Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Енкаведисти мусіли вжити термінових заходів, щоб не допустити переходу сотень і куренів Групи УПА на центральну Україну”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Воскресіння через пів століття

Слово Просвіти, №45 за 2024 рік

Микола ПРОЦЮК Продовження. Початок в ч. 34—44 за 2024 р. Березень – квітень 1944 р. Гурбинська битва Лука Павлишин-Ігор пише про Наливайка так: “Цей ще досить молодий вояк служив молодшим лейтенантом у поліцейському полку Омеляновича-Павленка у Вінниці. Ще там я чув про його жорстокість і твердий характер. В кінці 1943 р. їх ущент розбили червоні партизани в Білорусії. Зібравши докупи з п’ятдесят недобитків, переважно буковинців та волинян, Савчук вийшов на зв’язок з нами. Після об’єднання – поліцаїв, колишніх червоноармійців, оунівців, котрі прибились зі сходу, тиснуті фронтом, й сотні галичан – вийшов курінь. Тримати в ньому дисципліну міг не тільки вольовий, а й жорстокий командир, тому вибір впав на Савчука. І він виправдав надії, з готовністю виконував мої доручення”. Отже, головна риса Наливайка – жорстокість. І якщо така риса ще якось виправдовує себе в поліцейському полку, то посилати партизанський курінь на чолі з таким командиром для самостійних дій – означає загубити всю справу. Це добре розумів Кропива, і саме тому він наполягав на заміні Наливайка. Дальше Макс розповідає про відхід свого куреня з Лідихова на Бродівщину (Галичина), про своє перебування там і про налагодження зв’язку з Кропивою. “В справі переговорів я написав, через зв’язок Шугая одного грипса до командира Кропиви – “Миколи” (він змінив був своє псевдо) (очевидно, він взяв псевдо на честь свого сина Миколки. – Г. Д.), другого до Волошина–Павленка, а третього до повітового організаційної сітки Семена. Ні від кого не було жодної відповіді. Пізніше я нав’язав був зв’язок із Кропивою, що знаходився все ще в буфері між двома фронтами. Він мені написав, щоб не провадити разом з німцями жодних спільних акцій, щоб не скомпрометуватися перед совєтами, бо совєтська пропаганда трубить, що бандерівці – це німецькі прихвостні. Переговори вести тільки для здобуття зброї. Коли я відписав йому, що частину зброї вже отримав, моя зв’язкова Оля Горошко принесла мені відповідь: “Леміш отримав наказ від Волошина – Павленка перервати переговори з німцями та трактувати їх далі як наших ворогів. Від себе наказую вам перервати переговори, які проводите, та застосувати тактику підпілля. Зброю, що залишиться після доозброєння куреня, прошу переслати на Волинь до села Л.”. Сотенний Гамалія з однією із своїх чот відвіз уночі зброю (300 крісів, 4 максими, 2 міномети та 35000 набоїв) на вказаний Кропивою пункт”. 29 березня війська Першого Українського фронту взяли м. Чернівці. Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція військ 1УФ закінчувалась. Головні сили більшовиків були тепер зосереджені під Тернополем, який німці перетворили на неприступну фортецю і відчайдушно обороняли. Як завжди під час наступу, суцільного фронту ще не було. Користуючись такою важливою обставиною, Леміш і Кропива розділили Групу УПА-Південь на невеликі рухливі відділи і швидко переправили їх в запілля фронту – в знайомі Крем’янецькі ліси. На початку квітня Група УПА-Південь зосередилась в Крем’янецькому лісі і навколишній місцевості. Військо треба було переформувати, перемученим переходом через фронт повстанцям треба було дати хоча б деякий відпочинок. В одному з урочищ цього знаменитого лісу розмістився Штаб УПА-Південь. Тут відпочинку не було. Напружена штабна робота йшла вдень і вночі. Кропива мав перед собою одну мету: сформувати маневрене військове з’єднання, яке мало стати зародком майбутніх Збройних Сил Визволеної України, Група УПА-Південь знаходилась в запіллі совєтського фронту. Більшовики ніяк не могли взяти Тернопіль і всі свої головні сили вони вимушені були зосередити там. Треба було використати такий сприятливий фактор. Якщо не тепер – то коли, якщо не він – то хто? Здавалося, що тепер не повинно бути якихось особливих перешкод для проведення рейду на Черкащину. На Шумщині було мобілізовано близько 2000 чоловік призовного віку. Військовий вишкіл з ними проводився в спеціальних бараках в с. Кути. 5 квітня сотенний Панас привів до Кропиви 23-річного Василя Худенка – Остапа родом із Полтавщини. (Василь Худенко – Остап – племінник відомої дисидентки, однієї з засновниць Гельсінської спілки Оксани Мешко. Перший раз вона була заарештована органами НКВД саме за те, що її племінник Василь Худенко був в УПА). До війни Василь встиг закінчити три курси Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. На початку війни він опинився в німецькому полоні, звідки втік і перейшов до УПА, де в складі сотні Панаса охороняв транспорт з раненими. А тепер, почувши, що їхнє військо буде робити рейд на центральну Україну, він вирішив зголоситися до командира Кропиви, небезпідставно вважаючи, що зможе бути більш корисним, ніж простим охоронцем транспорту. Кропива уважно вислухав розповідь Остапа, визначивши про себе, що вона була щирою і правдивою. Він побачив, що Остап був політично грамотним, міг спілкуватися з людьми і впливати на них. А головне це те, що Остап добре знав ту місцевість, куди якраз і мала рейдувати Група УПА- Південь. Через чотири дні після цієї розмови Кропива призначив полтавчанина Остапа на посаду політвиховника у новосформований курінь Непитайла. Але перепочинок був недовгим. 15 квітня більшовики вибили таки німців з Тернополя, а з 17 квітня війська 1УФ припинили посміли “не з’явитись”! Хіба можна не виконати наказу найзнаменитішого сталінського м’ясника “товаріща Жукова”? Значить всі вони – “бендеровци” і їх “надо унічтожіть”. Одна жінка, жителька Радивилівського району, розказала мені про страшну подію, яка в той час сталася в їхньому селі. Чоловіки, дізнавшись, що до села наближається більшовицька банда НКВД, вирішили заховатися, щоб уникнути мобілізації, або не попастись їм на очі, бо це означало неминучу смерть. І вони втекли з села і заховались в невеликому видолинку за селом. Було їх там коло 70 чоловік, зброї ніхто не мав. Енкаведисти всіх тих беззбройних втікачів розстріляли. Така була прелюдія Гурбинської битви. Підрозділи НКВД розташувались в селах вздовж доріг Шумськ – Крем’янець, Крем’янець – Дубно і Дубно – Мізоч, охопивши розташування УПА з півдня, заходу і півночі. У цей же час на залізничних станціях Здолбунів і Остріг розвантажувались ешелони з частинами НКВД, які прибули із Середньої Азії. Ці частини зосередились в східній частині Південної Волині. Проти українських повстанців було зосереджено 4 бригади ВВ НКВД, кавалерійський полк, підрозділи прикордонних військ, армійські підрозділи, 15 танків, артилерійські і мінометні батареї, наступальні дії і майже три місяці (до 13 липня) перебували в обороні. Цей час маршал Жуков вирішив використати для повного розгрому українських повстанців. (За його наказом була поспішно розроблена протиповстанська операція військ НКВД і прикордонних військ т. зв. “українського округа”). Причину такої поспішності можна віднести до тих “незручностей”, які приносили українські повстанці червоній армії своїми сміливими нападами і засадами на дорогах. Треба було “відплатити” їм також і за генерала Ватутіна. Але я вважаю, що тут були і інші фактори. Думаю, що, якими б великими конспіраторами не були Леміш і Кропива і які б заходи для втаємничення оперативного призначення Групи УПА-Південь ними не вживались, все ж таки радянським спецслужбам воно стало відомим. Адже кількість сексотів в повстанських відділах тепер значно збільшилась. І енкаведисти мусіли вжити термінових заходів, щоб не допустити переходу сотень і куренів Групи УПА на центральну Україну. Не могли вони допустити “розповзання” малих рухливих повстанських відділів по всій Україні. Наслідки такого рейду неважко було передбачити. Розгромити Групу УПА- Південь треба тут, в зародку, поки вона знаходиться в одному місці – ось таке завдання було постав- Воїни Української Повстанської Армії. Фото з архіву СБУ розвідувальні літаки У-2 – “кукурузники” – всього 30000 бійців. Війська УПА були щільно оточені із всіх сторін. 21 квітня енкаведисти розпочали наступ. Суцільне кільце оточення стало невблаганно звужуватись. Вже 21 квітня, захищаючи село Антонівці, отримав бойове хрещення новосформований курінь Непитайла. Більшовики відкрили по непитайлівцям ураганний артилерійсько-мінометний вогонь, а потім пішли в атаку. На одного повстанця припадало 10-15 енкаведистів. Повстанці змушені були відступити до Гутиськ і Великої Іловиці. Тут оборону вони втримували до того часу, поки не надійшов наказ на відступ. З півночі ворога стримували курені Довбенка і Бувалого, а в Суражському лісі – курінь командира Панька. Коло оточення невпинно стискалось. Відділи УПА відступили в ліс по лінії Майданські гори – Гурби – Мости – Святе – Мощаниця – Обгів. Командири повстанців постійно намагались вирватись з оточення. 23 квітня Василь Процюк-Кропива передав в розпорядження Миколи Свистуна-Ясеня два курені – лене маршалом Жуковим перед Начальником управління ВВ НКВД Українського округа генералом Марченковим. Навіть совєтські фронтовики завжди з презирством і огидою відносились до “внутрішніх військ НКВД”. Це були так звані “заградотряди”, які складалися з добірного московського елементу. Добре відгодовані і одягнені (а часом навіть і краще від фронтових підрозділів озброєні), вони постійно пересувались за фронтовими частинами. І як тільки на якомусь відтинку фронту починався відступ совєтських військ, ззаду їх зустрічав нищівний кулеметний вогонь “заградотрядов”. І ось тепер ці “заградотряди” розвернулись на 180° і почали наступати на Південну Волинь із заходу. Місцеві жителі зразу відчули різницю між фронтовиками і енкаведистами. Через села прокочувались тотальні облави. У першу чергу забирали чоловіків призовного віку. Всі вони вважались “преступнікамі”, адже всім їм ще раніше були направлені повістки з вимогою з’явитись на призовні пункти. Ненажерливий Молох війни потребував все більше і більше гарматного м’яса. А вони Мамая і Докса (до цього у Ясеня був тільки один курінь Сторчана) – з наказом зробити прорив з оточення. Але це виявилось неможливим. Командир Залізняк з двома сотнями отримав завдання перейти в Славутський ліс, але після боїв на р. Вілії і в с. Батьківці також змушений був відступити до Гурбинського лісу. Треба було приймати бій. Задум більшовицького командування був такий. Користуючись 10-кратною перевагою в живій силі і маючи в своєму розпорядженні артилерію, танки і авіацію, зранку 24 квітня після нищівної артилерійської підготовки атакувати оточених і повністю блокованих українських повстанців. Головний удар нанести з населених пунктів Мости і Хінівка в західному напрямі, а допоміжний удар – з населеного пункту Святе в південно-західному напрямі. У результаті проведеної атаки за задумом більшовиків в повстанських підрозділах мала виникнути паніка і безладна втеча. Цьому мала посприяти велика кількість добре проінструктованих сексотів направлених в повстанські відділи. Сексоти мали розповсюджувати панічні настрої серед повстанців, творити хаос і замішання в повстанських лавах, а при нагоді вбивати командирів і повстанців. Про організоване управління бойовими куренями і сотнями зі сторони повстанських командирів і штабів не буде й мови, все змішається в одну юрбу, що безладно втікала. Цей деморалізований, некерований, огорнутий звіриним жахом натовп, намагаючись врятуватись від неминучої смерті, буде вибігати з гурбинських лісів і прямувати до навколишніх сіл. А тут на них чекатимуть зарані облаштовані засади енкаведистів з кулеметними гніздами. На них і мали напоротись всі, хто втікав з лісу. З того більшовицького “котла” ніхто не мав вийти живим. Усі повинні бути знищені. Тут навіки повинна бути похована українська національна ідея. Цей “геніальний більшовицько-генеральський” задум був завчасно і повністю розгаданий повстанськими командирами Енеєм, Лемішем, Кропивою, Ясенем. Бачу тут добре налаштовану роботу повстанської розвідки, бо напрям спланованого ворожого головного удару можна було передбачити тільки на основі достовірних даних про скупчення ворожих військ перед боєм. Організацію оборони і безпосереднє керівництво відділами УПА під час оборонних боїв було покладено на Миколу Свистуна – Ясена. Оборона ним була організована за всіма правилами тодішньої військової науки. Повстанці надійно окопались. Незахищених місць в обороні не було, на напрямку головного удару був зосереджений резерв — 2 сотні Залізняка (за розташуванням куреня Сторчана). Тут також була встановлена вся повстанська артилерія – чотири 45 мм гармати – оборона стала також і протитанковою. Оглядаючи бойові становища повстанців о 3-й годин ночі 24.04. Ясень побачив, що між куренями Докса і Мамая є неприкрите місце. Він зустрів командира Кропиву, який також обходив лінію оборони перед вирішальним боєм. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин