Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”», с. 1

Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”

Слово Просвіти, №45 за 2025 рік

Закінчення. Поч. на стор. 1 ідею мистецького симпозіуму та її реалізацію Ірині Бойчук. Так, сьогодні вже інша ціла плеяда талановитих Майстрів, Педагогів, Художників оберігає і продовжує зрощувати цей безцінний скарб культури, сотворений багатьма поколіннями мистців. Один із них – Дмитро Курик, домашню мистецьку світлицю якого щастило відвідати у мальовничій Виженці разом з народним артистом України Іваном Дердою. Своєрідний символ-оберіг злету української душі, приклад для наслідування наступними поколіннями у любові до Людини, Природи, свого національного “Я”. А ще – такі тонкої естетичної натури постаті зуміли осилити найважчу, мабуть, науку - “бути вдячними”. Батькам, педагогам, усім добрим людям, що стали помічними, вказуючи дорогу до істини, честі і гідності. Як одну з найвищих чеснот тут у При(Карпатському) краї поціновують національну пам’ять, шанобливо ставлячись до діянь своїх славних земляків… Цьогоріч виповнилося 120! (1905 рік), як був заснований Крайовий навчальний заклад різьб’ярства та металевої орнаментики у Вижниці. Талановиті художники-педагоги (В. Девдюк та В. Шкрібляк) поставили українське народне художнє мистецтво на рівень світових стандартів, підготувавши понад 100 знаних майстрів. Вижницький заклад ще на початку ХХ століття здобув європейське визнання, отримавши за творчі роботи своїх вихованців найвищі нагороди на міжнародних виставках у Парижі, Празі, Відні, Бухаресті, Чернівцях, Стрию… Саме в ті часи у Вижниці, коли уярмлений і розділений край ще не міг бути разом зі своїми братами з Великої України в єдиному соборному вінку власної Державності, відкрилась також і перша українська гімназія на Буковині (1907 р.). Аналізуючи тодішні навчальні плани, програми, підручники, якісний склад професорськовикладацького колективу, приємно дивуєшся наскільки прискіпливою була увага до культури, зокрема національної й античної, особливо до питань української мовно-літературної освіти, в якій твори Т. Шевченка й І. Франка, Лесі Українки і Б. Грінченка, В. Стефаника і Ю. Федьковича, С. Воробкевича і М. Лисенка, І. Нечуя#Левицького і М. Старицького та багатьох інших видатних українців посідали особливо чільне місце. Спрощено ту ситуацію можна схарактеризувати й актуалізувати для часів нинішніх так: “Шевченка тут ніколи не було забагато”. А тому й зберегли свою Ідентичність, духовну суверенність, віру в національну ідею, огранену Шевченковим Словом: “Свою Україну любіть!” Свідомо окреслюю цю порівняльну характеристику, бо сьогодні ще доволі часто надважливі націє-державотворчі освітні проблеми забалакуються по вінця абракадабрами на кшталт то “гроші ходять за професорами та вчителями, за учнями та студентами”, то якими “чорнилами перевіряти домашні завдання”, то нововведеннями про модерне осмислення образу “матері і батька”, то возвеличуючи фетиш платних “освітніх послуг”, забувши начисто про архіважливі проблеми демографічної кризи (трагедії) в освіті; руйнування конституційних засад доступності і якості освіти, її українськості та культуроцентричності; ігноруючи доконаний факт загрозливої тенденції разючого відставання в знаннях міського і сільського школяра, як і те, що нині 40% (!) учнів у школах України на перервах (а також вдома та з друзями) спілкуються не державною українською мовою, а чужинською (московитською). Знаймо, що національні Культура, Освіта і Наука мають стати, нарешті, тими нездоланними бастіонами, які унеможливлять усіляким перевертням, зайдам і чужинцям занапащувати нашу Мову і Культуру, перелицьовувати, переінакшувати, переформатовувати, оббріхувати нашу минувшину, сьогодення і будущину, намагаючись нічого правдивого і живого там не залишити. Водночас ситуація навертає нас до теми суспільної значущості Педагога. “…Саме на вчителях, – стверджувала ще на початку ХХ століття С. Русова, – лежить головна робота національного пробудження народу і керівництво ним в його соціальній, політичній і національній боротьбі… Українські вчителі повинні виступити попереду свого народу і разом з ним добиватися для нього щастя й волі…”. Українська педагогіка, опираючись на національні й загальнолюдські цінності, синтезуючись із психологією, рідною мовою та літературою, філософією, соціологією, культурологією, історією, мистецтвом та етнопедагогікою, стає своєрідним продовженням “конкордичної” освіти (філософії серця) Г. Сковороди, П. Юркевича, Д. Чижевського, В. Сухомлинського.., оберігаючи “людське в Людині”, її духовне начало. Бо народ може втратити дуже багато на своєму історичному шляху, але в стані повернути втрачене й відібране, здолати й перемогти. Проте він ніколи не в змозі піднятися, якщо втрачена його національна Душа. Без неї Людина не здатна пізнати свою минувшину, обнадійливо бачити будущину, оскільки історія Народу пишеться тільки душею рідного Народу. Тому в ці грізні і тривожні часи для нашої свободи й суверенності українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом. А культ культури в змісті освіти слугуватиме її парадигмою і методологічним стрижнем. Недарма ще на початку тисячоліття Празька декларація (2001 р.) зафіксувала сутнісне правило, передовсім для університетів, що “Вища освіта має бути уважною і відповідальною до суспільних зобов’язань”, ніби нагадучи про мудрий заповіт Я. Коменського – школи й університети є “майстернями людей”… Однак нині наснагу від баченого, почутого і пережитого заступає невпинний морок війни, людських бід і трагедій. Щойно (ніч 26 жовтня), коли робилися ці нотатки, закінчилося чергове страшне бомбування Києва. Горять будинки. 26 постраждалих, серед яких – діти. Є жертви. Скажена агонія людиновбивства, чиненого путлєром разом із глубінним недонародом, продовжується… 770 балістичних ракет та понад 50 “кинджалів” атакували Україну вже в цьому 2025 році. Складається не просто враження, а глибоке переконання, що варваризація таки доволі впевнено “марширує” вже навіть не поруч із цивілізацією, а значно її випереджуючи, перетворившись не спонтанно (а рукотворно!) в найбільш руйнівну, людиновбивчу і, найстрашніше, безкарну тенденцію. “Сильні” світу сього, втративши совість і почуття людськості, яких вони ніколи не мали, постали людиноподібними чудовиськами в образі московита-путіноїда, заюшеного українською кров’ю, злочини яких уже не зможе ніхто прикрити ніякими фіговими листками. У цей буремний час Культура і Освіта мають бути разом із найвищою цінністю Нації – Українським Воїном. “…Не здавайся! / Слухай віщих струн!” – закликав нас до неприборканого поступу Поет-символіст Дмитро Загул, славний син Вижничини й України. Не давайте відлітати золотим часам! Не давайте пропадати молодим серцям! Бережімо Україну й українців у лоні національної Культури, не ходячи “до чужої каплиці, де образи на стіні непривітні, чужі”, шануймо власну Історію, яку можна писати і творити лише високою душею рідного Народу! Георгій ФІЛІПЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин