Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №46 за 1998 рік

Слово Просвіти, №46 за 1998 рік

рен ЕР ПЕНЕНИЕНИИИР а аннниннни с ВЕЛЕЧІИ Ро 4 якої! повторюваності, хоча майже кожен твір несе присутність автора Згадаймо новелу «Пізнє прозріння», Вона потребує особлі гво уважного, вдумливого читання, вимагає певної мобумізаци душевної, аби в наші розхристані часи відповісти СОбІ на ті питання, які поставив у ній Олесь Гончар ще у 1974 році. Згадаймо, хто пам'ятає той, віддаленим двома десятиліттями, час: пишні святкування всіляких ювілеїв, непробивниий офіціоз, ральшива пафосність червоних дат... І все ж, самевті роки, коли пройшла хвиля арештів та судів над иппстдесятниками, народ став уважнішим до письменницького слова. Всі ми тоді шукали не лише тексту, але й підтексту у новому творі того чи іншого автора. Тодішня ідеологія це добре відчувала, і розуміла, і спонукала письменницьку братію до написання так званих «виробничих» творів. Г як це не прикро визнавати, тодішні газети 1 журнали були наводнені всілякими поетичними репортажами, нарисами, широко функціонували визначення: «виробничий роман», «сільська повість» і таке подібне. Не міг цього не помічати й Олесь Гончар, завжди уважний до моральної температури суспільства. Сюожет його новели «Пізнє прозріння», що після надрукування в Україні була перекладена одразу багатьма мовами світу, гранично простими: умовно головний герой поеми талановитого поета прибуває на посмергний ювілей автора, де його чекають, ждуть його слова про свого земляка, яким пишаються, якого людрлять 1 не забули. Мимовомі відомий полярник починає звіряти шанобливе до себе ставлення із своїм нерозумінням поета, що видавався йому смішним слабаком, шепелявим недорікою в полярних снігах, 1 розуміє, що поет із своєю дитинною ясновидністю, ІЗ СВОЇМ глибоким захопленням... був куди ближчий до істини, до справжньої суті речей, що його гостро Оракує в тому жити, з якого він пішов, такі незрозумілий та непоцінований багатьма... Саме Поет і є головним героєм Олеся Гончара, його він протиставляв світові кон юнктури 1 конформізму. Та спитаймо себе: чи ж перестали ми відчувати потребу в людях «сніжної чистоти», За визначенням письменника, чи не занадто хочемо, щоб вони були підлеглими нашим сьогоденним законам виживання, забуваючи про те, що митець, за словами шив ща а ен Олеся Гончара, «якщо і підлягає нині якимось законам, то хіба що вічним...» Нині, коли люди типу Гончаревого полярника Івана Оскаровича, як 1 раніше, вважаються господарями життя, коли суспільство висловмоє так багато претензій до своїх поетів і письменників, вчитаймося в рядки «Пізнього прозріння» і зрозуміємо, що маємо змогу збагнути ті вічні закони, за якими живуть народ І його справжні митці... | РЕ Нині, коли ми всі ніби провалилися під темний лід низьких почувань і пристрастей ї не можемо з-під пього випірнути, коли про найштимніше говориться мовою репортажу з виробничого цеху або й нарочито брутально, коли світ закоханих безнадійно подаленів не лише від світу природи, але, здається, 1 від Самого світу людей, образи закоханих, виписані Гончарем, можна було б назвати історіями ідеального кохання. І справді, внього ми не знайдемо жодної ситуації, яка б асоціювалася з низьким світом, жодного брутального слова, хоча часто події відбуваються в арми, серед солдатів, яким відомі бруд 1 смерть війни. То що ж, автор прикрашає СВОЇХ героїв чи не пам'ятає того, що сам, навіч, зустрічав, пройшовши війну «від дзвінка до дзвінка»? Так, бачив багато чого страшного, несамовитого, нелюдського, Але й бачив те, що вивищувало людину над багном і тванню, що не дало вигнати Бога з душі, віри з серця, не допустило до гріха проти Святого Духа. За мить щастя віддається саме життя, та не віддається на поталу любов, чистота, не віддається високий чоловічий вогонь, володарям якого було дароване право на продовження роду ліодського... Що ж, може, саме в цьому полягає загадка таланту, загадка лобові, яку завжди намагалась розв'язати справжня українська література?.. Олесь Гончар шанував хліборобський рід, селян -- істина в їхньому житті пов'язана з істиною пшеничної зернини: дати той плід, що врятує комусь життя. Істина кожного тирана, маленькогочи великого, -- заволодіти життям іншої людини, розтоптати її. А цього не може сприйняти ні душа митця, ні душа хлібороба. Навіть помираючи, і митець, 1 хлібороб заповідають нащадкам світло хліба ї світло зернини, а цього світла не ОЛЕСЬ ГОНЧАР -- НАМ Душогуби СТОЯЛИ близько. Бага ТО ЩО ІМ рдалося Зникли національні школи, недоступною для МОЛОДІ ставала справжня у. бій Історія народу, різн недоумки змиповали и СПОМИ КОНІОНКТУРПИМИ гра. твснікаціями Невтоми! чланцачі Націй, іжеїнтернаціоналісти це ж ВОНИ готували нам Чорнобиль, запериніочи, що процес МОВНОЇ асиміляції пимикає СТИХІННО, -/ яз Й з , - шо оніміння націй, самознищения народу тре! за розглядати як вищий етап прогресу. НЇнш ясно вже, що то був тяжкий злочин проти національних культу), то була акція запланована, сусловські лакизники з ученими ступенями вже прикидали терміни, КОЛИ і яка мова загине остаточно. Готувалася пнашональним мопам доля штучно вигублених «неперспективних» | Хіба не для цього так посилено заохочувалась міграція величезних має ліодності з регіону в регіон -- робилося це СІ, є й метою нині очевидною: швидше Пере мішати, перетопити псіх пас у єдиному соцказат, перетворити націю в кочутючі м СОМ г - , - - - у Ят здій, нищити їх коріння, щоб дедалі більше зоста. зручно орди, щоб, руннуючи гене тичну пам ять пародій ПИЩ /2 ЩІ Де: Ільше приростало ліІодеи ніяких, безпам ятних, зпатичних -- окрім бормотухи, байдужих до всього, -- щоб, замість мислячих спідомих громадяни, мати перед бою натовпи спримітизовалих, задурмансних догмами послушників, сонних І напійсонних душ, таких зручних для Собою Пе аа | адл Пи пстра Ттнннобю рок ра ТИЧНОГО апарату праплячої системи 7 а нація, пе пміє дорожити спроїм, сама відмоОплЯєтТЬСЯ продовжувати свій генетичний Нерідко пам колють очі: Це Така вами - / НОДОНа У. Ден Да г згад зимо реальншість окрім пиачіпмолання ярликів, ЧИН оуло коли-небудь сказано офіційне слово на захист честі Рад г ї І : ро наро и престижу мови украшської роду Н бупаймо що багато людей пиросталао п умопах пнашопальног дискримтації, страхів, переслідувань, поширених т С сі 7 ук іє ї т й настрою пашонального тшгілізму, ПОЛІ -- позбаплеті зпань як мова й ІСсТОРіЯ -- сучасних украшцях | / єпшан-зіллям рідного слова: нілі покоління пступали по життя духорно озлидтшлими, б УДШИ -- Часто НЄ з пласної ріли у мопи, так ті правдивого уяпления про багатошкопу героїчи и історПо свого народу: Д пе жо єдинє ціле, ОДИЙ кровообіг, тож І підроДжЖувати ІХ маємо водночас Маємо птдродити р наших г ухрашках генетичну пам мто, почуття гордості, маємо і до збоанйдужілих їхиїх душ торкнутися запашистим «Феномен незнищенності». Слово на відкритті Устамовчої конференції Говариства української мови ім. Т. Г. Шевченка 11 лютого 1989 р. витримав ще не одийи чавунний чи бетонний заповіт тирана... Ось чому книги Олеся Гончара -- життєдайні, плодоносні. Вони живлять душі юних романтиків, даючи їм силу. Він уміє поставити вічні питання, на які мусить відповідати і гонак, і літній чоловік: «А де Ваші святині? Чи ви вже звільнили від них своє життя?» Або ось це: «І мовби на краю души людської стоїш -- душі дотеперішньої, знаної, дослідженої, А далі що? На що буде звага? До чого порив?» Так, у творах Олеся Гончара багато запитань. Ї не поспішає він відповідати на них сам, заадресувавши їх тим, з кими живе на одній землі, бо добре знає давню мистецьку справу, за законами якої письменникові важливіше знайти вічні питання, ані ж відповіді наних. Чим болючіші питання, тим все більше людей захочуть поміркувати над ними, відповісти на них. Адже кожен з насвтойчи інший час ставить собі ці запитання, сформульовані іншими, а відповідає на них сам, щоб «захворіти» у пошуках відповіді: «Чому, опинившись на межі зла, людина так легко й безболісно ту межу переступає?» ..Все його життя -- наче освідчення в любові. До України. До життя. До друтоани; На тих, кого люблять, дивляться усміхаючись. ГІогляньте, якими просвітлен- ими усміхненими очима дивиться на нас Олесь Гончар із фотографій, зроблених Валентиною Данилівною Гончар упродовж їхнього життя... Вона була його великою любов'ю, його ученицею і помічницею, доброю охоронницею його душі, його творчості... А нині здійснює величезну роботу по упорядкуванню спадщини письменника, його щоденникових записів, архіву, листування. Валентина Данилівна доклала чимало зусиль, аби задумане Олесем Терентійовичем здійснилося е й без нього, -- активно працює у Фонді Олеся ончара, впорядкувала кілька книг, за й діяльною участю проведені вечори, присвячені вісімдесятиріччю письменника. Саме вона могла б найбільше розповісти нам про щоденну роботу Майстра, могла б бути найточнішим, найобізнанішим його біографом, - сподіваємося, що така книга напишеться... Олесь Гончар був красивою людиною. Здається, життя закроювало його на вік, - навіть тяжкохвориий, він не видавався немічним, старим. Звідки бралися сили? Випромінюючи любов до усього живого, до природи, до людей, він і сам вбирав щире проміння захвату, захоплення, закоханості, освідчень своїх читачів, часто невисловлених, але адресованих йому через відстань. Він відчував щирість ії детонував на найменшу фальш, бо правду сприймав як красу. Це він створив формулу «краса вірності», говорячи про вірність Україні. Україні, яку любив понад усе 1 якій віддав все. Навіть своє атакуюче, своє нескорене, безстрашне -- зболене серце. Любов ГОЛОТА Світлини Ігоря Яїцького шт! ні ПА й РР

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин