Шевченкіана · “Шевченко по:філософськи констатував одвічну здатність людини звикати до всього, зокрема й до того, що раніше здавалося нездійсненним”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Музичні силуети в щоденнику Тараса Шевченка 5 історичних мініатюр
Слово Просвіти, №45 за 2024 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Я забував, що я в казармах слухаю цю чарівну пісню. Вона мене переносила на береги Дніпра…” Перший музичний силует з’явився в Щоденнику 8 липня 1857 року в образі рядового Скобелєва, який був Шевченковим земляком, родом із Херсонської губернії. Втім послухаємо автора Щоденника: “Цей рядовий Скобелєв… особливо мені запам’ятався малоросійськими піснями, які він співав своїм молодим м’яким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливим же виразом він співав пісню: Тече річка невеличка З вишневого саду. Я забував, що я в казармах слухаю цю чарівну пісню. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, на мою милу батьківщину. І я ніколи не забуду цього смуглявого напівголого бідняка, який штопав свою сорочку і забирав мене з собою своїм природним співом так далеко з задушливої казарми”. Цікаво, що вже на волі в березні наступного року, слухаючи “рідні задушевні пісні” у виконанні Марії Максимович, поет знову “уявив себе на берегах широкого Дніпра”. Справді неповторний образ Дніпра є сакральним у творчості самого Шевченка: Меж горами старий Дніпро, Неначі в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. Справді Дніпро стоїть у Шевченка водному ряду з Україною: Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна…
“Від цієї улюбленої пісні я непомітно перейшов до іншої…” Невдовзі, 11 липня, Шевченко занотував, як сам тихо співав “гайдамацьку пісню” – “Ой поїзжає по Україні та козаченько Швачка…”. Нагадаю, що ще 1848 року поет написав про запорозького козака, одного з ватажків Коліївщини Микиту Швачку, вірш “Швачка”… “Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до іншої, не менш улюбленої: Ой ізійди, зійди, ти зіронько вечірняя… Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Куліша2 співали в два голоси цю чарівну пісню. Це було на другий день після їхнього весілля, у рокованому 1847 році”. До речі, Кулішева дружина підтверджувала: “Співали ми з ним вкупі”. Сам Куліш згадував, що співоча душа Тараса-шафера обернула їхнє весілля в “національну оперу”. Цікаву розповідь про те, як співав поет на волі, знаходимо у статті брата Олександри Білозерської, фольклориста й етнографа Миколи Білозерського “Тарас Григорович Шевченко за спогадами різних осіб (1831–1861)”: “Мою матір особливо зачаровував Шевченко своїм співом: ходить, бувало, залою, заклавши руки назад, опустивши вниз думну голову, шия зав’язана шарфом, вираз обличчя сумний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень. Ось його улюблені тоді пісні: 1) Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!...”. Український письменник Дмитро Мордовцев, який зустрічався з Шевченком у Петербурзі 1859 року, взяв перший
Теми “Музика і Шевченко” та “Шевченко в музиці”, як і максима, що “Шевченко є одним із наймузикальніших поетів світу” (Тамара Булат), висвітлені фахівцями1. Моє завдання значно скромніше, а саме: наблизити до читача деякі силуетні нотатки Тараса Григоровича на музичні ситуації, в тому числі побутового характеру.
рядок цієї пісні рефреном до своїх спогадів про поета: “Увесь тобі вечір батько Тарас усе ходить… та все якось-то тихесенько та гарнесенько мугиче собі: Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя. Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…”
“Дякую тобі, кріпосний Паганіні…” Якщо погортаєте Шевченків Щоденник, то неодмінно звернете увагу на нотний запис, зроблений 25 серпня 1857 року буфетником пароплава “Князь Пожарський”, на якому поет плив до Нижнього Новгорода, Олексієм Пановим. Абсолютно несподівана зустріч учорашнього засланця з учорашнім вільновідпущеним кріпаком — талановитим музикантом-самоуком, очевидно, сильно вразила Шевченка, який зробив 27 серпня хвилюючий запис: “Три ночі підряд цей вільновідпущений чудотворець безкорисливо підносить мою душу до творця вічної гармонії чарівними звуками своєї лубкової скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати хороший інструмент, але й з цього нехорошого він здобуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюся цих загальнослов’янських, сердечно, глибоко сумовитих пісень. Дякую тобі, кріпосний Паганіні. Дякую тобі, мій випадковий, мій благородний”. Як зворушливо й прекрасно сказано про справді випадкову, незамовлену й прекрасну гру скрипаля! Як легко й вільно Шевченко згадував польського композитора і піаніста Фридерика-Францішека Шопена (1810–1849), якого назвав 16 грудня в Щоденнику “моїм улюбленцем”, і італійського композитора й скрипаля Нікколо Паґаніні (1782–1840). Утім це ще не все! Непередбачене перетинання двох колишніх кріпаків запалило живую, вольную поетову душу, завжди готову до нещадного протесту проти кріпосництва: “Із твоєї бідної скрипки вилітають стогони поруганої кріпосної душі й зливаються в один протяжний, похмурий, глибокий стогін мільйонів кріпосних душ. Чи скоро долетять ці пронизливі волання до твого свинцевого вуха, наш праведний, невмолимий, неублажимий Боже?”. Може й не всі знали, що в цьому щоденниковому записі Шевченко підніс розмову з Богом до захмарної висоти “Давидових псалмів”. І хочеться для полегшення душі з них і процитувати: Боже, спаси, суди мене Ти по Своїй волі. Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. А Бог мені помагає, Мене заступає І їм правдою Своєю Вертає їх злая. Між іншим, будучи в Нижньому Новгороді, Шевченко 30 вересня 1857-го хотів “знайти квартиру і навідати мого любого віртуоза” — Панова, та не вдалося… Але ж пам’ять яку про нього залишив!
“Барабан і сурма очерствили мій слух, але не очерствили серця, яке сприймає прекрасне” У Щоденнику Шевченко записав 29 жовтня 1857 року, що “в театрі слухав між іншим увертюру із “Роберта” Мейєрбера в антрактах якоїсь кривавої драми”. Ішлося про оперу “Роберт-Диявол” (1831) популярного тоді й відомого донині французького і німецького композитора, піаніста і диригента Джакомо Меєрбера
(1791–1864). З оперою поет познайомився ще в роки навчання в Академії мистецтв, про що дізнаємося з автобіографічної повісті “Художник”, написаної на засланні у 1856 році. В ній згадується також опера Меєрбера “Гугеноти” (1836), яку Шевченко вважав “геніальним твором”. За його словами, ця музика підносила “на сьоме небо”. Не випадково в листі до Михайла Щепкіна вже з Петербурга у листопаді 1858-го поет прохав допомогти в поверненні йому давнього боргу від підприємця Василя Кокорєва: “”Гугеноти” ні на що послухать, – таке лихо!”. Потрясаюче! Цікаво, що Шевченко не проминув у Щоденнику кілька разів відзначити нового нижньоновгородського знайомого Олександра Улибишева (1794–1858) – автора першого в Європі тритомного дослідження про Вольфганга Амадея Моцарта (1843) та фундаментальної праці про Людвіга ван Бетховена (1857). Музикознавець помер у січні 1858 року, і хоча Шевченко на похороні не був, зафіксував у Щоденнику, що відспівали прах “знаменитого критика і біографа Бетговена і Моцарта”. Тарас Григорович знав і любив цих композиторів, згадував їх у повістях “Варнак”, “Капітанша”, “Музикант”, “Художник”, ав Щоденнику зафіксував 24 березня 1858 року, що разом із Михайлом Щепкіним послухав музику “Моцарта, Бетховена3… великих представників чутної гармонії…”. Та закінчу цитувати Шевченків запис у Щоденнику 29 жовтня 1857 року: “Чи можливо двадцятиінструментним, до того ж нетверезим, оркестром виконувати яку б-то не було увертюру? А тим більше увертюру “Роберта” Мейєрбера? Прости їх, не бачать бо, що творять”. Отже залишається тільки дивуватися, наскільки доречно й іронічно перефразував Шевченко біблійну максиму… Нарешті скажу про те, що саме мелодію Меєрбера вчорашній засланець почув найпершою, прибувши дорогою з Новопетровського укріплення на волю спочатку в Астрахань в серпні 1857 року. У центра міста зайшов випити чаю за п’ять алтинів, а там, виявилося, була спеціальна машина для відтворення музики… Втім передаю слово Шевченкові: “Машину накрутив якийсь молодець у солдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру “Роберта-Диявола”. Незважаючи на відсутність всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця понівечена красуня мелодія. Значить, я давно вже не чув нічого й схожого на музику. Барабан і сурма очерствили мій слух4, але не очерствили серця, яке сприймає прекрасне”… Ці хвилюючі слова можна вважати зворушливим духовним підсумком десятирічного Шевченкового заслання…
“Музична насолода завершилася нявканням Даргомижського” Після повернення з заслання в Петербург Шевченко залишив у Щоденнику кілька, можна сказати, безапеляційних оцінок того, що він особисто почув у музичному світі міста. Скажімо, ввечері 18 квітня 1858 року поет побував у “милої і талановито-голосистої співачки” Ізабелли Грінберг (1833–1877), учениці Михайла Глинки, якого Шевченко вважав геніальним митцем, де зустрівся з композитором Олександром Даргомижським (1813–1869). За словами Тараса Григоровича, “музична насолода завершилася смішним і нудким нявканням Даргомижського. Точно як мишеня в пазурах кота. А йому аплодують.
Сторінка Щоденника Т. Шевченка від 25 серпня 1857 року з нотним записом О. Панова
Дивні ці меломани. А ще дивніші такі співаки, як Даргомижський”. Звісно, почути таке композитору було б неприємно. Утім, усе-таки, це запис у Щоденнику. До того ж, і Глинка відзначав “пискливе сопрано” Даргомижського. Та й висловився Шевченко негативно лише щодо співу композитора, однак не творчості, яку він, за свідченням художника і скульптора Михайла Микешина, “глибоко цінував”. На початку квітня Шевченко “дивився й слухав “Бронзового коня””, тобто комічну оперу французького композитора Обера Даніеля-Франсуа-Еспрі (1782–1871). Висновок такий: “Один старик Петров5 і Семен6 зі славою підтримали “Бронзового коня”. А все інше нісенітниця”. Того ж місяця – 21 квітня – Шевченко слухав оперу італійського композитора Доніцетті Ґаетано (1797–1848) “Лінда ді Шамуні”: “Спектакль взагалі був хороший, а увертюра “Вільгельма Телля” чарівна… Семен в ролі батька Лінди де Шамуні дуже хороший”. Але, але… “Хвалений тенор Сєтов7 нижче всякої посередності. Просто дрянь. А йому аплодують”. До речі, 7 травня Шевченко побував на двогодинній репетиції Гулака-Артемовського, який “зі своїм учнем співав різні дуети… а я слухав і часом аплодував”. З якою трепетною насолодою він уявляв собі подібну сцену в Новопетровському укріпленні… “А тепер, коли здійснилося моє гарячкове очікування, я дивлюся і слухаю як звичайнісіньку річ. Дивна людина взагалі, в тому числі і я”. Тож Шевченко по-філософськи констатував одвічну здатність людини звикати до всього, зокрема й до того, що раніше здавалося нездійсненним. Дивна, дивовижна, невичерпна й незмірна людина – Тарас Шевченко… ______________________ 1 Див. праці Ніни Андрос, Марії Білинської, Миколи Грінченка, Пилипа Козицького, Наталії Костюк, Станіслава Людкевича, Олександра Правдюка, Дмитра Ревуцького, Валентини Судак та ін. 2 Куліш Олександра Михайлівна (дівоче прізвище – Білозерська; 1828–1911) – українська письменниця (псевдонім Ганна Барвінок). У січні 1847 року Шевченко був боярином на весіллі Куліша й Білозерської. 3 Цікаво, що 27 лютого 1814 року (за григоріанським календарем) у Відні відбулася прем’єра Восьмої симфонії Людвіга ван Бетховена, яку називають “найрадіснішою з усіх бетховенських симфоній”. Не торкаючись конвертації дат, зауважу, що йдеться про історичний час народження Тараса Шевченка. Коли композитор помер у березні 1827-го, майбутньому поетові “тринадцятий минало” – вони були сучасниками. 4 Йшлося про музичні інструменти – ударний і духовий, які були стандартними атрибутами військової частини. 5 Петров Йосип Опанасович (1806–1878) – оперний співак. Шевченко познайомився з ним ще у 1840 році, потоваришував після повернення з заслання. 6 Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813–1873) – український оперний співак (баритон), композитор і драматург. Друг Тараса Шевченка. 7 Сєтов (Сетгофер) Йосип Якович (1826–1894) – оперний співак.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
