Театр · “Українську культуру треба заново відкривати й повертати нашому глядачу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
П’ять силуетів Лесі Українки
Слово Просвіти, №45 за 2025 рік
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
“Чи правда, що душі тих дітей, котрі не встигли вирости, стають ельфами й навічно оселяються у квітах? Хлопчик Павлусь у боротьбі зі своєю хворобою хоче отримати відповідь на це запитання, і цариця ельфів Лелія розкриває йому таємницю. На нашого героя очікує мандрівка, сповнена відкриттів і таємниць. А Леся Українка розповість цю дивовижну історію нам”, – такою є анотація до вистави. – Історія постановки “Лелії” є важливою для мене як режисера. Цю виставу я вже ставив у Чернівецькому академічному обласному театрі ляльок, працюючи там як головний режисер, – пригадує режисер-постановник та автор інсценізації вистави, заслужений діяч мистецтв України
Руслан Неупокоєв. – Тоді постановочна група частково була та сама, що й зараз: ми працювали з художницею-постановницею Вірою Задорожньою та композитором Євгеном Столяром. Звісно, порівняно з цьогорічною постановкою тоді були інші актори й інші режисерські рішення. Відтоді минуло 15 років, ця вистава побувала на двох фестивалях. Якось, роки потому, Віра Задорожня сказала, що ми маємо поставити цю виставу в Києві та доробити те, що не зробили в Чернівцях. Зазначу, що чернівецька постановка “Лелії” була нашою з нею першою спільною роботою, після якої склався наш режисерсько-сценографічний тандем, а тому лишилось багато моментів, котрі хотілось вдосконалити. Тому вирішили поставити цю виставу у Київському театрі ляльок на лівому березі Дніпра у 2025 році. Вважаю цю роботу вдалою. Одна із наших основних місій цієї постановки – просвітницька, ми прагнемо стимулювати глядацький інтерес до української літератури. Окрім Лесі Українки наприкінці ХІХ – початку ХХ століття твори для дітей писали також Іван Франко, Олександр Олесь, Богдан Лепкий та інші українські письменники, і весь цей матеріал треба піднімати, аналізувати, показувати й адаптувати до сучасних реалій. Українську культуру треба заново відкривати й повертати нашому глядачу, адже це надзвичайно важливо в наш час. Процес створення нової вистави був насиченим, було багато ідей, котрі хотілось реалізувати. Складними були завдання у акторок, адже робота у виставі вимагає помітної фізичної роботи. На сцені виконавиці не тільки співають, танцюють і грають свої ролі, вони ще й підіймають важкі елементи декорацій. Але працювали ми професійно, злагоджено, без особливих проблем, адже всі розуміли, що це завдання, яке треба виконати. Постановчу групу надихала доброзичлива атмосфера, і, напевне, так і повинно бути завжди. Мені було справді приємно працювати. Декорації до вистави створювались як стилізація під модерн початку XX століття. Центральною декорацією “Лелії” є двері посередині сцени, котрі роль виконують центрального порталу і півколо над дверима, що перевертається й перетворюється на колиску – задумки, які ми реалізували в нашій першій постановці й вирішили це зберегти і зараз, хоча й поіншому інтерпретували. Зокрема, вирішили використати театр тіней, якого в першій постановці не було. Якщо двері – це портал, то він має бути між світами. У моєму режисерському рішенні є два світи – це фізичний (матеріальний) світ, в якому ми живемо, і світ снів хлопчика Павлуся. Матеріальний світ у нас представлений через театр тіней, а світ фантазійний, світ сну – в ляльках. Фантазійний світ яскравіший за матеріальний, натомість матеріальний світ – це тінь від світу фантазій. Двері почали виконувати функцію переходу й розділяти ці світи, а тому ми вирішили використовувати їх як екран для театру тіней. Відповідно до такої концепції з’явилися люди, які блукають цими світами, тож вирішили зробити виставу на п’ять акторок. Адже там переважно жіночі ролі – Мама, Панна, Мар’яна, Лелія. І лише два хлопці – Павлусь та епізодична роль Івася. Але оскільки це діти, то їхні ролі теж можуть виконувати дівчата. В одязі героїнь, у сценографічному рішенні теж стилізація під модерн початку ХХ століття. Ми вирішили одягнути акторок так, ніби це Леся Українка. Тобто в нас п’ять проекцій Лесі, які мандрують між цими світами. Унаслідок виник певний готичний акцент (у героїнь чорні довгі сукні як у неоготиці), хоча загалом ми стилізували виставу під модерн. Цей момент вистави музикознавець Катерина Станіславська жанрово окреслила як “блек0мюзикл”. На тлі неоготичної модерної суворості вистави бачимо яскраві білі квіти. Ми для себе вирішили, що це має бути красиво, а як на це подивиться глядач, то вже інша історія. Та сподіваюся, що глядач з нами погодиться, адже у вистави є своя естетика. Як сказала одна глядачка, свій “запах”. Щодо акторського складу “Лелії”, то роль головного героя Павлуся у виставі грає Альбіна Гальчинська. Це моя випускниця, яка вже більше року працює в театрі. Вона чудово співає, гарно рухається, і я вважаю, що дівчина впоралася з роллю. На роль Лелії запросили Анастасію Добриніну. Вона в театрі працює як “фрілансер” на разових виставах. Настя теж гарно співає, хороша актриса, і я вважаю, що дівчина опинилась на своєму місці.
Роль Панни відразу хотів дати Ріті Барановій, яка вже є однією з провідних актрис театру. Ріта добре себе зарекомендувала, має чудовий вокал, і є також моєю ученицею, яка закінчила навчання раніше, ніж Альбіна. Вона також вона грає Мері Поппінс у “Захмарній леді” та в інших моїх виставах. Я відчуваю, що можу покластися на Ріту в будь-який момент. Юлія Олексієнко – провідний майстер сцени театру, і я теж дуже люблю цю актрису. Вона чітко виконує всі завдання, з усіх виконавиць має найбільший досвід роботи в театрі. У неї роль Мар’яни та кілька менших ролей у цій виставі. Однією із менших ролей є Гусінь, яку ми придумали з художницею. У Лесі Українки такого образу немає, а для Юлі це, напевно, улюблена роль. П’ята виконавиця – Дар’я Харлампова. Вона грає роль хлопчика Івася та Наглядачку за виробництвом штучних квітів. Потрапила у виставу останньою: мала працювати інша актриса, але не змогла грати через стан здоров’я. Ми терміново зробили заміну й Даша швидко та якісно впоралася зі всіма завданнями. Цікаво, що коли дівчата працюють на сцені в масках, то не відрізниш, хто є хто з п’яти однакових силуетів Лесі Українки, адже у всіх високий професійний рівень виконання. Принаймні це моя думка. Щодо роботи з іншими членами постановчої групи, то величезна робота з хореографії здійснена під керівництвом хореографа-постановника Світлани Карлицької. Це вже наша не перша спільна робота, раніше ми працювали над “Захмарною леді” та “Івасиком-Телесиком”. Вона – професійний хореограф, має звання видатного діяча мистецтв Ізраїлю. Пані Світлана завжди творчо підходить до роботи, чітко відчуває стилістику, а тому в “Лелії” хореографія повністю вписалася в нашу візуальну й музичну частину. Хореографію у виставі вважаю дуже цікавою та неординарною. На відміну від роботи із Світланою Карлицькою, з Галиною Коломієць це був наш перший досвід роботи. Пані Галина – репетитор з вокалу, і вона зробила велику роботу, розділивши акторок на голоси. Дівчата чудово співають і хором, і сольно, скоординовано вокал і танець. Ця робота повністю відповідає жанру мюзиклу, зокрема специфічному нуарному мюзиклю. Недарма саму виставу ми назвали музичною феєрією. З композитором Євгеном Столяром, як я вже згадував, ми працювали ще в Чернівцях. Тоді ми знайшли спільну мову, і після цього я запрошую його в більшість своїх постановок. У нього свій стиль, який легко впізнати, хоча звісно, музика “Івасика-Телесика” відрізняється від музики “Лелії”. Але люди, які знають як працює Євген, знають його почерк, вловлюють спільне. Він пише для театру ляльок професійно, саме так як і має бути. Щодо того, як вистава “житиме” далі в театрі, то, гадаю, вистава буде напрацьовуватися, набирати легкості. Але станом на зараз практично всі завдання, які ми ставили перед собою, вже виконані. Говорячи про те, якими є мої подальші режисерські плани, то є кілька варіантів майбутніх постановок, але я поки не готовий їх озвучувати, адже все ще дуже “сире”. Я зацікавлений робити вистави саме в цьому театрі, бо тут працюють мої учні. Мені зними комфортно, вони знають мої вимоги і як їх виконати ефективніше. З цим театром мене багато що пов’язує, і я це ціную.
А ось що розповіли виконавиці. – Поясніть, чим відрізняється гра в драматичному та ляльковому театрах. І розкажіть також про свою роль і ваше ставлення до геро0 їні. Анастасія Добриніна: – На мою думку, якщо в драматичній виставі актор більш зосереджений на собі, то в виставі театру ляльок – на ляльці. Тут можна погратись, зробити цікаві ефекти, рішення, пристосування. У цій виставі я доповнюю свою ляльку пластикою, аби вона виглядала виразніше, та все ж лялька залишається головною. Щодо моєї ролі, то я граю Лелію і назвала б свою героїню змією в трояндах. Вона є провідницею Павлуся в інший світ і хоче перетворити його на ельфа. Як і кожного свого персонажа я її люблю, мені цікаво працювати над роллю і як завжди ще є що доробляти. Думаю, що з кожним разом вистава ставатиме кращою.
– Якою для вас була робота над цією виставою? Юлія Олексієнко: – Не знаю, який вигляд це має з глядацької зали, але на сцені це надскладна робота, з якої глядач бачить лише десять відсотків. Нам потрібно здійснювати технічні перестановки, носити ширми (а вони важкі), а ще потрібно співати й танцювати. Це надскладно. Руслан Неупокоєв
У Київському муніципальному академічному театрі ляльок на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра музичної феєрії “Лелія”, створеної за мотивами однойменної казки Лесі Українки.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
