Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Долі колишніх донецьких тісно переплелися, вони різні, але схожі в одному: ми й досі неприкаяні, досі в дорозі додому”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Люди скраю Донеччини

Слово Просвіти, №45 за 2024 рік

Ігор ЗОЦ Десять років тому, посеред спекотного літа 2014-го, я залишав Донецьк потягом на Київ. На вокзалі вже розбійничали людолови з так званої армії “днр”, і я радів, що мене не перепинили, а комусь із чоловіків не пощастило – їх запідозрили, що, мовляв, перевдягнуті “правосєкі”. Української влади в місті вже не було, а проти автоматів у руках окупантів особливо не посперечаєшся. Потяг відійшов за графіком. За вікном пропливали такі знайомі Авдіївка, Очеретине, Новогродівка... Перша зупинка – Красноармійськ, західні ворота Донбасу – тепер Покровськ, і серце защеміло, – мала батьківщина. Тоді, в 2014–2015 рр., українській владі вдалося звільнити значну частину Донеччини та Луганщини і не допустити просування ворога. Влітку 2014-го багато моїх друзів і знайомих залишали обжиті місця. Більшість з наплічниками, без теплих речей. Сподівалися повернутися до зими, а виїхали в невідомість... Переселенські долі колишніх донецьких тісно переплелися, вони різні, але схожі в одному: ми й досі неприкаяні, досі в дорозі додому... Згадую друзів з ближнього кола. Колежанку Валентину, яка з родиною змінила чотирикімнатну квартиру в Жовтневому селищі Донецька на сільську хату на Чернігівщині, де й прожили немало літ. За цей час в окупації помер військовий журналіст Дмитро, а це він прихистив земляків у батьківській хаті. Кілька років, яку чернігівському селі не стало матері Валі – колишньої редакторки шахтної газети Лідії Данилівни. Родина згодом перебралася до обласного центра і далі орендує житло. А їхню квартиру спочатку захопили кадирівці, потім здиміли, залишивши ключі донецьким ромам... За словами Валі, ці майнові втрати ніщо порівняно з переживаннями за сина: Олександр другий рік в ЗСУ і зараз в одній з найгарячіших точок російсько-української війни. Втікаючи від руского міра, ще одні мої друзі Наталка і Валентин обрали для життя село в одному з районів Донеччини. Міським жителям було непросто призвичаїтися до нових умов, але вони змогли. Навіть кізок завели. Пригадую, з якою радістю Валентин повідомляв телефоном про народження свійських тваринок, немов йшлося про поповнення власної родини... У 2022 році війна прийшла і в їхній дім. Під постійними обстрілами понад місяць жили в льосі, а коли прилетіло поруч із хатою, зрозуміли: зволікати не можна. Воїни ЗСУ Саме та знаменита стела внесок у Перемогу” і треба було бачити, з яким натхненням і жадобою він його писав! Як допомагає мамі-волонтерці готувати смаколики бійцям на передову, продовольчі набори для біженців і нужденних громадян. Дивлячись на все це, душа сповнюється гордістю: гідну зміну ростимо! Згадуючи наше з дружиною Наталкою і сином-офіцером Савою прощання з Донецьком у 2014-му, не міг і уявити, що станеться з містечками Донеччини після 24.02.2022 р., і що саме рідний мені Покровськ стане локацією для евакуації і зрештою ціллю для постійних обстрілів рашистів. Не було такого дня, щоб я не згадував своїх земляків, до яких війна в цьому році наблизилася невідворотно... Наприкінці минулого літа залишила місто моя однокласниця і односельчанка лікарка Маргарита: вона не поспішала їхати, бо син – офіцер ЗСУ, воює поруч, і мав змогу хоч на кілька годин навідувати маму. “Побачив, як плачу, складаючи для відправки речі (виявляється, все життя вмістилося у декілька посилок!), каже: краще ти сама зберешся, ніж тебе збиратимуть по частинах”, – це в нього чорний гумор такий, але я його розумію, сама багатьох переконувала рятувати життя й евакуюватися”, – розповідає Маргарита. “Я розумію, як важко залишати рідний дім, усього набачилася, – ділиться Маргарита. – Останнім часом працювала у військово-лікарській комісії. Не можу забути фермера, який в селі неподалік Покровська втратив під обстрілами все своє господарство, техніку, дім. Нічого не вціліло. Каже: “Придатний за здоров’ям чи ні, тепер все одно. Залишилась одна дорога – на війну””. Двоюрідний брат Костя, колишній шахтар, чий син воює з весни 2022 р., вже три місяці, як виїхав з батьківської оселі на вулиці Веселій. Називав його вартовим нашої родинної пам’яті: на цвинтарі селища упокоїлися Костів батько, мати, а мені рідна тітка Віра, бабуся Ганна Мусіївна, якої зовсім не пам’ятаю. Після того, як у Донецьк мені стало зась, і я не міг провідати навіть місце поховання своїх батьків, а цвинтар потрапив у вирву боїв за Донецький аеропорт, сподівався, що хоча б у землі одна гілочка нашого роду лишиться не потривоженою ордою, але і шахтарське селище Шевченко тепер під великою загрозою. Костя зараз в іншому місті і воліє не згадувати Удачне тримається родинне обійстя та свій з дружиною дім. На моє запитання про обстановку в прифронтовому селищі не відповідає. Каже, треба жити днем сьогоднішнім, та й по тому. На словах він ніби одрізав все своє попереднє життя, а що на серці та в душі? “Чужа душа – то повне море сліз”, – написала колись Ліна Костенко. І як тут з нею не погодитись?! Десь з місяць тому Костя прислав відео добряче пошкоджених російською керованою авіабомбою свого родинного гнізда і житлових будинків сусідів з коментарем “Невесело на вулиці Веселій...”. Тоді я подумав: добре, що ці люди вчасно виїхали. Мені здалося, що дім моїх родичів, зведений в 1950-х, загалом вцілів, але я помилився. Цими днями передали нові знімки наслідків ворожого нальоту. На місці будинку на двох господарів і колись веселого двора – купа обгорілого каміння, а частина стіни, що встояла, – стала схожою на хрест. Хрест над нашою долею... Колись у тому домі мене, ще школяриком, родичі прихистили, і я з тих далеких днів шанував свого дядька Іллю Леонтійовича, учасника бойових дій Другої світової. Той був схожий на зображеного на портреті свого батька Леонтія Архиповича – солдата Першої світової з Георгієвським хрестом на грудях. Витвір самодіяльного художника був у домі на видному місці. Костя розповідав, що ще в радянські часи їздили на росію, і в тому селі на Білгородщині, де народився його дід, тоді розмовляли по-українськи. На запитання, чи не забули забрати із собою родинну реліквію, отримав ствердну відповідь... Ось так: три з чотирьох поколінь моїх родичів по батьковій лінії воювали, останньому нікуди повертатися, а війна далі палає... До речі, шляхи Господні і справді недовідомі: син Кості і мій племінник, юрист Ілля, який добровільно пішов на війну в березні 2022 р., воює і отримав поранення в бою на території колишнього Великоновосілківського району, якраз там, де жили мої родичі по маминій лінії. Вже наразі старший лейтенант зізнається: якби не рівчак уздовж посадки, який прихистив під час раптового ворожого обстрілу, – навряд чи спілкувалися б... А долі згаданої рідні невідомі, адже стосунки тихо припинилися після смерті моєї мами. Що ж так нерідко трапляється між українцями – спочатку легковажимо родинними зв’язками, а потім вони обриваються назавжди. І на те нема ради... З невеликого хутірця біля Покровська мій ровесник ветеринар Микола забрав до себе на Дніпропетровщину свою стареньку неньку, а вона ж училася в школі, де вчителювали і мої батьки, і мені дорогі ці люди. Микола зізнається, що залишив хату з якої п’ять поколінь пішло світами, а тепер довелося все кидати. Потроху щось вивозив, але ж дім не майно. Каже, немилосердно спекотне літо залишило селян без домашніх врожаїв – земля порепалася, вигоріло майже все. Коли ворожі прильоти почастішали – кинулись виїжджати. Різали курей, свиней і корівок, собак відпускали на волю. Біда... Фермер Іван зі свого (і колись мого) села в Покровському районі, ще в кінці вересня виїжджати не збирався. Дозбирував соняшник і пояснював: “Не залишати ж ворогу!” Виїхати з Донеччини для Івана означало залишити напризволяще немалу кількість гектарів землі, яку засівав, – обробляв його батько Микола Іванович, і на якій вже сам Іван ось уже понад два десятки років вирощує хліб – дає роботу односельчанам, виплачує за паї, сплачує податки... Іван підшукував місцевість, куди можна переїхати, але ж йдеться не лише про родину, немічних батьків, а й про сільськогосподарську техніку, зароблену важкою працею. І чи знайдеться місце для роботи фермеру з Донеччини в інших краях? А землю годувальницю з собою не забереш... Минуло зовсім небагато часу, і я з шостої спроби додзвонився Івану, а в нього ситуація змінилася: без зв’язку другий тиждень, але генератор виручає. Питаю про новини, каже все дозбирали, техніку сховали, шукаємо куди переселятися, а вже пів села виїхало... Цікавлюся думкою фермера рішенням ВР про збільшення податків, зокрема збільшення мінімальних податкових зобов’язань для земель у розмірі 700 і 1400 гривень за гектар. “За цим законом такі фермери, як я, все втратять, так само вся наша праця, пропаде як прийде ворог...”, – зізнається Іван. Нестійкий зв’язок уривається... Ще в одному селі неподалік Покровська залишається в батьківській хаті Валентина Іванівна: каже, що якби був живий її батько, дивом уцілілий у пеклі солдат Другої світової війни, він ніколи б не повірив, що війна знову прийде в Удачне. І хоча в село періодично “прилітає”, значна частина мешканців виїжджати не поспішають. “А куди ми поїдемо, хто нас чекає”, – Валентина Іванівна не повторює цього гіркого гасла, але каже про людей, які настраждалися в інших краях та й потягнулися до покинутих осель. Поки що за півтора десятка кілометрів на захід од Покровська, за словами моєї співрозмовниці, жити можна: через день є світло в оселі, в магазині все необхідне є, у сусідів можна купити молоко. – А хліб звідки? – допитуюсь. – З Покровська! – Як, у місті під вогнем печуть хліб? – А з чого дивуєшся, шахта працює, – Валентина Іванівна каже про це з особливою гордістю, адже її чоловік все трудове життя віддав копальні. На жаль, довгожителів серед шахтарів мало...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин