Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “Був людиною постійних пошуків, людиною, яка вічно прагнула все осмислити, про все довідатись, все побачити”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Листи Учителю

Слово Просвіти, №45 за 2025 рік

Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА), членкиня НСЖУ У листопаді ми завжди відзначали день народження великого просвітянина (відродив “Просвіту” на Городоччині і керував нею 25 років), учителя, активного громадського діяча, шевченколюба зі Львівщини Івана Павловича Бучківського. Він так любив життя, що відійшов у засвіти на 101-му році життя – у 2024 році. Неоціненним дарунком на 100- річчя батьку було видання дітьми книги-життєпису “Моїх 100 літ…”. Наступною виданою книгою була збірочка віршів “Перші цвіти”, яку Іван Павлович підготував до друку ще в 40-х роках, але яка так і не була видана. Тому видали її діти тепер. У пам’ять про відому людину – уривки з листів учителю, які були надруковані в пресі в далекі роки. “Вже більше десяти років минуло з того часу, коли я був учнем. Але з пам’яті і досі не сходять ті росяні осінні ранки, той щедрий сонячний промінь, що проникав до класу крізь пожовкле листя яблунь. І серед класу Ви, дорогий мій Учителю, – з ласкавою усмішкою, такий простий і добрий. Ні, я не забув того п’ятого класу, коли вперше заглянули в наші дитячі серця, коли сказали добре і щире слово. …Опадало осіннє листя, минали весни, час ніс нас назустріч новим помислам, мріям, але десь поруч жила Ваша щаслива добра усмішка. Далеко позаду залишилося навчання в школі, стали соліднішими мої однокласники (деякі з них вже і батьки), а поруч завжди залишилися Ви, мій дорогий Учителю. Сьогоднішній вересень (…) особливий – сповнилося 25 років педагогічної роботи. Чверть століття потрудилися Ви, мій дорогий наставнику, віддаючи все краще людям. Але не тільки цей полум’яний жар своєї неспокійної вдачі несли Ви до дитячих сердець – діла Ваші були завжди широкими: вони і на полі, і в громадській роботі, в культурному оновленні села. Багато хороших і добрих людей виростили Ви, Іване Павловичу. Мене і самого бере гордість за них, за те, що вони так гідно несуть частину Вашої праці. Скільки їх, хороших, вийшло з-під Ваших таких теплих і щирих рук”. Михайло Ярмоловський, вчиD тель, с. Градівка “Познайомився я з Іваном Павловичем Бучківським сімнадцять років тому. Я був саме в хаті. Коли чую – мати з кимсь розмовляє на городі. Дивлюсь – молода людина. – Ось мій школяр, – показує на мене мати. А я саме закінчив шостий клас, сьомого в школі ще не було. А в рідному селі Купновичі Івана Павловича, де він учителював тоді, набирали учнів у сьомий клас. І от ходив він по близьких селах і записував учнів. Вже через місяць після зустрічі кілька нас, підлітків, щоранку чимчикували до школи, щодня по кілька кілометрів. А по дорозі тільки й розмов, що про нашого класного керівника. З яким нетерпінням чекали ми кожного його уроку: української літератури, української мови, географії й особливо “виховних” уроків. Ці останні Іван Павлович проводив надзвичайно цікаво. Пригадую один із них. Приходить він у клас і ставить на стіл пляшечку з водою та грудочку землі. – Ось, мої любі, вода з Дніпра. Ніхто ще не був на Дніпрі? – запитує. Ніхто з нас не був, хіба що читали про Славутича. І пішла пляшечка по руках допитливих. Якою дорогою вона була, ота водиця. І по сьогодні Дніпро в моїх очах як святість. – А це грудочка землі з могили Тараса Шевченка в Каневі. Обережно, з трепетом у серці торкаємось цієї землі. У класі тиша. На обличчі в кожного з нас задума… Пам’ятаю, твердо вирішив я тоді при першій же нагоді зробити подорож до Дніпра і по шевченківських місцях. Згодом здійснив цю мрію. Вів дорожні нотатки, які потім подарував Іванові Павловичу. Досі зберігаю як дорогоцінну реліквію “Зшиток для виховних уроків”. Зараз, гортаючи його, читаю: “У житті пам’ятатиму, що людину оцінюють за її поведінкою, ділами, характером…”. І далі йде перелік головних вимог поведінки людини. Не приховую того, що навіть зараз, читаючи ці вимоги, відчуваю, що збагачуюсь душею. Рядки нагадують про важливі речі в нашому житті: “…треба цінувати свій і чужий час, вміти кожного вечора скласти план роботи на завтрашній день, виділяючи кожній роботі певний час. У кожній справі добиватися точності і її закінчення”. Або “…при зустрічі зі знайомими на вулиці слід кланятись, знімати головний убір. Якщо вони проходять з лівого боку, то шапку треба знімати правою рукою. Коли ж з правого – то лівою…”. Дар поетично й піднесено поєднувати навчання учнів з навколишнім світом, з життям. Це, я вважаю, – дуже цінна риса педагога. Вона породжує в учнів високі стремління, збагачує духовно, естетично. Ну, ось як, приміром, проходили деякі наші уроки з географії. Шикується клас у колону і з піснею про рідний край виходить за село, в поле. На найвищому горбі розгортаємо на траві карту. І хоч тема уроку “Придніпров’я” і нам не видно було цього краю, складалося таке враження, що ми саме десь на кручі Дніпровій… Серцем запам’яталися такі уроки. Хоч зараз можу майже дослівно відтворити пояснення Івана Павловича, його інтонації. А пізніші випускники його розповідали, як на прощальних уроках серед степу, ставши пліч-опліч, кожен обіцяв бути хорошим, вірним сином чи дочкою свого народу. Для нас, випускників сьомого класу, стало неписаним правилом: буваєш у рідних місцях – завітай до Івана Павловича. Хоч на годину, хоч на півгодини заходили до його оселі… Ви б бачили, який щасливий у таку мить був наш учитель – розпитує й розпитує про наше життя, розповідає про свою улюблену роботу, про своїх теперішніх учнів. І що характерно: при кожній зустрічі з Іваном Павловичем відчував себе учнем. …На громадській ниві в Івана Павловича чи не найбільше було праці шевченківського (1964 р., 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. – М. О.) року. Хто з вас, друзі, їхатиме трасою Львів – Самбір, не забудьте в селі Градівка виглянути з вікна автобуса. Обабіч шляху височить величавий пам’ятник Тарасу Шевченку. Це з його, І. П. Бучківського, ініціативи і завдяки його праці та старанням жителі села спорудили цей пам’ятник.* На новий рік я одержав від Івана Павловича листа, в якому він писав: “1964 рік у моєму житті був великим, незабутнім роком. Можу з гордістю сказати, що я виконав обіцянку, яку дав великому Кобзареві під час першого відвідання його могили в Каневі у 1948 році. Тоді я обіцяв Тарасові, беручи з собою грудку землі з його могили, побудувати в майбутньому пам’ятник як безсмертному поетові-борцю, і цю грудку покласти в основу того пам’ятника”. Треба сказати, що все життя Івана Павловича пов’язане з ім’ям Шевченка. Він був не лише шанувальником великого поета, а й пристрасним популяризатором його творів. Прочитав для жителів району, учнів протягом свого життя сотні лекцій про життєвий і творчий шлях Шевченка. Навіть, будучи важко хворим, в одному з санаторіїв Ялти організував у березневі дні літературно-художній вечір, присвячений Кобзареві. Вчитель Бучківський був людиною постійних пошуків, людиною, яка вічно прагнула все осмислити, про все довідатись, все побачити…” Орест Сливинський, журнаD ліст, м. Київ __________________ *Другий пам’ятник Т. Шевченку був побудований у рідному селі Купновичі на Самбірщині 1989 року.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин