Цікаво знати · “Хто може знати чи згадати, що тут колись впродовж нелегких років зберігалися безцінні твори мистецтва?” · с. 13сторінка оригіналу ↗
З історії колекції “українського європейця”
Слово Просвіти, №45 за 2025 рік
Надія НАУМОВА, співробітниця Музею історичного центру міста Києва
У вересні цього року ювілей художника Олександра Мурашка пройшов майже непомітно. Але у другій половині жовтня відкрились виставки митця в Київській картинній галереї і в Національному художньому музеї України “Кольорові модуляції Олександра Мурашка”, що дають можливість відвідувачам ознайомитися і оцінити художника справді світового рівня, якого називали першим “українським європейцем”. Саме він вивів українське образотворче мистецтво на обрії Європи і долучив його до контексту
Антон Собкевич світового мистецького процесу. Він став однією з найяскравіших постатей своєї епохи. Незважаючи на високий рівень його творів, вони не настільки широко відомі. Художник, патріот України прожив недовге життя (неповних 44 роки), був брутально убитий більшовицькою владою, мабуть, ще й тому його мало популяризували. Шлях більшості художніх робіт Мурашка, що нині зберігаються в Художньому музеї, був непростим, вони надійшли сюди по-різному: картину “Похорон кошового”, виконану на золоту медаль, привіз із Петербурга Федір Ернст із творами інших українських митців, які там навчалися, деякі передав музею сам Олександр Мурашко. Багато його робіт експонувалися на міжнародних виставках, були куплені і залишилися за кордоном. Велика частина надійшла до музею вже після Другої світової війни з приватної колекції, яку збирав київський колекціонер. Про нього хочеться розповісти більше, бо він сам був непересічною людиною, і життя його було так само, як і життя художника, ускладнене перипетіями часу, у якому їм обом випало жити. А жили вони майже в ті самі роки, наповнені подіями, які змінювали долі не лише людей, а й держав. Власник колекції був старшим за художника на 8 років, але пережив його. У цій статті йдеться про Антона Івановича Собкевича (1883–1945), відомого лікаря-фтизіатра, доктора медицини, професора Київського медичного інституту та директора Київського туберкульозного інституту, який активно займався громадською діяльністю, був патріотом, носив вишивані сорочки та читав лекції українською мовою, за що у 1930 р. був заарештований і звинувачений у буржуазному націоналізмі (згодом реабілітований). А ще все своє життя він збирав колекцію творів образотворчого мистецтва. Після арешту втратив здоров’я, пішов на пенсію і помер у 1945 році.Антон Собкевич народився в селі Максимовичі Радомишльського повіту Київської губернії. Закінчив Києво-Софійське духовне училище, згодом Київську духовну семінарію, у якій навчався і композитор Кирило Стеценко, з яким він був знайомий. Предмети, що вивчалися у семінарії, давали досить високу освіту, там викладали навіть “Основи медицини”, яка зацікавила юнака більше, ніж перспектива стати священником. Закінчивши семінарський курс, він поїхав у Томськ, щоб поступити в університет на медичний факультет. Цей заклад був більш демократичним: туди приймали навіть “неблагонадійних”, попів-“розстриг”, тут було багато різночинної молоді. В Томському університеті Антон навчався з 1904 по 1910 рік. Під час навчання почав займатися науковими дослідженнями, друкував статті у журналах. У 1910 р. закінчив медичний факультет зі ступенем лікаря з відзнакою і залишився працювати в університеті. Під час Першої світової війни був головним лікарем санітарно-інфекційного лазарету на Західному фронті, головним лікарем польового госпіталю. У 1918 році повернувся до Томського університету, призначений асистентом при кафедрі медичної хімії. Тут він захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора медицини. У 1921 році був відряджений до Москви, де йому запропонували залишитися і працювати у кремлівській лікарні, але він відмовився. 20 травня Антон Іванович отримав запрошення від створеної у 1918 р. Академії наук України: “Шановний Антоне Івановичу! Маю честь повідомити вам, що Українська Академія наук у Києві обрала вас постійним науковим співробітником і просить негайно прибути до Києва, щоб приступити до виконання своїх обов’язків. Неодмінний секретар Академії наук, академік А. Кримський”. Тоді Собкевич разом із дружиною Ніною Євгенівною, сином Юрієм, дочкою Галиною і братом Петром повертається на батьківщину, до Києва. Мешкала сім’я спочатку на вулиці Львівській. Пізніше Антон Іванович придбав будинок – двоповерховий особняк на тихій вулиці Овруцькій, 19, навпроти кабельного заводу, де жили всією сім’єю, а потім у цьому будинку мешкали його нащадки: онука Ірина, теж лікар за фахом. Ця вулиця не міняла своєї назви, хоча тепер навколо все помітно змінилося і кабельного заводу вже немає. З 1922 року Антон Собкевич працює в Київському медичному інституті на посадах доцента, заступника декана, потім декана медичного факультету, а з 1924 року завідує доцентурою з туберкульозу. З 1926 по 1929 рік був директором Київського НДІ туберкульозу, що тоді був розташований на Татарці У 1930 році його заарештували, звинувативши у “буржуазному націоналізмі”, що було пов’язано з процесом “Спілки визволення України”, який проходив у Харкові. Арешти підозрілих продовжувалися по всій Україні і, звичайно ж, у Києві. У зв’язку з арештом майно конфіскували, а будинок із садибою передали у власність кабельного заводу. Після десятирічного судового процесу, лише у 2002 р. нащадки Антона Івановича змогли повернути будинок у власність. У 1931–1935 роках А. Собкевич – професор Київського фармацевтичного інституту, потім до 1938 року науковий співробітник Київського НДІ гігієни харчування, з 1938 року за станом здоров’я на пенсії. Антон Собкевич збирав твори образотворчого мистецтва впродовж 1926–1941 рр. Його онука пані Ірина згадує, що “Антону Івановичу вдалося створити атмосферу затишного будинку, стіни якого прикрашала величезна кількість картин з його власної колекції”. Йому надзвичайно пощастило з дружиною, дітьми, із зятем, що теж був талановитою і різнобічною особистістю. Вся родина розділяла його захоплення колекціонуванням.
Будинок на Овруцькій, 19. Тут ще живе сім’я Собкевичів
Професор Собкевич зібрав понад 600 художніх творів: живопис, графіка, скульптура, порцеляна, були ще й старовинні меблі. А зять Юрій Васильович П’ядик продовжив справу свого тестя. Про нього варто було б розповісти окремо. Він прожив довге життя, сягнувши патріаршого віку (не дожив кілька днів до 99 років). Інженер за фахом, упродовж життя займався дослідженням української культури, був знайомий із поетами розстріляного відродження, став відомим бібліографом-джерелознавцем, мистецтвознавцем, істориком літератури, склав каталог приватної колекції свого тестя (понад 450 мистецьких творів), “Антологію української поезії”, підготував і видав монографію “Художник Юхим Михайлів”. Різноплановість та різноманітність колекції Антона Собкевича вражає: твори класичного західноєвропейського й вітчизняного мистецтва поряд із творами сучасників, зокрема модерністів Віктора Пальмова, Бориса Крюкова, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова та ін. У колекції, однак, переважають твори київських художників: Олександра Мурашка, Сергія Світославського, Григорія Дядченка, Яна Станіславського, Володимира Менка, Івана Їжакевича, Юхима Михайліва. Саме завдяки таким збирачам ми маємо нині всі ці речі в київських музеях. Адже вони могли пропасти, бути знищеними, вивезеними за кордон, чи зникнути у роки війни. Саме такими колекціями поповнюються музейні фонди. Та ж онука Ірина (дочка Юрія П’ядика) оповідає, що коли вони білили стіни у їхньому домі, то знімали по черзі картину за картиною, а потім повертали на те саме місце. Всі стіни у кімнатах оселі були завішані творами мистецтва так, що не залишалося навіть маленького вільного простору між ними. Під час Другої світової війни дочка і син із сім’ями були евакуйовані, зять Юрій П’ядик пішов на фронт. Антон Іванович із дружиною залишилися в окупованому місті. Вони дбайливо згорнули в рулони всі картини і зберігали їх у підвалі разом з іншими речами. Так їм вдалося врятувати колекцію. У 1945 році, перед відходом у вічність Антон Іванович заповів свою колекцію київським музеям. У 1947 р. його вдова Ніна Собкевич-Насальська за згодою спадкоємців передала значну частину збірки (понад 200 творів) до Музею російського мистецтва у Києві (нині Київська картинна галерея), до Музею українського мистецтва (196 одиниць), серед них – роботи Олександра Мурашка, зокрема відома картина “Благовіщення”. До архіву музею була передана і картотека, створена самим Собкевичем: на кожен твір написана карточка, в якій зазначені всі дані про художній твір, його автора, всі відомі факти, за якими можна простежити походження більшості картин і рисунків, а також відкрити маловідомі імена колекціонерів та художників. Колекція Антона Собкевича, яка має високу мистецьку цінність, стала невід’ємною частиною музейного зібрання і потребує ретельних наукових досліджень, як кажуть працівники Національного художнього музею України. Будинок на Овруцькій, проданий спадкоємцями, які не мали змоги його утримувати (нині його можна побачити з вікон 18, 6, 33 тролейбусів), ще стоїть, він став притулком для безхатьків, його чомусь не використано для жодних установ чи закладів, як інші два подібні, побудовані в той же час. Хто може знати чи згадати, що тут колись впродовж нелегких років зберігалися безцінні твори мистецтва? Помер Антон Собкевич у грудні 1945 року, цьогоріч минає 80 років від дня його смерті. Його внучка Ірина Юріївна написала спогади про свою сім’ю : діда і батька, чиї життя і діяльність заслуговують на вдячну пам’ять України. На могилі Антона Івановича на Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятник за проєктом Івана Кавалерідзе. Його дружина Ніна Євгенівна, яка померла у 1953 р., покоїться поруч.
Дружина Антона Собкевича Ніна в кімнаті будинку на Овруцькій Антон Собкевич (стоїть праворуч) у роки Першої світової війни
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
