Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Край “неприборканої Пісні, недомріяної Мрії”

Слово Просвіти, №45 за 2025 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Дорогою до світла… Світло з тими, хто його прагне. Так сприймалася атмосфера Другого Міжнародного симпозіуму “Мистецтво як культурно§освітній бренд: проблеми та пріоритети розвитку”, що проходив під патронатом Національної комісії України у справах ЮНЕСКО та був приурочений до двох знакових ювілеїв: 150-річчя Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та 80-річчя ЮНЕСКО. Ця дещо метафорична теза віддзеркалює ту філософію сучасної освіти, яка здатна вберегти Світ, “олюднюючи Людину”. Адже нині вже доволі відчутно, що замало просто невпинної праці, формальних знань і компетенцій. Реальний світ, переповнений нетерпимістю, ненавистю, жорстокістю, образом чого є нинішня війна людожерної московії проти України, потребує значно глибших, сутнісно вартіснішних смислів, якісно надійніших моделей творення Нації і зміцнення власної Ідентичності і Державності. Необхідно, щоби “навчалися” водночас Розум і Серце, без чого не “спалахуватиме” душа, не зродиться благоговіння перед життям, етична відповідальність за все живе. А починати творити цей незбагненний емоційний інтелект варто передусім із того першопочатку, про який нагадував нам наш провісник духовної педагогіки Григорій Сковорода: “Пізнай свій народ і себе в ньому”, брати мудрість і силу з незамулених народних джерел. Бо саме в цій ніші духу ріднокультурності закладаються світоглядні основи та етичні поведінкові норми у ставленні до “себе”, свого Роду і Народу. Бо “не може родити добре дерево плоду лихого”, – сказано в Святому Письмі. Сама ідея держави та її освіти уявляла ще в епоху Платона як Розум, об’єднаний із Культурою, що плекається Музами, оберігаючи національну пам’ять, історію, етнокультуру. Невдовзі з величних Шевченківської та Мармурової зали Чернівецького Університету ці помисли перебралися в своєрідну мистецьку столицю (не перебільшено!) Буковини – Вижницю, де радо стрілися, прибувши звідусіль, мистці, творці, співці, навчителі, художники, народні майстри, студенти й професори, без розминки (знаючи справу) ввійшовши в контекст культурно-мистецького дійства: “Розвиток декоративно-прикладного мистецтва та ремесел, образотворчого мистецтва і дизайну у діахронічному й синхронічному дискурсі”. Очевидно, що місце проведення цього всеукраїнського заходу обрано заслужено, оскільки саме в цих незбагненної краси місцинах художня культура з прадавніх часів мала особливу шану. Здається, що нині в цьому благодатному дивокраї в гармонійну сув’язь було зіткано всі 9 Муз (від Поезії, Грації, Музики, Живопису й до Науки...), спонукаючи запалювати серце і душу кожного, кому щастило відвідати в ці дні гостинну “браму Карпат”. Бо тут якось зримо й незримо, видимо й невидимо відчувалася присутність Божого дару, що оповиває і покриває цих “верховинців” благоговінням перед красою, життям, наділивши їх невгасимою любов’ю до рідної землі, свого невмирущого Роду, України. І стає чутно, як над високими плаями, горами і долами лине Музика, оповита високістю звуків трембіт, енергетикою живої води запіненого Черемошу, що так сильно і щемно вигравав у піснях незабутньої “Смерічки” Левка Дутківського, заквітчана найтоншими струнами пісень Назарія Яремчука і глибоким, заобрійним виразом очей Івана Миколайчука, який ніби закликає летіти у далекий журавлиний вирій. А на тлі цієї святої краси осінньої природи, обрамленої жовтогарячими барвами, дивні ліри ніжно награють (попри всі пори року) повсюди квітучу “Черемшину” Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука. Сакральне місце, звідки линула до верховин своєї слави незрівнянної краси Пісня Володимира Івасюка. І вся ця поетика, лірика і невгасима любов перегукувалася своїми духовними початками з творчими скарбами знакових Художників — знаменитих Василів (Девдюк і Шкрібляк), Григорія Гараса, Ксенії Колотило, Валерія Жаворонкова… Усі ці почуттєві гами намагався передати по дорозі на Вижницю Юрію Бойчуку – ректору Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди. Благо, цьому сприяла осяяна золотом і смарагдами природа та, найголовніше, майбутні відвідини кафедри декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва факультету архітектури, будівництва та декоративноприкладного мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, очолюваної невсипущою і талановитою передусім своєю людськістю Мирославою Жаворонковою. Прекрасна творча зустріч з викладацьким колективом, художниками та студентами. Не в змозі навіть перелічити в розмовах і дискусіях сузір’я тих особистостей, що творили велич та шану на материзні і в світах українській національній культурі. Але насамперед варто також щиросердно дякувати доцентці кафедри музики факультету Педагогіки за блискучу Продовження на стор. 2 ЕДУАРД ОВЧАРЕНКО

с. 2 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Поч. на стор. 1 ідею мистецького симпозіуму та її реалізацію Ірині Бойчук. Так, сьогодні вже інша ціла плеяда талановитих Майстрів, Педагогів, Художників оберігає і продовжує зрощувати цей безцінний скарб культури, сотворений багатьма поколіннями мистців. Один із них – Дмитро Курик, домашню мистецьку світлицю якого щастило відвідати у мальовничій Виженці разом з народним артистом України Іваном Дердою. Своєрідний символ-оберіг злету української душі, приклад для наслідування наступними поколіннями у любові до Людини, Природи, свого національного “Я”. А ще – такі тонкої естетичної натури постаті зуміли осилити найважчу, мабуть, науку - “бути вдячними”. Батькам, педагогам, усім добрим людям, що стали помічними, вказуючи дорогу до істини, честі і гідності. Як одну з найвищих чеснот тут у При(Карпатському) краї поціновують національну пам’ять, шанобливо ставлячись до діянь своїх славних земляків… Цьогоріч виповнилося 120! (1905 рік), як був заснований Крайовий навчальний заклад різьб’ярства та металевої орнаментики у Вижниці. Талановиті художники-педагоги (В. Девдюк та В. Шкрібляк) поставили українське народне художнє мистецтво на рівень світових стандартів, підготувавши понад 100 знаних майстрів. Вижницький заклад ще на початку ХХ століття здобув європейське визнання, отримавши за творчі роботи своїх вихованців найвищі нагороди на міжнародних виставках у Парижі, Празі, Відні, Бухаресті, Чернівцях, Стрию… Саме в ті часи у Вижниці, коли уярмлений і розділений край ще не міг бути разом зі своїми братами з Великої України в єдиному соборному вінку власної Державності, відкрилась також і перша українська гімназія на Буковині (1907 р.). Аналізуючи тодішні навчальні плани, програми, підручники, якісний склад професорськовикладацького колективу, приємно дивуєшся наскільки прискіпливою була увага до культури, зокрема національної й античної, особливо до питань української мовно-літературної освіти, в якій твори Т. Шевченка й І. Франка, Лесі Українки і Б. Грінченка, В. Стефаника і Ю. Федьковича, С. Воробкевича і М. Лисенка, І. Нечуя#Левицького і М. Старицького та багатьох інших видатних українців посідали особливо чільне місце. Спрощено ту ситуацію можна схарактеризувати й актуалізувати для часів нинішніх так: “Шевченка тут ніколи не було забагато”. А тому й зберегли свою Ідентичність, духовну суверенність, віру в національну ідею, огранену Шевченковим Словом: “Свою Україну любіть!” Свідомо окреслюю цю порівняльну характеристику, бо сьогодні ще доволі часто надважливі націє-державотворчі освітні проблеми забалакуються по вінця абракадабрами на кшталт то “гроші ходять за професорами та вчителями, за учнями та студентами”, то якими “чорнилами перевіряти домашні завдання”, то нововведеннями про модерне осмислення образу “матері і батька”, то возвеличуючи фетиш платних “освітніх послуг”, забувши начисто про архіважливі проблеми демографічної кризи (трагедії) в освіті; руйнування конституційних засад доступності і якості освіти, її українськості та культуроцентричності; ігноруючи доконаний факт загрозливої тенденції разючого відставання в знаннях міського і сільського школяра, як і те, що нині 40% (!) учнів у школах України на перервах (а також вдома та з друзями) спілкуються не державною українською мовою, а чужинською (московитською). Знаймо, що національні Культура, Освіта і Наука мають стати, нарешті, тими нездоланними бастіонами, які унеможливлять усіляким перевертням, зайдам і чужинцям занапащувати нашу Мову і Культуру, перелицьовувати, переінакшувати, переформатовувати, оббріхувати нашу минувшину, сьогодення і будущину, намагаючись нічого правдивого і живого там не залишити. Водночас ситуація навертає нас до теми суспільної значущості Педагога. “…Саме на вчителях, – стверджувала ще на початку ХХ століття С. Русова, – лежить головна робота національного пробудження народу і керівництво ним в його соціальній, політичній і національній боротьбі… Українські вчителі повинні виступити попереду свого народу і разом з ним добиватися для нього щастя й волі…”. Українська педагогіка, опираючись на національні й загальнолюдські цінності, синтезуючись із психологією, рідною мовою та літературою, філософією, соціологією, культурологією, історією, мистецтвом та етнопедагогікою, стає своєрідним продовженням “конкордичної” освіти (філософії серця) Г. Сковороди, П. Юркевича, Д. Чижевського, В. Сухомлинського.., оберігаючи “людське в Людині”, її духовне начало. Бо народ може втратити дуже багато на своєму історичному шляху, але в стані повернути втрачене й відібране, здолати й перемогти. Проте він ніколи не в змозі піднятися, якщо втрачена його національна Душа. Без неї Людина не здатна пізнати свою минувшину, обнадійливо бачити будущину, оскільки історія Народу пишеться тільки душею рідного Народу. Тому в ці грізні і тривожні часи для нашої свободи й суверенності українська культура має стати нашою найнадійнішою зброєю, нашим мечем, щитом і шоломом. А культ культури в змісті освіти слугуватиме її парадигмою і методологічним стрижнем. Недарма ще на початку тисячоліття Празька декларація (2001 р.) зафіксувала сутнісне правило, передовсім для університетів, що “Вища освіта має бути уважною і відповідальною до суспільних зобов’язань”, ніби нагадучи про мудрий заповіт Я. Коменського – школи й університети є “майстернями людей”… Однак нині наснагу від баченого, почутого і пережитого заступає невпинний морок війни, людських бід і трагедій. Щойно (ніч 26 жовтня), коли робилися ці нотатки, закінчилося чергове страшне бомбування Києва. Горять будинки. 26 постраждалих, серед яких – діти. Є жертви. Скажена агонія людиновбивства, чиненого путлєром разом із глубінним недонародом, продовжується… 770 балістичних ракет та понад 50 “кинджалів” атакували Україну вже в цьому 2025 році. Складається не просто враження, а глибоке переконання, що варваризація таки доволі впевнено “марширує” вже навіть не поруч із цивілізацією, а значно її випереджуючи, перетворившись не спонтанно (а рукотворно!) в найбільш руйнівну, людиновбивчу і, найстрашніше, безкарну тенденцію. “Сильні” світу сього, втративши совість і почуття людськості, яких вони ніколи не мали, постали людиноподібними чудовиськами в образі московита-путіноїда, заюшеного українською кров’ю, злочини яких уже не зможе ніхто прикрити ніякими фіговими листками. У цей буремний час Культура і Освіта мають бути разом із найвищою цінністю Нації – Українським Воїном. “…Не здавайся! / Слухай віщих струн!” – закликав нас до неприборканого поступу Поет-символіст Дмитро Загул, славний син Вижничини й України. Не давайте відлітати золотим часам! Не давайте пропадати молодим серцям! Бережімо Україну й українців у лоні національної Культури, не ходячи “до чужої каплиці, де образи на стіні непривітні, чужі”, шануймо власну Історію, яку можна писати і творити лише високою душею рідного Народу! Георгій ФІЛІПЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин