Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2025 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Дорогою до світла… Світло з тими, хто його прагне. Так сприймалася атмосфера Другого Міжнародного симпозіуму “Мистецтво як культурно§освітній бренд: проблеми та пріоритети розвитку”, що проходив під патронатом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та був приурочений до двох знакових ювілеїв: 150-річчя Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та 80-річчя ЮНЕСКО. Ця дещо метафорична теза віддзеркалює ту філософію сучасної освіти, яка здатна вберегти Світ, “олюднюючи Людину”. Адже нині вже доволі відчутно, що замало просто невпинної праці, формальних знань і компетенцій. Реальний світ, переповнений нетерпимістю, ненавистю, жорстокістю, образом чого є нинішня війна людожерної московії проти України, потребує значно глибших, сутнісно вартіснішних смислів, якісно надійніших моделей творення Нації і зміцнення власної Ідентичності і Державності. Необхідно, щоби “навчалися” водночас Розум і Серце, без чого не “спалахуватиме” душа, не зродиться благоговіння перед життям, етична відповідальність за все живе. А починати творити цей незбагненний емоційний інтелект варто передусім із того першопочатку, про який нагадував нам наш провісник духовної педагогіки Григорій Сковорода: “Пізнай свій народ і себе в ньому”, брати мудрість і силу з незамулених народних джерел. Бо саме в цій ніші духу ріднокультурності закладаються світоглядні основи та етичні поведінкові норми у ставленні до “себе”, свого Роду і Народу. Бо “не може родити добре дерево плоду лихого”, – сказано в Святому Письмі. Сама ідея держави та її освіти уявляла ще в епоху Платона як Розум, об’єднаний із Культурою, що плекається Музами, оберігаючи національну пам’ять, історію, етнокультуру. Невдовзі з величних Шевченківської та Мармурової зали Чернівецького Університету ці помисли перебралися в своєрідну мистецьку столицю (не перебільшено!) Буковини – Вижницю, де радо стрілися, прибувши звідусіль, мистці, творці, співці, навчителі, художники, народні майстри, студенти й професори, без розминки (знаючи справу) ввійшовши в контекст культурно-мистецького дійства: “Розвиток декоративно-прикладного мистецтва та ремесел, образотворчого мистецтва і дизайну у діахронічному й синхронічному дискурсі”. Очевидно, що місце проведення цього всеукраїнського заходу обрано заслужено, оскільки саме в цих незбагненної краси місцинах художня культура з прадавніх часів мала особливу шану. Здається, що нині в цьому благодатному дивокраї в гармонійну сув’язь було зіткано всі 9 Муз (від Поезії, Грації, Музики, Живопису й до Науки...), спонукаючи запалювати серце і душу кожного, кому щастило відвідати в ці дні гостинну “браму Карпат”. Бо тут якось зримо й незримо, видимо й невидимо відчувалася присутність Божого дару, що оповиває і покриває цих “верховинців” благоговінням перед красою, життям, наділивши їх невгасимою любов’ю до рідної землі, свого невмирущого Роду, України. І стає чутно, як над високими плаями, горами і долами лине Музика, оповита високістю звуків трембіт, енергетикою живої води запіненого Черемошу, що так сильно і щемно вигравав у піснях незабутньої “Смерічки” Левка Дутківського, заквітчана найтоншими струнами пісень Назарія Яремчука і глибоким, заобрійним виразом очей Івана Миколайчука, який ніби закликає летіти у далекий журавлиний вирій. А на тлі цієї святої краси осінньої природи, обрамленої жовтогарячими барвами, дивні ліри ніжно награють (попри всі пори року) повсюди квітучу “Черемшину” Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука. Сакральне місце, звідки линула до верховин своєї слави незрівнянної краси Пісня Володимира Івасюка. І вся ця поетика, лірика і невгасима любов перегукувалася своїми духовними початками з творчими скарбами знакових Художників — знаменитих Василів (Девдюк і Шкрібляк), Григорія Гараса, Ксенії Колотило, Валерія Жаворонкова… Усі ці почуттєві гами намагався передати по дорозі на Вижницю Юрію Бойчуку – ректору Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Благо, цьому сприяла осяяна золотом і смарагдами природа та, найголовніше, майбутні відвідини кафедри декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва факультету архітектури, будівництва та декоративноприкладного мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, очолюваної невсипущою і талановитою передусім своєю людськістю Мирославою Жаворонковою. Прекрасна творча зустріч з викладацьким колективом, художниками та студентами. Не в змозі навіть перелічити в розмовах і дискусіях сузір’я тих особистостей, що творили велич та шану на материзні і в світах українській національній культурі. Але насамперед варто також щиросердно дякувати доцентці кафедри музики факультету Педагогіки за блискучу Продовження на стор. 2 ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Вітаємо заслуженого!

Член Головної ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, письменник, академік Європейської академії мистецтв та літератури Дмитро Чистяк отримав почесне звання “Заслужений працівник культури України” відповідно до Указу Президента України №818/2025. Долучаємося до привітань на адресу постійного автора “Слова Просвіти” і щиро бажаємо Дмитру Чистяку нових творчих успіхів!
Суспільство · “Українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”», с. 1

Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”

Закінчення. Поч. на стор. 1 ідею мистецького симпозіуму та її реалізацію Ірині Бойчук. Так, сьогодні вже інша ціла плеяда талановитих Майстрів, Педагогів, Художників оберігає і продовжує зрощувати цей безцінний скарб культури, сотворений багатьма поколіннями мистців. Один із них – Дмитро Курик, домашню мистецьку світлицю якого щастило відвідати у мальовничій Виженці разом з народним артистом України Іваном Дердою. Своєрідний символ-оберіг злету української душі, приклад для наслідування наступними поколіннями у любові до Людини, Природи, свого національного “Я”. А ще – такі тонкої естетичної натури постаті зуміли осилити найважчу, мабуть, науку - “бути вдячними”. Батькам, педагогам, усім добрим людям, що стали помічними, вказуючи дорогу до істини, честі і гідності. Як одну з найвищих чеснот тут у При(Карпатському) краї поціновують національну пам’ять, шанобливо ставлячись до діянь своїх славних земляків… Цьогоріч виповнилося 120! (1905 рік), як був заснований Крайовий навчальний заклад різьб’ярства та металевої орнаментики у Вижниці. Талановиті художники-педагоги (В. Девдюк та В. Шкрібляк) поставили українське народне художнє мистецтво на рівень світових стандартів, підготувавши понад 100 знаних майстрів. Вижницький заклад ще на початку ХХ століття здобув європейське визнання, отримавши за творчі роботи своїх вихованців найвищі нагороди на міжнародних виставках у Парижі, Празі, Відні, Бухаресті, Чернівцях, Стрию… Саме в ті часи у Вижниці, коли уярмлений і розділений край ще не міг бути разом зі своїми братами з Великої України в єдиному соборному вінку власної Державності, відкрилась також і перша українська гімназія на Буковині (1907 р.). Аналізуючи тодішні навчальні плани, програми, підручники, якісний склад професорськовикладацького колективу, приємно дивуєшся наскільки прискіпливою була увага до культури, зокрема національної й античної, особливо до питань української мовно-літературної освіти, в якій твори Т. Шевченка й І. Франка, Лесі Українки і Б. Грінченка, В. Стефаника і Ю. Федьковича, С. Воробкевича і М. Лисенка, І. Нечуя#Левицького і М. Старицького та багатьох інших видатних українців посідали особливо чільне місце. Спрощено ту ситуацію можна схарактеризувати й актуалізувати для часів нинішніх так: “Шевченка тут ніколи не було забагато”. А тому й зберегли свою Ідентичність, духовну суверенність, віру в національну ідею, огранену Шевченковим Словом: “Свою Україну любіть!” Свідомо окреслюю цю порівняльну характеристику, бо сьогодні ще доволі часто надважливі націє-державотворчі освітні проблеми забалакуються по вінця абракадабрами на кшталт то “гроші ходять за професорами та вчителями, за учнями та студентами”, то якими “чорнилами перевіряти домашні завдання”, то нововведеннями про модерне осмислення образу “матері і батька”, то возвеличуючи фетиш платних “освітніх послуг”, забувши начисто про архіважливі проблеми демографічної кризи (трагедії) в освіті; руйнування конституційних засад доступності і якості освіти, її українськості та культуроцентричності; ігноруючи доконаний факт загрозливої тенденції разючого відставання в знаннях міського і сільського школяра, як і те, що нині 40% (!) учнів у школах України на перервах (а також вдома та з друзями) спілкуються не державною українською мовою, а чужинською (московитською). Знаймо, що національні Культура, Освіта і Наука мають стати, нарешті, тими нездоланними бастіонами, які унеможливлять усіляким перевертням, зайдам і чужинцям занапащувати нашу Мову і Культуру, перелицьовувати, переінакшувати, переформатовувати, оббріхувати нашу минувшину, сьогодення і будущину, намагаючись нічого правдивого і живого там не залишити. Водночас ситуація навертає нас до теми суспільної значущості Педагога. “…Саме на вчителях, – стверджувала ще на початку ХХ століття С. Русова, – лежить головна робота національного пробудження народу і керівництво ним в його соціальній, політичній і національній боротьбі… Українські вчителі повинні виступити попереду свого народу і разом з ним добиватися для нього щастя й волі…”. Українська педагогіка, опираючись на національні й загальнолюдські цінності, синтезуючись із психологією, рідною мовою та літературою, філософією, соціологією, культурологією, історією, мистецтвом та етнопедагогікою, стає своєрідним продовженням “конкордичної” освіти (філософії серця) Г. Сковороди, П. Юркевича, Д. Чижевського, В. Сухомлинського.., оберігаючи “людське в Людині”, її духовне начало. Бо народ може втратити дуже багато на своєму історичному шляху, але в стані повернути втрачене й відібране, здолати й перемогти. Проте він ніколи не в змозі піднятися, якщо втрачена його національна Душа. Без неї Людина не здатна пізнати свою минувшину, обнадійливо бачити будущину, оскільки історія Народу пишеться тільки душею рідного Народу. Тому в ці грізні і тривожні часи для нашої свободи й суверенності українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом. А культ культури в змісті освіти слугуватиме її парадигмою і методологічним стрижнем. Недарма ще на початку тисячоліття Празька декларація (2001 р.) зафіксувала сутнісне правило, передовсім для університетів, що “Вища освіта має бути уважною і відповідальною до суспільних зобов’язань”, ніби нагадучи про мудрий заповіт Я. Коменського – школи й університети є “майстернями людей”… Однак нині наснагу від баченого, почутого і пережитого заступає невпинний морок війни, людських бід і трагедій. Щойно (ніч 26 жовтня), коли робилися ці нотатки, закінчилося чергове страшне бомбування Києва. Горять будинки. 26 постраждалих, серед яких – діти. Є жертви. Скажена агонія людиновбивства, чиненого путлєром разом із глубінним недонародом, продовжується… 770 балістичних ракет та понад 50 “кинджалів” атакували Україну вже в цьому 2025 році. Складається не просто враження, а глибоке переконання, що варваризація таки доволі впевнено “марширує” вже навіть не поруч із цивілізацією, а значно її випереджуючи, перетворившись не спонтанно (а рукотворно!) в найбільш руйнівну, людиновбивчу і, найстрашніше, безкарну тенденцію. “Сильні” світу сього, втративши совість і почуття людськості, яких вони ніколи не мали, постали людиноподібними чудовиськами в образі московита-путіноїда, заюшеного українською кров’ю, злочини яких уже не зможе ніхто прикрити ніякими фіговими листками. У цей буремний час Культура і Освіта мають бути разом із найвищою цінністю Нації – Українським Воїном. “…Не здавайся! / Слухай віщих струн!” – закликав нас до неприборканого поступу Поет-символіст Дмитро Загул, славний син Вижничини й України. Не давайте відлітати золотим часам! Не давайте пропадати молодим серцям! Бережімо Україну й українців у лоні національної Культури, не ходячи “до чужої каплиці, де образи на стіні непривітні, чужі”, шануймо власну Історію, яку можна писати і творити лише високою душею рідного Народу! Георгій ФІЛІПЧУК
Суспільство · “Українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Коли ми втратили Авдіївку, тоді республіканці блокували військову допомогу Україні. Коли ми можемо втратити Покровськ – це просто закінчився пакет військової допомоги, яким ми зобов’язані президенту США Джозефу Байдену. Таку думку в етері телеканалу “Еспресо” висловив журналіст Віталій Портников. “Якщо говорити про битву за Покровськ, то для путіна – це демонстрація того, що його армія невпинно продовжує просуватися по українській території. Багато хто говорить, що він таким чином хоче посилити свою переговорну позицію з Трампом, але я взагалі не вважаю, що путіну треба посилювати якісь переговорні позиції з Трампом. Якби путін дійсно хотів завершення російсько-української війни, то це було б логічно. Але я виходжу з того, що Путін не збирається закінчувати ніяку війну, а налаштований ще на довгі роки війни. А єдине, що його цікавить в Трампі, щоб той не здійснював якихось серйозних санкцій проти рф”, – зазначив Віталій Портников. За його словами, путін кожне українське місто сприймає як кроки до загарбання всієї території України. Крім того, путін своїм військовим поставив задачу ще у лютому 2022 року – вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей. Бачимо, що з Донеччиною ця задача далеко не виконана. Валерій Залужний, посол України у Великій Британії та колишній головнокомандувач Збройних Сил, у колонці для видання The New York Post заявив, що заклики деяких західних країн до мирних переговорів є небезпечно передчасними. Він нагадує, що на кону стоїть не лише доля України, а й безпека Європи, а будь-який “мир” з Москвою, який винагороджує агресію, є “запрошенням” до нових воєн. “Кремль говорить про переговори лише тоді, коли відчуває тиск, і лише для того, щоб виграти час. Мир на російських умовах – це не мир, а капітуляція”, – зазначає Залужний. Тому, за його словами, заклики поспішати з укладенням всеосяжної мирної угоди є небезпечно передчасними. “Справжнього миру не можна досягти, підписуючи документи, поки російські ракети вбивають цивільних. Для цього потрібні час, сила і непохитне розуміння того, з ким ми маємо справу”, – додав він. В уряді чудово знали про корупцію в енергетиці, і тепер цією справою зацікавляться не лише українське НАБУ, а й безпосередньо американські правоохоронні органи. Про це в ефірі телеканалу “Еспресо” сказав керівник аналітичного напряму мережі “АНТС” Ілля Несходовський. “Корупційні розслідування навколо Галущенка тривають уже достатньо довго. Понад два роки тому повідомляли про корупцію в “Енергоатомі”, про закупівлі, які значно вищі, ніж аналогічні закупівлі, що проводилися іншими компаніями. І уряд протягом усього цього часу всі ці факти ігнорував”, – зазначив Несходовський. Керівник підрозділу детективів НАБУ, які займалися розслідуванням схеми розкрадання в “Енергоатомі”, Олександр Абакумов повідомив, що під час слідства детективи в різних ситуаціях зафіксували чотирьох міністрів Кабінету міністрів. Про це йшлося в ефірі програми УП.Чат, передає RegioNews. “Багато не скажу, але скажу так, що в різних ситуаціях під час розслідування цього кримінального провадження ми фіксували чотирьох міністрів Кабміну”, – зазначив Абакумов. Він уточнив, що йдеться про міністрів різних періодів, а не всіх діючих одночасно, і не розкрив їхніх імен, щоби не нашкодити розслідуванню. Високий суд Англії зобов’язав ексвласників “Приватбанку” Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова відшкодувати банку понад 3 млрд доларів збитків та судових витрат. Про це повідомляє “Приватбанк”. Основна сума збитків, що мають бути сплачені “Приватбанку”, визначена судом у розмірі 1 761 957 792 доларів США, зазначає “Економічна правда”. У вересні 2025 року країни Європейського Союзу надали тимчасовий захист понад 79 тисячам українців. Це найвищий показник з серпня 2023 року, повідомляє видання ZN,UA з посиланням на Євростат. За даними відомства, кількість біженців з України, які отримали захист у вересні, зросла майже на 49?% порівняно з серпнем. Збільшення пояснюють рішенням української влади дозволити чоловікам до 22 років без обмежень залишати країну. 7 листопада у Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові відбулася презентація нової срібної пам’ятної монети Національного банку України – “Архангел Михаїл”. Випуск присвячений одному з найшанованіших небесних покровителів українського народу та продовжує серію “Духовні скарби України”, повідомляє медіа “Твоє місто”. Бретонська благодійна організація Kernic Solidarites відправила до України дві партії рибальських сіток з кінського волосу загальною довжиною 280 км. Їх колись використовували для глибоководного лову, тепер застосовують як ефективний засіб протидії російським дронам, які атакують інфраструктуру та українські підрозділи на найгарячіших ділянках фронту. Про це пише The Gu- ardian. У Києві відбулося відкриття меморіального комплексу на Оболоні, присвяченого загиблим бійцям 2 штурмового батальйону Третьої штурмової бригади. Цей меморіал є символом мужності, стійкості та відданості тих, хто захищав Київ і віддав життя за Україну. Про це заступник командира 3-го армійського корпусу ЗСУ Дмитро Кухарчук повідомив у Telegram-каналі у суботу, 8 листопада. Зокрема, він розповів, що комплекс складається зі скверу, пам’ятного каменю та каскадної терасної стели з шевронами бригади, батальйону, рот і взводів. Підготував Ігор ЗОЦ
Гаряча тема · “Справедливі рішення можуть повернути внутрішні сили народу, виправити ситуацію й надати нового імпульсу в протистоянні зовнішнім ворогам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Міндіч і Галущенко на плівках НАБУ? Що відомо про корупційну справу в “Енергоатомі”

Зранку 10 листопада Україну сколихнула новина, що два головні антикорупційні органи – НАБУ та САП – нібито проводять обшуки у міністра юстиції Германа Галущенка, який раніше очолював Міністерство енергетики, а також у впливового і близького до президента співвласника студії “Квартал 95” Тимура Міндіча. Про це спочатку повідомили депутат Ярослав Железняк та видання “Українська правда”. І Галущенко, і Міндіч, за даними джерел BBC News Україна у НАБУ, дійсно є фігурантами справи щодо корупційної схеми у сфері енергетики та оборони, яку оприлюднили правоохоронці. Обшуки були і в державному концерні “Енергоатом”, в якому нібито і відбувались головні корупційні дії. Через деякий час НАБУ повідомило, що спільно зі спеціалізованою антикорупційною прокуратурою проводить операцію “Мідас” – масштабну операцію з викриття корупції у сфері енергетики, до якої були залучені всі детективи НАБУ. За даними слідчих, у держави могли вкрасти близько 100 мільйонів доларів. Частину цих грошей, за даними НАБУ, ще й переправляли в Росію. “15 місяців роботи та 1000 годин аудіозаписів. Задокументовано діяльність високорівневої злочинної організації”, – йдеться у повідомленні. Згодом НАБУ опублікувало понад 20-хвилинне відео, що описує схему впливу на стратегічні держпідприємства, зокрема на стратегічний “Енергоатом”, який керує всією атомною енергетикою країни. Учасники схеми, за даними слідства, систематично отримували “відкат” від контрагентів “Енергоатома” у розмірі від 10 до 15% від вартості контрактів. Контрагентів фактично змушували до сплати “відкату” – у разі відмови їм могли блокувати платежі за надані послуги чи поставлену продукцію (а за законом з “Енергоатома” під час воєнного стану заборонено стягувати заборгованість) або позбавити статусу постачальника “Енергоатома”. Ця практика отримала назву “шлагбаум”, кажуть слідчі. Пізніше в “Енергоатомі” підтвердили, що в офісі компанії проводяться слідчі дії, які здійснюють представники НАБУ та САП, і запевнили, що компанія сприяє їхньому розслідуванню. “Енергоатом повністю співпрацює зі слідчими органами, надає всі запитувані матеріали та сприяє об’єктивному і прозорому розслідуванню. Компанія не перешкоджає проведенню процесуальних дій і зацікавлена у всебічному з’ясуванні всіх обставин”, – написали в “Енергоатомі”. У своєму відео НАБУ також опублікувало записи розмов фігурантів нібито викритої схеми, серед яких: - колишній радник міністра енергетики, - виконавчий директор з фізичного захисту та безпеки “Енергоатома”, - “відомий бізнесмен”, - 4 працівники бек-офісу з легалізації коштів. Головні фігуранти справи – так звані “Рокет” і “Тенор”, які, за даними слідства, були відповідальні за збір коштів з контрагентів “Енергоатома”. “Рокет”, як повідомили в НАБУ, був заступником голови фонду державного майна та помічником колишнього депутата Верховної Ради Андрія Деркача, який зараз є сенатором РФ і перебуває у розшуку в одній зі справ НАБУ. З 2023 до 2025 року “Рокет” був радником міністра енергетики Германа Галущенка, йдеться у матеріалах. Хоча правоохоронці не вказують прізвища фігурантів, їх назвали деякі активісти та нардеп Ярослав Железняк. За його даними, які підтвердили джерела РБК-Україна, “Рокет” – це Ігор Миронюк. Саме Миронюк, ексрадник Галущенка та колишній помічник екснардепа-втікача, за даними слідства, організував схему отримання “відкату” від контрагентів компанії. Він нібито взяв під контроль проведення закупівель “Енергоатома” та виконання вже укладених договорів через підконтрольних йому службових осіб компанії. Серед них, як свідчать плівки, був “Тенор” – колишній правоохоронець, який донедавна обіймав посаду виконавчого директора з фізичного захисту та безпеки “Енергоатома”, а також директор фінансів і бюджетування компанії. “Фактично було створено систему, за якою стратегічним підприємством з доходом понад 200 млрд гривень керували не топменеджери наглядової ради чи держава, як власник, а стороння особа – яка, не маючи жодних формальних повноважень, взяла на себе роль тіньового управлінця, так званого “смотрящего”, – йдеться у повідомленні. “Відкат” на захисті енергооб’єктів У своєму відео НАБУ опублікувало також записи розмов фігурантів справи: “Рокет” і “Тенер” обговорювали зокрема механізм тиску на контрагентів задля отримання “відкату”, а також суми, які отримають учасники схеми. Однак найбільший резонанс викликає їхнє обговорення будівництва захисних споруд на енергооб’єктах. “Якщо чесно, шкода грошей, порожня трата”, – каже “Рокет” у розмові з “Тенором”. Вони обговорюють “відкати” з будівництва захисних споруд на 4 млрд гривень на трансформаторних підстанціях АТ-2 та АТ330 і жаліються, що з попереднього контракту на суму 3 млрд гривень вони отримали лише 90 – тисяч доларів чи мільйонів гривень, НАБУ не встановило. За даними слідства, 10 жовтня, коли президент Володимир Зеленський збирав нараду щодо відновлення електропостачання, “Рокет” і “Тенор” планують збільшення “відкату” з 10 до 15% на будівництві захисних споруд на Хмельницькій АЕС. Інші учасники схеми Утім, у “плівках” НАБУ фігурують й інші учасники – зокрема “Професор” і “Карлсон”, які, за версією слідства, керували корупційною схемою. Джерела BBC News Україна в НАБУ підтвердили, що “Професор” – це чинний міністр юстиції Герман Галущенко, а “Карлсон” – людина з оточення президента Зеленського, співвласник студії “Квартал 95” Тимур Міндіч. Цю ж версію оприлюднили з посиланням на джерела видання “Українська правда” та депутат Ярослав Железняк. У пресслужбі міністра юстиції Германа Галущенка повідомили BBC, що справу не коментують. ВВС направила запит щодо коментаря з боку Галущенка. В Офісі президента України на прохання про коментар спочатку вказали, що президент, можливо, відреагує на ситуацію тоді, коли буде брифінг чи інший формат спілкування з журналістами. Але ввечері у звернення президент прокоментував ситуацію. “Будь-які результативні дії проти корупції дуже потрібні. Невідворотність покарання потрібна. “Енергоатом” забезпечує Україні найбільшу частку енергогенерації зараз. Чистота в компанії – це пріоритет. Енергетика, кожна галузь. Кожен, хто будував схеми, повинен отримати чітку процесуальну відповідь. Вироки мають бути. І урядовці повинні працювати разом із НАБУ, разом із правоохоронними органами, і так працювати, як це потрібно для результату”, — заявив Зеленський. Керівниця уряду Юлія Свириденко ввечері заявила, що уряд очікує на результати процесуальних дій щодо ситуації з НАЕК “Енергоатом” і готовий надавати повне сприяння НАБУ і САП. Після свого призначення в серпні у розмові з ВВС Україна вона обіцяла, що звинуваченні у корупції міністри її уряду будуть звільнені. Відмивання грошей Згодом НАБУ описало також процес легалізації незаконно отриманих коштів: нею займався окремий офіс, розташований у центрі Києва. Як повідомили правоохоронці, приміщення офісу належало родині колишнього народного депутата, а нині сенатора РФ Андрія Деркача, проти якого в Україні розслідують справу про державну зраду. “Через цей офіс здійснювався суворий облік отриманих коштів, велася “чорна бухгалтерія” та організовувалось відмивання грошей через мережу компаній-нерезидентів. Значна частина операцій, зокрема видача готівки, проводилась за межами України”, – йдеться у повідомленні НАБУ. Загалом через так звану “пральню” пройшло близько 100 млн доларів США. Показово, що на одному із записів НАБУ йдеться про те, що частину коштів фігуранти нібито мали перевести у Москву. Також на плівках згадуються й інші люди, які можуть і донині займати високі посади в уряді. Зокрема, Ярослав Железняк вже зареєстрував постанову в парламенті про відставку нинішньої міністерки енергетики Світлани Гринчук. “Я не буду на це зараз реагувати. Я не розумію претензій”, – прокоментувала міністерка енергетики зареєстровану постанову про її звільнення. І додала, що не хоче реагувати на “домисли, які публікуються та заяви, які робляться”. При цьому на спеціальному брифінгу в Києві Гринчук заявила, що всі особи, “якщо такі будуть встановлені, і якщо буде доведена вина, то вони мають бути притягнуті до відповідальності”. Ще вона додала, що радника з прізвищем Миронюк не має ні вона, не мав і Герман Галущенко. Вона додала, що попереду вивчення документів розслідування, після чого “Енергоатом” вийде з власною позицією. “Радник Галущенка і співробітник “Енергоатома” ведуть бесіду про те, навіщо “закопувати в землю” стільки грошей, якщо можна не будувати захисні споруди. Але у провалі захисту енергетичних об’єктів винний Кудрицький, якого звільнено у 2024, не переплутайте”, – написала активістка Юлія Решітько. Справу прокоментував і сам колишній голова правління “Укренерго” Володимир Кудрицький, якого наприкінці жовтня затримали за підозрою за статтею про шахрайство, а раніше звільнили нібито за недостатній захист об’єктів компанії перед російськими ударами. “Моя особиста думка – ми саме задля цього в липні захищали НАБУ”, – заявив він. Оглядачі ще влітку вказували, що спроби знищити незалежність антикорупційних органів з боку Офісу президента та Верховної Ради могли бути пов’язані саме з розслідуванням цієї справи. На повідомлення НАБУ відреагував також голова Центру протидії корупції Віталій Шабунін, який нагадав про детектива НАБУ Руслана Магомедрасулова (і його літнього батька), який перебуває у СІЗО за нібито підготовку торгівлі насінням технічної коноплі з РФ. “Ну, власне ось так і виглядає “справедливість” Зеленського”, – написав він, натякаючи, що у справі НАБУ є зафіксована передача коштів у Росію. Магомедрасулов міг бути одним із головних слідчих, які розслідували цю справу. За даними видання “Українська правда”, Тимур Міндіч ще до обшуків покинув Україну. Також видання вказує, що деяких фігурантів могли попередити про небезпеку заздалегідь. У будь-якому разі, вранці 10 листопада керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександр Клименко створив комісію для проведення службового розслідування щодо можливого витоку даних досудового розслідування НАБУ та САП у цій справі. Стаття з сайту видання ВВС News Україна Фото НАБУ
Гаряча тема · “Справедливі рішення можуть повернути внутрішні сили народу, виправити ситуацію й надати нового імпульсу в протистоянні зовнішнім ворогам”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Коментарі до події

“Це не просто скандал, жах і черговий холодний душ. Це – вирок. За ним має бути, нарешті, очищення! Це також констатація того факту, що існує дві України: країна “міндічей” з їх друзями та високопоставленими покровителями й країна героїв. Зараз їх співіснування суттєво ускладнилося. Навіть, є ознаки зростаючою конфронтації, яка не могла колись не відбутися. Відверто кажучи – це частково ослабить країну, але справедливі рішення можуть повернути внутрішні сили народу, виправити ситуацію й надати нового імпульсу в протистоянні зовнішнім ворогам. Боротьба буде важкою. Іще не факт, що саме країна героїв переможе. Хоча надія з’явилася…” – написав на своїй сторінці у Фейсбуці дипломат і громадський діяч Валерій Чалий. “Мені трошки заціпило від відкатів і крадіжок, які були озвучені після сьогоднішніх обшуків. І від розуміння, що це навіть не вершина айсберга, це вишенька на торті. Зеленський виростив новий клас нуворишів і олігархів в Україні. Фахівці можуть мене виправити і підказати правильний термін. Як називається людина чи група людей, які мають монополію не на засоби виробництва, надра чи навіть галузі, а на розподіл бюджетних коштів? Які стали мільярдерами тупо на державному бюджеті. Так от, мене трошки заціпило. У мене висить відчайдушне прохання з-під Покровська. Так, з того самого проклятого напрямку. Хлопцям потрібні зарядні станції, чотири штуки. Для зарядки акумуляторів до дронів та іншої техніки. Ціна однієї – 66 тис грн. А треба чотири. Я не відкриваю банку, бо це немислимо велика сума. Я знаю, що вони дуже сподіваються, і рахуватимуть дні до закриття збору. А ще знаю, що цей збір тягнутиметься безкінечно довго. А тим часом у викормишів Зеленського інша проблема – як підняти важкий ящик з 1,6 млн доларів готівкою. Знали б ви, скільки за цей мільйон можна було б хлопців врятувати. Скільки життів спасти”, – коментує письменниця Тамара Горіха Зерня. “Неформальний клуб “Любі друзі”, який існує при кожному українському президенті, з часом стає дедалі нахабнішим. Для президента Зеленського настає момент істини: він має зробити все можливе, щоб ці люди понесли покарання”. Про це в ефірі телеканалу “Еспресо” сказав голова ГО “Центр спільних дій”, віцепрем’єр-міністр України з питань євроінтеграції (2005) Олег Рибачук. “Колись ми проаналізували життя України за часів усіх шести президентів і дійшли висновку, що, хоча президенти дуже різні, проблеми залишаються схожими. Цей неформальний клуб “Любі друзі” створювався при кожному президенті, але десь у більших масштабах, десь у менших. І з кожним новим колом “Любі друзі” стають нахабнішими. Колись найбільш корумпований чиновник в Україні, прем’єр Лазаренко, зараз здається дрібним кишеньковим злодієм на тлі масштабів розкрадань, які відбуваються сьогодні”, – заявив пан Рибачук.
Такі вони, просвітяни · “Перемога – це справа виживання нації, тому іншої перспективи немає”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Час повернення до традиції Щодо ефективності спільної праці

Юрій КИСЕЛЬОВ, член Правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, доктор географічних наук, професор Давно стало звичним серед різноманіття форм державного правління бачити лише дві – демократію та диктатуру, вбачаючи в них непримиренні протилежності. Але, якщо звернутися до класики, зокрема Платона й Аристотеля, глибину думки яких мало хто перевершив по цей день, то з’ясується, що цих форм значно більше, а саме – шість, причому серед них античні філософи виділяли по три правильних і неправильних. Не зважаючи на деякі розбіжності в поглядах двох великих мислителів давнини, головна ідея була спільною – може бути влада одного, або небагатьох, або багатьох. І в кожному випадку є два варіанти – монархії (правильній формі правління) протиставлялася тиранія (неправильна), аристократії (правильна) – демократія (неправильна – sic!), політії (досконала форма афінського народовладдя) – охлократія (тут навіть годі про щось говорити). Не буде помилкою стверджувати, що в усі подальші сторіччя майже ніхто нічого нового в політології не відкрив (за винятком хіба що Н. Макіавеллі), всі ідеї Нового часу (Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.) були, по суті, розвитком античної думки. І сам хід європейської історії не раз доводив і тепер доводить еволюційність розвитку форм правління в державах, коли монархія вироджувалася в тиранію, аристократія (або “класократія”, за В. Липинським) – в демократію, яка згодом неминуче деґрадувала до охлократії. Втім, вище наведено лише переказ давно відомого. Але варто було б наголосити на тому, що не тільки історичний розвиток ви- Ольга ХОДАЦЬКА, членкиня НСЖУ, заступниця голови Київської “Просвіти” Свою Україну любіть. Любіть її… во врем’я люте, В остатню, тяжкую минуту За неї Господа моліть. Тарас Шевченко Тарас Шевченко – національний символ українського народу, пробудив українську душу та утвердив духовну основу народу для боротьби проти поневолення російською імперією. Слово українського пророка робить це й нині, в умовах боротьби України за свою незалежність і волю з російськими загарбниками. “Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!” – саме таку назву має потужна моновистава 29-річного Андрія Міцая, соліста Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Георгія Майбороди, з якою він гастролює Україною і збирає благодійні кошти для ЗСУ. Це навмисний діалог з генетичною пам’яттю, в якому майстерно переплелися гра на бандурі, пісні, пророчі слова Шевченка, мудрість Ліни Костенко, крик душі Василя Симоненка, голоси тих, хто боровся і бореться сьогодні, утверджуючи українськість на своїй Богом даній землі. Талановитий бандурист розповідає про це так, що кожне слово торзначає форми державного устрою, а й географічні умови. Зокрема, на прикладі величезного материка Євразія можна простежити, як у просторі змінюється форма правління від приокеанічних і приморських реґіонів (де вона традиційно “м’якша”) до внутрішньоконтинентальних із властивим їм жорстким стилем правління. Доказів тому можна навести чимало, і то – з різних часів. Якщо взяти давнину, то саме приморська Еллада з її сприятливим кліматом і родючими ґрунтами була батьківщиною демократії (і політії), тоді як Єгипет і Месопотамія, де нормальне життя зосереджувалося в межах вузької смуги, були прикладами тиранії. Приблизно посередині можна поставити Стародавній Рим, причому вартий уваги факт, що перетворення республіки на імперію супроводжувалося майже одночасним поширенням римських володінь у глиб континенту. За доби Середньовіччя існували приморські італійські міста-республіки – Венеція, Ґенуя, варто згадати й Флоренцію, хоч розташовану й не над морем, але на річці Арно. Яскраві приклади демократії, що значною мірою успадкували традиції давньогрецьких полісів. Можна навести приклад Англії – острівного королівства, де вже в ХІІІ сторіччі було розподілено повноваження короля та парламенту. Натомість, у більшості європейських держав поступово сформувалися абсолютні монархії, а на порозі Азії (Московська держава, Османська імперія) правління стало набувати рис реальної тиранії, яка була суттю й “різко континентальних” Арабського халіфату, імперії Чинґісхана, “непробудимого” (за Т. Шевченком) Китаю. Море й само по собі є “пом’якшувальним” чинником, і, крім того, в економічній площині воно віддавна сприяло торгівлі, й багатства купців об’єктивно обмежували монаршу владу. Не випадково саме в приморських Нідерландах ще в ХVI ст. відбулася перша буржуазна революція, і вчорашнє володіння Іспанії швидко стало найбільшою світовою потугою. Приклад острівної Англії (згодом – Великої Британії) є яскравим зразком діалектичного поєднання свободи і традиції. Країна, що однією з перших отримала щеплення від кривавих революцій, вже понад триста років розвивається еволюційно, шануючи минуле й водночас невпинно модернізуючись. Значною мірою приморська Франція впродовж майже двох сторіч зазнавала численних революцій і повстань, що відсунули її з провідних позицій у світі, які ця країна займала в, імовірно, найкращі свої часи за Людовика ХІV та Наполеона І. Середньоєвропейські (перехідні від морських до континентальних) імперії Нового часу (німецький Другий Райх, Австро-Угорщина) характеризувалися еволюційним розширенням свобод, що особливо помітно на прикладі держави Габсбурґів, у якій поєднувалися й поступово розв’язувалися проблеми соціальні та національні. А що ж Україна? Часто чути запевнення співвітчизників у безумовній прихильності до демократії, яку, зрештою, наша Конституція проголошує основою державного ладу. Але демократія, якою б вона не була, не повинна суперечити традиції. А наші традиції полягають у досить м’якій, обмеженій боярами, владі старокиївських князів (варіант, що певною мірою перегукується з англійським), авторитеті гетьманської булави (справжньою трагедію для нації, що народжувалася, була невдача, якої зазнав Б. Хмельницький у спробі запровадити спадкову монархію) та конституційним договором Пилипа Орлика, укладений за часів, коли в Європі ще мало було тому аналогів. Отже, поєднання єдиновладдя та свободи на засадах аристократизму для України є одвічно природним і притаманним їй за умови здобуття незалежності. То ж хіба сьогодні не пора для повернення до традицій? Чи сучасна кривава війна, розв’язана безжальним кремлівським аґресором, не спонукає відкинути все принесене ззовні, таке, що не придатне для українського ґрунту й не сприймається ментальністю нашого народу? Найкращі приклади з минулого рятують у часи найбільшої тривоги та небезпеки, як вони врятували балканські народи, що в ХІХ сторіччі визволилися з-під османського ярма та заснували власні держави на основі тисячолітньої політичної спадщини. “Армія, мова, віра” – справді традиційні цінності (звісно, цей перелік не є вичерпним), які підтримують українську націю й не дають їй підкоритися значно чисельнішому завойовникові. Не лише фізично, а й духовно, адже традиція не дає нам втратити ідентичність, як би цього не хотіли й на Сході, й дехто на Заході, нав’язуючи нам чужі ідеологеми й засмічуючи українську мову як не русизмами (точніше, росіянізмами), то англіцизмами (йдеться не про вмотивовані запозичення, а поширення, по суті, всесвітнього суржику). Україна, що пережила не одне сторіччя неволі, здолає нинішню московську навалу та об’єднає національну територію. Перемога – це справа виживання нації, тому іншої перспективи немає. Moscua delenda est! бандурист провів 48 благодійних концертів у восьми областях України. Допомагають музикантові колеги: Марія Обухова, учасниця фольклорного ансамблю “Кралиця” з Житомирщини, та ведучий Роман Савчук з Тернопільщини. 9 листопада благодійний концерт на підтримку ЗСУ з великим успіхом відбувся в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ в Києві. Він був надзвичайно символічним, адже саме в цей день Україна відзначала День працівника культури –людей, що дарують тепло, емоції й відчуття справжнього життя. Було зібрано 4500 гривень на ліки для захисників і захисниць. Я з композиторкою і викладачкою Чернігівської музичної школи № 2 ім. Є. Богословського Русланою Лісовою мала честь підтримати благодійну акцію і щиро порадіти, що пісня на мої вірші “Тарасова дума” (композитор – І. Якубовський) вже вкотре звучить у моновиставі Андрія Міцая. Велика війна вносить корективи в життя кожного українця, внесла вона їх і у творче життя бандуриста. Він не тільки радує людей майстерним читанням віршів і пісень, віртуозною грою на бандурі, а й активно займається волонтерством – дарує тепло свого серця тим, хто потребує його найбільше. 3 листопада в інформаційному агентстві “Наголос” відбулося надзвичайно змістовне й важливе засідання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка за участю провідних українських інтелектуалів: поетів, учених, громадських і політичних діячів на тему “Державна мова в соціопросторі України”. Під час засідання було обговорено актуальні питання функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя: державній, політичній, громадській, культурній, освітній і науковій. Учасники круглого столу розглянули ефективні шляхи зміцнення статусу державної мови, вдосконалення мовної політики України та розширення її присутності у соціокомунікативному просторі. З урахуванням пропозицій пана Дмитра Ломачука та інших учасників попереднього засідання, а також думки Павла Мовчана щодо порядку денного засідань Товариства, відповідно до протоколу, в якому визначено регламент і норми проведення заходу, вважаємо доцільним застосування цього підходу в подальшій роботі. Урахування цього методу сприятиме підвищенню ефективності засідань і раціональному використанню часу. Крім того, варто зазначити, що протоколи засідань є найважливішими першоджерельними документами, які згодом стануть цінним матеріалом для наукового дослідження історії Товариства і через сто, і через триста років. У зв’язку з цим пропонується розглянути питання щодо заснування фонду “Просвіта” в Державній архівній службі України та Центральній бібліотеці імені В. І. Вернадського з метою належного збереження, систематизації та використання документальної спадщини для наукового студіювання історії зазначеного Товариства, заснованого в 1868 році у Львові. Варто сказати, що засідання супроводжувалося урочистим врученням заслуженої нагороди Павлові Михайловичу Мовчану, Голові ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Принагідно хочу наголосити, що творчість поета і мислителя Павла Михайловича має виняткове значення для осмислення глибин української мови й культури. Його духовна спадщина, зокрема сприяє розвитку міжцивілізаційного діалогу та утвердженню загальнолюдських цінностей. З огляду на це постає слушне питання щодо висунення кандидатури Павла Михайловича Мовчана на здобуття Нобелівської премії в гуманітарній галузі у 2026 році. Звертаємося до наукової, культурної та громадської спільноти з проханням підтримати цю ініціативу, що утверджує духовну силу й велич українського слова. Слава Україні! Фергад ТУРАНЛИ, доктор історичних наук, професор кафедри загального і слов’янського мовознавства факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Такі вони, просвітяни · “Перемога – це справа виживання нації, тому іншої перспективи немає”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Один голос – тисячі доль

кається найтонших струн душі і змушує серце битися в унісон із почутим. Митець зізнається, що це найменше, що він може зробити для тих, хто нині захищає рідну землю. Про себе розповідає скромно: “Я народився в Охтирці, що на Сумщині. З десяти років граю на бандурі. Любов до цього музичного інструмента прищепила мені композиторка і викладачка Руслана Лісова. Ще шість років опановував гру на бандурі в Стрітівській вищій педагогічній школі кобзарського мистецтва (Київщина), навчався в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського. З третього курсу і донині працюю в Національній заслуженій капелі бандуристів України імені Георгія Майбороди і разом з відомим колективом провів уже 100 концертів у 12 країнах світу та в Україні”. Прем’єра музично-поетичної новинки – моновистави “Свою Україну любіть. За неї Господа моліть!” відбулася ще в серпні 2023 року в рідній Охтирці і пройшла з великим успіхом. А потім почалися гастролі. Наразі
Слово многоцінне · “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Віктор СТЕПАНЮК, журналіст, поет, просвітянин, Рівненська обл. Істинно благородна людина не народжується з великою душею, але сама себе робить такою чудо0 вими справами. Петрарка Уже, здавалося, нічим не здивуєш нашого вдумливого читача, який мандрує від слова до слова. До того ж тепер, коли в наше життя увірвалася зловісна та підступна війна, що “впроваджує” свої жорстокі правила на душевному і духовному видноколах. Так і хоче стати “порядною мачухою” послушному та миролюбному українству, нав’язуючи свою чужорідність. Її зловісність проникає в потаємні місця, де вишукує самотні поранені душі, щоб прикласти свій чорний пластир до ран. Особливо тепер, коли росія нав’язливо пропонує свій “мір” серед наших мирних людей. І тут в протидію їй виступають наші лицарі слова, які з вірою у Божий Промисел виставляють свою всеохоплюючу зброю – слово любові та правди. У таких звитяжців вселилася віра в Слово, яке вони звеличують серед людства: зважено, мудро та мужньо, оперуючи героїчними вчинками. Лицарі слова твердо переконані, що перемога за ними, бо беруть за основу те, що сказано у Святому Писанні: “Спочатку було Слово і Слово було у Бога, і Слово було Бог”. Це найвагоміше тлумачення з Біблії для всього людства, яке обнадіює своєю божественністю. Воно підносить свої повчальні уроки, долаючи перешкоди на шляху до правди та відіграє важливу роль у створенні вселюблячого простору. І це потрібно весь час переконливо нага- Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук Стародавня Україна знаменита Трипільською цивілізацією 5400–3000 рр. до н. е. Однак і в цей, і в пізніші періоди відбувались інтенсивні контакти України з багатьма сусідніми цивілізаціями, і вони залишили свій сліду мові. Так, слово сокіл праслов’янського походження не має паралелей в інших індоєвропейських мовах, але точно відповідає імені давньоєгипетського бога з головою сокола Сокар0Сокал (давньоєгипетська мова на письмі не розрізняла р і л). Сокіл – птах українських космогонічних колядок, учасник священного процесу світотворення. Це слово надзвичайно давнє, воно поширене навіть у мовах американських індіанців. У Єгипті він був пов’язаний з іншим світом та царською владою, і перші фараони називали себе соколами. Особливо любили іменувати себе соколами фараони Нижнього (північного) Єгипту напередодні його захоплення Верхнім (південним) Єгиптом і об’єднання їх у єдину державу близько 3150 р. до н. е. У цей час на південному заході України процвітала знаменита Усатівська культура – нащадок Трипілля, де простежено сліди контактів із Єгиптом. Можна припустити, що при захопленні північного Єгипту південним деякі єгиптяни (наприклад, жерці) дувати нашим супротивникам миролюбного Слова. Про сміливих і допитливих правдолюбів-лицарів в народі кажуть: “народилися згори”, бо визначають сутність слова в цьому житті. До таких людей-героїв я сміливо та впевнено відношу наших українських літераторів, котрі так чи інакше заприсяглися перед Всевишнім “леліяти слово”, яке увійшло в їхні душі через святе материнство. До таких літераторів-подвижників, які присвячують життя творчому процесу у вітчизняному та світовому творчому простору належить наш земляк, уродженець села Самостріли на Рівненщині Ярослав Олексійович Поліщук – педагог, літературознавець, культуролог, етнограф, поет, критик, а нині – професор, завідувач кафедри україністики Університету імені Адама Міцкевича в польському місті Познань. Його науковий ступінь доктора літератури акумулює всі аспекти творчості на великому літературному обширі сучасності. Його різножанрові видання домінують серед інших видань не тільки в Україні. У них відчутне багатовекторне літераники літературного процесу. Книжка варта того, щоб її досліджувати та вивчати. Добродій Ярослав багато років досліджує психологію людини в контексті літератури. Він автор понад пів тисячі наукових публікацій, літературно-дослідницьких видань, в яких використовує слово як потужну зброю правди. Його переваги перед іншими дослідниками в тому, що має власну стратегію та особистісний підхід до літературної праці. За наукову та громадську діяльність відзначений державними нагородами, преміями. Працював у багатьох незалежних демократичних організаціях України (Український фонд культури, ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Народний рух України, Наукове товариство ім. Т. Шевченка). Багата та насичена його дослідницька палітра, а головне – доступна для кожного поціновувала його творчості. Велику роботу з упорядкування творчих здобутків Ярослава Поліщука провів редакційний колектив Рівненської обласної наукової універсальної бібліотеки, який змістовно уклав та виокремив віхи його діяльності. Зокрема, тішить око впорядкований фахівцями бібліотечного відділу краєзнавства змістовний покажчик творчості Ярослава Поліщука. Як бачимо, існує потужна інформаційна база, яка допоможе кожному, хто цікавиться життєписом професора Ярослава Поліщука, мати доступ до його творчого ужинку. Перераховуючи всі чесноти, закарбовані на скрижалях його душі, хочеться щиросердно дописати притаманний йому титул – Лицар Слова. “Сила лицаря покликана захищати, серце лицаря служить людям”, – стверджували мудреці середньовіччя. Так і є. сення духовності українського народу. Запрошуємо до співпраці активних громадян нашого файного міста та області, які поділяють наші цінності та готові прислужитися для їхньої реалізації. З роботою об’єднання можна ознайомитися на нашій сторінці тау друкованих виданнях газети “Вільне життя” і “Слово Просвіти”. “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх. В єдності – сила, і вона дозволяє встояти перед будь-якими посяганнями, будь то люди, що прийшли відібрати шматок вашої землі, або люди, які прийшли вас обдурити”, – казав Блаженніший Любомир Гузар. Ірина ШУМАДА
Слово многоцінне · “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Лицар слова

турне спрямування, яке віддзеркалює дослідницьким зануренням у творчість відомих п и с ь м е н н и к і в . Професор Поліщук вміло опрацьовує великі обсяги літературного матеріалу, який вправно вишукує серед видань. Він душею та серцем відчуває жанрові смаки і миттєво вловлює фальш пустослів’я. За творчістю Ярослава Поліщука я спостерігав багато років і не раз дивувався віртуозністю цього майстра слова. Саме спілкування з ним надає мені впевненості в подальшій дослідницькожурналістській праці. Його доступність, приязнь нагадують життя і творчість видатного педагога-письменника Василя Сухомлинського. Навчався в Рівненському педагогічному інституті, де вивчав українську філологію. Згодом вчителював, а заодно плідно займався літературною творчістю. Вперше ми зустрілися на засіданнях обласного літературно-мистецького об’єднання при газеті “Зміна” на початку 80-х років минулого сторіччя. А ближче познайомив мене з паном Ярославом мій побратим по перу, філолог-україніст, поет Анатолій Криловець. Згодом ми перетиналися з Поліщуком в обласному літературному об’єднанні та міському Всеукраїнському товаристві “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Це були бурхливі роки творчості для тих, хто брав у руки “незалежне перо” і насмілювався доносити правдиве слово, яке зазнавало утисків від тодішнього режиму. З часом через різні причини я втратив зв’язок з добродієм Ярославом, але завдяки соціальним мережам відновили спілкування. А нещодавно отримав запрошення від Рівненської наукової бібліотеки на презентацію нової книжки Ярослава Поліщука “Сім поглядів на війну”. Ще до презентації отримав від автора електронну версію видання і ознайомився з його змістом. Видана книга у київському видавництві “Дух і Літера” в 2025 році. Це науково-популярне видання на 232-х сторінках, на обкладинці якого використано репродукцію картини “Війна” художника Антона Логова. Вчитуюся в кожну сторінку і зважую думки автора, які складають своєрідну дослідницьку хронологію в літературному розмаїтті відомих авторів, що звернулися до воєнної тематики. А професор Поліщук все це опанував науковим зором і віддзеркалив злободенні нюанси війни у своїй книжці на базі творчості Володимира Рафеєнка, Андрія Любки, Катерини Бабкіної, Олександра Михеда, Євгенії Кононенко та інших. Він узагальнив мілітарні реалії всіх етапів війни і висловив громадянську позицію співвітчизників у захисті суверенітету нашої держави. У книзі переосмислюються воєнні страхіття крізь призму власного погляду, у різних площинах, як на “нулі”, так і в тилу. Професор Поліщук створив власну достовірну канву, на якій у майбутньому будуть моделювати свої напрацювання інші дослід-
Слово многоцінне · “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Українська мова і давні цивілізації Єгипту та Шумеру

втекли та зрештою опинилися в Україні, передавши пізнім трипільцям (усатівцям) не тільки ремісничі навички, а й культи. Так могли з’явитися, крім назви сокола, також слова ра0дуга (рай0 дуга, асоційована з раєм, – пізніша форма) та ра0но – бог сонця Ра був одним із найголовніших упродовж усієї історії давнього Єгипту. Також праслов’янську основу має назва вогненного сокола раріг, яку зазвичай виводять від назви давньоіранського священного сокола Веретрагна. Але джерелом назви й образу міг бути й давньоєгипетський бог-сокіл Ра0 Горахті. А праслов’янське слово біс, що дуже нагадує ім’я давньоєгипетського божества Бес, могло з’явитися пізніше – вже після завоювання Єгипту Олександром Македонським унаслідок поширення єгипетських культів греками. Немає задовільного індоєвропейського пояснення українське слово батько (праслов’янське бата), що відповідає титулам нижньоєгипетського царя і лівійського вождя. Батько – не тільки родинний, а й соціальний термін, що різноманітно засвідчено українським фольклором. Можливо, колись так називали пізньотрипільських (усатівських) вождів. Не менш яскравими могли бути зв’язки з Месопотамією (сучасний Ірак). Дослідники вважають, що у праіндоєвропейців було лише три пори року – осінь з’явилася пізніше. Слов’яно-балто-германська назва осені (давніша форма есень) не має паралелей в інших індоєвропейських мовах, але дуже нагадує шумерське слово езен “свято”. Тодішні свята були сакральними й прив’язаними до рослинництва та тваринництва. Трипільський сільськогосподарський астрономічний календар із Крутобородинців можна пояснити на основі шумерських сузір’їв. Контакти України з Шумером від часів Трипілля здійснювалися через західний Кавказ, де процвітала заснована шумерами Майкопська культура. До нової ери дожило на західному Кавказі плем’я саннігай, назва якого є самоназвою шумерів (санг нгіга “чорноголові”). Назви української річки Інгул та західногрузинської річки Енгурі (Інгурі) шумерською означають “паводок”. На Інгулі знайдено посуд створеної шумерами Майкопської культури. Висловлені вище гіпотези потребують обговорення та критики, запропоновані вище інтерпретації свідомо дискусійні. Однак це – поле для подальших пошуків.
Слово многоцінне · “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

В єдності – сила

Днями просвітяни Тернопільського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка підбили підсумки роботи за звітний період та провели звітновиборчу конференцію. Ми сердечно вітаємо нашу голову Наталію Чорну з обранням на наступний період, дякуємо за працю, розуміння, координацію та спільне служіння на просвітянській ниві. Метою діяльності нашого об’єднання є утвердження української державності на засадах української національної ідеї, розвиток національної культури, відродження та збереження історичної пам’яті, формування національної свідомості та підне-
Слово многоцінне · “Робіть щодня свою роботу, і не тільки заради самого себе, робіть разом із іншими і для всіх”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Нові лавреати премії ім. Леоніда Народового

Правління Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка визначило лавреатів літературно-мистецької премії імені Леоніда Народового за 2026 рік. Ними стали: Василь Бондар – за книжку “Мережані закладки” (м. Кропивницький); Андрій Хворост – за мистецький альбом “Живопис – графіка” (м. Кропивницький); Олена Баранова (Бельська) – за роман “Корида” (м. Кропивницький); Михайло Верес – за книжку прози “Небо під трапом” (м. Івано-Франківськ). Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Леоніда Народового є творчою відзнакою, якою нагороджуються поети, публіцисти, прозаїки, художники за видання високохудожніх творів у жанрах філософської та інтимної лірики, а також глибоких публіцистичних статей, прозових творів, що спрямовані на утвердження українського мистецтва. Вручення премії традиційно відбудеться в день пам’яті Леоніда Народового у січні. Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка та редакційна колегія альманаху “ЄВШАН” щиро вітає цьогорічних лавреатів премії.
Пошта “СП” “Кожна людина – це цінний скарб, цінна історія”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

голодом у 32-33 рр. У цей день українці збираються біля пам’ятників на згадку про загиблих. Нині, у час жорстокої війни з Москвою, вже увесь світ знає про Україну та її хоробрих воїнів, які борються за свою державу, за свою незалежність. І правда про Україну, її культуру, її прагнення бути частиною Европи, а не Московії, стає видимою усім. Хоч як росія намагається усіма силами утримати Україну під собою вже століттями, знищуючи свідомих, мирних українців голодом і війною, але дух незалежності оживає знову і знову в кожному поколінні! В Америці українська діяспора доклала багато зусиль, щоб правда про Голодомор-геноцид 32-33 рр. була знана. У столиці У 2008 р. учителька з Чикаго Люба Маркевич відвідала школи в різних містах України, щоб зібрати враження дітей, народжених у незалежній Україні, про Голодомор. Ці діти, молодь чули про Голодомор від своїх бабусь чи дідусів або від учителів у школі. Їхні враження були опубліковані під заголовком “Голодомор очима дітей. Holodomor through the eyes of a child. The Fамine Remem- bered”. Із цієї збірки Галя Ліснича прочитала вірш “33 рік – дитинство мого прадіда”, а Леся Попель прочитала роздуми студентки 11- ї кляси. Віра БОДНАРУК, США Світлини з виставки книжок про Голодомор033
Пошта “СП” “Кожна людина – це цінний скарб, цінна історія”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

У скорботі

Цього року ми відзначаємо 92-гі роковини штучного голоду в Україні, заподіяного Сталіном та його комуністичним урядом. 10,5 мільйонів українського народу загинуло від голодної смерті, зних одна третя були діти. Цей Голодомор-геноцид був заподіяний, щоб знищити увесь спротив колективізації в Україні та знищити українців як національну групу. Цю страшну трагедію замовчували в радянській Україні із загрозою ув’язнення та заслання на Сибір. Але в діяспорі українські громади не мовчали, а докладали багато зусиль, щоб правда про Голодомор-геноцид дійшла до всього світу. Інформацію про Голодомор старалися описати його очевидці та науковці, наприклад, Robert Conquest, James Mace, Annе App- lebaum, Timothy Snyder та багато інших. З проголошенням Незалежності України в 1991 році в Україні також появилися спомини про Голодомор 1932–1933 років. Офіційне вшанування пам’яті жертв Голодомору було встановлено Президентом Віктором Ющенком у 2008 р. на останню суботу листопада. Тепер по всій Україні вшановують пам’ять замучених Америки є пам’ятник жертвам Голодомору. В інших містах Америки теж були споруджені пам’ятники жертвам Голодомору, біля яких щорічно вшановують жертв цієї трагедії. У Норт-Порті наша громада відзначає цей скорботний день соборною панахидою та короткою програмою. У минулому з рамени нашого 56 Відділу були перекладені лекції про Голодомор для студентів Норт-Порт гайскул та заплановані такі лекції для студентів Венис і Порт Шарлот гайскул. Ці лекції перекладали Доріс Горбачевська та Неля Лехман, за участі покійних пані Галі Король і пані Хомик. Також щорічно були виставки у місцевих бібліотеках, які підготовляли членки нашого відділу.
Пошта “СП” “Кожна людина – це цінний скарб, цінна історія”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Вогнечас” повернув у пам’ять героїв газетних публікацій

Галина САДОВСЬКА Світлини Василя БАЛЮХА У “Вогнечасі”, як і в трьох попередніх книжках Миколи Шота, зібрані його численні інтерв’ю, кореспонденції, публіцистичні виступи, які друкувалися в “Урядовому кур’єрі”, власним кореспондентом якого в Тернопільській області він працював 20 років. На жаль, друковані видання нині вмирають. Канув у Лету як повноцінна газета й “Урядовий кур’єр”. І на його шпальтах останніх років виходу загубилися десятки, якщо не сотні, публікацій про цікавих людей, долі яких так майстерно описував тернопільський власкор. Це справді журналістика високої проби, яка нині услід за газетами відходить у минуле. Виходом “Вогнечасу” він дав їм друге життя, повернув у нашу пам’ять її героїв – жертовних і талановитих. “Кожна людина – це цінний скарб, цінна історія”, – твердив Микола Шот під час презентації. І той спосіб, в якій вона проходила, наочно це підтвердив. У “Вогнечасі” – п’ять розділів. Їх по черзі представляли його герої. Перший із них – “Честь і слава” – присвячується захисникам України. Син педагогині Марі Вітишин Іван загинув ще 2015- го, захищаючи Донецький аеропорт. Невимовний біль материнського серця вилився у книжку “Мій син – кіборг”. Писала її, щоб залишити пам’ять про сина: яким він був, що любив, як гідно прожив своїх 38 земних років. “Тепер же про мого Іванка розповідатиме й ця книжка”, – тремтячим голосом промовляла пані Марія, притискаючи до грудей “Вогнечас”. За час російсько-української війни “азовець” Арсен Дмитрик, позивний “Лемко”, з м. Бережани на Тернопільщині фронтовими дорогами пройшов від солдата до підполковника. Оборона Маріуполя, “Азовсталь”, полон, вибухи в бараку, в якому перебував у колонії в Оленівці, повернення з рашистської неволі додому – все це вже закарбовано в його життє- Автор книги Микола Шот із матір’ю полеглого Героя Івана Вітишина – Марією Вітишин писі. Нині він і далі б’є ворога. Учасники презентації могли побачити його відеоматеріал, надісланий з війни. “Люблю історії, люблю книги й усвідомлюю, що “Вогнечас” – це потрібно, – зазначив, серед іншого, пан Арсен. – Я та мої побратими з корпусу “Азов” пишемо історію, розуміємо, що це дуже-дуже важко, складно й відповідально. Власне, частинку моєї історії Микола Шот відобразив у своїй книжці”. Другий розділ “Підтримка” розповідає про волонтерів – невсипуще плем’я ентузіастів, без допомоги яких, як твердить багато наших захисників, не протримався б фронт. Вони творять неймовірні речі, здавалося б, з нічого роблять щось справді гідне. Героїня однієї з розповідей М. Шота, засновниця доброчинного фонду “Промінь сонця” Олена Мудра дарує журналістові “коника Переможця”, сплетеного з ниток. Такі коники, а ще ляльки-мотанки, які плетуть і діти, і жінки-пенсіонерки, кухонні дошки, якір о з п и с у ю т ь студенти кооперативного коледжу, брелки-тризуби, виг о т о в л е н і умільцями, одне слово, сувеніри, “бандерольками Перемоги” відправляють за кордон. Там українці їх продають на ярмарках і за вилучені гроші купують машини для наших захисників. Як розповів колишній капелан о. Володимир Андрухів, теж герой однієї з оповідей М. Шота, активний помічник і духовний натхненник активістів благодійного фонду, в Україну таким чином надійшло вже 13 автомашин. До слова, і Олена Мудра, і о. Володимир були визнані “Людьми року” на Тернопіллі. Про свою волонтерську діяльність розповів і заслужений художник України Микола Шевчук з Теребовлі. Символічно, що на презентації зустрілися одразу три Миколи – Лазарович, Шевчук і Шот. Перший – відважний захисник, який був і в АТО, і після повномасштабного вторгнення вдруге пішов добровольцем захищати Україну, професор, дослідник Голодомору, Січового стрілецтва, УПА та вже нинішньої російсько-української війни. Заслужений журналіст України, лавреат обласної журналістської премії ім. Володимира Здоровеги Микола Шот на малій сцені Тернопільського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка за підтримки, зокрема, Тернопільської міської “Просвіти” презентував свою нову книжку з промовистою назвою “Вогнечас”. Це вже четверта в його творчому доробку, але перша, яку репрезентував громадськості міста. Тож зустріч була не лише представленням ошатного видання з понад 500 сторінками, а й глибшим знайомством з його автором – глибоким і вдумливим журналістом, залюбленим у свій край, в українців на загал, про яких десятиліттями розповідає читачам. Сама презентація присвячувалася професійному ювілеєві колеги – 50-річчю виходу його першої журналістської публікації. Другий – художник, що сповідує правило “Якщо ти не у військових лавах, то маєш щось робити для фронту”. Разом із друзями-майданівцями вони ще 2014 року зорганізувалися у волонтерську організацію “Теребовлянська вежа”. Збирають гроші, жертвують і власні кошти. Чого лише вони не доправляли на гарячий схід – “від плівки, шоломів, берців, термобілизни до ключів для ремонту вантажівок і бронетехніки, буржуйок…”. А ще художник виставляв на аукціонах, зокрема на зарубіжних, свої картини, зібрані кошти теж витрачав на потреби війська. Що ж до третього Миколи – Шота, то він теж донатить на Збройні Сили, але не менше важить і його щире, правдиве слово на підтримку як наших захисників та волонтерів, так і багатьох представників культури. Тож третій розділ його книжки – “Зустрічі” – представляла народна артистка України, краянка Оксана Пекун. Інтерв’ю з нею Микола Шот записав два роки тому. Оскільки співачка обрала для своєї сторінки у Фейсбуці гасло “Твій голос зупинить війну”, то й запитував землячку, як звучить її голос підтримки. “Я долучаюся своїми почуттями, закликами, піснями… Їжджу до на- Директорка департаменту культури та туризму Тернопільської ОВА Світлана Байталюк ших захисників з піснями, приношу їм хвилини радості, душевного спокою. Мій голос підтримки звучить передусім під час концертів, зокрема доброчинних… Виступаю на музичних заходах, на яких збирають кошти на потреби армії. Охоче співаю для переселенців”, – відповіла Оксана. Її голос звучав і під час презентації “Вогнечасу”: співачка надіслала відеоролик, у якому дякувала за надіслану книжку, і за те, що в ній знайшлося й для неї кілька теплих сторінок. “Культура” – назва четвертого розділу. Тут – палітра матеріалів про численні виставки, імпрези, презентації та інші культурні заD ходи, що відбувалися на ТерноD піллі. “За справжнє журналістD ське слово” авторові книги подяD кувала директорка департаменту культури та туризму ТернопільD ської ОВА Світлана Байталюк. “Слово Миколи Шота – чисте, світле, добре, щире й воно – літоD пис нашого краю, України”, – зазначила вона. І таких щирих подяк того дня мій колега почув багато. І від тих, хто виступав, і від тих, хто по завершенні презентації просто підходив і тиснув руку. Подумалося: яка все-таки вдячна наша професія, коли в журналіста професійне та чесне перо, коли воно служить людям чину й таланту.
Незабутні · “Найчастіше в полі зору автора – людина зі зраненим серцем, обділена долею, але з прекрасною душею”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Невтомний трудівник на українській ниві життя До 704-річного ювілею Михайла Коломійця

Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, заслужена вчителька України, членкиня НСПУ, членкиня правління Івано-Франківського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Ці слова про світлої пам’яті Михайла Івановича Коломійця з Івано-Франківщини – члена Національної спілки журналістів України, краєзнавця, просвітянина, якому цьогоріч виповнилось би 70. Михайло Коломієць – автор книг “Історія Калуша і Калущини у датах, цифрах і цікавих фактах” (1996), “Просвіта Калущини: далеке і близьке” (2004), упорядник та автор текстів проспектів про музей Степана Бандери у Старому Угринові, путівника “Калуш. Обличчя міста”, літературно-мистецьких випусків Калуського міськрайонного часопису “Зоря Прикарпаття” (пізніше “Дзвони Підгір’я”), фотоальбому “Калущина” (у співавторстві з Василем Мельником), великої кількості публікацій у пресі. Усе це – неповний перелік зробленого цим небайдужим і талановитим чоловіком. Народився 12 серпня 1955 року в далекому Хабаровську, куди на спецпоселення були вислані з рідних Копанок Калуського району його дід і мати, яка була півсиротою. Батько служив там в армії. Зустрівши землячку Анну, одружився з нею. У 1956 році мама з малим Михайликом повернулася додому. У Копанках минуло дитинство хлопця: пас корову, няньчив молодших братиків і сестричок, грав на зарінку у футбол, допомагав батькам у господарстві. Незабутньою була його перша зустріч із книжкою – збірником казок, купленим для хлопця вуйком Іваном (Іваном Дмитровичем Нижником – маминим троюрідним братом). Та щоб отримати дарунок, треба було вивчити абетку. Цю науку Михайлик здолав за місяць. Отож ішов до школи, вміючи рахувати, знаючи всі літери й маючи гарно ілюстровану книжку українських казок. У рідному селі закінчив восьмирічку, продовжив навчання у Калуській СШ № 6. Завжди відчував нестримний потяг до знань, багато читав. У шостому класі написав першу замітку до газети, і спонукав його до цього знову ж таки Іван Нижник. Отак і почалася дорога сільського хлопчини до великої журналістики. Але ще була праця на заводі комунального устаткування, служба в армії, Калуське ПТУ № 6, трудові будні в цехах паропостачання, полівінілхлориду і полікарбацину на тодішньому “Хлорвінілі”. Лиш у 1978 році вступив на українське відділення філологічного факультету Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Працював і вчився. На початку 80-х повністю перейшов на журналістську роботу. Спочатку за пропозицією Івана Тимцюрака працював кореспондентом у калуській багатотиражці “Будівельник”, відтак у “Зорі Прикарпаття”, а потім став одним із засновників “Дзвонів Підгір’я”. Понад три роки був кореспондентом обласного телебачення “Галичина”, два роки редактором газети “Брошнівський вісник”, атак – заступником редактора міськрайонного часопису “Дзвони Підгір’я”, деякий час працював в архівному відділі Калуської райдержадміністрації. Та все ж, чим би не займався М. Коломієць, – журналістикою, кореспондентською діяльністю на обласному телебаченні “Галичина”, поїздками на зорі нашої незалежності на Схід, громадськими справами в міській раді, “Просвіті”, “Бойківщині”, – завжди цікавився відомостями з історії України й рідного краю та життям яскравих особистостей. Він мав феноменальне чуття дослідника. З дитинства багато читав, а потім працював у наукових бібліотеках, архівах Львова, Івано-Франківська, записував спогади старожилів, збирав старовинні світлини, малюнки, унікальні документи й видання. Усе це лягло в основу вже згаданої “Історії Калуша і Калущини…”, у якій автор відтворив широку панораму життя нашого бойківського краю від 1340 до 1996 р. Цікавий і потрібний матеріал зібрав М. Коломієць і в книжці “Просвіта” Калущини: далеке і близьке”. Читач має змогу ознайомитися з архівними документами, маловідомими публікаціями з історії просвітницького руху на Калущині. Пізнавальне і виховне значення книжки підсилюється двома факторами: по-перше, діяльність “Просвіти” досліджується на основі достовірних фактів, документів, по-друге, мова йде про людей, які були чи є дальшими чи ближчими родичами, знайомими, друзями тих, які зараз живуть чи працюють у нашому краї. Не один впізнає на пожовклій від часу світлині свого прадіда чи прабабусю, знаходить прізвище прародича і сповнюється гордістю за свій рід. Бо ж автор дослідив столітню історію Калуської “Просвіти”, діяльність якої, як, зрештою, і “Просвіти” загалом, завжди була спрямована на утвердження національної свідомості наших співвітчизників, виховання патріотів України. Хто знає, чи зберегли б ми до сьогодні наші звичаї, традиції, мову, пісню, якби не сподвижницька праця просвітян усіх часів у цьому напрямку. У другому розділі книжки “Вибрані часом. Діячі матірної (1903–1939) і відновленої (1989–2003) ”Просвіти” на Калущині” – короткі відомості про найвідоміших і найактивніших просвітян минулого і сучасного. Серед них такі постаті, як Андрій Бандера, Іван Белей, Тарас Коритовський, Іван Куровець, Ілля та Роман Стебельські, Іван Сохацький, Василь Ганущак, Ігор Гаврилюк, Анатолій Онишко, Володимир Мельник, Іван Павліха, Євген Гірник, Василь Гонський, Оксана Бухвак, Любов Тисяк-Маланій, Ольга Безрука, Микола Солдат, Микола Когут, Мирослав та Ярослава Матіяші, Віра Цішевська, Ігор Котик, Марія Василів, Анна Павлишин, Роман Сушко та багато інших. Кожна книжка журналіста цікава і цінна, бо автор відповідально ставився до того, що має представити на суд читачів. Михайла Коломійця знали на Калущині і як активного громадського діяча. У січні 1989 року він очолював оргкомітет зі створення Калуського міськрайонного товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”, упродовж 15 років був членом його правління. З 1990 по 1994 р. був депутатом Калуської міської ради першого демократичного скликання. Але розповідь про М. Коломійця була б неповною, якби ми не згадали про його письменницький хист. У свій час Михайло відвідував літературну студію “Карпатські акорди”, якою керував Йосип Попадюк. Тоді студійцями були і Василь Олійник, і Марія Вайно, і Юрій Курилко. А калуський поет Василь Ганущак часто згадує заняття в літстудії “Підгір’я”, куди Михайло Коломиєць прийшов як прозаїк. Його образки із життя, новели, оповідання свідчили про неабиякі задатки хлопця. Тут він познайомився з творчою інтелігенцією Калуша – Богданом Корвачем, Анатолієм Онишком, Ігорем Гаврилюком, Ольгою Івасів, Ярославом Магалем. Працював Михайло в жанрі малої оповідної форми. Одразу сподобалися читачам і його друзям опубліковані в пресі образки “Білий голуб” і “Вершити треба”, новела “Зимові падалиці”, у якій психологічно тонко змальовано образ баби Оринчихи. Вона “по-скупому оберегла від цікавого дитячого ока” ренети у своєму саду. Насипала їх повне горище, щоб тверді, “мов камінці”, яблука м’якли у запашному сіні. Смачні то були ренети, але всі знали, що пригостить ними Оринчиха лише тоді, коли впадуть з яблуні ті три, що висять найвище і тримаються яблуні, “мовби неповнолітні діти мами”. Що тільки не робив Андрій, щоб “довгою горбатою тичкою” збити пожовклі яблука! Усе дарма. Оринчиха лише сміялася з дитячої біди і веліла чекати, поки достигнуть і самі впадуть. Хлопчик сердився, називав бабу “відьмою” і втікав. Не знав, що “темна дощова ніч поміняє осінь на зиму, сердитий вітер по-злодійськи вкраде три пожовклі яблука в яблуні, зробить їх зимовими падалицями”. Невеликий твір, простий сюжет, але який об’ємний і викінчений образ старої сільської жінки і малого хлопчини, якому так хотілося тих ренет! Може, то були єдині ласощі для малого, тому й злий був на бабу. А Оринчиха? Жадібна, скупа, зла? Та ні – життєво мудра і добра. Вона багато бачила, багато пережила і багато працювала: “Тремтіли опухлі руки баби Оринчихи. То хапалися за кінці хустки, то ховали сиве волосся. Старе обличчя ставало від того добрішим, бо Андрій бачив, як тепла усмішка розв’язувала тугувато зав’язаний вузол хустки”. Тривогою і сумом сповнений “Великодний триптих”. У творі – болючі спогади матері про невідсвятковані Великодні, коли німецькі карателі спалили хату, стодолу в 1944-у та коли совєтські посіпаки вивозили сім’ю на Сибір в 1950-у… Долі переселенців змальовані й у новелі “Чоботи”. Читаєш ці невеличкі твори й думаєш: якими ж сильними, нескореними були українці. Навіть в найжорстокіших умовах, далеко від рідної землі вони не втратили національної гідності, людяності. Правдивістю, непідробним ліризмом, почуттям поваги до людини пройняті й усі інші образки і новели Михайла Коломійця. Найчастіше в полі зору автора – людина зі зраненим серцем, обділена долею, але з прекрасною душею. Як у тієї сусідки – “делікатної і вродливої жінки”, яка подарувала безногому хлопцеві фотоапарат, щоб він міг фіксувати все, що за віконним склом, – небо і хмаринки, які, “мов дивні птахи, манили” юнака “в дивний світ нау- Михайло Коломієць ки”, та він не пішов – не мав ніг… З великою любов’ю М. Коломієць змальовує образ сільського хлопчини, який не має матеріальних статків, часом і необхідних речей, але має добру душу, допитливий розум, здатність прийти на допомогу. Тут чітко проглядаються елементи автобіографізму (“Дитинства хліб діркуватий”, “Живи, Подолянко!”, “Мармуляда”). Обрамленнями, образним словом, промовистими деталями (діркуватий хліб дитинства, розладнані струни скрипки, вкрадені нові чоботи, біла, як сніг, фата, райоборіг та ін.) М. Коломієць уміє виокремити найголовніше, акцентувати на тому, що сховане від людських очей. Саме цим і цікаві його твори, які зібрані в книжці. Михайло розумів, шанував поетичне слово, умів насолоджуватися свіжим образом, неординарною метафоричною фразою, цікавим порівнянням. Писав вірші і сам. Власне, починав з них свою літературну творчість, але ніколи не надавав цьому великого значення. Віршовані рядки, які збереглися в його архіві, такі ж щирі і безпосередні, як його прозові твори. У них – “частиночка душі” й думка, яка “шука дороги до людини”, “мрії про сонячну днину”, дороге і рідне село, на яке ліричний герой хоче глянути знов, “як на яблуню / Вистиглу в саду”, бо безмірно тужить за ним юнак, перебуваючи на військовій службі в далекому краї. Ліричний герой Михайлових поезій шукає дорогу до щастя, ключі, які відкривають рай. Він хоче “храм збудувать / чистоти і краси”, безмежно радіє, що живе, і закликає вірити “своїм очам”, “сонцю, зорям”, “веснам тим, що ще прийдуть”. Здається, звичайні слова, а вони хвилюють душу, резонують з нашими думками і мріями. Михайлові Коломійцеві належить і низка публіцистичних статей. У них розкрито сторінки українського відродження кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття, описано цікаві факти про життя відомих людей Калущини – Степана Бандери, Івана Куровця. Свої матеріали він часто підписував псевдонімами “Кельт”, “Михайло Смоляр”, “Михайло Васильчук”. Просвітяни Калущини ініціювали встановлення меморіальної дошки на стіні будинку в м. Калуші, де мешкав краєзнавець. Відповідний проєкт у 2017 році розробило Калуське міськрайонне об’єднання “Просвіта” (голова – Леся Кирилович), а міська рада затвердила його фінансування. 29 жовтня 2017 року відкрили меморіальну дошку Михайлові Коломійцеві (робота скульптора Ігоря Семака). Калуська “Просвіта” подала до міської ради ще один проєкт – на цей раз щодо видання книжки про Михайла Коломійця “Світ за моїм вікном…” (я була редакторкою-упорядницею цього видання). У 2019 році книжка про великого правдолюба, працелюба, патріота-українця, талановитого журналіста, письменника, краєзнавця побачила світ. Відкриття меморіальної дошки
Суспільство · “Як на мене, Україна вже, до того ж, дуже давно є частиною європейської цивілізації”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

більшість таких імен напевне забудеться за 10-20 років. Мені для втішання справжньою французькою літературою досить відкрити сторінки майстрів минувшини, адже вимогливість, якість отих писань досі не перевершили, та криниця – незглибима, ті скарби – світові. Маю на оці Флобера, Гюго, Бальзака, Золя… Цих авторів завжди радо читаю і перечитую. “Французька мова”, словник, синтаксис, невичерпні мовні глибини, все – там. Але й у ХХ сторіччі перечитую справжніх класиків – Камю та Жіоно, витонченого Жана д’Ормессона, казкового Ромена Гарі (двічі лауреата Гонкурівської премії), таємничого Патріка Модіано, смаковитого Марселя Паньйоля з його вкрай зворушливою прозою та драматургією. А ось авторам ХХІ століття ще належить скласти іспит перед Історією… Д. Ч.: Чи гадаєте Ви, що Україна одного дня зможе долучитися до Європейського союзу і стати органічною часткою європейської цивілізації? К. Ш.: Як на мене, Україна вже, до того ж, дуже давно є частиною європейської цивілізації. У вашій країні почуваюся цілком по-європейському, як і в Празі, Варшаві та Будапешті. Сподіваюся, відразу після війни, звільнившись від кігтів північного ведмедя, демократична й незалежна Україна приєднається до великої родини європейських гуманістичних демократій. Адже саме за цінності гуманізму й демократії йде нині боротьба, саме їх прагне знищити Путін для збереження своєї тиранії. Дарма що в нас різні кольори прапорів, маємо гуртом вистояти супроти диктатора, який прагне знищити українську демократію, а заразом – послабити й розколоти демократичну Європу. У планах Кремля війна в Україні – спосіб знищення Європи. Ось чому європейці, і французи зокрема, об’єднують зусилля для допомоги Україні – аби вона якнайшвидше вийшла із цього бою переможною. Виживе Україна – виживе Європа і демократичний світ! І радо привітаємо наших слов’янських кузенів-українців у розширеному Євросоюзі! Спілкувався Дмитро ЧИСТЯК рецької цивілізації. Нарешті, привертає увагу шматочок міді в трипільській жіночій статуетці. Очевидно, на скульптора магічне враження справила звукова близькість найменування матері (саме мати, а не матер) і міді (давня вимова майдь). Останнє походить, очевидно, не від Мідії, а від знаменитої саме своєю металургією давньої держави Мітанні (Майтанні), з якої походять західночорноморські меоти (майоти). Як бачимо, вивчення суголось, що могли бути покладені в основу мистецьких образів, збагачує уявлення як про мову, так і про мистецтво Трипілля.
Суспільство · “Як на мене, Україна вже, до того ж, дуже давно є частиною європейської цивілізації”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Крістоф Шоман: “Виживе Україна – виживе Європа і демократичний світ”

Наш співрозмовник Крістоф Шоман (1963 р. н.) – відомий французький письменник, науковець і громадський діяч. Доктор педагогічних наук, перебуває на викладацькій і видавничій роботі, яку поєднує з композиторською, письменницькою та виконавською творчістю. Керує “Видавництвом Крістофа Шомана” та виконує обов’язки віцепрезидента Спілки видавців Нормандії. За його літературною редакцією французькою мовою опубліковано низку українських авторів, зокрема в перекладі Дмитра Чистяка Антологію української поезії ХІХ–ХХІ ст. “Сонячні кларнети”, а також оновлений двотомний “Нарис історії українського народу” М. Грушевського, які здобули численні відгуки читачів, презентувалися на французькому та бельгійському телебаченні, на радіо “Франс Кюльтюр”, у провідній бельгійській (“Ле Суар”), французькій (“Уест-Франс”), швейцарській (“Ліберте”) пресі, на численних літературно-мистецьких заходах (зокрема у Страсбурзькому університеті) на підтримку України. Розпочато переклад цих знакових книжок італійською, албанською та іншими мовами. Нині ж до друку готується “Антологія української літератури ХІ–ХІХ ст.” і низка інших видань. Дмитро Чистяк: Любий Крістофе, щиро дякую за підтримку міжнародних проектів Національної спілки письменників України, за солідарність із українським народом і радий вітати з новою нагородою, медаллю “за жертовність і любов до України” Української православної церкви Київського патріархату. Як виникла ідея публікувати українських авторів у Вашому видавництві? Крістоф Шоман: Загалом завжди цікавився довколишнім світом і людьми, тому здебільшого був прихильним до “чужинецьких” проектів (хоча для мене вони геть не чужинецькі, а органічні частки великої панорами Людства). До вподоби мені й публікація двомовних книжок, із оригіналом і перекладом, аби франкомовний читач міг збагнути не лише смисл твору, але й відчути музичність першоджерела. Ось чому, коли Ви звернулися через одного з наших авторів, паризького палеографа, до мене, відразу ж погодився на публікацію Вашої поетичної збірки саме у двомовному форматі. Таким чином “Надсадний сад = Verger inassouvi” вийшов у світ 2012 року і став першою ластівкою з майбутньої серії видань української літератури. Д. Ч.: А далі – моє “Поле вечірнє і ранкове” (2013) про трагедію Голодомору за мотивами творів Павла Тичини і вибране Ігоря Павлюка “Поліська магма”… Аж ось від початку збройної агресії попри уривчастий зв’язок через бомбардування Ви надрукували Антологію української поезії “Сонячні кларнети” і оновлене видання “Нарису історії українського народу” академіка Михайла Грушевського у двох томах. Чи зможуть зацікавити ці книжки франкомовного читача і чи маєте вже відгуки про них? К. Ш.: Мусимо відзначити, що саме драматичні події в Україні привернули увагу французької публіки до знедоленої країни, її народу, її культури й письменства зокрема. Звісно, французький народ, який давно всім серцем уболіває за мир і демократію та ненавидить війну й диктатуру, глибоко вражений і розчулений цією боротьбою, а тому, будучи прихильником гуманістичних ідеалів, франкомовний читач із щирим інтересом ставиться до української культури. Добре було би, щоби це зацікавлення протривало довше за новинну хроніку. Хай там як, а наші видання не раз представлялися на літературно-мистецьких заходах і скрізь їх приймали дуже тепло й щиро. Д. Ч.: Російська агресія круто змінила наше життя. Деякі фахівці кажуть навіть про геноцид української цивілізації. Яке сприйняття війни в Україні у французькому суспільстві й у літературних колах зокрема? К. Ш.: Під час презентаційних турів, спілкуючись із друзями-письменниками, зауважив, що не лише у слов’янських країнах до французької мови і літератури ставляться з глибокою повагою, але й французам дуже близькі слов’янські культури, зокрема красне письменство, музика й малярство, адже відчуваємо – це наші кузени. Може, через пристрасний, а водночас сентиментально-ностальгійний відтінок наших культур? Хай там як, агресія російського диктатора проти українського народу сильно травмувала французьку громадськість. Адже французи прихильно ставилися і до України, і до Росії, тож їх глибоко вразив напад нащадків царського режиму на мирних сусідів. Таке враження, що слов’янська спільність, спільність духовна і культурна нищиться, що один із наших кузенів хоче вбити свого брата, також нашого кузена. У нашій родині – братовбивство, до того ж, безпідставне, божевільне, неприйнятне. Гнітюче враження через усе це шаленство, нікчемство і гидкість. Як узагалі державець (зрадивши чи зненавидівши свій народ, адже послав на смерть десятки тисяч російських синів) може прагнути знищити націю, чи не найближчу до своєї? Для нас це незрозуміле, неприйнятне божевілля, ледь не самогубство. Саме так сприймають у Франції цю безпідставну війну. І, звісно, французи захоплюються силою, витримкою, шляхетністю українців і постаттю Президента, який ризикував життям, але не полишив управління державою, як на те сподівався ворог. Д. Ч.: Ваша підтримка української культури та перекладних проектів для нас безцінна. Чого можна чекати в цій царині найближчим часом? К. Ш.: Все це дуже люб’язно, але насправді просто роблю свою справу, віддаюся давньому захопленню – кортить поширювати те, що здається вартим поширення. Залишаюся відкритим до пропозицій, які сприятимуть ширшому розголосу української літератури й історії серед франкомовних читачів. Приміром, поряд із антологією “Сонячні кларнети” планую надрукувати двомовне видання найцікавіших віршів про кохання з української творчої спадщини. Д. Ч.: Чи могли би порекомендувати сучасних франкомовних авторів для представлення українській читацькій аудиторії? К. Ш.: До мене як до видавця майже щодня потрапляють нові рукописи, та й кілька десятків книжок виходять у світ щороку, тому, на превеликий жаль, не маю досить часу для відстежування усіх новинок у книгарнях. А втім, шануючи своїх авторів (адже відкриття цікавого твору – неабияка втіха впродовж років, і ця втіха не вичахає), часто дивуюся тим авторам, котрих нині відзначають престижними преміями чи вихваляють у ЗМІ, адже зсередини знаю французьку книжкову “промисловість”, що має спродати певну кількість видань для виживання, для забезпечення справжньої армії працівників, “фабрики” авторів, яких підносять “свої” критики у медіа, хоча
Суспільство · “Як на мене, Україна вже, до того ж, дуже давно є частиною європейської цивілізації”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

У пошуках трипільського сакрального слова

Дмитро КОЛЯДЕНКО, Президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара До стародавніх культурних феноменів не раз був успішно застосований метод мовної інтерпретації мистецтва, що дозволяє визначати мову, якою думали і говорили автори того або іншого твору. Метод базується на дослідженні образів, заснованих на мовних суголоссях. По суті він пов’язаний із так званим “ієрогліфічним мисленням”. Адже відомо, що в основі ієрогліфічного (словесного) письма – використання суголосних слів. Наприклад, абстрактні поняття, які важко зобразити, передавали за допомогою близьких за звучанням слів із конкретним значенням, які зобразити можна. Стародавні єгиптяни настільки шанували магію суголось, що вважали належними певному божеству тих тварин, чиї назви схожі на ім’я божества. Такий метод був застосований до мистецьких творів Трипільської культури. Наприклад, відомі глиняні моделі трипільських “рогатих тронів”. Це маленькі культові крісла (і для статуеток, і вживані окремо). Вони поєднують зооморфні символи (роги) з антропоморфними (жіночі стегна). Зрозуміти таке поєднання дозволяє мова, а саме суголосність слів крісло (давнє звучання кріесло), чресла “стегна” та індоєвропейської основи на позначення рогатої істоти керсл- (її варіантом є назва шершня, відома й у формі шершель). Очевидно, трипільці вважали звукову близькість назв крісла, чресел та рогатої істоти не випадковою, а магічною. Інший приклад – образ бика, роги якого асоціювали з ріжками Місяця. Індоєвропейське позначення останнього (менс-) суголосне не тільки архаїчній назві бика (минз, манз, збережене від тракійців албанською та румунською мовами), а й імені тракійської великої місячної богині (Мендіс, Бендіс). Як і пізніше в стародавній Греції (Атена, Геката), образ трипільської Великої Богині був невіддільним від образу Місяця – очевидно, обряди відправляли вночі. Пізні трипільці через Трою та Крит істотно вплинули на розвиток давньог-
Культура · “Наш секрет полягає саме в тому, що ми не зупинили свою роботу. Завжди шукали і шукаємо можливість піти назустріч глядачам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Владислав Корнієнко: “Національний цирк – палац циркового мистецтва”

Ювілейний 65-й сезон Національний цирк України відкрив програмою “Сяєво”. Є світло, яке не видно очима, але відчувається серцем. Кожен із нас має своє сяйво – унікальне й неповторне. У виставі “Сяєво” артисти передають його глядачам через неймовірні трюки, емоції та спільну енергію. Від ніжних відтінків повітряної гімнастики до яскравих спалахів акробатики – кожен номер додає промінь до великого спільного світла. “Сяєво” – це мандрівка у світ кольорів і променів, де кожен артист випромінює власну енергію, а разом вони створюють чисте біле світло, здатне зігріти навіть у найтемнішу ніч. Це історія про те, як ми знаходимо світло в собі та допомагаємо засяяти іншим. Про мужність, надію та силу мистецтва, яке об’єднує. Про сьогодення Національного цирку України наша розмова з його генеральним директором, заслуженим діячем мистецтв України Владиславом Корнієнком. – Я прийшов на посаду керівника до Національного цирку у 2019 році незадовго до страшних катаклізмів, – пригадує Владислав Вікторович. – Якби тоді знав, з чим доведеться зіткнутися, скажу чесно, що відмовився б. У мене була чудова посада – ректор Київської муніципальної академії естрадно-циркового мистецтва. За час мого керівництва цей заклад пройшов шлях від коледжу до академії. Покращився матеріально-технічний стан, почали виходити на заходи всеукраїнського та міжнародного масштабів. Програми академії увійшли до міжнародного рейтингу. До цього я вже добре знав специфіку роботи Національного цирку. А коли в Міністерстві культури запропонували взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади генерального директора, то ще глибше занурився у вивчення його роботи. Зрозумів, що може бути чудова перспектива для розвитку циркової галузі України. Я переміг у конкурсі. Оскільки до цього мав великий досвід управлінської діяльності у сфері культури, мистецтва (працював фінансовим директором Національного палацу мистецтв “Україна”, 14 років роботи пов’язували мене з Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка), то не очікував серйозних складнощів на новому місці роботи. Але одразу зіткнувся з багатьма непередбачуваними обставинами, як зовнішніми, такі внутрішніми. Зокрема, існували проблеми матеріально-технічної бази, стану споруди цирку, яка є пам’яткою архітектури та культури. Багато речей потребували порятунку. Якби попри всі складнощі того періоду, а потім повномасштабної війни ми не змогли підняти наш цирк, то сьогодні він міг би бути на межі щонайменше консервації. Принаймні це моя думка. – З чого почали? – Цирк як одне з перформативних мистецтв потребує репрезентативних шоу-програм. З них і почали. Промоніторили художньо-творчий склад, визначили вузькі місця і прийняли рішення, що ставку треба робити на молодь. Це, звісно, не означає, що ми повинні викреслити корифеїв, на яких тримається цирк. Потужно зайнялися формуванням художньо-творчого потенціалу цирку. Проходимо різні етапи. У нас омолодився склад режисерів, балетмейстерів, артистів. Це копітка робота, адже нерідко номер створюється роками, а атракціон – це здобуток цілих поколінь, інколи й генерації циркових артистів. Взяли за основу, що Київський цирк – це цирк традиційного європейського зразка, в якому представлені всі категорії циркових партерних артистів: клоуни, акробати, гімнасти, повітряні гімнасти, жонглери та ін. Особливу уваги приділили повітряним номерам. У нас представлені не лише циркові артисти, а ще й балет, вокалісти. Є свій оркестр, утримуємо на постійній основі 19 музикантів. На мій погляд, Україна як країна циркового мистецтва має глибинні традиції і витоки. В українського цирку тисячолітня історія. Від фресок Софії Київської, на яких зображені акробати в ХІ столітті, і вся історія до сьогодення свідчить про те, що у нас є цілі генерації розвитку циркового мистецтва. Ми зробили ставку на циркові студії – дитячі, професійні, аматорські, народні, адже в Україні популярний дитячий і народний цирковий рух. Також запровадили низку фестивалів. Зараз маємо три постійно діючі фестивалі. Це наша база. Я вже говорив про те, що циркове мистецтво – мистецтво молодих. Акробат, гімнастика, вокал, хореографія потребує молодості, краси і хорошої фізичної підготовки. Ми відкрили потенціал циркового мистецтва, який єв Україні. Створили форум аматорських циркових колективів. Ця прямий і зворотний зв'язок зі студіями. Завдяки цьому у нас значно менше відчувається нестача артистичних кадрів, ніж у деяких колег в регіонах. – Як вдалося відновити роботу Національного цирку після початку повномасштабного вторгнення? – Ми жодного дня не зупинялися в роботі. У травні 2022 року почалися репетиції, а вже в липні представили нову програму. У період катаклізмів, страху, паніки ми не виїхали, зберегли свій потенціал і тварин. Попри все сьогодні маємо повні зали, велику популярність. А наш секрет полягає саме в тому, що ми не зупинили свою роботу. Завжди шукали і шукаємо можливість піти назустріч глядачам. Зрозуміли, що людям потрібен ковток повітря, аби вони могли прийти, відволіктися, розслабитися. А клоун надягає маску для того, щоб глядач на час вистави зняв із себе маску повсякденних проблем. Чітко усвідомлюємо потреби сьогоднішнього глядача. А глядач віддячує відвідуваністю. Ми виконуємо всі поставлені плани. Навіть деякі покази перевищують те, що було в мирний час. Звісно, не всі покази програм є фінансовими. Підтримуємо деякі категорії наших громадян – дітей, пенсіонерів, інвалідів, соціально незахищених. Вся наша художньо-творча діяльність – назустріч глядачеві. Розширюємо діапазон репертуарних пропозицій. Це не лише манежні програми, а й екскурсії, виставки з елементами перформативного мистецтва, пластики, пантоміми, постановочного дійства. Все це має великий попит, отже, дає можливість розширення діапазону нашої діяльності. Стоїмо на порозі відкриття другої сцени (манежу). Цей манеж буде складатися з 100-150 місць. Плануємо відкрити його в іншій частині нашого майнового комплексу. Зараз зупиняємо роботу влітку на півтора-два місяці. А якщо створимо новий майданчик, то перейдемо на формат роботи протягом року нон-стоп. Споруда Національного цирку України була збудована 65 років тому. Називаємо її музеєм, храмом, палацом циркового мистецтва. Деякі люди приходять спеціально для того, аби подивитися на цю споруду. Екскурсії користуються шаленим попитом. – Розкажіть, будь ласка, про програму, якою відкрили ювілейний цирковий сезон. – Наш репертуар – це перелік програм, які йдуть на сценічному просторі у певний проміжок часу. Серед них програма “Сяєво”, якою відкрили сезон. Паралельно йшла програма “Хелловін у цирку”. Вже почалися репетиції новорічного проєкту “Мотанка. Циркова казка”, який плануємо запустити з 6 грудня. У ювілейній програмі “Сяєво” репрезентуємо всі жанрові та артистичні складові, які є в Національному цирку. Я вже згадував про те, що наш цирк європейського зразка, в якому є все. Партерні номери – акробати, гімнасти, клоуни, жонглери, еквілібристи, повітряні жанри. А ще постановочні хореографічні номери, вокал. Ми маємо можливість представляти артистів-тварин. Працює атракціон хижих тварин, також у програмі виступають коні. Тварини в цирку перебувають на постійній основі. Вони є власністю держави, утримуються на балансі, є нашими штатними артистами поруч із людьми. У програмі є сюжетна лінія, яка розповідає про протистояння, боротьбу світла з темрявою. Це поетична композиція, вирішена у цирковому форматі з хорошою музикою, світлом і красивими номерами. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО художниця та колишня журналістка. Після навчання в Одеському медуніверситеті працювала у медіа, а після початку повномасштабного вторгнення долучилася спочатку як волонтерка штабу швидкого реагування Руху VE- TERANKA, а згодом прийняла рішення стати бойовою медикинею. Служба навчила дівчину не відкладати мрії. “Аляска” зрозуміла, що хоче вступити до Харківської школи архітектури, коли ховалися від ворожого дрона на автобусній зупинці під час звільнення окупованої Харківщини. Коли повернулася на базу, в цей же день подала документи. Після поранення продовжує служити в Нацгвардії, працює з темами архітектури, створює ілюстрації та допомагає ветеранам із соціальною адаптацією. Про знімальну групу та творчу команду. Оператор-постановник: Сергій Стеценко. Оператори: Єгор Трояновський, В’ячеслав Цвєтков, Євгенія Бондаренко, Франсуа Шамбе. Режисер монта§ жу: Жоель Алексіс. Композитор: Фредерік ван де Моортел. Із сайту Міністерства культури України
Культура · “Наш секрет полягає саме в тому, що ми не зупинили свою роботу. Завжди шукали і шукаємо можливість піти назустріч глядачам”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Історія бойових медикинь

Українська стрічка “Куба&Аляска” здобула перемогу в номінації “Найкращий документальний фільм” на Римському міжнародному кінофестивалі (Festa del Cinema di Roma). Це – історична нагорода. У 2025 році фестиваль, уперше за 20 років існування, започаткував окрему відзнаку для документального кіно. Саме український фільм став її першим лауреатом. “Кожна презентація українського фільму за кордоном – посилення міжнародного голосу України. Це можливість розповісти світові правду про війну рф проти України, про силу та стійкість українців. Перемога фільму “Куба&Аляска” у Римі – доказ професіоналізму, якості та глибини українського кіно”, – констатувала віце-прем’єрміністр з питань гуманітарної політики – міністр культури України Тетяна Бережна. Журі у складі румунського режисера, оператора та продюсера Александра Нанау, режисера й сценариста Сантьяго Мази та продюсерки Надії Тревісан оголосило свій вердикт під час церемонії нагородження 25 жовтня. Українську роботу визнали найкращою серед фільмів із секцій “Конкурс прогресивного кіно” та “Спеціальні покази”. “Смерть і стійкість посеред війни. Ця робота переносить нас на передову нашої європейської війни – війни, яку невтомно ведуть звичайні люди, такі як ми, заради всіх нас – проти варварської Росії, що продовжує нести смерть і руйнування по всьому нашому континенту. У центрі фільму – дві молоді українки, які щодня живуть лише за крок від смерті, навіть зараз, поки ми сидимо тут у безпеці. Своєю надзвичайною життєвою силою та мужністю вони нагадують нам ніколи не відмовлятися від творчості та надії на майбутнє, а проживати це крихке життя сповна”, – відзначили журі у своїй заяві. Про фільм. “Куба&Аляска” – історія двох бойових медикинь, Куби та Аляски, які разом боро§ нять Україну, рятуючи життя на фронті. Разом вони долають вик§ лики війни з відвагою, гумором і дружбою. Це історія про те, як війна змінює, але не знищує. На§ віть у найтемніші моменти можна зберегти внутрішнє світло. Стрічка створена у міжнародній копродукції України, Бельгії та Франції. Фільм вже отримав дві нагороди на Брюссельському міжнародному кінофестивалі в програмі “Тижневик режисерів” – приз від журі та приз глядацьких симпатій. Світова прем’єра стрічки відбулася на одному з найбільших кінофестивалів Європи – Sheffi- eld Doc Fest у Великій Британії. Про героїнь. Юлія “Куба” Сі§ дорова – парамедикиня, волон§ терка, військовослужбовиця ЗСУ та дизайнерка, родом із Харкова. Як доброволиця доєдналася до ЗСУ ще в 2014 році, служила на найгарячіших ділянках фронту. “Куба” була співзасновницею благодійного фонду VETERAN§ KA, який народився у штабі швидкого реагування Руху в пер§ шу добу повномасштабного втор§ гнення як один із перших волон§ терських штабів в Україні. У квіт§ ні 2022 року Юлія на базі Руху заснувала цех by VTRNK, який одним із перших почав розробля§ ти лекала та шити жіночу вій§ ськову форму. У мирному житті Юлія займалась дизайном одягу. Перед повномасштабним втор§ гненням у лютому 2022 року її перші вироби власного бренду були представлені на Ukraine Fas§ hion Week. А з початком повно§ масштабного вторгнення все своє обладнання “Куба” віддала для заснування цеху. Спочатку роз§ робляли лекала жіночої енерго§ номічної форми, вивчали досвід американських та ізраїльських форм. Перші зразки форми пройшли тест-драйв передовою за§ хисницями та постійно вдоскона§ лювалися. Паралельно Юлія роз§ вивала власний бренд CubitusDei. “Аляска” – бойова медикиня,
Про-читання · “Свої переживання та роздуми про згубну, руйнівну силу війни, героїчний супротив українських військ російським оркам утілив у віршах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Бездонна пам’яті криниця – надійне й мудре джерело”

Рецензія на видання: Галич О. А. На хвилях пам’яті: поезії / упорядкуван4 ня та передмова В. М. Галич. Луцьк: ФОП Мажула Ю. М., 2025. 340 с. Перша сторінка обкладинки збірки Олександра Галича "На хвилях пам'яті" Рядки не пишуть просто так... Вони зненацька випливають, Як біль душі, як серця знак, Цвітуть, палахкотять, мов мак, I тихо мовчки затухають… Олександр Галич 10 березня 2023 року не стало одного з найвидатніших сучасних українських літературознавців, доктора філологічних наук, професора Олександра Андрійовича Галича, мого однокурсника по філологічному факультетові Донецького університету 1970-75рр. На цю трагічну подію рівненська журналістка Інна Омелянчук відгукнулася такими словами: “...Він відійшов у вічність тихо й несподівано, ніби не хотів завдавати нам усім зайвих турбот та клопотів, — війна ж бо... Але разом із ним пішов цілий світ, — ні, Всесвіт! Всесвіт Олександра Галича, — звучить, чи не так?”. Із цим твердженням можна погодитися, але можна й дещо заперечити. Смерть обриває лише фізичне існування людини, але залишається духовне буття, припинити яке неможливо. Воно проявляється в діяннях його дружини Валентини Миколаївни Галич, докторки філологічних наук, професорки (її зусиллями видано посмертну поетичну збірку свого чоловіка “На хвилях пам’яті”, відкрито меморіальну дошку на будинку в Рівному, де в останні роки проживало подружжя); продовжується в його синах (один, як і батько, займається науково-педагогічною діяльністю в одному з вишів України, другий — з перших днів початку агресії росії проти України, записався добровольцем до лав ЗСУ); здійснюється воно й у численних дослідженнях фахово підготовлених українських літературознавців (під керівництвом Олександра Галича захищено понад сорок докторських і кандидатських дисертацій). А головне буття Олександра Андрійовича витончено зберігається в його власних поетичних одкровеннях, спілкування з якими дозволяє доторкнутися до таємниць душі автора і спонукає замислитися над сутністю життя, переживаючи при цьому справжню естетичну насолоду. Тут варто навести думку професора Миколи Замомрі: “…Я знав у загальних обумовленнях про поетичні уподобання Олександра Галича. Проте нині ця грань його таланту в моїй уяві та розумінні зазнала докорінної зміни… моє щире захоплення численними поетичними рядками-смислами, вміщеними на сторінках названої книжки…”. Видана 2025 р. збірка поезій О. Галича “На хвилях пам’яті” непроста. До неї увійшли три прижиттєві збірки “Мнемозіна” (1998), “Далечінь пам’яті” (2002), “Белла” (2013), а також не опублікована “В душі моїй палає Україна”. Це, до певної міри, обумовлює доволі широке змістово-тематичне різноманіття віршів. Треба брати до уваги й те, що практично всі вони народжувалися спонтанно, безпосередньо фіксуючи той психічно-душевний стан, у якому в ту мить перебував автор. Ось зізнання самого Олександра Галича: “… це вірші, які приходили зненацька, часом у найнесподіваніших місцях… Писалися вони в блокнотах, інколи на окремих аркушах чи клаптиках паперу на коліні. Саме в них “біографія” почуттів, емоцій, настроїв”. Про це, власне, говорить і один із синів Олександра Андрійовича: “Батько писав вірші для себе, неохоче їх публікував, бо вважав їх інтимною територією, щоденником, у якому важливі події трансформувалися в поетичні твори”. Ураховуючи це, спробуємо осягнути, що хвилювало вченого й поета, чому він віддавав найбільшу перевагу, із чим він “виходив на люди”. Назва поетичної збірки “На хвилях пам’яті” й розміщений на її початку однойменний вірш, який можна вважати програмним, не залишають сумнів щодо пріоритетів Олександра Галича – проблеми пам’яті. Однак це не та пам’ять, сутність якої позначають психологи (“…, який полягає в закріпленні, збереженні, наступному відтворенні та забуванні минулого досвіду, дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності ”), а та, яку мав на увазі Григір Тютюнник: “Мудрий скарбничий – пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні слова, нічим не примітні з першого погляду бувальщини, наче знає: настане у житті людини час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезію, ім’я якої – спогад...”. Намагаючись відповісти на питання, що для Олександра Галича є пам’яттю, не можна знайти однозначної відповіді. Це і ствердження, що в ній “зачаєна мудрість віків” (“Моя пам’ять свіжіша озону”), і запевнення про безмежність духовних поривань особистості: “Це – думки розкутий в простір політ” (“Мнемозіна”), і наголошення на тому, що “Пам’ять – найнадійніший архів, // Що мостом єднає всі часи” (“Міст пам’яті”) та “Бездонна пам’яті криниця – // Надійне й мудре джерело” (“Криниця пам’яті”. Можна навести численні сентенції автора, але неодмінним залишається твердження: “Спадковість душ, спадковість поколінь, // Жага життя: прадавня // I одвічна, мов в буйноцвітті травня – // Це пам’яті розкута далечінь”. Оглядаючи поетичну рецепцію пам’яті Олександра Галича, слід зупинитися на одному з віршів, написаному в 1995 році, — “На Хортиці”. Безумовно, кожен громадянин України не може не знати, чим була Хортиця для України в минулому і чим вона зараз є для нашої держави, але варто ще раз учитатися й осягнути пророчі рядки: “Земля Вітчизни, пращурів земля – // Небесно0черешнева Україна: // Одвічно молода й стара моя, // Барвінкова, полинна, тополина”. Безумовно, і в інших письменників можна знайти твори, присвячені темі пам’яті, однак Олександр Галич зумів знайти в ній свою лакуну. Тож особливо акцентуємо увагу на поезії “А пам’ять кличе все, не зітліває...” (1995). У ній і спогади про військову службу, коли поруч з ним несли нелегку вахту представники різних тодішніх “союзних республік”, і усвідомлення того (уже в кінці 90-х років минулого століття), що “прапори змінились на Кремлі”, а тому, пам’ятаючи все минуле, треба дивитися вперед: “І хочеш чи не хочеш, все минає, // Пахтять над полем золоті меди, // А пам’ять кличе все, не зітліває // У глибині років. В майбутнєє веди”. А тепер подивимося, як із цими рядками перегукується вірш “Прощена неділя”, написаний Галичем-переселенцем у нових історичних реаліях, у новому часі і просторі — у березні 2022 року: “Я не прощу, хто рветься в Харків, // Хто палить Бучу, Ворзель та Ірпінь // Хто нищить тисячі садів і парків // Нових майбутнє поколінь. // Хто вісім літ панує на Донбасі, // Загарбав Севастополь, Ялту, Крим”. Зіставляючи тексти, бачимо, що “пам’ять” як психічний стан, що, живить спогад про минуле, здатна вести в майбутнє, трансформується у процес запам’ятовування болючих митей життя ліричного героя, пережитих самим автором, а філософський пафос змінюється на громадянський, патріотичний. Відчувається що, для автора, родом з Донбасу, тема війни дуже болюча як для людини, що перебувала під обстрілами “Градом” у Луганську, втратила житло, престижну роботу, залишила все дороге своєму серцю в окупованому місті й за трагічних обставин виїхала до Рівного. Свої переживання та роздуми про згубну, руйнівну силу війни, героїчний супротив українських військ російським оркам він утілив у віршах “В душі моїй палає Україна”, “Мій народ”, “І знов війна, і знову лихо”, “Щоб бути урівень з добою”, “Апокаліпсис липня 2014”, “Війна навкруг, не до погоди”, “Покидаю я рідний край”, “Спогад про майбутнє”, “А до щастя ще треба дожити, “Мертві лежать у могилах”, “Шлю прокляття війні”, “В огні палає Лисичанськ”, “Бахмут” та ін. Особливо боляче він сприймав загибель молодих захисників Вітчизни, майбутнє яких знищене загарбником, що для автора є “непрощенним”: “Я серце роздам по шматочках // Всім тим, кого нищить війна, // Донькам України й синочкам — // І це невелика ціна…”. Крім проблеми пам’яті, Олександр Галич постійно звертався до питань, що таке людина та якими є умови становлення її особистості, у чому сутність прожитого нею життя тощо. Таких поезій у нього доволі багато, тому виокремимо, на наш погляд, найбільш типові. Ось кілька віршів, об’єднаних темою “Я”: “Що треба мені?”, “Надійде час і я впаду…”, “Півсотні літ!”, “Мені п’ятдесят”, “Хто я?”, “Кредо Овна”, “Рубіж життя”, “День народження”. Вони доволі автобіографічні, але зауважимо, що ми не схильні ототожнювати ліричний образ “Я” з конкретною постаттю автора, оскільки в цьому “Я” зосереджені не лише особистісні переживання поета, а те, чим він жив і дихав разом зі своєї країною, зі своїм народом. Тож спробуємо розібратися в тому, що стоїть за цим ліричним “Я”, а також відповісти на загадку, яку заповів нам сам поет у вірші “Хто я”: “Хто я? Не знаю. Знаю — не скажу”. Тож спробуймо відгадати! Першу відповідь знаходимо в поезії “Що треба мені”. Читаючи цей вірш, можна стверджувати, що в ньому мінімалізовані, як особисті потреби конкретного індивіда, так, водночас, максимілізовані претензії на нормальне людське існування: “Для мене треба вже не так багато: // Дружина щоб зі мною поруч йшла, // Була любов, жила на світі мати, // Синів моїх кохали щоб дівчата, // Пора прийшла — з’явились онучата… Робочий стіл, відточене перо…”. А друга дещо розмита в кількох поезіях, кожна з яких дуже цікава за образністю та емоційним забарвленням. Ось, наприклад, своєрідне потрактування міфу про Сізіфа: в осмисленні автора він не покараний, а вказує іншим шлях до найвищої людської / духовної вершини – “Евересту”: “Качає важке каміння, // Мовчки несучи хрест, // I в цьому його уміння, // Безодня внизу й Еверест?”. Несподіване прочитання знаходимо й у поезії “Не потрібен мені день народження…”. З’ясовується, що ліричному героєві потрібен не фізичний момент появи на світ, а день, коли він відбувся як особистість, неповторність: “А днем народження може бути // Будь0який день, // Не обов’язково саме той // Єдиний, // І буду на цьому стояти, // Бо це життя: строкате, суперечливе, // Але моє, // І в ньому є я”. Отже, для Галича-поета важлива не фізіологічна матеріалізація, а суспільно-духовна екзистенція, яка допомагає усвідомити своє буттєве призначення. Про це йдеться в кількох поезіях, то ж ми акцентуємо увагу на двох – “Те, що дісталося без бою…” і “Поєдинок”. Їх можна розглядати як своєрідну дилогію, оскільки провідним мотивом у них виступає необхідність боротьби. Так, ліричний герой першої наголошує, що все, позбавлене боротьби, є дешевим, а тому “Хто не здолав шляхи тернисті, // хто бачив світ дерев без листя – // не так він жив”. В іншій не просто наголошується на необхідності боротьби, а особливо підкреслюється, що це повинна бути неодмінно боротьба із самим собою. Тільки це дасть право називатися “левом”, а головне — не просто займатися творчістю, а й давати комусь життєві поради: “В поє- Валерій Сиротенко, Валентина Галич, Олександр Галич під час Всеукраїнської конференції "Документалістика на зламі тисячоліть" (Луганськ, 2013)
Пошта “СП” · “Був людиною постійних пошуків, людиною, яка вічно прагнула все осмислити, про все довідатись, все побачити”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

динку стаєш ти левом, // Роздираєш себе на шматки, // Переможеш і можеш з ревом // Знов сідати за ці рядки”. Усвідомлення неодмінної потреби боротьби підводить ліричного героя до ще однієї надзвичайно важливої істини, яка, на перший погляд, може видатися навіть дещо абсурдною, якщо розуміти, що життя не можна повторити “на біс”. Олександр Галич же переконаний у протилежному — можна! І це не пустопорожнє бахвальство, а вистраждана прожитими роками та здійсненими справами істина: “Шукав усе життя звізду – // Знайшов лиш чисті роси. // Дозрілий плід не приліпить // Назад в зелених віттях, // Життя ще можна повторить // У снах, онуках, дітях”. Якщо говорити про особистість, то не можна оминути питання, про її громадянсько-суспільні позиції, переконання, прагнення та сподівання. Для громадянина не-України це, можливо, було б не настільки актуально, українська ж суспільнополітична атмосфера з моменту завоювання Незалежності постійно вимагає прямої й недвозначної відповіді — як Ти особисто ставишся до всього, що відбувається в державі, яким Ти бачиш її майбутнє тощо. У цьому плані надзвичайно показовими є дві поезії, написані відповідно 1996 та 1997 років за часи правління Леоніда Кучми. Перша “Безнадія” змальовує доволі сумні реалії: у човна зламано весло, в нього немає вітрил, “Батьківщина у вирі стихій”, а все тому, що “Мойсея нема і не видно, // А наш кормчий — ватаги рушій – // Десь позаду у темряві хибно”. Та сила й незламність особистості й виявляється в тому, що навіть у годину найбільшої розпуки вона не втарачає надію, не піддається вповні песимізму. Власне, цим і просякнуто вірш “Наближення до мети”. Він, на перший погляд, позбавлений мотиваційних чинників, які викликали подібні настрої ліричного героя, але, зважаючи на рік написання — 1997, можна припустити думку, що поет переймався тими суспільними настроями, які вилилися в гасло “Кучму геть!”, й анафора “Настануть дні…” тому яскраве підтвердження: “Настануть дні, досягнемо джерел: чистих… // Настануть дні, досягнемо мети: скоро”. Аналізувати поетичну збірку “На хвилях пам’яті” й не торкнутися пейзажної лірики було б непоштивістю, бо представлена тут вона численно, різножанрово й різнотематично. Тому й виникає питання, чим є природа в поетичному зображенні Олександра Галича: красивим ландшафтом, довгоочікуваною порою року, бажаним чи не дуже атмосферним явищем або суб’єктивним імпресіоністичним відбиттям душевно-психічного стану митця, яке його ілюструє чи навпаки обумовлює. Вірш Олександра Галича “Падало небо” підтверджує останнє: “Падало небо в криниці. // Зорі гойдалися в них. // Місяць повис на дзвіниці // Десь у полях вівсяних… // Падало небо в криниці. // Зорі гойдалися в них. // Запах вишень й полуниці, // Де соловей не затих”. У цих рядках годі шукати “предметної правдивості й доцільності”, однак вони буяють авторською зачудованістю від побаченого й пережитого, готовністю поділитися з читачем небуденною красою, яка заполонила письменницьке серце. Щось подібне можна сказати і про поезію “Падає дощ”. Це не фіксація осінньої негоди (“Прохолода. // Схоже, // Що літу кінець”), а навпаки, особистісна збудженість від здатності бачити у всьому краплину прекрасного й говорити про це з усіма: “Осінь. Це теж // Насолода. // Дощ накрапа. // Вітерець”. В окрему групу варто об’єднати низку віршів, у яких зустрічається образ журавля: “Журавлі повертаються з теплих країн. // Це природа вітає день моїх іменин, // Це весна прилітає на крилах буття // І накреслює в небі дискурс мого життя” (“Журавлі повертаються з теплих країн…”); “Красивий птах в польоті, журавель, // Неначе сонячний вітрильник в морі. // Дола сніги i топить лід поволі, // Hece весну” (“Прихід весни”; “Сьогодні день почався із каштана: // Він посміхнувся, листом трусонув. … // А десь там на озерах вдаль // Готуються летіти журавлі” (“Рядки печалі”. Поява цього птаха у віршах Олександра Галича не випадкова, адже в українській пташиній символіці йому відведені надзвичайно почесне місце й роль – це “Божа птиця”, “птах Сонця”: “За українськими повір’ями, журавлі теж були посланцями божими. Вірили, що по осені журавлі забирають в нетутешній світ душі покійних. А навесні супроводжують душі немовлят, яким незабаром судилося народитися. Тим-то й поет уважає його красивим птахом, провісником усього доброго, щасливого і приємного людині. Зрослий у південноукраїнських степах та придінцевих лісах, Олександр Галич захоплюється морськими й гірськими пейзажами, які пощастило йому спостерігати в Україні та за кордоном, про що свідчать цикли мариністики (бердянський, маріупольський миколаївський), цикл тревел-віршів “Невже я бачив це?” (грецький, еміратський). Природа для автора — це не лише фон, що відтінює душевні переживання, а передусім сфера його життя, це світ його почуттів, обрамлених у думки — філософські й патріотичні. У віршах Олександра Галича ми знаходимо чимало уроків естетичного сприйняття природних об’єктів і явищ, у яких він розкривав свої найінтимніші почуття, проте найсильнішим з них була любов до своєї батьківщини – Донеччини. Це проникливо підтверджує й авторка передмови до рецензованої збірки “На хвилях пам’яті” та її упорядник Валентина Галич: “Донбас важко полюбити, але ще важче його розлюбити. Туга за ковильним степом, запахом полину, теплим берегом Дінця спонукали професора Галича до повернення до рідного краю…”. Тож у багатьох пейзажних замальовках пізнаються донбаські краєвиди... Валерій СИРОТЕНКО, кандидат філологічних наук У лавах краєзнавців і освітян Донеччини важка та непоправна втрата: 8 листопада 2025 року на 68-му році життя померла Тетяна Костянтинівна Лисак, відповідальний секретар Донецької обласної організації НСКУ, голова Слов’янської міської краєзнавчої організації. Т. К. Лисак мала звання відмінник освіти, почесний краєзнавець України, лавреатка премії імені Михайла Петренка, очолювала Слов’янський авіаційний коледж. В останні роки проживала в Києві. Поховали покійну в рідному селі Прилісне колишнього Слов’янського району на Донеччині. Краєзнавці Донеччини, друзі висловлюють щирі співчуття рідним та близьким Тетяни Костянтинівни. Світла їй пам’ять.
Пошта “СП” · “Був людиною постійних пошуків, людиною, яка вічно прагнула все осмислити, про все довідатись, все побачити”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Листи Учителю

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА), членкиня НСЖУ У листопаді ми завжди відзначали день народження великого просвітянина (відродив “Просвіту” на Городоччині і керував нею 25 років), учителя, активного громадського діяча, шевченколюба зі Львівщини Івана Павловича Бучківського. Він так любив життя, що відійшов у засвіти на 101-му році життя – у 2024 році. Неоціненним дарунком на 100- річчя батьку було видання дітьми книги-життєпису “Моїх 100 літ…”. Наступною виданою книгою була збірочка віршів “Перші цвіти”, яку Іван Павлович підготував до друку ще в 40-х роках, але яка так і не була видана. Тому видали її діти тепер. У пам’ять про відому людину – уривки з листів учителю, які були надруковані в пресі в далекі роки. “Вже більше десяти років минуло з того часу, коли я був учнем. Але з пам’яті і досі не сходять ті росяні осінні ранки, той щедрий сонячний промінь, що проникав до класу крізь пожовкле листя яблунь. І серед класу Ви, дорогий мій Учителю, – з ласкавою усмішкою, такий простий і добрий. Ні, я не забув того п’ятого класу, коли вперше заглянули в наші дитячі серця, коли сказали добре і щире слово. …Опадало осіннє листя, минали весни, час ніс нас назустріч новим помислам, мріям, але десь поруч жила Ваша щаслива добра усмішка. Далеко позаду залишилося навчання в школі, стали соліднішими мої однокласники (деякі з них вже і батьки), а поруч завжди залишилися Ви, мій дорогий Учителю. Сьогоднішній вересень (…) особливий – сповнилося 25 років педагогічної роботи. Чверть століття потрудилися Ви, мій дорогий наставнику, віддаючи все краще людям. Але не тільки цей полум’яний жар своєї неспокійної вдачі несли Ви до дитячих сердець – діла Ваші були завжди широкими: вони і на полі, і в громадській роботі, в культурному оновленні села. Багато хороших і добрих людей виростили Ви, Іване Павловичу. Мене і самого бере гордість за них, за те, що вони так гідно несуть частину Вашої праці. Скільки їх, хороших, вийшло з-під Ваших таких теплих і щирих рук”. Михайло Ярмоловський, вчиD тель, с. Градівка “Познайомився я з Іваном Павловичем Бучківським сімнадцять років тому. Я був саме в хаті. Коли чую – мати з кимсь розмовляє на городі. Дивлюсь – молода людина. – Ось мій школяр, – показує на мене мати. А я саме закінчив шостий клас, сьомого в школі ще не було. А в рідному селі Купновичі Івана Павловича, де він учителював тоді, набирали учнів у сьомий клас. І от ходив він по близьких селах і записував учнів. Вже через місяць після зустрічі кілька нас, підлітків, щоранку чимчикували до школи, щодня по кілька кілометрів. А по дорозі тільки й розмов, що про нашого класного керівника. З яким нетерпінням чекали ми кожного його уроку: української літератури, української мови, географії й особливо “виховних” уроків. Ці останні Іван Павлович проводив надзвичайно цікаво. Пригадую один із них. Приходить він у клас і ставить на стіл пляшечку з водою та грудочку землі. – Ось, мої любі, вода з Дніпра. Ніхто ще не був на Дніпрі? – запитує. Ніхто з нас не був, хіба що читали про Славутича. І пішла пляшечка по руках допитливих. Якою дорогою вона була, ота водиця. І по сьогодні Дніпро в моїх очах як святість. – А це грудочка землі з могили Тараса Шевченка в Каневі. Обережно, з трепетом у серці торкаємось цієї землі. У класі тиша. На обличчі в кожного з нас задума… Пам’ятаю, твердо вирішив я тоді при першій же нагоді зробити подорож до Дніпра і по шевченківських місцях. Згодом здійснив цю мрію. Вів дорожні нотатки, які потім подарував Іванові Павловичу. Досі зберігаю як дорогоцінну реліквію “Зшиток для виховних уроків”. Зараз, гортаючи його, читаю: “У житті пам’ятатиму, що людину оцінюють за її поведінкою, ділами, характером…”. І далі йде перелік головних вимог поведінки людини. Не приховую того, що навіть зараз, читаючи ці вимоги, відчуваю, що збагачуюсь душею. Рядки нагадують про важливі речі в нашому житті: “…треба цінувати свій і чужий час, вміти кожного вечора скласти план роботи на завтрашній день, виділяючи кожній роботі певний час. У кожній справі добиватися точності і її закінчення”. Або “…при зустрічі зі знайомими на вулиці слід кланятись, знімати головний убір. Якщо вони проходять з лівого боку, то шапку треба знімати правою рукою. Коли ж з правого – то лівою…”. Дар поетично й піднесено поєднувати навчання учнів з навколишнім світом, з життям. Це, я вважаю, – дуже цінна риса педагога. Вона породжує в учнів високі стремління, збагачує духовно, естетично. Ну, ось як, приміром, проходили деякі наші уроки з географії. Шикується клас у колону і з піснею про рідний край виходить за село, в поле. На найвищому горбі розгортаємо на траві карту. І хоч тема уроку “Придніпров’я” і нам не видно було цього краю, складалося таке враження, що ми саме десь на кручі Дніпровій… Серцем запам’яталися такі уроки. Хоч зараз можу майже дослівно відтворити пояснення Івана Павловича, його інтонації. А пізніші випускники його розповідали, як на прощальних уроках серед степу, ставши пліч-опліч, кожен обіцяв бути хорошим, вірним сином чи дочкою свого народу. Для нас, випускників сьомого класу, стало неписаним правилом: буваєш у рідних місцях – завітай до Івана Павловича. Хоч на годину, хоч на півгодини заходили до його оселі… Ви б бачили, який щасливий у таку мить був наш учитель – розпитує й розпитує про наше життя, розповідає про свою улюблену роботу, про своїх теперішніх учнів. І що характерно: при кожній зустрічі з Іваном Павловичем відчував себе учнем. …На громадській ниві в Івана Павловича чи не найбільше було праці шевченківського (1964 р., 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. – М. О.) року. Хто з вас, друзі, їхатиме трасою Львів – Самбір, не забудьте в селі Градівка виглянути з вікна автобуса. Обабіч шляху височить величавий пам’ятник Тарасу Шевченку. Це з його, І. П. Бучківського, ініціативи і завдяки його праці та старанням жителі села спорудили цей пам’ятник.* На новий рік я одержав від Івана Павловича листа, в якому він писав: “1964 рік у моєму житті був великим, незабутнім роком. Можу з гордістю сказати, що я виконав обіцянку, яку дав великому Кобзареві під час першого відвідання його могили в Каневі у 1948 році. Тоді я обіцяв Тарасові, беручи з собою грудку землі з його могили, побудувати в майбутньому пам’ятник як безсмертному поетові-борцю, і цю грудку покласти в основу того пам’ятника”. Треба сказати, що все життя Івана Павловича пов’язане з ім’ям Шевченка. Він був не лише шанувальником великого поета, а й пристрасним популяризатором його творів. Прочитав для жителів району, учнів протягом свого життя сотні лекцій про життєвий і творчий шлях Шевченка. Навіть, будучи важко хворим, в одному з санаторіїв Ялти організував у березневі дні літературно-художній вечір, присвячений Кобзареві. Вчитель Бучківський був людиною постійних пошуків, людиною, яка вічно прагнула все осмислити, про все довідатись, все побачити…” Орест Сливинський, журнаD ліст, м. Київ __________________ *Другий пам’ятник Т. Шевченку був побудований у рідному селі Купновичі на Самбірщині 1989 року.
Шевченкіана · “Є автором низки листівок із зображенням Тараса Шевченка та цитуванням його поетичних текстів у живому національному сенсі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Василь Гулак: нове прізвище до “Шевченківської енциклопедії”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Іванович Гулак (роки життя невідомі, як і його походження та доля) – український художник початку ХХ століття, автор понад 350 листівок1. У сучасній Вікіпедії можна дізнатися: “Його роботи пропагували українську культуру, побут… Співпрацював з рядом періодичних видань, такими, як “Київське життя”, “Київська думка”, журнал сатири “Цвях”… Більшість робіт гумористичні та карикатурні. Листівки було вперше видано в 1918 році”. Усе так, але й через століття в популярному інтернет-енциклопедичному форматі не зафіксовано, що, мабуть, найневідоміший український митець Василь Гулак є автором цілої низки листівок із зображенням Тараса Шевченка та цитуванням його поетичних текстів у живому національному, геть не гумористичному чи карикатурному, сенсі. Здається, першим у незалежній Україні по-справжньому привернув увагу до Василя Гулака наприкінці минулого століття мистецтвознавець і філокартист Михайло Забочень (1925–2002). А ще лапідарно й точно висловилася самодіяльна художниця Поліна Райкова (1928–2004): “Автор малюнків для кільканадцяти листівок на теми творів Т. Шевченка”. Талановита жінка, котра почала малювати майже в 70 років, справедливо зауважила, що “художньому почерку Гулака притаманні оригінальність і своєрідність, які вирізняють його твори серед загальної маси листівок”. Але насправді феномен Василя Гулака глибоко й повноваго розкрив на початку XXI століття знаний український мистецтвознавець і колекціонер Володимир Яцюк (1946–2012). Виснувавши, що переважна частина малювань Гулака на гумористичні теми тематично пов’язана з селянським побутом, а стилістикою – з українським образотворчим фольклором, Яцюк окремо й особливо відзначив: “У цих параметрах, але в широкому спектрі сюжетно-образного розмаїття вирішені і його шевченківські композиції, кількість яких сягає двох десятків. Більшість із них у вигляді кольорових поштових марок, для яких вони і компонувалися, з’явилися друком 1909–1910 років у виданні Д. Маркова”. На думку Володимира Яцюка, є навіть листівки спільного з Марковим авторства, на яких “шевченківські сюжети, мальовані Гулаком, доповнені надруками рядків із “Кобзаря” та іншими елементами монтажу, введеними в художнє поле листівок видавцем”2. Хай там як, а численні цитати з поезій Тараса Шевченка на листівках Василя Гулака залишаються фактично не прочитаними в їхньому контексті. Почну з хрестоматійно відомого Шевченкового вірша “Думи мої, думи мої…” (1840): Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?.. Який уже тут усіма наголошений гумор?! А посередині поштівки в овалі сам Кобзар у знаменитій шапці та кожусі й бандурист – “орел сизий”, і козак із шаблею, й закохана українська пара, і, звісно, “вітряк крилами махає”… Та що там, дивіться самі на цю дивовижну поштівку… Тема розвивається в наступному творі, де вміщено Шевченкові слова: Думи мої, думи мої, Квіти мої, діти! . . . . . . . . . . . . . . . . . . В Україну ідіть, діти! В нашу Україну… Цього разу на горі над Дніпром сидить, відклавши ментальний інструмент, незмінний бандурист, а церква внизу під ним, говорячи по-шевченківськи, “з Дніпром своїм розмовляє, розважає тугу”. Шевченкове послання “До Основ’яненка” (1839) використано в листівці з ідеальною картинкою українського села над Дніпром і красивими людьми, зайнятими своїми домашніми справами. Здається, тут і кріпаків немає, а в повітрі розлита безсмертна українська пісня: Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине… От де, люде, наша слава, Слава України! На одній з листівок Тарас Григорович і сам зображений Гулаком з бандурою над Дніпром, а текст процитовано такий: “Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата – / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати”. Знову-таки з бандурою в руках і козацьким оселедцем на голові у листівці “З рідного краю з України” Кобзар співає свій Заповіт: “Як умру, то поховайте / Мене на могилі / Серед степу широкого / На Вкраїні милій…” Оскільки ці слова написано від руки, було створено ще одну спеціальну поштівку з таким самим, але графічно чітким текстом. Сюжет листівки повторено й без тексту, але взамін величаво виринає на ній сам Тарас Шевченко поруч зі своєю могилою… Після цього виразно-пророче сприймається листівка Василя Гулака, на якій Тарас Григорович, поставлений автором немов пам’ятник, і, зціпивши руки, дивиться на нас “орліми очима”: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі… Не стану стверджувати, нібито Василь Гулак у душі не сумнівався, що в “Заповіті” Тарас Шевченко закликав українців порвати саме московські кайдани. Але зверну увагу, що вірш “Минають дні, минають ночі…”, з якого художник узяв процитовані слова, написано 21 грудня 1845 року, тобто за чотири дні до вірша “Як умру, то поховайте…”, і після нього лексема “кайдани” наступного разу з’явилася саме в Заповіті… Принаймні митець добре розумів, які Шевченкові сенси необхідно найперше доносити до співвітчизників. Особливо вражають поштівки, в яких Гулак буквально візуалізував Шевченкові рядки. Найкращий приклад: українська жінка в яскравому національному вбранні годує дитяточко грудьми прямо в квітучому, запашному дворі, сидячи на теплій, рідній землі, що живить її силою. Художник вмістив у художньому обрамленні безсмертні поетові слова: У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Не випадково Володимир Яцюк писав, що композиція цієї листівки, виданої Д. Марковим, особливо тісно пов’язана сюжетом з уміщеним поетичним текстом і тяжіє “до власне ілюстрації”. Ще один зоровий образ – складніший – стосувався поетового Посланія “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” (14 грудня 1845 року). У центрі листівки – сам Шевченко, до речі, його зображення Гулак практично не змінював, і в цьому вбачаю сталість художницького представлення Кобзаря постійно величним і незламним, мудрим і вимогливим, як у народній уяві. Над ним схрещені козацька шабля й українська бандура (!), по боках – озброєні козаки й українська дівчина. Звісно, козацька могила, вітряк, рідні хатиночки, криниця з журавлем (довгою жердиною, приладнаною як важіль для витягування води). Згадалося Шевченкове: “Отак пишіть. Була криниця, / Ні, не криниця, а село”. Та на листівці вміщено історично важливу поетову настанову: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає… Нагадаю, що Василь Іванович створив прекрасні листівки із зображенням національних краєвидів і українських трударів, назви яких буквально вимагали: “Не забувай нашу рідну Україну!”; “Не забувай рідного краю!”; “Не забувай свою рідну Україну!”. Або така поштівка: “Наша славна Україна, / Наше щастя і наш рай! / Чи на світі є країна, / Ще миліша за наш край?” Навіть важко перебільшити патріотичну потужність і впливовість названих листівок, поготів що кожна з них окремо й усі вкупі були розраховані на широкі народні маси. Характерно, що Володимир Яцюк, розповідаючи про одного з “послідовників” Гулака, жорстко виснував: “Художник… цілком запозичив у Гулака і загальну ідею, й окремі сюжети, і спосіб представлення Шевченкових текстів. Тут є начебто все: й українські типи, і тополі, і хатини, й тини, але годі шукати образу справжньої України. “Послідовнику” Гулака вочевидь бракує майстерності й справжнього розуміння народного та національного”. Блискуча й витончена оцінка творчості Василя Гулака! Ще про дві поштівки художника, в яких окремо нагадуються початкові рядки відомих віршів Шевченка. Перша: “Перебендя старий, сліпий – / Хто його не знає? / Він усюди вештається / Та на кобзі грає”. Друга: “Не завидуй багатому, / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові – / Він все те наймає”. В одній листівці прохопилася Гулакова ремінісценція з Шевченковими “Гайдамаками”, котрі в поета “Умань затопили” й були вкрай жорстокими. Вміщено власний текст: “Хвалилися гайдамаки, / На Умань ідучи: / “Будем драти, пане-брате, / З китайки онучі!”” Тут – явний перебір. У Шевченка в “Гайдамаках” навіть Гонта своїх мертвих синів “Хрестить, накриває / Червоною китайкою…”. А в поемі “Хустина” (1847–1848) козаки “Везуть труну мальовану, / Китайкою криту”. Відзначу, що у вірші “Світе ясний! Світе тихий!..” (1860) є рядки: “Будем, брате, / З багряниць онучі драти…” Але йдеться лише про назву верхнього одягу з дорогої тканини темно-червоного кольору. Цікаво, що на листівках Гулака частенько бачимо зображення літака, у тому числі осідланого щирим і вусатим українцем, скажімо, з такою примовкою: “От це вже дуже погано, що на небі ні жадного шинку немає!” Нагадаю, що перший літак в Україні та й усій Російській імперії, що здійснив вдалий політ, було сконструйовано київським інженером Олександром Кудашевим. І саме його легковажний абрис бачили люди по всій Україні, вперше дізнаючись із поштівок про новітнє досягнення земляка. Певно, що Тарас Шевченко схвалив би таке, здавалося б, несподіване зацікавлення Василя Гулака, бо ж і сам захоплювався в Щоденнику винаходами американця Роберта Фултона, який збудував на початку XIX століття пароплав із поршневим двигуном, та його сучасника шотландця Джеймса Ватта, котрий створив універсальну парову машину. У цьому прикладі таїться невідома й ледве вловима суголосність двох художницьких душ… Повертаючись до згаданого видання листівок Василя Гулака 1918 року3, зазначу, що найвідомішою була гумористична серія “Десять заповідей молодим дівчатам”. У нашому контексті вельми цікавою є одна з цих заповідей, а саме: “Ніколи не кохай кацапа”. На листівці красива ніжка (зображено лише її) відштовхує звіроподібного типа з балалайкою в його повній огидній нестатурності… Неможливо не згадати початок Шевченкової поеми “Катерина” (1838–1839): Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Таким чином, унікальні листівки Василя Гулака, схарактеризовані досі переважно гумористично-карикатурними, насправді виявляються цікавою й важливою частинкою художньої та літературної Шевченкіани. Не забуваймо, що Володимир Яцюк уже давно зафіксував “шевченківські сюжети, мальовані Гулаком”, і цілком умотивовано включив їх до шевченківських листівок як пам’яток української історії та культури. Отже, стаття про Василя Гулака неминуче з’явиться в новому виданні “Шевченківської енциклопедії” чи додатку до нинішньої. _____________________ 1 “Енциклопедія сучасної України” роз’яснює, що листівка – це аркушеве образотворче видання визначеного формату, один бік якого є репродукцією, малюнком або фотографією, а інший може бути використаний для листа чи тексту, що пояснює зображення. Виділяються художні оригінальні листівки, виконані для відтворення на поштових листівках (поштівках). Розквіт ілюстрованих листівок із краєвидами українських міст і сіл, антропологічними типами українців і картинами з їхнього життя випадає на початок ХХ століття. 2 Яцюк В. Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890–1940. К., 2004. С. 166. На жаль, узагальнення вченого не було враховано у згаданій статті “Листівка” з “Енциклопедії історії України”, виданої 2012 року. Водночас, у ній художника не лише названо серед митців, які “працювали на теренах тогочасної України”, а й відзначено, що в 1905 році “у Києві надруковано серію силуетних листівок В. Гулака “Основи громадянської свободи””, а також те, що він виконав у 1909–1912 роках “понад 300 листівок на тему українського побутового гумору, зокрема на антиалкогольну тематику”. 3 1964 року в Стрийській міській друкарні було зроблено репринт цих листівок, а в наш час Анатолій Сич здійснив видання “Василь Гулак. 100 років в забутті. Спадщина в листівках 1900–1918 рр.” накладом 200 примірників.
Цікаво знати · “Хто може знати чи згадати, що тут колись впродовж нелегких років зберігалися безцінні твори мистецтва?” · с. 13сторінка оригіналу ↗

З історії колекції “українського європейця”

Надія НАУМОВА, співробітниця Музею історичного центру міста Києва У вересні цього року ювілей художника Олександра Мурашка пройшов майже непомітно. Але у другій половині жовтня відкрились виставки митця в Київській картинній галереї і в Національному художньому музеї України “Кольорові модуляції Олександра Мурашка”, що дають можливість відвідувачам ознайомитися і оцінити художника справді світового рівня, якого називали першим “українським європейцем”. Саме він вивів українське образотворче мистецтво на обрії Європи і долучив його до контексту Антон Собкевич світового мистецького процесу. Він став однією з найяскравіших постатей своєї епохи. Незважаючи на високий рівень його творів, вони не настільки широко відомі. Художник, патріот України прожив недовге життя (неповних 44 роки), був брутально убитий більшовицькою владою, мабуть, ще й тому його мало популяризували. Шлях більшості художніх робіт Мурашка, що нині зберігаються в Художньому музеї, був непростим, вони надійшли сюди по-різному: картину “Похорон кошового”, виконану на золоту медаль, привіз із Петербурга Федір Ернст із творами інших українських митців, які там навчалися, деякі передав музею сам Олександр Мурашко. Багато його робіт експонувалися на міжнародних виставках, були куплені і залишилися за кордоном. Велика частина надійшла до музею вже після Другої світової війни з приватної колекції, яку збирав київський колекціонер. Про нього хочеться розповісти більше, бо він сам був непересічною людиною, і життя його було так само, як і життя художника, ускладнене перипетіями часу, у якому їм обом випало жити. А жили вони майже в ті самі роки, наповнені подіями, які змінювали долі не лише людей, а й держав. Власник колекції був старшим за художника на 8 років, але пережив його. У цій статті йдеться про Антона Івановича Собкевича (1883–1945), відомого лікаря-фтизіатра, доктора медицини, професора Київського медичного інституту та директора Київського туберкульозного інституту, який активно займався громадською діяльністю, був патріотом, носив вишивані сорочки та читав лекції українською мовою, за що у 1930 р. був заарештований і звинувачений у буржуазному націоналізмі (згодом реабілітований). А ще все своє життя він збирав колекцію творів образотворчого мистецтва. Після арешту втратив здоров’я, пішов на пенсію і помер у 1945 році.Антон Собкевич народився в селі Максимовичі Радомишльського повіту Київської губернії. Закінчив Києво-Софійське духовне училище, згодом Київську духовну семінарію, у якій навчався і композитор Кирило Стеценко, з яким він був знайомий. Предмети, що вивчалися у семінарії, давали досить високу освіту, там викладали навіть “Основи медицини”, яка зацікавила юнака більше, ніж перспектива стати священником. Закінчивши семінарський курс, він поїхав у Томськ, щоб поступити в університет на медичний факультет. Цей заклад був більш демократичним: туди приймали навіть “неблагонадійних”, попів-“розстриг”, тут було багато різночинної молоді. В Томському університеті Антон навчався з 1904 по 1910 рік. Під час навчання почав займатися науковими дослідженнями, друкував статті у журналах. У 1910 р. закінчив медичний факультет зі ступенем лікаря з відзнакою і залишився працювати в університеті. Під час Першої світової війни був головним лікарем санітарно-інфекційного лазарету на Західному фронті, головним лікарем польового госпіталю. У 1918 році повернувся до Томського університету, призначений асистентом при кафедрі медичної хімії. Тут він захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора медицини. У 1921 році був відряджений до Москви, де йому запропонували залишитися і працювати у кремлівській лікарні, але він відмовився. 20 травня Антон Іванович отримав запрошення від створеної у 1918 р. Академії наук України: “Шановний Антоне Івановичу! Маю честь повідомити вам, що Українська Академія наук у Києві обрала вас постійним науковим співробітником і просить негайно прибути до Києва, щоб приступити до виконання своїх обов’язків. Неодмінний секретар Академії наук, академік А. Кримський”. Тоді Собкевич разом із дружиною Ніною Євгенівною, сином Юрієм, дочкою Галиною і братом Петром повертається на батьківщину, до Києва. Мешкала сім’я спочатку на вулиці Львівській. Пізніше Антон Іванович придбав будинок – двоповерховий особняк на тихій вулиці Овруцькій, 19, навпроти кабельного заводу, де жили всією сім’єю, а потім у цьому будинку мешкали його нащадки: онука Ірина, теж лікар за фахом. Ця вулиця не міняла своєї назви, хоча тепер навколо все помітно змінилося і кабельного заводу вже немає. З 1922 року Антон Собкевич працює в Київському медичному інституті на посадах доцента, заступника декана, потім декана медичного факультету, а з 1924 року завідує доцентурою з туберкульозу. З 1926 по 1929 рік був директором Київського НДІ туберкульозу, що тоді був розташований на Татарці У 1930 році його заарештували, звинувативши у “буржуазному націоналізмі”, що було пов’язано з процесом “Спілки визволення України”, який проходив у Харкові. Арешти підозрілих продовжувалися по всій Україні і, звичайно ж, у Києві. У зв’язку з арештом майно конфіскували, а будинок із садибою передали у власність кабельного заводу. Після десятирічного судового процесу, лише у 2002 р. нащадки Антона Івановича змогли повернути будинок у власність. У 1931–1935 роках А. Собкевич – професор Київського фармацевтичного інституту, потім до 1938 року науковий співробітник Київського НДІ гігієни харчування, з 1938 року за станом здоров’я на пенсії. Антон Собкевич збирав твори образотворчого мистецтва впродовж 1926–1941 рр. Його онука пані Ірина згадує, що “Антону Івановичу вдалося створити атмосферу затишного будинку, стіни якого прикрашала величезна кількість картин з його власної колекції”. Йому надзвичайно пощастило з дружиною, дітьми, із зятем, що теж був талановитою і різнобічною особистістю. Вся родина розділяла його захоплення колекціонуванням. Будинок на Овруцькій, 19. Тут ще живе сім’я Собкевичів Професор Собкевич зібрав понад 600 художніх творів: живопис, графіка, скульптура, порцеляна, були ще й старовинні меблі. А зять Юрій Васильович П’ядик продовжив справу свого тестя. Про нього варто було б розповісти окремо. Він прожив довге життя, сягнувши патріаршого віку (не дожив кілька днів до 99 років). Інженер за фахом, упродовж життя займався дослідженням української культури, був знайомий із поетами розстріляного відродження, став відомим бібліографом-джерелознавцем, мистецтвознавцем, істориком літератури, склав каталог приватної колекції свого тестя (понад 450 мистецьких творів), “Антологію української поезії”, підготував і видав монографію “Художник Юхим Михайлів”. Різноплановість та різноманітність колекції Антона Собкевича вражає: твори класичного західноєвропейського й вітчизняного мистецтва поряд із творами сучасників, зокрема модерністів Віктора Пальмова, Бориса Крюкова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова та ін. У колекції, однак, переважають твори київських художників: Олександра Мурашка, Сергія Світославського, Григорія Дядченка, Яна Станіславського, Володимира Менка, Івана Їжакевича, Юхима Михайліва. Саме завдяки таким збирачам ми маємо нині всі ці речі в київських музеях. Адже вони могли пропасти, бути знищеними, вивезеними за кордон, чи зникнути у роки війни. Саме такими колекціями поповнюються музейні фонди. Та ж онука Ірина (дочка Юрія П’ядика) оповідає, що коли вони білили стіни у їхньому домі, то знімали по черзі картину за картиною, а потім повертали на те саме місце. Всі стіни у кімнатах оселі були завішані творами мистецтва так, що не залишалося навіть маленького вільного простору між ними. Під час Другої світової війни дочка і син із сім’ями були евакуйовані, зять Юрій П’ядик пішов на фронт. Антон Іванович із дружиною залишилися в окупованому місті. Вони дбайливо згорнули в рулони всі картини і зберігали їх у підвалі разом з іншими речами. Так їм вдалося врятувати колекцію. У 1945 році, перед відходом у вічність Антон Іванович заповів свою колекцію київським музеям. У 1947 р. його вдова Ніна Собкевич-Насальська за згодою спадкоємців передала значну частину збірки (понад 200 творів) до Музею російського мистецтва у Києві (нині Київська картинна галерея), до Музею українського мистецтва (196 одиниць), серед них – роботи Олександра Мурашка, зокрема відома картина “Благовіщення”. До архіву музею була передана і картотека, створена самим Собкевичем: на кожен твір написана карточка, в якій зазначені всі дані про художній твір, його автора, всі відомі факти, за якими можна простежити походження більшості картин і рисунків, а також відкрити маловідомі імена колекціонерів та художників. Колекція Антона Собкевича, яка має високу мистецьку цінність, стала невід’ємною частиною музейного зібрання і потребує ретельних наукових досліджень, як кажуть працівники Національного художнього музею України. Будинок на Овруцькій, проданий спадкоємцями, які не мали змоги його утримувати (нині його можна побачити з вікон 18, 6, 33 тролейбусів), ще стоїть, він став притулком для безхатьків, його чомусь не використано для жодних установ чи закладів, як інші два подібні, побудовані в той же час. Хто може знати чи згадати, що тут колись впродовж нелегких років зберігалися безцінні твори мистецтва? Помер Антон Собкевич у грудні 1945 року, цьогоріч минає 80 років від дня його смерті. Його внучка Ірина Юріївна написала спогади про свою сім’ю : діда і батька, чиї життя і діяльність заслуговують на вдячну пам’ять України. На могилі Антона Івановича на Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятник за проєктом Івана Кавалерідзе. Його дружина Ніна Євгенівна, яка померла у 1953 р., покоїться поруч. Дружина Антона Собкевича Ніна в кімнаті будинку на Овруцькій Антон Собкевич (стоїть праворуч) у роки Першої світової війни
Люди · “Творчий маестро виховав не одну плеяду майстрів, які відроджують та пропагують гуцульські традиції”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Йосип Приймак – майстер див рукотворних

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, Івано-Франківська обл. Світлини авторки та з відкритих джерел Такою була тема засідання Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, яке відбулося наприкінці жовтня у світлиці Косівської центральної бібліотеки, де в дружньому колі зібралися небайдужі до народного мистецтва представники творчої інтелігенції Косівщини – письменники, освітяни, медики, митці, бібліотечні працівники, краєзнавці, громадські діячі та представники влади. Вела засідання, присвячене Йосипу Приймаку, Аделя Григорук. У заході взяли участь сам майстер Йосим Приймак, Богдан Палагнюк – заступник голови Косівської РВА, Володимир Петричук – заступник голови міської ради з гуманітарних питань, Роман Печижак – начальник відділу культури, Володимир Козьменчук – голова Косівської районної профспілкової організації працівників освіти та науки. Світлицю не впізнати. Стіни прикрашені гобеленами, на яких умілими руками дружини митця Дарії Приймак виткані портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Андрея Шептицького. В центрі залу виставлені авторські твори Й. Приймака. На стенді – публікації, посібники для студентів, культурно-мистецькі надбання митця. Зала заповнена. “Сьогодні – презентація лише дещиці творчих робіт талановитого майстра виробів з дерева Йосипа Дмитровича Приймака. Наш захід відбувається в час жорстокої війни з російським окупантом, і ця експозиція засвідчує незнищенність духу української нації. Від імені присутніх дякую нашим незламним захисникам – воїнам Збройних Сил України, які тримають над нами небо, за можливість збиратися, проводити зустрічі зі знаменитими людьми, обговорювати цікаві події з історії, літератури і творити мистецькі дива у такий важкий для всіх час”, – такими словами відкрила захід Аделя Григорук – письменниця, краєзнавиця, просвітянка. Хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять тих, які віддали своє життя у боротьбі за Україну, її світле майбутнє. Атмосфера у світлиці тепла і привітна. Аделя Григорук, колишня колега митця, щиро й задушевно вела розповідь про Йосипа Приймака – непересічну творчу особистість, члена НСХУ, дослідника художньої обробки дерева на Гуцульщині. Цього року Йосип Приймак став лавреатом Міжнародної літературно-мистецької, екологічної премії “Corona Carpatica” (“Карпатська корона”), яку йому вручили у Рахові на Закарпатті. Про цю знакову подію, яка відбувалась у рамках Днів європейської спадщини, в екологоосвітньому центрі Карпатського біосферного заповідника “Центр Європи” (с. Ділове Рахівського району Закарпатської області) детально розповів Василь Шкурган – голова Косівського районного осередку НСПУ, який наголосив, що Йосип Дмитрович отримав високу нагороду за вагомий внесок у справі відродження гуцульського бондарства, осучаснення і розвитку традиції художнього випалювання по дереву та серію книг про народних митців Карпат. Кілька коротких фактів із біоD графії Й. Д. Приймака. Народився 26 вересня 1943 року в приднісD трянському с. Городниця ГороденD ківського району Івано-ФранківD ської області. Дитинство та юність пройшли в рідному селі. Батько, добрий столяр і будівельник, навD Висока відзнака чив цих ремесел і сина. У 1963 роD ці юнак приїхав у Косів, щоб здоD бути мистецьку освіту. Гуцульське мистецтво стало вагомою часткою його життя. Навчався в КосівськоD му училищі прикладного мистецD тва на відділі художнього дерева. Набиратися знань, досвіду, відD кривати сторінки гуцульського мистецтва, продовжувати багаті народні традиції навчали викладаD чі, серед яких – Володимир Гуз, Володимир Васильович, Микола Федірко, яким Йосип Дмитрович вдячний дотепер. Після завершення навчання почав працювати викладачем Косівського технікуму народних художніх промислів, пізніше завідувачем відділу художньої обробки дерева, заступником директора з менеджменту, в.о. доцента кафедри художнього дерева. Свої знання, творчий досвід уміло передавав студентам, навчав вихованців з повагою ставитись до мистецьких надбань, гідно продовжувати багаті і невмирущі народні традиції. У художній обробці деревини Й. Д. Приймак працює в техніках різьби, інкрустації, об’ємної та рельєфної пластики, проєктує архітектурні споруди малих форм, а ще захоплюється бондарством та художнім випалюванням на дереві. Митець став автором багатьох об’ємно-просторових композицій з дерева, зокрема пам’ятного знаку “Жертвам Другої світової війни”, встановленого у м. Фірзен-Дюлькен у Німеччині (1995), садово-паркової скульптури “Щастя” у навчальному центрі “Роскош” повіту Бяла Подляска у Польщі (2004) і декоративної скульптури “Весна” у польському місті Дравно (2006). Йосип Приймак – учасник багатьох виставок в Україні та за рубежем 1980-1990 рр. XX ст. та 2000-2020 рр. XXI ст., міжнародних пленерів, конкурсів – як в Україні, так і в Польщі, Німеччині, Чехії. Творчий доробок Й. Приймака є неоціненним скарбом музеїв України і приватних збірок колекціонерів в Україні (Івано-Франківськ, Київ, Канів, Коломия, Косів), Австрії, Німеччині (Фірзен, Крефельд), Канаді (Саскатун) та США (Клівленд). Багаторічна діяльність Йосипа Приймака належно увінчана заслуженими нагородами, зокрема: Почесною відзнакою секретаріату Великої ради Спілки майстрів народного мистецтва України, медаллю “За заслуги перед Прикарпаттям” (2013). Йому присвоєно почесне звання “Заслужений працівник освіти України” (2019). Уляна Книш, бібліографиня міської Косівської бібліотеки, ознайомила учасників з окремими авторськими виданнями Йосипа Приймака, серед яких: “Гуцульська різьба та інкрустація” (у співавт. з П. Андріюком, 1998), “Декорування виробів з дерева” (2001), “Малі архітектурно-художні форми” (2003), “Технологія художнього деревообробництва” (у співавт. з сином Д. Приймаком, 2010), які вийшли як навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів; краєзнавчо-мистецькими виданнями про народних майстрів Гуцульщини: “Високі обрії творчого злету” (про творчість Юрія Павловича, 2004), “Володимир Гуз” (2004), “Іван Грималюк” (2005), ілюстрований альбом “Син славного роду (про творчість Д. Ф. Шкрібляка, 2006, у співавт. з С. Стефураком), “Династія Тонюків” (2013, у співавт. з сином Д. Приймаком) та публікаціями про творчу та педагогічну діяльність Й. Приймака в регіональній періодичній пресі. Спільне фото на згадку про зустріч Йосипу Дмитровичу поталанило на творчу сім’ю: дружину Дарію Антонівну – відому на Косівщині майстриню, членкиню Спілки майстрів народного мистецтва України, за плечима якої всеукраїнські, обласні та регіональні виставки мистецьких виробів зі ткацтва. Син Дмитро – старший викладач кафедри образотворчого мистецтва та академічних дисциплін КІПДМ ЛНАМ, творчо працює у ділянці станкового, монументальнодекоративного мистецтва та іконопису, учасник багатьох виставок. Засідання пройшло цікаво й захопливо, воно нікого не залишило байдужим і припало до душі кожному з присутніх, які надихалися мистецькими витворами – різьбленими тарілками, бондарськими предметами, оздобленими художнім випалюванням. А ще розглядали фотографії, які зафіксували різні події із життя Йосипа Приймака: закордонні поїздки, заняття зі студентами, спілкування з творчими людьми, каталоги виставок. Цього дня для Йосипа Приймака звучало багато слів вдячності та поваги, які поєднувалися зі щирими усмішками, квітами, пам’ятними дарунками. Вітали Йосипа Дмитровича заступник Косівського міського голови Володимир Петричук, начальник відділу культури та туризму Косівської міської ради Роман Печижак, заступник голови Косівської райдержадміністрації Богдан Палагнюк, який, зокрема, зазначив: “Йосип Приймак – творчий маестро, котрий виховав не одну плеяду майстрів, які відроджують та пропагують гуцульські традиції, надбані роками нашими дідами-прадідами”. Багато теплих слів про Йосипа Приймака як митця, колегу, педагога звучало із уст колег по роботі, викладачів Косівського інституту: Катерини Сусак – заслуженого працівника освіти України, першої ректорки Косівського державного інституту декоративного мистецтва, Романа Кабина – колишнього викладача іноземних мов, який висловив особливе захоплення експозицією гобеленів та емоційно прочи- Йосип Приймак тав поезії Тараса Шевченка, Михайла Сорича – історика, волонтера, Світлани Крицкалюк – викладачки Косівської школи мистецтв, Любов Чупринчук – викладачки Кутської школи мистецтв. Подарунком та справжнім сюрпризом для Й. Приймака стала прем’єра пісень “Моє рідне село Городниця” у виконанні вокального тріо – Олександри Сайнюк, Мілани Радиш та Вікторії Чупринчук, вихованок Кутської школи мистецтв. Пісень на поетичні рядки майстра пролунало дві: перша на музику Любові Чупринчук, а другу написала композиторка, викладачка вокалу Кутської школи мистецтв Лариса Чупринчук. Обидві пісні дуже сподобались слухачам і вони щиро аплодували їх творцям та юним виконавицям. Йосип Приймак слухав пісні з хвилюванням, з ледь помітною сльозою на очах, бо вони написані на його слова про любе серцю місце – “колиску дитинства, до якого кличе синівська любов”. Наприкінці зі словами подяки виступив сам художник-майстер, який зазначив: “Моєю метою є прагнення пробудити зацікавлення сучасників до унікального виду деревного промислу – художнього бондарства на Гуцульщині. Адже до середини ХХ ст. бондарство як допоміжне заняття розвивалось у багатьох селах Гуцульщини. Можемо назвати досить відомі осередки – Брустури, Ясенів, Криворівня, Річка, Великий Рожен. Широким був асортимент бондарських виробів: посуд для зберігання й транспортування води й молока, зберігання й переробки сільськогосподарських продуктів, посуд обрядового призначення. На превеликий жаль, нині бондарюють лише поодинокі майстри старшого покоління. І страшно подумати, що це ремесло може бути втраченим. З наступом технічного прогресу незаслужено відходить народне мистецтво, а разом з ним і його творець – народний майстер. Над цим треба задуматися нам усім. Адже основа народного мистецтва стає хиткою, знецінюються творіння рук митців, а це все є фундаментом, на якому тримається культура нашого народу”. Його слова були прийняті з увагою та розумінням. Насамкінець учасники зустрічі під акомпанування Лариси Чупринчук виконали для Йосипа Приймака величальне побажання “Многая літа”.
Театр · “Українську культуру треба заново відкривати й повертати нашому глядачу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поставив багато вистав у цьому театрі, і всі вони складні технічно. Але, мабуть, тому вони й найцікавіші. – А для вас якою була робота над цією виставою? Дар’я Харлампова: – Це був мій дебют у театрі, я лише в цьому році закінчила навчання. Під час процесу постановки було багато теплих і світлих почуттів, але, водночас і страх за свою роботу. Чи правильно я все виконаю, чи гарно заспіваю, чи не підведу нікого з партнерів. Ці два почуття постійно у мені боролися. – Якими є ваші відчуття від роботи над “Лелією”? Як вам пра0 цювалось зі своїм персонажем? Альбіна Гальчинська: – Я погоджуюся з Юлею, що це надскладна робота – пов’язати вокал, танці, ляльку та акторську майстерність, а ще треба допомагати іншим. Ця вистава – симбіоз, я якщо ти зробиш щось не так, це вплине на роботу іншого актора. Як лялькарі ми всі дуже залежимо одна від одної. А загалом працювати з нашим режисером Русланом Неупокоєвим було дуже комфортно. Він нас підтримував, допомагав, прислухався до наших думок. Прагнув, аби ми самі щось знаходили. Завжди давав точні завдання, а це значно полегшує роботу акторів. Щодо мого персонажа Павлуся, то хотілося б його зробити більш характерним. Але оскільки він хворий, то я намагалася провести лінію його зміни й дорослішання. Він пережив багато різних моментів, ним маніпулювали і змушували. Однак, врешті він ухвалює складне рішення не залишатися в казковому світі, а бути в реальному разом із мамою. – Розкажіть про ваші вражен0 ня від вистави й загалом про робо0 ту актора театру ляльок. Ріта Баранова: – У “Лелії” театр тіней за ширмою – це реальний світ, а ми, актори – це примари, образи яких допомагає створювати хореографія, і це дуже цікаво. Щодо специфіки театру ляльок, то в одного актора у виставі лялькового театру може бути багато ролей і всі вони дуже різні. І ти відповідаєш не тільки за себе, а й за партнера та його ляльку, так само як і він за тебе. Приміром, я сама не можу вести свою ляльку, Панну. Мені допомагає три людини і треба їх трьох так скоординувати, щоб лялька була як жива. Щоб глядач дивився не на нас, а на ляльку, як на живого персонажа. Ось так я бачу особливості лялькового театру.
Театр · “Українську культуру треба заново відкривати й повертати нашому глядачу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

П’ять силуетів Лесі Українки

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром “Чи правда, що душі тих дітей, котрі не встигли вирости, стають ельфами й навічно оселяються у квітах? Хлопчик Павлусь у боротьбі зі своєю хворобою хоче отримати відповідь на це запитання, і цариця ельфів Лелія розкриває йому таємницю. На нашого героя очікує мандрівка, сповнена відкриттів і таємниць. А Леся Українка розповість цю дивовижну історію нам”, – такою є анотація до вистави. – Історія постановки “Лелії” є важливою для мене як режисера. Цю виставу я вже ставив у Чернівецькому академічному обласному театрі ляльок, працюючи там як головний режисер, – пригадує режисер-постановник та автор інсценізації вистави, заслужений діяч мистецтв України Руслан Неупокоєв. – Тоді постановочна група частково була та сама, що й зараз: ми працювали з художницею-постановницею Вірою Задорожньою та композитором Євгеном Столяром. Звісно, порівняно з цьогорічною постановкою тоді були інші актори й інші режисерські рішення. Відтоді минуло 15 років, ця вистава побувала на двох фестивалях. Якось, роки потому, Віра Задорожня сказала, що ми маємо поставити цю виставу в Києві та доробити те, що не зробили в Чернівцях. Зазначу, що чернівецька постановка “Лелії” була нашою з нею першою спільною роботою, після якої склався наш режисерсько-сценографічний тандем, а тому лишилось багато моментів, котрі хотілось вдосконалити. Тому вирішили поставити цю виставу у Київському театрі ляльок на лівому березі Дніпра у 2025 році. Вважаю цю роботу вдалою. Одна із наших основних місій цієї постановки – просвітницька, ми прагнемо стимулювати глядацький інтерес до української літератури. Окрім Лесі Українки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття твори для дітей писали також Іван Франко, Олександр Олесь, Богдан Лепкий та інші українські письменники, і весь цей матеріал треба піднімати, аналізувати, показувати й адаптувати до сучасних реалій. Українську культуру треба заново відкривати й повертати нашому глядачу, адже це надзвичайно важливо в наш час. Процес створення нової вистави був насиченим, було багато ідей, котрі хотілось реалізувати. Складними були завдання у акторок, адже робота у виставі вимагає помітної фізичної роботи. На сцені виконавиці не тільки співають, танцюють і грають свої ролі, вони ще й підіймають важкі елементи декорацій. Але працювали ми професійно, злагоджено, без особливих проблем, адже всі розуміли, що це завдання, яке треба виконати. Постановчу групу надихала доброзичлива атмосфера, і, напевне, так і повинно бути завжди. Мені було справді приємно працювати. Декорації до вистави створювались як стилізація під модерн початку XX століття. Центральною декорацією “Лелії” є двері посередині сцени, котрі роль виконують центрального порталу і півколо над дверима, що перевертається й перетворюється на колиску – задумки, які ми реалізували в нашій першій постановці й вирішили це зберегти і зараз, хоча й поіншому інтерпретували. Зокрема, вирішили використати театр тіней, якого в першій постановці не було. Якщо двері – це портал, то він має бути між світами. У моєму режисерському рішенні є два світи – це фізичний (матеріальний) світ, в якому ми живемо, і світ снів хлопчика Павлуся. Матеріальний світ у нас представлений через театр тіней, а світ фантазійний, світ сну – в ляльках. Фантазійний світ яскравіший за матеріальний, натомість матеріальний світ – це тінь від світу фантазій. Двері почали виконувати функцію переходу й розділяти ці світи, а тому ми вирішили використовувати їх як екран для театру тіней. Відповідно до такої концепції з’явилися люди, які блукають цими світами, тож вирішили зробити виставу на п’ять акторок. Адже там переважно жіночі ролі – Мама, Панна, Мар’яна, Лелія. І лише два хлопці – Павлусь та епізодична роль Івася. Але оскільки це діти, то їхні ролі теж можуть виконувати дівчата. В одязі героїнь, у сценографічному рішенні теж стилізація під модерн початку ХХ століття. Ми вирішили одягнути акторок так, ніби це Леся Українка. Тобто в нас п’ять проекцій Лесі, які мандрують між цими світами. Унаслідок виник певний готичний акцент (у героїнь чорні довгі сукні як у неоготиці), хоча загалом ми стилізували виставу під модерн. Цей момент вистави музикознавець Катерина Станіславська жанрово окреслила як “блек0мюзикл”. На тлі неоготичної модерної суворості вистави бачимо яскраві білі квіти. Ми для себе вирішили, що це має бути красиво, а як на це подивиться глядач, то вже інша історія. Та сподіваюся, що глядач з нами погодиться, адже у вистави є своя естетика. Як сказала одна глядачка, свій “запах”. Щодо акторського складу “Лелії”, то роль головного героя Павлуся у виставі грає Альбіна Гальчинська. Це моя випускниця, яка вже більше року працює в театрі. Вона чудово співає, гарно рухається, і я вважаю, що дівчина впоралася з роллю. На роль Лелії запросили Анастасію Добриніну. Вона в театрі працює як “фрілансер” на разових виставах. Настя теж гарно співає, хороша актриса, і я вважаю, що дівчина опинилась на своєму місці. Роль Панни відразу хотів дати Ріті Барановій, яка вже є однією з провідних актрис театру. Ріта добре себе зарекомендувала, має чудовий вокал, і є також моєю ученицею, яка закінчила навчання раніше, ніж Альбіна. Вона також вона грає Мері Поппінс у “Захмарній леді” та в інших моїх виставах. Я відчуваю, що можу покластися на Ріту в будь-який момент. Юлія Олексієнко – провідний майстер сцени театру, і я теж дуже люблю цю актрису. Вона чітко виконує всі завдання, з усіх виконавиць має найбільший досвід роботи в театрі. У неї роль Мар’яни та кілька менших ролей у цій виставі. Однією із менших ролей є Гусінь, яку ми придумали з художницею. У Лесі Українки такого образу немає, а для Юлі це, напевно, улюблена роль. П’ята виконавиця – Дар’я Харлампова. Вона грає роль хлопчика Івася та Наглядачку за виробництвом штучних квітів. Потрапила у виставу останньою: мала працювати інша актриса, але не змогла грати через стан здоров’я. Ми терміново зробили заміну й Даша швидко та якісно впоралася зі всіма завданнями. Цікаво, що коли дівчата працюють на сцені в масках, то не відрізниш, хто є хто з п’яти однакових силуетів Лесі Українки, адже у всіх високий професійний рівень виконання. Принаймні це моя думка. Щодо роботи з іншими членами постановчої групи, то величезна робота з хореографії здійснена під керівництвом хореографа-постановника Світлани Карлицької. Це вже наша не перша спільна робота, раніше ми працювали над “Захмарною леді” та “Івасиком-Телесиком”. Вона – професійний хореограф, має звання видатного діяча мистецтв Ізраїлю. Пані Світлана завжди творчо підходить до роботи, чітко відчуває стилістику, а тому в “Лелії” хореографія повністю вписалася в нашу візуальну й музичну частину. Хореографію у виставі вважаю дуже цікавою та неординарною. На відміну від роботи із Світланою Карлицькою, з Галиною Коломієць це був наш перший досвід роботи. Пані Галина – репетитор з вокалу, і вона зробила велику роботу, розділивши акторок на голоси. Дівчата чудово співають і хором, і сольно, скоординовано вокал і танець. Ця робота повністю відповідає жанру мюзиклу, зокрема специфічному нуарному мюзиклю. Недарма саму виставу ми назвали музичною феєрією. З композитором Євгеном Столяром, як я вже згадував, ми працювали ще в Чернівцях. Тоді ми знайшли спільну мову, і після цього я запрошую його в більшість своїх постановок. У нього свій стиль, який легко впізнати, хоча звісно, музика “Івасика-Телесика” відрізняється від музики “Лелії”. Але люди, які знають як працює Євген, знають його почерк, вловлюють спільне. Він пише для театру ляльок професійно, саме так як і має бути. Щодо того, як вистава “житиме” далі в театрі, то, гадаю, вистава буде напрацьовуватися, набирати легкості. Але станом на зараз практично всі завдання, які ми ставили перед собою, вже виконані. Говорячи про те, якими є мої подальші режисерські плани, то є кілька варіантів майбутніх постановок, але я поки не готовий їх озвучувати, адже все ще дуже “сире”. Я зацікавлений робити вистави саме в цьому театрі, бо тут працюють мої учні. Мені зними комфортно, вони знають мої вимоги і як їх виконати ефективніше. З цим театром мене багато що пов’язує, і я це ціную. А ось що розповіли виконавиці. – Поясніть, чим відрізняється гра в драматичному та ляльковому театрах. І розкажіть також про свою роль і ваше ставлення до геро0 їні. Анастасія Добриніна: – На мою думку, якщо в драматичній виставі актор більш зосереджений на собі, то в виставі театру ляльок – на ляльці. Тут можна погратись, зробити цікаві ефекти, рішення, пристосування. У цій виставі я доповнюю свою ляльку пластикою, аби вона виглядала виразніше, та все ж лялька залишається головною. Щодо моєї ролі, то я граю Лелію і назвала б свою героїню змією в трояндах. Вона є провідницею Павлуся в інший світ і хоче перетворити його на ельфа. Як і кожного свого персонажа я її люблю, мені цікаво працювати над роллю і як завжди ще є що доробляти. Думаю, що з кожним разом вистава ставатиме кращою. – Якою для вас була робота над цією виставою? Юлія Олексієнко: – Не знаю, який вигляд це має з глядацької зали, але на сцені це надскладна робота, з якої глядач бачить лише десять відсотків. Нам потрібно здійснювати технічні перестановки, носити ширми (а вони важкі), а ще потрібно співати й танцювати. Це надскладно. Руслан Неупокоєв У Київському муніципальному академічному театрі ляльок на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра музичної феєрії “Лелія”, створеної за мотивами однойменної казки Лесі Українки.
16 Вернісаж · “Європейський живопис XVI–XIX століть” став і жестом захисту, і мовою діалогу, й способом заявити про Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

про сліпих” Ієроніма Босха. Разом із цим, авторство 12 полотен художників Північного Відродження було переглянуто, тож певні позиції у музейних каталогах доведеться змінити. Заступниця директора з наукової роботи ОМЗСМ Ірина Глєбова навела показовий приклад з картиною “Лот із дочками”, створеною в Нідерландах у XVI столітті: “Із середини XIX ст. її автором вважали антверпенського художника Франса Флоріса. Це авторство зафіксоване в усіх документах, які супроводжували картину, починаючи з Одеської Рисувальної школи, далі Міського музею красних мистецтв, після закриття якого, вже за радянської влади, робота потрапила до нашого музею, і атрибуція не мінялася. Однак після детального аналізу німецькими дослідниками низки стилістичних і технічних особливостей, на етикетці тепер зазначено: “антверпенський художник з кола Франса Флоріса, близько 1550 року”. Щоб визначити такі нюанси, потрібні багаторічні студії творчості саме цього конкретного автора”, – зазначила мистецтвознавиця. Наскільки ж важливим є те, що зібрання західноєвропейського живопису Одеського музею західного та східного мистецтва, сформоване з робіт рідкісних митців, стало доступним для європейських глядачів і фахівців та отримує їхнє визнання й захоплення! Проєкт “Шедеври з Одеси. Європейський живопис XVI–XIX століть” став і жестом захисту, і мовою діалогу, й способом заявити про Україну в європейському культурному просторі голосно, впевнено й гідно.
16 Вернісаж · “Європейський живопис XVI–XIX століть” став і жестом захисту, і мовою діалогу, й способом заявити про Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Шедеври з Одеси

Ярослава РІЗНИКОВА 19 жовтня в музеї Курпфальца в м. Гайдельберг відкрилася виставка “Шедеври з Одеси. Європейський живопис XVI–XIX століть” – ще один елемент наймасштабнішого українсько-німецького культурного проєкту часів війни, що був здійснений у співпраці трьох інституцій – Одеського музею західного і східного мистецтва (ОМЗСМ), Берлінської галереї та музею Курпфальца. В межах виставки – лекції, читання, дискусії на тему “Мистецтво та культура в часи війни: Україна у фокусі”, а також екскурсії українською мовою. Музей Курпфальца (Kurpfal- zisches Museum) – один із найстаріших музеїв Німеччини. Він розташований у старовинному міському палаці в центрі м. Гайдельберг, заснований ще у 1766 році, має значні зібрання з історії, мистецтва та археології регіону. “Саме в цих стінах тепер експонуються 45 полотен європейських майстрів із колекції Одеського музею західного та східного мистецтва. Усі ці картини були евакуйовані з Одеси після повномасштабного вторгнення росії. До червня 2025 року твори експонувалися у дев’яти залах-трансформерах в берлінській Gemal- degalerie. Підготовка до виставки тривала два з половиною роки, а кураторський проєкт реалізувався під патронатом президента Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра”, – розповідає директор ОМЗСМ Ігор Поронік. Особливістю обох виставок – і в Берліні, і в Гайдельбергу – є те, що до одеських картин додано роботи європейських художників спочатку з колекції Берлінської картинної галереї, а нині – з фондів музею Курпфальца. Який цікавий перегук! Адже саме по собі співставлення “наших” картин та “німецьких” дозволяє по-новому зазирнути в культурно-історичний контекст, порівняти художні стилі та ідеї, різну інтерпретацію одного сюжету в різні епохи, творити проникливий і несподіваний “діалог” між полотнами одного автора, представників однієї школи або навіть різних поколінь однієї мистецької династії. А ще це виразно демонструє високий художній рівень зібрання Одеського музею, міжнародне культурне тло Одеси та нашу спільну європейську ідентичність. Важливим є ще один символічний контекст – у травні 2025 року Одеса і Гайдельберг підписали угоду про побратимство, тож виставка фактично стала культурним жестом підтримки та солідарності. Реалізація цього унікального проєкту мала ще один неочікуваний, але важливий вимір. Для українських музейників це стало джерелом підтвердження їх професійного досвіду, а з іншого – відкрило шлях до глибших атрибуційних досліджень і вивчення музейних предметів. Так, після дослідження одеських картин німецькими фахівцями, авторство всіх творів таких знаменитих художників минулого, як Франс Галс, Алессандро Маньяско, Франческо Граначчі, Бернардо Строцці, Гверчіно, майже всіх голландців XVII століття, авторів історичних портретів – Томас Лоуренс, Йоганн Баптист фон Лампі Старший, Ромуальд Хойнацький, було підтверджене. Не викликали сумнівів і висновки наших фахівців щодо картини “Сліпі” з колекції ОМЗСМ, навколо якої точилося багато суперечок. Комплексне дослідження Ольги Куцан, Жанни Боровської та мистецтвознавиці Ірини Глєбової дозволило стверджувати, що картина написана у XVII столітті в Голландії, і це не копія, а оригінальний твір, інтерпретація композиції Брейгеля Старшого, створена відомим живописцем Давидом Вінкбонсом (1576–1631). Причому відкриття реставратором пізніх записів допомогло встановити інший, відмінний від “Сліпих” Брейгеля, ідейний зміст одеської картини, пов’язаний зі складною епохою релігійного протистояння в Нідерландах. Цю атрибуцію було підтверджено німецькими спеціалістами, про що вони повідомили в каталозі, а на виставці в Берлінській галереї картина “Сліпі” знаходилась в оточенні двох маленьких картин: “Пари рибалок” Вінкбонса та копією з “Притчі
16 Вернісаж · “Європейський живопис XVI–XIX століть” став і жестом захисту, і мовою діалогу, й способом заявити про Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Вернісаж · “Європейський живопис XVI–XIX століть” став і жестом захисту, і мовою діалогу, й способом заявити про Україну”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин