Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Найчастіше в полі зору автора – людина зі зраненим серцем, обділена долею, але з прекрасною душею”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Невтомний трудівник на українській ниві життя До 704-річного ювілею Михайла Коломійця

Слово Просвіти, №45 за 2025 рік

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, заслужена вчителька України, членкиня НСПУ, членкиня правління Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ці слова про світлої пам’яті Михайла Івановича Коломійця з Івано-Франківщини – члена Національної спілки журналістів України, краєзнавця, просвітянина, якому цьогоріч виповнилось би 70. Михайло Коломієць – автор книг “Історія Калуша і Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах” (1996), “Просвіта Калущини: далеке і близьке” (2004), упорядник та автор текстів проспектів про музей Степана Бандери у Старому Угринові, путівника “Калуш. Обличчя міста”, літературно-мистецьких випусків Калуського міськрайонного часопису “Зоря Прикарпаття” (пізніше “Дзвони Підгір’я”), фотоальбому “Калущина” (у співавторстві з Василем Мельником), великої кількості публікацій у пресі. Усе це – неповний перелік зробленого цим небайдужим і талановитим чоловіком. Народився 12 серпня 1955 року в далекому Хабаровську, куди на спецпоселення були вислані з рідних Копанок Калуського району його дід і мати, яка була півсиротою. Батько служив там в армії. Зустрівши землячку Анну, одружився з нею. У 1956 році мама з малим Михайликом повернулася додому. У Копанках минуло дитинство хлопця: пас корову, няньчив молодших братиків і сестричок, грав на зарінку у футбол, допомагав батькам у господарстві. Незабутньою була його перша зустріч із книжкою – збірником казок, купленим для хлопця вуйком Іваном (Іваном Дмитровичем Нижником – маминим троюрідним братом). Та щоб отримати дарунок, треба було вивчити абетку. Цю науку Михайлик здолав за місяць. Отож ішов до школи, вміючи рахувати, знаючи всі літери й маючи гарно ілюстровану книжку українських казок. У рідному селі закінчив восьмирічку, продовжив навчання у Калуській СШ № 6. Завжди відчував нестримний потяг до знань, багато читав. У шостому класі написав першу замітку до газети, і спонукав його до цього знову ж таки Іван Нижник. Отак і почалася дорога сільського хлопчини до великої журналістики. Але ще була праця на заводі комунального устаткування, служба в армії, Калуське ПТУ № 6, трудові будні в цехах паропостачання, полівінілхлориду і полікарбацину на тодішньому “Хлорвінілі”. Лиш у 1978 році вступив на українське відділення філологічного факультету Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Працював і вчився. На початку 80-х повністю перейшов на журналістську роботу. Спочатку за пропозицією Івана Тимцюрака працював кореспондентом у калуській багатотиражці “Будівельник”, відтак у “Зорі Прикарпаття”, а потім став одним із засновників “Дзвонів Підгір’я”. Понад три роки був кореспондентом обласного телебачення “Галичина”, два роки редактором газети “Брошнівський вісник”, атак – заступником редактора міськрайонного часопису “Дзвони Підгір’я”, деякий час працював в архівному відділі Калуської райдержадміністрації. Та все ж, чим би не займався М. Коломієць, – журналістикою, кореспондентською діяльністю на обласному телебаченні “Галичина”, поїздками на зорі нашої незалежності на Схід, громадськими справами в міській раді, “Просвіті”, “Бойківщині”, – завжди цікавився відомостями з історії України й рідного краю та життям яскравих особистостей. Він мав феноменальне чуття дослідника. З дитинства багато читав, а потім працював у наукових бібліотеках, архівах Львова, Івано-Франківська, записував спогади старожилів, збирав старовинні світлини, малюнки, унікальні документи й видання. Усе це лягло в основу вже згаданої “Історії Калуша і Калущини…”, у якій автор відтворив широку панораму життя нашого бойківського краю від 1340 до 1996 р. Цікавий і потрібний матеріал зібрав М. Коломієць і в книжці “Просвіта” Калущини: далеке і близьке”. Читач має змогу ознайомитися з архівними документами, маловідомими публікаціями з історії просвітницького руху на Калущині. Пізнавальне і виховне значення книжки підсилюється двома факторами: по-перше, діяльність “Просвіти” досліджується на основі достовірних фактів, документів, по-друге, мова йде про людей, які були чи є дальшими чи ближчими родичами, знайомими, друзями тих, які зараз живуть чи працюють у нашому краї. Не один впізнає на пожовклій від часу світлині свого прадіда чи прабабусю, знаходить прізвище прародича і сповнюється гордістю за свій рід. Бо ж автор дослідив столітню історію Калуської “Просвіти”, діяльність якої, як, зрештою, і “Просвіти” загалом, завжди була спрямована на утвердження національної свідомості наших співвітчизників, виховання патріотів України. Хто знає, чи зберегли б ми до сьогодні наші звичаї, традиції, мову, пісню, якби не сподвижницька праця просвітян усіх часів у цьому напрямку. У другому розділі книжки “Вибрані часом. Діячі матірної (1903–1939) і відновленої (1989–2003) ”Просвіти” на Калущині” – короткі відомості про найвідоміших і найактивніших просвітян минулого і сучасного. Серед них такі постаті, як Андрій Бандера, Іван Белей, Тарас Коритовський, Іван Куровець, Ілля та Роман Стебельські, Іван Сохацький, Василь Ганущак, Ігор Гаврилюк, Анатолій Онишко, Володимир Мельник, Іван Павліха, Євген Гірник, Василь Гонський, Оксана Бухвак, Любов Тисяк-Маланій, Ольга Безрука, Микола Солдат, Микола Когут, Мирослав та Ярослава Матіяші, Віра Цішевська, Ігор Котик, Марія Василів, Анна Павлишин, Роман Сушко та багато інших. Кожна книжка журналіста цікава і цінна, бо автор відповідально ставився до того, що має представити на суд читачів. Михайла Коломійця знали на Калущині і як активного громадського діяча. У січні 1989 року він очолював оргкомітет зі створення Калуського міськрайонного товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, упродовж 15 років був членом його правління. З 1990 по 1994 р. був депутатом Калуської міської ради першого демократичного скликання. Але розповідь про М. Коломійця була б неповною, якби ми не згадали про його письменницький хист. У свій час Михайло відвідував літературну студію “Карпатські акорди”, якою керував Йосип Попадюк. Тоді студійцями були і Василь Олійник, і Марія Вайно, і Юрій Курилко. А калуський поет Василь Ганущак часто згадує заняття в літстудії “Підгір’я”, куди Михайло Коломиєць прийшов як прозаїк. Його образки із життя, новели, оповідання свідчили про неабиякі задатки хлопця. Тут він познайомився з творчою інтелігенцією Калуша – Богданом Корвачем, Анатолієм Онишком, Ігорем Гаврилюком, Ольгою Івасів, Ярославом Магалем. Працював Михайло в жанрі малої оповідної форми. Одразу сподобалися читачам і його друзям опубліковані в пресі образки “Білий голуб” і “Вершити треба”, новела “Зимові падалиці”, у якій психологічно тонко змальовано образ баби Оринчихи. Вона “по-скупому оберегла від цікавого дитячого ока” ренети у своєму саду. Насипала їх повне горище, щоб тверді, “мов камінці”, яблука м’якли у запашному сіні. Смачні то були ренети, але всі знали, що пригостить ними Оринчиха лише тоді, коли впадуть з яблуні ті три, що висять найвище і тримаються яблуні, “мовби неповнолітні діти мами”. Що тільки не робив Андрій, щоб “довгою горбатою тичкою” збити пожовклі яблука! Усе дарма. Оринчиха лише сміялася з дитячої біди і веліла чекати, поки достигнуть і самі впадуть. Хлопчик сердився, називав бабу “відьмою” і втікав. Не знав, що “темна дощова ніч поміняє осінь на зиму, сердитий вітер по-злодійськи вкраде три пожовклі яблука в яблуні, зробить їх зимовими падалицями”. Невеликий твір, простий сюжет, але який об’ємний і викінчений образ старої сільської жінки і малого хлопчини, якому так хотілося тих ренет! Може, то були єдині ласощі для малого, тому й злий був на бабу. А Оринчиха? Жадібна, скупа, зла? Та ні – життєво мудра і добра. Вона багато бачила, багато пережила і багато працювала: “Тремтіли опухлі руки баби Оринчихи. То хапалися за кінці хустки, то ховали сиве волосся. Старе обличчя ставало від того добрішим, бо Андрій бачив, як тепла усмішка розв’язувала тугувато зав’язаний вузол хустки”. Тривогою і сумом сповнений “Великодний триптих”. У творі – болючі спогади матері про невідсвятковані Великодні, коли німецькі карателі спалили хату, стодолу в 1944-у та коли совєтські посіпаки вивозили сім’ю на Сибір в 1950-у… Долі переселенців змальовані й у новелі “Чоботи”. Читаєш ці невеличкі твори й думаєш: якими ж сильними, нескореними були українці. Навіть в найжорстокіших умовах, далеко від рідної землі вони не втратили національної гідності, людяності. Правдивістю, непідробним ліризмом, почуттям поваги до людини пройняті й усі інші образки і новели Михайла Коломійця. Найчастіше в полі зору автора – людина зі зраненим серцем, обділена долею, але з прекрасною душею. Як у тієї сусідки – “делікатної і вродливої жінки”, яка подарувала безногому хлопцеві фотоапарат, щоб він міг фіксувати все, що за віконним склом, – небо і хмаринки, які, “мов дивні птахи, манили” юнака “в дивний світ нау- Михайло Коломієць ки”, та він не пішов – не мав ніг… З великою любов’ю М. Коломієць змальовує образ сільського хлопчини, який не має матеріальних статків, часом і необхідних речей, але має добру душу, допитливий розум, здатність прийти на допомогу. Тут чітко проглядаються елементи автобіографізму (“Дитинства хліб діркуватий”, “Живи, Подолянко!”, “Мармуляда”). Обрамленнями, образним словом, промовистими деталями (діркуватий хліб дитинства, розладнані струни скрипки, вкрадені нові чоботи, біла, як сніг, фата, райоборіг та ін.) М. Коломієць уміє виокремити найголовніше, акцентувати на тому, що сховане від людських очей. Саме цим і цікаві його твори, які зібрані в книжці. Михайло розумів, шанував поетичне слово, умів насолоджуватися свіжим образом, неординарною метафоричною фразою, цікавим порівнянням. Писав вірші і сам. Власне, починав з них свою літературну творчість, але ніколи не надавав цьому великого значення. Віршовані рядки, які збереглися в його архіві, такі ж щирі і безпосередні, як його прозові твори. У них – “частиночка душі” й думка, яка “шука дороги до людини”, “мрії про сонячну днину”, дороге і рідне село, на яке ліричний герой хоче глянути знов, “як на яблуню / Вистиглу в саду”, бо безмірно тужить за ним юнак, перебуваючи на військовій службі в далекому краї. Ліричний герой Михайлових поезій шукає дорогу до щастя, ключі, які відкривають рай. Він хоче “храм збудувать / чистоти і краси”, безмежно радіє, що живе, і закликає вірити “своїм очам”, “сонцю, зорям”, “веснам тим, що ще прийдуть”. Здається, звичайні слова, а вони хвилюють душу, резонують з нашими думками і мріями. Михайлові Коломійцеві належить і низка публіцистичних статей. У них розкрито сторінки українського відродження кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття, описано цікаві факти про життя відомих людей Калущини – Степана Бандери, Івана Куровця. Свої матеріали він часто підписував псевдонімами “Кельт”, “Михайло Смоляр”, “Михайло Васильчук”. Просвітяни Калущини ініціювали встановлення меморіальної дошки на стіні будинку в м. Калуші, де мешкав краєзнавець. Відповідний проєкт у 2017 році розробило Калуське міськрайонне об’єднання “Просвіта” (голова – Леся Кирилович), а міська рада затвердила його фінансування. 29 жовтня 2017 року відкрили меморіальну дошку Михайлові Коломійцеві (робота скульптора Ігоря Семака). Калуська “Просвіта” подала до міської ради ще один проєкт – на цей раз щодо видання книжки про Михайла Коломійця “Світ за моїм вікном…” (я була редакторкою-упорядницею цього видання). У 2019 році книжка про великого правдолюба, працелюба, патріота-українця, талановитого журналіста, письменника, краєзнавця побачила світ. Відкриття меморіальної дошки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин