Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Задивляється в безкрайній небосхил, адже по закінченні своєї земної подорожі став пташкою, що літає всюди”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Диктор, який літав До 100"річчя Українського радіо

Слово Просвіти, №45 за 2024 рік

Майя НАГОРНЯК, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри аудіовізуальних медіа Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка ...Небо над стародавнім козацьким селищем Вільшаною, що на Сумщині, глибоке й прозоре, незаймане й чисте-чистісіньке, аж ген там, на виднокраї, все вабить і вабить кучерявими яскраво-блакитними хмарами, вітається-переливається до людей теплою, щирою, приязною усмішкою. Здається, саме такою була небесна господа тоді, коли Всевишній створював часи та роки й усе живе на землі. За якийсь мент невідомо звідкіль налітає вітрюган-розбишака і від тієї красивості не лишається й сліду, натомість з’являється інша – витончені білосніжні мережива, що перетворюються на недбалі начерки ламаних ліній, а ті у свою чергу складаються у чудернацькі маленькі пір’їнки... Як же невимовно гарно міниться небо! Який же Господь талановитий маляр! Подібні дива можна побачити хіба що в дитячому калейдоскопі... От би полинути до небесної блакиті, от би політати поміж кучерявих хмар, поздоровкатися із вітром, усміхнутися йому, помилуватися отими мереживами, лініями, пір’їнками, зірочками, піною... Такі думки міцно оселилися у голівці маленького вільшанина Толика. Він часто-густо задивлявся у безкрайній, безкінечний небосхил, намагався уявити себе пташкою, що літає всюди, де тільки схоче, почуваючись вільною-превільною. Народився Анатолій Єчко 2 травня 1940 року в селі Вільшана Недригайлівського (нині Роменського) району Сумщини. Батько Олексій Лукич був директором Недригайлівського автотранспортного підприємства. Під час Другої світової війни Олексій Лукич перебував на Уралі, в Магнітогорську. Автівкою возив залізну руду на металургійні заводи, через що його довго не демобілізовували. Після повернення додому працював механіком на автопідприємстві, а згодом став його директором. Скільки пам’ятав себе Анатолій, тато весь час був на роботі й в роботі. Навіть сідаючи обідати, час від часу поглядав у вікно – там було його автопідприємство, його люди, за яких він відповідав, за яких переживав. Телефонів тоді не було, дуже часто хтось під’їжджав за ним і… обід так і залишався на столі. “Для нас, малечі, було безмежним щастям почути: “Сідай в кабіну!” – згадував диктор. Матуся Марія Яківна працювала вчителем біології та географії у Вільшанській середній школі. Це від неї передалась синові відкритість до життя, цікавість до навколишнього світу. А ще – м’якість, терпеливість, порядність, інтелігентність... Можливо, то матусина наука так окриляла юного Анатолія... Мрія піднятися до небесних високостей і літати, літати, літати переслідувала його все життя. Але не так сталося, як гадалося, – у 5-му класі травмував він очі, тож всі сподівання бути пілотом обернулися страшенним розчаруванням. І ота нездійсненність краяла серце. А він, попри все, задивлявся у небо й промовляв сам до себе: “Я все одно буду літати!”. Й ніхто не міг йому цього заборонити, адже ж недарма кажуть, що коли людина чогось палко бажає, увесь Всесвіт на її стороні. І вирішив Толик сконструювати літак самотужки, а сільські хлопці зголосилися допомогти йому в цьому вагомому процесі. У натхненних юнаків слово не розходилося із ділом, тож виготовили вони власноруч цілих три дельтаплани. Але була в Анатолія Єчка й інша пристрасть. Брав участь у шкільних літературно-мистецьких вечорах, на яких декламував вірші. Любив поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри. Полюбляв слухати радіо, подобалося йому, як чоловіки й жінки красивими голосами читають новини, озвучують ролі у радіоп’єсах. Та якось ненароком зізнався приятелю, що теж би так хотів, а той лиш посміхнувся: “Чи ти здурів? Та хто тебе візьме туди?”. І через багато-багато років зустрілися вони й Анатолій Олексійович сказав товаришеві: “А все-таки мене взяли туди...”. Анатолій закінчив Вільшанську середню школу в 1958 році, після чого вступив на факультет іноземних мов Львівського державного університету імені І. Я. Франка. Розповідав про те, що в їхньому гуртожитку був радіовузол, і він якось відразу прикипів до цієї місцини, вабила його можливість промовляти у мікрофон різні оголошення, озвучувати імена виконавців пісень, яків імпровізованих концертах передавалися іменинникам. Окрім того, був ведучим урочистостей до свят. Саме в той час познайомився студент із диктором Львівського радіо Володимиром Шалайським, який і помітив у хлопця неабиякі голосові здібності. “Він мені якось сказав, що з таким голосом потрібно працювати на радіо, а тоді взяв за руку і привів на міське радіо, – згадував Анатолій Єчко. – Так я і почав працювати на Львівському, потім на Ужгородському радіо, а тоді перебрався до Києва”. Але дикторська робота захопить Анатолія згодом. Здобувши фах учителя англійської мови, поїхав за направленням на роботу до Лебединського медичного училища. Тривалий час викладав там англійську мову. Та якось почув Анатолій Єчко про те, що в Києві оголосили конкурс дикторів. І серце затьохкало у грудях, і дихання перехопило, і сльози забриніли на віях ... Відчув, що дикторство – то його справа! Й поїхав до столиці, й витримав конкурс, й був прийнятий на роботу диктором Українського радіо. В 43 роки отримав вищу категорію, що в радянські часи вважалося заледве не подвигом! А загалом Анатолій Олексійович Єчко віддав роботі на Українському радіо 39 років життя! Радіобудні захопили його всього без останку. Він ознайомлював слухачів із випусками “Останніх вістей”, оголошував точний час, начитував підводки до передач, провадив репортажі до свят, парадів, був ведучим урядових концертів... Особисто знав легендарного диктора радянської доби Юрія Борисовича Левітана, адже того часто запрошували до київських колег на семінари з дикторської майстерності, а українські диктори їздили стажуватися до Москви на Всесоюзне радіо. І, між іншим, з ім’ям Левітана у професійному житті Єчка був пов’язаний один курйоз. Було це давно, десь у 70-х роках минулого століття. У палаці “Україна” відбувалося якесь пишне збіговисько, після чого мав лунати урочистий концерт, ведучим якого було запрошено Юрія Левітана. Однак він захворів і не міг прибути до Києва. Перед організаторами дійства постало практично нездійсненне завдання – знайти диктора, голос якого був би схожим на левітанівський. Спробували Єчка. І – о диво! – завдання зробилося абсолютно здійсненним, голос підійшов, він провів концерт так, що підміни ніхто й не помітив. Тільки згодом під час зустрічі двох дикторів московський йому прямо у вічі сказав: “Чтобы это было в первый и последний раз!”. Десь за тиждень після тієї події, як згадував Анатолій Олексійович, його викликали до керівництва та повідомили, що постановою ради міністрів дикторові виділено квартиру. Радості Анатолія Олексійовича не було меж. Робота на Українському радіо давала відчуття польоту. У 70-90-х роках минулого століття і на початку 2000-х покоління мільйонів українців чи не кожного дня чули Анатолія Єчка, його спокійний, урівноважений, дещо стишений голос полюбився радіослухачам. Диктор свого часу якось зауважив: “Нас учили говорити по радіо не на “майдан”, а до окремої людини, ніби вона з тобою в студії. А я уявляю батьків, друзів, мою Вільшану”. Вже будучи відомим диктором, знаним майстром красного слова, він часто навідувався до рідних місць. Любив повторювати: “Мене тягне сюди, з роками тягне дедалі сильніше. Бо немає ні птаха, ні людини, які б не пам’ятали свого гнізда... Часто я замислююся над тим, що в житті кожної людини настає мить, коли їй дуже кортить повернутися до свого рідного краю, домівки, саду, школи, пройтися Анатолій Єчко (в центрі першого ряду) з родиною Анатолій Єчко з Миколою Гриценком

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин