Про-читання · “Свої переживання та роздуми про згубну, руйнівну силу війни, героїчний супротив українських військ російським оркам утілив у віршах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Бездонна пам’яті криниця – надійне й мудре джерело”
Слово Просвіти, №45 за 2025 рік
Рецензія на видання: Галич О. А. На хвилях пам’яті: поезії / упорядкуван4 ня та передмова В. М. Галич. Луцьк: ФОП Мажула Ю. М., 2025. 340 с.
Перша сторінка обкладинки збірки Олександра Галича "На хвилях пам'яті"
Рядки не пишуть просто так... Вони зненацька випливають, Як біль душі, як серця знак, Цвітуть, палахкотять, мов мак, I тихо мовчки затухають… Олександр Галич
10 березня 2023 року не стало одного з найвидатніших сучасних українських літературознавців, доктора філологічних наук, професора Олександра Андрійовича Галича, мого однокурсника по філологічному факультетові Донецького університету 1970-75рр. На цю трагічну подію рівненська журналістка Інна Омелянчук відгукнулася такими словами: “...Він відійшов у вічність тихо й несподівано, ніби не хотів завдавати нам усім зайвих турбот та клопотів, — війна ж бо... Але разом із ним пішов цілий світ, — ні, Всесвіт! Всесвіт Олександра Галича, — звучить, чи не так?”. Із цим твердженням можна погодитися, але можна й дещо заперечити. Смерть обриває лише фізичне існування людини, але залишається духовне буття, припинити яке неможливо. Воно проявляється в діяннях його дружини Валентини Миколаївни Галич, докторки філологічних наук, професорки (її зусиллями видано посмертну поетичну збірку свого чоловіка “На хвилях пам’яті”, відкрито меморіальну дошку на будинку в Рівному, де в останні роки проживало подружжя); продовжується в його синах (один, як і батько, займається науково-педагогічною діяльністю в одному з вишів України, другий — з перших днів початку агресії росії проти України, записався добровольцем до лав ЗСУ); здійснюється воно й у численних дослідженнях фахово підготовлених українських літературознавців (під керівництвом Олександра Галича захищено понад сорок докторських і кандидатських дисертацій). А головне буття Олександра Андрійовича витончено зберігається в його власних поетичних одкровеннях, спілкування з якими дозволяє доторкнутися до таємниць душі автора і спонукає замислитися над сутністю життя, переживаючи при цьому справжню естетичну насолоду. Тут варто навести думку професора Миколи Замомрі: “…Я знав у загальних обумовленнях про поетичні уподобання Олександра Галича. Проте нині ця грань його таланту в моїй уяві та розумінні зазнала докорінної зміни… моє щире захоплення численними поетичними рядками-смислами, вміщеними на сторінках названої книжки…”. Видана 2025 р. збірка поезій О. Галича “На хвилях пам’яті”
непроста. До неї увійшли три прижиттєві збірки “Мнемозіна” (1998), “Далечінь пам’яті” (2002), “Белла” (2013), а також не опублікована “В душі моїй палає Україна”. Це, до певної міри, обумовлює доволі широке змістово-тематичне різноманіття віршів. Треба брати до уваги й те, що практично всі вони народжувалися спонтанно, безпосередньо фіксуючи той психічно-душевний стан, у якому в ту мить перебував автор. Ось зізнання самого Олександра Галича: “… це вірші, які приходили зненацька, часом у найнесподіваніших місцях… Писалися вони в блокнотах, інколи на окремих аркушах чи клаптиках паперу на коліні. Саме в них “біографія” почуттів, емоцій, настроїв”. Про це, власне, говорить і один із синів Олександра Андрійовича: “Батько писав вірші для себе, неохоче їх публікував, бо вважав їх інтимною територією, щоденником, у якому важливі події трансформувалися в поетичні твори”. Ураховуючи це, спробуємо осягнути, що хвилювало вченого й поета, чому він віддавав найбільшу перевагу, із чим він “виходив на люди”. Назва поетичної збірки “На хвилях пам’яті” й розміщений на її початку однойменний вірш, який можна вважати програмним, не залишають сумнів щодо пріоритетів Олександра Галича – проблеми пам’яті. Однак це не та пам’ять, сутність якої позначають психологи (“…, який полягає в закріпленні, збереженні, наступному відтворенні та забуванні минулого досвіду, дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності ”), а та, яку мав на увазі Григір Тютюнник: “Мудрий скарбничий – пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні слова, нічим не примітні з першого погляду бувальщини, наче знає: настане у житті людини час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезію, ім’я якої – спогад...”. Намагаючись відповісти на питання, що для Олександра Галича є пам’яттю, не можна знайти однозначної відповіді. Це і ствердження, що в ній “зачаєна мудрість віків” (“Моя пам’ять свіжіша озону”), і запевнення про безмежність духовних поривань особистості: “Це – думки розкутий в простір політ” (“Мнемозіна”), і наголошення на тому, що “Пам’ять – найнадійніший архів, // Що мостом єднає всі часи” (“Міст пам’яті”) та “Бездонна пам’яті криниця – // Надійне й мудре джерело” (“Криниця пам’яті”. Можна навести численні сентенції автора, але неодмінним залишається твердження: “Спадковість душ, спадковість поколінь, // Жага життя: прадавня // I одвічна, мов в буйноцвітті травня – // Це пам’яті розкута далечінь”. Оглядаючи поетичну рецепцію пам’яті Олександра Галича, слід зупинитися на одному з віршів, написаному в 1995 році, — “На Хортиці”. Безумовно, кожен громадянин України не може не знати, чим була Хортиця для України в минулому і чим вона зараз є для нашої держави, але варто ще раз учитатися й осягнути пророчі рядки: “Земля Вітчизни, пращурів земля – // Небесно0черешнева Україна: // Одвічно молода й стара моя, // Барвінкова, полинна, тополина”. Безумовно, і в інших письменників можна знайти твори, присвячені темі пам’яті, однак Олександр Галич зумів знайти в ній свою лакуну. Тож особливо акцентуємо увагу на поезії “А пам’ять кличе все, не зітліває...” (1995). У ній і спогади про військову службу, коли поруч з ним несли нелегку вахту представники різних тодішніх “союзних республік”, і усвідомлення того (уже в кінці 90-х років минулого століття), що “прапори змінились на Кремлі”, а тому, пам’ятаючи все минуле, треба дивитися вперед: “І хочеш чи не хочеш, все минає, // Пахтять над полем золоті меди,
// А пам’ять кличе все, не зітліває // У глибині років. В майбутнєє веди”. А тепер подивимося, як із цими рядками перегукується вірш “Прощена неділя”, написаний Галичем-переселенцем у нових історичних реаліях, у новому часі і просторі — у березні 2022 року: “Я не прощу, хто рветься в Харків, // Хто палить Бучу, Ворзель та Ірпінь // Хто нищить тисячі садів і парків // Нових майбутнє поколінь. // Хто вісім літ панує на Донбасі, // Загарбав Севастополь, Ялту, Крим”. Зіставляючи тексти, бачимо, що “пам’ять” як психічний стан, що, живить спогад про минуле, здатна вести в майбутнє, трансформується у процес запам’ятовування болючих митей життя ліричного героя, пережитих самим автором, а філософський пафос змінюється на громадянський, патріотичний. Відчувається що, для автора, родом з Донбасу, тема війни дуже болюча як для людини, що перебувала під обстрілами “Градом” у Луганську, втратила житло, престижну роботу, залишила все дороге своєму серцю в окупованому місті й за трагічних обставин виїхала до Рівного. Свої переживання та роздуми про згубну, руйнівну силу війни, героїчний супротив українських військ російським оркам він утілив у віршах “В душі моїй палає Україна”, “Мій народ”, “І знов війна, і знову лихо”, “Щоб бути урівень з добою”, “Апокаліпсис липня 2014”, “Війна навкруг, не до погоди”, “Покидаю я рідний край”, “Спогад про майбутнє”, “А до щастя ще треба дожити, “Мертві лежать у могилах”, “Шлю прокляття війні”, “В огні палає Лисичанськ”, “Бахмут” та ін. Особливо боляче він сприймав загибель молодих захисників Вітчизни, майбутнє яких знищене загарбником, що для автора є “непрощенним”: “Я серце роздам по шматочках // Всім тим, кого нищить війна, // Донькам України й синочкам — // І це невелика ціна…”. Крім проблеми пам’яті, Олександр Галич постійно звертався до питань, що таке людина та якими є умови становлення її особистості, у чому сутність прожитого нею життя тощо. Таких поезій у нього доволі багато, тому виокремимо, на наш погляд, найбільш типові. Ось кілька віршів, об’єднаних темою “Я”: “Що треба мені?”, “Надійде час і я впаду…”, “Півсотні літ!”, “Мені п’ятдесят”, “Хто я?”, “Кредо Овна”, “Рубіж життя”, “День народження”. Вони доволі автобіографічні, але зауважимо, що ми не схильні ототожнювати ліричний образ “Я” з конкретною постаттю автора, оскільки в цьому “Я” зосереджені не лише особистісні переживання поета, а те, чим він жив і дихав разом зі своєї країною, зі своїм народом. Тож спробуємо розібратися в тому, що стоїть за цим ліричним “Я”, а також відповісти на загадку, яку заповів нам сам поет у вірші “Хто я”: “Хто я? Не знаю. Знаю — не скажу”. Тож спробуймо відгадати! Першу відповідь знаходимо в поезії “Що треба мені”. Читаючи цей вірш, можна стверджувати, що в ньому мінімалізовані, як особисті потреби конкретного індивіда, так, водночас, максимілізовані претензії на нормальне людське існування: “Для мене треба вже не так багато: // Дружина щоб зі мною поруч йшла, // Була любов, жила на світі мати, // Синів моїх кохали щоб дівчата, // Пора прийшла — з’явились онучата… Робочий стіл, відточене перо…”. А друга дещо розмита в кількох поезіях, кожна з яких дуже цікава за образністю та емоційним забарвленням. Ось, наприклад, своєрідне потрактування міфу про Сізіфа: в осмисленні автора він не покараний, а вказує іншим шлях до найвищої людської / духовної вершини – “Евересту”: “Качає важке каміння, // Мовчки несучи хрест, // I в цьому його уміння, // Безодня внизу й Еверест?”. Несподіване прочитання знаходимо й у поезії “Не потрібен мені день народження…”. З’ясовується, що ліричному героєві потрібен не фізичний момент появи на світ, а день, коли він відбувся як особистість, неповторність: “А днем народження може бути // Будь0який день, // Не обов’язково саме той // Єдиний, // І буду на цьому стояти, // Бо це життя: строкате, суперечливе, // Але моє, // І в ньому є я”. Отже, для Галича-поета важлива не фізіологічна матеріалізація, а суспільно-духовна екзистенція, яка допомагає усвідомити своє буттєве призначення. Про це йдеться в кількох поезіях, то ж ми акцентуємо увагу на двох – “Те, що дісталося без бою…” і “Поєдинок”. Їх можна розглядати як своєрідну дилогію, оскільки провідним мотивом у них виступає необхідність боротьби. Так, ліричний герой першої наголошує, що все, позбавлене боротьби, є дешевим, а тому “Хто не здолав шляхи тернисті, // хто бачив світ дерев без листя – // не так він жив”. В іншій не просто наголошується на необхідності боротьби, а особливо підкреслюється, що це повинна бути неодмінно боротьба із самим собою. Тільки це дасть право називатися “левом”, а головне — не просто займатися творчістю, а й давати комусь життєві поради: “В поє-
Валерій Сиротенко, Валентина Галич, Олександр Галич під час Всеукраїнської конференції "Документалістика на зламі тисячоліть" (Луганськ, 2013)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
