можна ростити пшеницю. На старих фотосвітлинах, котрі ми знайшли в товаристві українців Бразилії – з’їзд хліборобів-українців. До сьогодні тут існує газета “Хлібороб”, в якій було надруковано відгук про один з наших концертів. Я попрощалася з бразильськими лісами, поспівавши карпатських пісень та старовинний романс “Родимий краю” і ми помандрували далі. Зупинка 3: Прудентополіс. На в’їзді в місто стоїть знак з писанкою та надписом українською мовою, оскільки тут 75 відсотків населення має українське походження. Мене зустрічають духовні служительки церкви святого Йосафата, годують, поселяють, піклуються. Тут бережуть традиції сестринства та школи при церквах, де навчають дітей молитися українською мовою. Я знайомлюся з сестрою Сецілією Геуко, яка проводить мені екскурсію музеєм релігійного центру-школи, розповідаючи про подвиг перших українських священнослужительниць, котрі приїхали з України до Бразилії в час епідемії рятувати людей народною медициною та молитвами. Я дивувалась цій духовній благодаті, що панувала в храмі-залі, де захотілось виконати кілька молитов і свою “Запалю свічу” (на музику І. Кириліної). Ми пообідали з сестрами і кожна розповіла історію своєї родини та переживання за долю далекої Батьківщини. Вечірній концерт в Прудентополісі, присвячений Дню Незалежності України. Величний зал української парафії святого Йосафата – повен людей. Родинами сидять за столами близько 700 українців. На вулиці довкола все в українських прапорах. У залі на столах – красиві короваї з гіллям хвої, що прикрашені стрічками. Організаторка заходу, Оксана Ядвіжак розповідає, що буде конкурс та нагородження майстринь короваю. На сцені знайомлюся з Самукою (Самуел Семзезин), який знає багато українських пісень, грає та має гурт, з яким виступає на всіх українських святах. Я відкриваю захід виконанням Гімну України та патріотичними творами, народними піснями з відеопрезентацією природи України, яку більшість з глядачів не бачили наяву, бо не були на Батьківщині предків. За кулісами до мене по-українськи щебечуть Бруно та Родріго – молоді українці, які знають рідну мову, танцюють в українському колективі “Веселка”, навчають мене співати Гімн Бразилії та озвучують свою майбутню мрію — жити в Україні. Вечеря починається спільною молитвою, яку промовляє весь зал українською. Усі ці люди мають з’їсти 9 тисяч вареників, які я на власні очі бачила на кухні перед початком концерту. Якщо розділити на всіх, то наче й небагато кожному, втім, для мене це рекордна кількість української кулінарії. Я, звісно, бачила, як моя бабця відрами ліпила вареники нашим воїнам на фронт, але щоб аж скільки – то це вперше. Наступного дня був концерт для дітей, які приїхали з різних населених пунктів. Як пізніше мені розповіли в Музеї Тисячоліття, поблизу Прудентополіса є близько 60 українських церков іще більше сіл, де живуть українці. Вони оселились тут і отримали землі для господарювання. У тих місцевостях і школи українські є, але сьогодні, нажаль, є проблема асиміляції нашої культури у бразильському середовищі, тож діти українців говорять, здебільшого, португальською. Я відчула це на тому концерті, коли намагалась поспілкуватися з півтисячною дитячо-юнацькою аудиторією. Діти повторювали слова за мною та підспівували, енергійно підтанцьовували, а вкінці концерту вишикувались у довжелезну чергу за автографами. Я роздала їм листівочки з к’юар-кодами до моїх пісенних аудіоказок з надією, що це сприятиме вивченню української мови та пісень підростаючим поколінням українців Бразилії. Зупинка 4: Музей Тисячоліття (м. Прудентополіс). Він знаходиться через дорогу від церкви святого Йосафата, в якій щоранку співають молитву за Україну. Музейна експозиція – моя ровесниця. Сам музей нагадав мені укриття, бо знаходиться в напівпідвальному приміщенні, на вершині якого стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку. Поспівала я Кобзаревих дум і багато ще пісень, знімаючи на телефон своє чергове відео з блогу “Пісенна Екскурсія”. Там трохи і про історію еміграції українців, і про сучасне музею – його цікаві експозиції з предметами народного побуту та національного одягу, фотостенди, виставка писанок, що народжені майстрами Бразилії. Подарувала для Музею Тисячоліття своє напрацювання – “Пісенний кошик”, в якому заховано 500 українських пісень, наспівавши всім найкращих побажань добра. Вечеря в будинку української родини Мачули була незабутньо теплою та смачною. Їх маленька онучка сказала, що я королева, бо на сцені в мене був гарний костюм. Ми і тут поспівали трохи і я дуже хотіла вразити її, щоб вона почала вчити українську мову. Зупинка 5: Колегіум та водоспад святого Йвана. “Ласкаво просимо” – читаю надпис до колегіуму Orestes Preima, куди ми приїхали з Оксаною Ядвіжак та Мартою Бело. Марта навчає української мови тутешніх учнів. На концерті мав бути один клас, але зібрався повен стадіон. Мене попередили, що українську та англійську розуміють не всі. Отож я починаю включати мову жестів та прошу Марту перекладати зміст пісень португальською. “Lua no ceu brilho de estrela” – співаю дві перші фрази української ліричної “Місяць на небі”, аби розуміли суть. Треба робити мобільний додаток з україноспіву португальськими субтитрами – думаю я і це справді актуально. Наприкінці концерту підходять фотографуватися охочі, які питають мій псевдонім в інста-
Нашого цвіту... · “Я передавала їм енергію української пісні, яка здіймалась до неба молитвою за нашу перемогу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

грамі. Задружились. Може, будуть слухати пісні і трохи більше розуміти мову пращурів. Принаймні, одна дівчина англійською мені сказала приблизно так: “Я хочу співати, як ви”. Я одразу їй пообіцяла, що візьму до себе у вокальний клас, але треба поступити в університет в Києві. Оксана Ядвіжак, до речі, навчалась в Львові у католицькому університеті, тому добре розуміє українською. Втім, соромиться своєї розмовної і каже, що мова їх батьків виглядає застарілою та відсталою від сучасної української літературної. Я переконую її у важливості збереження батьківського говору, бо в нас цьому присвячений цілий проєкт, який реалізуємо з Канадсько-Українською Фундацією “Збережи мову і культуру своєї бабусі”. Оксана на авто, що має наклейку з писанкою, везе нас далі – до водоспаду святого Йвана. При вході нас зустрічає велична, в людський зріст, писанка. Я згадую музей писанки в Коломиї і починаю співати. На рецепції туристичного центру двоє посміхаються і впізнають пісні, які чули від своїх старших родичів. Ми йдемо до водоспаду і мені намугикується “Ой водо-водограй, грай для нас, грай” Володимира Івасюка. Мої прудентопольські подруги по дорозі лісом слухають концерт про українські дерева. Я питаю в Оксани та Марти, чи є пісні про пінейру – дерево, що досить поширене тут, росте вгору парасолькою і нагадує наш кріп. Жартую, мовляв, тому тут так багато укропчиків, тобто нас укрів. Навіть укро-бар бачила в Куритибі і там готують смачні голубці. Ми повертаємось з пісенної екскурсії від водоспаду, який вражає красою і далі перетікає довгою рікою. Вздовж тої ріки і ще її сусідньої – села, де живуть віддавна українці і тут лунає наш україноспів сьогодні. Зупинка 6: на межі трьох країн там, де парк Ігуасу. Напевно, найдовший мій концерт відбувся тут, бо ми йшли вздовж каскаду 275 водоспадів, здається, пів дня. І скрізь хотілось зняти відео з українською піснею. Попередній такий досвід був на Ніагарі, де США з Канадою ділять між собою воду, а я їх так заспокоювала: “Десь на верхній горі Ніагари ми співали вкраїнські пісні… Ти спитав: “Звідки в тебе ті чари?” Я спитала: “Ти любиш чи ні?”… Пригадалось мені, як то було гарно, бо ще не було повномасштабного вторгнення, хоча тривала неоголошена війна з 2014-го. Проте я збагнула тут на Ігуасу, що вже 10 років не вмію стрибати від щастя на повну. Природа неймовірна, хочеться літати, але серце тужить, бо триває війна. А на цьому краю планети не чути сирен і вибухів і складається враження, що це сон. Ніби, там, далеко в Україні – неправда, що війна. Бо ось же воно життя – повне в усій красі. Я записувала відео до українців і передавала їм енергію живої води та української пісні, яка здіймалась до неба молитвою за нашу перемогу. Неймовірно вражена природою я несла в серці одну-єдину мрію: дочекатися часу, коли ми всі будемо стрибати від щастя і без війни, будемо мандрувати світом і вертатися до рідної Батьківщини – відбудованої та сильної. Ми побачили ще одне диво – парк птахів, який неподалік водоспаду Ігуасу. Мені вдалося провести пару майстер-класів для жовто-синіх папуг та інших красивих пташок, які у відповідь мені кричали щось своє, не попадаючи в ноти. Втім, у кожного в цім житті своя тональність, але я співала, щоб світ чув українську пісню. На мій голос підійшла дівчина, сказавши, що йде за мною вже довгенько по маршруту парку, бо вона сама з Краматорська, а через війну проживає тепер у Швейцарії. Отак пісня нас єднає, а ми нею закликаємо перемогу з різних куточків планети. Зупинка 7: Аргентина – Парагвай, бо як то не заспівати ще й там? Ми спеціально заїхали в Аргентину, щоб записати відеопривітання зі століттям українській організації “Просвіта”, яка діє тут та об’єднує близько 400 тисяч українців. У Парагваї ця цифра трохи менше – 50 тисяч, але важливо налагоджувати контакти з усіма нашими родичами, бо нам спільно допомагати Матері-Україні. Випадково ми зустріли сотню аргентинських учнів та принагідно розповіли їм про річку Дніпро, яка тече в Києві та оспівана у поезії Тараса Шевченка. “Реве та стогне…” – полилося понад річкою Ігуасу з боку Аргентини, де виділось ще дві країни – справа Бразилія, зліва – Парагвай. Тільки в третій країні я не встигла поспівати, бо там ми були швидким проїздом, щоб встигнути завидна доїхати додому. Долаючи тисячі кілометрів та повертаючись з Ігуасу ми говорили в машині з Віторіо Сиротюком та Методієм Грошком – про проблему вивчення української мови в Бразилії, опанування видами національного мистецтва. Тут же діючих три десятки колективів, які танцюють гопак і метелицю, співають та грають на бандурах. Кожного листопада проходить фестиваль українського танцю, який збирає хореографічні ансамблі з усіх громад Бразилії. Десь в дорозі ми зупинилися, щоб поспілкуватися з координатором Центру слов’янських студій Марілеєю Гартнер щодо організації майстер-класів для творчих груп та студентів університету UNICENTRО в Парані. Цікаво, що з цією освітньою установою співпрацює мій рідний університет імені Михайла Драгоманова, проте, в межах курсів української мови, а треба ще й пісні вчити. Сьогодні в Бразилії зростає п’яте покоління українців, які намагаються зберегти свою народну культуру та передати її нащадкам. Народна культура в Бразилії розвивається при центрах українських громад, школах, клубах, церквах, гуртках писанкарства і творчих колективах. Зупинка 8: 120-річна українська церква в Малеті. Їхати повз і минути – то було б не по-нашому. Українці навіть втомлені та змучені з дороги, але обов’язково знайдуть сили піднятися на Говерлу і поставити свій прапор. На цій же горі в Бразилії, що називається “Serra do Tigre” українці поставили не тільки прапор, а й дерев’яну церкву святого Михаїла. Це містечко Малет і тут найстаріша українська святиня, якій 120 років. Позаду церкви – могили з українськими прізвищами на хрестах – Роздольський, Юрчишин, Бойченко... На цвинтарі спочивають ті, хто цю церкву будував та розвивав. Мені пригадалось “чути кру-кру-кру…” – і я заспівала її в пам’ять всіх українців світу, які з далеких країв молились за Україну. Тереза Прошера, яка нам відчинила церкву, розплакалась чи-то від співу, чи то від згадки про своїх родичів, чи від того, що в нас війна – Бог теє зна, але я залишила в дарунок свій альбом “Вітер з України”, адресований українцям світу. Ще один примірник аудіодиску я подарувала для храму в Малеті, який вразив вишиванками-орнаментами на стінах та неймовірною акустикою для співу. Ми познайомилися з Ганною, яка чекала нас біля крамнички, де продаються красиві українські сувеніри. Зворушив той момент, коли вона повела нас до місця зупинки поїзда, котрим сюди вперше приїхали її предки – вона дивилась туди, наче зазирала в минуле. Ганна ініціювала відтворення давніх українських обрядів у Малеті: на свято Купала до них приходять не лише українці, а й поляки, щоб доторкнутися до свят споріднених. Щоправда, купальських пісень тут не співають, тож я пообіцяла допомогти з цим. Роботи – не початий край, але їдемо далі. Зупинка 9: Пауло Фронтін – місто українців та поляків. Перший візит в цьому місті був офіційний – в мерії. Ми обговорили організаційні моменти вечірнього концерту, сфотографувалися на фоні прапора міста, який поєднує два елементи – української синьо-жовтої стрічки та польської біло-червоної. Це пов’язане з тим, що в кількісному складі населення міста переважають українці та поляки. Благодійна вечеря, що відбувалась у форматі українських вечорниць, була спрямована на підтримку наших захисників. Святковий зал розмальований панорамними картинами по стінах в українському колориті: здається, оживали сцени народного життя, хліборобської праці, де хата і українські дівчата з коромислами нагадували про рідну Батьківщину. Окрім основної програми, я виконала тут кілька жниварських давніх пісень. Це був дуже теплий концерт по своєму наповненню та реакції глядачів: у них вперше була артистка з України і видно було, як вони чекали цієї зустрічі. З пожертв заходу вдалося зібрати на тепловізор, що вже є 27-м наспіваним нами від лютого 2024-го. Нам треба наспівати ще і ми їдемо в сусідній штат. Зупинка 10: Папандува (Санта-Катаріна). Ще один благодійний культурний вечір відбувся в Папандуві при храмі святого Антонія. Тут знаходиться центр української громади, в якому величезний зал та сцена з величним Тризубом на стіні. Українки чистять картоплю, буряки, моркву, вже наварили бочку борщу та киселю, бо ввечері збереться тут з півтисячі людей. Концерт відкривається танцювальними композиціями хореографічних колективів “Весна” та “Українська душа”. Настоятель церкви отець Емерсон зі сцени зворушив усіх, сказавши: “В наших жилах тече синьо-жовта кров і ми боремося тут також за нашу Україну – молитвою”. До концерту мені вдалось опитати декого, які українські пісні знають та співають в Папандуві. Мені передали листочок з надписами: “Подай же, дівчино, ой видно село, ішов я раз по штеже (із сиром пироги), світить місяченько, чорні очка, била мене мати, у горах Карпатах, Галя, Ксеня” – і поки я все те з залом не переспівала, вони не відпускали мене зі сцени. Бо таки пісня єднає нас і дає відчути себе частиною великого народу, носіями його величної культури. Зупинка 11: Полтава в Куритибі. Потрапити на “Полтавський ярмарок” у Бразилії – це завітати в український клуб “Полтава”, який і танцює, і співає, і грає на бандурах, і презентує щороку виставки народних майстрів-писанкарів. Бандура у Бразилії? Так, ще з 1987 року вона прижилася тут, коли за ініціативи М. Чорного та В. Єфрема – В. Кривого стартували перші курси гри на бандурі та гастролі ансамблів бандуристів. Ми познайомилися з бандуристами колективу “Фіялка” і навіть поспівали разом, знявши пам’ятне відео. Ансамбль виступав на сцені у складі десяти осіб, але насправді є запас до 50 бандур в клубі. В одному з приміщень на стінах – історичні фото колективу, почесні відзнаки та свідоцтва про заслужену добродійну справу бандуристів, а також тут є бібліотека, представлена платівками українських пісень, фольклорними збірками та архівами журналу “Бандура”. Але як вони танцюють в Полтаві Куритибській! Чотири групи хореографічного колективу, кожна з яких показала по кілька танців: тут і молодь в романтичних замальовках, і козаки-характерники з гопаками, і поважні жіночки у плавному русі з українськими хустинами. Після мого виступу в клубі “Полтава” його керівник Жаіро Оскар Насіменто передав пожертву для потреб ЗСУ, що надзвичайно зворушливо. Люди, живучи так далеко від своєї прабатьківщини, щодня очікують добрих новин про нашу перемогу і кожному болить за Україну. Організовують заходи та благодійні розпродажі вишиванок та сувенірів, готують спеціальні футболки з надписом “Resista”, що означає чинити опір. В клубі “Полтава” відбувся фінал нашого фестивалю. Але українцям завжди мало і треба ще одна зупинка пісенної мандрівки. Зупинка 12 і на коня. В останній день моєї подорожі до Бразилії я зустрілася з хором “Барвінок”, щоб провести заняття з україноспіву. Оскільки тут за календарем настала зима, ми вивчили черкаську колядку. Фінальним імпровізованим концертом завершили український фестиваль в Секретаріаті культури Курити-би, домовившись про подальшу співпрацю. І найголовніше. Метою моєї подорожі до Бразилії було налагодження співпраці зі світовим українством та реалізація культурно-просвітницької дипломатії, аби українською піснею єднати покоління та континенти. Слава Україні та її Героям!
16 Подія року · “На наших очах твориться музика, яка стає народною”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тя. Під час виконання наступної композиції під назвою “Повільно” глядачі мали змогу побачити на сцені чарівних солістів балету Алісу Вінницьку та Дмитра Верещака. Автор пісні Михайло Клименко багато років працював режисером на студії Олександра Пономарьова і паралельно займався творчістю. А його музою і натхненням є дружина. Як відомо, коли є кохання, то все буде добре. Підтвердження цьому наступна пісня – “Все буде добре”. Українці вміють працювати і вміють веселитись. Про це пісня з репертуару сучасного виконавця Козака Сіромахи “Гуляли”, яку подарував чоловічий склад народного хору “Калина”. Мелодії виконавиці під псевдонімом Клавдія Петрівна стали несподіваним продовженням концерту. Кавери на дві пісні найзагадковішої співачки України втілили в життя солістки оркестру народних інструментів Ольга Розколотько та Оксана Бойко. Наступну пісню присвятили тим, завдяки кому ми можемо сьогодні жити, тим, хто на передовій боронить нашу рідну землю. Серед них є і два артисти ансамблю “Калина”. Твір “Воїни світла” з репертуару гурту “Ляпіс Трубєцкой” в українському перекладі Сергія Жадана прозвучав у виконанні хору та оркестру (соліст Антон Бойко). Кожна пісня “Калини” присвячена рідній Україні і, звичайно, її Збройним силам. Одна з таких пісень – “Слава нашим ЗСУ” з репертуару Ярослави Руденко. Інструментальне попурі з пісень сьогодення зал співав разом із оркестром. Завершальним акордом стала пісня “Тереза-Марія”. Проте публіка не відпустила артистів зі сцени, тому всі разом знову заспівали “Слава нашим ЗСУ”. Тож до нових зустрічей, “Калино”!
16 Подія року · “На наших очах твориться музика, яка стає народною”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

З вірою в Україну

Едуард ОВЧАРЕНКО У непростих реаліях нашого сьогодення глядач, як ніколи, потребує позитиву і гарних емоцій. Саме такі емоції подарували ведучі концерту – генеральна директорка “Калини” Анастасія Комлікова та Андрій Семеляк разом із артистами оркестру та хору (хормейстер Назарій Тарасенко). Як відомо, кожна пісня була колись вперше кимось заспівана, кожна народна мелодія була кимось вигадана, а потім її підхопив народ. Зараз на наших очах твориться музика, яка стає народною. І програма цього вечора була створена саме з таких творів, що є впізнаваними з перших акордів. Оркестр народних інструментів ансамблю “Калина” під орудою диригентки Інни Гук привітав глядачів мелодією, яка, без перебільшення, стала відомою в усьому світі – “Доброго вечора, ми з України!”. У виконанні солістки Ольги Розколотько в супроводі оркестру отримала нове звучання пісня “Обійми” одного з найвідоміших сучасних виконавців Святослава Вакарчука. Написана понад десять років тому, сьогодні вона звучить ще актуальніше. Ансамбль не стоїть осторонь від сучасних тенденцій і стежить за трендами, тому не міг проігнорувати найпоширеніший сьогодні трек “Враже”. Пісню написала дівчина з Рівного, відома під псевдонімом Енджі Крейда. Одразу після створення композиція пішла в народ і отримала шалену популярність. А неперевершена солістка хору Олена Самолюк уособила на сцені чи не всіх українських жінок, безпосередньо побажавши: “Буде тобі, враже!...”. Уже не один рік головним хітмейкером країни є Артем Пивоваров. Тому цей вечір не міг обійтись без його мега-хіта “Дежавю” в інструментальному виконанні оркестру. Цьогоріч на Національному відборі “Євробачення” ансамбль “Калина” разом із “Kalush Orc- hestra” виконали вже легендарну пісню “Стефанія”. Цього вечора глядачам пощастило отримати насолоду від цього неймовірного хіта. Коли людина закохується, тоу неї часто виникає багато запитань… А коли ця закохана людина Олександр Пономарьов, то у нього народжуються такі хіти, як “Чому?...”. І прозвучав цей хіт у виконанні соліста хору Богдана Чорного в супроводі оркестру. Справжнє кохання несе за собою продовження роду. А талановиті сини й доньки великого українського роду створюють нові чудові композиції, в яких його оспівують. У виконанні жіночої хорової групи пролунала потужна пісня, яка так і називається “Сила роду”. Її авторка – співачка Славія. Навіть у наші складні часи з’являються нові виконавці, чиї чуттєві хіти одразу припадають до душі, демонструють щирі почут- Цього року Український академічний фольклорно етнографічний ансамбль “Калина” презентував нову програму “Сучасні українські хіти”, яку вже встигли полюбити кияни та гості столиці. Нещодавно цю програму знову по казали на сцені укритті Київської опери (Київського муніципального академічного театру опери та балету).
16 Подія року · “На наших очах твориться музика, яка стає народною”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія року · “На наших очах твориться музика, яка стає народною”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин